Українська література - статті та реферати

Діалектологія як наукова галузь лінгвістичного знання: проблематика, методи дослідження. Характеристика діалектних одиниць української мови

Всі публікації щодо:
Мовознавство

Діалектологія (від гр. слів діалектос — розмова, говір і логос — слово, вчення) як галузь мовознавства вивчає місцеві різновиди мови або територіальні діалекти чи говірки. Мова таких територіальних об’єднань служить засобом спілкування широких народних мас і є однією із форм вияву національної мови. Виділяють ще і соціальну діалектологію, яка вивчає мовленнєві утворення соціального плану, умовні говірки певних груп людей, об’єднаних професією, родом чи видом занять. Розрізняють також діалектологію описову (статичну, хронічну) й історичну (діахронічну).

Найменшою діалектною одиницею є говірка. Вона охоплює мову одного чи кількох сусідніх цілком однотипних з мовного погляду населених пунктів.

Група однотипних говірок, що споріднені між собою рядом специфічних мовних ознак, якими вони відрізняються від інших говірок, називається говором. Говір — це територіально окреслене діалектне утворення, яке характеризується певною сукупністю діалектних ознак. Група споріднених говорів, що характеризуються системою спільних ознак, утворює групу говорів, або діалект. Групи діалектів, що мають однотипні риси, об’єднуються в найбільші територіально-мовні угрупування — наріччя. Усі діалектні одиниці одночасно і мовні, і територіальні, тобто мовнотериторіальні.

Територія або зона поширення певного мовного явища називається ареалом. Лінія, нанесена на діалектологічну карту, яка відмежовує один говір від іншого або мовні явища між собою, називається ізоглосою. Нова українська літературна мова сформувалася переважно на базі говірок південно-східного наріччя, однак генетично вона належить все-таки до полідіалектних утворень, тому що у її розвитку конструктивну роль відіграли ще південно-західне і північне наріччя. Під час збирання матеріалу для діалектологічних дослідженькористуються анкетним та експедиційним методами. Другий є значно ефективнішим.Основними методами дослідження діалектного матеріалу є описовий (монографічний) та лінгвогеографічний (метод лінгвістичного картографування). Другий метод є досить перспективним. Його використовують для визначення територіального поширення говорів і діалектних явищ, встановлення їх класифікації.

31. Говори української мови: класифікація, походження, загальна характеристика

Північне наріччя охоплює територію Чернігівської обл., північні райони Сумської, Київської, Житомирської, Рівненської та Волинської обл., ряд південних районів Білорусії. Поліське наріччя протиставляється південним наріччям рядом особливостей. З фонетичних особливостей найяскравішими є вимова дифтонгів вузьких голосних /e/, /o/, як от у словах: діед, ліес, сіено, вуол, куонь, піеч, шуостка чи дeд, лeс, сeно, вoл, кoнь, пeчка, шoстка). У ненаголошеній позиції їм відповідають звичайні голосні /е/, /і/ та /о/, що також є особливістю цих говорів. До характерних особливостей поліських говорів належить також наявність тільки твердого приголосного /ц/, а також дзвінких приголосних у кінці слів і в позиції перед глухими приголосними (дуб, город, мороз, сторож). мовознавці поділяють їх на три основні групи: західнополіські, середньополіські, східно - поліські.

Південно-західне наріччя об’єднує старожитні говори. Складною була історія людності південно-західного регіону України від доби Київської Русі до середини 20 століття. Насамперед наявність тривалих у часі адміністративних меж, розчленування території наріччя між різними державами, що супроводжувалося у певних зонах південно-західного наріччя відмінними інтенсивними впливами інших мов, зумовила значну діалектичну диференціацію цього наріччя. У ньому виділяють три групи діалектів: волинсько-подільську, що об’єднує волинський говір і подільський говір, що поширені на території історичних Волині і Поділля; галицько-буковинську, що об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський говір (надпрутський), гуцульський говір (східнокарпатський), надсянський говір, що поширені на територіях історичних Галичини і Буковини; карпатську, що об’єднує бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський говір (середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говір (західнокарпатський).

Південно-східне наріччя охоплює Середню Наддніпрянщину, Слобожанщину, Степову Україну та Донбас. Значними масивами представлене за межами України: на Кубані, в Краснодарському і Ставропольському краях, в Курській, Бєлгородській, Воронезькій областях, в Західному Сибіру й на Далекому Сході, в Казахстані й Киргизстані. Включає в себе три діалекти: 1) середньо-наддніпрянський, що становить основне ядро (в південних районах Київської, в Черкаській, Полтавській областях, в південно-західних районах Сумської області); 2) слобожанський (південні райони Сумської області, в Харківській області, північних районах Луганської області, а також у прилеглих областях Російської Федерації); 3) степовий (Одеська, Миколаївська області, крім північно-західних районів, Кіровоградська область (крім західних районів), Дніпропетровська, Херсонська, Запорізька, Донецька області, південні райони Харківської і Луганської областей). Південно-східне наріччя новоутворене. Лише середньо-наддніпрянський належить до говорів давньої формації, а два інші — пізнішого утворення. Середньо-наддніпрянський говір має виразну північну діалектну основу. Слобожанський і степовий виникли як наслідок переселення людей протягом 16-18 сторіч, південно-східне наріччя остаточно сформувалося у 19-20 століттях. Воно побутує на території з найчисельнішим порівняно з двома іншими наріччями українського населенням, а його говори значно однорідніші, ніж говори північного і південно-західного наріч.