Українська література - статті та реферати

Система функціональних стилів української літературної мови та їх культурно-історична еволюція (загальна характеристика)

Всі публікації щодо:
Мовознавство

Історія української літературної мови — це історія стилів. У давній українській літературній мові поняття стилю було нерозривно пов’язане з поняттям жанру, тоді існувало три стилі (слоги): високий (епічні поеми, трагедії, ораторські промови, драми), середній (літописи) та низький (інтермедії до драм та ін.) Поділ на стилі передбачав обов’язкову залежність між предметом викладу, тематикою і добором мовних засобів.

Приблизно у 2-гій пол. XVIII ст. стилі почали занепадати і більшою мірою вийшли з ужитку. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на народнорозмовній основі сформувалася нова українська літературна мова, яка стала загальнонаціональною і послідовно розвинулася в сучасну українську літературну мову.

У 19 ст. Потебня наголосив що в слові є внутрішня (семантика) і зовнішня форма (розуміння сьогодні). До 20 ст основним був структурно-системний підхід. Потім з’являється функціональний підхід. Це - празький лінгвістичний гурток та Виноградов, який дав першу категоризацію функціональних стилів.

На сьогодні виділяють п’ять стилів української літературної мови: художній, розмовний, науковий, офіційно-діловий та медійний. Питання щодо виокремлення інших стилів (конфесійний, епістолярний) є дискусійними. Ці стилі — історично сформовані, суспільно усвідомлені різновиди загальнонаціональної літературної мови, які різняться принципами відбору та організації мовних засобів відповідно до сфер спілкування та мають власні норми. Тобто в сучасній мові кожен функціональний стиль є відображенням функціонування мови у відповідній сфері суспільно-виробничої діяльності і життя. Стилі постійно розвиваються і вдосконалюються, підпорядковуючи собі мовні засоби інших.

Науковий стиль, розвиток. Науковий стиль зародився ще в Київ. Русі переважно на основі перекладних творів: наук.-природничих («Фізіолога», «Шестоднева» Іоанна Екзарха) та історичних (хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, Георгія Синкела). Науковий стиль у сучасному його розумінні починається з ХІХ ст спочатку як наук.-популярн.стиль.. Свідома праця над створенням української термінології розпочалася у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка у Львові (1893 р.) та Українському науковому товаристві у Києві (1907 р.) — вчені Драгоманов, Грушевський, А. Кримський (видавали збірники, монографії й підручники з історії, літератури, економіки, права ,медицини). в 1917—1920 рр. Науковий стиль ХХ — початку ХХІ ст. засвідчує лібералізацію мовних норм, що виявляється у збільшенні кількості варіантних мовних одиниць, іншомовних запозичень. У 1921 р. при АН України організовано Інститут наукової мови, основним завдання якого було вироблення спеціальної термінології з різних галузей знань і впровадження української мови в усі сфери суспільного життя.

Офіційно-діловий стиль. Істоично почав формуватися ще за часів Київської Русі. Це була юридично-ділова писемність (договори київських князів з греками 907, 911, 944, і 971 pp., «Руська правда», грамоти XII ст.). Офіційно-ділове життя української мови в УРСР обмежувалося. З утвердженням статусу української мови як державної роль офіційно-ділового стилю зросла. Тепер його використовують у суспільному, громадському і державному житті країни.

Стиль масової інформації. Публіцистичний стиль з давньоруського періоду і майже до серед. 16 ст. знайшов вияв переважно в жанрі слів і повчань з виразним полем. струменем. З серед. 16 ст. починається характерний для української літературної мови полем. жанр, породжений умовами міжреліг. боротьби: це твори Герасима Смотрицького, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького, та ін. (2-а пол. 16 — 17 ст.). За мовною функцією наближалися до публіцистичних творів ораторського-проповідного жанру, особливо в 2-й половині 16 — 1-й половині. 18 ст.: Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського та інших. Більшість творів названих жанрів писалася «простою мовою». Мова їх образна, експресивна, насичена перифразами, суспільною, емоційно-оцінною лексикою. З відродженням українського національно-культурного життя в публіцистичному стилі з одного боку, починається пасивізація радянських ідеологем; з другого боку, активізуються українські слова і вирази: соборність, соборник, державність, державний.

Художній стиль. Художній стиль 14 — 18 ст. реалізувався у жанрі прози. Це насамперед жанр житійно-повістевої, легендарної л-ри [житія Ольги, Володимира, Києво-Печерський патерик, «Четья» 1489, численні апокрифи та легенди кін. 17 — поч. 18 ст. Значна частина цих творів, особливо в 16 — 18 ст., писалася «простою мовою», близькою до живої народної. Численними текстами засвідчений літописно-мемуарний жанр (Острозький, Львівський та Хмільницький літописи 16 — 1-ї пол. 17 ст., літописи Самовидця 1702, Григорія Граб’янки 1710, Самійла Величка 1720 та ін.). З 2-ї пол. 16 ст. розвивається українське віршування: епіграми, емблеми, вірш, передмови. З 17 ст. виникає багата драм, л-ра.(Феофана Прокоповича ( «Владимир»), «Воскресеніе мертвыхъ...» Георгія Кониського). Художні твори, особливо живою народною, або «простою», мовою, підготували грунт для переходу до нової української літературної мови. У X. ст. витворюються зразки норм літ. мови, відбувається модифікація, оновлення експресивних засобів, передається національний колорит емоційного відображення дійсності.

Розмовний стиль започаткувався з виникненням мови і в ньому вона розвивалася на початкових своїх етапах. розмовна мова зберігала й передавала з уст в уста моральні засади й етнічні риси українства. В період, коли почала занепадати давня українська літературна мова з її книжними стилями й рисами, розмовна мова вже мала таке багатство різноманітних виражальних засобів на кожному рівні і таку уніфікацію вимовних, лексичних, граматичних, стилістичних норм, що змогла взяти на себе функцію нової літературної мови українського народу і оживити соками живомовності не тільки художній, а й інші стилі. Розмовний стиль має дві суттєві риси, якими зумовлюється більшість його ознак. Перша з них — він з’явився в усній формі і намагається її зберегти, хоча нині поширюється і в писемній формі (епістолярії, художні твори). Друга — розмовний стиль має дуже широку сферу.

Про епістолярний стиль дають уявлення переважно пам’ятки 2-ї пол. 17 — 18 ст., за мовою близькі до офіційного листування. Особливої ваги набуло листування в епоху Просвітництва, коли ритори, філософи, вчені проводили наукові дискусії у формі листування, повчальні бесіди зі своїми учнями. Ритори укладали «письмовники» — збірники листів і послань на всі випадки життя. В наш час цей «стиль» може обслуговувати лише окремий жанр, і не відповідає критеріям функціонального стилю; як жанр належить частково до різних стилів: офіційно-діловий, розмовний ;неможливо виокремити основні ознаки цього стилю через його неоднозначність.

Конфесійний (від лат. визнання, сповідання) стиль виник як стильове запозичення у зв’язку з прийняттям християнства у Київській Русі. У конфесійному стилі староукраїнської мови реалізувалася ритуальна функція мови. Він представлений такими канонічними творами християнського віровчення, як Біблія, Псалтир, Євангеліє, Апостол та Апокаліпсис, а також творами літургійного призначення — «Паремійниками», апракосними Євангеліями, служебниками та ін. Мова конфесійного стилю майже до кін. 15 ст. була слов’яноруською. Проте в 16 ст., з настанням доби Відродження та поглибленням процесу демократизації літературної мови, конфесійні твори починають інтенсивно перекладатися «простою мовою» (Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол та ін.). Сьогодні назва «конфесійний стиль» є технічним терміном, який вживається для охоплення різних підстилів мови, які обслуговують духовну сферу. Специфіка релігійного стилю виявляється в змішуванні елементів різних функціональних стилів. Покликання на історичну традицію дозволяє говорити лише про тексти, жанри. З іншого боку, сучасна теорія функціональних стилів не виробила пояснень і мотивації системних параметрів названого стилю.