Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Українська література - статті та реферати
Особливості розвитку реалізму на початку ХХ ст.
Всі публікації щодо:
Історія літератури
Всі публікації щодо:
Літературознавство
В історії української літератури кінець ХІХ — початок ХХ ст. вагомий важливими досягненнями у формуванні нового типу української людини. Процес цей звичайно був не однорідний, бо мав різні можливості на східних і західних землях. У Галичині початок нового руху слід шукати вже під кінець 70—80 рр. , а на східноукраїнських землях — у 90 рр. ХІХ ст.
Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на кінець ХІХ — початок ХХ ст., під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання. Українська література кінця ХІХ — початку ХХ ст. — явище загальноєвропейського типу, і, як така, вписується в той процес зміни типів художнього мислення, методів, стилів, який визначає історико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі й слов’янських) літератур цього періоду.
Загальновизнано, що в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналося становлення модернізму — художньої системи, принципово відмінної від художньої системи критичного реалізму. Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ — початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. У 1901 р. І. Франко пише про традицію й новаторство творчості молодих українських письменників у статті «З останніх десятиліть ХІХ віку»: «Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко Черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя у зовсім новій європейській манері.
Прозвучали заклики до оновлення й розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, у жертву яким приносилися особисті пориви. Не можна не погодитися з тими дослідниками української літератури кінця ХІХ — початку ХХ ст., які вважають, що саме життя зобов’язує українських письменників не поривати з реальною дійсністю й водночас дбати про новизну змісту, настроїв, форм. Оскільки українські митці були в основному вихідцями з гущі народу, який стогнав у ярмі соціального й національного гніту й потребував захисту, то вони не могли й не мали морального права забувати й про великі традиції. Вибір між мистецтвом і соціальним обов’язком письменників кінця ХІХ — початку ХХ ст. не відбувся на користь першого чи другого. Не відмовляючись від служіння соціальній та національній ідеї, вони разом із тим свідомо чи несвідомо у своїй творчості рівнялися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва. Проте не запозичували їх сліпо, а перепускали через своє небайдуже до народних страждань серце. Так вони створили літературу, яка має реальну основу, але поривається «у блакить». Водночас було б помилковим вважати літературу 90-х років ХІХ ст. і перших десятиріч ХХ ст. прямим продовженням методу критичного реалізму, адже навіть традиційні теми зображувалися не так, як у критичному реалізмі. Стиль, форма зображення в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. були вже іншими. Поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національно свідомими українцями», войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.
Ці нові українці були переважно студентами. Особисті контакти між собою вони зав’язували в гімназійному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної позиції. Першою організацією молодих свідомих українців було започатковано в 1891 році «Братство тарасівців», до складу якого входили І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. Вони опублікували «Декларацію віри молодих українців», у якому проголошували намір стати істинно українською Інтелігенцією, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських. Першою ластівкою українського друкованого слова був без дозволу влади виданий у 1905 p. часопис «Хлібороб» у Лубнах. Найдовше проіснували «Громадська Думка» (згодом перейменована на «Раду»), «Нова Громада», «Українська Хата» і «Світова зірниця».
Важливими періодичними виданнями різних напрямів, що виходили в Галичині й на Буковині на початку XX ст. і які значною мірою впливали на розвиток української культури, а передовсім на літературний процес, були такі журнали: «Літературно-науковий Вісник» (1898—1914), «Молода Україна» (1900—1903), «Артистичний Вісник» (1905), «Світ» (1906—1908), «Будучність» (1909), «Неділя» (1911—1912), «Нова Буковина» (1912—1913), «Ілюстрована Україна» (1913—1914). Українська література другої половини ХІХ ст. починає виконувати провідну роль у національному суспільному житті освічених верств. Причина цьому — різнорідність тематики й проблематики, відображення побуту різних суспільних прошарків народу. Після етнографічного реалізму «Народних оповідань», критичного реалізму І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, О. Кониського, О. Пчілки — на сцену виступає плеяда молодих і видатних письменників: Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В.Стефаник, М. Черемшина, М. Мартович (Учитель демонструє портрети письменників). У західній літературі першими теоретиками модерності були Шарль Бодлер та Ф. Ніцше. Ніцше визначив усі ілюзії попередньої епохи. Його праці — це бунт проти ери надії, певності, ентузіазму, віри в прогрес, механічності. Для модерністів людина є не походженням минулого, але того, що її оточує в сучасному.
