Українська література - статті та реферати

Василь Стефаник — майстер соціально-психологічної новели

Всі публікації щодо:
Стефаник Василь

Василь Стефаник став на Україні творцем дуже стислої соціально-психологічної новели. Психологізм, прагнення відтворити найтонший зміст в настроях, схопити миттєві враження (тобто опис не зовнішніх виявів життя, а відтворення складних душевних трагедій селян, породжених соціальними, сімейно-побутовими та ін. причинами), особливий локанізм прози, її глибокий ліризм і драматизм — ось елементи поетики експресіонізму на реалістичній основі, які використовував Василь Стефаник. Обік сильного, як океан, глибокого чуття, що тремтить у кождім слові, чується у кождій рисочці, так се, власне, той непохибний артистичний такт, який велить йому все і всюди задержати міру .

У новелах Стефаника мало «зовнішніх» подій, читач не знайде у них докладного опису побуту, сільських звичаїв і обрядів (хоч вони на Покутті були мальовничі), широких пейзажних картин. Навіть докладних, зображених у часовій послідовності життєвих історій персонажів, деталізованих портретів читач не знайде у творах письменника. Новели Стефаника побудовані переважно на одній гострій драматичній події, що особливо чітко виявляє характер людини, її складне внутрішнє життя. Стефаник за допомогою однієї миті, межової ситуації показує всю складність екзистенції маленької людини і водночас цілого людства.

Як уже зазначалось, авторські описи зведені до мінімуму й нагадують ремарки в драмі. Говорять і роздумують персонажі, «самосильно» виявляючи себе. Тому на першому плані — діалоги й монологи, що відзначаються великою майстерністю. Драматизмом, що виявлявся в глибокому відтворенні складних душевних переживань, а також зовнішньою будовою новели Стефаника часом нагадують маленькі драми, драматичні «образки-сценки». Тому новеліст уникав довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій, зокрема дієприкметникових чи дієприслівникових зворотів. Речення короткі, прозорі за своєю будовою, часто уривчасті, незакінчені. В них багато дієслів і порівняно мало означень, складних тропів. А ще мова Стефаникових новел-вживання покутського діалекту — наближається до народної. Доведено, що письменник, змінюючи композиційно-мовленнєву структуру творів, інтуїтивно прагнув створити ілюзію «інсценізації» […] Невипадково В. Стефаник пізніше звертається до написання драми «Палій», створює драматичну сценку «Санчата» .

Василь Стефаник не визнавав багатослів’я, розрахованого на зовнішній ефект «декламаторства», він домагався, щоб кожне слово було вагомим, промовляло на повний голос, було образним і вивіреним на слух та вражало читача.

Новеліст не дбає про увагу читача, не вживає ніяких риторичних штучок, але саме ця байдужість, простота, спокійна манера оповіді захоплює читача.

Як і для всіх представників «нової» літератури, для Стефаника характерна відсутність авторських оцінок зображуваного. Автор виступає зовсім безстороннім, цілком зникає за зображуваними персонажами. І все ж за цією зовнішньою об’єктивністю розповіді про різні сільські «новини» криється велике хвилювання, «животворний дух співчуття своїм персонажам». Діалоги втілюють інформаційно-оцінну функцію (через висловлювання дізнаємося не лише про наміри, вчинки діючих осіб, але й про сприйняття та оцінку власного життя, подій), а «авторські ремарки», які не впливають на конструювання та розгортання дії, а реалізуються як миттєві вказівки розповідача на місце, час подій, деякі позамовні вчинки героїв.

Ліризм новел Стефаника своїм корінням сягає у фольклор. Автор включав пісенні мотиви у новели, читаючи які, ніби чуєш не тужливу народну пісню, а тільки сумний відгомін, приглушену мелодію. Від фольклору йдуть і деяка ритмізація мови.

Новели Стефаника не без підстав називають «психологічними студіями». Іван Франко писав, що Стефаник з великою майстерністю проникає в душу галицького селянина і малює тяжкі психічні драми там, де інші бачать тільки буденний факт економічного соціально життя. Хіба ж Стефаник - маляр страшної економічної нужди селян […] ні, ті трагедії і драми, які малює Стефаник, мають небагато спільного з економічною нуждою, се трагедії душі.

Як підсумок, щодо стилю В. Стефаника, можна навести слова Максима Горького, що новеліст пише «коротко, сильно і страшно». Василь Стефаник почав свою новелістичну творчість із теми, висвітлення якої вже мало чималу традицію (Ольга Кобилянська «Земля»). Але письменник підійшов до неї по-новому.

Темі національно-визвольних змагань присвячено новелу «Сини», в якій передано горе старого батька, який благословив обох синів на боротьбу за Україну і втратив їх назавжди. Читаючи цю новелу, спостерігаємо батька і патріота, яким так важко вжитися в одній людині, коли мова заходить про дітей.

У новелі «Катруся» розвивається тяжка психологічна драма. Дівчина-підліток робітницею на все село.. Батьки покладають на неї великі надії, але вона захворіла, з осені до весни не встає. Лікування дороге, доброї їжі немає Кульмінацією є момент, коли у розпуці батько докоряє й погрожує хворій. Тут і переживання Катрусі, і її розпач, і безсилість, переживання батька, і його любов до доньки. Та коли лікар сказав, що хворій треба багато молока, легкого м’яса, білого хліба, у батька зародилась думка: «Нехай умирає так, як є...». На цій мінорній ноті, що водночас є криком душі, новела обривається.

Василь Стефаник багато зробив для посилення психологізму, удосконалення літературної техніки, урізноманітнення засобів художньої виразності. Не події і вчинки персонажів найбільше цікавили новеліста, а їх переживання і настрої під впливом отих подій.

Творча спадщина Стефаника має велике пізнавальне, ідейно-естетичне й історико-літературне значення. Письменник був новатором у літературі, творцем і неперевершеним майстром дуже стислої, драматичної за змістом і глибоко ліричної за звучанням соціально-психологічної новели.

Новаторство жанру і прикметні ознаки стилю Василя Стефаника (1871-1936).

«Золотим жнивом» називали прихильники Стефаникового таланту його чудові твори, де відбились людські муки, розпач і страждання, бездонне горе селянства. Стефаник із «сірого життя» плів «чудові вінки», закликаючи до світла, добра і справедливості. Його твори пройняті глибоким психологізмом, ліризмом і драматизмом. Стефаник змальовує селян, які стоять на порозі до повної пролетаризації. При всій своїй реальності його оповідання — не фотографії, а малюнки, ніби ескізи до майбутньої картини.

«Синя книжечка» — зубожіння селянина Антона, який, не маючи змоги сплатити податки, розпродав мізерне господарство, пропив з горя останній гріш і залишився з однією «синьою книжечкою» - паспортом, що дає йому змогу найматися на роботу. «Воєнні шкоди» — наростання ненависті українського селянства до польсько-шляхетної влади, яка грабувала народ. Відтворено напад сільських хлопців на урядовця, що віз «даровані» продукти. Новела «Morituri» - мрії галицьких селян про поділ поміщицької землі. Старі баби й діди, співчуваючи революційно настроєній молоді, гомонять. «Новина» - засудження капіталістичного ладу, що прирікає селянство на злидні і голодну смерть. Грицько Летючий, не маючи змоги прогодувати своїх голодних дочок, топить їх у річці.

«Палій» — картина життя і поступового наростання протесту сільського наймита Федора проти галицького куркуля Андрія Курочки. Дружина його померла, діти розбрелися (одна пішла в наймити, друга — заміж за злидаря конюха). На схилі віку Федір залишився самотнім, голодним, безпритульним і зневаженим, віддавши багатієві всі сили, молодість і здоров’я. Він вдається до помсти: підпалює садибу куркуля. «Я чужого не хочу, - каже він, - лиш хай має вигорить». «Камінний хрест» — страшна картина еміграції, що жене селян з рідного краю в чужі землі. Головний персонаж — Іван Дідух ніколи не знав радості. З дитинства наймитував, 10 років відбув у війську, жив як худобина: так і не звик біля столу їсти. Працював як скотина: «Коня впрягав у підруку, сам себе в борозну». Нелюдська праця виснажила Івана і переробила на «зробок»: «Я зробок - ціле тіло мозиль, кості дрихлаві…» Щоб уникнути такої ж долі для синів, від подався до Канади, а на прощання, передчуваючи страшне невідоме лихо на чужині, виносить на горб важкий кам’яний хрест, вибивши на ньому своє і жінчине імя. Канаду він зіставляє з могилою.

Леся Українка: «всі нариси Стефаника пройняті тим животворним духом співчуття автора до своїх персонажів, який надає непереможної чарівності художнім творам». Новели Стефаника концентрують увагу не на зовнішніх подіях, а на внутрішньому стані людини. Своєрідність його творчої манери - у вмінні через окремі деталі, типові та яскраві, розкривати широкі картини соціальної дійсності, малювати цілі драми людського життя. Горький: найхарактерніші ознаки його манери - вміння писати «коротко, стисло і страшно», виявляючи особливу увагу до розмовної народної мови. Іван Франко: оригінальність його новел - у новому способі «бачення світу крізь призму чуття і серця не власного, авторського, а мальованих автором героїв». Стефаник живе інтересами героїв, глибоко співчуває їм.

Він не любить ліричних акордів, поетичних прикрас, а двома-трьома штрихами надзвичайно яскраво зображує цілі драми. Розкриваючи психологію своїх героїв, Стефаник вдається до контрастних порівнянь і зіставлень: зовнішню грубість і лайливість Гриця протиставляє його доброті і любові до дітей («Новина»), молодість Федора — його немочі на схилі літ («Палій»), настрій шестирічного хлопчика — настрою його умираючої матері («Кленові листки»), напругу Івана — з напругою коня («Камінний хрест»), рани, завдані багатіями, з язиками вогню при пожежі («Палій»). У голодних дітей Гриця «тіла легкі, як пір я, а налиті сумом очі важкі, як олово» («Новина»). Майстерно застосовує метафори і епітети. Улюблена метафора — «гнити»: «ти тут гнив і маєш загнити…» («Палій»). Використовує народні вислови. Художні засоби близькі до усної народної творчості. Від його новел віє духом тужливої народної пісні («Кленові листки», «Дороги»). Мова Стефаника насичена покутським діалектом, що утруднює читання новел. Творча манера і його стиль цілком оригінальні.

В. Стефаник — український письменник, майстер експресіоністичної новели. Народився 4 травня 1871 року в селі Русів (Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової школи в Снятині. Потім він навчався у польських гімназіях у Коломиї та Дрогобичі. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до медичного факультету Краківського Університету (1892). Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою у 1900 покинув університет. У 1903 р. Стефаник познайомився з рядом діячів української літератури, у тому числі Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою. У 1904 р. одружувався, мав чотирьох синів. У 1910 р. Стефанику перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя.

Усю творчість Стефаника поділяюсь на два періоди:

1) До 1916 року.

1896-1897 рр. — це час напружених шукань Стефаника. Він намагається відійти від попередніх оповідних манер, описовості. Він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою, але вона не зацікавила видавців і письменник знищив рукопис. Кілька поезій, що лишилися в архівах друзів були опубліковані після смерті, серед них такі: Амбіції, Чарівник, Ользі присвячую. У 1897 р. у чернівецькій газеті «праця» світ побачили перші реалістичні новели: Виводи з села, Лист, Побожна, в корчмі, Стратився, Синя книжечка, Сама самісінька. «Синя книжечка» — перша збірка новел, яка принесла Стефанику визнання. Автор зосередив увагу на трагедії селянства. У 1900 р Стефаник видає другу збірку новел «Камінний хрест», для неї характерне посилення громадського пафосу («Підпис». Головна тема збірки — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Третя збірка Стефаника — «Дорога», у цій збірці переважають новели ліро-епічні, безсюжетні («Давнина», «Май», «Сон»). Четверта збірка «Моє слово», в якій уперше була надрукована новела «Суд».

2) Від 1916 року до 1926 р.

У 1916 Стефаник повертається до літературної творчості. Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам'яті Франка. У За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду («Діточа пригода» і «Марія») склали п'яту збірку — «Вона — земля», видану 1926 р.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.