Українська література - статті та реферати

Символіка, національно-визвольна ідея, патріотичний пафос новел «Марія» і «Сини» В. Стефаника

Всі публікації щодо:
Стефаник Василь

Новела «Марiя», написана В. Стефаником у 1916 роцi - один з найкращих творiв не лише з-помiж новелiстики письменника, а й з усiєï малоï прози вiтчизняноï лiтератури початку ХХ столiття. Вона присвячена пам'ятi Iвана Франка i являє собою художню iсторiю пiзнання головною героïнею людей, свiту i себе в ньому. Надзвичайний талант i безмежна любов до Украïни дали письменнику змогу в цiй короткiй новелi вiдтворити весь розмах братовбивчоï вiйни, плюндрування цiлоï нацiï, роздертоï помiж двох ворогуючих у першiй свiтовiй вiйнi iмперiй. Стефаник вiдтворює художнiм словом прагнення украïнцiв з'єднати «роз'єднанi в катастрофi» половини своєï нацiï

Письменник на власнi очi бачив, як цвiт украïнського народу - найкращi його сини - кладуть своï голови за ïï незалежнiсть, соборнiсть i державнiсть. Цi iсторичнi подiï i лягли в основу новели «Марiя», змальовуючи ïï головну героïню у важкi часи життєвих випробувань. Вона постає перед нами як символ самоï Украïни у вирi тих трагiчних подiй, якi судилися ïй на драматичному шляху iсторiï початку ХХ столiття.

Ми бачимо Марiю у хвилини щастя, якi залишилися у минулому життi, i в безоднi тяжкого переживання посивiлоï за нiч матерi. Цими споминами про минуле, коли ïï сини були бiля неï, героïня нiби прагне повернути тi щасливi днi, щоб не бачити жахливого сьогодення. I це зiставлення вражає мою уяву: в минулому - вродлива, здорова жiнка, сповнена своïм щастям, яка випромiнює радiсть i любов. Але подiï абсурдноï братовбивчоï вiйни болем i розпачем сповнили ïï душу - i ось вже вона ладна укоротити вiку без синiв, та потiм розумiє: бiль утрати не повинен порiзнити ïï з патрiотичним вибором синiв. Так через подолання святоï материнськоï муки жiнка знаходить своє справжнє «я».

Стефаник, здається, нiчим особливим не надiляє свою героïню. Для мене вона - проста селянка, щастя якоï - у працi бiля землi, в любовi до свого чоловiка, у щебетаннi дитячих голосiв. Але ось починається вiйна - i ми стаємо свiдками саморозкриття материнськоï душi, що вражає глибиною вiдчуття неприродностi воєнного стану свiту. I якщо у ставленнi до своïх дiтей Марiя спочатку керувалася лише своєю материнською любов'ю, то вже згодом пiд впливом синiв у неï зростає нацiональна свiдомiсть, яка дає ïй змогу серцем i розумом усвiдомити важливiсть справи ïï синiв, пишатися ними: ïï дiти пiшли «добувати мужицьке право», були «ласкавi до простого народу, i народ

коло них цвiв».

Найповнiше, на мою думку, розкривається духовна велич матерi та глибина ïï любовi до дiтей у епiзодi, коли сини Марiï добровольцями вступили до лав Сiчового стрiлецтва i пiшли здобувати Украïнi свiй найдорожчий скарб, як тисячi iнших жiнок, що пожертвували своïми синами задля Украïни: «Попiд мури мали держали серця в долонях i дули на них, аби не болiли», - так передає почуття цих святих украïнок автор. Воєннi лихолiття не примушують Марiю зректися тiєï справи, заради якоï проливають кров ïï дiти. Як найдорожчий скарб береже вона портрет Шевченка - єдине, що залишилося на згадку про синiв, ïхня часточка; вона тiлом його закриває, а окупанти «кроïли тiло пугами». Шевченкова пiсня лiкує Марiïну душу, переносить ïï до синiв, i вона вже бачить, як збувається мрiя ïï дiтей: «Блискотять рiки по всiй нашiй землi i падають з громом у море, а народ зривається на ноги. Наперед ïï сини, i вона з ними йде на ту Украïну».

Новела «Сини» розповідає про старого Максима, який залишився на старості років один. Не тому, що покинули його рідні, - доля забрала. Спостерігаючи за тим, як працює Максим, багато що можна сказати про нього: працьовитий, спритний, землю любить і знає. Звик він працювати на землі, в цьому бачив і сенс життя: жити, працювати, ростити дітей, щоб «будинок був ясний, аби діти росли», щоб добробут було.

Так виховував і синів своїх Андрія та Івана. Так ось, коли приїхав старший син Андрій і сказав, що йде воювати за Україну, батько тільки оот розгубленості запитав: «За яку Україну?» Він не знав гучних слів. Для нього земля і була завжди часткою Батьківщини, так як тут так само жили і батьки, і діди його. Але син, здобувши освіту, мислив по-іншому. Для нього невід'ємною частиною любові до цієї землі було не тільки бажання працювати на ній, а й готовність захищати її від ворога. Відвага сина наповнила гордістю серце Максима, затьмаривши на деякий час навіть таку природну любов до свого дитяти, переживання за його життя. Він тоді й іншого сина - Івана - відпустив з Андрієм. Тільки дружина його чуйна материнським серцем, переживала що не побачить синів. Розпач її був таким, що вона не витримала смерті синів. І ось старий Максим сам. Залишився він зі своїми думками, від яких не втечеш: що залишилося на землі після нього, після його синів. І не може знайти відповіді. Тільки ще більш завзято працює. Земля - його життя, його робота, сенс всього буття - і нині рятує його від самотності, від відчаю. Ось так без зайвих декларацій, просто і доступно розповів письменник історію людини, яка любить свій край не на словах, він віддав за неї синів своїх - кращих синів великої матусі - Україна.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.