Усі уроки української літератури 10 клас І семестр - 2018

ПЕРІОДИЧНІ ВИДАННЯ. РОЗВИТОК РЕАЛІЗМУ, НАТУРАЛІЗМУ, ПІЗНІЙ РОМАНТИЗМ. ТОДІШНЯ ПОЕЗІЯ, ДРАМАТУРГІЯ. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІСТИТЧНОЇ ПРОЗИ - ВСТУП. РЕАЛІСТИЧНА УКРАЇНСЬКА ПРОЗА. ТВОРЧІСТЬ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО, ПАНАСА МИРНОГО

Мета (формувати компетентності): предметні: читацьку: формування постійної потреби в читанні, забезпечення знань учнів з теорії літератури та літературної критики; пошуково-дослідницьку: уміння самостійно здобувати знання, відчуття потреби у безперервній самоосвіті, навички самоорганізації; ключові: комунікативну: висловлення власної точку зору, слухання і розуміння співбесідника, уміння вести дискусію, навички роботи в групі; інформаційну: навички роботи із джерелами інформації; загальнокультурну: розвиток творчих здібностей, прагнення до літературної освіти, естетичний смак, світогляд; соціальну: здатність працювати в групі, в команді.

Тип уроку: урок-семінар читачів.

Обладнання уроку: аркуші з опорною лексикою, текстами; роздавальні матеріали — пам'ятки для кожного учня; журнал запису відгуків (журнал діалогу).

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. ПРОЦЕДУРНИЙ ЕТАП

Оголошення теми уроку, ознайомлення з планом уроку: презентація — правила проведення уроку — аналіз (самоаналіз).

III. РОБОТА НАД МАТЕРІАЛОМ ТЕМИ

1. Читання учнями наукових текстів

Періодичні видання, поезія, драматургія, особливості реалістичної прози

Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільно-політичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У цьому зв'язку надзвичайний інтерес викликає український літературний рух останніх десятирічь XIX століття. У ці, як і в попередні роки, український народ був роз'єднаний кордонами чужих його ментальності імперій, і це стримувало його духовний поступ, негативно позначалося на мистецько-літературному процесі.

Скасування кріпацтва 1861 року, наступне проведення в Росії земської, судової, міської, військової і шкільної реформ приводять до кардинальних зрушень у громадській думці. Прогресивно налаштована інтелігенція стає основною силою народницького руху. В Україні виникають нелегальні політичні гуртки, розпочинається „ходіння в народ“ різночинців з метою підняти селянство на боротьбу „за землю і волю“. Оскільки така програма не здійснювалася (через байдужість селянства до народницьких ідей), народники з кінця 70-х років різко змінюють свою тактику, вдаються до терористичних актів. У Харкові, Києві, Одесі пожвавлюється рух демократичного студентства, виникають перші робітничі гуртки. Повсюди розгортається національно-визвольний рух. У губернських центрах організовують Громади — товариства української інтелігенції, діяльність яких мала в основному культурно-освітній характер. Громади займаються вивченням історії й культури українців, збиранням і студіюванням фольклорно-етнографічного матеріалу, виданням і розповсюдженням української художньої і науково-популярної літератури.

У Києві розгортається інтенсивна наукова діяльність. 1873-го року тут створюється Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, у якому активно працюють історики І. Лучицький, О. Лазаревський, М. Драгоманов, мовознавець П. Житецький, композитор М. Лисенко, письменник і театральний діяч М. Старицький. Відділом були організовані експедиції в Київську, Волинську, Подільську, частково в Полтавську губернії, де вчені зібрали величезний фольклорний, етнографічний, мовний, статистичний матеріал. Завдяки енергійним зусиллям народознавця П. Чубинського цей матеріал побачив світ у семитомних „Трудах етнографическо-статистической експедиции в Западнорусский край“ (1873-1878). Історик В. Антонович працює головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, бере участь у підготовці до друку багатотомного „Архива Юго-Западной России“.

Активізація громадівського наукового і культурно-освітнього життя відбилася на творчості багатьох українських письменників. І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, М. Старицький порушують проблеми інтелігенції, її участі в українофільському русі. З художніх творів поставали картини переслідувань інтелігентів властями, ворожого ставлення як урядовців-шовіністів, так і свого зденаціоналізованого панства і чиновництва до найневинніших виявів українського національного життя.

Звичайно, розвиток національної культури був би далеко інтенсивнішим, якби на його шляху не виникали найрізноманітніші перешкоди і заборони з боку колонізаторів. Політика жорстокого переслідування всього українського, визначена ще 1863 року Валуєвським циркуляром про заборону української мови, була знову в ще суворішій формі підтверджена Емським указом царя (1876) та інструкцією 1881 року. Так було припинено етнографічну роботу, розгорнуту П. Чубинським та іншими київськими громадівцями, а потім узагалі заборонено діяльність громад, видання українських книжок, ввезення їх із-за кордону. Багатьох українських діячів було заарештовано і вислано на Північ, дехто, наприклад, Драгоманов, емігрував за кордон, інші надовго замовкли. Тому не випадково, що в цей час центром української наукової та культурно-освітньої діяльності стає Львів, адже в Австро-Угорській імперії все-таки були, хай і обмежені, умови для розвитку культури національних етносів. З 1868 р. у Львові починає діяти товариство „Просвіта“, засноване О. Партицьким та А. Вахнянином. Філії товариства виникають у Коломиї, Станіславі, Тернополі, Бережанах, Стрию, Дрогобичі, у містечках і селах організовують бібліотеки, читальні, музично-хорові, драматичні гуртки, видають українські газети, журнали, календарі, науково-популярні брошури на природничі, господарські теми. А 1873 року з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові і висновують Літературне товариство імені Т. Шевченка, яке через 20 років реорганізовано в Наукове товариство ім. Шевченка. Діяльність Товариства була багатогранною, видавалися десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору,етнографії, антропології в серіях „Пам'ятки української мови і літератури“, „Матеріали до української бібліографії“, „Матеріали до української етнології та антропології“. Цей багатющий народознавчий матеріал супроводжувався науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники.

З 1893 р. при Товаристві почали діяти три секції — філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. У них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство стало на один рівень з академіями наук інших європейських країн.

На західноукраїнських землях у 70-80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців. Перша з них, підтримувана російським царизмом, не визнавала права українського народу на самостійне національно-політичне життя, друга, орієнтуючись на східноукраїнське культурне відродження, головну увагу звертала на піднесення національної свідомості галичан. І народовські журнали „Правда“ (1867-1898), „Зоря“ (1880-1897) І а газета „Діло“ (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики.

З ініціативи Франка та Павлика ліва течія народовського руху 1890 року оформлюється в Русько-українську радикальну партію, яка у своїй діяльності спиралася на широкі селянські маси. Газети цієї партії — „Хлібороб“, „Громадський голос“, „Громада“, „Радикал“, журнал „Народ“ розгорнули широку агітаційну роботу серед селян. Ця діяльність радикалів, піднесення соціальної і національної свідомості хліборобів знайшли всебічне відображення у творчості Франка, Павлика, Маковея, Кобринської, Кравченко, Мартовича, Крушельницького.

У цей же період на новий рівень підноситься українська літературно-художня журналістика, біля керма якої стояли Франко та Павлик. 1878-го року у зв'язку з цензурними заборонами з'явилося тільки два номери часопису „Громадський друг“, правда, його продовженням стали альманахи „Дзвін“ і „Молот“. Із ініціативи Франка видають журнали „Світ“ (1881-1882), „Житє і слово“ (1894-1897).

Михайло Драгоманов організовує в Женеві вільну українську періодику. Під його керівництвом та за участі С. Подолинського, А. Ляхоцького, Ф. Вовка, М. Павлика там з'явилося п'ять випусків збірника „Громада“ (1878-1882) та два номери журналу під такою самою назвою (1880-1881), де опубліковано низку публіцистичних статей Драгоманова, Подолинського, Навроцького, Павлика, повість Панаса Мирного „Лихі люди“ (анонімно).

У Східній Україні час від часу, тобто коли вдавалося добути дозвіл властей, з'являлися альманахи — „Луна“ (1881), „Рада“ (1882, 1884), „Нива“ (1885), „Степ“ (1886), „Складка“ (4 кн.— 1887, 1893, 1896, 1897). Журнал „Киевская старина“ (1882-1906) видрукував деякі твори І. Карпенка-Карого, Л. Яновської, Грицька Григоренка (О. Судовщикової-Косач), М. Чернявського.

Загалом, українська література цього часу розвивається під шевченківським прапором реалізму, народності й національної самобутності. Подвижницька громадська діяльність геніального поета, його полум'яна муза були орієнтиром для нового покоління українських письменників.

Передова критика скеровує українське письменство на глибше художнє дослідження життя всіх верств народу. Драгоманов закликає письменників вивчати досвід європейських літератур, підніматися своєю творчістю до їхнього рівня. Іван Білик заохочував літераторів цікавитися життям народу в його найглибинніших соціальних і психічних виявах і сам показував тому приклад, допомагаючи братові Панасу Мирному в написанні соціально-психологічного роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні?“. І. Франко акцентує на правдивості зображення навіть найнепомітніших деталей. Барвінський надає великого значення вихованню народу на творах Шевченка про героїчну боротьбу українського козацтва. Навіть закинутий у сибірську глушину Грабовський наголошує, що література покликана служити народові в його визвольних змаганнях і стати „одним з чинників поступу загальнолюдського“. Для поета-засланця залишався дійовим заклик Шевченка ставити художнє слово на сторожі інтересів найзнедоленіших людей. Піднесенню українського художнього слова сприяють дослідження українських учених у царині філології. Так, голосно заявляє про себе мовознавець О. Потебня — проникливий дослідник психології художньої творчості, естетичної природи слова („Із лекцій з теорії словесності“, „Із записок з теорії словесності“), образності народної поезії („Пояснення малоруських і споріднених народних пісень“). П. Житецький публікує розвідки з історії української мови („Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII-XVIII ст.“), усної творчості („Думки про народні малоруські думи“), становлення нової української літератури („Енеїда“ Котляревського і стародавній список її в зв'язку з оглядом малоруської літератури XVIII ст.“). М. Петров видає „Нариси з історії української літератури XVII-XVIII ст.“ і „Нариси з історії української літератури XIX століття“ (на останні відгукується широкою рецензією М. Дашкевич). У Львові виходять шість томів „Історії літератури руської“ Ом. Огоновського.

Значних успіхів досягає фольклористика. Виходять збірники І. Рудченка „Народні південноруські казки“ і „Чумацькі народні пісні“, „Збірник українських пісень“ (три випуски, з нотами) Лисенка, „Історичні пісні малоруського народу“ Драгоманова і Антоновича, „Народні пісні Галицької й Угорської Русі“ Головацького, з'являються фольклористичні дослідження Франка, Драгоманова.

Схарактеризувавши шляхи розвитку літератури, журналістики і філологічно-фольклористичних наук у суспільно-історичному контексті, маємо конкретніше спинитися на досягненнях українського письменства в усіх художніх родах.

Так, у ці десятиріччя значних здобутків досягла проза. Продовжуючи традиції епічної творчості Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Стороженка, Федьковича, українські прозаїки збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому планах.

Особливо глибоко і всебічно опрацьовують у цей час тему селянського життя. Хоч у творах ще часом і зображується давнє, кріпосницьке лихо, з'являються оповідання і повісті про панщину („Микола Джеря“ Нечуя-Левицького, „Панщизняний хліб“ Франка, „Протестант“ Кониського), проте на перший план тепер виходить тема становища селянства в умовах капіталізації господарства („Кайдашева сім'я“ Нечуя-Левицького, „Лесишина челядь“ Франка, „Козарський ланок“ Кониського, „Серед темної ночі“ і „Під тихими вербами“ Грінченка, „Навернений скупець“ Ярошинської).

Прозаїки показують зубожіння селянства („Лихо давнє й сьогочасне“, „Морозенко“ Панаса Мирного, „Ціпов'яз“ Коцюбинського), його відхід на промисли, його пролетаризацію („На роботі“, „Навернений грішник“ Франка, „Панько“ Грінченка, „П'яниця“ Ганни Барвінок, „Наслідки непорадності“ Ковалева). Як логічне продовження цієї теми з'являються повісті Франка „Boaconstrictor“, „Борислав сміється“, у яких розгортається життя й побут учорашніх селян в умовах нечуваного капіталістичного визиску, показується наростання протесту робітників проти експлуатації. У прозі відбито й таке соціальне лихо, як еміграція („Іван Бразилієць“ Бордуляка, „Пересельці“ Грицька Григоренка).

У сферу художніх спостережень письменників входить життя й інших соціальних груп — міщанства, чиновництва, духівництва („Для домашнього огнища“, „Основи суспільності“ Франка, „Пропащий чоловік“ Павлика, „Перекинчики“ Ярошинської, „Старосвітські батюшки і матушки“ Нечуя-Левицького, „Суддя Гарбуз“ Кониського).

Прозаїки намагаються з'ясувати місце і роль молодої різночинної інтелігенції в суспільному житті. Панас Мирний у повісті „Лихі люди“ показує ідейне роздоріжжя колишніх шкільних товаришів, їхнє соціальне протистояння. Франко розкриває антинародну суть тих освічених за народний кошт урядовців, які, підлабузнюючись до властей і сильних світу того, дбали тільки про власну кишеню („Рутенці“, „Свиня“, „Опозиція“). Нечуй-Левицький („Хмари“), Кониський („Семен Жук і його родичі“, „Юрій Горовенко“), Грінченко („Сонячний промінь“, „На розпутті“), Олена Пчілка („Світло добра і любові“) намагаються створити позитивний образ інтелігента, що прагне принести користь знедоленим трудівникам. Вони водночас правдиво показують, як під тиском соціальних обставин руйнуються світлі ідеали культурників.

Українська проза збагачується й жанрово. Поряд з оповіданням, жанр якого культивують Нечуй-Левицький (цикл „Баба Параска та баба Палажка“), Кониський („Народна педагогіка“), Франко(„Задля празника“), Грінченко („Екзамен“, „Олеся“), з'являється новела з її стрімкими, часто несподіваними сюжетними поворотами („Лови“ Панаса Мирного, „Липа на межі“ Ярошинської, „Душа“ Кобринської, „Самітна нива“ Бордуляка), продукуються поезії в прозі („Морське серце“, „Хвиля“ Дніпрової Чайки).

Жанрово урізноманітнюються й повісті. Тільки у творчості Нечуя-Левицького можна виділити родинно-побутову („Кайдашева сім'я“) і соціально-побутову („Бурлачка“) повісті. З'являються повісті ідеологічно-проблемні („Лихі люди“ Панаса Мирного, „Сонячний промінь“ Грінченка, „Юрій Горовенко“ Кониського), публіцистичні („Юрко Куликів“ Павлика), дидактичні („Скошений цвіт“ Барвінського). На історичному матеріалі Франко пише повість „Захар Беркут“ з виразними ознаками соціальної утопії.

Саме в цей час з'являються різновиди романної прози. Серед них — створений раніше, але опублікований майже через чверть століття соціальний роман Свидницького „Люборацькі“, що переріс жанрові романи сімейної хроніки; соціально-психологічний роман Панаса Мирного „Повія“; проблемно-ідеологічні романи „Хмари“, „Над Чорним морем“ Нечуя-Левицького, „Лель і Полель“ Франка. Продовжуючи традиції Куліша, Старицький збагачує українську історичну романістику трилогією „Богдан Хмельницький“, романами „Руїна“, „Останні орли“, „Розбійник Кармелюк“.

Урізноманітнюється форма компонування життєвого матеріалу в епічних творах. Замість раніше практикованої оповіді, тобто зображення від першої особи (Квітка-Основ'яненко, Марко Вовчок), тепер домінує розповідь, густо насичена такими драматичними елементами, як внутрішній монолог, діалог, полілог („Лихі люди“, „Повія“ Панаса Мирного, проза Нечуя-Левицького, Франка, Стариць- кого). Об'єктивна манера викладу художнього матеріалу від третьої особи давала змогу вводити широкі описи — портретні, пейзажні, інтер'єрні, що сприяло панорамному змалюванню дійсності, розгортанню зображуваного в різних часових вимірах („Микола Джеря“ Нечуя-Левицького, дилогія Грінченка, „Основи-суспільності“ Франка). Посилюється психологізм у вмотивуванні поведінки персонажів (романи Панаса Мирного; „Дзвоник“, „Покупка“ Грінченка).

Характеризуючи поезію, слід передусім сказати, що плеяда самобутніх талантів (Франко, Куліш, Старицький, Щоголев, Манжура, Грабовський, Грінченко) збагатила художній світ української лірики та ліро-епосу новими мотивами, образами, жанрами, ритмами.

Збірка Франка „З вершин і низин“ (1887, 2-ге вид. — 1893) стала після Шевченкового „Кобзаря“ другим найвизначнішим явищем української поезії. Вона розширила ідейно-тематичні і жанрові обрії нашої літератури, внесла в лірику нові, енергійні, динамічні ритми, розмаїту тональність, привернула увагу яскравою, незвичною досі образністю. З віршів книжки постав образ ліричного героя — активного борця за свободу, рівність, братерство людей, утверджувача вільного розвитку думки, науки, культури. Поет осуджував світ соціальної несправедливості, закликав до боротьби за такий лад, де людина матиме всі умови для гармонійного розвитку. Франко показав усьому світові багатющі можливості українського слова, сміливо використовуючи найрізноманітніші лексично-фразеологічні ресурси рідної мови, використовуючи у своїй ліриці науково-філософську, політично-публіцистичну термінологію.

Різнобічність таланту Франка засвідчила збірка „Зів'яле листя“ (1896), вірші якої передають глибокі внутрішні переживання людини, пов'язані з перипетіями розвитку її інтимного почуття.

Характеризуючи свою багатогранну літературно-художню, публіцистично-критичну, науково-культурну діяльність, П. Куліш мав підстави заявити: „Я не поет і не історик — ні! Я — піонер з сокирою важкою...“. Таке визначення справді охоплює найістотніше в невсипущій праці патріота-громадянина — піднести своїх краян до розуміння здобутків світової цивілізації, необхідності їх осмислення і засвоєння, показати світові красу творчого генія рідного народу. Він видає збірки оригінальної лірики „Хуторна поезія“ (1882), „Дзвін“ (1893), багато перекладає, зокрема з Байрона, Гете, Шиллера, Гейне.

Справжнім продовжувачем шевченківських традицій у поезії Франко назвав Старицького, який уперше заговорив про роль інтелігенції в громадському житті, створив образ тямущої особистості, яка не може миритися з підневільним існуванням. Ліричний герой його віршів звертається до українських інтелігентів із закликом віддати свої зусилля, присвятити своє життя служінню рідному народові. Поет покладає найщиріші сподівання на „завзятців-юнаків“, що „возлюбили Україну“. Прагнення бачити рідну землю вільною і щасливою виливаються в гірких роздумах про народ, що „вже забув і поважать себе, потративши свої колишні сили“.

У світі минулої звитяги козацтва, в героїці запорозької мужності намагається знайти відраду ліричний герой Щоголева. Образи козацького поля, „славою багатого“, запорожців, що ревно оберігали „батьків завіт“, характеризують вірші поета на патріотичну тему. Впадає в око зв'язок цих творів з фольклорною традицією: скажімо, запорожці, які „гуляють“ у Дикому Полі, повертаються на Січ з походу веселі, в дорогих жупанах, як і козаки в народних думах та піснях. Приваблюють пейзажні поезії Щоголева: з них постають колоритні малюнки рідної поетові Слобожанщини. З таких віршів, як „Зимній ранок“, „Травень“, „Вечір“, „Степ“, „Осінь“, „Листопад“, можна скласти поетичний календар української природи. Твори поета завжди перейняті відповідним емоційним настроєм, у них значне смислове навантаження несуть конкретні деталі.

Поезія Кониського, Манжури, Грінченка вводить читача у світ бідняцької хати, розкриває настрої бурлацько-наймитської молоді, що змушена продавати свої руки багатіям. Далі розвиває цю тему Грабовський: він звинувачує світ насильства, створює образи тих, хто мужньо став на шлях боротьби з несправедливим ладом. „Тьмою окрите“, „непривітане“ життя цих сміливих подвижників („і в минулому могили, і попереду хрести“), однак вони знаходять у собі мужність стати на герць з темним мороком реакції, виявитися дужчими за ворога.

Отже, хоч і в складних, несприятливих умовах творилася українська поезія, та все ж вона не тільки висловлювала стогін обездолених, а й кликала до боротьби, оспівувала світлі людські ідеали.

Виклад завершуємо розглядом драматургії. Хоч у підручнику це питання висвітлено в розділі про театрально-музичне мистецтво, творчість Карпенка-Карого, п'єси Старицького, Кропивницького, Франка, однак потрібно розширити коло імен драматургів, згадати низку їхніх творів, без яких уявлення про цей літературний рід буде неповним.

Драма „Старе гніздо й молоді птахи“ (1883) Василя Мови (Лиманського) присвячена життю й побуту нащадків колишніх переселенців з України на Кубань. У цьому плані названий твір нагадує п'єсу Кухаренка „Чорноморський побит на Кубані“ (1836), проте його проблематика визначається новими суспільно-історичними умовами. Розбещені діти полковника Пилипа Загреби — вихованка інституту шляхетних дівиць Уля, „недовчений учень військової гімназії“ Гарась і такий же гульвіса, його брат Юрась — руйнують господарство поміщика. Власне, подані в драмі картини символізують зруйнування всього патріархального побуту осілого кубанського козацтва.

Комедія „Дячиха“ (1888) Тетяни Сулими показує перипетії з життя нижчого сільського духівництва. Колоритні образи дяків уже неодноразово з'являлися у творах українських письменників, проте тільки в цій п'єсі їхнє життя опинилося „під Юпітером“, і саме цим вона викликає інтерес.

Олександр Кониський у комедії „Порвалась нитка!“ реалізував тему взаємин у середовищі української дрібної шляхти, а в комедії „І на пронозу єсть заноза“ (1884) на матеріалі з життя провінційних урядовців осуджує розтлінну мораль чиновництва, що відірвалося від народу.

Олена Пчілка за сюжетною канвою п'єси Олександра Островського „Бідна наречена“ написала п'єсу „Світова річ“ (1884), у якій зображено діяльність молодих культурників, їх взаємини з представниками дрібного панства та чиновництва. Студент Стасенко та його приятель Голуб, як і головна героїня твору Саша, дочка збіднілої пані, певною мірою представляють ті кола молоді, що захопилися культурно-освітнім віянням епохи. Правда, вони не стільки діють, як розмовляють на ці теми.

Ідея запровадження в життя корисних „малих справ“, культурно-освітніх починань серед селянства лежить і в основі комедії Грінченка „Нахмарило“ (1895). Її герой — молодий учитель Тарас Вільхівський, який організовує в селі касу громадської взаємодопомоги, влаштовує для дорослих недільні читання.

П'єси Олени Пчілки, Грінченка, як і твори цього жанру Франка („Учитель“), Старицького („Не судилось“), Карпенка-Карого („Понад Дніпром“), порушували актуальні проблеми зближення інтелігенції з селянством.

З них постають ті соціальні труднощі, які обмежували діяльність культурників-ентузіастів, у них правдиво зображено і їхні невдачі, також зумовлені об'єктивними соціальними причинами — селянською роз'єднаністю, темнотою, ворожістю поміщицтва до самої ідеї освітньої праці для народу.

Серед історичних драм, поряд з п'єсами Старицького, Карпенка-Карого, Франка, помітними були твори Пантелеймона Куліша — „Байда, князь Вишневецький“ (1885), „Гетьман Петро Сагайдачний“ і „Наказний гетьман Северин Наливайко“ (дві останні надруковано посмертно 1900 р.). Різні етапи української історії відображено в п'єсах західноукраїнських письменників Кормила Устияновича („Олег Святославович Овруцький“, „Ярополк і Святославович, великий князь київський“), Омеляна Огоновського („Федько Острожський“, „Гальшка Острожська“), Осипа Варвінського („Павло Полуботок, наказний гетьман України“). Не всі з названих п'єс відзначалися художньою довершеністю, однак вони розбуджували історичну пам'ять народу, сприяли зростанню його національної свідомості.

Так, освоюючи дедалі певних сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні і морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська література. Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала духовний і емоційний світ великого слов'янського народу, який, за висловом Івана Франка, угору йшов, „хоч був запертий в льох“.

Розвиток реалізму

Реалізм (лат. realiz — істотний, дійсний, від rez — річ) у широкому розумінні слова — правдиве, об'єктивне відображення дійсності засобами, притаманними тому чи іншому виду мистецтва; у вужчому значенні — це художній метод, в основі якого принцип життєвої правди в змалюванні соціального середовища, побуту, суспільних відносин і обумовлених ними типових людських характерів. Становлення реалізму в мистецтві нерозривно пов'язано з розвитком суспільної свідомості, історичним досвідом людства. Він проходить низку етапів, кожний з яких має свої відмінні особливості, глибоку ідейну й художню своєрідність. У системі художньої культури тої чи іншої епохи реалізм взаємодіє з іншими напрямами та методами, набуває неповторності у творчій практиці видатних письменників. Мистецтво прагне до пізнання світу і людини, відображає життєвий досвід художника і суспільства загалом. Тому елементи достовірності, реалізму виникають у мистецтві й тоді, коли воно ще далеке від створення послідовно реалістичної картини світу.

Реалістичні елементи присутні уже в античній літературі, де вони торують шлях в різноманітних творах на міфологічні сюжети. Інтерес до людини, її душевних переживань наявний, зокрема, в трагедіях Софокла. З особливою силою реалістичні тенденції зазвучали в творчості Евріпіда. Комедії Менандра, Плавта правдиво відтворюють сімейно-побутові теми, в них з'являються соціальні мотиви, образи-маски міщан та селян.

Потужні імпульси реалістичних тенденцій у мистецтві XV- XVII ст. пов'язані з добою Відродження. Великі гуманісти Ренесансу — англійський письменник В. Шекспір, іспанський М. Сервантес, італійський Дж. Боккаччо, французький Ф. Рабле, геніальні італійські живописці Б. Мікеланджело, С. Рафаель, Леонардо да Вінчі та інші уславили людину не за її походження, знатність чи могутність роду, титули й посаду, а за властиві саме їй індивідуальні якості: розум, волю, красу, доброчинність.

Наступний етап у розвитку реалізму припадає на епоху Просвітництва (XVII-XVІІІ ст.), коли сформувався так званий просвітительський реалізм. Новаторським був роман XVIII ст. Особливо велика в цьому заслуга англійських письменників Дефо, Річардсона, Філдінга. Їх реалістичний роман приніс із собою нове уявлення про красу. Це була краса буднів, наповнених творчою працею.

Інтерес до щоденного побуту, до життя простого люду виявився і в малярстві. Так, французький живописець Шарден звертається до таких тем, як „Прачка“, „Молитва перед обідом“, причому своїх маленьких героїв митець змалював з великим пієтетом. Вони наділені почуттям власної гідності, художник не ображає їх удаваним співчуттям чи проявами жалю й скорботи. Своєрідною енциклопедією німецького побуту стали гравюри Ходовецького, котрий зажив собі слави також як ілюстратор творів Лессінга, Шіллера, Гете.

Письменники-реалісти XVIII ст. правдиво відтворюють деталі побуту, але в це реальне середовище вони поселяють свого головного героя — виразника просвітницького ідеалу. Це, власне, особливість всієї просвітницької літератури. У ній дуже твереза, сувора критика нерозумного феодального світу поєднується з ілюзіями стосовно майбутнього торжества розуму й справедливості, яке, на їхній погляд, обов'язково повинно настати і в ім'я якого вони так мужньо й ненастанно працювали. Проте ці ілюзії прогресивні — вони були уособленням справжньої віри в людину.

При характеристиці реалізму XVIII ст. необхідно враховувати його своєрідність, його відміну від реалізму XIX ст. Було б зовсім несправедливо вважати просвітницький реалізм якимось нерозвинутим порівняно з критичним реалізмом. Насправді у письменників XVIII і XIX століть, як і в майстрів епохи Відродження, різні підходи до зображення життя, різні методи створення художнього образу.

І Робінзон Крузо у Дефо, і Луїза Міллер у Шиллера — реальні образи. Однак вони реальні не в тому розумінні, як герої Бальзака, Шевченка чи Достоєвського. Реаліст XVIII ст. може ретельно, з усіма деталями змалювати побут, наприклад, того ж Робінзона на безлюдному острові. Але ситуація, запропонована в романі, наперед буде нетиповою. Письменник убачав своє завдання не в тому, щоб правдиво змалювати долю людини, яка опинилася на безлюдному острові (відомо, що реальний прототип Робінзона в таких умовах за 4 роки здичавів, навіть мову почав забувати). Мета в Дефо була іншою, філософською: довести, що людина може все, навіть якщо її залишити одну на острові. Ось чому „Робінзон Крузо“ — не просто пригодницький роман. Це — роман-притча, філософська притча про Людину.

У поетизації людської особистості та в майстерності її зображення письменники епохи Просвітництва продовжували реалістичні традиції гуманістів Ренесансу. Як і Петрарка, Сервантес чи Шекспір, просвітителі втілюють віру в безметежні можливості людської особистості, прославляють могутність її рук і розуму, красу її творчих устремлінь.

Реалісти XIX ст. підуть дещо іншим шляхом у змалюванні людського характеру і його залежності від соціального середовища. Однак метод просвітителів не втратив своєї привабливості. Окремі письменники XX ст. творчо засвоюють художній досвід XVIII ст. і в наш час створюють романи-притчі на зразок шедеврів минулих епох.

Черговим етапом у розвитку реалізму став критичний реалізм, що склався в кінці 20-х — на початку 30-х років XIX ст.

Якщо в перші десятиліття XIX ст. незадоволеність буржуазними відносинами найчастіше набувала в літературі форми романтичного протесту, то тепер перед письменниками Заходу дедалі чіткіше вимальовується завдання безпосереднього зображення дійсності в усіх її непривабливих проявах. Такому тверезому погляду на речі, зокрема, сприяють успіхи природничих наук у цю епоху. Точний науковий аналіз, переконливість наукового досліду та експерименту не можуть не привертати уваги письменників, котрі прагнуть до пізнання сутності сучасного життя.

Бальзак не випадково присвячує один з кращих своїх романів — „Батько Горіо“ — французькому природодосліднику Ж. Сент Ілеру „на знак захоплення його працями і генієм“.

Найвидатнішими представниками критичного реалізму в літературі, крім Бальзака, стали Ч. Діккенс, Ф. Стендаль, Г. Флобер, Гі де Мопассан, Марк Твен, Т. Манн, У. Фолкнер, О. Пушкін, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Бунін та інші.

В українській літературі від 40-х до 60-х років XIX ст. відбувається утвердження критичного реалізму (Т. Шевченко, Марко Вовчок). На 70-90-ті роки XIX ст. припадає розквіт українського реалізму як народницького, „селянського“ (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Карпенко-Карий, І. Франко). З кінця XIX ст. український реалізм поглиблюється, дедалі більше набуває ознак соціально-психологічних (М. Коцюбинський, В. Винниченко та інші). Критичний реалізм не обмежений лише кількома десятиліттями, коли жили й творили згадані автори. Більше того, в окремих країнах розквіт критичного реалізму припадає на пізніші часи. Цей метод зберігає свою життєдайність і в наші дні, коли в більшості літератур почали формуватися постреалістичні тенденції. Принципи реалізму:

□ Пізнавально-аналітичний метод світорозуміння (раціоналізм).

□ Життєва вірогідність зображення.

□ Типізація (відтворення типових характерів у типових обставинах, але за наявності повної індивідуалізації).

□ Соціально-економічна обумовленість характеру і вчинків героя (детермінізм).

□ Викривальна спрямованість, викликана неприйняттям соціальної дійсності.

□ Конкретно-історичний підхід до явищ дійсності.

□ Конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди.

□ Прагнення до психологізму.

□ Віра в гуманістичні ідеали.

□ Особливості українського реалізму.

□ Трагічна роздвоєність, викликана віддаленістю раціоцентричного стилю доби романтичній українській душі.

□ Наявність декількох течій реалістичного напряму:

а) побутово-просвітницький реалізм (Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий та ін.);

б) революційний реалізм (П. Грабовський, М. Павлик); в) натуралізм („Бориславські оповідання“ І. Франка, окремі ознаки — у романах „Пропаща сила“ Панаса Мирного та Івана Білика, „Повія“ Панаса Мирного).

□ Наявність теми національного гніту.

□ Моральна (а не класова) інтерпретація зла.

□ Жанри (література другої половини XIX ст.):

□ роман, роман-дилогія;

□ повість (родинно-побутова, соціально-побутова, ідеологічно-проблемна, публіцистична), повість-утопія;

□ оповідання, новела, нарис;

□ літературна казка;

□ вірші, сонети, пісні;

□ поема (соціально-побутова, сатирично-політична, гумористична, історична, біографічна, філософська);

□ п'єси: драми (історичні, соціально-психологічні), комедії, водевілі.

Представники: Т. Шевченко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, М. Старицький, Марко Вовчок, Б. Грінченко, молоді І. Франко, М. Коцюбинський, П. Грабовський та ін.

Розвиток натуралізму

Натуралізм — літературний напрям, що виник у Франції в 70-ті рр. XIX ст. і охопив у 80-90-ті рр. літературу Західної Європи та США. Для нього була характерною настанова на фотографічно точному та неупередженому зображенні дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людський характер, що бачився крізь призму фатальної зумовленості фізіологічної природи та середовища. Натуралісти намагалися зробити свої твори „клінічно точними документами“ дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички.

Програму цього напряму виклав Е. Золя у книгах „Експериментальний роман“ (1880), „Романісти-натуралісти“ (1881). Натуралістична естетика розроблялась І. Теном, братами Гонкурами та ін. В Україні натуралізм не знайшов істотного поширення, хоча мав незначний вплив на художні шукання І. Франка, який у своїх літературно-критичних працях досліджував його систему.

Натуралістична художня система спиралася на позитивістську філософію О. Конта та методи біологічних наук. Цей напрям закладався на прагненні перетворити художній твір на точну копію факту. Він висунув на важливе місце опис.

Леся Українка вказувала, що за правдою факту натуралісти не бачили художньої узагальненої правди і перебували під гіпнозом факту, їх поетика — „шукати фактичної правди і на ній все будувати“. Складність натуралізму полягала в тому, що він, з одного боку, демократизував мистецтво, розширював його тематику, показуючи нові площини життя: дно міста, життя робітників, патологічну психіку, розкривав підсвідомі мотиви поведінки людини і т. п., з іншого — обмежував себе у проникненні до глибин суспільного буття. Суб'єктивно прагнучи до розширення й поглиблення сфери мистецтва, представники об'єктивно руйнували його: воно зазнавало значних естетичних втрат, йому бракувало широких узагальнень. Деякі художні знахідки натуралізму були освоєні літературою кін. XIX — поч. XX ст.: залишаючись на позиціях реалізму, письменники використовували окремі прийоми натуралістів: підвищений інтерес до сфери конкретики, опис фактів як сфери розширення соціально-об'єктивного у мистецтві.

Ключова відмінність натуралізму від класичного реалізму полягає в тому, що герої натуралістичних творів не несуть відповідальності за своє життя, у них просто немає вибору. Багато персонажів натуралістичної літератури — безпомічні продукти навколишнього середовища й поганої спадковості, яких рухають по життю тваринні інстинкти.

Натуралістичний початок у літературі найчастіше зазнавало критики за брак художності. Наприклад, І. С. Тургенєв писав з приводу одного з романів Золя, що „там багато копирсаються в нічних горщиках“. Золя підтримував дружні стосунки з багатьма художниками-імпресіоністами, які перетиналися з ним у своєму прагненні до гранично точної фіксації реальності. У своєрідну школу за межами Франції натуралізм склався лише в Італії (веризм) і в США. Американські письменники-натуралісти — Теодор Драйзер, Стівен Крейн, Френк Норріс, Джек Лондон, Джон Стейнбек — нещадно фіксували реалії повсякденного життя на околицях суспільства, на полях бою й у міських нетрях (там, де селилися іммігранти). Загалом їхні твори ще песимістичніші, ніж романи Золя.

Тенденції натуралізму проявилися у творах Панаса Мирного та Івана Білика „Пропаща сила“, Панаса Мирного „Повія“, І. Франка „Boa constrictor“, В. Винниченка „Чесність з собою“, „Записки Кирпатого Мефистофеля“, „Базар“, „Гріх“.

Пізній романтизм

На рубежі XVIII-XIX ст. в європейському мистецтві, й літературі зокрема, утверджується новий художній метод і творчий напрям — РОМАНТИЗМ (від фр. romante). Сам термін походить від слова „роман“, тобто містить особливе значення художньої вигадки, уяви („як в книзі“, а не „як у житті“).

Такого характеру творчість спричинена була прагненням письменників відійти від реальної дійсності, прискорити її розвиток або, навпаки, повернутися в минуле, наблизити в образах бажану мрію чи відкинути неприйнятне в ній. Ця розчарованість у дійсності породжена була незадоволенням широких суспільних верств результатами Французької буржуазної революції 1789-1794 рр. та наполеонівських війн, що розпочалися після неї.

Отже, романтизм виник у той час, коли Європа пережила сильне духовне потрясіння і глибоке розчарування у зв'язку з подіями у Франції. У цей період також була розгромлена наполеонівська навала на Росію, відбулося повстання декабристів, у більшості країн Європи зруйновані основи феодалізму й утвердився буржуазний суспільний лад. Цей перехід здійснювався під гаслами про свободу, рівність і братерство людей. Насправді ж було завдано удару по вірі в розум, його могутність та силу, адже в жодній з європейських країн відомі події не привели до суспільної гармонії, вони скінчилися розгулом насильства і терору.

Саме тут слід шукати корені глибокого розчарування дійсністю, яке охопило багатьох митців-романтиків. Людина в мистецтві романтизму — в літературі, музиці, живопису, на сцені — завжди трагічна, вона не приймає дійсності, перебуває у розладі з самою собою. Це одночасно бунтар і жертва. Романтичні герої — натури духовно багаті, котрі, однак, не можуть реалізувати себе вповні, оскільки життя ставить перед ними якісь непереборні перешкоди, несправедливо виганяє їх із суспільства. З усіх видів мистецтва романтики віддавали перевагу музиці, оскільки в стихії звуків повніше і багатогранніше, на їх погляд, виражався внутрішній світ людини.

У живописі романтизму кращими зразками стали полотна Е. Делакруа „Свобода на барикадах“, М. Швінда „У лісі“ (за мотивами збірника народних пісень Арніма і Брентано „Чарівний ріг хлопчика“) та інші. Забарвлені романтизмом і реалістичні малярські витвори Т. Шевченка. Це, зокрема, акварелі „Марія“ (за поемою О. Пушкіна „Полтава“), „Циганка-ворожка“ та робота на модний тоді сюжет — акварель „У гаремі“.

Щодо словесного мистецтва, то в кожній національній літературі романтизм хоча й проявляється своєрідно, проте майже скрізь йому притаманне те спільне, що дає змогу різні, здавалось би, явища в літературі називати романтизмом. Для цього напряму в письменстві характерні, зокрема, бурхливі почуття, що долають будь-які перешкоди, гіперболізація їх, незвичайність в обставинах, характері, зовнішності героя. Персонажі героїчно змагаються з природними стихіями або жахливими людськими злочинами.

Герої Шевченкових „Гайдамаків“, що борються проти поневолення рідного краю, теж романтичні. Перед нами тут, зокрема, яскравий зразок гіперболізації: гайдамаки в крові ставили столи, Ярема Галайда ворогів „по три, по чотири так і кладе“, трагедія Гонти розгортається на тлі страшного пожарища і т. п.

Та й сам образ поета у Т. Шевченка — це романтичний образ митця, людини, наділеної надзвичайними здібностями, яка проникає в глибини життя, таємниці світу, недоступні іншим („Перебендя“ тощо). Свою роль у суспільному житті Т. Шевченко визначав як роль народного співця, виразника дум поневолених мас („Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!..“ тощо). Збірку своїх віршів він образно назвав „Кобзар“. Цей образ, який Т. Шевченко на початку своєї літературної діяльності накреслив у досить загальному плані, далі переріс в образ поета-пророка („Тризна“, „Чигрине, Чигрине“), борця за свободу. Це типовий для романтиків образ, характерні риси якого також втілили О. Пушкін, М. Лермонтов, А. Міцкевич та інші.

Мистецька діяльність романтиків позначена посиленим інтересом до національної минувшини, національної культури. Збирають і записують фольклорні перлини — народні легенди, повір'я, перекази, пісні.

Водночас романтики цікавляться й мистецтвом інших народів, причому, на відміну від класицистів, для яких не існувало національної й історичної своєрідності, романтики підкреслюють у культурі кожного народу в кожну епоху її місцевий колорит. Вони намагаються історично осмислити культурні явища минулого. Уперше зароджується теорія наукового перекладу: кращі зразки чужоземної літератури не переказуються і не переробляються, не пристосовуються до смаків читача, а відтворюються засобами рідної мови в єдності змісту і форми. Перекладачі прагнуть зберегти художню своєрідність першотвору. Формується поняття світової літератури.

Таким чином, романтичний напрям початку XIX ст. знаменував собою новий етап у розвитку європейської літератури.

Романтики збагатили літературу майстерністю зображення внутрішнього світу героя, викликали в усіх країнах небувалий розквіт лірики. Багатством і розмаїттям своїх образів, глибоким ліризмом, вмінням бачити суперечливість життєвих явищ, реанімацією замулених фольклорних криниць романтики підготували новий щабель у розвитку світової літератури.

Світоглядні засади:

□ Утвердження ірраціональності буття (буття виходить за межі того, що здатен осягнути розум), глибинне пізнання здійснюється серцем.

□ Усвідомлення протиріч життя, внутрішньої роздвоєності людини, прагнення до ідеального, „нескінченного“.

□ Заперечення вульгарної бездуховності в житті, протест проти сліпої влади матеріальних відносин.

□ Оспівування кохання як першооснови життя.

□ „Космічний песимізм“, „світова скорбота“, викликані розладом між ідеальною та існуючою дійсністю.

□ Ставлення до людини

□ Сприймання людини як „малого всесвіту“; в особистості — увесь „пафос земного“, „гострота життя“.

□ Увага до неповторного, індивідуального в кожній особистості.

□ Захист свободи, суверенності людини.

□ Протест проти спрощення, нівелювання особистості в суспільстві. Особливості українського романтизму

□ Наявність потужного патріотичного пафосу.

□ Нового значення набуває релігійна лірика.

□ Відтворення духу справжньої народної пісні, органічний зв'язок з фольклором.

Характерні ознаки стилю:

□ Основа творчості — уява митця, вільне натхнення, порив душі.

□ Зображення довколишнього світу як системи символів, щоб у такий спосіб пізнати надматеріальну суть буття (символобачення).

□ Запровадження принципу історизму; зацікавленість національною давниною.

□ Зображення контрасту високого й буденного, прекрасного й потворного, трагічного й комічного.

□ Наявність іронії (викликана усвідомленням неможливості втілити в життя абстрактні ідеали).

□ Руйнування канонів, розмаїття та розімкненість жанрів, взаємопроникнення різних видів мистецтва.

Жанри:

□ лірична поезія

□ релігійна поезія

□ ліро-епічні: поема, балада

□ історичний роман

□ історична драма

□ фантастичне оповідання

□ фантастична повість

Представники: М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш, Є. Гребінка, А. Метлинський, М. Костомаров, В. Забіла, М. Шашкевич, Л. Боровиковський, О. Афанасьєв-Чужбинський та ін.

2. Читацький діалог „Учитель — учень“

Мета: виявлення реакції учня на прочитане. (У ході діалогу учитель демонструє свій інтерес до читання учня, заохочує його, розширює обізнаність з певними літературними елементами і оцінює розуміння учнем прочитаного. На цьому етапі уроку учитель може працювати як з групами учнів, так і з окремими учнями. Читацький діалог триває 3-5 хвилин. Один з методів проведення діалогу — мандрування вчителя по класу зі своїм стільцем.)

Питання-завдання для діалогу

Ø Що в статті справило на вас найбільше враження?

Ø Розкажіть або прочитайте ті рядки, які найбільше запам'яталися.

Ø Про що ви думали, коли закінчили читання?

Ø Які виникли у вас почуття під час читання?

Ø Які проблеми ви маєте?

Ø Що б ви хотіли запитати у вчителя?

Ø Чи були для вас незрозумілі слова? Як ви впоралися з ними?

3. Заповнення журналу діалогу

Мета: заохочення учнів до оцінювання прочитаного та до конструювання обміну думками. (Учні на спеціально виданих аркушах як сторінках журналу записують у лаконічній формі своє враження від прочитаного, використовуючи за необхідності опорну лексику, запропоновану вчителем.)

4. Перечитування вчителем учнівських записів на сторінках журналу

5. Бліцміркування

Мета: обговорення читацького досвіду школярів (учасники обдумують і висловлюють свої думки про читацький досвід).

Питання для обговорення:

Ø Як ви оцінюєте групи? Як проходив обмін у групах?

Ø Що ви відчули, ділячись своїми враженнями з членами групи?

6. Коментування вчителем записів у журналі діалогу за допомогою питань, завдань, порад

(Питання, завдання, поради складені відповідно до рівня пізнавальних можливостей).

Питання репродуктивного рівня

Ø Що сподобалося в роботі?

Питання конструктивного рівня

Ø Що має значення для вас?

Ø Які нові думки чи ідеї виникли у вас після прочитаного?

Питання творчого рівня:

Ø Чи хотіли б ви стати письменником?

Ø Якби ви були літературним критиком, які б 3-5 слів підібрали для характеристики стилю письменників другої половини ХІХ ст.?

7. Колективне складання порівняльної таблиці „Ознаки реалізму, натуралізму, романтизму“

Критерії порівняння

Реалізм

Натуралізм

Романтизм

Місце, час та обставини дії




Тип героя




Конфлікт




Домінуючі жанри та роди




ІV. ПІДСУМОК УРОКУ

Рефлексія

Картка самооцінки роботи на уроці:

□ я повторив раніше вивчений матеріал;

□ я висловлював нові ідеї;

□ я плідно працював у парі, виконував письмові завдання;

□ зможу скласти узагальнювальну розповідь із наведенням прикладів;

□ настрій на уроці, мої очікування.

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Зробити читацькі щоденники, у які записати прочитані твори. (Самомоніторинг і самооцінка є дуже важливими кроками для учнів у процесі самостійного навчання)

Ім'я учня _________________________________________