Усі уроки української літератури 10 клас І семестр Профіль — українська філологія - 2018

Характеристика змін у суспільно-політичному і культурному житті. Основні тенденції розвитку української літератури: неонародницька (С. Васильченко, В. Самійленко, Б. Грінченко, А. Тесленко) і модерністська (П. Карманський, М. Яцків, М. Черемшина, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко та ін.) течії. Герой української літератури 10-х років ХХ століття: традиційне і новаторське - УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ ст. МОДЕРНІЗМ. ТВОРЧІСТЬ І. ФРАНКА

Мета: з'ясувати фактори, що вплинули на розвиток історико-літературного процесу початку XX століття в Україні; вказати на новаторські пошуки письменників у контексті розвитку світової літератури; дати поняття про модернізм та тенденції його розвитку; виховувати інтерес до знань, уміння знаходить необхідну інформацію у підручнику й інших друкованих і електронних джерелах, критично осмислювати її, виокремлювати головне і другорядне.

Теорія літератури: модернізм.

Обладнання: портретна галерея українських письменників кінця ХІХ — початку ХХ століття, книжкова виставка їхніх творів.

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ШКОЛЯРІВ. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИЙ Й МЕТИ УРОКУ

Слово вчителя

Українська література кінця ХІХ — початку ХХ століття, незважаючи на систематичні утиски і заборони, продовжувала свій прогресивний розвиток і була буквально пронизана контрастами. З одного боку — нестримні експерименти, з іншого — дбайливе збереження традицій. Поява принципово нових жанрів і розвиток всіх, раніше вироблених літературною історією. Високе розуміння ролі письменника в суспільному житті — і постулат „Мистецтво для мистецтва”. Отже, сьогодні на уроці поговоримо про основні тенденції розвитку української літератури початку ХХ ст.

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Бесіда з учнями

Ø Згадайте особливості розвитку поезії, прози та драматургії 7090 рр. ХІХ століття.

Ø Назвіть ключові фігури цього періоду.

Ø Якою була політика російського самодержавства щодо розвитку української культури і літератури зокрема?

IV. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

Звіт груп про виконану роботу. Виступ із повідомленнями.

Група № 1. Зміни в суспільно-політичному і культурному житті кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Літературний процес наприкінці ХІХ — початку ХХ століття припадає на період інтенсивного розгортання визвольного руху в Російській імперії. В результаті подальшого економічного, політичного і культурного розвитку, революційних подій 1905-1907 років очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних перетворень в Україні, народ продовжував боротися за своє національне самовизначення.

З'явилося нове покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе „національно свідомими українцями”, вони войовничо вимагали для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці нові українці були переважно студентами. Особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичних чи університетських колах. Першою організацією молодих свідомих українців було „Братство тарасівців”, створене в 1891 році. Його членами стали І. Липа, Б. Грінченко, М. Міхновський. „Тарасівці” опублікували „Декларацію віри молодих українців”, у якій проголошували намір стати істинно українською інтелігенцією, закликали українських письменників наслідувати європейські зразки, замість російських.

У січні 1900 року в Харкові студентами була організована Революційна українська партія, до складу якої входили Л. Матусевич, Д. Антонович, М. Русов, Д. Познанський.

У перші роки ХХ століття все ще існує велика різниця між українцями Російської імперії та їхніми західними співвітчизниками. У Києві все ще забороняється публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існують українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, парламентські представництва, виходять газети політичних партій. У Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртується в невеликі, зосереджені в містах громади, в Галичині та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працює в тісному контакті з селянством у товариствах „Просвіта”, кооперативах, політичних партіях.

Отже, початок ХХ століття характеризується економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причиною подальшої активізації суспільно-політичного і національного руху. Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. А література, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж ніби опинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислити кризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшого розвитку культури.

Основні тенденції розвитку української літератури: неонародницька (С. Васильченко, В. Самійленко, Б. Грінченко, А. Тесленко) і модерністська (П. Карманський, М. Яцків, М. черемшина, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко та ін.) течії).

Група № 2

В українській літературі початку ХХ ст.. чітко окреслилися такі основні тенденції розвитку: неонародницька (С. Васильченко, В. Самійленко, Б. Грінченко, А. Тесленко) і модерністська (П. Карманський, М. Яцків, М. черемшина, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, В. Винниченко та ін.). якщо представники першої виступали за збереження національно-культурної ідентичності, то прихильники модернізму орієнтувалися на загальноєвропейський літературний процес та його універсалізм.

Оскільки український реалізм був здебільшого народницьким, „селянським” реалізмом, остільки антинародництво стало важливою засадою модерністів. Прозвучали заклики до оновлення і розширення проблемно-тематичного діапазону, відходу від переважно селянської тематики, характерів, зрештою, мови, лексики. Нарешті, на противагу народницькому реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права особистості, а не абстрактні інтереси суспільства, в жертву яким приносилися особисті пориви.

Неонародники висловлювали думку про неможливість пізнати природу людини, піддавали сумніву необхідність революційної боротьби, яка вела до кровопролиття. Декотрі з них були прихильниками теорії „малих діл”, зокрема Б. Грінченко та Олена Пчілка, прагнули підвищувати загальнокультурний рівень народних мас і їхню естетичну свідомість

Неонародники по-іншому, ніж модерністи, розглядали проблему особи і народу, а саме деромантизували складники цієї історичної двоєдності. Позитивне і негативне в людині (її червоточину) вони розкривали незалежно від класової чи майнової приналежності („Мати” А. Тесленка), застерігали від агресивності темних сил людської натури, які найчастіше проявляються у вседозволеності обивательства („В темряві”, „Московський гедзь”, „Обивательські жарти” С. Васильченка), не бачили можливості подальшого розвитку, якщо мова йшла про переступ через кров або насильство над волею ближнього („Брат на брата” Б. Грінченка), а перспективи суспільства пов'язували виключно з еволюційним шляхом розвитку. Тому-то в їхній творчості центральною проблемою була соціальна проблема духовної зрілості особи і загалу.

Виходячи з просвітницької програми, неонародники особливого значення надавали релігійним постулатам моральності, духовному очищенню і прозрінню. Саме релігія, на думку багатьох, повинна стати ланкою, що об'єднає народ та інтелігенцію, гарантуючи, зокрема, дієвість закликів до любові, правди, братерства та „єдиномислія” (Т. Шевченко) як найщирішої форми об'єднання людей. Неонародникам була близькою ідея К'єркегора про внутрішнє переродження кожної людини завдяки можливості вибору власної життєвої позиції.

Творчість неонародників характеризується посиленням емоційного начала та активізацією оцінного слова автора. Як приклад можна назвати поезію В. Самійленка, у якій відчувається болючий сором за свій народ, що розгубив духовні цінності і перебуває в ярмі підневільного життя. Болем і смутком пронизані вірші поета, бо душа його не може миритися з тим, як живе Україна та українці. Так, у вірші „Українська мова. (Пам'яті Т. Шевченка)” автор в алегоричній формі змальовує становище, у якому перебуває українська мова. В. Самійленко відомий також і як талановитий гуморист і сатирик. Центральним образом його сатиричних творів був такий собі „патріота Іван”, перевертень і манкурт, який „любить Україну за хліб і кусень сала”.

Талановитий реаліст-прозаїк А. Тесленко у своїх творах змальовував життя найбідніших селян та інтелігенції, нужду, безземелля, безробіття, експлуатацію та знущання поміщиків та царських чиновників. Єдиним виходом і позбавленням від труднощів життя письменник вважав не боротьбу, а смерть („Хай живе небуття”, „Тяжко”, „Прощай, життя”, „Страчене життя”). Твори письменника просякнуті настроями відчаю і песимізму.

У них автор передає такі почуття, як ненависть до панів і любов до бідняків. Тема соціальної несправедливості — провідна у творчості Тесленка.

С. Васильченко розпочав свою літературну діяльність 1910 року й досяг значних успіхів у жанрі новели. Основні мотиви творчості — любов до знедолених мас і ненависть до гнобителів („Осіння казка”, „Мати”, „Крамольна ніч”, „Петруня”). Також автор звертався до таких тем:

□ змалювання крайнього зубожіння селян та безпросвітного життя їхніх дітей („Дома”, „Волошки”, „Дощ”);

□ доля сільських учителів („Вечеря”, „Над Россю”);

□ загибель народних талантів („Талант”, „У панів”);

□ віра в краще майбутнє народу, прагнення до свободи („На світанні”, „За мурами”);

□ виступ проти імперіалістичної війни („Чорні маки” і „Отруйна квітка”);

□ виступ проти єврейських погромів („Про єврея Марчик, бідного Кравчика”).

Однією з найкращих новел С. Васильченка є новела „Мужицька арифметика”, де селяни говорять про необхідність експропріації поміщицьких земель.

Група № 3

Можна стверджувати, що формування неонародницької та модерністської течій в українській літературі початку XX ст. було пов'язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення.

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, тому виступає за необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівав протест проти натуралізму, вузького просвітянства, „грубого реалізму”, росло бажання якимось чином наблизитися до новітніх течій європейської літератури.

Своєрідність літературного розвитку кінця ХІХ — початку ХХ ст. розуміли вже сучасники. Підтвердження цьому знаходимо в статті І. Франка „З останніх десятиліть ХІХ віку” (1901 р.), у якій він зазначає: „Засвоївши літературні традиції своїх учителів, молода генерація письменників, до яких належать Ольга Кобилянська, В. Стефаник, Л. Мартович, Антін Крушельницький, Михайло Яцків і Марко черемшина, прагне відображати своєрідність українського життя в зовсім новій європейській манері”. Вони шукали нові теми і прийоми узагальнення життєвого матеріалу, прагнули показати багатий внутрішній світ людини, а суспільні відносини показували через їхнє переосмислення у свідомості особистості.

У розвитку української літератури розпочинається новий виток — епоха модернізму.

Модернізм (від франц. moderne — „сучасний”) — комплекс літературно-мистецьких напрямів, що виникли наприкінці XIX століття як заперечення натуралізму в художній дійсності, як спростування заангажованості митця і проіснували до кінця XX століття. Визначальні ознаки модернізму:

□ новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком);

□ у творах затверджується перевага форми над змістом;

□ заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;

□ індивідуалізм, зосередження на „я” автора, героя, читача;

□ психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського „я”;

□ широко використовуються такі художні прийоми, як „потік свідомості” та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;

□ використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;

□ ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);

□ естетизм.

Перший етап в еволюції українського модернізму спочатку мав назву декаданс (від франц. decadence — „занепад”). Його характерними ознаками були песимізм, спричинений переконанням, що у світі панують хаос, потворність, зло, які людина неспроможна відвернути; фаталізм, зумовлений відчуттями втоми, відчаю, зневіри в людині, втечі від життєвих реалій; краса згасання, що спостерігалася в момент завмирання природи і смерті людини і виявлялася в переважанні блідих барв, настроїв суму й туги. Серед європейських митців декадентами вважають Артюра Рембо, Поля Верлена, Стефана Малларме, Моріса Метерлінка, Еміля Верхарна, Оскара Уайльда. В Україні ознаки декадансу наявні у деяких творах Івана Франка (збірка „Зів'яле листя”), Миколи Вороного, молодомузівців, Григорія Чупринки, Миколи Філянського.

Наступний етап — власне модернізм (20-60-ті роки XX століття). Це час розквіту модернізму, про що красномовно свідчить творчість європейських та американських митців Франца Кафки, Джеймса Джойса, Ернеста Хемінгуея, Вільяма Фолкнера, Джорджа Оруелла, Германа Гессе, українських — Івана Франка, Василя Стефаника, Лесі Українки, Ольги Кобилянської та інших.

Третій етап модернізму — авангардизм, він виник під час Першої світової війни і проіснував до кінця XX століття. Авангардизм називають мистецтвом протесту і руйнування, адже його представники намагаються зруйнувати звичні уявлення про світ, моральні норми, мистецькі критерії, виступають проти фальші, лицемірства, шаблонів у літературі тощо.

Розвиток модернізму в українській літературі на межі XIX-XX століть був сприйнятий неоднозначно і спричинився до літературних дискусій. Усі напрями модернізму — символізм, неоромантизм,імпресіонізм, експресіонізм, футуризм та інші — об'єднувало прагнення нової форми та антиреалістична спрямованість. Проте митці, що поділяли принципи естетики модернізму, зазвичай, не проголошували розриву з соціальною тематикою і національною традицією, а прагнули поєднати її з новими західноєвропейськими віяннями. У цьому і виявилися особливості українського модернізму.

Група № 4. Перехід письменників на засади модернізму

Поступово передові письменники переходили на засади модернізму, який був повним запереченням реалізму, тому що старі засоби зображення дійсності їх не задовольняли. Першим з гаслами модернізму виступив М. Вороний. Готуючи до друку альманах „З-над хмар і долин” (вийшов 1903 р.), він звернувся до українських письменників із пропозицією надсилати твори, у яких відсутні „заспівані тенденції та вимушені моралі”. М. Вороний закликав писати інакше, „по-сучасному”, оновлювати літературу, виходячи насамперед із суто художніх вимог і завдань. Сергій Єфремов у статті „В поисках новой красоты” назвав цей заклик маніфестом українського модернізму. Уперше відкрито прозвучала вимога творити сучасну, незакомплексовану минулою традицією чи будь-яким політичним покликанням літературу, тобто М. Вороний проголосив культ краси, естетики. Естетизм став осердям платформи Вороного та його „модернізму”.

І. Франко, схвально ставлячись до нових віянь в українській літературі, не міг змиритися з тими основними постулатами модернізму, які пропагував М. Вороний. У вступі до поеми „Лісова ідилія” Каменяр назвав Миколу Вороного „ідеалістом непоправним”, який вимагає від авторів:

Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних закликів до бою.

І. Франко утверджував думку про те, що „сучасна пісня не перина. вона вся пристрасть і бажання, і вся вогонь, і вся тривога, вся боротьба, і вся дорога.” У відповідь на його „Посланіє” М. Вороний написав вірш „Іванові Франкові”, якому передує епіграф із Ш. Бодлера: „Предметом поезії є тільки вона сама”.

1903 р. Коцюбинський і Чернявський надіслали Франкові, Лесі Українці, Панасу Мирному, Нечую-Левицькому, Старицькому, Маковею, Яновській лист-заклик, яким заперечували обмеження сфери творчості виключно сільським побутом, вимагали правдивого відображення життя різних верств суспільства, обстоювали необхідність звернення до філософських, психологічних, історичних та ін. тем. Чернявський відзначав, що „старе в нашій літературі з кожним роком все більше старіє, треба все те поновляти, коли не хочемо тягтись у хвості інших народів”. У листі також вказувалося на те, що „вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури, такої багатої не лиш на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись у творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін.”.

Спрямований проти реалізму в літературі та національного волюнтаризму був і маніфест 1907 р. групи галицьких письменників „Молода Муза” (П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий та ін). У ньому наголошувалося, що кризу в літературі спричинив „тенденційний реалізм” І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого та ін., у яких „кожну описану подію можна було сконтролювати метром і кожну їхню тенденцію — звичайним розумуванням”. Вихід із кризи — „воля і свобода в змісті й формі, щирість у почуваннях людських і в тонах природи”. „Молодомузівці” запровадили й активно експлуатували деякі нові для української літератури теми: втечу від життя, оспівування смерті, самотності, зображення нічного життя великих міст, артистичної богеми, культ підсвідомих видінь, які були характерними для літератури європейської. У зв'язку з цим частину їхнього дискурсу становив інтерес до французького символізму й зокрема переклади Бодлера. Оскільки „молодомузівці” художню красу намагалися цілком відмежувати від суспільно-патріотичних мотивів, І. Франко вважав, що цей шлях веде літературу „в якийсь глухий кут, де можна хіба що повіситись”.

Засновники журналу „Українська хата” (1909-1914) М. Сріблянський, М. Євшан, А. Товкачевський, Г. Чупринка, М. Богацький прагнули розширити рамки української культури, модернізувати її, головним об'єктом їхньої критики було „старе” народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах”. Вони пропагували культ сильної особистості, роздвоєної душі, настроєвості, крайнього індивідуалізму. Своє завдання „хатяни” вбачали в тому, щоб принести „помочі і світла в темну українську хату”. В основу їхнього дискурсу лягло ніцшеанство.

Головний опонент „хатян” — народницька критика, представлена газетою „Рада”, її постійним автором Сергієм Єфремовим. Всупереч назві, „Хату” цікавило місто, її настанови були принципово антинародницькими. У журналі друкувалися поезія і проза „модерністів” — поетів „Молодої Музи”, а також „модерністів” російської України — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського та ін. У річище літературних зацікавлень журналу потрапляли усі, чия творчість була позначена естетичними інтересами. Тут друкували твори Володимира Винниченка, Ольги Кобилянської, Михайла Семенка, Гната Хоткевича. У часописі „Українська хата” дебютували як поети Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Свідзінський. Редактори журналу свою критику головним чином розгортали на засадах естетики. Головне — не про що писати, а як писати,— вважав М. Сріблянський. Головне — не література (результат), а творчість (процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.

Група № 5. Герой української літератури 10-х років ХХ століття: традиційне і новаторське

Традиційною в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. залишається селянська тема. Розвиток капіталізму в сільському господарстві спричинив диференціацію селянства, коли одні швидко збагачувалися, стаючи мільйонерами-землевласниками, а інші, втративши рештки землі, перетворювалися на пролетарів, котрі не знали, до чого прикласти свої руки. Саме цю трагедію сотень тисяч колишніх хліборобів зображують у своїх творах Михайло Коцюбинський („Фата Моргана”), Володимир Винниченко („Голота”), Ольга Кобилянська („Земля”), Василь Стефаник („Синя книжечка”, „Новина”), Тимофій Бордуляк („Жура”), Грицько Григоренко („Батько”), Микола Чернявський („Під похилою вербою”).

Типовий образ — селянина, хлібороба, бідняка та багатія-експлуататора, визискувача. Нові образи — мільйонера-землевласника та робітника-наймита, спролетаризованого селянина-бідняка.

Українська проза не могла не відобразити і таке суспільне явище, як еміграція у пошуках кращої долі. Ця трагедія галицького та буковинського селянства правдиво передана в творах Василя Стефаника („Камінний хрест”), Осипа Маковея („Туга”), Тимофія Бордуляка („Бузьки”, „Ось куди ми підемо, небого”, „Іван Бразилієць”). В основі цих творів — бачене і пережите самими письменниками, тому картини народного горя вражають своєю правдивістю.

Новий образ — селянина-емігранта

Пробудження соціальної свідомості селянина художньо досліджується в повістях „Перехресні стежки” і „Великий шум” Івана Франка, „Фата Моргана” Михайла Коцюбинського, оповіданнях „Виборець” Наталії Кобринської, „Ось поси моє!” Леся Мартовича, „За пашпортом” Архипа Тесленка, новелі „Палій” Василя Сгефаника. „Коли не бути вільним, то краще не жити. Бо рабське життя недостойне людини”,— така думка проймає повість „Весняна повідь” Миколи Чернявського.

Новий образ — селянина-бунтаря, борця за краще життя, а також інтелігента, який вболіває за долю народу і присвячує своє життя служінню загальній справі.

Перша народна революція в Росії визначила тематику багатьох творів українських письменників. Політика самодержавства викликала у Михайла Коцюбинського, Бориса Грінченка, Лесі Українки, Архипа Тесленка, Миколи Чернявського, Степана Васильченка, Гната Хоткевича протест та гнівний осуд. Коцюбинський викриває політику царизму в новелах „Сміх”, „Він іде”, „Persona grata”, створює світлі образи революціонерів у новелах „В дорозі”, „Невідомий”, „Подарунок на іменини”, „На острові”. Образи нових селян, одухотворених визвольним рухом, постають з творів Тесленка („Немає матусі!”, „В тюрмі”, „Що б з мене було?”), Васильченка („Мужицька арихметика”).

Новий образ — революціонера та нових селян, одухотворених визвольним рухом, інтелігента, що зневірився в ідеалах.

Оригінально трактують українські прозаїки традиційні для української прози теми: інтелігенція та народ, народна освіта. У поле їхнього зору потрапляють чиновники, містечкові крамарі, поліцейські. У своїх кращих творах митці піддаються нищівному висміюванню мораль представників цих суспільних груп. Насамперед слід згадати оповідання та повісті Ольги Кобилянської („Людина”, „царівна”, „Ніоба”), Осипа Маковея („Два ставки”, „Казка про невдоволеного русина”), Миколи Чернявського („Кінець гри”, „Варвари”), Любові Яновської („Городянка”), Леся Мартовича („Перша сварка”, „Кадриль”, „Прощальний вечір”). Новий образ освіченої жінки, що не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища, жінки, яка намагається відстояти свої права.

Глибоко і всебічно розкривають митці ті жахи, які принесла народові світова війна 1914-1918 рр. війна, незважаючи на те, що тема воєнного лихоліття була цілком новою для української літератури. Привертає увагу гуманістичний, антимілітаристський пафос творчості наших прозаїків, безкомпромісний осуд політики верхів, що штовхнула мільйони людей в пекло насильницької смерті. Так, цикл новел Марка Черемшини „Село за війни” є не тільки художньою панорамою зруйнованого гуцульського села, а й гнівним обвинуваченням мілітаризму. Збірка нарисів Маковея „Кроваве поле” створює символічний образ знищеної війною української землі. Про страждання солдатів російської армії, про жорстоку смерть кинутих у пекло війни людей розповідає „Окопний щоденник” Васильченка.

Новий герой — солдат у пеклі війни

Актуальними стають нові теми: життя інших націй і народностей (кримсько-молдавський, італійський цикли новел М. Коцюбинського; оповідання „Асан і Зейнеп” Х. Алчевської).

Новий герой — представник інших націй і народностей.

V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО

Інтерактивна вправа „продовжити речення”

□ Модернізм — це...

□ Модернізм як напрям виник ...

□ Представники європейського модернізму — ...

□ Українські модерністи — ...

□ Особливості українського модернізму полягають у ...

□ Етапи розвитку модернізму: ...

□ Новий герой української літератури 10-х років ХХ століття ...

VI. ПІДСУМОК УРОКУ

Рефлексія

□ Мені здається, бути письменником ...

□ Сьогодні мені вдалося ...

□ Найбільше мені сподобалося повідомлення про ...

VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Повторити матеріал уроку за конспектом.

Підготуватися до взаємоопитування.

Індивідуальні випереджувальні завдання. (Імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм як різні напрямки модернізму.)