Всі публікації щодо:
Історія літератури

Уроки з української літератури 11 клас

Розвиток української літератури на новому історичному етапі. Культова деформація соціалізму та її згубні наслідки для літературного процесу. Літературна дискусія 1925 — 1928 pp. Облудні політичні звинувачення чесних і відданих народові письменників

Мета. сформувати у старшокласників уявлення про особливості розвитку літератури на початку XX століття; познайомити із розмаїттям стильових манер, літературних об'єднань, здобутками і втратами у літературному процесі після жовтневого перевороту, прищеплювати любов до рідного слова і гордість за творчі успіхи українських митців.

Тип уроку. лекція.

Обладнання. портрети письменників, вислови про їхню творчість та літературний процес того часу, зразки творів.

Хід уроку

І. Організаційна частина.

ІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

ІІІ. Сприймання та усвідомлення вивченого матеріалу.

Матеріал для вчителя.

Перші два десятиліття XX століття для української літератури — надзвичайно плідна пора. В ній тоді водночас творили І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Вороний, Олександр Олесь, В. Винниченко. Ще були живі І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Поруч з ними вже торували свій шлях А. Кримський, Г. Хоткевич, Б. Лепкий. З'явилось на літературному Олімпі гроно яскравих і неповторних талантів: В. Еллан, П. Тичина, В. Сосюра, М. Хвильовий, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, М. Куліш, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, Г. Косинка, М. Семенко, Ю. Яновський, Т. Осьмачка, М. Бажан.

Нова доба заговорила спершу устами своїх поетів, натхненних співців оновленого світу. Такі яскраві таланти, як П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, М. Зеров, Є. Плужник, М. Бажан, — чутливо вслухалися в музику революції, хоча й по-різному сприймали та оцінювали навколишню дійсність. Українська лірика цього періоду вражає нечуваним розмаїттям жанрово-стильових тенденцій, багатством віршових форм. Тут і сміливі художні експерименти авангардистів, і внутрішня дисципліна поетичного мислення неокласиків, і пристрасний пафос соціальних романтиків.

Творчі відкриття тогочасних поетів знаходили далеко неоднозначну «оцінку. Високопрофесійні критики (О. Білецький, М. Зеров) розкривали істотні риси лірики 20-х років, розглядаючи її як мистецтво. Вульгарна соціологічна критика підміняла загальнолюдські цінності класовими, звинувачуючи митців у «націоналістичних» ухилах.

У мистецтво переносились політичні методи доби воєнного комунізму. Відчутним ставало прагнення перетворити літературу на слухняне ідеологічне знаряддя адміністративно-бюрократичного апарату.

Самобутні таланти, що не влаштовували систему, були нею знищені.

Один із них — Майк (Михайло Гервасійович) Йогансен (1885 — 1937) — нащадок шведів по батьковій лінії та українських козаків — по матері, поет, прозаїк, журналіст, філолог, спортсмен. У творчості Майка Йогансена спостерігається вплив вільної, необмеженої людської натури, що жадібно вбирає у себе різнобарвну, стоголосу дійсність:

Ах, життя моє, кругле, як м'яч,

Пружне й палюче, як любов.

Падай. Злітай. Смійся. Плач.

Цілуй дужче. Знову і знов.

Таким він був у житті та літературі. Поезію М. Йогансена називали поезією «тонкого філологічного забарвлення». Він кохався в тонкощах українського слова і його милозвуччі, знаходив утіху в звукописах, у створенні звукової метафори: «Над вистуком вулиць, над тремтом трамваїв». Його збірки «Д'горі» (1921), «Крокове коло» (1924), «Ясен» (1929) — свідчення не лише стрімкої еволюції автора, а й розвитку тогочасної української поезії, зокрема романтичної стильової течії. Йогансен по праву вважається засновником школи українського нарису. Його «Три подорожі» (1932), «Під парусом на дубі» (1933), «Подорож у Дагестан» (1933), «Кос-Чагил на Еббі» (1936) та інші можуть бути еталоном майстерності.

Про багатогранність таланту Йогансена свідчить той факт, що він на високому професійному рівні складав різні граматики і словники, перекладав практично з усіх європейських мов. Добропорядність, внутрішня культура, неповторна самобутність М. Йогансена були неприйнятними для антигуманної, аморальної, безликої і сірої людини сталінського «раю». У 1937 році письменнику було пред'явлено обвинувачення за участь в антирадянській, націоналістичній організації, яка прагнула від'єднати Україну від Радянського Союзу. 27 жовтня 1937 року М. Йогансена було розстріляно у Києві.

Схожа доля і у Валер'яна Поліщука, засновника модерністської групи «Авангард», яка обстоювала програму конструктивного динамізму (оспівування модерної цивілізації й світу технічної революції). Українська поезія поповнилася зразками «наукової» поезії завдяки Поліщуковому триптиху «Металеві віхи», віршам «Радіо», «Медуза Актинія», поемам «Асканія-Нова», «Органи філармонії», де предметом художнього осмислення виступає світ техніки разом з явищами природи та людської культури.

У 1934 році Поліщука було заарештовано разом з Миколою Кулішем, Григорієм Епіком, Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником. Усі вони були звинувачені в приналежності до Центру антирадянської боротьбистської організації. Поліщуку винесено вирок — 10 років ізоляції в концтаборах, з яких на волю він не вийшов.

Процес духовного відродження української поезії, як і всього мистецтва, був грубо припинений у 30-х роках. Література зазнала несправедливих репресій. Першими постраждали О. Близько, Д. Фальківський, Є. Плужник.

Інтенсивне жанрово-стильове оновлення пережила проза 20-х років, стрімко рухаючись від малих епічних форм (новели) до роману. У журналі «Мистецтво», що виходив у Києві у 1919 — 1920 pp., з'являється чимало коротких новел, етюдів, ескізів. На середину 20-х років українська новелістика, представлена творами М. Хвильового, Г. Косинки, В. Підмогильного, П. Панча, Ю. Яновського, мала блискучі здобутки. Тоді ж з'являються і твори великої прози — повісті, а в 1925 — 1926 роках перші романи. Увага молодих прозаїків була звернена до подій громадянської війни. Вони створюють реалістичні образи рядових учасників боротьби. Після завершення громадянської війни побачили світ повісті П. Панча «Гнізда старі» (1923), О. Копиленка «Буйний хміль» (1924).

На кінець 20-х — початку 30-х pp. українська проза відзначалася розмаїттям стилів та напрямів. Покликана до життя новими суспільними умовами й потребами, вона була багата на таланти, мала виразне національне обличчя, широкий ідейно-тематичний, морально-психологічний і стильовий діапазон. У 20 — 30-х роках жанр роману був збагачений внутрішньовидовими варіантами: соціально-побутовий (А. Головко), проблемно-психологічний (В. Підмогильний, Є. Плужник, О. Копиленко), історико-революційний з елементами пригодництва (О. Досвітній), утопічний (В. Винниченко), науково-фантастичний (Ю. Смолич). Плідно розвивалися на той час гумор і сатира. Особливою читацькою популярністю користувалися «усмішки» та гуморески Остапа Вишні.

Упродовж десятиліття в українській літературі з'явилися блискучі мистецькі таланти. Це був час справжнього відродження української культури, час новаторських шукань і звершень. Але у 30-х pp. настає вже інший історичний період. Антинародні риси соціалізму все більше політизуються. На 1933 рік, коли Україна була охоплена страшним масовим голодом, припадають перші репресії щодо тих, хто не міг мовчати про трагедію свого народу. У 1933 році закінчив життя самогубством один з основоположників української літератури XX ст. М. Хвильовий. Протягом кількох років були заарештовані М. Куліш, М. Зеров, Г. Епік, Лесь Курбас, Остап Вишня. Зазнали репресій близько 500 українських письменників.

Літературний процес 20-х років відзначався наявністю різноспрямованих ідейно-естетичних тенденцій (авангардизм зі своїми відгалуженнями — футуризмом і конструктивізмом; революційний романтизм, неоромантизм, неореалізм, необароко, «неокласика», імпресіонізм, експресіонізм), а відтак численних літературних угруповань, кожне з яких активно декларувало свої принципи, висувало маніфести, вступаючи в палкі суперечки.

У 1918 році група молодих письменників (І. Майдан, Ю. Меженко та ін.) випустила «Літературно-критичний альманах», що репрезентував переважно твори символістів — Д. Загула, М. Терещенка, які у своїй творчості прагнули відсторонитися від революційної стихії, сповідували вищість особистості, плекали ідеали загальнолюдської краси.

Впевнено почували себе літератори лівої партійної орієнтації. Василь Блакитний і Гнат Михайличенко організовують першу в Україні пролетарську літературну групу «Боротьба». За активної участі боротьбистів у 1919 — 1920 pp. виходить журнал «Мистецтво». В ньому співпрацювали В. Чумак, П. Тичина, В. Коряк, нещодавні символісти Д. Загул, М. Терещенко.

У роки революції та пореволюційні часи літератори групувалися й перегруповувалися переважно навколо «своїх» (недовготривалих) часописів та альманахів. Згодом почали виникати організаційні осередки та більш сталі об'єднання, які часто вважали себе антагоністичними, вслухаючись в «музику революції», по-різному сприймали та оцінювали навколишню дійсність, сповідували відмінні творчі принципи, дотримувалися несхожих стильових напрямків.

Ще в роки революції навколо М. Зерова склалася група поетів і літературознавців, зорієнтованих на створення високого гармонійного мистецтва на основі засвоєння класичних здобутків у світовій літературі (М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт). їхні опоненти пізніше назвали це угруповання «неокласиками». На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературної дискусії 1925 — 1928 pp.

Масовими літературними організаціями стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923). Ініціаторами створення і головою «Плугу» був С. Пилипенко, його активними членами — А. Головко, Г. Епік, П. Панч. Своїми ідейно-естетичними завданнями вони вважали виховання свідомості широких селянських мас і сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції. Заслугою «Плугу» було те, що він орієнтував письменників на глибинний і драматичний матеріал життя українського села, суттєво доповнюючи однобічну «індустріальну» і часом наївно-» пролетарську» орієнтацію інших літорганізацій.

Спілку пролетарських письменників «Гарт» засновано на початку 1923 р. з ініціативи В. Еллана-Блакитного, а також В. Коряка, В. Сосюри, М. Хвильового. З волі В. Блакитного «Гарт» претендував на роль найадекватнішого інтерпретатора партійної лінії в культурному житті і літературно-мистецькому процесі.

У 1925 році більшість письменників вийшла зі складу Спілки, і «Гарт» після цього фактично самоліквідувався. У 1924 році утворилась літературна Спілка «Ланка», яка об'єднувала письменників різних напрямків, що намагалися протистояти ідеологічному тиску, зберегти творчу незалежність. До неї увійшли В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка. У 1926 р. «Ланка» реорганізувалася в МАРС — «Майстерню революційного слова». Для більшості українських літераторів, хоч би до яких організацій вони належали і якої естетичної програми дотримувались, дуже актуальним було узгодження свого національного єства з історичною реальністю, в якій тоді переважала тенденція до пролетарсько-інтернаціонального перетворення світу.

Друга половина 20-х років відзначається ускладненням процесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Прагнення письменників максимально використати всі можливості для повноти самовиявлення та втілення волі українського народу до національного буття вступало в суперечність з лінією компартії на цілковитий контроль над усіма сферами життя.

Партійна пропаганда постійно насаджувала думку про те, що класовий ворог, зазнавши поразки у збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. За таких умов літературна дискусія 1925 — 1928 pp. була неминучою. Постало питання: бути чи не бути українській літературі, культурі, нації? Розпочав дискусію М. Хвильовий на сторінках додатка до газети «Вісті ВУЦВК» — тижневика «Культура і побут», надрукувавши статтю «Про «сатану в бочці», або графоманів, спекулянтів та інших просвітян». Критик висунув дилему — «Європа чи просвіта?» — і закликав дати відсіч примітивізму, опанувати європейську культуру, творити українську літературу, орієнтовану на кращі зразки європейської. Стаття справила надзвичайне враження не лише на літературну громадськість, а й на всю національну інтелігенцію.

Після публікацій памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши» (» Куди йдеш» ), «Думки проти течії», статті «Апологети писаризму» дискусія з літературної площини перекинулася в політичну, в неї втрутилися партійні функціонери, а потім безпосередньо і Політбюро ЦК КП(б)У.

З літературною дискусією 1925 — 1928 pp. пов'язане виникнення, існування і доля найвидатнішої літературної організації 20-х років — ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури). Створена за ініціативою М. Хвильового як альтернатива масовим, підпорядкованим владі організаціям, як лабораторія професійного удосконалення, вона об'єднала кращих українських літераторів: М. Куліша, М. Бажана, М. Йогансена, П. Тичину, Олеся Досвітнього, Г. Епіка. Літературна організація та однойменний журнал опинилися під пильним наглядом і постійною критикою войовничих догматів влади. Особливо гострою була критика на адресу М. Хвильового і «ВАПЛІТЕ» після утворення «Молодняка» (1926 — 5932 pp.) — організації комсомольських письменників та ВУСППу (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників). Ці літературні організації прагнули взяти під свій контроль усе літературне життя. Вони стали прямими речниками партії в літературних справах. Тут панував неприпустимий для творчості партійно-адміністративний стиль.

Під політичним і моральним тиском М. Хвильовий змушений був визнати свої помилки. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші групи, насамперед неокласики. Набули поширення взаємні політичні доноси. Комуністична партія через своїх функціонерів спрямувала дискусію у русло ідеологічної репресивності. Масштабні репресії розпочалися 1929 року арештами у справі СВУ (Спілки визволення України). На лаві підсудних опинились академіки С. Єфремов і М. Слабченко, письменники Л. Старицька-Черняхівська, А. Ніковський.

Процес у справі СВУ — придумана державна операція. 1929 рік — рік великого перелому, коли було розгорнуто вирішальний наступ на «капіталістичні елементи», розпочато ліквідацію куркульства як класу і масову примусову колективізацію.

1933 рік став фатальним для українського народу. Голодомор 1932 — 1933 років зменшив населення України на 5 — 7 мільйонів. М. Хвильовий закінчує життя самогубством. Після провокаційного вбивства С. Кірова схоплено й розстріляно 26 грудня 1934 року Г. Косинку, Д. Фальківського. Жертвами репресій стали режисер Л. Курбас, письменники Остап Вишня, М. Куліш, В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, М. Зеров, М. Семенко, М. Драй-Хмара та багато інших.

Незважаючи на несприятливі історичні умови, літературний процес 20 — 30-х років не зник безслідно. Всупереч жорстоким нормам «соціалістичного реалізму» з'явилися високохудожні твори — драми І. Кочерги (» Алмазне жорно», «Майстри часу» ), кіноповісті О. Довженка, романи Ю. Яновського (» Чотири шаблі», «Вершники» ). Спостерігалися фрагментарні пориви до високої лірики у М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка та інших.

I.. Закріплення вивченого.

Запитання та завдання для учнів.

1. Чим вражає вас розвиток літературного процесу у 20 — 30 роках?

2. Чому комуністична партія втручалась у літературне життя?

3. Які нові жанри з'явились в українській прозі 20 — 30-х років?

V. Домашнє завдання.

Опрацювати матеріал про особливості літературного процесу на початку XX ст., прочитати один із творів або вивчити напам'ять вірш (на вибір) поета, який не вивчається, текстуально. Використана література.

1. Історія української літератури XX століття. У 2-ох книгах. — К., 1998. -С. 21-24.

2. З порога смерті… Письменники України — жертви сталінських репресій. - К., 1991. -С. 104, 366, 211.

3. Лощинська Н. Літературні дискусії 20 — 30-х pp. : від полемічних заперечень до політичних доносів//Дивослово. — 2000. — № І. — С. 13 — 15.

4. Білецький О. Літературно-критичні статті. — К., 1990.

5. Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1996.

6. Жулинський М. Із забуття в безсмертя. — К., 1990.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.