Всі публікації щодо:
Гончар Олесь

Уроки з української літератури 11 клас

Олесь Гончар. Огляд життєвого і творчого шляху

Мета. ознайомити з біографією письменника; розповісти про формування особистості і світоглядних переконань в умовах тогочасної дійсності, трудового оточення, тяжких випробувань воєнного лихоліття; розкрити значення творчості митця для української літератури, виховувати любов до художнього слова.

Тип уроку. лекція.

Обладнання. портрет О. Гончара, виставка творів письменника, епіграф.

Хід уроку

I. Організаційна частина.

II. Повідомлення теми і мети уроку.

II. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу.

Слово вчителя.

Епіграфом уроку хай стануть слова О. Гончара:

«Найкращі майстри з усіх майстрів це ті, що завжди приносять радість і собі, й іншим.»

Він мріяв стати таким майстром. Чи не тому в його творах стільки світла. Його творчість — втілення духовної краси нашого народу. Матеріал для вчителя.

Народився Олександр (Олесь) Гончар 3 квітня 1918 року у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області у сім'ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів. Олесь знав свою маму лише з фотографій. У 1921 році вона померла, і Олесь переїхав до бабусі та дідуся (батьків матері). Сестра залишилась при мачусі. Олеся виховувала бабуся. Це була весела, лагідна жінка, яка любила пожартувати і вічно клопоталася по господарству — турбот було багато: нагодувати, одягти, взути, вивести онука в люди. Завдяки своїй бабусі Єфросинії Євстахіївні О. Гончар виніс найтепліші спогади про дитинство: «Бабуся була неписьменною, але без неї, певно, я не став би письменником. В її лагідній, людинолюбній натурі, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість. Ця вічна трудівниця, ця темна, неписьменна, але винятково чуйна до чужого горя жінка своєю щирою людяністю стоїть для мене поруч з тими, чиї творіння нас захоплюють і кого ми називаємо за їхньою діяльністю гуманістами… Її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її.»

Нестримна жага до читання, до пізнання нового привела Олеся Гончара до вибору майбутньої професії. Після закінчення семирічної школи в селі Бреусівка Козельщанського району він працює в редакції районної газети «Розгорнутим фронтом» у містечку Козельщина. Впродовж 1933-1937 років навчався у Харківському технікумі журналістики ім. М. Островського. З 1937 року Олесь Гончар друкується в пресі з літературознавчими статтями. Уже в студентські роки йому пророкували велике літературне майбутнє.

У 1938 році Олесь Гончар стає студентом філологічного факультету Харківського університету, захоплюється науковою роботою, досліджує мову творів М. Коцюбинського, готує наукову роботу за поемою «Мойсей» Івана Франка, збирає матеріали про Григорія Сковороду.

Дмитро Білоус згадує: «Він (Олесь) уже друкувався в газетах та журналах, листувався з Петром Панчем. За свої публікації одержував гонорар. І коли ми не дотягували до стипендії, він безвідмовно виручав нас позичкою. На курсі Гончара любили, ніхто не називав його на прізвище, а просто — Олесь. Силове поле такого таланту, як Гончар, не могло не впливати на молодих літераторів, які оточували його.»

О. Гончар у цей час наполегливо працює у бібліотеках, друкується у журналах, дебютує з новелами «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля» та повістю «Стокозове поле». Ранні твори Гончара були схвально оцінені Андрієм Малишком, Юрієм Яновським, Петром Панчем.

Війна стала другим університетом для Олеся Гончара. Він у складі студентського батальйону добровольцем пішов на фронт, хоча міг скористатися бронею, яка давала б йому змогу закінчити навчання. Перше бойове «хрещення» солдат О. Гончар отримав у боях за Київ. Біля Білої Церкви на річці Рось у липні 1941 року його вперше було поранено. Підлікувавшись у польовому госпіталі, знову вирушив на фронт, де вдруге отримав поранення, значно складніше від першого. Лікувався у Красноярську. Драматичні події війни знайдуть відображення у романах «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970). Після одужання повернувся на фронт сержантом гвардійського підрозділу мінометної роти. Дорогами війни Олесь Гончар пройшов до Праги. Неодноразово йому пропонували перейти на роботу в дивізійну газету, але він залишився з тими, з ким ділив усе, що випадало солдатові. «Якщо лишуся живим, розповім про вас», — казав О. Гончар.

Після закінчення війни і демобілізації з армії у грудні 1945 Олесь Гончар оселився у Дніпропетровську (Ломівці), у старшої сестри. У 1946 році закінчив навчання в університеті, захистив дипломну роботу «Новели Василя Стефаника» і залишився асистентом на кафедрі української літератури. У той же час в журналі «Україна» було опубліковано романтичне оповідання «Модри Камень» про нерозквітле кохання радянського солдата-розвідника і чеської дівчини Терези.

Петро Панч, головний редактор «України», з яким Олесь Гончар листувався ще перед війною, щиро привітав молодого автора: «Гарне оповідання. Світле, щире, переконливе…». На пленумі спілки письменників Павло Тичина високо оцінив творчий доробок Олеся Гончара, виділивши, зокрема, його новелу «Модри Камень», яка «багато чим споріднена з такими творами наших славетних попередників, як «Макар Чудра» М. Горького, «Дебют» М. Коцюбинського, «Пісня пісень» Шолом- Алейхема.

Проте на загальноуніверситетських зборах Гончара гостро критикують за тематичну недалекоглядність і фальш оповідання, його навіть могли виключити з університету. От тоді справжні друзі підтримали молодого письменника. Серед них була Валентина, студентка філологічного факультету, яка стала дружиною і вірною помічницею на все життя, матір'ю двох їхніх дітей — сина і дочки.

Вступивши до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, Олесь Гончар переїжджає до Києва. Так розпочинається його професійна письменницька діяльність. Упродовж 1946 — 1948 років були надруковані романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна премія СРСР, 1948), «Злата Прага» (Державна премія СРСР, 1949), які склали трилогію «Прапороносці», вперше опубліковану в журналі «Вітчизна». До Олеся Гончара прийшли справжні слава і визнання. На цей час йому було ЗО років! Остап Вишня писав у щоденнику: «Олесь Гончар. Справжній талант. Чи втримається? Гадаю, що втримається і дасть для літератури багато хорошого. Він — безперечно, для літератури. Не спекулянт! І ніколи ним не буде! Не дай тільки бог, щоб голова закрутилась. Думаю, що не закрутиться! Не доживу вже я, мабуть, до повного розквіту його своєрідного таланту. А хотілося б! Дуже! Хай живе!»

Читачі щиро полюбили роман «Прапороносці». Незважаючи на закиди критики 90-х років, мовляв, твір переобтяжений ідеєю визвольної місії Радянського Союзу та керівної і спрямовуючої ролі комуністичної партії у перемозі над фашизмом, трилогія «Прапороносці» несе читачам ідею гуманізму, розкриває «красу вірності» (у коханні, дружбі). Серед дійових осіб «Прапороносців» — люди різних національностей, але з якою любов'ю, гумором, майстерністю змальовано постаті Хоми Хаєцького, братів Блаженків. Олесь Гончар показав героїзм українського народу в роки війни. До глибини душі вражало і ранило письменника, коли він читав у творах білоруських письменників про українців-поліцаїв, зрадників. Коли Олесь Гончар у 90-х роках перебував у Канаді, його запитували, чи не буде він переписувати роман «Прапороносці», на що письменник відповів: «… Це дорога для мене книга, вона про мою молодість, про друзів-фронтовиків. Це книга-реабілітація українцям, яким весь час закидають, що вони продалися німцям. Своїм твором я прагнув зняти тавро зрадників з наших людей. Я відділяю своїх фронтових побратимів від тих зрадників і запроданців, повоєнних і нинішніх, які загнали Україну в комуністичне ярмо і які шалено регочуть над нашими святими почуттями. Отже, книгу свою я ніколи не перепишу, як не можна переписати нашу історію».

Творчий доробок Гончара наступних, зокрема 50-х років, дослідники трактують неоднозначно. Твори «Земля гуде» (1947), «Таврія» (1952), «Перекоп» сьогодні сприймаються як такі, що позначені впливом тоталітарної системи, як данину літературній традиції «соціалістичного реалізму».

У 1959 році Гончар очолив правління Спілки письменників України і 12 років був незмінним головою, працював головним редактором журналу «Вітчизна», обирався секретарем Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР. Влада намагалась високими посадами та нагородами «приручити» його. Завдяки авторитету та суспільному становищу Олесь Гончар зміг багато зробити для української культури, для збереження української мови.

За роки його головування нікого не було виключено зі Спілки письменників, він зумів відстояти Ліну Костенко, Григора Тютюнника, Василя Земляка, домігся видання роману «Вир» Григорія Тютюнника і присудження йому Шевченківської премії.

60-і роки стали для Олеся Гончара роками творчого піднесення. У цей час написано романи «Людина і зброя» (1960, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1962), «Тронка» (1963, Ленінська премія 1964), «Собор» (1968).

Роман «Собор» було вилучено з літературного процесу на 20 років, оскільки автор порушив у ньому актуальні проблеми: «звідки психологія браконьєрства, звідки дух руйнування, доки будемо отруювати Дніпро», звідки «безбатченки», звідки невміння любити і поважати свій народ, своїх нащадків, отой дух вольності й патріотизму, чи скоро зникнуть лакизи та казенники, крутії та трусії, адже з усього найгіршого, що може бути в людині, це душа заяча, душа раба?

«Собор» — це роман роздумів і запитань, шукати відповіді на які письменник закликає читача, суспільство, народ.

У 70-тих роках виходять у світ романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), повість «Бригантина» (1973). Справжнім творчим злетом Гончара став роман «Твоя зоря» (1980), за який письменникові було присуджено Державну премію СРСР (1982).

У середині 80-х років О. Гончар публікує оповідання «Геній в обмотках», «Народний артист», «Ніч мужності». Як літературознавець, критик, публіцист Олесь Гончар реалізував себе у книгах «Про наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження» (1981).

У жовтні 1990 р. О. Гончар на знак солідарності з голодуючими студентами (серед них була і його внучка Леся) написав заяву про вихід з КПРС.

У 1992 році О. Гончар став почесним доктором Альбертського університету у Канаді, а Міжнародний біографічний центр у Кембриджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992 — 1993 років».

Для багатьох українців ім'я Олеся Гончара тісно пов'язане з нашим національним відродженням: він відкривав Установчу конференцію Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, Установчий з'їзд Народного Руху України, виступав на захист української мови, екології, за повернення національної пам'яті.

Життя письменника обірвалось 14 липня 1995 року. Серед останніх записів на його письмовому столі були такі: «Духовність — то як озонова піднебесна пелюстка, що так бережно огортає планету і не дає зруйнувати життя. Дбати про духовну наповненість душі, про її духовне здоров'я і дбати про середовище, в якому живемо, — це, мабуть, головне. Душа й природа в злагоді своїй забезпечать надійність життя.»

V. Закріплення.

Питання для учнів.

1.  Висловіть свою думку про місце і роль О. Гончара в літературі.

2.  Чому ім'я Олеся Гончара, починаючи від 60-х років, пов'язують з українським національним відродженням?

VI. Домашнє завдання.

Підготувати розповідь про життя і творчість письменника, прочитати роман «Собор».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.