Всі публікації щодо:
Маланюк Євген

Уроки з української літератури 11 клас

Євген Маланюк. Життєвий і творчий шлях

Мета. ознайомити старошокласників із біографією та творчістю одного з найяскравіших представників «Празької школи», проаналізувати добірку віршів. Тип уроку. комбінований.

Обладнання. портрет Є. Маланюка, висловлювання письменників і критиків про його творчість, поетичні збірки автора.

Хід уроку

І. Організаційна частина.

ІІ. Перевірка засвоєних знань.

Запитання і завдання для учнів.

1. Розповісти про «Празьку школу» українських письменників (виникнення, світоглядні позиції).

2. Проаналізувати життєвий і творчий шлях Олега Ольжича та Олени Теліги.

3. Прочитати напам'ять поезії, розповісти про її авторів.

ІІІ. Повідомлення теми і мети уроку.

ІV. Сприймання та усвідомлення нового матеріалу.

Матеріал для вчителя.

Розпочнемо урок зі слів С. Гординського: «Він (Маланюк) поет, що не тільки заторкав історично-політичні проблеми, але й пробував розв'язувати важкі історичні проблеми, він поет, що не тільки тривожився минулим і сучасним народу, але й шукав у своїх історіософічних концепціях істотне в долі народу, бачив помилки і проріхи минулого та ставав їх суддею».

Євген Маланюк повертається в Україну через десятиліття по смерті. Хоча йому й довелося перетерпіти сорок вісім років вимушеної еміграції, все ж мав не найгіршу долю: обминув Соловки та Колиму, уникнув світла «найяснішого сонця» з Кремля, а головне — не був переслідуваний творчими кон'юнктурами. Змушений жити поза Україною, він усе життя присвятив служінню рідному народу.

Народився Євген Маланюк 20 січня 1897 р. в Архангороді (тепер селище Новоархангельське Кіровоградської обл.) над річкою Синюха, яку він часто згадував у своїх ностальгічних поезіях. Батько його походив із козацько-чумацького роду, був людиною освіченою, проте майже ніколи не мав постійної роботи. Працював у численних часописах, вчителював, займався просвітницькою та громадською діяльністю. Закінчивши Єлисаветградське реальне училище, Євген Маланюк вступив до Петроградського політехнічного інституту. Під час першої світової війни був мобілізований до армії царської Росії, закінчив Київську військову школу і служив командиром роти 2-го Туркестанського стрілецького полку. Після проголошення в 1917 р. української державності він — старшина армії Української Народної Республіки, активний учасник буремних подій того часу. У 1920 p., коли армія УНР зазнала поразки, опинився в таборі для інтернованих українських вояків у польському місті Каліш. Тут разом з Юрієм Дараганом засновує літературний журнал «Веселка». На початку 20-х років цей часопис зробив надзвичайно багато для консолідації розкиданих по усій Східній Європі молодих українських літераторів. Із Каліша Є. Маланюк згодом перебрався до Чехословаччини, де в м. Подебради у 1923 р. закінчив гідротехнічне відділення Української Господарської Академії. Із числа українських емігрантів у міжвоєнні роки в столиці Чехословаччини сформувалася так звана «празька школа». Юрій Дараган, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська, а згодом Олег Ольжич, Олена Теліга підтримували непогасну ватру української духовності. Серед них одразу ж чи не найпомітнішою фігурою став Є. Маланюк. У 1925 році у Подебрадах вийшла перша збірка поезій Є. Маланюка «Стилет і стилос». Після поразки у визвольній війні боротьба за національне визволення перейшла у сферу інтелекту та ідейних змагань. Талант, високохудожні образи, дуже слово поета стало тепер його зброєю. Учорашній воїн відклав тригранний клинок-стилет і взяв до рук мирне перо-стилос (загострена паличка, якою користувались давні поети і літописці). У 1926 році в Гамбурзі виходить друга збірка поета «Гербарій».

Болючі роздуми про недавню національну катастрофу, пошуки й критична переоцінка її причин та цілеспрямована подальша боротьба за волю України — провідні мотиви поезій Є. Маланюка першого періоду його творчості.

У 1934 році у Львові виходить збірка «Земна мадонна», пізніше відзначена премією Львівського товариства письменників і журналістів.

У ній образ України набирає нових рис. Це до неї, як до земної жінки, звернені найніжніші слова:

Єдина! Не ображу зором…

Збірка «Перстень Полікрата», видана у 1939 році, різнопланова. Сам автор визначив її як книгу ліро-епіки, хоча попередні збірки містили набагато більше епічних сюжетів. Богдан Кравців назвав її «свідомим перекуванням поетичного слова в бронзу і залізо».

У 1945 році поет перебирається на захід. М. Неврлий, чеський україніст, коротко знайомий з поетом, писав: «Червоноармійців Маланюк не боявся. Він казав, що там багато братів з України. За ними, одначе, йдуть енкаведисти, які мають списки, кого треба арештувати. їм він не хотів попасти в руки». Згодом Є. Маланюк викладає українську мову й математику в українській гімназії німецького містечка Регенсбурга.

1949 рік став для Є. Маланюка роком виїзду до США. Він оселився у Нью-Йорку. Життя за океаном — якісно новий період у творчості Євгена Маланюка. Історичні обставини, особистий досвід, зрілий вік принесли ноти рівноваги й гармонії у сприйняття світу, вдумливу мудрість і розважливість. Він частіше звертається до загальнолюдських тем, образів і проблем (збірки «Влада» — 1951; «Поезії» — 1954; «Остання весна» - 1959; «Серпень» - 1964).

У Нью-Йорку Є. Маланюк доволі близько спілкувався з представниками «нью-йоркської групи» поетів — угруповання молодих українських митців-модерністів третьої хвилі (Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Віра Вовк, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська), яких об'єднувало прагнення якомога повнішого самовиявлення кожної мистецької особистості. Один з активних членів цієї групи Богдан Бойчук засвідчив: «Упродовж двох років ми розмовляли на всякі теми, але Маланюк ніколи не висловлювався про нашу творчість. Ми, з одного боку, знали, що Маланюк не вважав наше писання творчістю. Маланюк же, з другого боку, знав, що ми свідомі його настанови до нас». Понад двадцять років прожив Євген Маланюк у США. Він був оточений шаною й визнанням української діаспори. їздив по країні, читав лекції, проводив авторські поетичні вечори. У 1962 році в Торонто був опублікований перший том прозової «Книги спостережень», в якій поет постає як видатний мислитель українства XX століття. В центрі книги — філософія української історії. 16 лютого 1968 Євген Маланюк помер від серцевого нападу у своїй самотній квартирі у Нью-Йорку. Похований на тихому нью-йоркському цвинтарі Баунд Брук.

У 1972 році згідно із задумом Є. Маланюка і в його ж укладі у видавництві «Сучасність» (Мюнхен) вийшла десята збірка поезій «Перстень і посох», в якій знову бунтував, ярився і цвів його непокірний могутній дух.

Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, Леся Українка по-різному висловлювали думку про призначення поезії, та вони сходились у головному — для провідних поетів України поезія ніколи не буде приватним заняттям,

вона являтиме собою громадську, суспільну справу. Більше того, поетична творчість проголошуватиме прагнення і жадання загальнонаціональні. Як в нації вождя нема, Тоді вожді її — поети!

Є. Маланюк надзвичайно високо оцінював місію поета (» Молитва», «Шевченко», «Напис на кінці віршів» ).

Читання поезії «Шевченко «.

У вірші «Шевченко» автор розкриває своє бачення українського генія, значення його пророчого слова для наступних поколінь. Вірш вражає глибиною осмислення постаті нашого генія, емоційно-експресивною лексикою, суворо-піднесеним тоном, прийомом різкого контрасту, оригінальною формою. Для Маланюка честь вважатися митцем має той, чия творчість стає джерелом енергії нації, імпульсом до конструктивної дії. Зразком такого поета для Маланюка був Шевченко. Для автора «Сну» й «Послання» замалі визначення «поет», «трибун», «Кобзар» — він той, ким зайнялось і запалало «свідоме національне відродження і боротьба за державність після століть українського рабства і стихійних бунтів.»

По-різному визначали критики творчість Є. Маланюка. М. Неврлий називає його «співцем національного болю, гніву і боротьби», Б. Кравців — «бардом державної бронзи», Б. Бойчук — «майстром залізного слова». Звичайно, творчість поета не вміщується в межі одного, хай і найточнішого визначення. Як поет гідності і самоповаги в найекстремальніших умовах буття нації, як співець мети, котра від поразки не згасла, а ще яскравіше від того запалахкотіла, охопивши ширші верстви, — таким залишиться Євген Маланюк в історії українського поетичного слова. Якщо романтична творчість Т. Шевченка, П. Куліша висвітлила історію України в її величності і різноманітності, письменники-реалісти (Б. Грінченко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький) ідеалізували її, то Є. Маланюк загострено спробував виділити в ній два полюси — величі і падінь, зумовлені крайнощами української ментальності. Особливої неоромантичної виразності набуло трактування автором образу України, його рідного краю, де «земля справляє з сонцем шлюби», де «в кожнім стовбурі космічна рокоче кров», де «даром Божеським гряде наш прометеїв дух Тараса». Патріотизм Маланюка непримусовий, щирий, органічний. Золоте степове безмежжя, блакитна височінь над ним постають у його творах як сонячне, вічно ясне втілення античності; він називає рідну землю співучою степовою Елладою, скитською Елладою, незбудженою Елладою. Розлука та примусова еміграція надають його віршам особливої ностальгічної жаги.

Знаю — медом сонця, ой Ладо

В твоїм древнім тілі — весна.

О, моя степова Елладо,

Ти й тепер антично-ясна

Десь там квітнеш вишневим цвітом,

Десь зітхаєш в веснянім чаду.

А мені ти — блакитним літом

В золотім полудневім меду.

У хвилини гніву і душевних мук Маланюк відмовляє Україні у найсвятішому найменні матері, яким назвав її ще Шевченко.

Ні, Ти — не мати. Шал коханки

У чорнім полум'ї коси,

В обличчі степової бранки

Хміль половецької краси.

Тебе б конем татарським гнати,

І, — тільки просвистать аркан, —

Покірливо підеш сама Ти

З лукавим усміхом у бран.

«Любити й ненавидіти батьківщину дано геніям, — відзначав М. Неврлий. Поет, котрий сам зі зброєю в руках воював за волю України, шкодував, що не наклав головою у бою, котрий так пройшовся скорботою і ностальгією на чужині, не міг примиритися з її долею. Любов-ненависть стане двома полюсами, максималістським натхненням його незвичного патріотизму.»

«Степова постать вміщує багато: і українську від часів античних славу, і її неславу. Маланюкове згущення фарб щодо української неслави — це його суд, що виростає з любові. Це ненависть і любов у своєму двобої», — зазначає Т. Салига.

Особливо зневажливо картав поет, випалював вогнем слова українську рабську покору, ненависну йому почвару малоросійства, меншовартості, забитості, під тлумом якої ходило й ходить по своїй родючій, благословенній землі не одне покоління українців.

Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і хропе гуртом.

Маланюк пробував відшукати витоки цієї духовної слабкості в геополітичному становищі України (» На узбочку дороги — з Європи в Азію. Головою на захід і лоном на схід…» ), в історичних помилках (» Ще не один раз все повториш Під грім історії, як в снах, І, може, тільки втретє створиш, І втретє запала весна» ). Інколи поетові здавалось, що сам степовий обшир, далекі обрії породжують його силу.

Відвіку покарано степом,

І простір всю силу п'є.

Навіть у власних творах вбачав він інколи прояв тієї самої степової дикості, якою затавровано українську ментальність з часів печенігів і половців.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,

Я припадаю знов до Твоїх ніг, —

Прости, прости, — молю, невтішний митар,

Прости, що я — останній печеніг.

Прости, що я не син, не син Тобі ще,

Бо й Ти — не мати, бранко степова!

З Твоїх степів летять птахи зловісні,

А я творю зневажливі слова.

Поетові приписували ненависть до всього російського. Це не так. Маланюк з гнівом і протестом виступає проти російської імперії, проти її нищівної колоніальної політики щодо українського й інших пригноблених народів. Його палкі вірші спрямовані проти деспотизму, варварства, брутальності, дикої політичної сваволі правлячих кіл, котрі росіянізували, духовно й фізично нищили й калічили українців, перетворювали їх у безпам'ятних рабів-малоросів. Маланюк — син поневоленого народу, повсталого за незалежність. Проте російський народ, російська культура, зокрема література, її представники викликали глибоку повагу і щиру зацікавленість поета. Серед поетичного доробку є присвяти А. Ахматовій, М. Гумільову, О. Мандельштаму.

Двома іншими великими тематичними річищами поезії Є. Маланюка є інтимна й релігійно-містична лірика. Для Маланюка Бог — це той, кого прагнуть узріти люди і земля — Носій істини, гармонії, досконалості. В інтимній ліриці Є. Маланюк постає як визначний її майстер, що поєднав чистоту і цнотливість високого почуття людського — кохання — із земною його ж пристрастю і жагучістю. Образ земної Мадонни об'єднує дві святі для поета іпостасі: Україну і кохану земну жінку:

Там — пріснодівою — Мадонна,

Тут на землі зорієш — ти…

V. Підсумок уроку.

Слово вчителя.

На завершення уроку доречно зацитувати Д. Павличка: «Поезія Маланюка тим невмируща, що поєднує два погляди на українську націю — негативний і позитивний, викривальний і звеличувальний. Молодому поколінню не можна не знати його доробку, оскільки, по-перше, він один з найталановитіших українських поетів XX ст., а, по-друге, сьогодні його творчість допомагає утверджуватися нам як нації, враховувати уроки історії, спонукає сповна використати даний долею шанс знайти, нарешті, «державну бронзу».

VI. Домашнє завдання.

Підготувати розповіді про життєвий і творчий шлях Є. Маланюка, вивчити напам'ять поезію зі збірки «Стилет і Стилос».

Використана література:

1. Ковалів Ю. Євген Маланюк//Слово і час, — 1991. — №8. — С. 3-5.

2. Неврлий М. Муза болю, гніву, боротьби: Є. Маланюк//Маланюк Є. Поезії. - К., 1992, - С. 5-30.

3. Салига Т. З Україною в серці: Штрихи до портрета Євгена Маланюка//Українська мова і література в школі. — 1991. — №10, — С. 56 — 64.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.