Усі уроки української літератури 11 клас І семестр - А. М. Гричина 2019

Урок № 11 - Жанрово-стильове різномаїття. Нові теми, проблеми. Часткова ідеологічна заангажованість, її експериментаторські модерністичні пошуки, опертя на національну і європейську традиції. Зв'язок із поезією. Життєвий і творчий шлях Миколи Хвильового (Фітільова). Провідна роль у літературному житті 1920-х рр. Романтичність світобачення. Участь у вапліте, у проведенні дискусії 1925-1928-х рр
Прозове розмаїття

Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

Мета (формувати компетентності): предметні: читацьку: формування постійної потреби в читанні, забезпечення знань учнів з теорії літератури та літературної критики; пошуково-дослідницьку: відчуття потреби в безперервній самоосвіті, навички самоорганізації; ключові: уміння вчитися; загальнокультурну: дотримуватися норм мовленнєвої культури, зв'язно висловлюватись про життєвий і творчий шлях письменника; соціальну: розвивати вміння працювати в колективі, уміння з повагою ставитись до однокласників; інформаційну: навчати дітей підшукувати потрібну інформацію до теми, займатися пошуковою роботою на сторінках в інтернеті та інших джерелах; комунікативну: удосконалювати вміння дітей робити висновки, розвивати зв'язне усне мовлення, уміння висловлювати власну думку; соціальну: уміння визначати свою роль у суспільстві.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

1. Слово вчителя

20-30-ті роки ХХ ст. — час, який міг би стати «золотою добою» українського мистецтва, а перетворився на одну з найтрагічніших сторінок. Саме тоді українське письменство досягло якісно нового, сказати б, європейського рівня, про що свідчить багато факторів. Головний серед них — те, що це вже була література вільна, упевнена в собі, позбавлена малоросійського комплексу меншовартості.

2. Оголошення теми і мети уроку

III. СПРИЙНЯТТЯ І ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Вступне слово вчителя

Історія розвитку української літератури мала такий же надзвичайно складний, самобутній шлях, як історія країни в цілому. Література зберігає та передає загальнонаціональні, загальнолюдські цінності від покоління до покоління, збагачує наш внутрішній світ, виховує естетичний смак, розвиває інтелект, кругозір. Українцям є чим пишатися, адже література впродовж століть довела свою унікальність, бо попри всі гоніння й несприятливі історичні умови продовжувала розвиватися, постійно відстоюючи своє право на існування. Сьогодні, коли наша держава є незалежною, ми маємо можливість вільно знайомитися із творами поетів і письменників, які ціною власного життя відстоювали колись своє право на творчість. Їх біографії є яскравою ілюстрацією тих складних і трагічних для України часів.

XX століття для української літератури — дуже плідна пора, яка дала нашій культурі багато талановитих митців і геніальних творів. Мистецькі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних уподобань літератури 20-х рр., однак об'єднуються на основі характерних для цієї епохи принципів змалювання людини й світу в провідних творах. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму Г. Михайличенко, М. Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін «я» героя. Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-х років XX ст. стала концепція людини нової епохи, яка відчуття самотності та непотрібності поєднувала з «активним романтизмом» вітаїстичної закоханості в буття загалом і майбутнє зокрема. Поняття «відродження й становлення» є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, що відображає й романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття. Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча в перші роки переважають експресивність (М. Хвильовий, І. Дніпровський, І. Сенченко), елементи імпресіонізму (М. Івченко, Г. Косинка, почасти В. Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (М. Хвильовий, А. Головко, Г. Косинка, П. Панч, О. Копиленко). З'являються оповідання з філософським забарвленням (В. Підмогильний, А. Любченко), позначені романтикою духовного аристократизму (Ю. Яновський): цікаві експерименти в прозі роблять футуристи. Популярними жанрами стають нарис (О. Мар'ямов, М. Йогансен), фейлетон (Остап Вишня, згодом Ю. Ґедзь). Низка авторів еволюціонує до традиційного реалізму (П. Панч, А. Головко, К. Гордієнко). Автори ведуть пошуки ґрунтовних сюжетів, оскільки лірична розкутість сприймається як розхристаність і брак організації матеріалу. Відчувається потреба в ширших полотнах.

Визначну роль у становленні та розвитку прози відіграє повість. Для цього був добрий ґрунт: адже в українській дореволюційній прозі повість — чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття й тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хоніки, соціально-побутової повісті, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті. Розквіт жанру часто припадає на періоди бурхливих змін у суспільному житті, оскільки вона чутлива до новацій, здатна безпосередньо (хоч і не так оперативно, як оповідання) відгукуватися на живі проблеми й народжувані процеси.

Стильове новаторство виявлялося по-різному у кожного автора. Так, М. Йогансен у повісті «Подорож ученого доктора Леонардо та його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швейцарію» (1928) одивнював загостреним, постійно напруженим сюжетом, заповненим умовними екзотичними персонажами в середовищі природи — єдиного природного героя в цьому творі. Помітний крок від новелістики (збірки «Мамутові бивні», «Кров землі») до романної прози здійснив Ю. Яновський, видавши 1928 р. свого «Майстра корабля», виповненого щирим романтичним пафосом. Новою видавалася композиція твору, де герой існував у певному епізоді, що складався з мемуарів, початок листів нагадував низку вставних новел. Така тенденція принаджувала багатьох тогочасних прозаїків, як-от А. Любченка. Його повість «Вертеп» (1928) відразу знайшла свого читача, оскільки мала несподіваний погляд на світ крізь призму лялькового дійства. Тут панувала атмосфера проголошеної М. Хвильовим «романтики вітаїзму», котра позначилася й на «Золотих лисенятах» М. Ялового, і на «Дверях в день» Г. Шкурупія, і на «Романах Куліша» чи «Докторові Серафікусі» В. Петрова (Домонтовича), і на «Фальшивій Мельпомені» Ю. Смолича та інших.

Поряд із романами та повістями продовжувала розвиватися новелістика, яскравим представником якої був Г. Косинка. Його твори поступово набували реалістичної виразності, хоч і не втрачали ознак імпресіоністичної стилістики. Основний мотив, осмислюваний письменником, — драма українського села, зумовлена громадянською війною. Тема досить типова для тогочасної прози, але висвітлювана авторами під різним кутом зору.

Так, для В. Підмогильного («Третя революція») — це традиційна проблема протистояння села й міста, що набула неконтрольованого загострення під час революційних подій. Письменник шукав свого шляху в мистецтві, орієнтувався на європейські літератури, передовсім французьку, перекладав твори А. Франса, Гі де Мопассана та ін., що не могло не позначитися й на його доробку, як-от на романі «Місто» (1928). Тут розкривається мотив Растіньяка — молодика з провінції, охопленого бажанням приборкати байдужий до його долі мегаполіс. Таким у романі В. Підмогильного постає Степан Радченко, представник нової молоді, свіжий приплив якої переживав Київ 20-х рр. XX ст. Цей персонаж керується потребою особистого успіху, одначе потрапляє в типові для міської дійсності смуги відчуження, що зумовлюють його агресивність, поглиблюють комплекс неповноцінності, призводять до внутрішнього спустошення. Замість переможця постає образ людини-маргінала, яка втратила свої духовні цінності, бо, відірвавшись від берегів батьківської традиції, так і не пристала до берегів іншої культури.

Письменник сміливо застосував метод психоаналізу, аби якнайповніше розкрити внутрішню драму свого героя на зламі цивілізації. До цієї теми звертався й М. Івченко, але розв'язував її в аспекті драматизованої ліричної оповіді, виявляючи своє критичне ставлення до науково-технічних явищ, особливо загострене в полемічному романі «Робітні сили», де події розгортаються на одній з українських селекційних станцій, обертаються довкола професора Віктора Савлутинського — прихильника теорії сильної інтелектуальної особистості. Оскільки персонажами таких творів була інтелігенція, зневажливо обізнана, за більшовицькою термінологією, «спецами», то ці талановиті книги зазнали нищівної вульгарної критики.

До речі, не обминала вона й прози, де йшлося про трудящих, але недостатньо, мовляв, надавалося уваги «класовій свідомості». Якщо письменник спромагався виконати оті вимоги, його твір утрачав художню якість. Так сталося із соціально-побутовим романом А. Головка «Бур'ян» (1927), з якого усувалася гірка правда про зловживання правами людини в пореволюційному селі, наявна ще в першій редакції. Згодом подібна ситуація спостерігатиметься й з наступним романом письменника «Мати» (1932). А масивний «Артем Гармаш» виявився творчою поразкою автора. Схожа невдача спіткала й інших письменників (О. Копиленка, Ю. Смолича), котрі змушені були, з огляду на історичні обставини, відмовитися від справжніх законів мистецтва.

У 20-х рр. XX ст. з'явився новий жанр — кіноповість, зумовлений потребами кінематографу, зокрема ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління), що вимагало нових сценаріїв, залучало до їх створення письменників (М. Йогансен, Ю. Яновський, М. Бажан та ін.). Ішлося про складне художнє явище, базоване на низці «монтованих» подій, у якому досягається епічна широта зображення, необхідна для фільмування. У 1928 р. з'явилася «Звенигора», яка принесла Довженкові визнання й світову славу. У ньому гармонійно поєднався глибокий філософський епос про долю народу й потужній ліричний струмінь. Цей фільм, власне, і породив українське поетичне кіномистецтво.

Митці 20-х років XX ст., прагнучи передати мовно-естетичну цілісність народу України, руйнують містичне, сакральне значення слова. Звертаючись до конкретного чуття, реалії, письменники наповнюють твори умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називають тонкощі й динаміку внутрішніх переживань особи в драматичний момент буття. Слово охоплює граничні межі образу: предметні та настроєві. У ньому відображається метафоризація художньої дійсності, звернена до внутрішнього світу людини та його емоційного вираження. Завдяки ліризму, асоціативності, інтуїції, інтелектуальним теоріям, змалюванню реальних та ірреальних світів Г. Михайличенко, М. Хвильовий, М. Івченко, В. Підмогильний відображають унікальний суб'єктивний світ героя. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а епос відтворює багатозначну психологічну колізію — головну рушійну силу оповіді. Боротьба свідомого та підсвідомого стає провідним композиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внутрішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний момент усвідомлення героєм власної сутності — основа художніх прийомів і засобів змалювання людини доби «розстріляного відродження».

2. Повідомлення учнів (випереджальне завдання)

1-й учень. Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. XX ст. в Україні, яке дало високохудожні твори в галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Термін «розстріляне відродження» вперше запропонував діаспор-ний літературознавець Юрій Лавріненко, уживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 19201930-х рр. За це десятиліття (19211931 рр.) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 р. в Україні нараховувалося 5000 письменників). Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 р., коли 1213 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

2-й учень. Дмитро Фальківський, який належав до письменників, покоління котрих відомий літературознавець Ю. Лавріненко назвав «розстріляним відродженням», писав:

Комусь дано діла творить великі,

Що ниткою простягнуться в віки,

А з мене досить,

Що не був дволикий,

Що серця не міняв на мідяки.

3. Слово вчителя

20-30-ті роки XX ст. насичені багатьма доленосними історичними подіями; стали природною межею нової та новітньої літератури; українські митці активно шукали свої шляхи в літературі; розпочався поділ на «своїх» і «чужих»; тоталітарний режим набирав обертів: влада все жорсткіше втручалася в мистецький процес і намагалася його контролювати.

Однією з найтрагічніших постатей в історії української літератури 20-х років XX ст. був і Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов). Як митець, що прагнув віднайти нове слово і нову ідею суспільного розвитку України, він намагався поєднати ілюзію комуністичної перебудови світу з національним відродженням духовності рідного народу і тому опинився в самому центрі літературних та політичних дискусій свого часу. Більше п'ятдесяти років його ім'я називалося серед найзапекліших ворогів народу. Заідеологізована наука на догоду офіційним керманичам і тоталітарним вождям лила на нього бруд тільки тому, що він «безумно любив Україну», прагнув вивести нашу державу на великий історичний шлях, зруйнувати рабську психологію, розбудити українську інтелігенцію від дрімоти та поставити її попереду нації, аби не брела вона манівцями, сліпо ступаючи за сумнівними і недостойним поводирями. Шалений шквал сталінських репресій змусив його накласти на себе руки, що сприймалось як протест проти сваволі властей і органічно доповнювало кривавий список їхніх жертв. За словами І. Драча, «… він свято вірив у можливість рідкісного шлюбу, у можливість неймовірного єднання. Він вірив, що вільна, незалежна, суверенна держава Україна, яку він виборював усією суттю, усім життям, може бути пошлюблена з червоним, справжнім, справді ленінським комунізмом».

4. Усний журнал (випереджальне завдання)

1-й учень. Микола Григорович Хвильовий (справжнє ім'я М. Г. Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер райцентр Сумської області) в родині вчителів (інші псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль). Майбутній письменник мав брата та трьох сестер. 1904 p., після розлучення батьків Микола залишився в селі Калантаєві. По закінченні початкової школи Микола продовжив навчання в Богодухівській гімназії, екстерном склав екзамени й отримав диплом. Працював на різних посадах по селах.

З 1916 р. Хвильовий опинився на фронтах Першої світової війни. У цей час став більшовиком. 1918 р. організував і очолив повстанський загін, воював з гетьманцями, петлюрівцями, дроздовцями. 1919 р. вступив до комуністичної партії. З 1921 р. працював слюсарем на заводі в Харкові й писав вірші. Серед його друзів — Володимир Сосюра та Майк Йогансен.

2-й учень. Перші поезії Хвильового («Шляхи мистецтва») вийшли друком у 1917 р. Він був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині, ініціатором, організатором і активним членом таких літературних організацій, як «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронт». Його твори друкувались у газетах і журналах першої столиці, в альманахах «Штабель» та «На сполох».

Перші пореволюційні роки ознаменувались виходом його поетичних збірок «Молодість» і «Досвітні симфонії». 1921 року в Харкові, який був тоді столицею України, Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: «В електричний вік», «Молодість». Та Хвильового вабила проза, а до поезії в подальшому він звертається лише епізодично.

3-й учень. У 1923 р. вийшла його прозова збірка «Сині етюди». Найавторитетніші критики того часу вважали, що вона започаткувала нову українську прозу, яка стала значним й цілком новаторським явищем в українській літературі і принесла авторові славу. Наступного року вийшла друком ще одна збірка прозових творів — новел та оповідань — «Осінь». Книга новел Хвильового «Осінь», яка закріпила «школу Хвильового» і стиль, названий письменником «романтикою вітаїзму». Цю книгу можна вважати вершиною творчості Хвильового. Вона зміцнила авторитет письменника, набула популярності в Україні та за її межами. Обидві книги прози письменника були перекладені російською мовою. Проте ця книга викликала негативну реакцію Москви. Письменник зазнав нападок з боку місцевих охоронців режиму. Хвильового звинувачували в підриві підвалин ленінізму, поширенні буржуазних ідей. Твори письменника було заборонено друкувати. Його романи «Вальдшнепи» та «Іроїда» були конфісковані вже після публікації перших частин.

4-й учень. У 19251926 р. Хвильовий різко виступив проти цих нападок, і це зробило його постать ще більш помітною і підняло його авторитет. У відповідь на нападки Хвильовий у грудні 1925 — січні 1926 р. організував найпотужнішу літературну структуру — «Вільну академію пролетарської літератури» (ВАПЛІТЕ), до якої увійшли колишні члени «Гарту», «Жовтня», дехто з «Плугу». Він був організатором і головним ідейним трибуном українського Відродження, лідером цілого літературного покоління.

ВАПЛІТЕ прийняла вимоги комуністичної партії в питаннях літературної політики і зайняла незалежну позицію. Метою організації було творення нової української літератури кваліфікованими митцями.

Керівництво здійснювали М. Хвильовий, М. Яловий та О. Досвітній. ВАПЛІТЕ об'єднала найталановитіших митців, які тоді мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Г. Епік, П. Панч та інші).

Організація прийняла свій статут і програму, у яких ішлося про те, що її члени підтримують вільний розвиток усіх течій і стилів, удосконалюють свою професійну майстерність, дбають про престиж української літератури. Письменники орієнтувались на найкращі взірці західноєвропейської літератури.

ВАПЛІТЕ було організовано в той час, коли розгорнулася найгучніша літературна дискусія 19251928 pp., яка мала визначити подальший шлях розвитку українського мистецтва.

5-й учень. Друга відповідь Хвильового ідеологічним нападникам була ідейною. Він опублікував окремими книжками три серії памфлетів: «Камо Грядеши»; «Думки проти течії»; «Апологети писаризму» і «До потреби культурної революції». Четверту збірку — «Україна чи Малоросія?» — не було допущено до друку. У цих памфлетах Хвильовий порушує багато проблемних питань, крізь які червоною ниткою проходять три головні тези:

залучення українського мистецтва до світового, зокрема до західноєвропейського;

самостійність України (Росія повинна віДійти у свої етнографічні межі — кінець російської гегемонії);

здійснення українським мистецтвом великої місії — започаткувати нове велике культурне коло, умовну назву якому Хвильовий дав як «азіатський ренесанс».

Памфлети Хвильового були виразником загального настрою нації. Хвильового підтримали лідер групи неокласиків Микола Зеров, співробітник академії Михайло Могилянський. Приєдналась до головних тез Хвильового й Українська академія наук. А Михайло Волобуєв, наслідуючи Хвильового, за допомогою статистичних даних показав, що комуністична Москва продовжує на Україні стару царсько-російську колоніально-експлуататорську політику, і на підставі цього обґрунтував потребу окремого розвитку української економіки.

6-й учень. На захист Хвильового від нападок ЦК став член ЦК КП(б)У Олександр Шумський, який вимагав замінити у ЦК партії та в уряді УРСР українськими комуністами замість присланих з Москви російських наглядачів. Гасла Хвильового «геть від Москви», «курс на Європу» стали тим більш небезпечними, бо поширювались і в інших національних республіках.

І тоді Сталін у листі до Кагановича від 26 квітня 1926 р. почав виправдовувати панування росіян в Радянській Україні тим, що в Україні недостатньо марксистських кадрів. Сталін наголошував на тому, що весь світ визнає московське керівництво, а український комуніст Хвильовий закликає українських діячів тікати від Москви.

А в 1927 р. Каганович на з'їзді КП(б)У таврував Хвильового як прихильника реставрації буржуазної влади. Відтоді в літературу з подачі Москви увійшов термін «хвильовізм», що ототожнювався з фашизмом.

7-й учень. У той час Хвильовий перебував за кордоном і міг би врятуватися еміграцією, адже в пресі поширюється теза про те, що його твори (роман «Вальдшнепи» і стаття «Україна чи Малоросія?») треба розглядати не як ухил, а як відверту зраду.

У січні 1927 p., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі зі спокутувальним листом, вийшли з організації (тепер її очолили М. Куліш, Г. Епік). Але це був формальний вихід, про що свідчить подальше життя колишніх лідерів. Після самоліквідації у 1928 р. ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Пролітфронт, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Пролітфронт».

Дискусія, що починалась як літературна, переросла в політичну, чимало письменників після неї одержали ярлики ідеологічних ворогів, а найперше — Микола Хвильовий. І хоча Хвильовий ще продовжував випускати журнал «Літературний ярмарок» (12 книжок), опублікував серію гострих сатир на деяких партійних чиновників («Іван Іванович», «Ревізор»), він уже відчував невідворотний кінець.

Наприкінці квітня 1933 р. Хвильовий повернувся з поїздки до села, де він, за його власним іронічним висловом, вивчав «новий кардинальний процес соціалістичного будівництва — голод!».

8-й учень. Хвильовий — комуніст, який свято вірив в ідеї комунізму, бачив, що Сталін та його прибічники будують комунізм засобами терору, голоду, страху, не зупиняючись перед прямим фізичним знищенням народу. Почалися арешти найближчих товаришів. Першим заарештували ініціатора створення ВАПЛІТЕ Михайла Ялового. Хвильовий розумів, що почався розгром ВАПЛІТЕ. У репресивні роки сама лише належність до цієї організації вважалася серйозним обвинуваченням.

Хвильовий намагався врятувати Ялового, писав заяви про невинність товариша, бігав по відповідальних працівниках, звертався до ЦК. Зрозумівши, що всі його дії безрезультатні, Хвильовий вирішив принести себе в жертву, щоб власною смертю врятувати товаришів.

9-й учень. Коли письменник прийняв рішення про самогубство, він не лягав до ранку. Сидів за робочим столом, писав останнього листа. Дружина не спала, донька Люба збиралася до школи, старенька мати готувала сніданок. Він був, як завжди, веселим, жартував. Попередив сім'ю про те, що у них будуть гості. По телефону запросив друзів послухати його новий твір. За годину у Хвильового вже був Олесь Досвітній і Микола Куліш, сходились інші письменники. Господар був веселим, грав на гітарі й співав улюблені пісні. Хтось із гостей нагадав Хвильовому про читання нового твору, і письменник зник за дверима кабінету, пообіцявши всіх здивувати. Коли пролунав постріл, письменники кинулися до кабінету і побачили мертвого товариша.

На столі лежав передсмертний лист, у якому Хвильовий писав про переслідування українських письменників і про невинність Ялового. Хвильовий брав на себе відповідальність за генерацію українських письменників. Останніми словами письменника були: «Хай живе комуністична партія!»

У приписці письменник просив друзів піклуватися про його матір і доньку. А далі — кілька ніжних рядочків, призначених доньці. Записку було датовано 13 травня 1933 р.

✵   5. Слово вчителя

Перші прозові збірки Миколи Хвильового не тільки засвідчили його мистецький талант, а й справили велике враження на українського читача. Твори письменника засвідчили, що він неперевер-шений майстер малої прозової форми. Хвильовий створив в українській літературі свій власний стиль — своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели. Поєднання мрії і дійсності в його творах надає їм неповторної стильової новизни. В цих збірках немає ні революційного пафосу, ні уславлення борців за революційні ідеали. В оповіданнях письменника («Мати», «Содонський яр», «Наречений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)») зображена складна революційна дійсність з кров'ю, смертю, людським горем і стражданнями. Герої М. Хвильового постають не переможцями, а жертвами революції.

За своїми політичними переконаннями Микола Хвильовий був українським комуністом. Саме в цьому полягала його трагедія.

Однією з найважливіших для Хвильового впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності. А звідси у його новелах майже завжди два часові плани: брудне сьогодення, всі вади якого він аж надто прозорливо помічав, і протиставлене йому омріяне майбутнє або манливе минуле.

Він пізно зрозумів, що більшовизм і національна ідея — несумісні поняття. Микола Хвильовий воював за новий світ для своєї матері України в лавах тих, хто знищував її так, як знищив власну матір герой новели «Я (Романтика)».

IV. УЗАГАЛЬНЕННЯ І СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО

Складання психологічного портрета письменника

V. ПІДСУМОК УРОКУ

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Сьогодні я дізнався (дізнавалася)…

Мені найбільше запам'яталося…

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Знайти цитати відомих людей про Миколу Хвильового.

Опрацювати новелу Миколи Хвильового «Я (Романтика)».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.