Українська література 5 клас: Плани-конспекти уроків - Паращич В. В 2009

Гнат Хоткевич, «Чи можна грошима загатити річку?»

Всі публікації щодо:
Хоткевич Гнат

Тема. Гнат Хоткевич, «Чи можна грошима загатити річку?»

Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художній зміст твору, розширити їхній кругозор, спонукати до самостійного читання; розвивати навички самостійного вибору літератури, її опрацювання; виховувати кращі людські якості на прикладах із літератури, естетичні смаки.

Тип уроку: бесіда з позакласного читання.

Обладнання: портрет письменника, збірки його творів, ілюстрації до виучуваного твору.

Теорія літератури: біографія письменника, тема, головна думка, герої твору.

ХІД УРОКУ

І. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Повідомлення теми й мети уроку.

ІІ. «ПОЕТИЧНА ХВИЛИНКА»

Варіант учителя.

Дрібненькі грушки

(Байка)

Галя з мамою в садочку

Груші в кошичок збирає;

Себто — мама більш пильнує,

Доня ж — тільки помагає.

— Що ж ти, Галочко, минаєш?

Он же, бачиш, у травиці

Ще грушок зосталось зо три.

— То, матусенько, гнилиці!

— А оці дві онде, бачиш?

— То, мамусю, дуже дрібні!

Нащо нам грушки такії?

Та хіба ж такі ми бідні? —

Мама вмовкла та в травицю

Все пильненько поглядає,

Нахиляється й помалу

Груші в кошичок складає.

Літо любеє минуло!

Ох, недовго пробуває!

Десь лиха зима взялася,

Снігом землю укриває!.. Вже

й Різдво якось надбігло,

Ось і Свят-вечір у хаті,

Всі клопочуться, радіють.

І убогі, і багаті.

На столі і пиріжечки,

І кутя, й узвар укупці —

Все завдяки чи бабусі,

Чи матусеньці голубці!

Тож і Галя коло мами

Їсть узварець, поживає;

З’їла зо дві, зо три грушки

Та уголос і питає:

— Де таких, матусю, добрих

Грушечок оце дістала?

— А се тії, — каже мама, —

Що в садочку ти минала!..

(Олена Пчілка)

Можливий коментар учня.

Ці поетичні рядки про працьовитість — одну з найголовніших якостей людини, про материнську любов і ласку, що тихо й ненав’язливо виховує в дитини розуміння труда як основи матеріального добробуту. Врешті-решт, це вірш про українські сімейні традиції, від яких віє родинним затишком і теплом. Саме в цьому й полягає його привабливість.

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Перевірка домашнього завдання.

Усний твір про сучасного вчителя, школу, улюблений навчальний предмет.

IV. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

1. Огляд читацьких щоденників.

2. Слово вчителя або повідомлення учня про Гната Хоткевича.

Гнат Хоткевич (1877 — 1938) — визначний український культурний діяч, письменник, етнограф, бандурист. Його багатогранна творчість тривалий час несправедливо замовчувалася і лише тепер приходить до свого читача.

Доля Гната Хоткевича склалася трагічно. Він жив із родиною у селищі Високому під Харковом, у недобудованій хаті, зневажений владою і забутий суспільством, не маючи ні заробітків, ні гонорарів, ні навіть так званих хлібних карток. Але і в таких умовах продовжував творити, написав роман «Тарас Шевченко», використовуючи багатющий зібраний ним фольклорний матеріал про звичаї, традиції й обряди українського народу.

Писав Гнат Хоткевич і для дітей. Казка «Чи можна грошима загатити річку?» була надрукована наприкінці ХІХ ст. у львівському журналі «Дзвінок» під назвою «Багатий і бідний».

3. Переказ змісту казки або епізодів, які запам’яталися найбільше, із обґрунтуванням вибору.

4. Пошуково-дослідницькі завдання.

— Про що ця казка (яка її тема)? (Про намагання багатого все залагодити грошима.)

— Яка головна думка казки (ідея)? (Гроші допомагають не завжди.)

— Чи згодні ви з головною думкою казки Г. Хоткевича? Обґрунтуйте своє твердження.

Порівняйте характери, поведінку героїв казки, заповнивши таблицю.

— Як видно із заповненої таблиці, у багатого здебільшого негативні риси характеру. А чи є у нього щось позитивне? (Намагання бути добрим, допомогти людям; кмітливість, яка допомогла стати багатим; радість за інших.)

5. Бліц-турнір.

Створюється дві команди:

1) адвокати (захисники) багатого й звинувачувачі багатого.

2) адвокати (захисники) бідного й звинувачувачі бідного

6. Евристична бесіда.

— Що в казці є смішного, а що — сумного?

— Чи можна цей твір назвати казкою? Обґрунтуйте свою думку: чи є в ньому щось фантастичне, незвичайне?

— «Казка — вигадка, та в ній молодцям урок такий», — говорить народна мудрість. Який же «урок» дає ця казка?

V. ЗАКРІПЛЕННЯ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК

Козак Мамай та Олесь Кмітливець підготували для вас кілька цікавих завдань.

1. Головоломки.

Розгадавши головоломки, ви прочитаєте прислів’я, співзвучні з головною думкою казки Г. Хоткевича «Чи можна грошима загатити річку?»

Відповіді. Хоч у голові пусто, аби грошей густо. Живіт товстий, та лоб пустий. Добра господиня, як повна скриня.

2. Вікторина.

— Хто останній назве головних і другорядних героїв казки Г. Хоткевича?

— Хто перший назве:

1) Який був пояс у багатого? (Золотий.)

2) Куди йшов бідний? (Роботу шукати.)

3) Кого першого зустріли подорожні? (Цуценя.)

4) Які гроші були в багача? (Червінці.)

5) Який синонім вживає автор на означення багача? (Дудка.)

6) Чому сміялися люди з багача? (Бо він кидав гроші в річку.)

7) Кому з відомих героїв світової літератури гроші видалися найнепотрібнішою річчю у світі? (Робінзону Крузо на безлюдному острові.)

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготуватися до тематичного оцінювання. Підготувати «поетичну хвилинку».

VІІ. ПІДСУМОК

ДОДАТОК ДО УРОКУ № 29

Дерзновенна ідея

Був дивовижно обдарований Гнат Хоткевич. За фахом інженер, прославився він водночас як письменник, запальний режисер, актор, незрівнянний співець-бандурист. До речі, існує відомий тип бандури, що її реконструював письменник. Брав активну участь Хоткевич і в революційному русі, зокрема в Харківському збройному повстанні 12 грудня 1905 року, через що змушений був утекти від царської поліції та поселитись у Львові. Тут став душею літературного товариства, що збиралось у львівській кав’ярні «Централь», але вабили його не так міські вулиці, як гірські полонини й гуцули. Тут, серед гуцулів, у письменника виринула дерзновенна ідея заснувати гуцульский театр, де акторами мали бути не аматори з інтелігенції, а прості гуцули. Не зважаючи на труднощі, такий театр Хоткевич організував і подивляв ним багатьох знавців театрального мистецтва. Був Г. Хоткевич також і вченим, лишивши після себе багато наукових статей і книжок з питань історії літератури та історії українського театру.

Гнат Хоткевич

Чи можна грошима загатити річку?

Колись давно вже, не за нашої пам’яті, десь на дорозі стрінулися багатий і бідний. Багач, як звичайно, був у шитому золотом жупані, в дорогих чоботах, у високій бобровій шапці, а бідний — от як бідний: одежина убога, подрана, полатана; на голові «шапка-бирка, зверху дірка, травою пошита, вітром підбита»; на ногах «чоботи-сап’янці, видно п’яти й пальці» — одним словом, куди не повернися, то добре. За поясом сокира, а за плечима торбина, а в торбинці тій трошки хлібця, дрібка солі — та й по всім.

От і зійшлися вони ненароком. Бідний низько-низесенько уклонився, а багатий лиш головою кивнув злегка. І мовчать. Бідний не сміє, а багатий не хоче говорити. Нарешті вже згодом-згодом ледве процідив багатий крізь зуби:

— А куди се ти йдеш?

— Та так — куди очі дивляться. Де роботу знайду — от туди я й іду.

— А що ж ти робити умієш?

— Та все, що доведеться. Найбільше ж людям, чим можу, помагаю.

Усміхнувся зневажливо багач та й каже:

— Ти людям помагаєш? По-перше — пощо їм помагати, най кожен сам собі помагає, а по-друге — чим же ти їм допомогти можеш, як у тебе самого немає нічогісінько?

— Та то правда… Нічого я не маю. Хіба руки. От і помагаю працею рук своїх.

— Ото мені поміч! Та яка ж се поміч?! Он як я поможу кому, ото буде поміч! І всяк скаже, що се поміч.

Бідний зітхнув:

— Правда ваша, правда… я і в думках не держав з вами рівнятися — де вже мені…

Та й замовкли оба. Знов багатий не хоче, а бідний не сміє говорити. Багач сопе, надимається, а бідний стоїть перед ним, звиняється…

І захотілося багачеві похвалитися перед бідаком, та й каже:

— Хочеш, я тобі покажу, як людям помагати? Іди за мною, а побачиш, скільки я з одної кишені потрафлю добра зробити. Та лиш іди далеченько, не наближайся, щоб не подумав хто, що ми з тобою які свати.

— Добре, — згодився бідак.

От багач поправив на собі високу шапку, обсмикнув золотий пояс і, перевалюючися з боку на бік, пішов уперед; бідний, перечекавши трохи, і собі за ним легенько стопою. А сонечко починає припікати.

Ідуть вони так та й ідуть. Місто велике, вози гримлять, люди спішать, трамваї дзвонять. Всюди гамір, крик; кожний думає лиш про себе, лиш себе одного знає.

Бачить багач, що під ворітьми одного великого будинку тулиться до стіни і скавучить щеня: вдарив його каменюкою злий хлопець — і воно, потріпуючи прибитою лапкою, жалібно плакало.

Став багач над ним, дивиться. Здоровезний він такий, грубезний, а там десь внизу, під ногами, корчиться маленьке щенятко. І думає багач: чи помогти звіряті, чи, може, не треба? Але потому прийшла йому в голову така гадка, що треба не тільки людям помагати, але й іншому створінню. І як подумав він це, то вийняв з кишені золотого червінця і кинув біля песика, а сам пішов далі, радуючися, що так добре допоміг.

А щенятко і не помітило того золотого, воно так само скавучало від болю і голоду. Багатий чув це і думав собі, що воно йому так дякує за поміч.

Тут наблизився й бідний. Також побачив щенятко, і не стало в його духу пройти мимо. Вийняв з торби кавальчик хлібця та й дав щеняті, а воно так виголодніло, що аж давилося, проковтуючи. Бідний обдивив тим часом ніжку — вона була ціла, лиш ударена. То він взяв щенятко на руки, пішов із ним до ріки, обмив його і, давши йому ще шмат хліба, пустив на волю. Воно, вимите, сите, почало скакати, граючися своїм хвостиком, а бідний пішов далі.

Тим часом багач вже вийшов з міста і направився полем. Сонце вже високо стояло, грали комашки у повітрі, жито колихалося довгим морем прекрасним, а в далечині синів ліс. В полі було душно, а особливо багачеві в його важкій дорогій одежі, високій бобровій шапці та сап’янових чоботах. Іде багач до лісу. Але тільки-но він туди увійшов, як почув страшний крик.

Він здивувався. Не знаючи, що там, власне, могло бути, спокійними кроками, повагом пішов багач, але не довго і йшов, як побачив страшну картину: упав великий дуб і придавив собою чоловіка. Отож придавлений і кричав так страшно, просячи помочі.

Побачив те багач, підійшов і сказав:

— Ну, як-таки можна бути таким необережним?

А потім витяг з кишені повну жменю червінців і поклав їх біля дроворуба, а сам пішов далі, солодко думаючи: «А як же я добре зробив, що дав йому стільки грошей, який же я добрий!»

Але погано прийшлося б тому придавленому, коли б не нагодився під ту хвилю бідний. Він, зачувши зойки, стрімголов кинувся туди, скакав через пні, обдряпав лице, руки, подрав останню одежину, аж нарешті вибіг на ту поляну, де сталося нещастя. Кинувся підіймати дерево, але воно було страшенно важке. Крикнув бідний до багача:

— Будь ласка, поможіть!

Але багач лиш рукою махнув, думаючи: «Та вже я поміг, чого йому ще треба?»

Бачить бідний, що кожна хвилина дорога, що треба рятувати чоловіка в нещасті, — вийняв сокирчину, раз-два — вирубав дрючок, підважив дерево та й визволив сяк-так чоловіка. Виповз той з-під дуба, сів, ногу тре. Але, слава Богу, обійшлося все добре: кістка не ушкоджена. Зробив ще бідний топорище тому дроворубові, бо воно поламалося було, і, поцілувавшися, як брати, розсталися бідаки.

Дука йде лісом та сердиться, що нерівна дорога та що дерева насмілюються його дороге та коштовне убрання так несовісно шарпати. І що то за порядки такі, що в лісі нема просторих, гарних доріг?

Тут захотілося багачеві їсти. А що ж ти тут у світі Божому будеш робити, як нема ніде нічого купити! І жменю б уже, може, червінців дав за шмат хліба, та де ж його візьмеш? У кишені самі золоті, а їх же не вгризеш і не проковтнеш.

Сердиться дука, лається — але нічого не вдіє! Уже він і кричав, уже він і вигукував — ніхто не являється, нема ні слуг, ні прислужників. А голод вже дужче тисне; вже ніколи, мабуть, і зроду не хотілося дуці так їсти, як тепер. Давай він тоді за ягодами нагинатися та за грушами падаличками. А трудно йому нагинатися: одно те, що ніколи не нагинався так низько, все інші за нього нагиналися, а по-друге, грубий живіт перешкоджав.

Сяк-так попоїв трохи, але притомився, наче півполя виорав; тепер вибрав найгустішу травичку, ліг та й заснув. Та так заснув, що й не снилось нічого.

Чи довго він спав, чи коротко — не знаю, але як зашумить щось по лісі чи затуркотить! Рев страшенний деревами пішов, людський крик роздався — не знати, що воно й таке. Прокинувся дука та не може й розібрати відразу, де він і що з ним. Та не встиг ще він розміркувати як слід, коли бачить — біжить стрілець, а за ним величезний ведмідь!

Господи! Перелякався дука на смерть і не знає вже, чи йому стояти, чи тікати. Руки-ноги трусяться, не годен з місця двигнути себе. Насилу згадав, що в нього ж грошей повні кишені, та витягає їх жменями та жбурляє тому ведмедеві назустріч, а сам кричить:

— На, на!.. Я тобі ще більше дам!

А ведмідь от-от уже кинеться на того чоловіка, коли тут де не взявся бідний — як рубне сокирою того ведмедя по голові, так той і упав об землю й простягнувся. А той чоловік, стрілець, так і кинувся на шию бідному:

— Голубчику мій, батечку… Та ти ж мене від наглої смерті збавив, — і цілує його, бідного, обіймає, а сам плаче.

Хотів було стрілець бідному шкуру подарувати, але той каже:

— А що я з нею робитиму? — та не схотів брати.

— Возьми хоч грошей трохи, — каже стрілець, — може, тобі треба.

— Бог с тобою! Та де ж се видно, щоб за таке гроші брати!.. А якби мені таке припало, а ти мене оборонив — то чим би я тобі платив тоді?

Поцілувалися вони, як брати, та й пішов собі бідний далі. А схотілося йому їсти — витяг з торбинки хлібця шматочок, дрібочку солі та цибульки було там з п’ять стебельців; поснідав, ягодами заївши, з потічка водиці напився та й Богу подякував.

А дука тим часом прохолов трошки, ляк його минув — став він себе оглядати. Ого-го-го! Як тікав від ведмедя, то вже не дивився куди — подрався весь чисто, пояс і шапку згубив, навіть один чобіт сап’яновий з ноги десь упав. Стоїть дука і кріпко лається: жаль йому шапки, жаль йому пояса, жаль йому чобота дорогого. Лиш тоді трошки заспокоївся, як почув, що кишеня з золотими червінцями ціла.

Пішов він далі; хоч і без шапки та чобота, а все ж іде гордо та голову догори задирає. Тільки лається, як босу ногу об сучок вдарить.

От уже й ліс скінчився, видно поле. Свіже таке, зелене, і річечка там чудово блищить, під сонцем вилискується. Навіть дуці то сподобалося — стоїть любується.

Коли це чує — неначе дитина плаче та дуже так, аж заходиться. Що за диво? Наче й нема нікого близько, а дитина квилить. Глянув туди-сюди дука — так і є: лежить під деревом дитинка, рученятами-ноженятами перебирає і плаче щосили, кричить, аж по лісі відляск іде. Мабуть, мати кудись далеко пішла й зголодніло воно, бідненьке.

Пожалів дука дитину, положив їй золотого червінця на пелюшки. Дитина взяла того червінця, зараз його до рота, та все ніяк не попаде — не влазить в рот червінець, великий дуже. Та так, напрацювавшись, і замовкла дитина. Дука зараз зрадів, що зміг дитину забавити, і пішов собі веселий далі. А дитина що ж? Посовала, посовала того червінця до ротика, бачить, що наїдку з нього ніякого, упустила його з рук та й знов плаче. А червінець так і загубився десь в траві.

Надійшов бідний. Присів коло дитини.

— А-а, ти моє малесеньке… А-а, ти моє біднесеньке! — та накришив хліба, нагодував дитя. Потім знайшов великий лист лопуховий, дав дитяті в руки — і воно почало тим листом тріпати та гратися, а бідний пішов собі далі.

Спішить, поспішає дука до річки; вже не вина йому доброго хочеться, а хоч би водицею спрагу заспокоїти. Як допався до води, то вже пив, пив! Потому став роздумувати: що йому дали робити, як його на той бік дістатися? Ні містка, ні кладки, та й вбрід страшно, бо глибоко дуже; а на тім боці теж люди стоять, хотять перейти, та нема як; була кладка, але чи вода взяла, чи що — самі стовбури стирчать.

Думав-думав дука та й надумавсь: давай гроші з кишені витягати й у воду кидати. Та що ж? Скільки не кидав, а нічого з того не вийшло. А люди ще стоять на тім боці та сміються.

— А то дурний! — кажуть. — Та хіба ж річку грошима загатить?

Шпурляв дука червінці, поки не пішов собі назад. Іде, а тут бідний йому назустріч; дука й не глянув навіть, пройшов мимо.

А бідний прийшов до річки, бачить — люди перевозу ждуть. Вона й не широка річечка, та глибока: і перескочити не перескочиш, і перебрести не перебредеш. Взявся бідний за сокирку, зрубав деревину, перекинув через річку — і сам перейшов, і людей перевів.

А багач іде попри дитинку, бачить, що воно заснуло собі, — і радіє; іде попри стрільця, бачить, що той живий-здоровий сидить собі під деревом та й снідає, — і радіє; іде попри дроворуба, бачить, що той далі собі дрова рубає, — і радіє; іде собі попри щенятко, бачить, що воно веселеньке, хвостиком грається, — і радіє.

— Бач, — каже, — скілько добра я з одної кишені зробив!

Прийшов додому, жінці похвалився; а потому поклався дука спати і невдовзі захропів смачненько.