Уроки з української літератури 8 клас

Володимир Самійленко. „Патріоти”. Коротко про митця. Гумор і сатира поета як поштовх до роздумів про справжній патріотизм, чесність, самовідданість, порядність і лицемірство, пристосуванство людини. ТЛ: антитеза, іронія

Тема. Володимир Самійленко. „Патріоти”. Коротко про митця. Гумор і сатира поета як поштовх до роздумів про справжній патріотизм, чесність, самовідданість, порядність і лицемірство, пристосуванство людини. ТЛ: антитеза, іронія.

Мета: коротко ознайомити учнів із біографічними даними В. Самійленка, поезією „Патріоти”, ознайомити з антитезою, іронією, навчити простежувати роль антитези в розкритті ідеї твору; розвивати навички виразного читання поетичних творів, визначати їх художні засоби; формувати вміння висловлювати власні міркування про способи вияву патріотичних почуттів; виховувати почуття справжнього патріотизму.

Обладнання: портрет письменника, виставка його творів, ілюстрації до них, фонозапис „Вечірньої пісні” К. Стеценка.

Епіграф.

В нашім віці — се просто благотворно — смакувати духовні плоди такого поета. Небагато їх таких має всесвітня література, і всі вони, без огляду на розмір та силу їх талантів, поробилися любимцями публіки.

І. Франко

Хід уроку

І. Мобілізація уваги учнів. Мотивація навчальної діяльності.

1. Прослуховуватія фонозапису „Вечірньої пісні” К. Стеценка.

2. Слово вчителя.

Під цю пісню ви засинали, коли були маленькими, вона багато років поспіль звучала у телевізійній передачі „На добраніч, діти”.

Слова її, а точніше вірш „Вечірня пісня”, були написані ще у 1896 році відомим українським поетом Володимиром Самійленком.

Ім'я цього письменника, на жаль, мало відоме українському читачеві. Лише в останні десятиліття минулого сторіччя воно потрапило до підручників і програм, з'явилося на сторінках газет і журналів. Та сучасник Івана Франка та Лесі Українки, Володимир Самійленко увійшов у літературу як усебічно обдарована людина — талановитий лірик, дошкульний сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач кращих перлин світової літератури.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Розповідь про письменника.

(Матеріал для вчителя.

Свої перші вірші Самійленко писав російською мовою. Один із них — про господиню квартири, де мешкав юнак:

В Полтаве, городе незнатном,

Где испытал я много бед,

В домишке очень неопрятном

Жила купчиха много лет.

Она квартиру содержала,

Кухарку, девку нанимала;

Бранить и бить любила их

Из-за пустяков одних ...

У гімназійні роки майбутній поет перекладає на українську мову твори визначних російських та західноєвропейських письменників, цікавиться античною літературою (переклав три пісні „Іліади” Гомера). Тоді ж він знайомиться з військовим лікарем, автором чудових поезій і п'єси на сюжет пісні про Марусю Чурай („Не ходи, Грицю, на вечорниці”) та збірника дитячих віршів „Коза-дереза” Володимиром Александровим.

Найбільший вплив на формування патріотичних почуттів майбутнього поета, його становлення як українського митця мало народне середовище, сім'я, прості люди, серед яких він зростав. „З дитинства в дідовій хаті, — згадував Самійленко, — між своїми кревними я жив оточений українською стихією: слухав бабусині пісні, казки, яких вона знала багато, слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокітько (козак), дід, який чумакував, — і взагалі впивався чистою, чарівною українською мовою Миргородського повіту”.

У старших класах гімназії Самійленко зачитується творами Тараса Шевченка, Олекси Стороженка, Григорія Квітки-Основ'яненка, Пантелеймона Куліша, Ганни Барвінюк, студіює журнал „Основа” і під впливом їх сам починає писати рідною мовою.

З 1884 року молодий поет — студент історико-філологічного факультету Київського університету. Ось як характеризує Самійленка-студента один з його сучасників і товаришів: „Володимир Іванович Самійленко виявив себе як людина спокійної, трохи флегматичної, м'якої вдачі у поводженні з людьми, де в чому безвольна, мало практична, байдужа до шуму й метушні в життєвих стосунках, заглиблена в свої думки, але дуже прихильна до жарту, гумору, смішків ...”

Самійленко відразу ж включається у вир літературно-громадянського життя, стає членом гуртка „Хрестоматія”, а незабаром і літературної громади, близько знайомиться з Лесею Українкою, Михайлом Обачним, Одаркою Романовою, Максимом Славинським. Зважаючи на те, що гурток збирався на квартирі Миколи Лисенка і Михайла Старицького, де часто бувала й Олена Пчілка, можна стверджувати, що Самійленкові поталанило потрапити в самий центр літературно-громадського життя. У цей час поет укладає збірочку віршів „Хвиля” (1886), до якої ввійшли твори молодих поетів, а також Грінченка та Александрова (цензура не допустила її до друку), співпрацює у львівських періодичних виданнях „Зоря”, „Правда”, „Дзвінок”, „Дзеркало”, в газеті „Буковина”, альманасі „Ватра”, листується з Іваном Франком, одне слово, веде активну літературно-громадську діяльність.

У 1886 році, перебуваючи в Києві, Франко особисто познайомився із студентом університету Володимиром Самійленком (Сивеньким). „Я радісно потиснув йому руку,— писав Франко, — ім'я „Сивенький” було мені знайоме: як співредактор львівської „Зорі”, я одержав був перед тим декілька його віршів, які зразу вдарили мене чимось незвичайним, щирим і близьким серцю. Усміх, з яким молодий поет прийняв моє вітання, неначе відразу зробив його ще знайомішим, ще ближчим мені”.

За порадою Франка Самійленко у середині 80-их років уклав власну поетичну збірку „Україні” і надіслав до Львова. Але через брак грошей Франко не зміг видрукувати її своєчасно і лише пізніше сприяв М. Мочульському у виданні цієї збірки (1906), написавши до неї передмову. Вже в першому поетичному збірнику Самійленко заявив про себе як талановитий лірик, дотепний гуморист і гострий сатирик, в центрі інтересів якого була Україна і її багатостраждальний народ. Він сміливо виступав поборником громадянського напряму в літературі, покликаної оспівувати людину з її болями і стражданнями, скупими радощами і крилатими надіями:

Годі тобі малювати Дніпро, нарікати на долю

Та про ті очі співать, що ти не бачив нігде.

Краще людину змалюй, зазирни в її душу душею,

Радість і смуток її в слові своїм покажи.

„Поетові”

Після закінчення університету без диплома (за несвоєчасне складання іспитів) Самійленко працює спочатку на Київському телеграфі, а в 1893 році переїжджає до Чернігова, де близько знайомиться з Глібовим, Грінченком, Коцюбинським. У пошуках шматка хліба переїздить з місця на місце: з Чернігова до Катеринодара, потім — знову до Чернігова, часто залишається без роботи і засобів до існування.

На час подій 1905 року Самійленко живе в Києві, працює редактором в газеті „Громадська думка”, співпрацює в гумористичному журналі „Шершень”. У 1909 році він перевидає свою збірку „Україні”. Це було визначним явищем у тодішньому культурному житті нашого краю. До збірки ввійшли такі гострі сатиричні поезії, як „Катам”, „Вже годі плакати ...”, „Сон” („Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом”), „Собаки”, „Російська серенада” та ін. Тяжка матеріальна скрута змусила поета знову переїжджати, на цей раз у Добрянку на Чернігівщині, де його й застав 1917 рік. Самійленко одразу повертається в розбурханий революційними подіями Київ, працює спочатку в Секретаріаті освіти, а згодом — у Міністерстві фінансів. У 1918 році у Смілі третім виданням виходить збірка „Україні”, до якої додатково ввійшли і вірші, написані в період 1907—1917 років. Це була остання поетична книжка Володимира Самійленка.

Вірші, написані в пореволюційні роки, свідчать про розгубленість поета перед неоднозначними політичними подіями в Україні, що відбувалися в той час („Україна тяжко плаче і ридає”, „Над болотом Петрограда”, „Слова й думки”). Болісно сприймає митець безкінечну зміну політичних режимів, глибоко розчаровується в діяльності політичних партій, бо серцем відчуває їх ворожість народові, честолюбство і кар'єризм вождів, які використовували політику для власної кар'єри. На переконання Самійленка, жодна партія не гарантувала народові справжньої свободи, хоч саме в ім'я її й була розв'язана кривава, жорстока громадянська війна, яка принесла незліченні жертви, братовбивство. Звертаючись до свободи, поет пише:

І прийшла ти ... А як ми тебе прийняли?

Замість трону на смітник тебе зволікли,

Замість шат дорогих оплюванням покрили

І твій дух у крові потопили.

О свободо! в ім'я найсвятіше твоє

В серці вбили ми все, що найкращого є,

І в нестямі звертаєм до тебе, богине,

Тільки дике ридання звірине.

„Як ми ждали її, віковічні раби”

Пригнічений і розгублений трагічними подіями, до краю вражений сумною дійсністю, розчарований усвідомленням того, що його вимріяної України, якій він віддав свій талант, немає — її безжалісно розривають, розчленовують на політичні й воєнні союзи, Володимир Самійленко створює ряд гострих сатиричних віршів („Сміливий чоловік”, „Патріота Іван”, „На плечі”, „Діяч” та ін.), у яких відбилися гнітючі настрої поета.

З початку 1919 року, коли Самійленко разом з урядом Директорії евакуюється до Вінниці, а потім — до Кам'янця-Подільського, починаються роки прикрих поневірянь, розчарувань і болючих роздумів про сенс власного життя. До того ж, коли восени 1919 року денікінська контррозвідка спорядила спеціальну експедицію для розправи над діячами української культури, Самійленко був занесений до цього списку, а його твори підлягали спаленню. У 1920—1922 роках поет разом із сім'єю мешкає у Тарнові (нині Польща), а з липня 1922 року дістає притулок у садівничо-господарській школі львівської „Просвіти” в селі Милования на Прикарпатті.

Тяжким і безрадісним було його життя поза рідним краєм. Тяжкі роздуми і сумніви терзали душу, невблаганно хотілося додому, на роздолля рідних степів, де звучить чарівна українська мова, оспівана ним у багатьох віршах. Крім того, на чужині Самійленко переживав жахливі злидні, хоч друзі, як могли, допомагали йому. „Матеріальний стан Володимира Самійленка погіршав до краю, — писав Михайло Обідний. —

Понабирав у крамничках, де лише міг, у борг під заклад останньої своєї і жінчиної одежини, понапозичався й так, у кого лише можна було І далі: „Якось зустрів мене Володимир Самійленко дуже знервований. Треба йти десь на фізичну роботу, піду хоч улиці замітати; кілька дні сидимо голодні”. Усім серцем поет рвався додому. Нарешті в 1924 році його мрії збулися — після п'ятирічної еміграції він знову на рідній землі. І одразу ж поринає в літературно-громадське життя Києва: читає лекції, працює редактором в Держлітвидаві України. Проте здоров'я вже було підірване постійними нестатками, страшною трагедією смертю усіх чотирьох дітей. І 12 серпня 1925 року серце вірного сина України, який своїм талановитим поетичним словом заслужив глибоку шану свого народу, перестало битися. Поховано поета на дачі Бугаївка під Бояркою за козацьким звичаєм — з козацьким поясом попереду, з червоною китайкою на домовині, з хрестом з берези.

В останню путь В. Самійленка проводжав простий люд: бідняк Клименко пожертвував дощок на домовину, сердобольні селяни знесли хто що міг на скромні поминки по душі покійного — великого життелюба, тонкого й проникливого лірика, людини з вічно замріяною дитячою душею. Творчість Самійленка була широко відомою на Україні ще за його життя. Потім тривалий час вона зумисне замовчувалася, а нині знову повернулася до нас” ... (За В. Коломієць).

2. Виразне читання вірша „Патріоти”.

3. Бесіда за питаннями:

— Про що розмовляли двоє хлопців? Якою вони бачили долю своєї землі?

— Як ставиться автор до цих персонажів? За допомогою яких слів це ставлення виражене?

— Як ви розумієте вислів: „Так двоє вели язиками роботу для краю свого”? Чи відповідає, на вашу думку, прямий зміст висловлю вання його справжньому (прихованому) значенню? Чи знаєте ви, як називається художній засіб, використаний автором?

(Довідка. Вид тропа, де зовнішня форма вислову суперечить змістові, називається іронією (з грецької — удавання, глузування). Це при хована насмішка, коли про якесь явище чи особу говориться в пози тивному плані чи навіть захопленому тоні, а мається на увазі зовсім інше, яке легко вгадується.

Від гумору іронія відрізняється гострішим, хоча й дещо замаско ваним запереченням висміювання. Це вже не м'яка доброзичлива посмішка, а ущипливе глузування.

Цей чудовий засіб часто вживається у сатиричних творах — в епіграмах, байках, фейлетонах тощо).

— Які почуття переживає третій хлопець? Чи поділяє його думки і почуття автор? Обгрунтуйте своє твердження, спираючись на текст.

— З яких джерел черпали свої знання співрозмовники, а з яких — третій хлопець? Як це вплинуло на щирість та істинність їх суджень?

— Який прийом лежить в основі твору? Поясніть, які роздуми поета він допомагає виразити з більшою ясністю.

(Довідка. У вірші використаний такий художній прийом, як антитеза (з грецької — протиставлення), тобто зіставлення протилежних явищ, понять, характерів для посилення враження чи чіткого виділення якоїсь важливої ознаки. Здебільшого антитеза виражається антонімами, контрастними прийменниками, інтонацією та іншими засобами).

— Якою, на вашу думку, є основна думка вірша?

— А як ви розумієте слово „патріот”? Якими, на ваш погляд, повинні бути справжні патріоти своєї землі?

(Матеріал для вчителя. „Особливу сторінку творчої спадщини Самійленка становлять сатиричні та гумористичні поезії, в яких поет висміює негативні риси земляків-українців, їх неробство та боягузство, псевдопатріотичне базікання про „високі матерії”. До такої тематичної групи належить і його вірш „Патріоти” (1899). Сюжет його простий: двоє хлопців стояли і розмірковували, а точніше базікали, про „долю своєї землі”. На словах вони „боронили” права народні, роздумували „про окремість натури”, „давність своєї культури”, фантазували про те, як „дійде народ своїх прав”. А третій хлопчина стояв собі мовчки, бо „він мовити красно не міг”, але щиро вболівав за долю своєї безталанної України.

Вбачались йому патріоти

Із купою слів голосних,

А поруч мільйони голоти,

І темність, і вбожество їх.

Але поет не схвалює і поведінку третього юнака, хоч йому й болить безправне становище народу, його убожество, темнота. Автор вважає, що мало самого лише співчуття. Справжній патріот той, хто не сидить склавши руки, а бореться за краще життя, захищає народні інтереси”. (За В. Коломієць).

4. Практичне завдання.

— Повправляйтесь у виразному читанні поезії „Патріоти”. Визначіть у ній віршовий розмір і спосіб римування.

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Дайте письмову відповідь на питання: „Чому В. Самійленко назвав свій вірш „Патріоти”?