Всі публікації щодо:
Фольклор

Уроки з української літератури 8 клас

Героїчний епос українського народу. Українські народні думи. Кобзарі та лірники — виконавці народних дум (О. Вересай, Г. Гончаренко, М. Кравченко та ін.). Сучасні виконавці: В. та М. Литвини, В. Нечема, Національна капела бандуристів України

Тема. Героїчний епос українського народу. Українські народні думи. Кобзарі та лірники — виконавці народних дум (О. Вересай, Г. Гончаренко, М. Кравченко та ін.). Сучасні виконавці: В. та М. Литвини, В. Нечема, Національна капела бандуристів України.

Мета: ознайомити учнів з героїчним епосом українського народу та його творцями та виконавцями, формувати вміння роботи над додатковою літературою; розвивати навички усного мовлення; виховувати повагу до носіїв народного мистецтва.

Обладнання: збірники народних дум, репродукція картини М. Дерегуса «Народження пісні», аудіозапис «Думи про козака Голоту».

Епіграф.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Т. Шевченко

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань.

1. Виразне читання пісні «Засвіт встали козаченьки» напам'ять.

2. «Наш вернісаж» (представлення живописних та словесних портретів Марусі Чурай).

3. Фронтальна бесіда:

— Який факт із біографії Марусі Чурай вас найбільше зацікавив? Чим саме?

— Якби вам довелося виступити свідком у справі отруєння Гриця Бобренка в суді, ви б звинувачували Марусю чи виправдовували її вчинок? Поясніть свою позицію.

— Як ви думаєте, чому пісні Марусі Чурай народ вважає власним витвором?

— Назвіть ознаки народних пісень.

(Довідка. Основні особливості народних пісень: вираження почуттів, переживань, настроїв, роздумів; стисле повідомлення про обставини, які їх викликали, елементи описів; висока поетичність мови; відповідність мелодії словесному тексту; віршова форма; виконання співом; одночасне виникнення слів і мелодії; усне поширення і зберігання; варіантність тексту й мелодії; малий обсяг).

— Які ще жанри усної народної творчості, крім пісень, вам відомі? Пригадайте, які з них ви вивчали у попередніх класах.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Розповідь учителя.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Таку долю нашій пісні й душі пророкував Тарас Шевченко. Бо саме в них — історія народу. Та якщо пісні мають й інші народи, то думи — це оригінальний, який існує тільки в Україні, жанр усної народної творчості.

Вперше термін «дума» згадується в хроніці 1506 року С. Сарніцьким. Цей термін суто народний, утворений від слів «думка», «думати». У цьому ж значенні його використав декабрист Кіндрат Рилєєв, чиє дитинство минуло в Україні. Свою поетичну книжку він назвав «Думи», а в передмові до неї пояснив, що в думах український народ увічнив подвиги своїх героїв. Фольклорист, перший ректор Київського університету, Михайло Максимович захоплювався думами та історичними піснями, збирав їх, а саме слово «думи» на позначення жанру українського фольклору вживав у наукових працях ще з 1827 року.

Та найдавнішим записом думи вважається запис тексту «Думи про козака Голоту», датований 1684 роком.

2. Прослуховуванпя аудіозапису «Думи про козака Голоту».

3. Перегляд репродукції картини М. Г. Дерегуса «Народження пісні» та коментування зображеного.

— Нині майже всі дослідники цього виду фольклорних творів погоджуються з тим, що творцями, дум були козаки, козацькі бандуристи. У думах про жахи в турецькій неволі, про втечу на рідну землю, про козацькі походи, взаємини між побратимами так багато реальних деталей, що їх, звичайно, не міг створити той, хто не був учасником чи свідком тих подій. Збереглися народні малюнки, на яких зображений козак з бандурою чи кобзою, а біля нього — зброя і осідланий кінь.

На картині видатного українського художника Михайла Дерегуса «Народження пісні» також зображений кобзар-запорожець.

Безмежний степ, море і небо, по якому пливуть хмари… Серед цього безмежжя — могутня постать богатиря, лицаря землі української. Це один із тих героїв, які завжди були при козацькому війську, билися в чистому полі з турками і татарами, а пізніше з польською шляхтою.

Богатирський кінь, підвладний своєму вершникові, застиг у напруженні. Козак спокійно сидить і перебирає струни кобзи. Глибокий, проникливий погляд, зворушлива зажура свідчать про те, що він оплакує своїх товаришів, а можливо, й долю всього рідного народу, і в той же час передає прекрасні, високі почуття його героїзму. Кобзар творить нову пісню чи думу, адже вони — його головна зброя у битвах за рідну землю.

Вороги особливо ненавиділи кобзарів та бандуристів, які оспівували у своїх творах єдність запорожців з усім українським народом, будили людську совість, піднімали патріотичний дух воїнства в час походів, ходили в розвідку, вчили любові та співпереживання.

Відомо, що в 1770 році шляхетський суд у Кодні, який чинив розправу над полоненими гайдамаками, покарав на смерть трьох бандуристів — Василя Марченка, Прокопа Скрягу, Петра Сокового за те, що вони гайдамакам «на бандурі гравали».

Наш народ завжди виявляв глибоку любов та шану до своїх співців. Одним із найвідоміших виконавців народних дум є Остап Вересай, якого називають «нащадком Бояна», «Гомером у селянській свиті». Чим він заслужив таку оцінку? Про це розкажуть ваші однокласники, які отримали домашнє завдання знайти відповідь на це питання.

4. Презентація учнівських повідомлень.

(Матеріал для вчителя. «Це справжній чародій, що схоче, те й з тобою і зробить. Звелить сміятися — реготатимеш, нестримно, до болю в животі». Цих слів удостоївся селянський син, перебендя, ІЦО ходив українськими курними шляхами від села до села і ніс народові чудові пісні і думи. Ім'я його — Остап Микитович Вересай.

Остап Вересай народився 1803 року в селі Калюжинцях Прилуцького повіту на Полтавщині (нині — Чернігівська область). Батько Остапа був сліпим, тому як кріпак не годився для виконання фізичної роботи. Через те пан відпустив його, щоб годував себе і свою сім'ю грою на скрипці, до якої був дуже вдатний. Маленький Остап втратив зір на четвертому році життя. Коли ж хлопчина підріс, батько почав шукати для нього «панмайстра», оскільки син мав феноменальний слух та гарний голос. Сталося так, що Остап почергово вчився аж у трьох кобзарів, причому останнього вчителя-кобзаря сам собі знайшов на ярмарку в Ромнах, але все одно повного курсу навчання так і не закінчив, утік і самовільно почав кобзарювати, за що отримав прізвисько Лабза» (За О. Слоньовською).

«Скласти життєпис великого кобзаря від народження і до смерті допомогли спогади і оцінки сучасників. Першим, хто аналізував діяльність Вересая, був М. В. Лисенко. Ще в 1873 році він виголосив на засіданні Південно-Західного відділу Російського географічного товариства реферат «Характеристика музичних особливостей українських дум і пісень, виконуваних кобзарем Вересаєм», де, зокрема, наголошував, що Вересаєві властива особлива виконавська манера, що він умів передати глибину почуття «найдрібнішими, невловимими голосовими вібраціями». Дружба з композитором мала велике значення в житті кобзаря. Лисенко постійно дбав про покращення матеріального становища товариша, який жив дуже бідно, бо майже кожен його виступ на ярмарках закінчувався ув'язненням. Впливу Вересая, що бунтував піснями і грою на кобзі, боялися можновладці.

У 1874 році були опубліковані статті М. Лисенка та О. Русова про Вересая, шість дум, шістнадцять пісень і псалмів, а також «Ноти до дум і пісень, виконуваних О. Вересаєм». Мелодії думи «Бідна вдова і три сини», «Думи про Федора Безрідного», двадцяти пісень, псалмів і танців записав сам М. В. Лисенко. У 1882 році були опубліковані нові варіанти дум О. Вересая.

Цікаві спогади про зустріч на пароплаві І. К. Карпенка-Карого з Кобзарем залишила дружина драматурга С. В. Тобілевич: «Ідучи Дніпром, зустрів на чердаку старого українського бандуриста Вересая — і перший раз у житті почув народну старовинну думу у виконанні цього надзвичайного кобзаря». Далі довідуємося, що Вересай «оповідав йому свої тяжкі пригоди». Велику повагу до сліпого співця Іван Карпович проніс через усе життя.

Французький учений Альфред Рамбо, який слухав кобзаря в 1874 році, був захоплений його талантом і написав про нього статтю. Спів Остапа Вересая він порівнював зі співом солов'я, називав його «безпосереднім нащадком старих слов'янських співців», «законним нащадком Бояна». У статті описано манеру виконання кобзарем жартівливих пісень, а їх у його репертуарі було чимало. Це, зокрема, «Щиголь», «Хома і Ярема», «Кисіль», «Ой їхав, не заїхав», «Козак — валець». Рамбо писав: «Коли Остап виконує одну із своїх жартівливих пісень, варт подивитися в цей час, як він притупує ногами і рухами тулуба супроводить музику, беручи голосом і на своїй кобзі найхимерніші ноти.

Те ж саме, якщо йдеться про мотив танцювальний, він підводиться і відбиває такт ногою; в цей момент його можна було прийняти за молодого козака…»

Альфред Рамбо описав і зовнішність Вересая. Опис повністю збігається із фотографією кобзаря, зробленою в Києві 1870 р.

Слухали народного співця в 1874 році французький славіст Л. Леже, угорський історик Ф. Ромер, німецький учений П. Кремер, міністр освіти Югославії С. Новакович. Майже кожен із них написав про побачене і почуте, а Новаковича ця зустріч з Остапом Вересаєм спонукала до перекладу сербською мовою багатьох українських дум і пісень.

Про пісенне багатство України довідалися в багатьох країнах Європи, з'явилися статті й Америці.

Відомо, що Вересая постійно переслідували жандарми, забороняли співати та грати. Не так легко було, зокрема, організувати його виступ у Києві 1874 року. Учасники III Археологічного з'їзду (а серед них були батьки Лесі Українки Петро Косач і Олена Пчілка, М. Старицький, П. Куліш, Панас Мирний, М. Костомаров) вирішили везти кобзаря вночі, щоб не натрапити на жандармські пости.

Російський учений В. О. Козлов та український етнограф П. П. Чубинський улаштували поїздку О. Вересая в Петербург у 1875 р. Коли 11 березня кобзар виступав у залі Благородного зібрання, сотні людей, що бажали послухати співця, не могли туди потрапити, хоч зал уміщав понад сімсот чоловік.

Вересая було запрошено до царського палацу. Князі Сергій та Павло Олександровичі, яких зацікавив виступ кобзаря, подарували співцеві табакерку з царською короною і написом. Вона не раз рятувала його при сутичках з жандармами. Так, відразу після повернення з Петербурга він був заарештований у Прилуках, та, коли показав табакерку, був негайно звільнений. З того часу називав її «паспортом».

Найпопулярнішою в репертуарі Остапа Вересая була пісня «Про правду і неправду».

Австрійський письменник Райнер-Марія Рільке в оповіданні «Пісня про правду» розповів про те, як Вересай виконував цю пісню: «Тричі проспівав Остап свою «Пісню про правду». І кожен раз — по-новому. Коли в перший раз вона звучала скаргою, то вдруге вона вже явилась докором, і нарешті втретє, коли кобзар з високо піднятою головою волав дзвоном коротких закликів… він зворушив усі серця, і вони наповнились гіркотою і безбережним натхненням».

Знавець і дослідник українського епосу І. Я. Франко присвятив дослідженню цієї пісні наукову працю, а в 1890 році опублікував статтю, присвячену пам'яті Вересая, де назвав його одною з найвизначніших фігур на Україні, особистістю, яку кожний, хто досліджував Україну, намагався не обминути.

Про талант Остапа Вересая петербурзька газета «Новости» писала: «Співець — сліпий сімдесятилітній старик викликає до себе невільне співчуття, а його спів, що відзначається пристрастю і глибоким задушевним почуттям, справляє велике враження на слухачів. За відгуком знавців, Вересай як співець наділений величезним талантом і в його думах, як жива, стоїть Україна, сповнена спогадів про минуле» ).

5. Робота з підручником.

— Опрацюйте статтю підручника та випишіть з неї прізвища кобзарів, бандуристів та виконавців народних дум (як давніх, так і сучасних). Що вам відомо про Національну капелу бандуристів України?

(Матеріал для вчителя. Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. І. Майбороди існувала спочатку як Кобзарський хор (1918 — 1919 pp.), створений Василем Ємцем в 1918 р. У травні 1918 оголошення про створення колективу були надруковані в газетах «Відродження», «Робітнича газета» та «Народна воля». В червні 18 чоловік відповіли на оголошення. Кожний мав свою техніку гри та конструкцію бандури. Багато не читали музики. З 8-ми зацікавлених був створений перший колектив, переважно з кубанських козаків та учнів В. Ємця. Репетиції колективу почалися в серпні того ж року.

Думка про створення кобзарського колективу виникла у В. Ємця в 1911 р. після концерту кобзарського квартету в Охтирці, де грала група слобожанських кобзарів під керівництвом кобзаря І. Кучеренка. На задум В. Ємця вплинуло й існування кобзарського колективу в Москві, де він вчився у 1913 — 1914 pp., а також певні спроби та експерименти, які він провів на Кубані в 1913 р.

Перший концерт відбувся 3-го листопада 1918 р. Гроші на сплачування оренди зали прийшли від Гетьмана П. Скоропадського. Концерт відбувся у другій за розмірами залі в Києві — у Театрі «Берґонє» (нині театр імені Лесі Українки).

У 1919 р., в березні, після концерту, присвяченого Т. Шевченкові, який відбувся на Шулявці, колектив припинив своє існування.

У 1923 р. відновила свою діяльність Київська капела бандуристів під керівництвом Г. Копана, а згодом, в 1925 р. — Михайла Полотая. На рекламі концерту 1923 р. подано 6 учасників. В 1925 р. колектив розширився до 8 учасників з приходом М. Полотая та В. Потапенка. В 1927 р. вже було 10 учасників. Колектив розширив свою діяльність численними концертами, і це спричинило до популяризації капели та колективного кобзарства в Україні. У 1930 р. керівництво колективом перейшло в руки М. Опришка, а з 1933 р. ним керував Борис Данилевський. У січні 1934 р. припинили артистам платити зарплати, а в жовтні 1934 року колектив був ліквідований.

У березні 1935 р. на основі учасників колишньої Київської та Полтавської капел був створений об'єднаний колектив (Об'єднана капела бандуристів), який проіснував аж до 1942 р.

У 1937 р. під керівництвом М. Михайлова капела записала чимало платівок, які стали зразковими. Після М. Михайлова мистецьке керівництво часто змінювалося. Деякі керівники працювали з колективом тільки по два тижні, до арешту. Колектив був розформований, а учасники — мобілізовані.

У 1946 р. колектив знову був відновлений як Державна заслужена капела бандуристів УРСР під мистецьким керівництвом Олександра Захаровича Міньківського. За керування Міньківського капела набуває надзвичайно високого рівня, культури хорового співу. Оркестровий склад капели різнився бандурами різних типів: харківська, києво-харківська, київська. Запроваджено сім'ю бандур: прима, альт, бас та контрабас. Після О. Міньківського керівництво капели перебрав Григорій Куляба, а після нього Микола Петрович Гвоздь. Сучасна назва колективу — Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди).

6. Проблемне питання.

— Відомо, що Кобзарем у народі здавна називають Тараса Шевченка. Як ви гадаєте, чому? Що єднає великого українського поета з виконавцями народних дум?

7. Заключне слово вчителя.

— Корені виникнення кобзарського мистецтва сягають у глибину віків. На фресці в соборі святої Софії в Києві й досі зберігся найстарший портрет бандуриста. В одному з історичних документів згадано про покладання у 922 році на могилу кобзаря восьмиструнного музичного інструмента.

У нашому народі бандуристів, лірників, кобзарів надзвичайно поважали, високо поціновуючи їхню самобутню творчість та визначаючи їхню велику роль у вихованні українців у дусі волелюбності, патріотизму, звитяги.

(Якщо залишиться час, можна нагадати учням вірш Христі Алчевської «Кобзарі» ).

Забуті, обдерті, в старенькій свитині

Сумними степами ідуть кобзарі;

Незрячі, вони про свободу співають

І сонце вітають на ранній зорі.

Під хатнім віконцем, в садочках вишневих,

І в панства лихого, на панськім дворі,

І в дощ, і зимою, заметені снігом,

Розшукують правду, сіроми старі.

Шукають сліпії і бачать те світло,

А зрячі ще й досі його не знайшли.

Знущаються з пісні, їх кобзи розбили,

їх думу і слово в полон узяли?

Так чом же злих помета людськая не спалить,

Чом з неба не вб'є їх караючий грім?!

І сонце велике й прекрасне свободи

Чом зараз не зійде над краєм моїм?!

Можна прочитати також народну легенду «Кобза».

«Колись давно-давно на Україні, у глухому селі, жила собі дівчина. Не красою славилась, не рукоділлям, не ще якимось даром, цінним для дівчат. А володіла дівчина рідкісним обдаруванням — уміла почути, про що шепочуть трави, про що шелестять дерева, яка туга в зозулиному «ку-ку», чому стогне земля, який біль ховають у собі прадавні могили. А потім все те перекладала в пісні. І линули вони по Україні, і співали їх усі — кожному вони промовляли до серця. Знали про те диво і за межами України. Прочув і султан турецький про те і вирішив викрасти дівчину — хай про мене співає, хай мою країну славлять її пісні.

Темної ночі невеличкий загін яничар прокрався в село, схопили дівчину і повезли в чужий край.

Привели дівчину до султана, він наказав їй заспівати. Та дівчина скрушно похитала головою і промовила: «Навіть в золотій клітці пташка не співає, до душі чужа земля не промовляє…» Тоді розгніваний володар наказав кинути дівчину до в'язниці і тримати там доти, доки вона не згодиться співати. А до султана, прочувши про дивну невільницю, поз’їжджалися гості. Той наказав привести дівчину — лютував, кричав, змушував співати, але з вуст дівочих не злинув жоден звук. Тоді в люті він прошипів по-зміїному:

— Я накажу катові замучити тебе!

Хвильку повагавшись, дівчина згодилась. Хотіли переодягти її в пишне вбрання, та вона відмовила, що тоді зовсім не буде співати. Так, у рідній вишиваночці, перев'язала голову стрічкою, обсмикала спідничку і пішла до зали. Слуга, що вів її, нашіптував: «Хто тебе, красуне, чув там, на Україні? А тут весь світ про тебе знатиме, слава ляже тобі до ніг!» Та дівчина презирливо зміряла улесника очима і нічого не сказала.

Коли залунала пісня — всі закам'яніли: пісня проклинала неволю, кликала на поміч рідну землю, кляла поневолювачів і їх володаря, виливала тугу за рідним краєм, єдиним у світі, любим і прекрасним… Та ледь розтали останні звуки пісні, побілілий від люті володар наказав замурувати дівчину навіки у в'язниці. І хоч зворушені гості благали володаря відпустити співачку на волю, та він залишився глухим.

Кожен, хто слухав ту пісню, поніс у душі образ нескореної співачки і гірку муку її долі.

А пісня вільним птахом полинула в рідний край. Почули її краяни, зажурилися, що дівчина у неволі. Почув про те і її наречений. Зібрався йти визволяти, а його побратими вирішили іти разом з ним: «Це не тільки твоя дівчина в неволі — це наша українська пісня поневолена…» Довга і тяжка була дорога. Один за одним гинули побратими. До в'язниці, де була мила, дійшов тільки сам наречений. І тут його схопила сторожа. Така розпука охопила хлопця, такий відчай стис серце, що сам собою виплеснувся вогняний спів. Така тужна і благальна була пісня, що сторожа, мов заворожена, відчинила в'язницю і випустила дівчину. Мов пара переляканих голуб'ят, кинулися козак з дівчиною геть від страшного місця.

А вартові довго стояли, мов отетеріли. А коли отямились, то перелякалися вчиненого. Доповіли султану, він затупотів ногами, вимагаючи негайно догнати втікачів.

А закохані чимдуж поспішали подалі від чужої землі. Та ось почули, що за ними женуться, захвилювалися. Тоді й мовила дівчина до свого судженого:

— Прощавай, коханий. Мене зараз не стане… Та ти завжди будеш чути мій голос, співатимеш мої пісні. Кріпись, козаче, тяжка мука зараз випаде на твою долю…

Пригорнулася до свого милого… Так і захопили їх переслідувачі. Та лиш доторкнулися до дівчини, як вона зникла, а на землю, жалібно зойкнувши струнами, упав дивовижний музичний інструмент. Оторопіли чужинецькі вояки. А тоді у нападі люті кинулися до козака, люто скатували його і наостанок викололи йому очі. Так і лишили непритомного серед безлюдного чужого степу.

Зранений, змучений, осліплений козак довго лежав нерухомо. Ніби з небуття до його свідомості долинув дивний передзвін струн. Навпомацки поліз на звук, знайшов, пригорнув до грудей, доторкнув струн. І заговорили вони до козака, озвалися голосом коханої, ніжно бриніли, жалуючи його, тужачи за коханням. Кликали вставати, іти в рідну землю. Пригорнув хлопець Кобзу (бо так називали дівчину — те слово в давнину означало: скарбниця), обливаючи її кривавими слізьми, ніжно пестячи чутливі струни. Проспівав-простогнав:

Кобзо моя,

Дружино вірная…

Поволеньки встав і, долаючи нелюдські муки, попростував до рідного краю.

Відтоді і з'явились у нас кобзарі. Співають вони про рідну землю, про її болі-смутки, радощі, долю-недолю. І чують голос її, Матінки-землі рідної, виповідають про все це струни — дзвоном, а кобзарі — словом».

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Знайдіть у «Кобзарі» та прочитайте поезію Т. Шевченка «Перебендя». Розкажіть, яким зобразив поет перебендю і яким ви уявляєте народного співця.




Додаток №1 до уроку 7 Т. Шевченко

Перебендя

Перебендя старий, сліпий,

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже;

Сяде собі, заспіває:

«Ой не шуми, луже!»

Заспіває та й згадає,

Що він сиротина,

Пожуриться, посумує,

Сидячи під тином.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває про Чалого —

На Горлицю зверне;

З дівчатами на вигоні —

Гриця та веснянку,

А у шинку з парубками —

Сербина, Шинкарку,

З жонатими на бенкеті

(Де свекруха злая) —

Про тополю, лиху долю,

А потім — У гаю;

На базарі — про Лазаря,

Або, щоб те знали,

Тяжко-важко заспіває,

Як Січ руйнували.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне.

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє;

За могилою могила,

А там — тілько мріє.

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває;

То приляже та послуха,

Як кобзар співає,

Як серце сміється, сліпі очі плачуть…

Послуха, повіє…

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

То серце поволі з Богом розмовля,

То серце щебече господнюю славу,

А думка край світа на хмарі гуля.

Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б'є;

Спочине на сонці, його запитає,

Де воно ночує, як воно встає;

Послухає моря, що воно говорить,

Спита чорну гору: «Чого ти німа?»

І знову на небо, бо на землі горе,

Бо на їй, широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує:

Що море говорить, де сонце ночує.

Його на сім світі ніхто не прийма.

Один він між ними, як сонце високе.

Його знають люде, бо носить земля;

А якби почули, що він, одинокий,

Співа на могилі, з морем розмовля, —

На Божеє слово вони б насміялись,

Дурним би назвали, од себе б прогнали.

«Нехай понад морем, — сказали б, — гуля!»

Добре єси, мій кобзарю,

Добре, батьку, робиш,

Що співати, розмовляти

На могилу ходиш!

Ходи собі, мій голубе,

Поки не заснуло

Твоє серце, та виспівуй,

Щоб люде не чули.

А щоб тебе не цурались,

Потурай їм, брате!

Скачи, враже, як пан каже:

На те він багатий.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває весільної,

А на журбу верне.

1839, С. -Петербург

Додаток №2 до уроку 7

Василь Скуратівський

Гомер в українській свиті

Стояв теплий зорепадний серпень 1874 року. До златоглавого Києва прибували гості з багатьох європейських країн, щоб взяти участь у Третьому археологічному з'їзді. Урочисте відкриття відбудеться лишень через тиждень, але вчені мужі, серед яких були й зарубіжні авторитети в царині археології, історії, етнографії, філології та інших наукових інституцій, уже жваво обговорювали назрілі питання в кулуарах. Та сьогодні на творчі суперечки не вистачало натхнення — всі з нетерпінням чекали урочистої частини, на якій має виступати зовсім не знаний для європейців «Гомер століття», «Боян доби», «сучасний Нестор», «рапсод України» …

Оскільки зала не вміщала всіх бажаючих, довелося спішно робити імпровізовану сцену в Ботанічному саду. У вечірніх сутінках нашвидкуруч вивісили під кроною липи лампадку, прилаштували крісельце, і невдовзі під гучні оплески в супроводі своєї дружини та М. Лисенка з'явився кремезний, літніх років чоловік. На ньому була припорошена свитина, дебелі, майже до самих колін, ялові чоботи й блакитні шаровари та смушкова шапка, з якою він не розлучався навіть улітку. Чемно відкланявшись шановному товариству, Остап Вересай присів на рипкий стільчик, витер спітніле обличчя, взяв з рук дружини свою вірну супутницю — кобзу, підладнав на ній струни й приструнки і пробіг пальцями. Віртуозний програш, який започаткував думу «Буря на Чорному морі», одразу ж відтворив в уяві присутніх картину розгніваної морської стихії. Під плюскіт хвиль затужив живий голос:

Ой на Чорному морі,

На білому камені,

Ой то там сидить ясен сокіл-білозерець…

Видзвонювала-голосила тужливим криком чайки кобза, піднімаючи на гребенях хвиль бентежний голос співака: «Ізо дна моря сильно хвиля вставає, судна козацькі-молодецькі на три часті розбиває…» Схрестивши руки, стояли, немов приворожені, славетний професор, майбутній міністр освіти Франції Альберт Рамбо зі своїм земляком-славістом Луї Леже, поруч з ними були міністр освіти Югославії Стоян Новакович, всесвітньовідомий славіст з Відня В. Ягнич, барон Еренбург із Праги, будапештський історик Ф. Ромер, вчений з Німеччини П. Кремер…

Сім дум та цілу низку жартівливо-побутових пісень проспівав того вечора О. Вересай. І хоч не всі чужинці добре зналися на українській мові, але майстерне виконання кобзарем народного мелосу відкрило перед зарубіжними гостями всю велич поетики, глибину української пісенної стихії. Концерт пройшов з великим успіхом…

Додаток №3 до уроку 7

Національна спілка кобзарів України

Ідея створення об'єднуючої кобзарської організації давно зріла в Україні. Створення Всеукраїнської спілки кобзарів у 1995 році як громадської організації і подальша перереєстрація в 1999 році у творчу Спілку стало визначною подією для кобзарства.

Сьогоднішня Спілка кобзарів має статус Національної. Вона об'єднує усі верстви музичної кобзарської сфери України — від еліти до поодиноких самоучок, від столичних бандуристів і кобзарів до виконавців з найвіддаленіших районів України. Спілка налічує 450 бандуристів і кобзарів різних вікових категорій. Очолює Національну спілку кобзарів України голова правління — Єсипок Володимир Миколайович, народний артист України, професор.

Одним із найголовніших завдань Спілки є налагодження системного характеру збору і запису кобзарської спадщини, аудіо- і відеозаписів виконавської манери кобзарів, яким виповнилося понад 60 років. Цей спілчанський проект, крім наукового та практичного значення, має і виховну функцію, бо здійснюється за участю студентів-бандуристів музичних вузів України. Одним із дієвих заходів Спілки, спрямованих на пропаганду кобзарського мистецтва, є організація і участь у проведенні фестивалів, конкурсів, творчих вечорів провідних кобзарів і бандуристів. За ініціативою та безпосередньою участю у 2000 році Національною спілкою кобзарів започатковано і з успіхом проведено Міжнародний фестиваль, 1 і II конкурси кобзарського мистецтва імені Григорія Китастого. НСКУ сприяє проведенню і бере участь у традиційних фестивалях кобзарського мистецтва Півдня України «Під срібний звук бандур» у м. Миколаєві, фестивалях кобзарського мистецтва ім. Костя Місевича на Рівненщині, Юрія Сингалевича — на Львівщині, ім. Володимира Перепелюка — на Вінниччині, «Дзвенить бандура у місті Франковім» — на Івано-Франківщині, Міжнародному фестивалі ансамблів бандуристів у Дніпропетровську, «Під Кримськими зорями грає бандура» у м. Ялті АРК, фестивалі кобзарського мистецтва «Дзвени, бандуро, в козацькім краї» — м. Дніпропетровськ, духовному фестивалі «Кобзарські сезони Волині» у м. Кременці Тернопільської області, фестивалі кобзарського мистецтва «Вересаеве свято» в с. Сокиринці Срібнянського району Чернігівської області.

З метою залучення кобзарської юні до музичного життя започатковано проведення Всеукраїнських конкурсів: конкурс юних бандуристів ім. Володимира Кабачка на Полтавщині, Всеукраїнський конкурс юних бандуристів «Волинський кобзарик», Черкаський дитячий конкурс юних бандуристів «Кобзареві джерела» тощо.

У кращих концертних залах Києва пройшли вечори Володимира Горбатюка, Віктора Лісовода, Бориса Списаренка, Василя Литвина, Сергія Баштана, Володимира Єсипка, кобзарської сім'ї Яницьких, Миколи Мошика у Сумах, Василя Герасименка у Львові. Спільно з Національною заслуженою капелою бандуристів України проведені вечори пам'яті Василя Ємця, Андрія Бобиря, Євгена Адамцевича.

Пріоритетним напрямком НСКУ визнано видавничу діяльність. Спілкою випущено 5 збірок репертуару бандуриста «Гей, вдарте струни, кобзарі» (упорядник В. Єсипок), «Етюди для бандури» (упорядник Л. Мандзюк), «Наша дума» (упорядник Галій-Муравська) та інші. За сприянням Спілки вийшла науково-популярна книга Богдана Жеплинського «Коротка історія кобзарства в Україні».

Важливим аспектом діяльності Спілки є налагодження контактів та співпраця з близькою та далекою українською діаспорою. Колективними членами НСКУ є Детройтська капела бандуристів ім. Т. Г. Шевченка, капели бандуристів Краснодарського музично-педагогічного коледжу, канадської, аргентинської, німецької діаспори. Крім того, українська бандуристка Ольга Герасименко є головним редактором всесвітиьовідомого журналу «Бандура», а Володимир Єсипок — членом редакційної колегії журналу. Член Спілки Ольга Каспрук завершила навчання у Вищій музичній школі «Ганс Ейлер» у Берліні.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.