Українська література 8 клас - Плани-конспекти - В. В. Паращич 2010
Додаток до уроку 7. «Гомер в українській свиті»
Усна народна творчість
Всі публікації щодо:
Пісні
Стояв теплий зорепадний серпень 1874 року. До златоглавого Києва прибували гості з багатьох європейських країн, щоб взяти участь у Третьому археологічному з’їзді. Урочисте відкриття відбудеться лишень через тиждень, але вчені мужі, серед яких були й зарубіжні авторитети в царині археології, історії, етнографії, філології та інших науковий інституцій, уже жваво обговорювали назрілі питання в кулуарах. Та сьогодні на творчі суперечки не вистачало натхнення — всі з нетерпінням чекали урочистої частини, на якій має виступати зовсім не знаний для європейців «Гомер століття», «Боян доби», «сучасний Нестор», «рапсод України»...
Оскільки зала не вміщала всіх бажаючих, довелося спішно робити імпровізовану сцену в Ботанічному саду. У вечірніх сутінках нашвидкуруч вивісили під кроною липи лампадку, прилаштували крісельце, і невдовзі під гучні оплески в супроводі своєї дружини та М. Лисенка з’явився кремезний, літніх років чоловік. На ньому була припорошена свитина, дебелі, майже до самих колін, ялові чоботи й блакитні шаровари та смушкова шапка, з якою він не розлучався навіть улітку. Чемно відкланявшись шановному товариству, Остап Вересай присів на рипкий стільчик, витер спітніле обличчя, взяв з рук дружини свою вірну супутницю — кобзу, підладнав на ній струни й приструнки і пробіг пальцями. Віртуозний програш, який започаткував думу «Буря на Чорному морі», одразу ж відтворив в уяві присутніх картину розгніваної морської стихії. Під плюскіт хвиль затужив живий голос:
Ой на Чорному морі,
На білому камені,
Ой то там сидить ясен сокіл-білозерець...
Видзвонювала-голосила тужливим криком чайки кобза, піднімаючи на гребенях хвиль бентежний голос співака. «Ізо дна моря сильно хвиля вставає, судна козацькі-молодецькі на три часті розбиває...» Схрестивши руки, стояли, немов приворожені, славетний професор, майбутній міністр освіти Франції Альберт Рамбо зі своїм земляком- славістом Луї Леже, поруч з ними були міністр освіти Югославії Стоян Новакович, всесвітньовідомий славіст з Відня В. Ягич, барон Ерен- бург із Праги, будапештський історик Ф. Ромер, вчений з Німеччини П. Кремер...
Сім дум та цілу низку жартівливо-побутових пісень проспівав того вечора О. Вересай. І хоч не всі чужинці добре зналися на українській мові, але майстерне виконання кобзарем народного мелосу відкрило перед зарубіжними гостями всю велич поетики, глибину української пісенної стихії. Концерт пройшов з великим успіхом...
(Василь Скуратівський)
Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. І. Майбороди
Кобзарський хор (1918—1919)
Створений Василем Ємцем у 1918 році.
У травні 1918-го оголошення про створення колективу були надруковані в газетах «Відродження», «Робітнича газета» та «Народна воля». В червні 18 чоловік відповіли на оголошення. Кожний мав свою техніку гри та конструкцію бандури. Багато не читали музики. З восьми зацікавлених був створений перший колектив, переважно з кубанських козаків та учнів В. Ємця. Репетиції колективу почалися в серпні того ж року.
Думка про створення кобзарського колективу виникла у В. Ємця в 1911 році після концерту кобзарського квартету в Охтирці, де грала група слобожанських кобзарів під керівництвом кобзаря І. Кучеренка. На задум В. Ємця вплинуло й існування кобзарського колективу в Москві, де він вчився у 1913—1914 роках, а також певні спроби та експерименти, які він провів на Кубані в 1913 році.
Перший концерт відбувся 3 листопада 1918 року. Гроші на сплачування оренди зали прийшли від гетьмана П. Скоропадського. Концерт відбувся в другій за розмірами залі в Києві — у Театрі «Берґонє» (нині театр імені Лесі Українки).
В березні 1919 року після концерту, присвяченому Т. Шевченкові, який відбувся на Шулявці, колектив припинив своє існування.
Київська капела бандуристів
У 1923 році відновила свою діяльність під керівництвом Г. Копана, а згодом, в 1925-му році — Михайла Полотая. На рекламі концерту 1923 року було вказано прізвища 6 учасників. В 1925 році колектив розширився до 8 учасників з приходом М. Полотая та В. Потапенка. В 1927-му було вже 10 учасників. Колектив розширив свою діяльність численними концертами по Україні, і це стало причиною популяризації капели та колективного кобзарства в Україні. У 1930 році керівництво колективом перейшло до М. Опришка, аз 1933-го ним керував Борис Данилевський. У січні 1934 року артистам припинили платити зарплати, а в жовтні 1934-го колектив був ліквідований.
Об’єднана капела бандуристів
У березні 1935 року на основі учасників колишньої Київської та Полтавської капел був створений об’єднаний колектив, який проіснував до 1942 року.
Під керівництцвом М. Михайлова капела у 1937 р. записала чимало платівок, які стали зразковими. Після М. Михайлова мистецьке керівництво часто змінювалося. Деякі керівники працювали з колективом тільки по два тижні, до арешту. Колектив був розформований, а учасники мобілізовані.
Державна заслужена капела бандуристів УРСР
У 1946 році колектив знову був відновлений під мистецьким керівництвом Олександра Захаровича Міньківського. За керування Міньківського капела набуває надзвичайно високого рівня, культури хорового співу. Оркестровий склад капели мав бандури різних типів. Існували Харківська, Києво-Харківська, Київська капели. Запроваджено в сім’ю бандур приму, альт, бас та контрабас. Після О. Міньківського керівництво капели перебрав на себе Григорій Куляба, а після нього Микола Петрович Гвоздь. Сучасна назва колективу — Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди.
(За матеріалами Інтернету)
Кобзар Гнат Гончаренко
Гнат Гончаренко походив з кріпацької родини. Народився в 1835 році в слободі Ріпках Харківського повіту. Після тяжкої хвороби на очі 12-річним хлопчиком осліп.
Згодом навчився грати й почав кобзарювати. У репертуарі мав українські народні пісні, псалми та думи. 1908 року Леся Українка з Климентом Квіткою записали від нього на фонографі думи «Олексій Попович», «Про правду», «Про сестру і брата». Філарет Колесса, який розшифрував і опублікував 1913 року ці думи, дав високу оцінку виконавській майстерності кобзаря. Захоплювалась грою Гната Гончаренка й Леся Українка. Дослідники особливо відзначали архаїчний спосіб речитації кобзаря.
Кобзар Іван Кравченко
Цікавим є життєпис Івана Кравченка. Майбутній кобзар народився 1820 року в місті Лохвиці в сім’ї кріпака дрібнопомісних дворян Крюковських. Від них і дістав прізвище Крюковський.
Коли малому Іванкові виповнилося три роки, його взяли до панських покоїв на забаву паничеві, який був на кілька тижнів старший за нього. Потім хлопчину зробили лакеєм-попихачем. У панських покоях майбутній кобзар жив до п’ятнадцятирічного віку. Панич був надзвичайно жорстоким і дуже знущався з однолітка-кріпака. Десь близько десяти років у Івана почали боліти очі, боліли три роки, згодом він осліп.
Старий пан відпустив Івана на волю, не давши ні хати, ні поля. «Ти сліпий,— сказав він хлопцеві.— Нащо тобі хата? Ти у людей де-небудь проживеш».
Івана віддали на три роки в науку до кобзаря. Минув час. Він став талановитим і визнаним майстром своєї справи. Зауважимо, що в 1875 році Остап Вересай, який перебував тоді в зеніті слави, назвав І. Кравченка-Крюковського кобзарем, кращим за нього.
І. Кравченко-Крюковський мав широкий кругозір, був справедливою людиною, завдяки чому мав надзвичайний авторитет серед кобзарів та лірників. Вони обрали його своїм «панмайстром» — президентом досить складної кобзарсько-лірницької організації.
Зовнішність кобзаря була дуже показовою — сухий, вище середнього зросту дід з майже білим волоссям до плечей. Він дорожив своєю шевелюрою, кажучи, що йому як кобзареві та панмайстру вона личить.
П. Мартинович від І. Кравченка-Крюковського записав десять дум: «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі», «Олексій Попович», «Федір Безродний, бездольний», «Самійло Кішка», «Три брати самарські», «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Сокіл і Соколята», «Проводи козака», «Сестра та брат», «Бідна вдова та три сини». Народний співець знав 12 псалмів, багато історичних, ліричних, побутових пісень, танцювальних мелодій.
Трапилось так, що мистецтво цього «великого кобзаря» (так називали його сучасники) було недостатньо вивченим.