Українська література 8 клас - Плани-конспекти - В. В. Паращич 2010
Додаток до уроку №21. Іван Вишенський
Світ української поезії
Всі публікації щодо:
Франко Іван
Біографічних відомостей про Івана Вишенського збереглося дуже мало. Невідомі навіть точні дати його народження й смерті. Народився він між 1545—1550 рр. в містечку Судова Вишня, що недалеко від Дрогобича на Львівщині. Хто були його батьки, як проходило дитинство, де і в кого здобув освіту — теж невідомо.
Вишенський у зрілому віці жив у різних містах Галичини, Поділля, Волині, зокрема в Луцьку і Острозі при дворі князя Острозького. У віці 30—35 років Іван з Вишні, як він сам себе звав, несподівано постригся в ченці й оселився в Греції на Афоні. Коріння цього вчинку оповиті вічною таємницею. Ми можемо тільки здогадуватись, що коли на такий рішучий крок, тобто на повне зречення всіх принад земного життя, зважується людина буйного темпераменту, великого життєлюбства й невсипущої енергії (а саме таким був Іван Вишенський), то мусило в його житті статись щось надзвичайне, може, нещасливе кохання. У статті «Іван Вишенський, його час і письменницька діяльність» Іван Франко писав: «Він покинув панський двір, і службу й достаток, покинув товариство розумних та освічених людей, одним словом, покинув усе, що в життю дороге чоловікові, і пішов робити таку службу, яка йому в ту пору для загальної справи видавалася найкориснішою, пішов служити тій справі молитвою і словом».
На Афоні Вишенський пробув більше сорока років, жив у кількох монастирях, потім осів у самітному скиті серед лісу, заховавшись від усього світу, та ще й дав обітницю мовчання. Дав, та не дотримав слова, хоч твердого характеру і стійким у переконаннях був. (Скит — житло християнського ченця-пустельника).
Не дотримав обітниці й заговорив, бо відчув нестерпну тугу за покинутим краєм. Любов до батьківщини перемогла релігійний фанатизм. У кожного, хто прибував з України, скитник докладно розпитував про життя земляків і, дізнавшись про знущання шляхти й ксьондзів над народом, написав «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», за ним — друге, третє...
Його полум’яні послання, надіслані в Україну, швидко стають популярними і поширюються в рукописних списках; надруковане було тільки одне. А чому — легко зрозуміти, якщо прочитати хоча б одне з них: Брестська унія трактується в них як насильство й ошуканство.
На заклик братств Вишенський прибуває в Україну, багато подорожує, пише нові твори. За щирість і правдивість, за безстрашну прямоту, з якою він викривав панівну верхівку, й незганьблене сумління його дуже любили.
Через два роки Вишенський повернувся на Афон, наказав себе замурувати в кам’яній печері. У 20-х роках XVII ст. в голоді, молінні й роздумах помер цей аскет, письменник і політичний борець. «Була се натура проста й сильна, що не вміла кривити душею... Яка то щира і сміла душа і яке живе та міцне слово були у нашого письменника!» — із захопленням відгукнувся про нього Іван Франко.
Іван Вишенський писав послання і полемічні трактати, в яких обстоював життєві інтереси народу, викривав жорстоких панів та єпископів, мріяв про справедливий суспільний лад.
Найвизначніші твори Вишенського — це вже згадуване «Послання до всіх, в Лядській землі живущих», «Послання до князя Острозького», «Послання до єпископів», «Викриття диявола-світодержця» та інші.
Головною темою першого твору Івана Вишенського «Послання до всіх, в Лядській землі живущих» («Тобі, котрий мешкає в землі, що зветься Польська»), який має підпис «Іван, чернець з Вишні, від святої Афонської гори», є зображення занепаду релігійності й моралі в Польській державі. Автор вважає своїм громадянським обов’язком звернутися до всіх українців, литовців, поляків, що живуть на території Речі Посполитої. Вихідною позицією послання є плач, стогін і волання землі. Це дає полемістові право поставити запитання: «Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де правда і справедливість суду, де покора, де євангельські заповіді, де благоговійне і благочестиве християнство? ». У цьому розгорнутому риторичному питанні вже міститься відповідь: нічого з переліченого тут не залишилося. Далі автор називає причини духовного занепаду народів Речі Посполитої: «священики офірують черевом, а не духом. Пани починилися над своїми підлеглими вищими від Бога...». Повсюдно запанували «гордість, хитрість, махлярство й лиходійство... Замість правди панують брехня, кривда, облудність, наклепи, лицемірство, облесність і насильство антихристове. Замість віри, надії й любові панують безвір’я, відчай, ненависть, заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя — розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує».
(Б. Степанишин)
Був кришталево-ясний ранок, коли султанські галери допливали до Святої Гори, що як білий мармуровий стіжок видніє на синім тлі неба і стрімкими стінами в море спадає. На довгім півострові вже здалека видніли зелені ліси. Як наближалися, повіяло з них чимсь рідним на душу Настуні, бо запримітила там не тільки кипариси, пінії й каштани, але на височинах також буки, дуби й чатинні дерева: тут лучилася тверда рістня її рідної землі з м’ягкою полудневою рістнею.
Здалека долітало привітне грання дзвонів всіх афонських церков, що вітали могутнього монарха. На березі заливу Дафні видніли великі процесії монахів зі всіх монастирів і багато паломників!
Свою велику славу, як святе місце прощ, осягнув Афон вже дуже давно, ще як не було роздору між Сходом і Заходом, а єдність була у церкві Христовій.
Оподалік на скелях полуднево-західного узбережжя Святої Гори біля пристані Дафні пишався в прекраснім місці старий монастир великомученика й ісцілителя Пантелеймона, відновлений востаннє галицьким князем Ярославом Осмомислом. Тут проживали отшельники зі всіх земель України.
І здавалося їй, що в їх співах почула також від дитинства знако- мий їй напів галицьких церков.
Ідучи дальше до найближчого скита, побачила красу Святої Гори. Кругом під ногами розливалися ясні води архіпелагу: лаврові дерева і прочитан пишно прикривали наготу скель, над котрими високо кружляли вірли. Як ухом сягнути,— панувала тиша. Не переривали тиші ні рев звірів, ні блеяния стад. Бо по уставам Святої Гори заборонений там побут самицям усяких животних і нема розмножування. І ніщо не нарушує глибокої тиші. Хіба вітер просвистить час до часу в гірських проваллях або прошелестить у листі дерев і корчів. І знов тиша. Одно лиш море глухо й одноманітно шумить у прибережжя.
Захоплена красою афонської природи, запитала старого монаха, хто вибрав сю гору на святу обитель.
Старець, ідучи під гору, втомився. Сів, відпочив хвилинку й почав:
— Старе передання восточної церкви каже: «Коли в Єрусалимі святі апостоли з Божою Матір’ю кинули жереб, кому яка земля припаде для проповіді Євангелія,— дісталася Богоматері Іверська земля. Але ангел сказав їй, що та земля просвітиться пізніше, а її сам Бог приведе там, де очікують її опіки. Тим часом чотиридневний Лазар, що був тоді єпископом на Кипрійськім острові, дуже хотів бачити Божу Матір. Але боявся прибути в Єрусалим, бо там були б гонили його. І за дозволом Богоматері прислав по неї корабель, на якім вона плила до Кипру. Та нараз подув противний вітер і корабель прибув у пристань Дафні, до Святої Гори, де стояв храм поганського бога Аполлона і куди прибувало багато людей, щоб почути пророцтва про свої сердечні тайни і навіть про тайну самого життя. Як тільки Божа Мати ступила ногою на беріг, всі кам’яні ідоли закричали: «Люде! Йдіть до пристані і прийміть Марію, Матір Ісуса!». Народ поспішив на беріг моря і приняв з почестю Богоматір. А вона оповістила народові про Ісуса. І всі впали й поклонилися йому, увірували в нього і хрестилися. Багато чудес совершила тут Божа Мати і сказала: «Се місто буди мні в жребій, данний мні от Сина і Бога моего!». Поблагословила народ і сказала: «Благодать Божа да пребудет на місті сім і на пребивающих зді с вірою і благоговінієм... Потребная же к житію благая будуть ім с малим трудом ізобильна...». Поблагословила ще раз народ і поплила в Кипр. А як минуло вісім сот літ, знов з’явилася тут Богомати в сні пустинножителю Петру. Він мав такий сон: святий Николай клячав перед Богоматір’ю й, показуючи на нього, на Петра, просив її, щоб показала йому місце для чернечого життя. А вона сказала: «Бо Афоні горі будет покой его, то єсть жребій мій, от Сина мні даний, да отлучающимся мірских молв і ємлющимся духових подвигов по силі своей там временне житіє своє проведуть без печалі...». Таким остане святий Афон до скончанія міра...».
(О. Назарук, «Роксоляна»)