Українська література 8 клас - Плани-конспекти - В. В. Паращич 2010
Додаток до уроку № 42
Національна драма
Всі публікації щодо:
Карпенко-Карий Іван
Історія виникнення театру «корифеїв»
Незважаючи на переслідування урядом прогресивних митців, українська література і мистецтво в другій половині XIX ст. розвиваються активніше й утверджуються на позиціях народності та реалізму.
Зароджується в цей час і професійний театр на Україні. У процесі свого становлення й утвердження він проходить складний шлях. Велику роль у розвитку реалістичного театрального мистецтва відіграв аматорський рух, поширений в Україні ще в першій половині XIX ст. Однак найбільший його розквіт припадає на другу половину XIX ст., зокрема на 60—70-ті роки.
Аматорський гурток на Україні був заснований у містечку Немирові ще в 1857 році відомим тоді фольклористом Опанасом Марковичем і його дружиною письменницею Марком Вовчком. Двома роками пізніше (у 1859 р.) в Київському університеті виникає аматорський гурток. Незабаром засновуються театральні гуртки в Чернігові, Києві, Харкові, Одесі, Сумах, Катеринославі, Полтаві, Кременчуку, Кам’янці- Подільському, Житомирі та інших містах і містечках. Найжвавіше, проте, аматорський рух розгортається в Києві, Бобринці та Єлисаветграді. У київському театральному гуртку брали участь майбутні видатні діячі українського реалістичного мистецтва М. Старицький та М. Лисенко. Спершу цей гурток показував лише одноактні водевілі, а пізніше, з 1874 року, почав ставити опери й оперети — «Різдвяна ніч», «Чорноморці»
(за п’єсою «Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка), авторами яких були драматург М. Старицький і композитор М. Лисенко. Вистави проходили з великим успіхом.
У Бобринці та Єлисаветграді постали такі видатні діячі української сцени, як М. Кропивницький, І. Тобілевич, М. Садовський, П. Саксаганський, котрі й засновують український професійний театр, відомий під назвою театру корифеїв. Пізніше І. Тобілевич згадував, що М. Кропивницький був душею і керівником гуртківців. Силами молодої талановитої трупи на невеличкій убогій сцені з успіхом були поставлені «Ревизор» М. Гоголя, «Не в свои сани не садись» та «Доходное место» О. Островського, «Жених из ножевой линии» I. Красовського, «Свет не без добрых людей» Н. Львова, «Наталка Полтавка» та «Москаль- чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці», «Шельменко- денщик» та «Шельменко — волосний писар» Г. Квітки-Основ’яненка, «Кум-мірошник» В. Дмитренка, а також п’єсаМ. Кропивницького «Микита Старостенко, або Незчуєшся, як лихо спобіжить», яку він розпочав писати в Києві, а завершив у Бобринці.
Бурхливий розвиток аматорського руху в Україні викликає протидію властей. На основі різних доносів, рішень спеціальних урядових комісій Олександр II 1876 року в м. Емсі (Німеччина) підписав указ про категоричну заборону «сценических представлений... на малорусском наречии». Такими заходами була обурена прогресивна громадськість не тільки в Україні, а й у Росії. Виступи прогресивних російських письменників на захист українського слова змусили царський уряд дозволити в 1881 році вистави українською мовою. Саме в цей час трупа Г. Ашка- ренка, в якій М. Кропивницький був режисером, грала у невеличкому провінційному містечку Кременчуці. На подану до міністерства внутрішніх справ телеграму керівники трупи несподівано одержали дозвіл ставити п’єси українською мовою. Оскільки Г. Ашкаренко як антрепренер мало розумівся на театральній справі і вводив до репертуару досить слабкі, а почасти й антиреалістичні твори, М. Кропивницький залишив його і в 1882 році організував українську професійну трупу («Театральне товариство»), яка досить швидко здобула популярність серед глядачів України й багатьох центральних та периферійних міст Росії.
У 1883 році трупа М. Кропивницького реорганізується. До неї входять М. Старицький (антрепренер), М. Кропивницький (режисер), М. Заньковецька, М. Садовський, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Тобілевич та інші. Оцінюючи діяльність цієї трупи, І. Франко відзначив, що велика заслуга в забезпеченні успішних її виступів належить трьом людям: Михайлові Старицькому, Маркові Кропивницькому та Івану Тобілевичу (Карпенкові-Карому). «Отсі три люди,— писав він,— зложили першу українську трупу, котрої головними оздобами стали надто брати Ів. Тобілевича, звісні широко артисти Садовський і Саксаганський, надто пані Заньковецька і Затиркевич та цілий ряд інших талановитих артистів і артисток. Зложилася трупа, якої Україна не бачила ані перед тим, ані потому, трупа, котра робила фурор не тільки по українських містах, але також у Москві і в Петербурзі, де публіка часто має нагоду бачити найкращих артистів світової слави. Гра українських артистів, то не була дилетантська імпровізація, але здобуток сумлінних студій, глибокого знання українського народу і його життя, освітленого інтуїцією великих талантів».
З 1885 року існували дві трупи як окремі театральні колективи — М. Кропивницького і М. Старицького. Потім організовуються трупи М. Садовського, П. Саксаганського, які незабаром об’єднуються. У трупі братів працював й І. Тобілевич як артист та неофіційний керівник, оскільки йому, піднаглядній особі, царські чиновники не дозволяли очолювати театральні колективи.
Трупи М. Л. Кропивницького, М. П. Старицького, М. К. Садовського, П. К. Саксаганського гастролювали не тільки на Україні, ай у Петербурзі та Москві, а також Грузії, Вірменії, Кубані, Криму, Польщі, Естонії, Латвії, Білорусії і скрізь їхні виступи користувалися великим успіхом.
У книжці «По шляху життя» П. К. Саксаганський писав: «Всі найкращі артисти російських театрів Корша та Малого зачаровувались нами і часто бували на виставах. Коли, наприклад, ішла п’єса «По ревізії», то з каси приходило прохання від артистів по телефону: «Задержать немного ревизию, разгримируемся — приедем».
Гастролями театру корифеїв у Москві цікавилися й видатні російські письменники та діячі культури А. Чехов, Л. Толстой, І. Рєпін, В. Стасов, П. Чайковський, які були постійними відвідувачами вистав. Вони високо оцінювали реалізм українських п’єс, захоплювалися талановитою грою артистів, зокрема М. Заньковецької, М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського. Особливо вразила Л. Толстого гра М. Заньковецької-Харитини у виставі «Наймичка» І. Тобілевича. Театрознавець В. Чаговець розповідає, що одного разу, коли закінчилася вистава, за куліси, де сиділа, відпочиваючи, стомлена Марія Заньковецька, підійшла дочка Льва Толстого. Вона передала подяку від батька за все, що він пережив, передумав і відчув під час вистави, а потім, ніяковіючи, висловила прохання Льва Миколайовича подарувати йому напам’ять ту хусточку, якою страдниця-наймичка втирала свої дорогі сльозинки. Звичайно, хусточка Харитини разом з листом-подякою за вшанування від М. Заньковецької були вручені Толстому. І хусточка, і лист Заньковецької стали експонатами родинного музею Л. Толстого.
Захоплено відгукувався про гру українських акторів К. Станіславський. У листі до А. Кримського він писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча плеяда майстрів української сцени — ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва і ні в чому не поступаються перед знаменитостями — Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам’ять на все життя».
Корифеї української сцени боролися за високу ідейність і художню досконалість репертуару. Вони виступали проти низькопробних творів, у яких у шаржованому плані змальовувалися стосунки між людьми, своєю талановитою і правдивою грою утверджували високу сценічну культуру, основану на кращих прогресивних традиціях минулого. Всю свою діяльність, енергію, мистецький хист корифеї українського театру спрямовували на створення справді народного, високоестетичного українського професійного театру, на сцені якого відтворювалося б народне життя, висвітлювалися складні суспільні суперечності.
Театр корифеїв, як відомо, поєднував драматичні вистави з оперними. Та й тогочасні драми щедро пересипалися піснями, танцями. Розвиток музичного мистецтва на Україні в цей час пожвавився. Композитори тримають тісний зв’язок з театром і створюють для нього опери, оперети, пишуть музику до драматичних вистав. Одним із найталановитіших українських композиторів цього періоду був Микола Віталійович Лисенко. Вихований на кращих взірцях російської класичної музики й народної творчості, він підніс оперне мистецтво в Україні на вищий рівень. Його заслужено вважають основоположником української класичної музики. Опери й музично-драматичні твори М. Лисенка відзначаються чіткою ідейною спрямованістю, змістовністю, демократичністю, високою професійною майстерністю. Найкращі його опери — «Тарас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Наталка Полтавка», «Енеїда» з успіхом ставляться на сцені й широко відомі нашому глядачеві. У ті роки творив і композитор П. Ні- щинський. Він написав музику до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля» і музичну сцену «Вечорниці». Проте найпопулярнішою оперою другої половини XIX ст., яка не сходить зі сцени і в наші дні, була опера «Запорожець за Дунаєм» (1863). Її автор Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813—1873) довгий час був солістом імператорського оперного театру в Петербурзі. Він чудово виконував там басово-баритонні партії.
Після майже 22-річної праці на оперній сцені С. Гулак-Артемовський вийшов у відставку і продовжував працювати як драматичний актор, виконуючи ролі в українських комедіях: Чупруна («Москаль-чарівник»), Виборного («Наталка Полтавка») та ін. Одночасно він писав музику до п’єс, водевілів. Написав і оперу «Запорожець за Дунаєм», яка посіла почесне місце серед українських класичних музичних творів.
В основу опери «Запорожець за Дунаєм» лягли сюжети і мелодії українських народних пісень. Незважаючи на те, що ця опера лірико-ко- медійна, в ній чільне місце посідають історичні та героїко-патріотичні мотиви. На таке спрямування твору вказує і автор у передмові до лібретто: «Запорожці, оселившись у Туреччині, влаштувалися на взірець колишньої Січі... Деякі з переселенців, особливо сімейні, тужили за батьківщиною і при нагоді поверталися до Росії і приєднувалися до тих, що залишилися в Росії після знищення Січі... потім у 1828 р. задунайські запорожці під начальством отамана свого Гладкого усі повернулися до Росії. Вони поселені на лівому боці Кубані, поряд з братами своїми чорноморцями, і названі Азовським козацьким військом».
Ідучи за народними переказами, легендами й піснями, композитор головну увагу звертає на відображення патріотичних почуттів у всіх людей, які залишили батьківщину. Переселенці, як молоді, так і літні, горять одним бажанням повернутися до рідного краю. Навіть образи жінок наділені автором більше патріотичними рисами, ніж ліричними.
Сюжет опери «Запорожець за Дунаєм», побудований на подіях реальних, історичних, розгортається трьома основними лініями, які щільно переплітаються між собою. В центрі твору — літній козак Іван Карась, який випадково познайомився з турецьким султаном і своєю простотою та відвертістю так його зачарував, що султан задовольнив прохання Карася і відпустив козаків на Україну. Мужній, хоробрий, дотепний і працьовитий Іван Карась удома не господар. Він як вогню боїться своєї дружини Одарки. Ці риси персонажа автор розкриває здебільшого не в музичному, а в словесному тексті.
Одарка виступає у творі традиційною представницею працьовитих українських жінок, які утримують сім’ю, відводять од неї всі злигодні. Вона схвильована поверненням на батьківщину, до рідних людей, до рідної землі.
(М. П. Киричок. «Шляхи розвитку української драматурги і театру в другій половині XIX століття.» (Українська мова та література в школі. № 6. 1977).)
М. Л. Кропивницький (1840—1910)
Український драматург, актор, режисер, організатор і керівник театральних труп. Починаючи з 60-х років Марко Лукич Кропивницький брав активну участь в аматорських театральних гуртках Бобринця та Єлисаветграда, виступав у російських трупах. З 1882 року життя М. Л. Кропивницького нерозривно пов’язане з діяльністю українських професійних труп. Під його керівництвом розпочали артистичну працю на професійній сцені М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Мар’яненко. Як режисер, він прагнув до ідейно-художньої цілісності вистави, до гармонійного поєднання в ній акторської гри, художнього оформлення, музики, співів, танців. Обдарований від природи чудовими здібностями, М. Л. Кропивницький-актор створив неперевершені сценічні образи Виборного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, Тараса Бульби в однойменній драмі М. Старицького, Йосипа Бичка у власній драмі «Глитай, або ж Павук». М. Л. Кропивницький водночас багато сил віддавав літературній творчості. Він написав понад сорок п’єс, кращі з яких («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук», «Чмир», «Скрутна доба» та інші) увійшли в скарбницю української класичної драматургії.
М. П. Старицький (1840—1904)
Український письменник, театральний і культурно-громадський діяч. Як талановитий режисер, Михайло Петрович Старицький прагнув до ідейної та художньої довершеності, дбав про міцний, зіграний сценічний ансамбль. Органічно поєднуючи виразність звучання слова з музичними мелодіями, ритмами народного танцю, з широким використанням фольклорно-етнографічного матеріалу, з живописною колоритністю декорацій, він підпорядковував цьому найрізноманітніші художні засоби. Репертуар намагався будувати на кращих зразках класичної та сучасної йому драматургії, збагачував його власним інсценуванням творів М. Гоголя, польських письменників Е. Ожешко і Ю. Крашевського, літературно-сценічними обробками п’єс І. Нечуя- Левицького, П. Мирного. М. П. Старицький — автор п’єс «Не судилось», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», історичних п’єс «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». Він створив кілька водевілів — «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «По-модньому», «Чарівний сон». П’єси М. П. Старицького стали цінним надбанням української драматургії.
М. К. Садовський (1856—1933)
Український актор і режисер, організатор і керівник першого стаціонарного українського театру в Києві. Михайло Карпович Садовський почав сценічну діяльність у мандрівній російській трупі Г. Ашкаренка в 1881 році. З 1882 року він виступав в українських трупах М. Кропивницького та М. Старицького, а в 1888—1898 роках очолював одну з професійних труп. Яскравою сторінкою в історії українського театру стала діяльність «Трупи Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької» (1900—1903). У 1906 році М. К. Садовський організував у Полтаві нову трупу, яка з 1907 року була стаціонова- на в Києві.
Як режисер і керівник театральних колективів, він активно боровся за народний демократичний театр, постійно турбувався про зростання художньої майстерності молодих акторів. Гра М. К. Садовського-актора відзначалася щирістю, простотою, яскравою самобутністю. З великим успіхом він виступав у ролях Богдана Хмельницького в однойменній драмі М. Старицького, Миколи у «Наталці Полтавці» І. Котляревського, Командора у «Камінному господарі» Лесі Українки, Сави Чалого в однойменній трагедії І. Карпенка-Карого.
П. К. Саксаганський (1859—1940)
Український актор, режисер, театральний діяч, один з організаторів професійного реалістичного театру в Україні. Народний артист СРСР. З 1883 року постійно працював на українській професійній сцені. Блискуче володіючи мистецтвом перевтілення, Панас Карпович Саксаганський з великою майстерністю грав і смішного дивака Копача та мужнього козака Гната Голого з п’єс «Сто тисяч» та «Сава Чалий» І. Карпенка- Карого, і старого панка Шпоньку з комедії «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» М. Старицького та молодого Івана Барильченка з п’єси «Суєта» І. Карпенка-Карого. Працю актора П. К. Саксаганський поєднував з режисерською діяльністю. У постановках п’єс він намагався підкреслити соціальний характер конфлікту, приділяв велику увагу роботі з актором, всебічному виявленню його творчої особистості, філігранному опрацюванню деталей. Кращі вистави П. К. Саксаганського такі: «Безталанна», «Наймичка», «Суєта», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Розбійники» Й. Ф. Шиллера, «Отелло» В. Шекспіра, «Урієль Акоста» К. Гуцкова та інші. П. К. Саксаганський — автор комедій «Лицеміри», «Шантрапа», спогадів «По шляху життя», багатьох театрознавчих статей.
М. К. Заньковецька (1854—1934)
Українська актриса, театральний діяч. Народна артистка УРСР. Ще в юнацькі роки брала участь в аматорських виставах. 27 жовтня 1882 року Марія Костянтинівна Заньковецька дебютувала на сцені українського професійного театру під керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) у ролі Наталки з п’єси «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського. Відтоді все своє творче життя вона присвятила українському театру. Актриса широкого творчого діапазону, М. К. Заньковецька з однаковою майстерністю й переконливістю створювала драматично-трагедійні та комедійні образи в п’єсах Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, П. Мирного, С. Гулака-Артемовського. Яскрава емоційність, щирість і безпосередність виконання, проникнення в психологію людини, досконалість внутрішнього й зовнішнього перевтілення, художня правда — характерні риси творчості актриси. Чудово знаючи життя українського народу, вона глибоко розкривала духовне багатство простої жінки, її прагнення до щастя й волі, віру в світле майбутнє. Мистецтво М. К. Заньковецької високо цінували такі видатні діячі російської культури, як Л. Толстой, А. Чехов, П. Чайковський, В. Стасов, К. Станіславський, В. Немирович-Данченко.
Г. П. Затиркевич (1855—1921)
Українська актриса. У 1883 році дебютувала на професійній сцені в трупі М. Кропивницького, де успішно зіграла роль Секлети в комедії М. Старицького «За двома зайцями». Талант Ганни Петрівни Затиркевич-Карпинської яскраво виявився в характерних комедійних ролях старих жінок та жвавих, жартівливих молодиць: Одарка («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Риндичка («По ревізії» М. Кропивницького), Ганна («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Лимериха («Лимерівна» П. Мирного). Гра актриси відзначалася простотою й переконливістю, глибоким проникненням у характер своїх героїнь, виразністю й безпосередністю виконання ролі. Виступаючи в характерних ролях, актриса надавала іронічного й сатиричного забарвлення негативним персонажам, водночас вміла знаходити в них риси людяності та доброти.
Г. І. Борисоглібська (1868—1939)
Українська актриса. Народна артистка УРСР. Перші кроки у велике мистецтво Ганна Іванівна Борисоглібська зробила на аматорській сцені в м. Слов’янську на Донеччині. З розгортанням в Україні професійного театрального руху вона працювала в трупах М. Кропивницького, М. Садовського, П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Чудовий знавець внутрішнього світу простої селянської жінки, актриса з особливим успіхом виконувала ролі літніх жінок. Кращі ролі Г. І. Борисоглібської, зіграні, зокрема, в Київському стаціонарному українському театрі М. Садовського в переджовтневі роки, такі: Хівря («Сорочинський ярмарок» за М. Гоголем), Секлета («За двома зайцями» М. Старицького), Риндичка («По ревізії» М. Кропивницького), Ганна («Безталанна» І. Карпенка-Карого) та інші. З 1925 року вона працювала в Київському державному українському драматичному театрі ім. І. Франка, виступаючи в класичних п’єсах і творах сучасних драматургів.
Л. П. Ліницька (1866—1924)
Українська актриса. Як професійна артистка почала виступати з 1886 року в ролях драматичного характеру: Олена («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького), Оксана («Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького), Черниця («Гайдамаки» за однойменною поемою Т. Шевченка). Творчій індивідуальності Любові Павлівни Ліницької особливо імпонували пристрасні, вольові, сильні характери. У театрі М. Садовського вона створила неповторні сценічні образи Барки («Безталанна» І. Карпенка-Карого), Наталі («Лимерівна» Панаса Мирного), Тетяни («Бондарівна» І. Карпенка-Карого), Марусі Богуславки з однойменної драми М. Старицького, Анни («Украдене щастя» І. Франка). Піднесеність, героїчно-романтичний пафос актриса органічно поєднувала з життєвою правдою, умінням глибоко проникати в душевний світ своїх героїнь, майстерно розкривати їхній характер.
М. В. Лисенко (1842—1912)
Український композитор, громадський діяч і педагог, основоположник української класичної музики. Творчість Миколи Віталійовича Лисенка дуже багатогранна. Він створив такі різновиди опери: історико-героїчну народну драму («Тарас Бульба»), лірично-побутову («Різдвяна ніч»), лірично-фантастичну («Утоплена»), сатиричну («Енеїда»), феєрію («Відьма»), дитячі («Коза-дереза», «Пан Коцький»), оперу-«хвилинку» («Ноктюрн»). Великої популярності набула народна опера «Наталка Полтавка», музичну основу якої становлять українські народні пісні. Композитор виступав також у жанрі оперети («Чорноморці»), писав музику до п’єс В. Гоголя («Простак»), М. Старицького («Остання ніч»), М. Кропивницького («Глитай, або ж Павук»). Він зібрав, гармонізував і опублікував кілька сотень українських народних пісень. Широко відомі його кантати («Б’ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая»),
хори («Іван Гус», «Іван Підкова»), пісні й романси («Туман, туман долиною», «Ой одна я, одна», «Садок вишневий коло хати»), створені на основі текстів Т. Шевченка. Композиторові належать також вокальні твори на тексти В. Шекспіра, А. Міцкевича, Г. Гейне, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та інших поетів.
С. С. Гулак-Артемовський (1813—1873)
Український композитор, оперний співак. Музичну освіту здобув у Петербурзі та в Італії. Акторську діяльність розпочав, співаючи в опері у 1841 році на сцені Флорентійського театру. Протягом двадцяти двох років (1842—1864) співав у Петербурзькому оперному театрі, в 1864—1865 роках виступав як соліст опери в Москві. Семен Степанович Гулак-Артемовський — автор відомої української лірично-комічної опери «Запорожець за Дунаєм» (1863). Уперше вона була поставлена в Петербурзі. Партію Івана Карася спочатку виконував сам автор. Мелодійність і виразність музики, що ґрунтується на народнопісенних інтонаціях, реалістичність у зображенні життя й побуту народу, майстерність поєднання ліричних сцен з комедійними, патріотична ідея зумовили широку популярність опери. Вона й сьогодні входить до репертуару театрів. С. С. Гулак-Артемовський написав також вокально- хореографічний дивертисмент «Українське весілля», водевіль «Ніч напередодні Іванового дня», музику пісень «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться» та інші.