Уроки з української літератури 9 клас

Іван Котляревський.“ Енеїда“(скорочено). Творчість І. Котляревського — новий етап у розвитку національного самоусвідомлення. Драматург і театральний діяч. Історія створення “Енеїди“

Мета: ознайомити учнів з життєвим і творчим І. Котляревського; допомогти учням зрозуміти його роль у розвитку національного самоусвідомлення; довести до відома учнів історію створення “Енеїди“; формувати вміння аналізувати і робити висновки, логічно і послідовно викладати свої думки; виховувати осмислене почуття патріотизму.

Обладнання: портрет І. Котляревського, ілюстрації до “Енеїди“, літературознавчий словник-довідник, 3 конверти з надрукованими текстами для роботи в групах.

Міжпредметні зв'язки: зарубіжна література: П. Вергілій “Енеїда“.

Діалект! А ми його надишем

міццю духа і огнем любови...

І. Франко

Хід уроку

І. Мобілізація уваги учнів.

1. Виразне читання поезії І. Франка “Котляревський“ вчителем.

Орел могучий на вершку сніжному

Сидів і оком вдовж і вшир гонив,

Втім, схопився і по снігу мілкому

Криком ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом відбив,

І вниз вона по склоні кам'яному

Котитись стала, — час малий проплив,

І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас.

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

2. Слово вчителя.

— Котляревський не залишив якихось літературно-естетичних декларацій чи теоретичних трактатів, проте самі його художні твори свідчать, що письменник свідомо вийшов на шляхи творення української національної літератури. Він прагнув оновити українське письменство на передових естетичних засадах, піднести живе народне слово до того рівня, на якому воно перебувало в розвинених європейських культурах. Ці складні завдання він успішно виконав.

Автор “Енеїди“ і “Наталки Полтавки“ свідомо обстоював правду життя в мистецтві. Трактування теми народу, характер зображення взаємин між простими людьми і представниками привілейованих верхів та їх прислужниками, ідейний пафос творів, ті тенденції, до яких письменник підводив своїх читачів та глядачів, характеризують Котляревського як передову людину свого часу. Зрозуміло, що критицизм письменника у ставленні до панства, чиновництва, духівництва, симпатії до обездолених трудівників зумовлювалися і новими віяннями громадської думки кінця XVIII — початку XIX ст., впливом ідей європейського Просвітительства і засвоєнням народних поглядів на місце людини в суспільстві, на її етику й мораль, зафіксованих в усній поезії.

Зовнішністю своєю Котляревський був примітний: високий зростом, стрункий, чорнявий, з енергійним, моложавим обличчям, на якому ледь-ледь були помітні сліди віспи, вдумливим, гострим поглядом карих очей, з привітною посмішкою на вустах. В останні роки свого життя він запустив собі пишні козацькі вуса. Одягався на службу в чорний сюртук, у святкові дні з'являвся в армійському мундирі і трикутній шляпі з чорним султаном.

Письменник до останніх днів мешкав у батьківському будиночку, де на сволоці було вирізано старослов'янською в'яззю рік спорудження — 1705. Жив Котляревський просто, скромно. У вітальні — канапа, кілька ломберних столиків та стільців. На стіні висіли портрет господаря, дві картини майстрів фламандської школи, подаровані гравюрні зображення прихильників його таланту — полтавських вельмож М. Рєпніна та В. Кочубея. Поміж картинами — старовинний годинник, на циферблаті якого були зображені Адам і Єва біля “дерева пізнання добра і зла“. На підвіконнях у глиняних вазонах росли кімнатні рослини.

Буваючи в гостях, Котляревський цікаво розповідав, цитував уривки з віршів поетів, жартував. Захоплював людей бувальщинами з пережитого, спостереженого. Котляревського знали і щиро любили майже всі полтавці.

II. Сприйняття та усвідомлення нового матеріалу.

1. Робота в групах.

Учні об'єднуються в 4 групи, і кожна отримує конверт з текстом та відповідне завдання.

I група

II група

III група —

IV група —

(Матеріал для роботи в групах.

Житія, громадсько-культурна і літературна діяльність І.П. Котляревського

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в родині канцеляриста магістрату. Мати — родом із сім'ї козака Решетилівськоі сотні Полтавського полку.

Полтава в другій половині XVIII ст. була невеликим полковим містом, що не дуже відрізнялося від навколишніх степових сіл. Біленькі хати, вкриті соломою, з призьбами та ґанками, ховалися в зелені вишневих садків. З-за дерев виглядали, красуючись, тільки передні стіни, на яких веселими візерунками вигравали навпроти сонця дерев'яні різьблені одвірки та коники, розмальовані віконниці. Біля в'їздів у місто розмірено помахували крилами численні вітряки. А над тихою Ворсклою хилилися задумливі верби, за річкою зеленіли просторі луки, оточені блакитними стінами гаїв.

Дитинство хлопця минуло серед чарівної природи полтавської околиці. Напівзруйновані вали і насипи навівали поетичні, чарівні уявлення про минуле. В уяві хлопчика оживали почуті від дорослих легендарні перекази та оповідання про татарські наскоки і шведську навалу, про героїчні подвиги козаків. Картини мальовничої природи, народні обряди і звичаї, стихія народної поезії, багатство й краса рідної мови — ось найперші і, звичайно, найсильніші чинники у формуванні естетичних почуттів підлітка, джерела розуміння прекрасного.

Ніяких відомостей про початкову освіту Котляревського до нас не дійшло. Проте в біографічних матеріалах про письменника часто натрапляємо на догадки авторів, які можна прийняти. Напевне, першою школою хлопця було навчання грамоти у дяка. Сучасники залишили чимало конкретних свідчень про цю найпоширенішу в ті часи школу. Як згадує відомий письменник Г. Данилевський, навчання відбувалося у хаті дяка, де окремі столи складали певний клас: “буквар, часослов і псалтир“. У першому класі тільки читали; писати ж починали з другого класу — спочатку розведеною крейдою на провоскованих випалених чорних дощечках, а згодом уже чорнилом на папері. З третього класу набиралися бажаючі в особливий “ірмолойний клас“, де навчали церковного співу — взимку в тій же хаті, а навесні на свіжому повітрі під покровом. Найхарактернішою ознакою цієї школи був неймовірний гамір під час занять, адже ж кожен з 30—40 учнів класу на весь голос читав чи співав щось своє.

Котляревському довелося, певне, пройти весь тернистий шлях дяківської мудрості з її зубрінням і обов'язковими “субітками“, про що поет писав в “Енеїді“ і часто з гумором розповідав у колі знайомих. Дяківська школа розчинила перед хлопцем двері семінарії, де Котляревський перебував протягом 1780—1789 pp. Як для того часу семінарія давала досить широку освіту: в ній, крім богословських предметів, викладалися історія, географія, математика і особливо багато уваги приділялося вивченню мов. Студіювання давньогрецької та римської літератур, ознайомлення з новітніми російською та західноєвропейською літературами пробуджували в семінаристів інтерес до художнього слова, сприяло виробленню естетичних смаків та уподобань.

Оскільки за вимогами курсу шкільної піїтики семінаристи зобов'язані були займатися віршуванням, то саме тут Котляревський виявив неабияку пристрасть, виділявся серед учнів умінням до будь-якого слова майстерно добирати вдалі, часто дотепні рими, за що й був прозваний своїми приятелями римачем. Саме в ці роки він захопився творами Вергілія, вправлявся у переробці окремих строф “Енеїди“ у гумористичному дусі.

Енергійного, дотепного, кмітливого юнака не дуже приваблювала попівська ряса, і він, не закінчивши повного курсу семінарії, залишив її. Кілька років служив у штаті так званої Новоросійської канцелярії, працював протоколістом Полтавської дворянської опіки, а в 1793 р. почав вчителювати у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту на Полтавщині.

Котляревський вивчав побут, звичаї, обряди народу. Часто його, переодягненого по-селянському, можна було зустріти на досвітках та вечорницях, де він прислухався до гострого, дотепного слова, записував прислів'я, приказки, легенди й перекази. Тут, у гущі народного життя, в період захоплення народною мовою й усною поезією остаточно кристалізувались естетичні погляди Котляревського, сформувався задум “перелицювати“ рідною мовою античну епопею.

Саме в цей час він щиро полюбив свою вихованку Марію, але, діставши відмову від її батька, золотоніського поміщика, залишив учителювання і став кадетом розташованого на Полтавщині Сіверського полку.

Дванадцять років (1796—1808) Котляревський перебував на військовій службі. Карабінерний (згодом драгунський) полк, у якому він служив, був укомплектований переважно солдатами-українцями і сформований на основі колишніх козацьких полків. Та й дислокований полк протягом тривалого часу був в Україні. Отже, Котляревський і в ці роки постійно перебував у колі тих інтересів і сподівань, якими жив український народ, що, зрозуміло, позитивно позначалося на його праці над “Енеїдою“. Полтавські спостереження і враження лягли також в основу іншого твору поета — “Пісні князю Куракіну“ (1804).

У складі (тверського полку Котляревський брав участь у задунайському поході російської армії під час війни з турками в 1806—1807 pp. Він виявив особисту хоробрість в усіх найважливіших операціях воєнної кампанії — при облозі та здобутті Бендер, у боях за Ізмаїл. Відзначився Котляревський також у переговорах з буджацькими татарами, переконавши їх не чинити опору російським військам і мирно приєднатися до Росії. За вміле виконання складного дипломатичного доручення його було нагороджено орденом.

Наприкінці 1807 р. Котляревський був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у Литві, на початку 1808 р. подав у відставку, а через кілька місяців у чині штабс-капітана залишив військову службу.

Котляревський зібрав багатий матеріал, що стосувався армійських “порядків“ (зловживання по службі, казнокрадство, аморальність офіцерів, пиятика), і всі ці враження використав в останніх частинах “Енеїди“, що вже мала нечуваний успіх у читачів. Відомо, що два перших, неповних, її видання з'явилися без відома й дозволу автора в 1798 і 1808 p., а, крім того, поема поширювалась в рукописних копіях. С. Стеблін-Камінський у біографії письменника відзначав такий факт, як запрошення запорожцями, що жили після зруйнування Січі за Дунаєм, Котляревського до себе за “старшого“, коли довідалися, що він той, “хто скомпонував “Енеїду“.

З Литви Котляревський на якийсь час приїхав у Полтаву, а незабаром, за прикладом багатьох дворян, поїхав до Петербурга, сподіваючись знайти там службу. Однак без протекції не так просто було влаштуватися провінціалові у столиці, і невдовзі Котляревський повертається до рідного міста, де дістає скромну посаду наглядача (тобто завідуючого) місцевого Будинку виховання дітей бідних дворян. Цей навчально-виховний заклад було засновано з ініціативи й за проектом російського письменника В. Капніста, що виконував деякий час обов'язки директора училищ Полтавської губернії. Котляревський практично вів тут господарство, піклуючись про забезпечення дітей усім необхідним. Як вихователь, він підтримував гуманістичний напрям освіти, дбав про розвиток природних здібностей дітей. Слід сказати, що серед його вихованців — знаменитий український математик М.В. Остроградський.

У зв'язку з вторгненням французьких військ у Росію Котляревський 1812 р. сформував 5-й козацький полк, а після закінчення війни продовжував працювати в Полтаві на тій же посаді. Сучасники характеризували його не тільки як дбайливого вихователя, а й як організатора культурного життя у місті. Він влаштовував аматорські вистави з участю вихованців, виконував комічні ролі в п'єсах Я. Княжніна, які ставилися на домашніх сценах. Чотири роки (1818—1821) у житті Котляревського позначені щирою дружбою з М. Щепкіним, з ініціативи автора “Наталки

Полтавки“ і “Москаля-чарівника“, вперше поставлених у 1819 р. на полтавській сцені, зокрема, з участю М. Щепкіна, російського актора було викуплено з кріпацтва. Драматичні твори Котляревського знаменували початок нової доби в історії української драматургії й театру.

Демократизм Котляревського сформувався під впливом умов, за яких довелося йому торувати свій творчий шлях. Ще з молодих літ він ознайомився з народним гумором і сатирою, з українською бурлескною поезією XVIIІ ст. Не могла не захопити його творчість українського мандрівного філософа, володаря дум освічених людей Г. Сковороди. Котляревський зазнав також впливу декабристських ідей. У 1821 р. він був обраний почесним членом “Вільного товариства любителів російської словесності“, в якому тоді також перебували поети-декабристити й літератори, ідейно близькі до них,— Ф. Глінка, К. Рилєєв, М. Бестужев, О. Бестужев, М. Гнєдич, О. Корнилович. На засіданнях товариства неодноразово читалися уривки з “Енеїди“ Котляревського.

В останні роки життя Котляревський перебував у взаєминах з багатьма діячами української та російської культури. Він листувався з відомим перекладачем “Іліади“ Гомера російською мовою, колишнім вихованцем Полтавської семінарії М. Гнєдичем. До славетного полтавця як знавця українських звичаїв і обрядів, історичного минулого зверталися етнографи та публіцисти.

Своїми порадами Котляревський допомагав ученим-історикам, зокрема Д. Бантишу-Каменському, авторові “Истории Малой России“. Письменник спілкувався з відомим російським істориком М. Погодіним. Під час зустрічі 1837 р. з І. Срезневським з болем і смутком говорив Котляревський про відсутність глибоких досліджень з української історії, про недалекоглядність юристів, про невміння літераторів користуватися багатствами української народної поезії. За свідченням І. Срезневського, Котляревський “прямо на очах ожив“, коли дізнався про намір співрозмовника збирати перли усної творчості. “Сам говорив майже все по-українському. Погляд його, до того спрямований якось недовірливо, якось холодно, оживився, слова полилися рікою, і кілька разів шановний старець відкашлював свій сміх, свої красномовні періоди“. Під час цієї зустрічі Котляревський передав О. Срезневському рукописи своїх п'єс. Наступного року “Наталку Полтавку“ було надруковано в харківському “Украинском сборнике“, і письменникові навіть пощастило побачити свою драму в альманасі незадовго до смерті.

У ці ж роки Котляревського відвідав відомий російський етнограф В. Пассек. Їхня розмова також стосувалася питань вивчення української старовини. “Він прийняв мене дуже привітно, — згадував учений, — і, незважаючи на хворобу, яка помітно не давала йому спокою, жартував і розпитував про мої подорожі“. Етнограф подарував літньому письменникові свою працю “Подорожні записки“ (1834), в якій чимало місця відводилося описам України.

Гостем автора “Енеїди“ бував і М. Гоголь. Оскільки у російського письменника інтерес до поеми Котляревського був дуже сильним, він, перебуваючи у Полтаві, скористався нагодою, щоб особисто познайомитися з її автором.

Сучасники залишили цікаві свідчення про Котляревського, його щоденні заняття та інтереси. “Під скромною простотою українця, згадував С. Стеблін-Камінський, — Котляревський приховував найпіднесенішу душу, доступну всім благородним почуванням. Будучи засновником у всіх заходах, давав тим, що зверталися до нього, добрі й корисні поради і по змозі допомагав, покриваючи всі дії своєї доброчинності присмерком таємниці“. Простота і щирість, чесність і безкорисливість, душевність і приязнь характеризували ставлення письменника до простих людей.

Останні три роки життя, коли хвороба все дужче дошкуляла, Котляревський не працював. Помер він на сімдесятому році життя 10 листопада 1838 р. Поховали письменника там, де він заповідав: під розлогою тополею над Кобеляцьким шляхом, що прямував у милі серцю вільні, широкі степові простори.

На смерть письменника щирим словом відгукнувся молодий Т. Шевченко: використавши уснопоетичний образ соловейка, поет зіставив його з автором “Енеїди“, котрий “всю славу козацьку за словом єдиним переніс в убогу хату сироти“. Пророчо звучали слова Шевченка:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Справді, слава Котляревського вийшла за межі рідної землі, його твори видавалися сотні разів, перекладалися різними мовами. Прогресивні тенденції творчості першого класика української літератури були підхоплені і по-новаторському продовжені його сучасниками і наступниками. 30 серпня 1903 р. у Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник письменникові, виконаний відомим скульптором Л. Позеном, у 1952 р. відкрито літературно-меморіальний музей Котляревського, у 1969 р. відреставровано садибу письменника. Народ високо шанує пам'ять славетного письменника. Його слава росте і множиться.

Літературознавчі терміни

Пародія (грецьк. parodia — пісня навиворіт, переробка на смішний лад) — один із жанрів фольклору та художньої літератури, власне гумористичний чи сатиричний твір, в якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як не відповідної новим мистецьким запитам. Інколи пародія переінакшує зміст відомого твору, надає йому нового звучання, хоч не слід її плутати з бурлеском та травестією, які мають дещо відмінні характеристики. Запровадив Пародію еллінський письменник Гіппонакт (помер у 530 р. до н.е.). Це був поширений жанр в античну добу: “Циклоп“ Еврипіда — пародія на “Одіссею“, “Жаби“ Аристофана — на трагедії Еврипіда та ін. Звертався до пародії М. де Сервантес (“Дон Кіхот“), Е. Роттердамський (“Похвала глупоті“), Ф. Рабле (“Гаргантюа і Пантагрюель“), Дж. Світ (“Мандри Гуллівера“) та ін. Вагоме місце посідає пародія в українському фольклорі (знаменитий ; “Лист до турецького султана“ і т.п.); поширилася вона в часи “низового бароко“ у творчості “мандрівних дяків“, а пізніше — І. Котляревського, П. Білецького-Носенка, В. Самійленка, В. Еллана (Блакитного), Юрія Клена та Л. Мосендза, відомих за спільним псевдонімом Порфирій, Горотак, Остапа Вишні, Ю. Івакіна, А. Крижанівського та ін.

Бурлеск (італ. burlesque від burla — жарт) — вид комічної, пародійної поезії та драматургії, генетично пов'язаний з народною сміховою культурою, акцентований на свідомій невідповідності між змістом і формою. Найраннішим прикладом Бурлеску вважається “Батрахоміомахія“ — сутичка жаб і мишей, пойменованих за аналогією до персонажів і “Іліади“ Гомера. Бурлеск набув популярності у європейських літературах XVII—XVIII ст., особливо у зв'язку з тенденцією пародіювання І “Енеїди“ римського поета Вергілія (70-19 pp. до н.е.), започаткованою французьким поетом П. Скарроном. В Україні бурлеск найповніше s розкрився у героїчній поемі І. Котляревського “Енеїда“ (1798—1809; повне видання — 1842 р.) і досить часто пов'язувався з “Вергілієвою Енеїдою, вивернутою навспак“ російського поета М. Осипова, яка писалася в ті ж роки (1791—1808), хоч І. Котляревський мав власні творчі джерела, відсутні в російській літературі, спирався на традиції низового бароко, досвід “мандрованих дяків“, школярів-“бакалярів“, на власне бурлескні жанри (різдвяні, великодні, “нищенські“ вірші, шкільну драму, інтермедії, вертеп тощо), поєднуючи їх із набутками європейської бурлескної культури. Водночас І. Котляревський відійшов від “двотекстовості“ П. Скаррона, А. Блюмауера чи М. Осипова, взалежненої від Вергілієвого твору до семантичної автономної однотекстовості, в якій усувалися присутність Вергілія. Головним чинником тут вважається І національна руїна, знищення Запорозької Січі, асоційоване з трагедією Трої. Сміхотворна культура допомогла українству вижити, тому вона, набувши бурлескних ознак, поширилась у новій українській літературі (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, Л. Глібов, С. Руданський та ін).

Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої, бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів).

2. Виступи представників груп.

3. Розповідь вчителя.

— Над “Енеїдою“ Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли з друку в 1798 p., четверта — в 1809 р. п'ята — в 1822 p.; повністю твір завершено в 1825—1826 рр., а видано в 1842 р. вже після смерті письменника. Для написання поеми автор скористався з досвіду своїх попередників. Близькими до обраного ними жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени, яких нагадують окремі картини “Енеїди“, її стиль, гумор.

Виникла “Енеїда“на грунті творчості Сковороди, бурлескної та сатиричної української літератури XVIII ст., жартівливих ліричних віршів та інтермедій до шкільних драм, таких творів, як “Плач київ ських монахів“, віршів Івана Некрашевича. Напевно, Котляревській: читав твір Опанаса Любисевича “Вергілієві пастухи, у малоросійськії і, кобеняк переодягнені“. У роки написання “Енеїди“ Котляревському безумовно, були відомі бурлескні поеми російських письменників Миколи Осипова, Михайла Чулкова, комедії Миколи Фонвізіна, Василя Капніста.

Проте все це були впливи побічні. Головні джерела “Енеїди“ реальна дійсність того часу та усна народна творчість.

Котляревський з уст кобзарів, лірників не раз слухав живу історіи свого народу, в історичних і побутових піснях чув биття його вічно живого серця, своїх троянців-козарлюг зустрічав головним чином не на сторінках Вергілієвої поеми, а бачив їх на шляхах рідної Полтавщини, і полках, які формував на Дунаї, на церковних картинах талановитих, хоч і безіменних, українських живописців, читав про їхні звитяжні походи в козацьких літописах.

Пригадаймо, що незадовго до написання “Енеїди“, у 1775 рот за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків і відновити притлумлену царизмом національну гордість українського народу, його прагнення до волі й самостійності.

Перед Котляревським постало питання: якою мовою писати? Чи ж можна й далі про життя народу писати мертвою книжною мовою? Іван Петрович зробив вибір і почав писати “мужичою“, тобто народною мовою. “Педанти,— зазначав сучасник письменника,— здивувались і — замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися“. Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для “високих“ літературних жанрів її вважали непридатною. “Непридатною? Ні! — вирішив у якусь благословенну мить великий полтавець,— Ця мова годиться і для найвищих стилів!“

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Повторіть відомості про життєвий і творчий шлях І. Котляревського; вивчіть літературознавчі терміни. Прочитайте такі розділи “Енеїди“: початок мандрів Енея — І, 1—26; Еней у пеклі — III, 68—130; Еней на березі Тибру — V, 1 — 10; оплакування вбитих — VI, 89—95. Ознайомтеся із коротким викладом змісту поеми Вергілія.




Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.