Уроки з української літератури 9 клас

Весілля — один із провідних жанрів родинно-обрядової творчості. Основні етапи весілля та їхній пісенний супровід. Весільні пісні “До бору, дружечки, до бору, “А брат сестрицю та й розплітає“, “Розвий, сосно, сімсот квіток“, “Летять галочки утри рядочки“, “Ой матінко, та не гай мене“. Естетична специфіка весільної пісні як обрядової.

Мета: ознайомити учнів з обрядом українського весілля; навчити читати весільні пісні; аналізувати їх, звертаючи увагу на мотиви, настрій, художні засоби; формувати усвідомлення значення збереження звичаїв і традицій свого народу.

Обладнання: виставка видань весільних пісень; відео- та фонозаписи весілля, весільних пісень.

Міжпредметні зв'язки: образотворче мистецтво: К. Трутовський, “Весільний викуп“, В. Маковський, “Дівич-вечір“, І. Соколов, “Весілля“.

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань. Мотивація навчальної діяльності.

1. Виразне читання учнями напам'ять родинно-побутових пісень.

2. “Відтермінована відповідь“.

Чи бували ви на справжньому весіллі — з обрядами, весільними піснями, сватами, боярами, пісенними та розмовними діалогами? Якщо ні, то про те, як відбувається українське весілля, ви дізнаєтеся на сьогоднішньому уроці.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Пояснення вчителя (його може супроводжувати відеофільм).

Весільний обряд в різних регіонах України має свої особливості. Він відбиває світогляд і мораль трудового народу, родинні та суспільні стосунки. Обряд супроводжується весільними піснями, діалогами, сценками.

Справляли весілля найчастіше восени, по закінченні польових робіт. Постійний склад дійових осіб: молодий, молода, їхні батьки, бояри, свати, світилки, дружки, музики, та ін. Весільне дійство поділялося на акти (їх кількість не однакова в різних регіонах України).

Етапи народної драми “Весілля“.

• Заручини

• Оглядини

• Сватання

• Коровай

• Гільце

• Дівич-вечір

• Саме весілля,

1. Уранці в неділю молоду готували до шлюбу (брат розплітав косу і мастив її медом (щоб голова не боліла і було солодке життя), дружки прикрашали її стрічками, монетами, вкладали часник (оберіг), одягали вінок, убирали в найкращий одяг..

2. Прихід молодого, ставання на рушник (щоб життєва дорога була довга й гладенька).

3. Вінчання в церкві.

4. Обряд зустрічі молодих (батьки з хлібом та сіллю). Мати, одягнена у вивернутий кожух, стоячи на порозі, обсипала молодих збіжжям, змішаним з горіхами, насінням, цукерками, монетами (щоб був достаток).

5. Завівши в хату, молодих садовили на посад (місце під божницею) на вивернутий кожух. По праву руку від молодого сідав його рід, по ліву від молодої її рід.

6. Після запалювання свічки починалося частування. Співалися жартівливі пісні під кожну страву, відбувалися переспіви між хорами.

7. По обіді сват подавав молодим хустку або рушник, за кутики яких вони бралися, і виводив у двір, за ними — усі присутні. Починалися танці.

8. Прощання молодої з батьками — найдраматичніший момент весілля.

• Комора

• Покриття —

• Перезва

• Циганщина (Див. також додаток до уроку 4).

2. Робота в групах.

Учні об'єднуються у групи, кожна з яких самостійно (за потреби — з допомогою учителя) читає та аналізує одну з весільних пісень (“До бору, дружечки, до бору“, “А брат сестрицю та й розплітає“, “Розвий, сосно, сімсот квіток“, “Летять галочки у три рядочки“, “Ой матінко, та не гай мене“) за таким орієнтовним планом:

1. Виразне читання тексту пісні.

2. Які думки і почуття викликає твір?

3. Яким настроєм він пройнятий?

4. Під час якого етапу весілля виконується пісня?

5. Назвіть художні засоби, вжиті у пісні.

3. Виступи представників груп.

(Матеріал для вчителя.

А брат сестрицю та й розплітає.

Все рожу споминає.

Не іди, сестрице молода, замуж,

Ше й рожа процвітає.

Все ж мені, брате, рожі не рвати,

Барвінку не щипати.

А запашного та васильочка

В ручках не в'ялити.

А з хрещатого та й барвіночку

Не ходити у віночку.

Тільки до заміжжя дівчина могла ходити без хустки, головного убору, з косою та вінком зі стрічками. Під час весілля молодший брат розплітав косу сестрі. При цьому співалися пісні. Брат жалкував, що не буде тепер близько старшої подруги й захисниці, сестра тривожилася, як то їй житиметься у новій родині, з чоловіком.

До бору, дружбонько, до бору

Та рубай же сосну здорову,

Та рубай же її на заміт,

Славне наше гіллячко на весь світ.

Гільце-деревце з ялини,

Із червоної калини,

Із хрещатого барвінку,

Із запашного васильку.

Під час весільного дійства існував обряд прикрашання гільця (гілки дерева). Обирали вічнозелене дерево (сосну, ялину) як символ здоров'я, краси та довголіття, урочисто, з піснями прикрашали його калиною, барвінком, васильками. Робили це дружбоньки (дружби) — нинішні свідки.

Розвий, сосно, сімсот квіток, рано-рано,

Розвий,„сосно, сімсот квіток, та ранесенько.

Всім буярам по квіточці, рано-рано.

Всім буярам по квіточці, та ранесенько.

А Іванові не стало квітки, рано-рано,

А Іванові не стало квітки, та ранесенько.

У нього квітка — Марійка-дівка, рано-рано,

У нього квітка — Марійка-дівка, та ранесенько.

За звичаєм боярам (буярам у пісні) — друзям молодого — чіпляли квітки на одяг. У всіх гарні квіти, а в молодого Івана (тут підставлялося ім'я нареченого) квітка найкраща — це його молода. Обряд виготовлення квіток чи букетиків, пришпилювання їх супроводжувався піснею.

І варіант.

Летять галочки у три рядочки,

А зозуля попереду.

Усі галочки по лужку сіли,

А зозуля на калині.

Усі галочки по лужку сіли,

А зозуля на калині.

Усі галочки защебетали,

А зозуля закувала.

Ой чого ти куєш, чого жалуєш,

Сивая зозуленько?

Чи жаль тобі темного лугу,

Чи гіркої калини?

Не жаль мені ні темного лугу,

Ні гіркої калини,

Та жалко мені політаннячка,

Раннього куваннячка.

Та йдуть дружечки у три рядочки,

Галочка попереду.

Та всі дружечки по лавах сіли,

А Галочка на посаді.

Усі дружечки на лавах сіли,

А Галочка на посаді.

Усі дружечки та й заспівали,

А Галочка заплакала.

Ой чого плачеш, чого жалуєш,

Молодая Галочко?

Чи жаль тобі батечка свого.

Чи подвір'ячка його?

Не жаль мені батечка свого,

Ні подвір'ячка його,

Та жаль дівуваннячка,

Дівоцького вбраннячка.

II варіант.

Летять галочки у три рядочки,

Зозуля попереду.

А всі галочки защебетали,

Зозуля закувала.

Ідуть дружечки у три рядочки,

Марійка попереду.

А всі дружечки на лавах сіли,

Марійка на посаді.

А всі дружечки та й заспівали,

Марійка заплакала.

Ой чого плачеш, чого жалуєш,

Молода Марієчко?

Ой чи жаль тобі батька старого,

Чи подвір'ячка його?

Ой не жаль мені ні батька старого,

Ні подвір'ячка його,

Тільки жаль мені русої коси

Та дівочої краси.

Дівки гуляють, кісками мають,

А мене не приймають.

На дівич-вечір збиралися подруги молодої і проводжали її дівоцтво, коли вона могла погуляти, піти на вечорниці, коли не мала особливих турбот і клопотів у батьковій хаті. У пісні “Летять галочки у три рядочки“ зазвичай замість “Марієчки“ чи “Галочки“ підставляють ім'я молодої. Весільна пісня побудована у формі діалогу між подружками та нареченою.

Ой матінко, та не гай мене,

В доріженьку виряджай мене.

Бо вже нічка та темненькая,

Доріженька та далекая,

Їхать лісом та все коренистим,

Їхать шляхом та все кам'янистим.

Щоб з доріжки не зблудитися,

Дівчиноньки не згубитися.

Коли молодий забирав молоду до себе додому, споряджали “весільний поїзд“ і співали відповідні пісні, як-от “Ой матінко, та не гай мене“ (не гай — не затримуй). Дівчина просить матір, яка все не може розпрощатися з дочкою (адже вона назавжди переходить в іншу сім'ю), щоб та її не затримувала, говорячи, що дорога важка й небезпечна. Насправді ж із цим весільним дійством було пов'язано багато прикмет, “весільний поїзд“ усіляко оберігали від “нечистої сили“, недоброзичливого погляду.

4. Учнівське повідомлення “Образ українського весілля в образотворчому мистецтві“.

(Орієнтовний матеріал для повідомлення.

В українському образотворчому мистецтві відображення традиційної обрядовості та народної звичаєвості складає досить вагомий пласт художніх творів. Однією з найбільш популярних у цьому плані тем є українське весілля як зразок комплексного поєднання кількох видів мистецтва (драматичного, пісенного, музичного, декоративно-ужиткового).

Цей родинно-побутовий обряд як своєрідне колективне свято привертав увагу багатьох художників своєю композиційною силою, різноманітністю фольклорного звучання, різнобарвністю та образністю естетичного втілення.

Незважаючи на існування локальних особливостей у регіонах України, весільний обряд мав багато спільних рис. Насамперед, змістовність та послідовність окремих ритуалів. Першим з них було сватання (змовини, заручини, договір), яке відбувалося за декілька днів чи тижнів до весілля. Якщо при сватанні батьки нареченої давали позитивну відповідь, дівчина виносила сватам вишиті рушники, якими вони перев'язували один одного через плече. Якщо відмовляли, то замість рушників красномовно дарували гарбуза.

Не всі з відомих ритуалів українського весілля стали об'єктом відображення у мистецьких творах, але такий з них, як сватання, привернув увагу багатьох художників (“Старости“ Т.Г. Шевченка, “Свати“ М.К. Пимоненка, “Сватання“ М.А. Приймаченко, “Сватання“ І.С. Їжакевича).

Після сватання, напередодні весілля, випікали весільний коровай — найважливіший атрибут цього родинного свята. Його випікали (“бгали“) у п'ятницю, напередодні весілля, жінки-коровайниці. Нерідко коровай ставав справжнім мистецьким твором, адже його декорували випеченими з тіста птахами, квітами, “шишками“, а також святковими свічками та різнобарвними стрічками. Його достовірне та поетичне зображення можна побачити у картині “Весільний коровай“ В.Й. Патика.

У суботу, перед весіллям, влаштовувалося своєрідне прощання молодих із дівочою та парубоцькою свободою. Друзі і подруги нареченої та нареченого збиралися окремо (вечорини, підвесілок, дружини). У молодої це дійство називалося дівич-вечір. Воно відзначалось особливо проникливо та лірично. Подружки плели весільний вінок та заквітчували гільце (ритуальне весільне деревце). Звичай прикрашання дівчат вінками з квітів майстерно відтворив у своєму мистецькому творі “Одягають вінок“ Т.К. Трутовський. Далі, у неділю вранці, власне, і розпочиналося весілля. Відповідно одягали наречену, про що красномовно розказав у картині “Наречена“ Ф.Т. Кричевський. Потім у родині молодої зустрічали нареченого. Пара ставала на весільний рушник й просила у батьків благословення. Після цього весільним поїздом (уся весільна процесія) молоді їхали до церкви вінчатися. Після вінчання молоде подружжя направлялося до родини батьків молодого, де їх знову на весільному рушнику зустрічали з хлібом-сіллю, поздоровленнями та побажаннями довгих років життя та щасливої долі. Напрочуд виразно та переконливо про звичай весільного викупу молодої перед прибуттям до домівки її коханого розповів у широкомасштабному полотні “Весільний викуп“ К.О. Трутовський.

Сучасну інтерпретацію українського весілля яскраво представляє у своєму творчому доробку “Весілля“ Т.Н. Яблонська.

Найчастіше закінчувалося весілля у неділю ввечері або пізно вночі ще одним викупом молодої, врученням подарунків та розподілом весільного короваю.

У понеділок, після весілля, зазвичай відбувалися так звані митвини та весільний сніданок. Саме повесільний понеділковий ранок колоритно зобразив у творі “Весілля“ 1.1. Соколов.

Відтак можна зробити висновок щодо безперечної значущості творів українського образотворчого мистецтва у висвітленні та подальшому збереженні весільного обряду як важливої складової нашої культурної спадщини. (За С.В. Коновець).

5. Творче завдання.

Розгляньте репродукції картин К. Трутовського “Весільний викуп“, В. Маковського “Дівич-вечір“, І. Соколова “Весілля“ та опишіть, що на них зображено.

(Наприклад, на картині К. Трутовського “Весільний викуп “з великим знанням селянських обрядів показаний момент викупу нареченої. “Перезва “ з декількох підвід зупинилася на околиці села. Діти й дорослі з усіх боків поспішають до місця головної події. У центрі картини сват у святковому одязі і козак, що вимагає традиційний викуп. Наречена в білій сорочці, в оточенні подруг, спостерігає сцену викупу. На передньому плані дівчинка з глечиком і решетом, забувши про доручення, дивиться на головних діючих осіб. Різкий контраст сонячного блиску і сірої завіси дощу доповнює красу народного звичаю).

6. Заключне слово вчителя.

— У листі до Ольги Рошкевич, датованому 1879 роком, Іван Франко так написав про українське народне весілля: “Скільки тут пречудових образів ... скільки чуття, скільки геніальних порівнянь, скільки глибоко старовинних споминок та окрушин, що становлять цінний матеріал соціологічний, етнологічний, язиковий. А скільки здорових, ясних і правдиво людських поглядів на життя! З якою теплотою оспівана доля жінки перед її шлюбом і по шлюбі! Якими широкими рисами змальований стан народу, що був колись у глибокій старовині! Мені слів не стає на похвалу тієї епопеї селянського життя“.

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Підготуйте інсценізацію елементів народного весілля за творами українських письменників (Г. Квінси-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Стельмаха, У. Самчука та ін.).

Додаток до уроку 4

О. М. Бандура

ОЗНАЙОМЛЕННЯ ДЕВ'ЯТИКЛАСНИКІВ З НАРОДНОЮ ДРАМОЮ

... Величною народною драмою було весілля, якому завжди надавалося серйознішого й важливішого значення, аніж вінчанню в церкві. Воно становило не тільки новий етап у житті молодих, а мало й велике громадське значення як один із заходів продовження життя нації, зростання могутності народу, утвердження його серед інших народів. Водночас весілля було важливим складником національної культури. У ньому відбивалися світогляд, мораль, поетичні уявлення, музичні й артистичні здібності, багатство фантазії трудового народу. У традиційному українському весіллі обряди поєднувалися з драматичними дійствами, пісенними й розмовними партіями, музикою, ігрищами.

Справляли його найчастіше восени, по закінченні польових робіт, коли в селянській хаті були найбільші достатки, адже це родинне свято потребувало великих витрат.

У різних регіонах України в сюжеті весілля є багато як спільних моментів, так і значних відмінностей.

Як і кожний драматичний твір, весілля мало постійний склад дійових осіб: молодий і молода, їхні батьки та “челядь“ (учасники та гості). Кожний учасник повинен був добре знати свою роль: що й коли робити, казати, співати. При цьому поряд з усталеними словесними стереотипами та драматичними дійствами відбувалися також імпровізації. У селах завжди були знавці весільного ритуалу, виконавці певних ролей. Без них не відбувалися жодні весільні урочистості.

Батьки шлюбної пари виявляли увагу й пошану до учасників весілля та гостей, любов і піклування до молодят; мати молодої на весіллі ходила смутна (щоб не подумали, ніби вона рада позбутися дочки), плакала при виконанні деяких узаконених звичаєм обрядів. Молода, поки була вдома, мала сумувати, плакати, чим виявляла любов і повагу до своїх батьків, вдячність їм. У хаті молодого, навпаки, вона повинна була виказувати радість, задоволення, щоб не розгнівити свекра і свекруху. Молодий також виявляв повагу до батьків, був привітним до гостей, до всіх учасників дійства. Бояри (дружби) завжди й у всьому підтримували його, захищали в разі потреби; старший боярин разом із сватами (від молодої та молодого) розпоряджався на весіллі. Боярами були нежонаті хлопці, а сватами — статечні й поважні літні люди, які вміли дати всьому лад, розсмішити присутніх дотепним словом, веселою вигадкою. Свахи (свашки) з боку обох родів — заміжні жінки — плели вінки, вбирали гільце, ліпили коровай, співали. Старша світилка запалювала свічку, обвиту пахучим зіллям, вставляла її у хліб на столі або тримала в руці під час обіду й вечері, аж поки старший дружба гасив свічку. Дружки вбирали молоду до вінця, ходили з нею запрошувати гостей на весілля, знімали з молодої вінок і стрічки під час обряду покриття. Усі учасники з боку молодого, які допомагали виряджати молоду в нову сім'ю, називалися приданками.

Весільних “чинів“ було по кілька осіб; старші з них — найближчі родичі шлюбної пари.

Весілля — велична народна опера: у ньому завжди були три жіночі хори (дружок, світилок, свах), у деяких місцевостях — один парубоцький. У хорових піснях пояснювався зміст і значення кожного обряду, величалися молодята, їхні батьки та челядники. Часом між хорами спалахували словесні поєдинки жартівливого характеру. Між весільними обрядами хори співали народні пісні різного змісту — застольні, баладні, любовні, козацькі, жартівливі, танцювальні та інші, не пов'язані з весіллям. Чоловіки виконували, як правило, розмовні монологи та діалоги.

Мова пісень і розмовних партій багата на символіку, паралелізми, яскраві епітети й порівняння, пестливі слова, персоніфіковані образи предметів природи, тваринного й рослинного світу. Так, молода порівнювалася із зіркою, ягідкою, ластівкою, сонечком; називалася княгинею, царівною, королівною, панночкою. У звернених до неї піснях звучала й радість з приводу поєднання її долі з коханим, і смуток за привільним дівоцтвом, біль довічного розлучення з рідними. Молодого величали князем, царенком, королевичем, паном, соколом, ясним місяцем.

Весільні пісні численні. Відомий український етнограф і фольклорист П. Чубинський у 1869—1870-х роках записав 1943 весільні пісні, але в народі їх, звичайно, набагато більше.

Обов'язковими учасниками весілля були також музики — невеликі оркестри, найчастіше з двох інструментів (скрипка, бубон) чи з трьох (скрипка, бубон, кларнет або цимбали). Музики акомпанували хорам, грали до танців, супроводжували весільний поїзд.

Весільне дійство поділялося на акти, кількість яких була неоднакова в різних регіонах України. Розглянемо коротко основні з них.

Заручини. Вони відбувалися задовго до сватання — звичайно місяців за два-три. Часом батьки, виходячи з господарських розрахунків, заручали дітей ще в ранньому віці. Але найчастіше хлопець, умовившись з дівчиною, сповіщав про це своїх батьків і з рідним дядьком ішов у її сім'ю домовлятися. Коли батьки дівчини згоджувалися на одруження, то домовлялися про час сватання. (У ряді місцевостей заручини відбувалися після весілля). Якщо хлопець був з іншого села, батьки зарученої їхали на оглядини, що є не обов'язковим, але окремим актом весілля.

Потім відбувалося сватання. Воно досить докладно описане в повісті Г. Квітки-Основ'яненка “Маруся“, тому в статті немає потреби спинятися на ньому.

Підготовка до весілля могла тривати від кількох днів до трьох місяців (іноді більше). У цей час у сім'ї зарученої готували віно (придане). Обидві родини купували подарунки, різали бичка чи порося, птицю, випікали багато хліба, готували різні страви (їх мало бути до двадцяти), прибирали в хаті, впоряджали садибу. Молода з дружками, молодий з боярами, співаючи пісень відповідного змісту, ходили по селу й запрошували родичів на весілля. Обряд запросин полягав у тому, що, зайшовши до хати, заручена та наречений кланялися господарям, цілували їх руку й говорили: “Просили батько, просили й мати, і я прошу на моє весілля“. Ті цілували молодят у голову, бажали щастя й добра, обіцяли прибути. Усіх учасників і гостей бувало 50-60 осіб.

Коровай. Для випікання його запрошувалося від трьох до семи шанованих молодих жінок, які жили із своїми чоловіками в повній злагоді (розведених і вдовиць не брали). Короваї пекли в хаті і молодого, і молодої. Коровайниці приносили борошно, яєчка, горілку, масло. Роботою їхньою керував старший сват: благословляв місити тісто, вливати в нього трохи горілки, бгати коровай, садовити в піч, виймати й виносити в комору.

Коли тісто було готове, розкатували корж (підошву) діаметром один аршин (75 см), на який один біля одного наліплювали різні вироби з тіста — шишки, фігури птахів і тварин, квіти, сонце, місяць тощо. Посередині викладалася найбільша шишка, в яку втикали дві або п'ять стулених докупи свічок. Запаливши їх, просили якогось кучерявого (отже, щасливого) хлопця вимести піч віником і посадити коровай дерев'яною лопатою. Разом з короваєм і окремо випікали численні вироби з тіста. Всі етапи виготовлення короваю або здоби супроводжувалися піснями, в яких славилося борошно “з семи хат“, вода “з семи криниць“, “сім курок“, піч (її “золоті плечі“). Закінчивши роботу, коровайниці частувалися і розходилися.

Гільце. У суботу вранці молода зі старшою дружкою скликала дружок і свах вити гільце. Усі сідали за столом, співаючи узаконених звичаєм пісень, прикрашали заготовленими заздалегідь квітами, пахучим зіллям, стрічками, монетами зрізану гілку плодового або хвойного дерева, а на вершечок прив'язували букетик з колосся. Готове гільце втикали у свіжу хлібину, і воно стояло на столі протягом усього весілля. Таке ж гільце звивали бояри в хаті молодого. Обряд прикрашування гільця символізував звивання нової сім'ї. Дівчата сплітали також і віночки або букетики квітів, які потім пришивали до шапок молодого та бояр.

Дівич-вечір — це прощання нареченої з дівоцтвом. У суботу ввечері всі подруги молодої сходилися до її хати. Під троїсті музики вони співали пісень, у яких славили дівочу красу, молодість, привільне життя, висловлювали жаль з приводу розлуки з батьками, родом. У звертанні до матері питали, чи не надокучила їй дочка своїми примхами. Якщо заміж ішла сирота, у піснях запрошувалися на весілля її батьки, а вони “відповідали“, що не можуть устати, бо “сира земля на груди налягла“. На весіллі у сироти були “посажені“ (названі) батьки — близькі родичі. Молода посланцем передавала молодому згорнену й перев'язану стрічками сорочку, яку вона сама пошила й вишила. Цю сорочку молодий мав одягти на весілля. У деяких місцевостях на дівич-вечір приходив і молодий, брав сорочку, а нареченій дарував щось з одежі.

Саме весілля. У неділю вранці молоду готували до шлюбу: брат розплітав і мастив медом косу; дружки прикрашали її стрічками, монетами, вкладали часник (як оберіг від напасті), одягали вінок і вельон (рід фати), вбирали в найкращий одяг. При цьому співали про те, що їхня княгиня дуже гарна, а ще буде й щаслива, славили її нареченого.

Приходив молодий, ставав з нею на рушник (щоб життєва дорога була довга й гладенька); просили батьків благословити їх. Батько знімав з божниці ікону Спаса, мати — Богородиці; тричі хрестили ними шлюбну пару, приговорюючи: “Бог благословляє і я благословляю на щастя, на здоров'я, на довгі роки“.

Молодята йшли в церкву вінчатися. Всі учасники весілля, співаючи пісень, рушали за ними. Коли поверталися назад, відбувався обряд зустрічі молодих: батьки виходили напроти них з хлібом і сіллю на рушнику; мати, стоячи на порозі у вивернутому кожусі (щоб посіви були густі, як вовна), обсипала молодих і челядь збіжжям, змішаним з горіхами, цукерками, монетами, насінням (щоб багаті були). Завівши в хату, молодих садовили на посад (місце під божницею) на вивернутий кожух. По праву руку від молодого сідав його рід, по ліву від молодої — її рід.

Світилки запалювали свічки, починалось частування. Хори співали до кожної страви, яку подавали мати й родички, жартівливих пісень: “борщ укипів на льоду“, для каші “з помийниці воду брали“, курку чи гуску “непатраними давали“ тощо. Відбувалися й переспіви між хорами: дружки висміювали бояр за ненажерливість (“півтора вола з'їли, на столі ні кришечки, під столом ні. кісточки“) або в крадіжці (“їли юшку, вкрали галушку, сховали в кишеню — дівкам на вечерю“). Хор світилок чи бояр запевняв, що цього не було, бо вони “роду королівського“, і висміювали дружок (у них “зуби з редьки“, старша дружка “тлуста, як капуста“, інші — “кістками торохтять“, бо такі худі). Діставалося й сватам (“убогі, безногі, недолугі“), свахам (“сороки на лузі“, “свахи-нетіпахи“), світилкам (“шпильки в стіні“). Пісні поважного змісту співали до молодих та батьків.

По обіді старший сват чи боярин подавав молодим хустку, за крайки якої вони бралися, і виводив у двір; за ними йшли всі присутні. Починалися танці, всілякі жартівливі витівки учасників і гостей. Молодий їхав додому ще сам; його зустрічали батьки з хлібом та сіллю, обводили навколо діжі, поставленої посеред двору (щоб завжди був хліб у молодят); мати обсипала сина й бояр збіжжям, змішаним з горіхами, тощо. Зайшовши до хати, частувалися, а потім їхали до молодої, всю дорогу співаючи.

Стоячи на воротях молодої, парубки, “озброєні“ палицями, лютнями, голоблями тощо, не пускали поїзжан у двір; починалася боротьба за ворота, але все закінчувалося мирно: молодий частував парубків горілкою або давав гроші, і вони пропускали його у двір. Але на хатньому порозі мусили знову затримуватися. За столом сидів рід молодої, а її, схилену до столу, покривали хусткою, зверху ставили хлібину з дрібкою солі. Починався обряд викупу молодої, яку “продавав“ її брат. Відбувався торг.

Потім починалося частування, далі — обмін родин подарунками; матерям — очіпки або чоботи, батькам — шапки, сестрам — черевики, братам — пояси, родичам — хустки, стрічки тощо. Молодятам гості, бояри, свати дарували всілякі предмети, потрібні в господарстві, або гроші, часом — телят, поросят, птицю. Старший боярин виконував обряд роздачі короваю: найбільшу шишку зрізав і давав батькам, вироби з тіста по шматочку — учасникам і гостям, а “підошву“ — музикам.

Найдраматичніший момент весілля — прощання молодої з батьками та родом. Вона сама або хор співали пісні-подяки батькові, матері, родичам, а ті бажали їм здоров'я, щастя, достатку. Приданки та бояри в цей час з дозволу старшого старости виносили і вантажили на вози скриню молодої, подушки, перину та всяке начиння. А челядь молодого нишпорила по господі й “крала“ для молодого на нове господарство все, що траплялося під руку: макітри, миски, ложки, лопати, курей, ягнят, поросят. Челядь молодої ганялася за ними, відбираюче загарбане. Зчинялася метушня, крики й жартівливі лайки, лящали на все село.

Виводили у двір молодих, молода ще раз прощалася з родом, усі плакали, бажали добра. Старший боярин або сват брав молоду за руку й співав, що тепер плачі їй не поможуть — треба їхати, бо вона вже відрізана від свого роду. Садовили молоду на передній віз, укритий поверх соломи килимом. Молодий кидав їй під ноги курку (щоб була ретельною господинею); злегка бив її арапником, приговорюючи: “Кидай батькові норови, а бери мої“, сідав поруч з молодою. Мати молодої брала коней за поводи і виводила за ворота. Хори співали “од'їзної“; за першим возом рушали і поїзжани.

Усю дорогу весільна челядь співала різних пісень. На шляху та біля воріт молодого вже палали снопи, через які поїзжани мали швидко перескочити (відгомін язичницького обряду “очищення вогнем“). У дворі батько й мати молодого зустрічали хлібом-сіллю, вели в хату. Проходячи повз піч, молода кидала туди курку, яку смажитимуть завтра. Знову з піснями, жартами й музикою відбувалося бенкетування, а молодих відсилали відпочивати.

Комора — приміщення, в якому для молодих заздалегідь приготована постіль. Цей звичай був важливим заходом для підтримки в молоді високої моральності, скромності, цнотливості, а для батьків — ніби перевіркою, чи здатні вони виховувати своїх дітей відповідно нормам звичаєвого права. Коли виявлялося, що молода зберегла дівоцтво, її величали в піснях, хвалили батьків, несли в комору печену курку, різні смачні наїдки й напитки.

Коли ж виявлялося, що молода “нечесна“, вона мусила терпіти побої і тяжкий глум: суджений та брат били її арапником; хори ганьбили необачну в сороміцьких піснях, замикали до ранку в коморі саму, не давали їсти. Вранці посилали до її родини челядників молодого, які висміювали батьків.

Якщо ж молода признавалася в своєму “гріху“ ще до комори або її суджений брав провину на себе й обоє приносили у всіх присутніх пробачення, то, присоромивши молоду в піснях, прощали; але батьків однак, ганьбили.

Покриття — один з найзворушливіших моментів весілля. Воно відбувалося вранці в понеділок. З піснями і примовками дружки знімали з чесної молодої вінок, стрічки й віддавали молодшій сестрі або родичці; горілкою промивали косу; жінки одягали на голову очіпок, пов'язували зверху наміткою або хусткою. Перед покриттям “нечесної“ молодої стрічки рвали, вінок кидали долі й топтали ногами.

Перезва. Пізніше весь рід молодого прямував до нових сватів. Після частування дружки мили руки, молитися Богу, за дозволом свата розрізували коровай, привезений від молодого; під спів хорів по шматочку роздавали всім присутнім. Після танців увечері всі розходилися.

В одних місцевостях на цьому весілля закінчувалося, в інших — продовжувалося до наступної неділі.

Циганщина. У вівторок сходилися до хати молодого. Дехто вбирався циганом і циганкою, ворожками, москалями, старцями; чоловіки вдягали жіночий одяг, жінки — чоловічий. Гуртом обходили всіх родичів. Ті, що йшли попереду, випрошували, а хто — за ними, крали борошно, гречку, гусей, курей тощо. Все здобуте таким чином приносили до батьків молодого, продавали одне одному збіжжя, а птицю смажили; на вторговані гроші купували горілку. Вигадкам і витівкам не було кінця. Робилися також вистави окремих ігор-п'єс, найчастіше “Піп і смерть“ та “Млин“ (виконавці ролей рядилися і гримувалися). У хаті молодого рогачами, кочергами, граблями скородили стіни, обдирали піч (щоб завдати молодій роботи, перевірити її вміння опоряджати житло). На тачку або передок воза (з двома колесами) клали солому, садовили батьків, з піснями, танцями, різними вигадками вивозили їх за село й вивертали в пилюку на дорозі або в найбільшу калюжу.

У різних місцевостях, залежно від весільних звичаїв, авторського чи артистичного обдаровання учасників і гостей подібні витівки були найрізноманітнішими.

В інші дні весільні гості ходили на частування від одних родичів до інших; при цьому гулянки проходили чинно й мирно, але пісні й музики не вмовкали.

Виникнувши ще в первісному суспільстві, весільні обряди та пісні створювалися колективним автором — народом — протягом віків. Кожна наступна епоха накладала на них свій відбиток: текст варіювався, вносились доповнення або скорочення в обрядові дійства, прозові діалоги й монологи, пісенні тексти...

Деякі відомості про давні форми шлюбу слов'ян зафіксовані ще в літописах. Найдавніші записи українського весілля зроблені Г.-Л. де Бошіаном, французьким військовим інженером, що в 1630-1648 роках перебував на службі у польського короля. У книжці “Опис України“ він розповів про весільні звичаї та обряди того часу. Один з перших українських фольклористів І. Калиновський, родом із Сумщини, в 1777 році видав окремою книжкою “Описание свадебных украинских простонародных обрядов“. У польському журналі в 1805 році надруковано працю галичанина І. Червінського “Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі Червоній...“ (тобто Галичині). Значно докладніші описи весілля другої половини XIX ст. зроблені П. Чубинським, І. Франком, М. Лисенком, Б. Грінченком.




Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.