Уроки з української літератури 9 клас

Перекладна література

Мета: ознайомити учнів з видами перекладної літератури; дати уявлення про жанрову специфіку церковної та світської літератури: викликати зацікавлення та повагу до літератури інших народів як невід'ємної складової української національної культури; виховувати гордість за свій народ, шанобливе ставлення до здобутків рідної культури.

Обладнання: ілюстрації зразків перекладної літератури; таблиця “Види та жанри перекладної літератури“.

Міжпредметні зв'язки: історія України, зокрема історія українського середньовіччя.

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань.

1. Перевірка домашнього завдання.

2. Поділ учнів для роботи в групах відповідно до теми випереджуючого завдання.

1- ша група.

2- га група.

3- тя група.

4- та група.

(Матеріал для вчителя.

1. Місце перекладів в історії давньої літератури.

Література Київської Русі XI—XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. З пам'яток письменства цього періоду перекладним творам належить дуже значне місце як щодо кількості рукописів, так і щодо поширення цих творів серед читацьких кіл. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, й ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця X ст., була пов'язана з християнським культом, отже, з релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму. Навіть твори світського, по суті, змісту набували, як побачимо далі, того ж таки церковного колориту. Крім того, перекладна література цього періоду має свої особливості порівняно з перекладною літературою нових часів. Якщо в нові часи (з XIX ст.) перекладачі намагалися максимально точно відтворити оригінал, то в середні віки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до місцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної міри співавторами. В цьому специфічний характер перекладної літератури даного періоду.

Види та жанри перекладної літератури


Церковна

Світська

Сюжети творів приходять на Русь з Болгарії, Візантії, Сербії, Риму, інших країн Заходу чи Сходу

твори на церковно-біблійні сюжети

твори на природознавчу, наукову, історичну тематику тощо

Жанри:

. християнська гімнографія;

. апокрифи;

. житійна література.

Жанри:

. хронографи;

. хроніки;

. наукові трактати;

. енциклопедичні книги природничо-наукового змісту.

Приклади:

гімнографія Іоанна Дамаскіна;

апокриф “Хожденіє Богородиці по муках;

житіє Георгія ГІобідоносця.

Приклади:

хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола;

повість “Олександрія“; природничо-наукові твори “Фізіолог“, “Шестоднєв Іоанна Екзарха“.


2. Джерела перекладної літератури.

Величезна більшість пам'яток перекладної літератури в Київській Русі XI—XIII ст. має своїм джерелом літературу візантійську. Твердження це вимагає, однак, пояснень і застережень.

Візантійською літературою називається сукупність творів грецькою мовою, написаних у Візантійській імперії з IV до XV ст. і своїм складом дуже різноманітних. Творячись на основі античної літератури, візантійська література ввібрала в себе також частину спадщини староєврейської літератури, ряд пам'яток східних літератур, зазнала згодом і впливу літератур Західної Європи. Складаючись у суспільстві класовому, література ця не була цілком єдиною і щодо своєї ідейної спрямованості. В свою чергу спрямованість ця мінялась відповідно до характеру класової боротьби в той чи інший момент політичної історії Візантії.

Неоднорідною є візантійська література і щодо ступеня своєї оригінальності. З одного боку, в ній ніби вичерпалось творче начало: візантійські письменники або наслідують античних авторів, аж до XII ст. переказуючи Гомера, іноді з безглуздими власними коментарями, або без кінця варіюючи теми і ситуації грецького любовного роману елліністичної епохи, або складаючи незліченні антології, хрестоматії, словники, збірники виписок і т.д. З іншого боку, ми знайдемо у візантійській літературі і нові форми ліричної поезії з новим, християнським змістом; нові форми роману з посиленням казкового і героїчного елементу; народну поезію та зростаючу на її основі героїчну поему про подвиги богатиря Дігеніса і т.д.

Якби вся маса творів ринула в Київську Русь, то ця остання ніяк не могла б її засвоїти. Але Київській Русі Візантія давала тільки те, що вважала за потрібне імпортувати в слов'янські землі. Творів, що призначалися для верхівки візантійського суспільства, написаних прозаїками і поетами, які продовжували античну традицію в напрямі найвитонченішого формалізму і схоластичної казуїстики, Візантія не імпортувала в країни, які вона хотіла б зробити своїми культурними колоніями.

Передавалося лише те, що було абсолютно необхідне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми властивостями і змістом могло сприяти візантійській культурній гегемонії над “варварами“, що їх вона “цивілізувала“. А втім, труднощі зв'язків і різні політичні обставини перешкоджали планомірно керувати імпортом; до того ж уявні “варвари“ аж ніяк не збиралися безперечно підкорятися візантійській гегемонії.

Говорити про візантійський вплив на Київську Русь можна, отже, тільки взявши до уваги, що в складі перекладеної літератури приходили насамперед:

1) пам'ятки літератури староєврейської, перекладені з єврейської мови на грецьку і з грецької на староцерковнослов'янську;

2. пам'ятки грецької християнської літератури (від І до V ст. н.е);

3. пам'ятки власне візантійської літератури. Треба далі пам'ятати, що значна частина цих творів прийшла в Київську Русь через південнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарії в X ст. за болгарського царя Симеона, відомого своїм старанням і піклуванням про ріст перекладної літератури.

Київська Русь діставала більшу частину того, що вже було з письменства в Болгарії.

Перекладна література, у величезній своїй більшості, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплінувати волю поборників нового релігійного культу в певному напрямі, прищеплюючи їм нові поняття, певну поведінку. Цілі естетичного впливу зовсім не мались на увазі, але вплив естетично-емоціональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався і засобами мистецтва. Літописний переказ сповіщає, що, задумавши прийняти нову віру, Володимир запросив до себе грецького проповідника. Цей проповідник, піддавши критиці всі інші релігійні культи і довівши перевагу грецької ортодоксії (“православ'я“), розповів князеві про створення світу, про історію відносин між людьми й Богом, а на закінчення розгорнув картину — “запону, на ней же написано судище господнє“, показав йому “одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошую грешники идуща в муки“; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого “страшного суду“. Картина справила на Володимира величезне враження; зітхнувши, він, за літописним переказом, нібито сказав: “Добро сим одесную, гресим ошюю“.

Так само могли впливати своєю образно-емоціональною стороною і пам'ятки перекладної літератури.

Серед них ми маємо ряд творів, що цілком належать до ділової прози і тому не входять до нашого розгляду (монастирські і богослужебні устави, збірники церковних правил — Кормча книга, Номоканон і т. ін., коментарі візантійських церковних письменників до біблійних книг тощо); далі — ряд творів щодо основного завдання теж прозових, які, проте, елементами змісту або форми можуть впливати на почуття й фантазію (історичні твори, твори про явища природи і т.ін.), і, нарешті, твори, які більше за інші відповідають теперішньому нашому уявленню про поезію і белетристику.

3. Жанри церковної перекладної літератури.

• Апокрифи.

Книгами, об'єднаними назвою Біблія, далеко не вичерпувалась вся епічна творчість староєврейської і християнської релігій. За межами біблійного канону лишався широкий цикл легенд і переказів, які з різних причин не ввійшли до нього і після встановлення канону дістали назву “отреченных“, або апокрифічних (прихований, таємний, пізніше також — фальшивий).

На час прийняття Київською Руссю християнства книги ці у Візантії остаточно були визнані хибними: вже в одному з найстаріших перекладних збірників, в Ізборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких “отречённых“ книг (по-латині — індекс): другий список датується XII—XIII ст. Це “нерекомендоване“ читання набуло, проте, популярності не меншої, ніж книжки “рекомендовані“. Воно приваблювало до себе пишним розквітом фантазії, крім того, доповнювало часто стислі відомості книг канонічних. Апокрифічні перекази в складі перекладних візантійських збірників, у складі так званої Палеї (виклад старозавітної історії за Біблією і легендами, свого роду сурогат повної Біблії, яка ще не була повністю перекладена) і в окремих списках тягнуться через усю історію і російської, і української літератури (аж до XIX ст.) Апокрифи лишили дуже помітний слід в українському фольклорі: досить розгорнути будь-яку збірку українських народних казок, щоб зустрітися там з легендами про створення світу, про Адама, про всесвітній потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажів новозавітних переказів. Вивчаючи історію образотворчих мистецтв у Київській Русі XI—XIII ст. і на Україні в XVI—XVIII ст., ми не раз знайдемо в стінних храмових розписах та іконах подробиці, безпосередньо навіяні апокрифами. Фреска Київської Софії XI ст. на тему “благовіщення“ зображає Богородицю, що стоїть біля колодязя з водоносом у руках і прислухається до слів ангела; такої сцени немає в канонічному Євангелії, але вона є в апокрифічному Євангелії Іакова. Переказ про те, як Христос, після своєї смерті на хресті, спустився в пекло і, на велике невдоволення Сатани та його приспішників, вивів звідти душі старозавітних праведників, відомий і в Київській Русі, був драматизований на початку XVII ст. в “Слові про збурення пекла“, яке дало у XVIII ст. матеріал для безлічі бурлескних віршів на великодні теми. Весь цей епізод заснований на апокрифічному ж переказі “Никодимового євангелія“. Цей переказ, у свою чергу, відбився і в церковному живопису. Таких прикладів можна було б навести безліч.

• Агіографічна література (про життя святих) становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного християнським культом. До неї входять так звані “житія святих“. Житіє — біографія видатної, з погляду церкви, особи, що написана в тоні її вихваляння. Починаючи з епохи своєї боротьби з язичництвом (з античними релігіями), християнство зібрало чимало спогадів про своїх ревносних прихильників, які або заплатили за свою відданість новій релігії мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали її, зазнаючи утисків і страждань (сповідники), або, займаючи керівний пост у християнській общині, сприяли зміцненню нового культу (святителі; по-грецькому — єпископи, буквально — наглядачі), або прославились життям, строго згідним з приписами церковної моралі (преподобні). Дії останніх полягали в аскетичних подвигах, наприклад, у відмовленні від їжі (посники), в цілоденному стоянні на якомусь підвищенні — “столпі“, в стані мовчазного самозаглиблення (столпники); ще інші відмовлялись з любові до Бога від вищого людського дару — розуму, симулюючи ідіотизм і божевілля (Христа ради юродиві). Аскетизм як форма моральної поведінки не є, як відомо, приналежністю тільки християнської релігії — він поширений був уже в античності, знали його і брахманійська, буддійська і магометанська релігії.

Християнство принесло на Русь систему богослужбових жанрів, які склалися на той час в християнській гімнографії (кондаки, ірмоси, канони, тропарі тощо). Ці жанри витримали випробовування протягом майже 2000 років і в більшості своїй дожили до нашого часу. На Русі сприйнято близько 70 візантійських жанрових різновидів, які переважно зберегли свої назви, призначення, місце в службах, духовний зміст. Церковні співи були одноголосними, рух мелодії спокійний, урочистий, суворий. Метричного розподілу на такти (в сучасному розуміннні) не було, метрику визначав сам текст.

4. Жанри світської перекладної літератури.

• Природничо-наукові твори.

За ораторською прозою і збірниками висловів ідуть збірники і твори, що цікавили не формою, а змістом, фактами, що в них подаються. Це — наука в умовному, звичайно, значенні цього слова. Вона повинна була дати відповідь на питання про природу, про навколишній світ людини, про людське минуле. На питання природничо-наукового характеру перекладна література відповідала такими творами, як “Шестоднєв“, “Фізіолог“, “Християнська топографія“ Козьми Індікоплова.

Перекладна література знає не один “Шестоднєв“, а кілька їх. З візантійської літератури прийшли до слов'ян Шестоднєви Василія Великого і Георгія Пісіди, візантійського поета VII ст. (“Похвала Богу о сотворении всея твари“). З болгарської літератури прийшов у Київську Русь Шестоднєв Іоанна, екзарха болгарського. Щодо свого задуму, твори ці однакові. За староєврейським міфом, записаним у Біблії, світ створив Бог за шість днів. Шестоднєв Василія Великого й є докладним коментарем до короткого біблійного повідомлення про ці шість днів творіння. На початку, застерігаючи слухачів від захоплення теоріями еллінських мудреців про природу, автор, проте, змушений сам згадати і про атомістичну теорію, і про астрономічні дослідження небозводу. У коментарях до біблійного тексту йому доводиться подавати і деякі природничо-історичні відомості, добуті античною наукою й зібрані в Арістотеля, Плутарха, Еліана і Плінія Старшого. Але спостереження і пізнавання природи цінні для нього в такій мірі, в якій явища природи можуть бути витлумачені як символ релігійно-моральних понять.

Особливо послідовно цей символізм проводиться в збірнику, що має назву “Фізіолог“. У своєму початковому вигляді цей збірник складений був, видимо, ще у II—III ст. н.е. Не раз перероблений, він прийшов у Київську Русь уже в пізнішій візантійській редакції. Він складається з окремих розповідей головним чином про тварин, часто про камені та рослини. Здебільшого говориться не про те, що читач (особливо слов'янський) міг бачити перед очима, а про рідкісних напівказкових звірів і птахів: або про казкового птаха Фенікса, звіра інорога (єдинорога), або про екзотичних для слов'янства тварин — лева, слона, кита і т.д. Кожна розповідь складається з двох частин: у першій описуються властивості тварин, у другій встановлюється “подібність“ і робиться повчальний висновок.

Історичні твори.

Історичну допитливість повинні були задовольняти перекладні візантійські хроніки, з яких досить назвати згадану вище хроніку Іоанна Малали, відому в перекладі вже з XII ст., але менш популярну в східних слов'ян, ніж хроніка іншого ченця — Георгія, на прізвисько Амаргол (тобто “Грішник“), IX ст.; руська редакція староболгарського перекладу цієї хроніки припадає на першу половину XI ст. Обидва твори дають виклад всесвітньої історії, але з традиційного візантійсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з історії стародавніх євреїв (старозавітної), продовжуючи історією раннього християнства (за Новим Завітом) і закінчуючи докладно викладеною історією візантійською. Хроніка Георгія Амартола складається з чотирьох книг. У першій, без певного плану, розповідається про Адама, Немврода, Ніна, персів, римлян, Філіппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманів, халдеїв, амазонок тощо. Друга починається також з Адама й дає старозавітну історію аж до римських часів. У третій книзі йде римська історія від Цезаря до Костянтина, в четвертій — історія Візантії, яку Георгій припиняв на 842 році, але продовжувачі повели і далі.

Повістева література.

Хроніка зацікавила читачів Київської Русі, які ознайомилися з нею, очевидно, зі складеної в Болгарії широкої історичної компіляції XI ст., відомої під назвою “Еллінського і римського літописця“. До цієї компіляції ввійшли обидві хроніки — і Іоанна Малали, і Георгія Амартола, доповнені запозиченнями з біблійних книг і з апокрифічної літератури. У XIII ст. цей “Літописець“ був значно розширений і збагачений ще іншими пам'ятками, в тому числі такою відомою потім у Північній Русі й на Україні міфічною історією Олександра Македонського, яку можна віднести вже до окремого розряду перекладної літератури — до перекладної “белетристики“.

Вже на перекладах старозавітних біблійних книг, апокрифів і житій східнослов'янський читач знайомився з античними міфами і східними переказами, в більшій чи меншій мірі християнізованими. Не тільки подібні “бродячі“ сюжети, але й самі жанри ряду творів на релігійні теми — фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях і відповідях, героїчний епос, часом суто світського “богатирського“ характеру — не чужі, певно, і місцевому слов'янському фольклору, полегшували засвоєння цього нового письменства. Останнє приносить також літературні жанри біографічної повісті й справжнього роману із вплетеними, на східний зразок, дидактичними апологами, а також жанр історичної хроніки (“книги царств“).

• Збірники різного змісту.

Як і більшість інших перекладних творів, пам'ятки ораторської прози приходили звичайно в складі збірників, улюбленої у Візантії X—XI ст. форми літературної передачі. Особливо популярні проповіді Іоанна Златоуста ще в Болгарії вживались в антологіях з назвами “Златоструй“, “Учительне євангеліє“ (вибрані уривки з пояснювальних бесід Іоанна на євангелія, з додатком повчань інших візантійських письменників, об'єднані в збірник болгарським письменником X ст. Костянтином Пресвітером) та ін. За цими зразками складались і в Київській Русі антології ораторської прози (“Златоуст“ і ін.) До творів Іоанна Златоуста тут прилучалися повчання й інших письменників, а потім і самостійні гвори, написані за візантійськими зразками. Декілька збірок антологій такого типу дійшло до нас уже в списках XI—XII ст.

Сюди належить насамперед збірник Святослава 1073 р. Збірник цей був переписаний якимось дяком Іоанном для великого князя Святослава Ярославича і в оригіналі відомий під заголовком “Събор от мног отець“. На слов'янську мову збірник цей був перекладений ще в IX—X ст. за наказом болгарського царя Симеона, для якого він спочатку й призначався. Склад його досить строкатий. Поряд з вибраними творами Іоанна Златоуста, Василія Великого, Григорія Богослова, Спіфанія Кіпрського та інших тут ми знаходимо й найдавніший у нашій літературі підручник риторики — статтю Георгія Херобоска, візантійського письменника IX ст., “О образах“. Стаття дає перелік різних риторичних фігур і цікава своєю термінологією: “инословіє“ (алегорія), “превод“ (метафора), “лихоречье“ (гіпербола), “поруганіє“ (іронія), “поиграніє“ (сарказм) і т.д.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Пояснення вчителя.

— Прийняття Київського Руссю християнства зробило вкрай потрібними церковні книги мовою цієї держави. Безперечно, про живу народну мову не йшлося. Йшлося про книжний варіант, церковнослов'янську або старослов'янську мову, якою велося богослужіння і якою священики виголошували проповіді. Виникала потреба у фахових перекладачах і добротних перекладах. Вітчизняні вчені люди цікавилися зарубіжними взірцями історичної літератури, тому було перекладено кілька хронік і хронографів, зокрема Іоанна Малали, який подав відомості про Єгипет, Рим, Персію, Грецію, Візантію, розповів про Троянську війну, заснування Риму і Юлія Цезаря; не цуралися науково-природничих творів, які прийшли на Русь у вигляді “Фізіолога“ з описом фауни і флори, “Шестиднєва“.

2. Робота в групах.

(Кожна група розкриває дану їй тему, опираючись на ілюстративний матеріал).

3. “Колесо фортуни“.



1. Назвіть види перекладної літератури: церковна і … (світська)

2. (Апокриф).

3. (“Фізіолог“).

4. (Гімнографія).

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

Зіставте та проаналізуйте один твір церковної та світської літератури. Знайдіть відомості про переклади Біблії українською мовою.

(Довідка.

Біблія писалася, переписувалася й перекладалася протягом більш ніж 1700 років представниками понад 60 поколінь різних народів світу й не зазнала відтоді практично жодних змістових відхилень від оригіналу. Не віднайти жодної іншої книги, яка б могла бодай наближено суперничати з цією за кількістю випущених у різні періоди накладів. Саме цей твір став першою друкованою на земній кулі книгою, бо її латинський варіант виготовив ще в першій половині XV ст. відомий німець Йоган Гутенберг. Як засвідчує кембриджська “Історія стародавнього світу“, жодна з книг ніколи навіть не наближалася до такої величезної й постійної популярності, як Біблія. До речі, саме це слово послужило згодом назві в багатьох мовах світу неповторного поняття витвору людського розуму — книзі. Адже Книгою Книг цей твір називається ще й тому, що в перекладі з грецької “бібліо“ означає книга.

За енциклопедичними даними, повний переклад Біблії здійснено більш ніж 250 мовами світу, окремі книги Святого Письма перекладалися ще 740 мовами та діалектами, що в цілому становить близько 1000 перекладів.

В історії літературних мов світу є немало прикладів, коли саме майстерно перекладена Біблія ставала за взірець подальшого розвитку цієї мови й літератури. Так було, зокрема, з англомовним перекладом Біблії, який здійснив близько 1380 р. Джон Вінклер, а завершив значно пізніше Вільям Тіндаль (1535). Згодом цілі покоління англійців училися своєї літературної мови за перекладом Біблії Тіндаля. Авторитет живої французької мови підняв своїм перекладом Біблії Жан Кальвін. Нова сторінка в розвитку німецької літературної мови розпочалася з виходом у світ німецькомовного перекладу Святого Письма (1534), здійсненого Мартіном Лютером — вихідцем із простої селянської родини, який узяв за основу свого перекладу народну мову однієї із центральних земель країни. Феномен Лютерового перекладу полягав і в тому, що до нього у різних землях Німеччини говорили різними діалектами і саме національна Біблія лягла в основу формування всенімецької літературної мови. Це ж можна сказати й про чехів.

Тернистим був шлях Божого Слова до українського народу. Його поява спочатку церковнослов'янською мовою була пов'язана з іменами християнських просвітителів IX ст. Кирила і Мефодія, котрі здобули богословську освіту в кращих школах столиці Візантії — Константинополі та в Римі.

У XVI столітті були зроблені спроби перекласти Святе Письмо з мови оригіналу на українську народну мову. Прикладом може бути знамените рукописне Пересопницьке Євангеліє з Волині 1556—1561 років: дорогоцінна пам'ятка історії української мови, каліграфії, книжкової мініатюри, на якій в незалежній Україні присягають на вірність народові президенти.

Український першодрукар Швайпольт Фіоль серед перших книг видав і Псалтир — у 1491 р. Багатою на українські елементи є копія від 1543 р. Псалтиря Ф. Скорини, поширеного не лише на білоруських землях, айв Україні. Не можна не згадати і знаменитий заблудівський Псалтир з Часословцем, які видав у Заблудові 1569 р. російський емігрант І. Федорович при сприянні Г. Хоткевича. А вже починаючи з XVII ст., Псалтир видається регулярно і аж до XIX ст. він залишається однією з найпотрібніших книг для школи та церкви. А перший віршований переспів 42 псалмів українською мовою зберігся ще від 1642 p. І знайдено його в книзі Житомирського міського суду, де він записаний латинськими літерами. А трохи згодом — 1680 р. — видав свою “Римотворну Псалтирю“ Симеон Полоцький, праця якого стала дуже популярною і посіла особливе місце в історії української духовності. За наказом царів Івана та Петра “Римотворну Псалтирю“ було покладено на ноти.

Національне пробудження українців кінця 40-х pp. позаминулого століття, що увінчалося створенням Кирило-Мефодіївського братства, спонукало до обговорення в широких колах інтелігенції ідеї так званих недільних шкіл із викладанням там предметів українською мовою і, зокрема, вивчення рідною мовою Закону Божого. Для цього потрібні були відповідні підручники чи окремі книги. Україномовні переспіви Псалмів, сюжети з Псалтиря все частіше набували поетичних форм у творах П. Гулака-Артемовського, М. Максимовича, Т. Шевченка. Боронити право українського народу на свою мову, літературу, історію взялися засновники й численні прихильники з числа національно свідомої інтелігенції першого поважного часопису “Основа“, що почав виходити в Петербурзі з 1861 р. Саме зі сторінок цього часопису (кн. 8 за 1862 р.) вперше було повідомлено читачів про створення в Петербурзі Громадського комітету для збору коштів на видання підручників і Святого Письма українською мовою.

Як відомо, перший повний переклад Святого Письма тогочасною українською літературною мовою було здійснено лише в середині XIX століття. На цю надзвичайно складну працю відважився Пилип Морачевський — інспектор Ніжинської гімназії вищих наук князя В. Безбородька, палкий прихильник української старовини. Однак Синод Російської православної церкви, куди перекладач надіслав Біблію на розгляд і одержання дозволу на друк, відповів категоричним “ні“: “Перевод Евангелий, сделанный Вами или другим кем-либо, не может быть допущен к печатанию...“ До речі, такі бюрократичні фрази, як “не может быть допущено к печатанию“ чи “безусловно запретить к напечатанию“ в умовах дії антиукраїнських Валуєвського (і863), а згодом Емського (1876) цензурних актів проставлялися практично на всіх україномовних рукописах з історії чи культури України, що надходили до цензурних кабінетів.

Морачевський усе ж не втрачав надії побачити свою працю надрукованою, тому ще три роки після одержання негативної відповіді з Москви удосконалював перекладений текст. На жаль, ця колосальна праця за життя перекладача з політичних причин так і не дійшла до тих, кому вона призначалася, — простих українців, які прагнули осягнути таїну й силу Христового слова рідною мовою. Але вона не пропала безслідно. Після обнародування царського маніфесту у листопаді 1905 р. про волю друку, про готовий до складання рукопис Морачевського згадали небайдужі українці, передусім єпископ Парфеній. 1906 р. почали друкувати чотирикнижжя Нового Заповіту окремими випусками. Але ініціатори видання дуже виправили мову перекладу, що, на жаль, знизило літературну цінність праці. Дещо пізніше за цю справу взявся П. Куліш. Ще за свого життя, 1887 року, йому вдалося видати, щоправда, поза межами російської України, Новий Заповіт, а повна україномовна Біблія побачила світ вже після смерті перекладача — в 1903 році, й цю працю вже довершували І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй. У жорстоких умовах цензури ця книга могла поширюватися лише в Галичині. Однак уже на двадцяті роки — час активної українізації — з лексичного і фразеологічного боку ці два переклади були застарілими. Адже тоді в українському правописі сталися суттєві зміни. Крім того, П. Куліш здійснював свій переклад Старого Заповіту місцями не дослівно, а у вільному перекладі, що спричинило значні відхилення від оригіналу.

Знайомство у Відні з галичанином Іваном Пулюєм, який багато в чому поділяв погляди Куліша, прискорило перекладацьку працю, оскільки після попередньої домовленості з Британським і Закордонним Біблійним товариством вимальовувалася перспектива видати офіційним шляхом повний текст Біблії для українців як Галичини, так і Росії. Найперше йшлося про повний переклад Нового Заповіту. Пулюй, який добре знав грецьку, дуже допоміг Кулішеві, в якого більше часу стало для виправлення перекладеного українською мовою і вивірення з церковнослов'янським, російським, польським, сербським і латинськими текстами.

Одна важлива обставина завадила Кулішевому перекладу стати на початку XX ст. тим взірцем української літературної мови, якими вважалися перекладені національними мовами біблійні тексти в англійців, французів, німців чи чехів. І Куліш, і Нечуй-Левицький, і тим більше галичанин Пулюй у своїй праці дотримувалися різних правописних форм. Редагувати ж рукопис випало саме Гіулюю, який мимоволі приніс до текст}' ще більше так званих галицизмів.

Таким чином, на початку XX ст. перед українським суспільством складалися об'єктивні передумови необхідності другого повного перекладу Святого Письма українською мовою. Волею історичних обставин складеться так, що така велична, відповідальна й надзвичайно тяжка місія випаде на долю видатного діяча українського відродження XX століття Івана Огієнка — митрополита Іларіона.

Ось чому, приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко поставив перед собою два найголовніші завдання: по-перше, найточніше передати зміст оригіналу, дбаючи передусім про змістову точність цілого ряду багатозначних слів, і, по-друге, забезпечити пере- клад милозвучною, сучасною літературною мовою. Робота пожвавилася після того, як Британське і Закордонне Біблійне товариство уклало з перекладачем угоду (1936) про видання книги.

Перший, незначний наклад перекладених Огієнком чотирьох Євангелій (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) побачив світ 1937 року у Львові, а 1939 року — додрукований у Варшаві. До цього видання було додано ще й Псалтир. Переклад усієї Біблії завершено 11 липня 1940 року, однак через обставини військового стану запустити в роботу до друкарні не вдалося. Натомість через два роки друга частина Біблії — “Новий Заповіт. Псалтир“ — була додрукована ще раз. Цього разу у Фінлянлії, заходами Стокгольмського товариства поширення Євангелія в Росії.

Приступаючи до цієї надзвичайно складної роботи, Огієнко навіть не сподівався, наскільки більше труднощів і невдач, болю і розчарувань випаде йому в порівнянні з тими, які пережив свого часу його попередник. П. Куліш трудився на цьому поприщі 30 літ, Огієнкові ж випала ця хресна дорога до своєї Біблії довшою більш ніж на 10 років. Від початку перекладу богослужбових книг у Кам'янець-Подільському до одержання сигнального примірника перекладеної ним повної Біблії у Вінніпезі пройшло 42 роки.

У 1955 році Біблійне товариство прийняло рішення готувати до друку Огієнків переклад Біблії. Але цю роботу було закінчено аж через сім років. 1 лише 1962 року в Лондоні побачив світ солідний том — на 1529 сторінок — з відтисненим позолотою українським заголовком — Біблія.

Третій повний переклад Біблії українською мовою здійснив під егідою греко-католицького Чину св. Василя Великого перекладач Іван Хоменко в середині XX століття. Під назвою “Святе Письмо“ цей переклад був уперше надрукований у Римі 1963 року і відтоді кілька разів перевидавався.

Всі три дотеперішні переклади Біблії українською літературною мовою здійснені з ранніх християнських біблійних текстів давньоєврейською, арамейською та давньогрецькою мовами.

8 вересня 2004 р. в Українському національному інформаційному агентстві відбулося представлення видання першого повного православного перекладу Біблії українською мовою. Представляючи новий переклад Біблії, який сьогодні є четвертим повністю виданим перекладом українською мовою, Святійший Патріарх Філарет підкреслив, що це, здійснене Київським Патріархатом, видання є першим повним виданням Біблії, яке включає як канонічні, так і неканонічні книги, а переклад став першим перекладом Священного Писання на сучасну церковну літературну українську мову. Існуючі на сьогоднішній день переклади Біблії українською мовою — Пантелеймона Куліша, митрополита Іларіона Огієнка та Івана Хоменка — не були сприйняті Церквою для богослужбового вжитку через те, що мова цих перекладів відрізняється як від сучасних літературних норм, так і від норм церковності мови. Для сучасного читача деякі місця в цих перекладах залишаються частково або повністю не зрозумілими, а окремі терміни та форми висловлення, прийнятні в розмовній мові, не можуть використовуватися в богослужінні.

З огляду на все вище сказане, можна зробити висновок, що переклади Біблії в Україні мають свою специфіку, зумовлену тим, що тривалі періоди український народ не мав власної державності і, відповідно, українська мова (чи її церковнослов'янський варіант) не мала державного, офіційного статусу. І все ж, попри дуже несприятливі умови, українці найраніше з-поміж слов'янських народів Центральної та Східної Європи одержали Святе Письмо рідною і зрозумілою широкому загалові мовою).




Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.