Уроки української літератури 9 клас II семестр: Посібник для вчителя - Грабовська О. М 2011

Література українського романтизму. Поети-романтики: П. Гулак-Артемовський, «Рибалка», Є. Гребінка, «Українська мелодія», М. Костомаров, «Соловейко», В. Забіла, «Соловей», М. Петренко, «Небо»

Всі публікації щодо:
Гребінка Євген
Гулак-Артемовський Петро
Забіла Віктор
Костомаров Микола
Петренко Микола

ТЛ: романтизм, романс.

Мета: дати поняття про романтизм як художній напрям у літературі, розкрити його ідейно-художні особливості, поглибити бачення розбіжності між ідеалом і дійсністю, зв’язок із національним рухом; ознайомити учнів із творчістю поетів-романтиків, жанром «романсу», навчити визначати головні мотиви поезії, коментувати їх у зв’язку з художніми особливостями і народнопісенною лірикою; усвідомлення того, що романтик — духовно багата людина.

Обладнання: портрети письменників-романтиків, фоно- та відеозаписи знаменитих українських романсів «Дивлюсь я на небо» та «Соловей»; репродукції картин Г. Світлицького, М. Самокиша, А. Мокрицького, роздатковий матеріал.

Міжпредметні зв’язки: музичне мистецтво: романси М. Глінки, образотворче мистецтво: романтичний живопис Г. Світлицького, М. Самокиша, А. Мокрицького.

Хід уроку

І. Мобілізація уваги учнів. Мотивація навчальної діяльності.

1. Прослуховування фонозапису пісні «Дивлюсь я на небо» у виконанні А. Солов’яненка.

2. Слово вчителя.

12 серпня 1962 року в космічний політ стартував корабель «Восток-4» з льотчиками-космонавтами О. Г Ніколаєвим і П. Р. Поповичем на борту. Яке ж було здивування керівників центру управління, коли незабаром з космосу долинула пісня «Дивлюсь я на небо…» Це Павло Попович тільки так міг передати почуття, які переповнювали його душу і серце. Чому саме ця? Тому, певне, що саме в ній знайшли втілення філософські роздуми народу про Всесвіт і безкінечність, і ще тому, що вона, як і інша загальновідома пісня «Взяв би я бандуру…», належить до тих, які з найбільшою повнотою і силою втілюють душу українського народу. Недарма ж вони набули статусу народних. хоча ім’я автора слів цих пісень відоме. Це - Микола Петренко, поет, який поряд із такими письменниками, як Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров, Віктор Забіла репрезентує літературу українського романтизму.

II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Розповідь учителя.

Романтизм як один із провідних напрямів у літературі, науці, мистецтві виник на межі XVІІІ - XIX ст. у країнах Західної Європи. В Україні романтизм поширюється трохи пізніше — у перші десятиріччя XIX ст. Цей напрям відіграв значну роль у пробудженні національної свідомості, обгрунтуванні історичної самобутності народу, його «духу», культурних традицій, мови, літератури. Романтизм розвивався передусім під впливом поглибленого вивчення історичного минулого й був спрямований не так проти класицизму, як проти бурлескних і травестійних традицій.

Помітну роль у становленні романтичної течії в літературі відіграла Харківська школа романтиків (І. Срезневський. Левко Боровиковський. Євген Гребінка) та підготовлені ними видання: «Український альманах» (1831), та «Запорожская старина» (1833-1838).

У Галичині провідником цього руху виступила «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), яка випустила збірник «Русалка Дністровая» (1837), шо проголошував ідеї народності й слов’янського братерства.

З кінця 30-х — на початку 40-х pp. XIX ст. з’явилося нове покоління романтиків — Київська школа (А. Метлинський, М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров).

У літературі цей етап засвідчений появою історичного роману «Чорна рада» П. Куліша, історичної драми «Сава Чалий», «Переяславська ніч» М. Костомарова, розвитком інтимної, пейзажної, громадянської лірики (В Забіла, Є. Гребінка, В. Петренко, О. Афанасьєв-Чужбинський), утвердженням жанрів побутової, історичної, лірично-епічної поеми, балади, виробленням літературної мови й стилю, конкретно-історичних форм художнього освоєння дійсності. На підставі розуміння естетичного ідеалу, концепції особистості, головних рис поетики виділяють чотири тематично-стильові течії романтизму:

— фольклорно-побутову: фольклорно-історичну:

— громадянську;

— психологічну-особистісну.

Як і західноєвропейські, українські романтики цікавилися національними традиціями. Вони видавали праці з історії України, літописи, наприклад, «Історію Русів», фольклористичні праці та збірники пісень, таким чином відкриваючи українську народну поезію, минуле рідного краю, досліджуючи національну історію. На грунті українського романтизму виросла геніальна поезія Т. Шевченка.

Та головне значення українського романтизму полягало у тому, що його представники свідомо поставили перед собою завдання задовольнити духовні потреби усіх станів українського суспільства.

2. Робота з підручником.

Прочитайте статтю у підручнику та на її основі складіть текстуальну таблицю «Романтизм в українській літературі», зазначивши у ній основні ідейно-художні особливості українського романтизму.

(Матеріал для вчителя.

Орієнтовно таблиця може мати такий вигляд:

Романтизм в українській літературі:

- вираження в художній формі ідей Просвітництва;

- зображення виняткових героїв у надзвичайних ситуаціях і їх нетиповість;

- розробка тем переважно з вітчизняної історії, відтворення національно-визвольних рухів; протиставлення героїчного минулого безславному сьогоденню;

- розуміння єства нації як цілісного організму («особи вищого ступеня»), життя якого випливає з одного джерела — людського серця, вираження прагнень до національного відродження («воскресіння нації»);

- відстоювання права українців на свою літературну мову та культуру, на саме існування рідної нації серед інших націй світу, — як рівної серед рівних, вільної серед вільних;

- викриття й осуд вад соціально несправедливого устрою, протест проти гноблення людини людиною, відстоювання права кожного громадянина суспільства на особисте свободу, вільний розвиток — фізичний, духовний;

- основні герої — гетьман, козак-запорожець, кобзар. народний месник (гайдамака, опришок, варнак); порушення проблеми обов’язку героя перед народом;

- заперечення бурлескно-травестійного стилю;

- інтенсивне використання фольклорних тем, сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів, зокрема версифікації;

- фантастика (фантастичні події, незвичайні ситуації, казкові герої, надприродні обставини, чудодійні предмети);

- урочистість або елегійність художнього викладу;

- емоційна напруженість в зображенні подій, ситуацій, обставин, характерів, інтенсивне використання гіпербол, символів, риторичних фігур, зокрема інверсій;

- заперечення будь-яких правил і законів, вільна побудова творів;

- екзотичні пейзажі (дикі гори, глибокі ущелини, непрохідні ліси, безкрайні пустелі, моря, занедбане кладовище тощо) в час бушування стихій або надприродного спокою;

- мова народна, близька до уснопоетичної, очищена від бурлескних слів та виразів, певне вдосконалення синтаксичного ладу;

- розробка переважно ліричних та лірично-епічних форм, створення нових жанрів (героїко-історична поема), перенесення в літературу жанрів з фольклору (пісня, думка. балада, легенда, казка) й інших літератур (елегія, романс. мадригал, станси тощо);

- шевченківський вірш, становлення української силабо-тоніки. (За О. Бандурою та Г. Бандурою).

3. Бесіда за питаннями.

- У яких суспільних умовах виник та розвивався український романтизм? Назвіть часові межі його дії.

- Яке значення мала діяльність романтиків для розвитку літератури й фольклористики?

Визначте мотиви романтичних творів.

- Назвіть головних героїв цих творів.

- Які жанри утвердили в українській літературі поети-романтики?

- Яку роль відіграли романтичні твори у пробудженні національної свідомості українців? Чому?

4. «Знайомство зблизька».

Учні об’єднуються в групи, кожна з яких отримує роздатковий матеріал (портрет письменника, коротка біографічна довідка, текст поезії, питання до неї, алгоритм аналізу, тощо) і готує презентації чи повідомлення про одного з поетів-романтиків.

I група. — П. Гулак-Артемовський, «Рибалка».

II група — Є. Гребінка. «Українська мелодія»

III група — М. Костомаров, «Соловейко».

IV група — В. Забіла, «Соловей».

V група — М. Петренко, Небо».

Орієнтовний матеріал для роботи в групах.

І група.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790р. в м. Городище на Черкащині в сім’ї священика. Вчився в Київській академії (1801 — 1803). але не закінчив її. Протягом кількох років учителював у приватних поміщицьких пансіонах па Волині. У 1817р. вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету, а вже наступного року викладає тут польську мову. В 1821р. Гулак-Артемовський захистив магістерську дисертацію на тему: «О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней», згодом стає професором історії та географії, з 1841р. — ректором університету.

Літературні інтереси П. П. Гулака-Артемовського пробудилися рано, ще в часи навчання в Київській академії. З перших його поетичних спроб збереглися лише два віршових рядки з переспіву поеми Буало «Налой» (1813). Активну літературну діяльність Гулак-Артемовський розпочинає після переїзду до Харкова (1817) — під час навчання і викладацької роботи в університеті. Підтримує дружні стосунки з Г. Квіткою-Основ’яненком, Р. Гонорським. Є. Філомафітським та ін., виступає на сторінках «Украинского вестника» з перекладними й оригінальними творами, написаними у різних жанрах.

У 1818 — 1819 рр. Гулак-Артемовський друкує в «Украинском вестнике» переклади прозових творів, критичних статей польських письменників.

1819 р. — російський переклад з польської мови «каледонской повести» (шотландської) «Бен-Грианан» («Украинский вестник»); нарис «Синонимы, задумчивость и размышление (подражание польской прозе)».

1817 р. — «Справжня Добрість (Писулька до Гринька Прокази)», оригінальний вірш українською мовою.

1818 р. — «казка» «Пан та Собака» («Украинский вестник»), написана на основі фабульної канви чотирирядкової байки І. Красіцького «Pan і Pies» та окремих епізодів іншого його твору — сатири «Pan niewart sługi». Ця «казка» Гулака-Артемовського відіграла помітну роль у розвитку жанру байки в Україні. Це була, по суті, перша українська літературна (віршова) байка, написана із свідомою орієнтацією поета на фольклор, на живу розмовну мову.

1819 р. — письменник опублікував в «Украинском вестнике» ще дві байки — «казку» «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехеньку» «Тюхтій та Чванько». 1820 р. — цикл байок-приказок: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я» («першоджерело» — приповідки І. Красіцького).

У 1827 р. Гулак-Артемовський написав ще три байки — «Батько та Син», «Рибка», «Дві пташки в клітці». Цей, останній, цикл байок Гулака-Артемовського також пов’язаний з творчістю Красіцького.

Спираючись на літературні зразки попередників в українському і світовому байкарстві та на фольклорні традиції, Гулак-Артемовський творив цілком оригінальні, самобутні вірші, йдучи від просторої байки-«казки» через байку-«приказку» (цю традицію продовжив Л. Боровиковський) до власне байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка й особливо Л. Глібов.

Виступи письменника в «Украинском журнале» свідчать про пошуки нової естетики. Крім двох віршів «Чаяние души христианской» та перекладу уривка з поеми «Суд Любуши» — «Царский стол (Древнєє чешское предание)», Гулак-Артемовський опублікував там перекладні статті та «О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке» (продовження першої) і «О поэзии и красноречии в древних II в особенности у греков и римлян».

Не останню роль у пошуках письменника відіграло читання ним в університеті лекцій з естетики, які він готував один час за книгою О. Галича «Опыт науки изящного», де були викладені основні положення романтичної теорії, зокрема пропагувалися твори Жуковського, визначалися нові жанри — романтична балада, поема, романс тощо.

1827 р. — виступ на сторінках «Вестника Европы» із «малоросійськими баладами» «Твардовський» і «Рибалка», якими представлено романтичну баладу різних тональностей, «Твардовський» — це вільна переробка гумористичної балади А. Міцкевича «Пані Твардовська», основу якої становить досить популярна у слов’янському фольклорі легенда про гульвісу-шляхтича, що запродав душу чортові. Балада «Твардовський» користувалася значним успіхом у читачів. Після публікації у «Вестнике Европы» вона відразу була передрукована в журналах «Славянин» «Dziennik Warszawski», у «Малороссийских песнях» Максимовича, вийшла окремим виданням. Балада Міцкевича відома й у перекладі білоруською мовою («Пані Твардовская» — 40-і pp. XIX ст.). причому в опрацюванні її сюжету білоруський автор слідував переважно за баладою українського поета.

«Рибалка» — переспів однойменної балади Гете (ще раніше її переклав російською мовою Жуковський) — має вже виразно романтичний характер.

1827 р. в «Вестнике Европы» Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од «До Пархома» (вперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819 р., надрукувавши в поважному стилі переклад його оди «К Цензорину». На кінець 20-х рр. і пізніше (1832, 1856) йому належить кілька наслідувань Горацієвих од. Це, передусім, два віршових послання «До Пархома».

З кінця 20-х рр. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідно, здебільшого у зв’язку з пам’ятними подіями в його службовому і родинному житті.

В останні роки Гулак-Артемовський написав ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не друкувалася) — «Не виглядай, матусенько, в віконечко», «До Любки» (останній вірш перекладений російською мовою О. Фетом), «Текла річка невеличка».

Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов’янських мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов’янських народів. Показовою з цього погляду є складена ним «Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы» (1839).

Продовжує цікавитись Гулак-Артемовський в цей останній період і літературним життям, захоплюється творами Шевченка, підтримує зв’язки з російськими, українськими. польськими діячами культури (ще раніше він познайомився в Харкові з А. Міцкевичем, з яким один час підтримував дружні стосунки), турбується про видання творів окремою книжкою. Його обирають членом кількох науково-літературних товариств, зокрема «Московського товариства аматорів російської словесності», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві.

Рибалка

(Малоросійська балада)

Вода шумить!.. Вода гуля!..

На березі Рибалка молоденький

На поплавець глядить і примовля:

— Ловіться, рибочки, великі і маленькі!

Що рибка смик — то серце тьох!..

Серденько щось Рибалочці віщує:

Чи то тугу, чи то переполох.

Чи то коханнячко?.. Не зна він, — а сумує!

Сумує він, — аж ось реве.

Аж ось гуде, і хвиля утікає!..

Аж гульк!., з води Дівчинонька пливе,

І косу зчісує, і брівками моргає!..

Вона й морга, вона й співа:

- Гей, гей! не надь. Рибалко молоденький.

На зрадний гак ні щуки, ні лина!..

Нащо ти нівечиш мій рід і плід любенький?

Коли б ти знав, як Рибалкам

У морі жить із рибками гарненько,

Ти б сам пірну в на дно к линам

І парубоцькеє оддав би нам серденько!

Ти ж бачиш сам, — не скажеш: ні,

— Як сонечко і місяць червоненький

Хлюпощуться у нас в воді на дні

І із води на світ виходять веселенькі!

Ти ж бачиш сам, як в темну ніч

Блищать у нас зіроньки під водою.

Ходи ж до нас, покинь ти удку пріч, —

Зо мною будеш жить, як брат живе з сестрою!

Зирни сюди!.. Чи се ж вода?..

Се дзеркало, — глянь на свою уроду!..

Ой, я не з тим прийшла сюда,

Щоб намовлять з води на парубка невзгоду!

Вода шумить!.. Вода гуде…

І ніженьки по кісточки займає!..

Рибалка встав Рибалка йде.

То спиниться, то вп’ять все глибшенько

пірнає!..

Вона ж морга, вона й співа…

Гульк!.. — приснули на синім морі скалки!..

Рибалка хлюп!.. За ним шубовсть вона!..

І більше вже ніде не бачили Рибалки!..

Коментар.

Сюжет балади «Рибалка» навіяний П. Гулаку-Артемовському відомим твором видатного німецького поета Гете. Але твір має виразні національні ознаки, наближений до фольклорного твору високою емоційністю (вживається багато окличних речень, звертань, вигуків), вживанням зменшувально-пестливих слів, використанням казково-легендарного сюжету про зваблення молодих рибалок міфічними річковими істотами — русалками. Романтично налаштований юнак, який прагнув кохання, піддався чарам Дівчиноньки і пропав на дні ріки.

II група.

Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 р. у сім’ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище поблизу Пирятина на Полтавщині.

Початкову освіту Гребінка здобув удома від приватних учителів, згодом учився в Ніжинській гімназії вищих наук (1825 — 1831); тут почалася його літературна діяльність. Значний вплив на формування Гребінки як майбутнього письменника мала його активна участь у літературному житті гімназичної молоді. У літературному гуртку жваво обговорювалися літературні новини, твори Радищева, Пушкіна, Рилєєва, перші спроби пера гімназистів, що вмішувалися в рукописних альманахах Один з них виходив за участю Гребінки, в кожному щотижневому номері якого, за свідченням сучасників, з’являлися його твори, «переважно сатиричні». Згодом він став основним співробітником рукописного журналу «Аматузія». Після закінчення гімназії та короткочасної служби в резервах 8-го Малоросійського козачого полку Гребінка повертається до рідного хутора Убіжище на Полтавщині і періодично займається літературною працею (у цей час з’являються друком його окремі байки, уривки з перекладу «Полтави» Пушкіна).

У 1834 р. Гребінка переїжджає до Петербурга, де зав’язує широкі знайомства з літераторами й діячами російської культури, зокрема Пушкіним, Криловим, Тургенєвим, Брюлловим, відвідує літературні салони і влаштовує літературні вечори в себе вдома. Разом з тим він домагається прихильності М. Греча, графа Хвостова та інших високопоставлених осіб, завдяки яким займає непогані посади на цивільній службі, друкується в столичних журналах, У Петербурзі Гребінка розгортає жваву літературну діяльність, систематично виступає зі своїми творами на сторінках «Современника», «Отечественных записок», «Литературной газеты», «Утренней зари» та ін.

Велику роль відіграв Гребінка в житті, творчому становленні Т. Шевченка, з яким познайомився у другій половині 1836 р. Він брав безпосередню участь у викупі його з кріпацької неволі. На літературних вечорах у Гребінки Шевченко дізнається про новини тогочасного російського й українського літературного життя, зближується з багатьма прогресивними діячами російської культури, зокрема майбутніми петрашевцями М. Момбеллі та О. Пальмом. Особлива заслуга Гребінки в тому, що в 1840 р. з його допомогою побачив світ «Кобзар» Шевченка.

З кінця 30-х рр. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Так, за його участю в 1841р. виходить альманах «Ластівка», на сторінках якого були опубліковані твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Боровиковського, Забіли та інших авторів, добірка українських народних пісень і приказок. Тут же було вмішено два напівбелетристичних нариси Гребінки — передмова «Так собі до земляків» і післямова «До зобачення».

Найпомітнішим твором молодого Гребінки, над яким він почав працювати ще в Ніжині, є переклад українською мовою «Полтави» Пушкіна (Петербург, 1836). Свій переклад Гребінка назвав «вільним»; це виявилося, зокрема, у багатьох відхиленнях від оригіналу, введенні нових сцен, деяких подробіть, у трактуванні окремих образів тощо.

Гребінні належить також кілька українських ліричних поезій, що виникли на грунті народної творчості («Човен» (1833), «Українська мелодія», «Заквітчалася дівчина…», «Маруся» та ін ). Найвизначніше місце в художньому доробку Гребінки українською мовою посідають байки. Славу йому як байкареві принесли «Малороссийские приказки», що з’явились окремими виданнями у Петербурзі в 1834 і 1836 рр.

Байки Гребінки органічно пов’язані з народними приказками і прислів’ями, не випадково він називає свої твори «приказками», побудованими за принципом розгортання й конкретизації фольклорних прислів’їв (в основі байки «Верша та Болото» — мотив народного прислів’я «Насміялася верша з болота, аж і сама в болоті»; повчання байки «Школяр Денис» взято з прислів’я «Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать» тощо).

В окремих з байок поет творчо використав традиційні мотиви, опрацьовані ще античними авторами та їх багатьма послідовниками. Приміром, в основу «Могилиних родин» покладено чотирирядкову притчу «Гора-породілля» Федра.

Мотиви творів І. Крилова своєрідно, на іншому життєвому матеріалі, іншими художніми засобами оброблені в таких байках Гребінки, як «Рибалка» («Селяни і Ріка»), «Ведмежий суд» («Селянин і Вівця»), «Грішник» («Троєженець») та ін.

Крім традиційних персонажів, що уособлюють людські якості, у байці, як правило, є ще одна дійова особа — оповідач — тлумач смислу байки, її морального висновку («Ведмежий суд», «Рибалка», «Будяк да Коноплиночка» та ін ). Багато байок Гребінки побудовано у формі монологів («Пшениця», «Маківка», «Школяр Денис»). Окремі байки українського поета — це суцільні діалоги, що нагадують невеличкі п’єси (приміром, «Ячмінь»), проте й у них присутність автора-оповідача, точніше, його ставлення до зображуваного виявляється досить виразно.

Поетичний доробок Гребінки російською мовою значно ширший за обсягом і тематикою, ніж українською. Його російські вірші переважно романтичні («Печаль», «Скала»); широкою популярністю користувалися свого часу романс Гребінки «Черные очи» («Очи черные, очи страстные..».), вірш «Почтальон», «Песня» («Молода еще девица я была…») та ін. Переспівами українських народних пісень були поезії «Казак на чужбине (Украинская мелодия)», «Кукушка (Украинская мелодия)», «Украинская мелодия» («Не калина ль в темном лесе… ’) та ін.

Історичному минулому України присвячені вірші «Курган». «Нежин-озеро», «Украинский бард» і поема «Богдан» (1843), написані на основі народних переказів. Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка «Рассказы пирятинца» (1837) та інші ранні твори, написані переважно в романтичному дусі за фольклорними мотивами — українськими народними легендами, казками, переказами.

З українською тематикою пов’язані також повість «Нежинский полковник Золотаренко» (1842) (в основу повісті покладені історичні події, що відбувалися одразу після возз’єднання України з Росією) та роман «Чайковский» (1843), що є одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка.

Якщо твори Гребінки 30-х — початку 40-х рр. мали загалом романтичний характер, то ряд інших повістей й оповідань цього і пізнішого часу відзначаються реалістичною спрямованістю.

1840 р. — повість «Кулик», написана в дусі естетики натуральної школи.

1841 р. «Записки студента», написані у формі щоденника і присвячені темі «маленької людини» (ця ж тема порушується у романі «Доктор»).

1847 р. — надрукована одна з останніх повістей Гребінки — «Приключения синей ассигнации».

В цей період з’явилися також повісті «Лука Прохорович». «Верное лекарство». «Сила Кондратьев» (надрукована в «Современнике»), кілька фізіологічних нарисів: «Петербургская сторона», «Провинциал в столице», «Хвастун» та ін.

Українська мелодія

«Ні, мамо, не можна нелюба любить!

Нещасная доля із нелюбом жить.

Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти!

Хай лучче я буду ввесь вік дівувати!»

«Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?

Мені в домовину лягати пора.

Як очі закрию, що буде з тобою?

Останешся, доню, одна, сиротою!

А в світі якеє життя сироті?

І горе, і нужду терпітимеш ти.

Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу

Стогнать під землею, як горлиця, стану».

«О мамо, голубко, не плач, не ридай,

Готуй рушники і хустки вишивай.

Нехай за нелюбом я щастя утрачу,

Ти будеш весела, одна я заплачу!»

Ген там, на могилі, хрест Божий стоїть.

Під ним рано й вечір матуся квилить:

«О Боже мій милий! що я наробила!

Дочку, як схотіла, із світа згубила!»

Коментар.

Вірш Є. Гребінки «Українська мелодія» розробляє відомий народний мотив про те, що дівчина на прохання й умовляння бідної матері погоджується вийти заміж за нелюбого. але, напевне, багатого чоловіка. Вона вирішує терпіти заради щастя й спокою неньки, та не витримує, гине, а мати гірко жалку є, що згубила власну дитину.

Поезія пронизана сумним настроєм, написана за зразком народної пісні й сама, покладена на музику, є відомим романсом.

III група.

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н К-ва та ін. ] — український і російський історик, громадсько-політичний і культурний діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член- кореспондент Петербурзької АН з 1876р.

Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасівці, тепер Ольховатського р-ну Воронезької області в сім’ї російського поміщика, мати — українка з кріпаків. Закінчив 1837р. історико-філологічний факультет Харківського університету. Під впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та вивченням народної поезії. 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об историческом значении русской народной поэзии». Після закінчення університету деякий час служив юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, зокрема 1845 р. — старший учитель Першої київської гімназії, з 1846 р. — ад’юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.

У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об’єднання слов’янських народів.

Навесні 1847 р. Костомарова арештовано. Після річного ув’язнення в казематі «Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному комітеті; у 1848 — 1850 рр. був перекладачем при губернському у правлінні, редактором неофіційної частини «Саратовских губернских ведомостей», близько зійшовся з М. Чернишевським. О. Пипіним, Д. Мордовцем. 1856 р. Костомарова амністовано.

З 1858 р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні «вівторки», куди сходилися земляки-українці (П Куліш, О. Стороженко, В. Горленко та ін.). Підтримував тісні зв’язки з М. Добролюбовим, В. Стасовим, М. Ге. О. Бодянським: співпрацював з журналами «Современник». «Вестник Европы» (один із його засновників), «Отечественные записки», «Русское слово», «Русская старина», «Киевская старина» та ін. Виступив зі статтею «Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь у створенні журналу «Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862 р. залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.

Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його редакцією у 1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії України і Білорусії XIV — XVII ст. Показуючи близькість історичної долі і культурного життя українського та російського народів у статті «Две русские народности» (1861). Костомаров розрізняв визначальні риси національного характеру українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Русії» (1860), «Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» (т. 1 — 7, 1873-88). Праці з історії України присвячені здебільшого періодові XV — XVII ст. : «Иван Свирговский, украинский гетьман XVI века» (1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Черты народной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867), «Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження Костомарова здобули широке визнання, його обрано почесним членом Південнослов’янської академії наук і мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні праці вченого відзначаються образністю викладу.

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик: віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840). історичні п’єси.

Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою», «Ластівка». «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми (вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру, стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця», «Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга», «Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак…», «Зірка», «Зорі» та ін.)

Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією, поетизацією козацької слави України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На добраніч»). Твори на історичні темп нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець Митуса» та ін ). Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш «Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»), п’ятистопний ямб. Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки, чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.

Костомаров - автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми «Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649 года» (не закінчено) позначені тираноборчими мотивами.

Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, перероблена, доповнена й видана 1902 р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840: опубл. 1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів повстання С. Разіна «Сын» ( 1865), історична хроніка з часів Івана Грозного «Кудеяр» (1875). повісті «Холуй» ( 1878). «Черниговка» (1881) — з українського життя XVII XVIII ст. По смерті Костомарова 1886 р. вийшла в Петербурзі збірка його прозових творів «Рассказы И. Гончарова (Николая Костомарова)». МЛ. Костомаров переклав частину «Краледвірського рукопису», окремі твори Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської («Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

Костомаров — один із перших українських літературних критиків. З його історичних і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження фольклорного процесу на новому рівні (ст. «Об историческом значении русской народной поэзии», 1843: рецензія на «Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З діяльністю Костомарова пов’язана поява в Україні культурно- історичної школи у літературознавстві. Стаття «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843) є, по суті, першою професійною критичною працею в українському літературознавстві. Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української літератури, її народності, з’ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі — на прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя («Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»; рецензія на російський переклад «Народних оповідань» Марка Вовчка, 1859: «Воспоминание о двух малярах», 1861; «Слово о Сковороде по поводу рецензии на его сочинения в «Русском слове», 1861; «Малороссийская литература», 1871 та ін.).

Костомаров знав Т. Шевченка з 1846 р. У рецензії на «Кобзар» (1860), «Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі «Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей» (1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні «Кобзаря» (т. 2, 1876) оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний скарб.

У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки газеты «Czt’s» и журнала «Revue Contemporaine»; «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в «Revue Contemporain», «Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси», 1863 та ін), спрямованих проти реакційної політики російських і польських шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на самобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70 — 80-і рр. та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він приєднується до слов’янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку». Цим він «можливо, спрощував і звужував українську проблему, — писав М. Грушевський. — стараючися пропхнути її через урядове вухо».

Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.

150-річчя від дня народження М І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко відзначено у всьому світі.

Соловейко

Зелений сад, зелений сад.

Зеленая могила!

Зелений сад вдяга весна,

Могила забриніла!

Як гарно слухать, коли вніч

Маленький соловейко

В квітках затлямка, засвистить

Так приязно, любенько!

А тут вони ведуть танок!

Хто гласи їх розлічить?

Хто передом із їх іде?

Хто зорі перелічить?

Той на тополі, ті в кешах,

Ті в вербах, ті в калині…

Один біля могили сам

Співає на ялині.

Щебече він: не то співець

Віршами люб’язними

Кохання й радість розділя

З серцями приязними.

Затьохка він не то біди

Оплакує людськії;

Жаль ллється в серце, як в квітки

Крапельки дощовії.

От застогнав, і от замовк…

Терликнув — вп’ять залився…

Не то співець в останній раз

І з миром розпростався!

І в небо думкою влетів.

Між зорями співає,

А странний спів його людей

Уже не порушає,

Співає пташка, і ніхто

Не взяв її в примітку!

Співа співець — ніхто йому

З душі не кине квітку!

Одно серденько між всіма

Глас пташин розпізнало;

Одно серденько пісня та

Співцева розрушала.

І цілий день смутна, тиха

Самотняя могила,

А вранці зомнята трава,

Де дівчина сиділа.

Коментар.

Поезія М. Костомарова «Соловейко» змальовує неперевершеного співця, володаря душ усіх закоханих — соловейка. Мого спів то веселий, то сумний, з різними переливами та колінцями. І ось уже до нього приєднуються інші співці-товариші Мало хто поцінує той спів у пустельному саду, на зеленій могилі — хіба що дівчина, яка, мабуть, тяжко сумує і прийшла до дорогої їй людини на могилу. Вірш пройнятий елегійним настроєм.

IV група.

Забіла Віктор Миколайович (крипт. — Ол-др.) — український поет. Народився 1808 р. на хуторі Кукуріківщина, тепер с. Забілівщина Борзнянського р-ну Чернігівської області, в сім’ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду. Навчався в 1822 — 1825 рр. в Ніжинській гімназії вищих наук. В 1825 — 1834 рр. служив у війську. Вийшов у відставку в чині поручика, решту життя провів на своєму хуторі поблизу Борзни.

В. Забіла дружив з Т. Шевченком, зустрічався з ним під час приїздів поета на Україну — в Качанівці, Мойсівці, Києві. Взимку 1847 р. Т. Шевченко деякий час жив на хуторі Кукуріківщина. намалював портрет Забіли. У повісті «Капитанша» Т. Шевченко з симпатією зобразив його під іменем Віктора Олександровича. Його вірші, відібрані жандармами у Т. Шевченка при арешті 1847 р., в протоколі допиту названо пасквільними. Брав участь у похороні Т. Шевченка і впорядкуванні його могили.

Вірші почав писати в середині 30-х рр., але тільки деякі з них надруковані за життя поета. Три його вірші опублікував Є. Гребінка 1841 р. в альманасі «Ластівка». Видрукувана на початку 40-х рр., збірка з невідомих причин не дійшла до читача (єдиний примірник, без титульної сторінки, виявив 1936 р. літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями Забіли с два вірші, надруковані 1857 р. в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» видано 1906 р. у Львові заходами І. Франка. Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні, наприклад, «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку», покладені на музику М. Глинкою. До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб». «Човник» та ін. Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня з її образним і мовним багатством. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» та ін.) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні вірші, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим. Помер поет в листопаді 1869 р. в м. Борзна.

І. Франко відзначав помітний внесок В. Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Т. Шевченка.

Соловей

Не щебечи, соловейку,

Під вікном близенько;

Не щебечи, малюсенький.

На зорі раненько.

Як затьохкаєш, як свиснеш,

Неначе заграєш;

Так і б’ється в грудях серце,

Душу роздираєш.

Як засвищеш голосніше,

А далі тихенько:

Аж у душі похолоне,

Аж замре серденько.

Зовсім трошки перестанеш.

Лунь усюди піде;

Ти в темну ніч веселися,

І як сонце зійде.

Твоя пісня дуже гарна,

Ти гарно й співаєш,

Ти щасливий, спарувався

І гніздечко маєш!

А я бідний, безталанний.

Без пари, без хати:

Не досталось мені в світі

Весело співати.

Сонце зійде — я нуджуся,

І заходить — плачу:

Котру люблю дівчиноньку,

Тієї не бачу.

Довго й чутки вже не маю

Про милу дівчину;

Цілий вік свій усе плачусь

На лиху годину,

Не щебечи, соловейку,

Як сонце пригріє!

Не щебечи, малюсенький,

І як вечоріє!

Ти лети, співай тим людям,

Котрі веселяться;

Вони піснею твоєю

Будуть забавляться.

А мені такая пісня

Душу роздирає! —

Гірше б’ється моє серце,

Аж дух завмирає.

Пугач мені так годиться:

Стогне, не співає;

Нехай стогне коло мене

Да смерть возвіщає.

Коментар.

В. Забіла у вірші «Соловей» використовує прийом поетичного паралелізму, щоб передати почуття закоханого ліричного героя. Герой говорить, як гарно співає соловей — аж серце завмирає у тих, хто його слухає. І це зрозуміло, адже той соловейко закоханий, має дружину, гніздечко. А він — «бідний, безталанний», не має ні пари, ні хати, не може одружитися з тією, котру любить. Тому просить соловейка не щебетати, не ятрити душу. До його настрою тепер більше підходить крик пугача — злого віщуна. Написаний твір у дусі народної пісні з усіма її жанровими ознаками, покладений на музику.

V група.

Михайло Петренко

Так сталося, що донедавна біографія українського поета-романтика прогресивного напряму XIX ст. Михайла Миколайовича Петренка була майже невідома. Були, щоправда, деякі скупі уривчасті свідчення, які важко було підтвердити. Зусиллями викладачів і студентів філологічного факультету Слов’янського педінституту майже тридцять років тому було незаперечно встановлено, що поет народився 1817 року в Слов’янську і, як говорить його перший біограф А. Метлинський, «проживав та вивчав мову і побут в місті Слов’янську і його околицях».

1836 року Михайло Петренко вступив до Харківського університету і закінчив його 1841 року. Потім став працювати «по цивільному відомству». В літературі, зокрема, вказується, що якийсь час він був наглядачем повітового училища в місті Лебедині (тепер Сумської області). Інших біографічних даних майже ніде немає. Не залишилося навіть його портрета.

Михайло Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841 — 1848 років в харківських альманахах «Сніп», «Молодик», «Южный русский сборник». Свідомості, що він написав п’єсу «Панська любов», але вона не збереглася.

Дата смерті поета невідома.

Небо

В минуту жизни трудную.

Теснится ль в серце грусть.

М. Ю. Лєрмонтов

***

Дивлюся на небо та й думку гадаю.

Чому я не сокіл, чому не літаю.

Чому мені. Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Далеко, за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюся нелюбий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей…

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?…

Кохаюся лихом, привіту не знаю.

І гірко, і марно свій вік коротаю,

І в горі спізнав я, що тільки одна —

Далекеє небо — моя сторона.

И на світі сім гірко; як стане ще гірше.

Я очі на небо, — мені веселіше,

І в думах забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа!…

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля:

Я землю б покинув і на новосілля

Орлом бистрокрилим у небо польнув

І в хмарах навіки од світа втонув!

Коментар.

Вірш М. Петренка «Небо» став популярним українським романсом «Дивлюсь я на небо…». У ньому відображена одвічна мрія людини про небо, про волю. Ліричний герой не зазнав щасливої долі на землі, тому йому здається, що він знайде розраду, спокій, свободу на небі, коли зможе літати, як сокіл чи орел. Поезія утверджує свободу особистості як одну з найбільших цінностей людського життя. Так і матері застерігають своїх доньок, які прагнуть швидше подорослішати. Вірш нагадує народну пісню, містить ознаки національного гуцульського колориту, зокрема діалектизми.

5. Виступи представників груп.

6. Продовження розповіді вчителя з елементами бесіди.

Багато віршів поетів-романтиків було покладено на музику, і вони стали популярними в народі романсами.

— Які українські романси вам відомі?

— Чим романс відрізняється від інших пісень?

— Які, на вашу думку, особливості цього жанру лірики?

(Романс (ісп. romance, від лат — по-романськи) невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом, здебільшого про кохання. Характерними рисами цього жанру є перевага особистих інтимних мотивів, психологічно заглиблене, деталізоване відображення почуттів та настроїв, наспівна кантиленна мелодика. Будучи одним з основних видів камерної музики, романси виконуються частіше в домашніх умовах, на дозвіллі, на вечорах, де збираються любителі співу. Вони займають помітне місце в репертуарі багатьох професійних та самодіяльних співаків-солістів.

Різкої межі між романсом та власне піснею, звичайно, провести не можна На першому етапі свого розвитку романси обмежувалися переважно строфічною формою, виділяючись з-поміж усіх пісень вказаними особливостями змісту, характером музично-поетичних образів та особливостями виконання.

Але з часом, приблизно з середини XIX ст., у професіональній музиці як українського, так і інших народів романси починають все більше відособлюватися від інших пісенних жанрів. Чимдалі вони все більше виходять за межі строфічної форми, внаслідок чого створюються більш складні й розвинені за формою романси: двохчастинні, трьохчастинні тощо. Пісенна основа в романсах композиторів нерідко змінюється речитативно-декламаційною, що пов’язано почасти з прагненням передати в музиці конкретні інтонації поетичної мови. Історія виникнення жанру романсу пов’язана насамперед з Іспанією. Так називалися в цій країні пісні світського характеру рідною І. Шевченка, С. Руданського, Л. Глібова, Ю. Федьковича, С. Воробкевнча, С. Черкасенка тощо.

Слід визнати, що в сучасному мистецтві питома вага сольної пісні-романсу зменшилася. Домашнє побутове музикування, яке було в минулому головною базою розвитку романсової творчості, у наш час навряд чи можна назвати основною формою музичного життя.

Та все ж варто відзначити популярність в народі таких романсів, як, наприклад, «Ми підем, де трави похилі». «Білі каштани». «Пісня про рушник» П. Майбороди на слова А. Малишка, «Ти любов моя» Г Жуковського та «Он не моргайте, дівчата» Є. Козака на слова О. Новицького, І чого тікати» М. Колесси на слова П. Воронька.

Ряд пісень-романсів, які здобули всенародне визнання, творили самодіяльні поети та композитори України. Серед них «Гуцулка Ксеня» та «Червоні маки» (слова й музика Р. Савицького). «Марійка» (слова М. Ткача, музика С. Сабадаша), «Вівці мої, вівці» (слова народні, музична обробка М. Гринишина).

Мелодії окремих пісень та романсів на тексти українських поетів створені невідомими композиторами з народу: «Коли поїзд у даль загуркоче» (слова В. Сосюри). «Яблука доспіли» (слова М. Рильського), «Ой на горі вогонь горить» (слова II Воронька) та інші.

Пісня-романс — одна з цікавих сторінок у великій книзі культурних надбань українського народу. Життя народу, його думки й почування відбилися в піснях-романсах глибоко, правдиво і в цілком своєрідному ракурсі, притаманному цьому жанрові. Цим самим пісня-романс збагачує й доповнює народнопісенну культуру.)

7. Пізнавальне завдання.

- Прослухайте один із популярних українських романсів (наприклад, романс «Соловей») та розкажіть, яке враження він на вас справив. Чим саме?

Можна також запропонувати учням розглянути репродукції картин українських художників Г. Світлицького, М. Самокиша, А. Мокрицького та визначити в них ознаки романтизму.

III. Підбиття підсумків.

IV. Домашнє завдання.

На основі таблиці, складеної на уроці, підготуйте розповідь про романтизм в українській літературі; вивчіть один із віршів поетів-романтиків напам’ять (для всього класу).

Підготуйте повідомлення про зарубіжних романтиків В. Скотта. Дж. Байрона, В. Гюго, А. Міцкевича, Г Гейне, Е. Т. А. Гофмана та М. Лєрмонтова (для окремих учнів).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.