Мета: ознайомити учнів з діяльністю М. Шашкевича — зачинателя нової української літератури на західно-українських землях, «Руської трійці» та альманахом «Русалка Дністрова», проаналізувати поезію «Веснівка», визначивши її провідні мотиви та художні особливості; виховувати шанобливе ставлення до засад народної моралі й етики: працелюбності, щирості, любові й поваги до батьків, вірності в коханні.

Обладнання: портрет М. Шашкевича, фототипічне видання «Русалки Дністрової», роздатковий матеріал.

Міжпредметні зв’язки: зарубіжна література: зарубіжні романтики В. Скотт, Дж. Байрон. В. Гюго. А. Міцкевич, Г. Гейне, Е. Т. А. Гофман, М. Лєрмонтов.

І випливає наша мова

Русалкою з глибин Дністра!

Д. Павличко

Хід уроку

І. Актуалізація опорних знань.

1. Виразне читання учнями вивчених напам’ять поезій.

2. Блеф-клуб «Вірю — не вірю» (за таблицею «Романтизм в українській літературі»).

Учитель або заздалегідь підготовлений учень називає одну з ідейно-художніх особливостей українського романтизму, учні відповідають: «вірю» — якщо вважають, що твердження правильне, «не вірю» — якщо помилкове.

✵ Розробка тем переважно з вітчизняної історії, відтворення національно-визвольних рухів. (Вірю.)

✵ Відображення сучасного письменникові життя (переважно побутового). (Вірю.)

✵ Основні жанри — послання, епістола (лист), трактат. (Не вірю.)

✵ Основні герої — гетьман, козак-запорожець, кобзар, народний месник. (Вірю.)

✵ Переробка («переодягання», «перелицювання») якогось широко відомого твору серйозного змісту в гумористичному або сатирично-пародійному ключі. (Не вірю.)

✵ Екзотичні пейзажі (дикі гори, глибокі ущелини, непрохідні ліси, безкрайні пустелі, моря, занедбане кладовище тощо) в час бушування стихій або надприродного спокою. (Вірю.)

✵ Дотримання вимог «трьох єдностей» у драматургії та «єдності почуття» в ліриці. (Не вірю.)

✵ Відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення. (Не вірю.)

✵ Інтенсивне використання фольклорних тем. сюжетів, образів, жанрів. (Вірю.)

✵ Розробка переважно ліричних та лірично-епічних форм, створення нових жанрів (героїко-історична поема), перенесення в літературу жанрів з фольклору (пісня, думка. балада, легенда, казка) й інших літератур (елегія, романс, мандриган, станси тощо). (Вірю.)

✵ Зображення в зниженому плані всього того, що в мистецтві панівних класів було звеличене, уявлення, освячене віками — тем, сюжетів, героїв («світ навиворіт»). (Не вірю.)

✵ Відстоювання права українців на свою літературну мову та культуру, на саме існування рідної нації серед інших націй світу — як рівної серед рівних, вільної серед вільних. (Вірю.)

3. Виступи учнів із повідомленнями про зарубіжних романтиків: В. Скотта, Дж. Байрона, В. Гюго, А. Міцкевича, Г. Гейне, Е. Т. А. Гофмана та М. Лєрмонтова.

III. Мобілізація уваги учнів. Мотивація навчальної діяльності.

1. Слово вчителя.

- … Одного разу професор і поет Микола Зеров повів своїх студентів у бібліотеку, щоб показати видання, які стали скарбами в духовному поступі наряду, і серед них — тоненьку книжечку «Русалку Дністрову». Студент Олекса Засенко, передаючи її комусь із товаришів, звернувся до Миколи Костьовича:

- А чому б ЇЇ не перевидати? Щоб знали її всі і скрізь — і в середніх школах, і вищих!

Замість відповіді професор подивився на нього пильно і якось аж немовби задерикувато записав:

- А й справді, чому б ні?

Минули літа — чимало літ! — і знайшовся, нарешті, папір, і фанатичний бібліоман Микола Терещенко невідь-де роздобув «зайвий» примірник цінного першодруку, академік Олександр Білецький за пропозицією колишнього студента Олекси Засенка написав грунтовну передмову — і ось «Русалка Дністрова» наче народилася вдруге, віддрукована фототипічним способом, а згодом і втретє. Як додатковий тираж на заміну майже суціль знищеного. Як цінна пам’ятка, без якої історія наша була б хай на краплиночку, але вже не повною… (За cт. Сергія Гречанюка «Три дорога «Руської трійці». Докладніше дав. додаток № 1 до уроку 34).

2. «Відтермінована відповідь».

- Про яку книжку йдеться? Яку роль відіграла вона у національному і духовному відродженні українців? Хто був автором збірки?

На ці та інші питання ми шукатимемо відповіді протягом сьогоднішнього уроку, («романською») мовою, тобто відмінною від традиційної латинської, прийнятої для церковних пісень. Збірки таких пісень, об’єднаних наскрізною дією, мали назву «романсеро». Романс пізнього середньовіччя пов’язаний з боротьбою іспанського народу з загарбниками.

У Франції романс став любовною піснею і в такій ролі потрапив наприкінці XVII — на початку XVIII століття до Східної Європи. У Росії вже в XIX столітті існував як авторська пісня, тут до його поширення прилучалися й українські поети (Є. Гребінка: «Очи черные…»). Широковідомі романси на вірші російських поетів О. Пушкіна, Ф. Тютчева, Л. Фета, Я. Полонського, С. Єсеніна. М. Ісаковського. На межі XIX — XX століття романс поширився в українській ліриці (Леся Українка, Агатангел Кримський та інші), маючи спорадичні прояви і в попередні роки

Важливу роль у розвитку української пісні-романсу відіграла музично-поетична творчість видатного українського філософа й письменника Григорія Сковороди. Він є автором ряду популярних у свій час кантів, а також і солоспівів, музику до яких він складав сам. Щоправда, мелодій своїх пісень Сковорода не записував, відомо лише, що він виконував їх у супроводі різних інструментів, існуючі записи пісень Сковороди — це народні варіанти або ж переробки його власних мелодій. Такі популярні поезії Сковороди, як «Всякому городу нрав і права», «Стоїть явір над горою», є ранніми зразками українського романсу. Використана І. Котляревським у «Наталці Полтавці» пісня «Всякому місту — звичай і права» здобула широку популярність у музичній редакції М. Лисенка. Важливе місце пісня-романс посідає і в п’єсах інших авторів: Г. Квітки-Основ’яненка («Сватання на Гончарівці»), С. Писаревського («Купала на Івана»), В. Александрова («За Німан іду». «Ой не ходи. Грицю, та й на вечорниці»), М. Кропивницького («Вій», «Зальоти соцького Мусія»). Досить згадати, що видатні українські актори М. Садовський, М. Кропивницький, М. Заньковецька і П. Саксаганський були прекрасними знавцями та виконавцями романсів. Всебічно обдарований М. Кропивницький сам створив ряд пісень та романсів. що стали народними: «Соловейко», «Ревуть, стогнуть гори-хвилі», «Удовицю я любив» та ін. Чималий вплив на розвиток пісні-романсу мала творчість українських поетів-романтиків В. Забіли, М. Петренка, О. Афанасьєва-Чужбинського, С. Писаревського. Провідна тематика їх ліричних поезій — самотність, нещаслива доля, туга за минулим тощо. В них знайшли відображення невдоволеність навколишньою дійсністю та бажання втекти від неї в якийсь інший, кращий світ, створений їх власною фантазією.

Важливу роль у розвитку українського романсу відіграла також творчість видатних українських поетів.

III. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.

1. Розповідь учителя з елементами бесіди.

- Збірку «Русалка Дністровая» часто називають першим паростком нової української літератури на західноукраїнських землях. Та процес народження збірки, як і всієї нової літератури, проходив у непростих умовах. Адже протягом століть Галичина і Буковина перебували у складі Австрійської імперії, а Закарпаття — у складі Угорщини.

Німецькі, польські, угорські магнати, як і українське панство, дедалі дужче визискували трудовий люд. Щоб укріпити своє панування в багатонаціональній державі, уряд прагнув посіяти розбрат між націями. Насильницькими методами онімечувалося, ополячувалося, мадярувалося корінне українське населення. У Східній Галичині з 1817 року за спеціальною ухвалою уряду викладання в усіх навчальних закладах проводилося тільки польською мовою. В інших регіонах Галичини українські школи були лише початкові. Русинську (українську) мову оголошено «хлопською», «здичавілою», заперечувалися її самобутність, саме право на існування.

І тоді, коли здавалося, що гинуть останні прояви українства в Галичині, у Львівській духовній семінарії організовується гурток передової, патріотично налаштованої молоді, який розгортає культурну та літературну діяльність. Цей гурток мав назву «Руська трійця».

- пригадайте, що вам відомо про «Руську трійцю» з уроків історії.

Чому гурток отримав таку назву?

- Хто входив до його складу?

- Розкажіть про мету та діяльність «Руської трійці».

(«Руською трійцею» називали себе члени гуртка західноукраїнської демократичної молоді, що діяв 1833 — 1837 роках у львівській семінарії. Ядро гуртка становили три семінаристи: Маркіян Шашкевич (псевдонім — Руслан), Яків Головацький (Ярослав) та Іван Вагилевич (Далібор). Звідси і назва — «Руська трійця».

Мета гуртка: працювати для українського народу, пропагувати національну культуру, розвивати літературу, а головне — дбати про освіту народу «посредством народного языка» (так говорив найактивніший учасник і організатор «Руської трійці» М. Шашкевич).

Для девізу гуртка взято слова з народної пісні зі збірки Михайла Максимовича: «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде».

Ті, хто вступав до гуртка, давали клятву: «Чесним словом протягом усього життя працювати на користь народу і відродження національної культури».

З-поміж різних видів діяльності «Руської трійці» — збирання фольклору, писання літературних творів, проведення бесід, читання «Енеїди» Котляревського, збірок народних пісень Максимовича, Цертелєва, граматики української мови Павловського, «Запорожской старины» Срезневського. Головних діячів її полонив один намір: видати свій збірник творів, написаних народною мовою.)

- Чи знаєте ви передісторію виходу у світ збірки «Русалка Дністровая»?

( «Шашкевич, Головацький і Вагилевич у 1833 році впорядкували збірку українською мовою — «Син Русі». Тут були фольклорні матеріали та вірші М. Шашкевича. У вірші «Слово до чтителів руського язика», що, по суті, був програмним твором збірки, Шашкевич закликав інтелігенцію об’єднатися, стати ближче до народу:

Дайте руки, юні другії.

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум, охота най засяде.

Разом, разом! Хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві, —

Зависть най вас не спиняє,

Разом к світлу, другі жваві!

Цензура відчула, що збірка пройнята волелюбними ідеями, глибокими співчуттями тяжкому становищу бідного люду, прагненням допомогти поліпшити це становище (хай ще не революційною боротьбою, а культурно-просвітницькою діяльністю), і не дозволила друкувати її.

Після першої невдачі у друзів не опустилися руки. Вони готують другу збірку — «Зоря». У березні 1834 року Ті рукопис надіслано до цензури. Однак і на цей раз їх спіткала невдача: цензура не дозволила видати книжку з політичних міркувань — вона, мовляв, відроджує бунтарський дух часів Богдана Хмельницького (в збірці було вміщено статтю про Богдана Хмельницького і його портрет).

Збірка «Зоря» проголошувала ідею єднання українського народу з іншими слов’янськими народами; в ній уславлялося історичне побратимство слов’ян з-над Полтави, Дніпра- Славутича, Дністра й Дунаю, з Києва й Новограда. Це був гімн визвольній боротьбі, гарячий заклик, звернутий до сучасників. Альманах «Зоря» своїм змістом становив початок та доповнення нової доби української літератури в Галичині. Та збірник, на жаль, і на цей раз не побачив світу.

За авторами збірки було встановлено поліційний нагляд; на квартирі в М. Шашкевича зроблено обшук (на щастя, нічого забороненого не було знайдено). Та це не знеохотило друзів до бажання видрукувати свої твори. А щоб обійти львівську цензуру. Я. Головацький вирішив піти на хитрість: рукопис надіслати в Будапешт, до одного із знайомих Головацького — письменника-серба Ю. Петровича. Яка ж була радість друзів, коли нарешті їх мрія здійснилася: в кінці 1836 року альманах було надруковано! (На титульній сторінці стоїть дата: 1837). Це була знамени та «Русалка Дністровая» — перший паросток нової української літератури в Галичині «(За К. Ходосовим).

- Тираж збірки становив усього одну тисячу примірників, але тільки двісті в той час дійшло до читачів. Решту уряд конфіскував, і книга пролежала в підвалах поліції понад десять років. Дише після революції 1848 року продаж її дозволено.

- Перегляньте фототипне видання «Русалки Дністрової». З яких розділів складається збірка?

- Про що йдеться у «Передслів’ї». яким вона відкривається’* Якою мовою написані твори, вміщені у «Русалці Дністровій» ?

(Збірка складається з народних пісень і творів трьох друзів — авторів збірки (Я. Головацького, М. Шашкевича та І. Вагилевича). В ній чотири розділи: «Пісні народні», «Складання» (тобто оригінальні твори — поетичні і лише одна річ — казка «Олена» Шашкевича — прозова), «Переводи» (переклади і переспіви народних сербських пісень та уривки з «Краледвірського рукопису»), «Старина», яка містить цікаву передмову («нередговор») М. Шашкевича і відомості про деякі стародавні рукописи церковного змісту, що зберігалися в «книжниці» (бібліотека чи книгосховище) василіанського монастиря у Львові.)

У «Передслів’ї» (передмові) до збірки М. Шашкевич доводив, що руська (українська) мова не є діалектом польської, а самобутньою мовою великого народу, який протягом віків створив багату культуру. Автор наголосив на значенні творчості наддніпрянських письменників і фольклористів для розвитку української літератури, закликав до єднання всіх частин розірваної нації, до праці на благо народу.

Крім всього іншого, важливим було і те? що «Русалка» надрукована не латинським шрифтом, як тоді звичайно було прийнято друкeвати книги, навіть не кирилицею, а «гражданкою», «руською» азбукою. А мова вміщенних у ній творів — це мова народна в своїй основі, мова, якою розмовляли «русини» (українці Галичини).

«Русалка Дністровая», — писав академік Олександр Біленький, — перша заява народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність…

Іван Франко назвав збірку «явищем наскрізь революційним», а Маркіяна Шашкевича — «людиною, наскрізь симпатичною, щирою, простою», що «непохитно стояла на своїй дорозі як у мистецтві, так і в житті» і приєднала Галичину до всеукраїнського національно-визвольного руху.

Ми з повним нравом можемо назвати Маркіяна Шашкевича зачинателем нової української літератури на західних землях.)

2. «Літературний портрет».

Його можна подати у формі презентації з використанням мультимедійних технологій чи повідомлення вчителя або учнів.

(Матеріал для повідомлення.

«Життя, яке прожив Маркіян Семенович, напрочуд плідне. Всього за одне десятиріччя творчої праці він встиг виявити себе як поет, прозаїк, публіцист, перекладач, вчений, громадський діяч — народний просвітитель. Весь його життєвий шлях позначений діяльною любов’ю до народу, невтомним щоденним трудом для національного відродження рідного краю.

Народився Шашкевич 6 листопада I811 року в селі Підліссі на Львівщині в сім’ї священика, побут якої був близьким до селянського. Маючи добру пам’ять, Маркіян ще в дитинстві засвоїв багато пісень, казок та інших фольклорних творів.

Початкову освіту хлопчик здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівській та Бережанській гімназіях. Ще гімназистом почав складати вірші, присвячуючи їх родинним та релігійним святам. Писані вони були «язичієм», яке в ті часи вважалося мовою руської (української) літератури.

1829 року Маркіян вступив до Львівської духовної семінарії і водночас записався вільним слухачем на філософський відділ університету. Він одержав місце в семінарській бурсі, харчування і одяг, що було дуже важливо для нього, бо його батько мав шестеро менших дітей, а підлісська па рафія відзначалася великою вбогістю.

Суха, схоластична наука, яка до того ж викладалася і професором, і в підручниках в інформаційно-догматичній формі, не могла задовольнити допитливого юнака. Яків Головацький пізніше згадував: «Все він тужив за чимсь, шукав, чого в школах не вчили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях».

У семінарії були дуже суворі порядки; зокрема слухачі могли виходити з її стін лише з дозволу начальства і тільки на визначений час. Якось Маркіян загаявся і повернувся трохи пізніше визначеної години. Ця незначна провина спричинила сувору кару: юнака звинувачено у вільнодумстві й у лютому 1830 року виключено з семінарії. Маркіян залишився без будь-яких засобів до існування, бо його батько, розгнівавшись на «неслухняного» сина, відмовився йому допомагати, а незабаром… помер. Маркіяна прихистив рідний брат його матері, теж людина небагата.

Живучи надголодь, юнак не занепав духом. Увесь свій час він присвятив самоосвіті. Крім відвідування лекцій на філософському факультеті, багато працює в університетській бібліотеці та приватній книгозбірні магната Оссолінського. Тут Маркіян читав праці з історії України, зокрема про Запорозьку Січ та боротьбу проти іноземних загарбників. Дуже захопившись державним подвигом Б. Хмельницького, готував до друку його біографію, хоч ім’я видатного українського гетьмана й полководця в Польщі було заборонене. Вивчав також історію і культуру інших слов’янських народів, багато приділяв уваги опануванню іноземних мов. Ці знання давали йому можливість перекладати твори польських, сербських, чеських авторів, а також з церковнослов’янських книг.

У цей час Маркіян познайомився з чеськими, польськими, словацькими вченими та письменниками, бесіди з якими теж мали велике значення для самоосвіти знаттєлюбного юнака.

Шашкевич почав замислюватися над тим, шо красне письменство всіх слов’янських та інших народів творилося їхніми національними мовами, а наша змушена була послуговуватися якимсь мертвим «язичієм». Він не вірив польським та німецьким ученим, які твердили, що русинська говірка не придатна для художньої творчості. Адже такий багатий русинський фольклор творився народною мовою! Болісні роздуми, пекучі сумніви терзали серце вірного сина вітчизни.

Яку ж велику радість пережив юнак, коли випадково в бібліотеці Оссолінського натрапив на перше видання «Енеїди» І. Котляревського! Незабаром ознайомився і з граматикою О. Павловського, «Ластівкою» Є. Гребінки. книжкою «Думки і пісні та ще дещо» Амвросія Могили (Метлинського), двома томами творів Г. Квітки-Основ’яненка, збірками українських народних пісень, виданих на Наддніпрянщині. Переконавшись, що в Східній Україні вже започаткована література національно-народною мовою, Шашкевич замислив продовжити цю справу й у Галичині, але йому не вистачало знань про побут власного народу. Він почав записувати фольклорні твори, вивчав народний побут, розшукував старі рукописи, збирав усілякі пам’ятки української старожитності.

Внаслідок тривалого клопотання перед консисторією Шашкевича в 1834 році було поновлено в семінарії. Маркіян змалку мав слабке здоров’я, а постійні недоїдання, напружена праця призвели до сухот. Щороку в передвесняний час хвороба загострювалася, і він мусив переривати навчання на місяць-два, щоб укріпити своє здоров’я.

Проте, не зважаючи ні на що, Маркіян продовжував активно трудитися. Семінарське начальство пильно стежило за здібним юнаком і всіма способами прагнуло «вибити з нього русинський дух», але всі вмовляння, переконування, погрози були марними

Вже заборона «Зорі» привернула увагу поліції до її укладачів, і вони підпали під постійний нагляд «недремного ока». Велике невдоволення діяльність «Руської трійці» викликала серед польської інтелігенції та спольшених русинів. До урядових і духовних установ раз у раз надходили все нові й нові доноси, в яких зводилися наклепи на молодих українських патріотів. Але ніщо не могло збити їх з обраного шляху.

Поява «Русалки Дністрової» справила враження вибуху бомби. Схвильовані нечуваною сміливістю і заповзятістю укладачів, прогресивно настроєні люди сприйняли цей альманах з щирою прихильністю і схваленням. У протилежному ж таборі, за висловом Франка, він «переполошив усі власті церковні і світські». Ректор семінарії провів суворе розслідування, як міг появитися цей «крамольний» альманах. Укладачів чекало тяжке покарання. Виручив друзів Головацький. Він заявив, що рукопис уклав сам один і, коли вчився в Бухаресті, ще в 1835 році, передав його в університетську друкарню. Не зізнання трохи пом’якшувало «провину», проте в очах уряду і консерваторів укладачі альманаху на все життя залишилися «політично неблагонадійними».

При кожній нагоді гуртківці намагалися наочно показати, що українська мова своїми якостями не нижча за інші. У семінарії був звичай кожне релігійне свято або ювілей високопоставленої особи відзначати на зібранні всіх вихованців та викладачів. Починалися ці урочистості проповіддю відповідного змісту, виголошеною латинською, польською або німецькою мовами. Коли відзначали ювілей цісаря, виступити припало Шашкевичу. І свою проповідь, і присвячену цісарю оду «Голос галичан» Маркіян виголосив українською мовою, чим викликав гостре невдоволення начальства. Однак цю оду було вміщено в одному з альманахів, що вийшов 1835 року у Львові. Це був перший друкований твір Шашкевича і разом з тим перший твір у Галичині, писаний народно-національною мовою. Ода справила велике враження на читачів, немов «будила мерців з гробу», як висловився І. Франко.

Портрета М. Шашкевича не залишилося. Один з літературознавців пізнішого часу О. Огоновський зi слів колишніх друзів Маркіяна Семеновича зробив словесний опис його зовнішності: «Середнього росту, тонкий, меткий, волосся ясно-русе, очі сині тужні, носик невеликий, кончастий; лице худощаве, бліде, що виражало тупу і болість - от і образ нашого Маркіяна… Коли ж розговориться про руську народність, про руську мову, тогді показалася вся сила его душі: очі блиснули живо, чоло трохи поморщилося і лице набрало якоїсь гідної поваги: говорив сердечно й сильно переконував». На основі цього опису художники І. Труш, а пізніше — В. Кравченко намалювали портрети М. Шашкевича.

Серед семінаристів Маркіян виділявся своїм гострим розумом, талантами, освіченістю, тому клерикали зацікавлені були залучити його до свого табору. Коли він був на останньому курсі. Перемишльський єпископ запропонував йому по закінченні семінарії залишитися при консисторії, що давало можливість досягти високих духовних чинів. Проте Маркіян Семенович волів стати простим священиком на селі, щоб вести просвітницьку роботу серед простого люду, шляхом освіти поліпшити його долю.

По закінченні семінарії 1838 року Шашкевич одружився з дочкою священика Крушинського Юлією і дістав парафію в селі Гумниськи, а згодом — Новосілки. Парафіяни дуже любили свого молодого священика за добре серце, приязне ставлення до прихожан, слушні поради і розради. Службу в церкві він правив українською мовою, і селяни говорили, що аж тепер вони можуть розуміти Слово Боже.

Незважаючи на слабке здоров’я, Шашкевич продовжував писати художні твори та наукові розвідки. Його радували й заохочували де праці твори письменників Східної України. Попри всі категоричні урядові заборони й загрозу суворого покарання, українські патріоти, вдаючись до різних хитрощів, усе ж умудрялися провозити ці книги через кордон. З великим захопленням Маркіян Семенович читав твори тогочасних наддніпрянських письменників та нові збірки фольклору: з кожним роком цих книг у Галичину провозилося нелегально все більше. Найбільшою ж радістю був «Кобзар» Т. Шевченка 1840 року.

Служіння в убогих селах не принесло достатку родині Шашкевича — вона дуже бідувала, а допомоги чекати було нізвідки. Постійні нестатки, напружена праця, гострі сутички з начальством згубно позначилися на слабенькому та здоров’ї Маркіяна Семеновича. В останні місяці життя він осліп й оглух, дуже страждав від надсадного кашлю, болю в грудях та задухи. 7 червня 1843 року, на 32-му році, його життя обірвалось. Похований він був у селі Новосілках, а в 1893 році — в 50-ті роковини з дня смерті — останки вірного сина України перенесено на Личаківське кладовище у Львові, на якому здавна ховають видатних людей.»

(За О. Бандурою)

3. Продовження розповіді вчителя.

— Художній доробок Шашкевича невеликий: три десятки поезій, оповідання «Олена», переспіви та переклади із староруської, чеської, польської і сербської мов. Усі ці твори мають яскраво виражений романтичний характер.

Серед поетичних творів Шашкевича виділяється вірш «Веснівка», який високо оцінив М. Максимович, наголосивши, що галицька поезія почала оновлюватися.

4. Виразне читання поезії «Веснівка» та робота над текстом твору.

- Яким настроєм пройнятий вірш і чому? Музикою якого характеру його можна передати?

- Поясніть назву твору та визначте у ньому жанрові особливості веснянки.

- Назвіть образи поезії та розкрийте її алегоричний зміст.

- Виявіть у тексті особливості, притаманні мові романтичних творів.

- Чому, на вашу думку, «Веснівка» М. Шашкевича вважається шедевром* української ліричної поезії?

* Шедевр ( від фр. chef-d’oeuvre головна робота) — тут: визначний твір літератури, живопису та інших видів мистецтва.

(Матеріал для вчителя.

«Веснівка» (М. Шашкевич започаткував традицію літературної веснянки, яку продовжував І. Франко, П. Грабовський) — це веснянка, весняна пісня. Вірш побудовано у формі діалогу між першою квіткою весни та її матір’ю — ранньою весною. «Цвітка дрібная» благає неню дати їй долю, допомогти розквітнути, скрасити луг, пригорнути «весь світ до себе». Весна ж застерігає свою доню не поспішати. бо ще можуть засвистіти холодні вітри й ударити морози, і тоді «краса змарніє, легко зчорніє, голівоньку склониш, листоньки зрониш». Метафоричність, алегоричність нього твору можна проекту вати й на громадське, і на особисте життя як автора, так і кожної людини.

У ясній долі квітки Шашкевич уявляв майбутнє України. У долі нашої країни поет передбачає і «вихор», і «мороз», і «бурю». Пророцтво Шашкевича повністю збулося: «мороз приступив — і краса змарніла». Україна втратила свій національний колорит, стала безликою під пресом тоталітарного комуністичного режиму.

За мовою «Веснівка» — ритмічна, багата на пестливі слова: ненька, раненько, личко, головонька, листоньки. Мелодійність веснянки досягається римуванням: неньку — раненьку, волю — долю, голубко — любко, змарніє — зчорніє.)

5. Заключне слово вчителя.

— Щоб повніше осягнути місце Маркіяна Шашкевича в українській історії, варто прислухатися до слів митрополита Андрея Шептицького, виголошених на могилі Шашкевича у Львові 1911 року: «Рідко кому було дано через багато років після смерті збирати навколо своєї могили представників цілого народу. Стоячи над гробом Маркіяна Шашкевича, кожний з нас є певний, що цієї могили український народ не забуде через довгі століття… Нас з’єднала нині велика ідея, якої Маркіян був неначе прапором… Піднести новий прапор, кинути іскру нової думки — на це треба було великої душі, душі апостола.., були велетнем грядущих поколінь. Тим апостолом для галицької України став Маркіян Шашкевич. Молодий, слабосилий, умираючий на сухоти… він був провідником цілого народу. Його апостольський дух вказував йому, що душ-пастир мусить промовляти до людей їх рідною мовою. На тій дорозі він був першим, і в тому його геніальність.»

IV. Підбиття підсумків.

V. Домашнє завдання.

Дайте письмову відповідь на запитання: ’Чому М. Шашкевич вважається зачинателем навої української літератури на західноукраїнських землях?» (обов’язково).

Вивчіть напам’ять «Веснівку» (за бажанням).

Додаток №1 до уроку 34

Сергій Гречанюк. Три дороги «Руської трійці».

»… В історії світових літератур, напевно, немає книжки з такою трагічною долею» — ці слова Р. Горака є, звичайно ж, очевидним перебільшенням, але правда, що таких книжок небагато, значно менше, принаймні, аніж рукописів, які запізно стали книжками й через те також не відіграли тої ролі в житті сучасників, на яку розраховували автори. У цікавій і, но суті, відкривавчій белетризованій розвідці, присвяченій Маркіяну Шашкевичу, Роман Горак пише: «Так і не довелося русалці вийти з Дністра. Вона була арештована. Двісті примірників книжки (Р. Горак посилається на поправку М. Шалати, хоч ще раніше цю ж цифру називав у своїх лекціях М. К. Зеров), шо розійшлася поза межами Галичини, ніякої, як кажуть, погоди зробити не могли. Сучасник із неї нічого майже не знав. Про її тріумф, про її значення заговорили значно пізніше, але й тоді, пізнішій генерації, вона видалася винятком із загалу. Збулися слова невідомого рецензента з одного віденського часопису: вона стала предметом зацікавлення істориків мови, філологів та граматиків…» У цих щирих, перейнятих болем і опертих на неспростовні факти словах є все ж і те, що викликає не лише природне відчуття гіркоти, а й бажання дещо заперечити чи бодай уточнити

Атож: яку «погоду» могла б зробити «Русалка Дністровая» за умови, якби доля її склалася інакше? А «сучасник», який «з неї нічого майже не знав», хто він? І чи справді вона прийшла до наступних поколінь читачів так фатально запізно, що стала тільки старовиною, цікавою хіба для вузького кола науковців? Ні, не лише арешт видання і його складна цензурна історія були причиною того, що доля «Русалки» сприймається як трагічна. Вона й справді трагічна, але найбільша трагедія в тому, що іншою вона й не могла бути. В її долі відбилася тогочасна доля народу, розчахнутого між двома імперіями, і найперше тих мільйонів українців, які під скіпетром австрійського монарха перебували в такому стані безсловесності, що вже й не годні були почути звернене до них слово…

До 1848 року галицькі русини стогнали в ярмі панщини. Звичайно, вона гнобила не лише українців, а й бідне селянство інших національностей — поляків, чехів, німців, але для українців була чи не найбільшим лихом. Адже, як писав у розвідці «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» Іван Франко, «ми, русини, особливо в Галичині, з давен-давна була хлопська нація». А де ж вищі стани, де, врешті, інтелігенція? А ось де: «Майже все. що піднеслося понад хлопа — чи то шляхта, чи міщани, все те за польських часів зробилося поляком, за Австрії зразу німцем, а пізніше знов поляком. При руській мові, при руській народності лишалися тільки прості, чорні хлопи і вбогі маловчені сільські священики». Єпископи та каноніки говорили й писали по-польськи або латиною, спольщилися й міщанські родини, і «багато з тих спольщених русинів, особливо молодших, успіло перейнятися й польськими патріотичними думками, багато їх ходило до повстання 1830 року і пізніше гнило по криміналах за таємні зв’язки в цілі відбудування Польщі на руській землі». Чи ж то не трагедія?!

Звичайно, «Русалка Дністровая» зродилася не на порожнім місці. Національне життя українців у Галичині, яким би кволим воно не видавалося сучасникам і нащадкам, ніколи не завмирало аж до того стану, що називається летаргічним сном. Задовго до М. Шашкевича писалися українські вірші, давніших часів сягають і початки галицького культурного відродження, означеного «Русалкою Дністровою». Академік М. Возняк ще 1935 року звернув увагу на свідчення невідомого польського автора про священика Лісковацького, який ще на початку XIX століття писав «пречудної красоти і простоти» поетичні твори українською мовою.

… Перемишльський гурток був першим українським просвітнім товариством. У статуті, надрукованому у Відні, воно одним із своїх завдань визначило поширення серед селянства творів, написаних народною мовою і зрозумілих соціальним низам. Ініціатором створення цього товариства виступив канонік Іван Могильницький — випускник Віденського університету, людина освічена і знана в наукових колах Європи, серед членів гуртка були Іван Снігурський, Йосиф Левицький та інші, переважно — священики. І хоч невдовзі товариство припинило свою діяльність (роль у цьому відіграло і шляхетське шовіністичне середовище), хоч світогляд самих його членів не відзначався цільністю, а літературний талант — силою (немало було висловлено хибних тверджень і написано відверто немічних віршів), та все ж то була одна з перших спроб у Галицькій Русі «розвіяти єгипетську темряву з допомогою світла науки» (І. Франко). І не випадково у дослідженні «Панщина та її скасування в 1846 р. в Галичині» Іван Франко об’єднав ці імена: «Иосиф Левицький, Лозинський (його діяльність також була пов’язана з Перемишлем, а з молодших головно три — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький і Іван Вагилевич — ось ті перші борці нашої народної свідомості. За ними пішли їх молодші товариші — Микола Устиянович, Рудольф Мох, Антін Могильницький, Йосафат Кобринський».

«За ними пішли»… У цьому, власне, було чи не найбільше значення «Руської трійці» — вона виступила з’єднувальною ланкою між своїми попередниками і послідовниками. Адже за певних умов підтримати хисткий пломінець не менш важливо, аніж розпалити, започаткувати, відкрити. Тим більше, що й відкривавчого на рахунку «Руської трійці» доволі — і в суто наукових студіях, і в осягненні політичних реалій своєї доби. А найвидатнішим «відкриттям» стала сама «Русалка Дністровая»: вона багатьом чесним людям різної національності й політичної орієнтації відкрила очі на факт незаперечний і доконаний — у складі Австрійської імперії є народ, який відчуває свою єдинокровність з тими, хто опинився у межах імперії Російської, і народ цей прагне вийти на історичну арену, розвивати освіту й культуру від рідного кореня, а не вливати свою кров у чужу політику.

Олександр Білецький слушно зауважував, що передмову до «Русалки Дністрової» зараз можна розглядати як свого роду «маніфест» відродження української літератури в межах Галичини». Втім, сьогодні дедалі очевиднішою стає і надмірна «обмеженість» цього висновку географічними рамками. Умови зародження й розвитку української літератури в цісарській імперії були, ясна річ, не подібні до тих, які склалися в імперії царській, «Русалка Дністровая» не потрапила за австроросійський кордон, не стала чинником загальноукраїнського значення, але як факт вона постала на широкій національній основі. Значення її не можна збагнути без розгляду в контексті українського романтизму — самобутнього і значного явища нашої культури, плідного періоду, який завершився появою Т. Г. Шевченка.

Характеризуючи національну особливість цього явища, Т. І. Комаринець у монографії «Ідейно-естетичні основи українського романтизму» відзначає, зокрема, його нетотожність західноєвропейському романтизмові, наближеність до російського, але й відмінність від нього. Український романтизм визначався боротьбою проти колоніального гніту та іноземного засилля, за національне самовизначення — як і романтизм західно- й південнослов’янських народів. Обгрунтовуючи право свого народу на культурний розвиток, українські романтики рішуче спростовували антинаукові твердження тих, хто заперечував саму можливість розвитку української мови, літератури й культури загалом. Досліджуючи естетику українського романтизму, Т. І. Комаринець підкреслив, що проблеми самобутності й національної своєрідності літератури тут аж ніяк не протиставлялися мистецькому розвиткові інших народів. Навпаки: українські романтики були переконані, що ні політичний, ані мистецький прогрес на терені національному неможливий без духовної єдності народів. Вони порушили питання про єдність національного та інтернаціонального як у політичному, так і в літературному житті, поклали початок великій роботі но ознайомленню українського читача з досягненнями світової і, передусім, слов’янської культури. їхня перекладацька діяльність, постійне звернення у літературній творчості до проблем загальнослов’янського значення, сприяння та особиста участь у спільній науковій праці по з’ясуванню слов’янського етногенезу і в осмисленні політичних реалій доби — все це розширювало духовні обрії народу, виводило українську літературу на міжнародну арену, і якщо колись у наших науковців і видавців дійдуть руки до зібрання бодай найважливіших маніфестів українського романтизму… то в ньому, віримо, буде й коротенька передмова до «Русалки Дністрової».

Її автор — Маркіян Шашкевич. «Судило нам ся послідним бути» — так вона починається і пафосом своїм обернена проти цього прикрого факту і несправедливого стану, в якому перебувала українська людність. Не бракувало, очевидно, байдуженців і псевдооптимістів, які інакше оцінювали цей стан, бо далі Шашкевич вважає необхідним аргументувати, пояснити свою думку: у той час, як інші слов’яни вже вершини сягають і невдовзі побратаються з ясним сонцем, ми внизу в густім мороці гибіємо. Не завше так було: мали і ми своїх співців і вчителів, але набігли хмари та бурі — і вони заніміли, а народові й словесності надовго задрімалося. Інакше кажучи, тепер час прокинутися, пора наздоганяти — означується ситуація, в якій опинився український народ волею лихих історичних обставин. Наздоганяти важко, але ж і маємо для того немало: в найгірші часи мова й хороша душа народна були серед Слов’янщини «як чиста сльоза дівоча в долоні серафима», а в останні десятиліття з’явилися і в нас збірки народних пісень та звершилися інші важливі справи. То для нас — як світанки по довгих темних ночах, як радість на обличчі нещасного, у серці якого промайнула надія на краще. А далі — рядки програмні: «Суть то здорові повносилі паростки, про які нам усією душею дбати, зогрівати, плекати й вирощувати їх, доки під крилом часу і добрих владнувателів хорошою і кріпкою засяють величчю». Про які ж паростки мова?

Творці «Русалки Дністрової» побачили їх у цілому ряді літературних і фольклорних видань. Першою в бібліографічному переліку називається «Енеїда» Котляревського, тричі видана в Петербурзі, за нею — «Опыт собрания старинных малороссийских песен» князя Цертелєва, «Малороссийские песни», видані М. Максимовичем, і ним же видані «Украинские народные песни»; «Запорожская старина», московське видання повістей Квітки-Основ’яненка, «Малороссийские пословицы», що з’явилися друком у Харкові, видання творів Гребінки і словник Войцеховича; дається схвальна оцінка творам Гулака-Артемовського, називаються перші граматики і фольклористичні збірники, видані у Львові та Перемишлі. Тут, звичайно ж. було не все, чим почали нове століття діячі культури, але, на думку укладачів «Русалки», найголовніше. Як свого часу дослідив академік М. Возняк, вони знали набагато більше видань і користувалися ними, наприклад, співаником І. Прача, виданим 1815 року в Петербурзі (і навпаки — збірника дум Цертелєва у їхньому розпорядженні не було, вони назвали його в «Русалці Дністровій» за В. Залєським).

Подаючи цю бібліографію, автор передмови, очевидно, окреслював ту базу, на основі якої мала вестися подальша робота, тобто передмова до книжки слугували ще й своєрідним «Вступом до народознавства», конкретизованим у ряді інших матеріалів — фрагменті розвідки І. Вагилевича про народні руські пісні, в рецензії на «Руське весілля» І. Лозинського, у слові М. Шашкевича про старовину й необхідність її збирання по церквах і монастирських книжницях, під низькими стріхами і в маєтках сановитих господарів. Не забуто її «чужину» - подано переклади сербських народних пісень із збірки Вука Караджича й уривки з чеського «Краледворського рукопису» (О. І. Білецький: «Вірне чуття Шашкевича примусило його вибрати з цього фальшивого пам’ятника для перекладу ліричні пісні, що ближче за все стоять до справжньої чеської народної творчості»). Тобто, як бачимо, «Русалка Дністровая» не лише накреслювала програму для ентузіастів, а її сама цілком відповідала основним принципам, викладеним у численних маніфестах українського романтизму.

… Мало, дуже мало примірників «Русалки Дністрової» дійшло до читача, але вплив її на суспільну свідомість у передреволюційні роки був значний, що засвідчили, зокрема, її ухвали скликаного за пропозицією М. Устияновича восени 1848 року з’їзду руських учених. Звичайно ж, на тих ухвалах позначилася загальна революційна ситуація й тогочасні політичні події, але має рацію Т. І Комаринець. твердячи, що цей з’їзд виходив із настанов «Русалки Дністрової». Прийняття правопису І. Жеківського було перемогою на з’їзді прогресивної української інтелігенції. Учасники з’їзду виступили з різкою критикою тих польських шовіністів, які заперечували національні права українського народу й саме існування українців та їхньої мови в Галичині. На повний голос прозвучав на з’їзді заклик до консолідації національних сил, до об’єднання зусиль ще нечисельної і роздрібненої української інтелігенції, шо також, як відомо, було однією з настанов «Русалки Дністрової».

Передмова до «Русалки» закінчується подякою людям, які сприяли її виходу. Високоосвічений Микола Верещинський, який працював директором школи в Коломиї, охоче дав кошти на видання «Русалки» (фінансував і деякі інші видання, зокрема збірник приповідок Ількевича). Вчитель Ількевич (справжнє ім’я Григорій) роком раніше опублікував наукове дослідження «Забобони, що побутують між простими людьми Галичини», згодом ще кілька робіт, і зібраного матеріалу мав стільки, що і з «Руською трійцею» поділився, і в рукописах чимало досі не опублікованого залишилося — справді працьовитий! Ян Православ Коубек (Каук) передав укладачам збірника грамоту старости Зоудечовського, датовану 1424 роком, Білинський, Кульчицький і Мінчакевич — тексти народних пісень. Згадати вдячно маємо і серба Г. Петровича — рішучий і винахідливий, він доклав немало зусиль, аби на «Русалці Дністровій» з’явився дозвіл будапештського цензора. А ще ж у передмові згадуються «інші», тобто, як зауважив О. І. Білецький, «рух, який здавався небезпечним і мракобісам українського походження, і офіціальній владі, дійсно набув розмірів набагато ширших, ніж не можна було подумати на перший погляд…»

До недавнього часу недостатньо витлумаченою залишалася цензурна історія книжки. Саме так: недостатньо витлумаченою, бо ж усі факти, пов’язані з проходженням книжки у друк, були відомі. Дослідників зупиняла постать цензора… І справді цікаво: долю «Русалки» (вже виданої з дозволу будапештського цензора) мав вирішити Варфоломій Копітар — словенець за національністю, авторитетний учений, добре знаний і шанований не лише у слов’янському світі, а й у наукових колах і урядових інстанціях західноєвропейських країн. До українців ставився добре, тобто з розумінням їхньої самобутності й історичної долі. До цього розуміння прийшов не відразу: 1814 року він ще писав, що мова наддніпрянських українців виникла на стику двох інших — великоруської і польської, а мова галицьких і закарпатських українців — підміна російської. Втім, навіть таке твердження в тогочасних умовах було об’єктивно прогресивним. Згодом же В. Копітар наголосив: українська мова самостійна, вона відрізняється не лише від польської, а й від російської; крім того, мова австрійських руснаків і тих українців, які живуть у межах Росії, — єдина, що було висновком науковим, але водночас і таким, який наштовхував на роздуми про політичні орієнтації та тяжіння. Було доволі фактів, які засвідчували співчутливе ставлення В. Копітара до українського літературного відродження в Галичині, він особисто підтримував контакти з українськими діячами й заохочував до таких контактів своїх колег, тож можна було сподіватися, ш=що і в ранзі головного цісарського цензора поставиться до ‘Русалки Дністрової» доброзичливо. Та ба! Як слушно зауважує в монографії «Ідейно-естетичні основи українського романтизму» Т. І. Комаринець, «таким же непослідовним і нерішучим виявився В. Копітар і в справі з ганебною забороною львівським цензором «Русалки Дністрової». Тобто таким же, як і в історії із «Зорею».

«Зоря» не зійшла, і хоч би як виправдовували В. Копітара, а то таки — бодай почасти — на його совісті. Спочатку все складалося аж занадто добре. Бо сміялися молоді ентузіасти, мабуть, більше, аніж то б годилося при започаткуванні такої важливої справи. Та і як не сміятися! Приніс Шашкевич цензору портрет Богдана Хмельницького і, пояснивши, шо то славетна людина й полководець, попросив дозволу на друк. Цензором був прусак, полководців він шанував і, певно, аж вивищився у власних очах від гордості, дозволяючи… Але рукопис збірки довелося вислати до Відня, й В. Копітару він наче сподобався. А були там руські народні пісні, біографічна стаття про Б. Хмельницького, простеньке оповіданнячко й сатира на попа. Може, цензора налякала стаття про Б. Хмельницького? Про це він промовчав, зміст рукопису похвалив, опрацювання визнав блискучим і… віддав збірку на розправу львівським обскурантам. Знав, що робить, бо ж певне уявлення про смаки своїх українських колег мусив мати. Митрополиту М. Левицькому й цензору, ректору духовної семінарії В. Левицькому була надана можливість згодом розправитися і з віддрукованим тиражем «Русалки Дністрової», а що при цьому В. Копітар висловив своє здивування забороною (і це після заборони «Зорі»!), то сумніви остаточно розвіюються: він не просто самоусунувся, ні — він зробив те, що мав зробити. Як державний службовець, він дбав про інтереси держави. Добре розумів, що вихід книжки означав би початок ще однієї літератури, а отже — і поштовх до пробудження величезного народу, який може стати в опозицію до двох імперій. То був, на йото думку, «чисто політичний випадок», і ця думка належала не словенцю, який міг симпатизувати ще одному слов’янському племені, не вченому, який мусив би обстоювати «історичне право», а державному службовцю. для якого його обов’язок — це щось вище над почуття справедливості та єдинокровства. Державне розійшлося з моральним…

Передчасна смерть Маркіяна Шашкевича 1843 року стала тяжкою втратою для українського національного відродження в Галичині й водночас виявилася фатальною для його недавніх однодумців і соратників. Щось остаточно зламалось у їхніх крихких душах. Остаточно, бо вже й раніше більш чи менш виразно проступали симптоми того, що зробить їх якщо не духовними самогубцями, то, принаймні, тими нещасними людьми, які самі ж знецінюють власноруч зроблене. А зробили немало, навіть більше, може, аніж ми знаємо. Досі залишаються не опублікованими і мовознавча розвідка 1 Вагилевича «Розправа про мову південноруську», і значна частина рукопис них матеріалів його та Я. Половецького, які не втратили свого наукового значення (принаймні, для з’ясування історії духовного розвитку народу).

Як зазначив у передмові до виданих 1983 року «Музичною Україною» народних пісень у записах Івана Вагилевича М. Й. Шалата, в рукописах залишається «добра половина» спадщини цього поета й ученого, і хоч «не все, звичайно, нині варте друку, але, скажімо, грунтовні дослідження «Письменники Польщі — українці», «Весілля у слов’ян», «Слов’янська символіка» читач зустрів би з великим інтересом». Особливо багато І. Вагилевич зробив як етнограф і фольклорист. Ще 1834 року зібрав на Стрийщині 15 світських колядних пісень, які дуже сподобалися його друзям. Кілька з них було опубліковано в «Русалці Дністровій», і відтоді записування фольклорних скарбів (як і збирання розмаїтої матеріальної старовини) стало для нього пристрастю. Народну мову він у гуртку знав найкраще, у своїх лінгвістичних студіях обстоював самостійність української мови і її літературну перспективність, але після смерті М. Шашкевича зробив несподіваний поворот… до російської. Втім, цей незграбний маневр (незграбний, бо утверджувалося «язичіє») був не таким уже й несподіваним, і досить згадати деякі факти з біографії Вагилевича, щоб зрозуміти і це, і його наступне зближення з польським табором…

Ще в 30-ті роки він побачив у Карпатах дивні «написи» невідомою мовою, перемалював їх і, вважаючи пам’яткою слов’янської праісторії, надіслав у Росію М. Погодіну. Згодом з’ясувалося, що сенсація та суціль фальшива (давніми Вагилевичу видалися розмиті негодою підписи подорожніх і химерні контури, утворені під дією вітру й вологи), але цікаво, як використав повідомлення з чужої держави Погодін… Він запраг порівняти ці «написи» з тими, які зробив на скелях підкореного Сибіру Єрмак! Погодінський задум зрозумілий, адже німці й поляки також заявили, що ті «написи» зробили їхні предки, а тому, мовляв, земля, на якій ще тримаються якісь українці, — їхня… Пізніше деякі дослідники писатимуть, що така поведінка Погодіна стала відром холодної води на розпашілі голови наївних галицьких народознавців, але це, либонь, не так: достеменно відомо, що вони своїх стосунків з ним не переривали. Не збагнули небезпеки? Шукали, як то часто було в історії, сильнішої підтримки у боротьбі з домашнім ворогом? Праглії особистих вигод? Відомо тільки, що коли І. Вагилевич звернувся згодом (також після смерті М. Шашкевича) до департаменту внутрішніх і духовних справ Росії з проханням надати йому роботу в Харківському чи Київському університеті, то одержав відмову Цікаво, до речі, — в радянському літературознавстві утвердилася думка, що ця відмова цілком логічна: «До роботи на університетській кафедрі Вагилевич, певна річ, не був готовий» (М. Шалата). Що ж, можливо, хоч ішлося саме про слов’янську кафедру, а тут знання Вагилевича (і його зв’язки з відомими слов’янознавцями — П. Шафариком, В. Залеським, Ж. Паулі та багатьма іншими) прислужилися б якнайліпше. І хтозна — якби Вагилевич просився не на Україну, де щойно викрите царатом слов’янофільство кирило-мефодіївців було іншого кольору, аніж царофільство офіційного слов’янофіла Погодіна, то рішення могло бути й позитивним… Так чи ні, але Вагилевичу відмовлено. і він, перебуваючи в нестатках, кидається до поляків. Хотів навіть стати католиком, але не вдалося, тож прийняв протестантство.

А Яків Головицький? Тому, на перший погляд, поталанило більше. Став деканом, а згодом і ректором Львівського університету, міг би, здавалося, немало зробити для свого народу навіть у тогочасних умовах, але очі його дедалі більше косували на російський трон. Звідти сипалися щедрі нагороди, і він дедалі активніше виступає «в поддержку русского дела в Галиции», змінюється (як трохи кострубато, але точно визначив Р. Горак) «до неможливого». Його нагороджують медаллю московської етнографічної виставки, обирають членом кафедри російської мови та літератури Одеського університету, радо друкують його москвофільські статті. А оскільки на двох стільцях не всидиш і треба обирати один, то він погоджується на пропозицію графа Толстого і йде працювати головою Віленської комісії для розбору і видання стародавніх актів. Працює багато: чотири томи «Народных песен Галицкой и Угорской Руси», «Географический словарь западнорусcких и южнорусских земель» та інші праці, а паралельно — статейки, в яких перекреслює колишні ідеали і паплюжить, по суті, справу «Руської трійці». Українофіли йому ненависні, то для нього «украиноманы», а назву «українці» вважає образливою для своїх недавніх земляків. У певних колах користується неабияким авторитетом. Щоправда, не бракує інших учених, які роблять у науці не менше, але хіба їх так обдаровують? Золота Уваровська медаль, перстень від царя, опіка цариці, маєтки, добряча платня і ордени — святої Анни II ступеня, святого Володимира, святого Станіслава. Вже він не греко-католик, а православний. А вмре — і могилу забудуть. Як і могилу Вагилевича. Обидві дороги закінчилися забутими могилами…

І якщо їх імена збереглися у пам’яті нащадків, то лише тому, що в доробку їхньому було (особливо в молодості) і корисне, були конкретні справи, звершені з думою про народ, і найбільша серед них — «Русалка Дністровая». То — вічний пам’ятник чистій юнацькій дружбі, святим пориванням і «Руській трійці», що її душею був Маркіян Шашкевич.

Син священика, Маркіян і сам, здавалося, мусив стати потім таким же, як і переважна більшість інших — не надто освічених, на все життя перестрашених, приречених на довічну турботу про шматок хліба для своєї, як правило, чималенької родини Навіть ченці-василіани й консисторії Львова та Перемишля дивилися на сільських попів з погордою. Адже ті були відірвані од бібліотек, позбавлені будь-якого інтелігентського середовища, а головне — перебували у жорстокій залежності від пана. Як писав Іван Франко, пани потребували попів присмирілих, які б нарівні з хлопом знімали капелюха перед ними за десять кроків, чекали б їх у передпокоях по дві години й догідливо кивали головою, слухаючи «вільнодумні» панські бесіди, привезені з Європи, з яких випливало, що «ви, попи, зі своїми хлопами — то бидло, а власне люди — то тільки ми». Якщо ж на парохство приходив піп гордий і непокірний, то його скоро виганяли, добивалися переведення на ще бідніший приход чи й узагалі ламали духовну кар’єру й життя. Так було в цісарській Галичині й точнісінько так само було в Малоросії — українські священики вже давно не відігравали тої культурно-освітньої ролі, яка належала їхнім далеким попередникам, тим випускникам добре знаної в Європі Києво-Могилянської академії, яких царський у ряд і залежна від нього московська влада церковна перемістили в далекі і близькі російські губернії. Хоч траплялися й винятки: крім «Руської трійці». Львівську духовну семінарію закінчили М. Устиянович, А. Могильницький та ряд інших літераторів і вчених. Тільки силою власного духу вони могли вирватися з того майже рослинного животіння, на яке їх прирікала доля сільського попа в чужій та державі. І Маркіянові того духу не забракло — ні в семінарії, коли над ним нависла реальна загроза виключення (повторного) за «Русалку Дністровую», ні згодом, після висвячення, коли волею консисторії та митрополита його переводили дедалі в глухіше та бідніше село: Гумниська, Нестаничі, Новосілки Ліські, де він і помер — давно вже хворий, відірваний од друзів, але не збайдужілий і незрадний. Тішився, як мала дитина, коли прочитав надісланий з Наддніпрянської України альманах «Ластівка», і працював, аж доки не відібрало зір, слух і спаралізувало.

Твори Маркіяна Шашкевича, читаємо в статті «Падре галицької землі» Дмитра Павличка, «світили тоді, коли було темно, але помиляється той, хто думає, що на світлі вони потьмяніють. І сьогодні вражає нас його вірш про дівчину, яка «витоптала биту стежку білими ногами».

Його слова не світляки, що світять тільки в темряві, а дорогоцінні перлини — чим більше сяйва навкруги, тим більше набирають вони чародійного блиску». Є в цій місткій, емоційній статті одне перебільшення: «Здається, ніхто з наших письменників не жив у таких важких умовах, як Маркіян Шашкевич». Жили. Але, здається, мало хто за таких умов зробив більше. І мова не лише про твори Шашкевича та «Русалку Дністровую» — він багато зробив прикладом свого життя, безкомпромісного і тружденного: явив сучасникам і нащадкам третю дорогу, трагічно коротку для подорожнього, але єдину, на якій народ здобуває безсмертя.