Мета: ознайомити учнів з біографією М. В. Гоголя, дати уявлення про ного основні твори, навчити розуміти місце творчості письменника на порубіжжі культур двох народів — українського і російського, ті культурно-історичні обставини, що впливали на мовний вибір письменника; донести до учнів думку Т. Шевченка про М. Гоголя; формувати усвідомлення того, що Україна — країна визначних мистецьких талантів, які зробили великий внесок у культуру інших народів.
Обладнання: портрет М. В Гоголя, виставка його творів, ілюстрації до них, фото, записи уривків з опери М. Старицького та М. Лисенка «Різдвяна ніч» (1872) і музичної драми «Тарас Бульба» (1890), «Кобзар» Т. Шевченка.
Міжпредметні зв’язки: М. Гоголь у контексті зарубіжної літератури.
Йдеться про… відреставрування справжнього образу. А що образ той є і був національний — на те ради немає. Тільки справжній, отже національний, образ Гоголя відкриє нам так звану таємницю Гоголя.
Євген Маланюк
Хід уроку
І. Актуалізація опорних знань. Мобілізація уваги учнів.
1. Перевірка домашнього завдання.
2. Виразне читання вчителем чи прослуховування у аудіозапису вірша Т. Шевченка «Гоголю».
За думою дума роєм вилітає.
Одна давить серце, друга роздирає,
А третя тихо, тихесенько плаче
У самому серці, може, й Бог не бачить.
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово«’
Всі оглухли — похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу.
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате…
Не заревуть в Україні
Вольнії гармати.
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни.
Не заріже — викохає
Та й продасть в різницю
Москалеві. Це б то, бачиш,
Лепта удовиці
Престолові-отечеству
Та німоті плата.
Нехай, брате. А ми будем
Сміяться та плакать.
3. Слово вчителя.
— Цей вірш Тарас Шевченко присвятив письменникові, котрий з’явився на світ більше 200 років тому і прославився геніальністю своїх творів та одночасно незбагненністю своєї поведінки; людині, постать якої й донині огортає ореол таємничості (див. додатки №1.2 до уроку 35).
Цe про нього наш Кобзар писав у листі до Варвари Рєпніної: «Перед [ним] должно благоговеть как перед человеком, одаренным глубоким умом и самою нежною любовью к людям!.. [Он] — истинный ведатель сердца человеческого! Самый мудрый философ и самый возвышенный поэт должен благоговеть перед ним как перед человеколюбцем! Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалось познакомиться лично… Личное знакомство с подобным человеком неоцененно, в личном знакомстве случайно иногда открываются такие прелести сердца, что не в силах никакое перо изобразить!»
Його творчість свого часу активно пропагували Михайло Старицький та Марко Кропивніцький, Олена Пчілка та Микола Садовський, Максим Рильський та Степан Васильченко. Остап Вишня та Олександр Довженко. З творів цього письменника фактично розпочала свою літературну діяльність Леся Українка, переклавши його повісті на українську мову у неповних чотирнадцять років…
Ім’я та прізвище митця ви зможете назвати самі, розгадавши шифрограму, у якій число відповідає букві алфавіту.
17 11 15 14 19 1 4 19 4 19 16 31
4. Бесіда за запитаннями.
Вам уже відоме ім’я Миколи Васильовича Гоголя, адже на уроках зарубіжної літератури ви вивчали його твори. Чим схвилювали вас повісті Гоголя?
— Пригадайте уривки, які ви вивчали напам’ять. Прорекламуйте їх.
— Які факти біографії Миколи Гоголя вам найбільше запам’яталися? Чи хотіли б ви дізнатися про письменника більше?
II. Повідомлення теми та очікуваних результатів уроку.
1. «Презентація письменника».
Її можна провести із використанням мультимедійних технологій.
(Материи для презентації.
Основні дати життя і творчості Миколи Гоголя.
Гоголівський родовід: Остап Гоголь — прапрапрапрадід Миколи Гоголя, полковник Подільський. У 1658 — 1674 -X роках — полковник Могилівський. Сподвижник гетьмана Петра Дорошенка. Після Дорошенка перейшов на службу до польського короля Яна Собеського, від якого мав різні «милості», даровані маєтності. Помер 1679 року. Прокіп Остапович Гоголь — прапрапрадід Миколи Гоголя. Ян (Іван) Прокопович Гоголь — прапрадід Миколи Гоголя. Вважав себе польським шляхтичем, але після смерті батька залишив Польщу і поселився в Кононівці на Полтавщині. 1697 року працював лікарем Лубенської Троїцької церкви, а 1723 року став православним священиком у Кононівці. Дем’ян Янович Гоголь - прадід Миколи Гоголя. На честь батька Яна додав до прізвища Гоголь частку Яновський. Навчався в Києво- Могилянській академії, пізніше був висвячений на священика в Кононівці. Микола Гоголь відкинув другу частину прізвища «Яновський» і підписувався лише прізвищем Гоголь. Панас Дем’янович Гоголь-Яновський — дід Миколи Гоголя. Народився 1738 року. Був домашнім учителем у бунчукового товариша Семена Лизогуба, навчаючи його дочку Тетяну латинської та німецької мов. Згодом викрав її з батьківського дому і одружився. Мати Тетяни Лизогуб походила з відомого роду Танських, а батько, Семен Лизогуб, був рідним онуком гетьмана Скоропадського. Панас Гоголь навчався в Києво-Могилянській академії, знав, окрім української, російську, польську, німецьку, латинську та грецьку мови. 1781 року одержав звання бунчукового товариша, пізніше перейменоване на секунд-майор. 1792 року отримав звання дворянина. Василь Панасович Гоголь-Яновський (1777- 1825) — батько Миколи Гоголя. Марія Гоголь-Яновська (1791 — 1868) - мати Миколи Гоголя. 20 березня (1 квітня за старим стилем) 1809 р. у Великих Сорочинцях у маєтку відомого лікаря Михайла Трохимовського народився Микола Васильович Гоголь. Марія Гоголь-Яновська, 18-річна мати Миколи Гоголя, заприсяглася назвати майбутнього сина Миколою на честь чудотворної ікони Миколи Диканського. У травні мати з сином повернулася до Василівни, де майбутній письменник провів перші 9 років життя. Д. П. Трошинський, сановний родич Гоголів-Яновських (колишній міністр юстиції Російської імперії), на честь народження Миколи Гоголя пообіцяв щорічно сплачувати по 1200 карбованців на його науку. Обіцянку було дотримано. У три роки Микола Гоголь читав і писав. У п’ять років почав складати вірші.
1818 — 1819. Гоголь навчається в Полтавському повітовому училищі.
1820. Смерть дев’ятирічного брата Івана. Велике душевне потрясіння, щоденне просиджування біля могили брата, з яким разом училися п росли.
1821. У травні Микола Гоголь вступає до Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька.
1825. Помирає батько — Василь Панасович Гоголь-Яновський, український письменник, автор водевілів «Собака-вівця» (текст не зберігся) та «Простак, або Хитрощі жінки, перехитрені солдатом». Був управителем маєтків та організатором домашнього театру українського поміщика Д. П. Трощинського в Кибинцях поблизу Миргорода, де й помер. Похований у Василівні.
1826. Після літніх канікул (за розповідями гімназійних товаришів) Гоголь привіз комедію українською мовою, яку грали в домашньому театрі Трощинського. Тоді ж організував театр у Ніжинській гімназії, ставши водночас його директором, автором і художником-декоратором. Відтоді театр став його захопленням. Завдяки М. Гоголю, Є. Гребінці, Н. Кукольнику, В. Забілі, В. Афанасьєву- Чубинському, М. Прокопивичу, які в різний час навчалися в Ніжинській гімназії, тут зароджується рукописна журналістика: «Метеор литературы». Парнасский навоз», «Северная заря», «Литературное эхо», «Литературный промежуток» та ін. Гоголь брав найактивнішу участь у створенні рукописної журналістики, подаючи до них вірші російською та українською мовами. На жаль, самі видання не збереглися.
1827. Пише поему «Ганц Кюхельгартен». Вирішує стати суддею.
1828. У червні закінчив повний курс гімназії вищих наук князя Безбородька. 15 грудня з маєтку Трощинського в Кибинцях виїжджає до Петербурга на державну службу.
1829. У журналі «Сын Отечества» (№12) вперше друкує вірш «Италия» без підпису. Публікує окремим виданням. під псевдонімом В. Алов, писану ще в Ніжині ідилію «Ганн Кюхельгартен». Після негативної рецензії Полевого в «Московском телеграфе» (1829, №12, червень) скуповує увесь тираж книжки. Влітку’ здійснює морську подорож у Данію, кілька місяців живе у Любеку. Мотиви поїздки до кінця не з’ясовано.
1829-1830. Служить чиновником у різних відомствах, одержує чин колезького реєстратора. У грудні 1830 року виходить у світ альманах «Северные цветы на 1831 год», де було надруковано главу з історичного роману «Гетьман», підписану криптонімом ОООО (МикОла ГОгОль-ЯнОвський).
1831 У №1 «Литературной газеты» опубліковано під псевдонімом П. Глечик главу з повісті «Учитель» та статтю «Декілька слів про викладання дітям географії» (під псевдонімом Г. Янов). 16 січня в «Литературной газете» №4 надруковано статтю Гоголя «Жінці», що вперше підписана прізвищем Гоголь. Знайомство з Дельвігом, Жуковським, Плетньовим. Працює учителем у Патріотичному інституті, а також домашнім учителем. У травні завершив роботу над кількома повістями, що склали перший том «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Перший успіх, тріумф. Травень. Знайомство з Пушкіним. На початку вересня вийшла друком перша частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки», до якої увійшли: «Передмова», «Сорочинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала». «Майська ніч, або Потопельниця», «Пропала грамота». «Ціле літо я провів у Павловському і Царському Секлі… Майже щовечора сходилися ми: Жуковський, Пушкін і я».
1832, 19 лютого. Гоголя введено в коло літераторів на обіді у відомого книговидавця Смірдіна. На початку березня вийшла друком друга частина «Вечорів на хуторі біля Диканьки», до якої увійшли: «Передмова», «Ніч проти Різдва», «Страшна помста». «Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Зачароване місце». 22 квітня — перший вечір у Гоголя. Відомий цензор Нікітенко записав: «Був на вечорі у Гоголя-Яновського. автора цілком приємних, особливо для у країнця, «Повістей пасічника Рудого Панька». Це молодий чоловік, років 25-тп, приємної зовнішності. Одначе у фізіономії його є трохи лукавства, яке викликає недовір’я до нього. У нього я застав близько десяти чоловік українців, майже всі вихованці Ніжинської гімназії». Йдеться про М. Прокоповича, О Данилевського, Н. Кукольника, Т. Пащенка, А. Мокрицького, Є. Гребінку, В. Любич-Романовича, які складали в Петербурзі найближче оточення Гоголя. Працює над комедією «Володимир 3-го ступеня». Влітку їде у Василівну на Полтавщині.
1833 — 1834. Робить відчайдушні спроби домогтися, щоб його призначили професором загальної історії в Київському університеті. Не вийшло.
1834. Закінчив працю над книгами «Миргород» та «Арабески». Опублікував статтю «Про малоросійські пісні». Призначений ад’юнкт-професором загальної історії Санкт-Петербурзького університету.
1835. Залишає викладацьку роботу. Безоглядно віддається літературі. Вийшла друком збірка «Мирогород», до якої увійшли: частина 1 — «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба»; частина 2 — «Вій». «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Вийшла збірка «Арабески».
1835, середина березня. Надсилає для «Московського наблюдателя» повість «Ніс». 4 грудня закінчив комедію «Ревізор», яку почав писати на початку жовтня.
18.36, 19 квітня. На петербурзькій сцені поставлено комедію «Ревізор».
1836 — 1839. Подорож Гоголя по Німеччині та Швейцарії. Гоголь у Парижі і в Римі — «престолі краси».
1840. Початок душевної кризи, спричиненої смертю близького друга — графа Иосифа Вієльгорського. У Відні менш як за два місяці пише план трагедії з історії Запоріжжя, переробляє й доповнює «Тараса Бульбу» (після ущипливих дорікань Бєлінського і К в «непатріотичності»). Пише «Шинель» та три глави «Мертвих душ». Поїздка в Росію з Італії для влаштування родинних та фінансових проблем. У червні повертається до Італії.
1841. Наприкінці року приїжджає в Росію друкувати перший том «Мертвих душ».
1842. літо. Знову залишає Росію, тепер на 6 років. Кінець року. Готує до друку повне зібрання власних творів у чотирьох томах.
1842 — 1847. Гоголь за кордоном. Поволі, але неухильно відходить від мистецтва.
1847. січень. Готує до друку «Вибрані місця із листування з друзями». Травень. Пише «Авторську сповідь», у якій пояснює, чому він покидає мистецтво на користь проповіді.
1848, кінець січня. Відбуває до Святої землі, в Палестину. Наприкінці квітня повертається до Одеси, звідки їде у Василівку, де пробув весну і літо. Епідемія й голод в Україні викликають у Гоголя передчуття кінця світу.
1848 — 1851. Роки духовного просвітлення Гоголя. Інтенсивна праця над завершенням другого тому «Мертвих душ», які він писав протягом одинадцяти років (з 1840-го).
1852.10 лютого в передчутті смерті доручає графові Толстому, в якого тоді мешкав, відвезти свої рукописи до митрополита, щоб той порадив, що можна друкувати, а що ні Граф, не бажаючи утверджувати Гоголя в думці про смерть, відмовляється. Уночі проти 12 лютого Гоголь спалює рукопис другого тому «Мертвих душ». Коли майже все згоріло, він довго сидів у задумі, а годі почав промовляти по-українськи: «Негарно ми зробили, негарно, недобре діло…». На ранок скаржився графові Толстому: «Хотів був спалити деякі речі, давно для цього приготовлені, а спалив усе! Яка сила в лукавого — ось до чого мене підштовхнув. А я був там, багато слушного з’ясував і виклав… із нього всі могли б зрозуміти й те, що у мене неясне в попередніх творах…» 21 лютого. Гоголя не стало (За матеріалами інтернет-видань).
2. Прослуховування фонозаписів уривків з опери «Різдвяна ніч» чи музичної драми «Тарас Бульба» М. Лисенка.
(Учитель принагідно скаже, що за мотивами творів Миколи Гоголя опери писали і відомі російські композитори: М. П. Мусоргський4 («Сорочинський ярмарок»), П. І. Чайковський («Черевички»), Н. А. Римський- Корсаков («Майська ніч»), Д. Д. Шостакович ( Ніс»).
1 Модест Петрович Мусоргський (21 березня 1839 — 28 березня 1881) — один із найвидатніших російських композиторів, один із членів «Могутньої купки». Творчість М. Мусоргського є яскраво національно-вираженою, що відбилося в гармонічних та мелодичних особливостях його музики, зверненні до фольклору та національних сюжетів. У своїх найвідоміших операх — «Борис Годунов» та «Хованщина» — композиторові вдалося показати невідомі раніше в історії музики обрії за глибиною розкриття образу простого народу, драматизму народно-масових сцен та гостроти конфлікту народу і влади.
2 Чайковський Петро (25 квітня (7 травня) 1840 — 25 жовтня (6 листопада) 1893). російський композитор українського роду Чайків (з с. Миколаївки на Полтавщині). З 1864 майже щороку жив в Україні в маєтку Низах на Харківщині, а 1878 — 1885 — в с. Кам’янці і Браїлові на Поділлі. Тут постали його твори на українські сюжети чи такі, в яких використано українські народні мелодії: опери «Мазепа» (за О. Пушкіним) і «Черевички» («Коваль Вакула» за VI. Гоголем), симфонії №2 («Українська») та №4, концерт для фортепіано з оркестром №1. транскрипція фантазії «Козачок» Даргомижського для фортепіано, пісні для російських перекладів Т. Шевченка і чимало ін. Чайковський зредагував видання церковних творів Д. Бортнянського в 10-и тт. (1882). 1890. Чайковський відвідав VI. Лисенка в Києві й слухав його оперу «Тарас Бульба». Був одним з учасників заснування на базі музичного училища Київського відділення Російського музичного товариства Київської консерваторії. Останні роки життя музикант живе в Підмосков’ї. 16 жовтня 1893 р. він диригував на прем’єрі своєї симфонії в Петербурзі, яку всі хвалили, через 9 днів раптово помер.
3 Микола Андрійович Римський-Корсаков — 6 (18 березня) 1844. Тихвін — 8 (21 червня) 190S. маєток Любенськ, поблизу Луги, нині Ленінградська область) — великий російський композитор, педагог, диригент, громадський діяч, музичний критик: член «Могутньої купки», автор 15 опер. З симфоній, симфонічних картин, камерно-інструментальної музики.
4 Дмитро Дмитрович Шостакович (25 вересня 1906 — 1975) — російський радянський композитор, піаніст, педагог і громадський діяч, один з найзначніших композиторів XX століття. Народний артист СРСР (1954).
3. Проблемне питання.
— Дискусія про те. якій культурі належить ім’я Гоголя, триває багато десятиріч, то згасаючи, то розгоряючись із новою силою. Загальновідома теза про те, що Микола Гоголь — російський письменник. Іще в радянські часи популярною була книга Миколи Степанова Гоголь», видана в серії «ЖЗЛ». В анотації так і зазначено: твір ’розповідає про життя і творчий шлях великого російського письменника Миколи Гоголя».
Є й інші твердження.
У 1975 р. у видавництві Алабамського університету вийшла книга Остапа Стромецького. Доктор філософії, філології та літератури О. Стромецький пише: «Микола Гоголь — український письменник, який писав російською мовою, народився…» Книгу видано 1994-го в Україні — українською, російською й англійською мовами.
В Українській літературній енциклопедії зазначено, що М. Гоголь — «російський письменник».
— Яка ваша думка з цього питання? Якій літературі — російській чи українській — належить Микола Гоголь?
(Див. додатки №3.4 до уроку 33.)
4. Пошук інформації.
Учитель роздає учням ксерокопії статті Олекси Семенченка «Микола Гоголь як провідник української культури у світі» та ставить перед ними завдання: «Прочитайте статтю та визначте, якими були культурно-історичні обставини, що впливали на мовний вибір письменника».
(Матеріал для вчителя.
«Микола Гоголь є одним із найбільш знаних українців у світі, якого, одначе, більшість шанувальників літератури за межами України вважають росіянином. Причина проста: прибувши до Росії ще в дев’ятнадцятирічному віці у сподіванні зробити кар’єру, він досяг величезних успіхів у літературі. Росіяни вважають його творцем сучасної російської прози, і так само, з російської точки зору, його сприймає й решта світу, включно з багатьма українцями.
Мало хто знає, що Гоголь, рідною мовою якого була українська, зайняв центральне місце у російській літературі саме завдяки тому, що був українцем, знав тогочасну українську культуру, яка була майже зовсім невідома в Росії, і, «переклавши» її для російського читача, став знаменитим.
Гоголь отінився у відповідному місці у відповідний час, маючи відповідні знання і бажання досягти успіху. Йому також допомогло те, шо за складних політичних обставин у Російській імперії він знав, як ідеологічно пристосувати свої тексти до конкретної політичної ситуації.
Хоча Гоголь був українцем, у час, коли Україна була часткою російської імперії, а російську мову було прийнято як мову «освіченого» літературного спілкування, він мусив писати російською, щоб мати успіх у літературі.
Тож у цій публікації буде показано докладніше, як саме джерелом натхнення для творів Гоголя, написаних російською мовою, були літературна традиція, історія і звичаї України. Також, як наслідок, творчість Гоголя російською мовою стала джерелом знань для решти світу про Україну, хоча тривалий час читачі там сприймали культуру, описану Гоголем, як російську.
Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?
1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії, з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони російською мовою, хоча й специфічно гоголівською, яка рясніла українськими словами та виразами.
Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та «Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються класикою російської, а повість «Тарас Бульба» — також і світової літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших книжок усіх часів»).
Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної, української мови, та все-таки писати про Україну Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно була повністю політично інтегрована до російської імперії, де після невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя) проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які прояви незалежного українського культурного життя.
Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик Василь Гіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український вчений Володимир Звиняньковський, «так ніколи й не опанувала чужої московської мови».
Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у його листуванні з українським приятелем, ректором Київського університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою».
Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську. Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра І 1720 року, згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити російською мовою. Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян, які просто походять зі специфічного регіону Росії.
Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не сприймалися як окрема література, а як якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема, «Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською мовою у столиці Росії Санкт- Петербурзі 1798 року, тобто лише за II років до народження Гоголя.
До тодішнього сприйняття українських творів росіянам негативу додавало ще й те, що у той час ще не існувало українського правопису. Тож такі автори, як Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, батько Гоголя Василь та сам Микола Гоголь, коли писали українською, вдавалися до російського правопису, тобто просто записували українські слова російськими літерами. Таке написання було ще одним чинником, що через нього росіяни сприймали твори української літератури як щось написане діалектною формою російської мови, а не окремою мовою.
Коли Гоголь народився, багато освічених людей в Україні були двомовними. Гіппіус пояснював, що рідна українська мова була мовою домашнього вжитку, а також мовою простонародних персонажів комедій, тоді як усе більш-менш серйозне — листи, щоденники й ліричні вірші — писалися російською. Відомо, що батько Гоголя писав п’єси українською, а вірші — російською.
Український вчений Сергій Шелухін у написаній 1909 року статті «Гоголь та малоросійське суспільство» зазначив: «Навіть найбільш «українофільські» автори у час Гоголя і пізніше використовували обидві мови». Як приклади Шелухін наводить Миколу Костомарова, Данила Мордовцева, Григорія Квітку і Тараса Шевченка. До цього списку можна додати й таких письменників, як Марко Вовчок, Євген Гребінка та Панько Куліш, що вважаються класиками української літератури. Наприклад, Куліш — автор історичного роману та віршів українською мовою, що був першим біографом Гоголя. — цю біографію написав російською. Сам Тарас Шевченко вдавався до російської для написання оповідань, листів і навіть щоденника.
Звідси можна зробити висновок, що коли Гоголь формувався як людина перед початком літературної кар’єри, українську мову не можна було використовувати для написання «серйозної» літератури. А стилем російської літератури у той час було часте вживання слів і висловів церковнослов’янського походження.
Це був дуже високопарний стиль, тож розмовна мова начебто автоматично його знижувала. Тому у випадку Гоголя це означало, що тоді як українська мова поставила б його на периферію російської літератури того часу, російська була мовою, якою треба було писати, якщо він хотів досягти визнання як письменник.
Слід також відзначити, що Гоголь, як і інші українські інтелектуали, таки писав українською перед тим, як поїхав до Росії Коли він усе ще вчився у ліцеї в Ніжині, що на Чернігівщині, він написав українську епіграму на одного з учителів. Його однокласник Пащенко згадував, що у ліцеї вони грали українську п’єсу, яку тоді ж таки написав Гоголь. А американський критик Джудіт Корнблатт вважає, що Гоголь був автором більш ніж одної п’єси українською мовою. На жаль, ці п’єси до нас не дійшли.
Чому Гоголь писав про Україну?
Коли Гоголь прибув до Санкт-Петербурга, він швидко зорієнтувався, що, на відміну від української мови, українська культура була дуже популярною серед російської еліти. Цю деталь не обійшли багато біографів письменника.
Гіппіус, зокрема, зауважував, що Гоголь швидко оцінив літературний ринок, побачив, у якому напрямку розвивалася література, і зрозумів, який тип письма дозволить йому найкраще досягти мети, тобто стати успішним письменником. Невдовзі по прибутті Гоголь писав у листі до матері, наскільки великим було зацікавлення в Україні.
У чому ж причина такої популярності України в Росії у ті часи? Від середини 1820-х років питання народності стало дуже важливим у російській літературі. Запровадження традиції романтики призвело до відходу російських письменників від копіювання західних моделей і до впровадження «своїх», місцевих матеріалів. У цьому сенсі Україна стала об’єктом надзвичайного зацікавлення.
Гіппіус пояснює, що, з одного боку, Україна належала Росії, а з іншого — ні. Тоді це радше був такий собі сусід, кровний родич, шо водночас був досить екзотичним, такою собі слов’янською Італією, як не сприймалося у Санкт-Петербурзі.
А позаяк Італія давала натхнення багатьом західним романтикам, Україна почала надихати на творчість росіян. Тож такі популярні тоді російські письменники, як Олександр Пушкін, Кіндрат Рилєєв, Василь Нарєжний і Орест Сомов почали обирати українські сюжети. Тобто Україна в уяві росіян у той час виконувала ту саму функцію, яку Шотландія виконувала в уяві англійців, завдяки Робертові Бернсу та Вальтерові Скотту. Також Україна була особливою для Росії ще й тому, що її на той час значною мірою французькомовна аристократія після війни з Наполеоном (1812 — 1815) почала активніше досліджувати своє слов’янське коріння. Аристократи хотіли дізнатися, що воно таке бути слов’янином, на відміну від західного європейця.
Поступово питання того, що саме є таким специфічно російським у Російській імперії, стало одним із найголовніших. У пошуках відповіді багато хто звернувся в бік України. Тому їм було цікаво вивчати Україну, читати про неї, бо здавалося, що лише там, на землі, яку з історичного погляду вони одержали досить недавно і про яку мало знали, зберігся справжній дух давньої слов’янської культури.
У зв’язку з цим цікавим є спостереження британського критика Девіда Саундерса. Російська аристократія перед війною з Францією відмовлялася від російських цінностей, включно з мовою, щоб продемонструвати свою вищість щодо російськомовних простолюдів у власне Росії. Водночас українська еліта відмовлялася від власної української культури й мови, а натомість брала російську, щоб показати свою вищість над простими людьми в Україні. В результаті, коли у Санкт-Петербурзі почався процес культурної переорієнтації, російська еліта розглядала українські суспільні вершки як «більш російські, ніж самі росіяни». Отже, Микола Гоголь дуже швидко оцінив становище на літературному ринку. Він зрозумів, що краще, ніж будь-хто інший, є підготований, щоб із нього скористатися. Адже він мав значно глибші знання України та її культури, ніж будь-хто у культурних колах столиці Росії. Іще з 1826 року як учень Ніжинського ліцею він вів щоденник, до якого вписував уривки з документів щодо історії України, багатий етнографічний матеріал (народні звичаї, ігри, одяг, традиційні страви), фольклор (легенди, приказки, прислів’я), літературні уривки (старі українські вірші та витяги з «Енеїди» Котляревського). Також він уклав українсько-російський словничок, у якому пояснював значення деяких українських слів.
Та найбільш цінним його надбанням був особистий досвід вимираючої культури українського бароко, що мала розквіт в Україні у XVII — XVIII століттях. У його сім’ї ще була сильною пам’ять про цю культуру.
Іще в дитинстві майбутній письменник неодноразово був глядачем вистав барокової драми, що найяскравіше була представлена ляльковим вертепом та «шкільною драмою». Також він знав українські барокові поеми, і доказом цього є присутність у його щоденнику твору «Вірша, говорена гетьману Потьомкіну запорожцями на світлий празник Воскресіння». Гоголь також студіював щонайменше один бароковий літопис «Історію русов». Дослідник Юрій Барабаш зауважує, що «поєднання романтичної історичної традиції і її пафосу з елементами комедії й гротеску, релігійної суворості із фантазією, сум зі сміхом», які є рисами, які вирізняють творчість Гоголя і роблять його унікальним явищем уг російській літературі, походять безпосередньо з української барокової традиції, яка на початку творчості письменника в Росії була там абсолютно невідомою, а тому сприймалася як подих свіжого повітря» (Олекса Семенченко, «Микола Гоголь як провідник української літератури у світ»).
III. Підбиття підсумків.
IV. Домашнє завдання.
Прочитайте оповідання Миколи Гоголя «Вечір проти Івана Купала», намалюйте до нього ілюстрації. Підготуйте повідомлення про традиції, пов’язані зі святом Івана Купала.
Додаток №1 до уроку 35
Влад Якушев
Микола Гоголь: життя з відчуттям страху
Життя та смерть Миколи Гоголя овіяні таємницями, розгадати які мріють історики й літературознавці. Але навряд чи багато людей знає про загадкові події, пов’язані з народженням видатного українського письменника.
Пропонуємо вашій увазі невідомі факти, версії та, можливо, розгадку таємниць Гоголя. Біографія Гоголя відома кожному школяреві, та хоч у ній немає жодної ’білої» плями, постать цього письменника й донині огортає ореол таємничості. Спираючись на історичні відомості, залишені людьми, які були близько знайомі з Гоголем, можна з упевненістю казати, що Микола Васильович панічно боявся потойбічного світу та смерті. Однак, ніби метелик, що летить на вогонь, письменник у своїх роботах знову і знову повертався до містичних тем, створюючи «Мертві душі», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», повісті «Ніс», «Вій» та «Портрет». Будучи глибоко релігійною людиною. Гоголь залишається і неперевершеним містиком. Чому? Можливо, тому, що знав про потойбічний світ більше за інших» Говорячи словами його ж героя, «тому далеко ходити не треба, в кого чорт за плечима». Перебуваючи в центрі уваги літературних кіл Росії, Гоголь жив загадковим життям та помер загадковою смертю. Упокой, Господи, його душу.
Життя і творчість Миколи Гоголя досліджувало багато істориків та літературознавців. Ніхто з них з упевненістю не може сказати, коли в письменника з’явились містичні нахили. Ймовірно, потягло містичного, як і релігійність, прищепили йому змалку. Отже, причину треба шукати у характерах батька чи матері Миколи Гоголя або ж у подіях, що формували їхні характери.
Народження через хворобу.
Як це не дивно, але причиною народження Гоголя була хвороба його батька. В історії зустрічі батька та матері Гоголя не обійшлося без Божого провидіння та чудесного зцілення. Батько Гоголя, Василь Гоголь, хворів на пропасницю. Недуга тривалий час не відпускала, і Василь Гоголь вчинив так, як зазвичай вчиняли українці у XIX сторіччі — звернувся до надприродних сил. Ні. він не пішов до знахарки, дочка якої і виявилась майбутньою матір’ю Миколи Гоголя. Цe було б занадто просто. Він подався до села Ахтирки Харківської губернії, де у церкві містився чудотворний образ Божої Матері.
У книзі «Гоголь в жизни. Систематизированный свод подлинных свидетельств современников» розповідається, що вночі після тієї молитви Василеві Гоголю приснився сон. Ось як розповідав про нього батько Гоголя: «Я був у тому храмі, де молився. Раптом царські ворота відчинились, і з’явилась цариця у порфірі й короні, почала говорити до мене:« Ти одужаєш й одружишся, та ось твоя дружина…» Цариця підняла руку, і коло її ніг з’явилась маленька дитина, обличчя якої запам’яталось Василю. Василь прокинувся здоровим. Минув час. і сон почав здійснюватись.
Одного разу, коли Василь поїхав з родичами до містечка Яреськи, де була найближча церква, він познайомився із жінкою на прізвище Торошинська. Разом з Торошинською була її племінниця, як дві краплі води схожа на дівчинку зі сну. Відтоді Василь Гоголь намагався бачитися з дівчинкою Марійкою якомога частіше. Він був старшим за Марійку на 13 кроків, і всіх дивувало, що доросла людина може цілий день бавитись з маленькою дитиною в ляльки. Василь Гоголь дочекався, коли Марійці виповниться 13, і заручився з нею. Через рік Василь та Марійка одружились. Та наділяти молодих щастям доля не поспішала…
Наперекір Божій волі?
До народження Миколи Гоголя його мати, Марійка Гоголь, вагітніла шість разів. Чотири рази в неї ставались викидні, двоє дітей, що з’явились на світ до Миколи, народились мертвими.
Чому ж така немилість до людей, яких звело разом святе провидіння? Можливо, це через те, що Василь Гоголь не зрозумів свого сну або ж зумисне не захотів зрозуміти?
Трактувати сновидіння важко. Ще важче зрозуміти їх правильно. А якщо припустити, що сон Василя був не благословенням, а застереженням? Свята церква не заперечує, що час від часу народжуються люди, які тісно пов’язані з потойбічним світом. Хтось із тих людей ближчий до досконалих небесних сфер, їхня доля — стати святими та пророками, хтось ближчий до темного боку, вони стають містиками, чаклунами та алхіміками. Поява останніх для неба небажана. Пам’ятаєте, жінка та дитина стояли за царськими воротами, куди можуть заходити священики, але куди заборонений вхід простим парафіянам? Це було знаком: побачиш цю дівчинку — не підходь.
Щоб у Василя не залишилось сумніву у тому, що сон віщий, йому повернули здоров’я. За той час, коли Василь Гоголь очікував, доки Марія виросте, сон кілька разів повторювався. Та він не зважив на попередження. Його захопила протиприродна пристрасть до дитини. Василь старший за Марію на 13 років — число диявола. Вони заручились, коли Марії виповнилося 13 — число диявола.
Між Богом та дияволом.
На сім’ю Гоголя лягає прокляття. Марія народжує мертвих дітей. Подружжя Гоголів у розпачі. Щоби врятувати ще не народжену дитину, родина переїжджає до Сорочинців, оскільки там живе відомий лікар Трохимовський. Пантелеймон Куліш писав, що мати Гоголя дала обітницю: якщо народиться син. назвати його Миколою, на честь чудотворної ікони Миколи Диканського. Вона також просила священика Диканьки молитись доти, доки не дадуть йому знати про щасливе народження дитини і не замовлять вдячний молебень. Боротьба двох сил, світлої та темної, розпочалась ще до народження письменника. З появою дитини на світ вона стає ще більш запеклою. Маленький Микола балансує на межі двох світів. Пізніше, у зрілому віці, він напише: «Я пам’ятаю: я нічого в дитинстві не відчував, я дивився на все як на речі, створені для того, щоби догоджати мені. На все я дивився безсторонніми очима, я ходив до церкви тому, що мені наказували або носили мене, але, стоячи в ній. я нічого не бачив, окрім риз попа й огидного реву дячків. Я хрестився тому, що бачив, що всі хрестяться…»
Побачивши, що з кожним днем дитина поводиться все дивніше, батько Гоголя не витримує і розповідає про свої сни дружині. Жінка налякана. Вона не в силах тримати це в секреті і, як тільки Микола Гоголь доростає до віку, в якому може зрозуміти сказане, розповідає йому все. Ця розповідь, почута у дитячі роки, утримує Гоголя від падіння у прірву сатанинства впродовж усього життя. У 1833 році він пише матері листа, який підтверджує цю гіпотезу. «Я чітко пам’ятаю цей випадок, ви так гарно і так зрозуміло розповіли мені, дитині, про страшний суд, так зворушливо розповідали про блага, які чекають на людей за добродійне життя, і так вражаюче, так страшно описали вічні муки грішників, що це зворушило й пробудило в мені чуттєвість. Це заронило і викликало, як наслідок, в мені найвищі помисли». Та розповідь матері пробудила не тільки найвищі помисли, але і страх, що переслідував Миколу впродовж усього життя.
За бажання можна відкинути всю містику і пошукати наукове пояснення долі Гоголя. Наляканий великою кількістю містичних збігів, батько Гоголя ділиться думками з дружиною. Він лякає Марію своїми припущеннями, а та своєю чергою лякає маленького Миколу розповіддю про страшний суд. Нехотячи, вона завдає дитині страшної психологічної травми, від якої він не зможе оговтатися до кінця свого життя. В ньому поселяється страх і, можливо, саме цьому страху ми завдячуємо за появу на світ містичних творів Гоголя.
Від Гоголя до Булгакова.
У смерті Гоголя таємниць не менше, ніж було під час життя. І досі годі зрозуміти, чому абсолютно здоровий 43-річний чоловік помирає. Однак і на тому таємниці не закінчуються. Спочатку Гоголя поховали на кладовищі Свято-Данилівського монастиря, а у 1931 році останки письменника перепоховали на Новодівичому кладовищі. Гоголь панічно боявся, що його поховають під час летаргічного сну, тому заповідав поховати його лише тоді, коли на тілі стануть чітко помітні сліди розкладання. Його заповіту не виконали. Коли ж під час перепоховання гріб відкрили, голова Гоголя була повернена набік, що свідчить про те, що тіло письменника рухалось. Якщо ж вірити письменникові Лідіну, який був присутній під час ексгумації покійного, то голови Гоголя у труні взагалі не було.
На Новодівичому кладовищі похований ще один письменник — Михайло Булгаков. Його життя та творчість, так само, як життя і творчість Гоголя, були овіяні таємницями. Існує версія, що замість другої частини «Мертвих душ» Гоголь описував пришестя у наш світ диявола. Він два рази спалював ці записи: спершу’ у 1845 році і вдруге перед самою смертю. Що об’єднує Гоголя та Булгакова» Зараз ви все зрозумієте. Гоголь помер 1852 року у 43-літньому віці. Через 39 років після його смерті народжується неперевершений містик Михайло Булгаков. Він наче приймає в Гоголя естафету. Книга Булгакова «Майстер та Маргарита», як і другий том «Мертвих душ» Гоголя, стає справою всього життя письменника. У ній також описаний прихід диявола. От тільки, на відміну від Гоголя, Булгаков уже розуміє: рукописи не горять. Він допрацьовує «Майстра та Маргариту» і, завершивши свій твір, загадково помирає у віці 49 років.
Якщо ви колись будете на могилі Булгакова, зверніть увагу на камінь, який там стоїть. Це саме той надгробний камінь, що колись слугу вав основою для хреста на могилі Гоголя. Друзі Гоголя, Аксакови, привезли схожий за формою на Голгофу камінь з берегів Чорного моря. Під час перепоховання Гоголя камінь та хрест зникли. Його випадково знайшла вдова Булгакова. Камінь очікував свого часу, лежачи у коморі гранувальників. Дружина Булгакова встановила його на могилі чоловіка. Виходить, Булгаков прийняв від Гоголя естафету не тільки у житті, а й у смерті. А можливо… Ви вірите в реінкарнацію?
Додаток №2 до уроку 35 Рената Смирнова
Таємніші біографії Гоголя
В Інституті рукописів при Національній бібліотеці імені В. Вернадського НАН України в Києві у відділі «Гоголіана» зберігаються унікальні докумети про сім’ю і предків великого українського письменника. 1920 року їх передав на зберігання Василь Головня, син молодшої сестри Миколи Васильовича. Зберігся лист із метричної книги Спасо-Преображенської церкви містечка Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. У ній записано: «Марта 20. У поміщика Василия Яновского родился сын Николай и окрещён 22-го».
Збереглися аркуші «Ведомости учеников 1 класса высшего отделения Полтавского поветового училища за 1819 год». У цьому списке під номером 40 значиться Микола Яновський, під номером 41 — його молодший брат Іван Яновський, який невдовзі помер. В Інституті рукописів є сторінки «Дневника», заповнені рукою класних учителів Ніжинського ліцею 1821 року. Прізвище непосидючого 12-річного Миколи Яновського найчастіше згадується серед пансіонерів, які «получили достойное наказание за их худое поведение» і залишилися без обіду.
1984 року був відновлений будинок батьків у селі Гоголеве Шишацького району Полтавської області. В експозиції міститься копія «Ревизской сказки» (перепису населення) за 1782 рік по хутору Купчин, яким володів дід письменника — Панас Дем’янович Яновський, що одержав цей маєток як посаг за своєю дружиною.
Незабаром садиба стала називатися Яновщиною, а пізніше за іменем єдиного сина Василя (майбутнього батька М. В. Гоголя) Василівною. У народі дотепер збереглися ці дві назви.
В експозиції музею є копія «Послужного списка А. Д. Яновского» за 1788 рік. У ньому сказано, шо дід Миколи Гоголя народився 1738 року Виходець із польської шляхти. Закінчив Київську духовну академію. Вільно володіє п’ятьма мовами: російською, латинською, грецькою, німецькою і польською. Служив у Генеральній військовій канцелярії на посаді полкового писаря. (Сьогодні відповідає посаді начальника штабу військової частини полку). Вийшов у відставку в званні секунд-майора.
Вперше прізвище діда письменника з додатком «Гоголь» з’явилося в «Дворянській грамоті», яку він отримав 15 жовтня 1792 року. До цієї книги записували лише корінних дворян, а не тих, хто здобув це звання за військові, державні заслуги чи за нобілітацією 1661 року. У Санкт-Петербурзі багато літераторів знали юного генія України піл подвійним прізвищем або просто як Яновського. 22 лютого 1831 року Петро Плетньов писав Олександру Сергійовичу Пушкіну: ’Надобно познакомить тебя с молодым писателем, который обещает что-то очень хорошее. Ты, может быть, заметил в «Северных цветах» отрывок из исторического романа, с подписью ОООО, также в «Литературной газете» — «Мысли о преподавании географии», статью «Женщина» и главу из малороссийской повести «Учитель». Их написал Гоголь-Яновский… Я нетерпеливо желаю подвести его к тебе под благословение…»
Близький друг і постійний кореспондент Котляревського, літератор Орест Сомов, повідомив 9 листопада 1931 року Михайлу Максимовичу: «Я познакомил бы вас, хотя заочно, если вы желаете того, с одним очень интересным земляком — пасечником Паньком Рудым, издавшим «Вечера на хуторе», т. е. Гоголем-Яновским, которому дуралей и литературный невежда, и урод Полевой решился сказать: «Вы, сударь, да еще и горожанин… Неправда ли, что Полевой совершенно оправдал басню Крылова «Осёл и Соловей’» Знаменитий російський поет Свген Баратинський, отримавши від 22-річного Гоголя примірник повістей «Вечера на хуторе близ Диканьки» з автографом, відразу ж написав у квітні 1832 року до Москви літератору Івану Кирієвському: «Я очень благодарен Яновскому за подарок. Я очень бы желал с ним познакомиться. Ещё не было у нас автора с такою веселою веселостью, у нас на севере она великая редкость. Яновский — человек с решительным талантом. Слог его жив, оригинален, исполнен красок и часто вкуса. Во многих местах в нём виден наблюдатель, и в повести своей «Страшная месть» он не однажды был поэтом. Нашего полку прибыло: это заключение немножко нескромно, но оно хорошо выражает моё чувство к Яновскому».
5 лютого 18.32 року Микола Васильович відіслав із Санкт-Петербурга в рідну Василівну звісточку своїй матері Марії Іванівні Гоголь-Яновській, уродженій Косяровській: «Ваше письмо от 19 января я получил. Очень жалею, что не дошло ко мне письмо ваше, писанное по получении вами посылки В предотвращение подобных беспорядков впредь прошу вас адресовать мне просто Гоголю, потому что кончик моей фамилии я не знаю, где делся. Может быть, кто-нибудь поднял его на большой дороге и носит, как свою собственность. Как бы то ни было, только я нигде не известен здесь под именем Яновского, и почтальоны всегда почти затрудняются отыскивать меня под этою вывескою».
Відтоді всі свої твори та листи до рідних і знайомих письменник підписує лише першою українською частиною свого прізвища — Гоголь.
Добре відомо, що 1833 року Гоголь хотів зайняти кафедре загальної історії в Київському університеті, який тільки почали організовувати. У грудні він пише із Санкт-Петербурга своєму другу Михайлу Максимовичу, який невдовзі став першим ректором нього університету:»… туда, туда! В Киев, в древний прекрасный Киев! Он наш, он не их, — не правда? Там или вокруг него деялись дела страны нашей… Да. это славно будет, если мы займём с тобою киевские кафедры, много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами…».
Але після повстання 1831 року у Варшаві (одним із керівників якого бу в генерал В. Яновський) у Російській імперії було суворо заборонено брати поляків на державну службу. Попечитель Київського навчального округу викреслив Гоголя-Яновського зі списку поданих на розгляд кандидатур майбутніх викладачів університету. Йому було відоме польське коріння письменника. Знав він і те, що його мати, Марія Косяровська, до 14 років виховувалася в будинку батьків свого двоюрідного брата — генерал- майора Андрія Трощинського, одруженого з внучкою останнього короля Польщі Станіслава Понятовського. Про польське коріння Гоголя мовчали п’ятдесят років. Лише 1902 року в «Полтавских Губернских Ведомостях», №36 у статті «К вопросу о предках Гоголя» було коротко сказано, що рід Гоголів-Яновських бере свій початок від Івана Яковича (прізвища в документі немає), вихідця з Польщі, якого 1695 року призначили до Троїцької церкви м. Лубни «викарным священником… Продолжателем рода и преемником духовной власти был его сын Дамиан Иоаннов Яновский, священник кононовской Успенской церкви. Далее родословная Яновских идёт по двум параллельным линиям: I) Сын о. Дамиана — Афанасий Дамианович, уже Гоголь-Яновский, секунд-майор, сын его Василий, внук Николай, писатель; 2) Кирилл Дамианович, священник кононовской церкви; его дети: Меркурий и Савва, оба священника…».
Микола Гоголь по лінії його бабусі з блоку батька Тетяни Лизогуб бу в кревно пов’язаний зі знатними козацькими родами України часів гетьманщини. Він був нащадком наказного гетьмана Михайла Дорошенка та Правобережного гетьмана Петра Дорошенка, нащадком наказного гетьмана Якова Лизогуба й Лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Він онук секунд-майора Панаса Гоголя- Яновського та офіцера лейб-гвардії Ізмайловського полку Івана Косяровського. По жіночій лінії поріднений із Мазепою, Павлом Полуботком і Семеном Палієм.
Але біографам Гоголя його висока порізненість здалася недостатньою. Відомий письменник, історик, критик і фольклорист Пантелеймон Куліш у своїй книжні «Записки о жизни Н. В. Гоголя» вважав за можливе призначити в предки генія як основоположника роду Остапа Гоголя — сподвижника гетьмана Петра Дорошенка. Біограф повідомляє, що цей полковник 1674 року здав свою Могилевську фортецю Речі Посполитій, перейшов на службу до польського короля Яна Казимира, за що отримав від нього село Ольховець.
Слід підкреслити, що, по-перше, у літописах згадується Євстафій Гоголь, а не Остап Гоголь — збірний художній образ письменника. А по-друге, король за шість років до того зрікся престолу й тому не мав ні права, ні можливості роздавати землі.
У полеміку з першим біографом вступив знаменитий український історик Михайло Максимович: «Господин Кулиш от себя даёт в предки нашому поэту известного полковника и гетьмана Евстафия Гоголя. Такая замена одного лица другим показывает своевольное обхождение с историческим актом. Дед поэта, Афанасий Демьянович, конечно, лучше Р. Кулиша знал своего деда Андрея Гоголя и не отказался бы от него ни для какого софамильца».
У серпні 1850 року Максимович два тижні гостював у Гоголя у Василівці й читав справжні документи про предків генія, згодом загублені.
«Что касается предков Гоголя по женской линии, то полковник переяславский Василий Танский происходил от известной польской фамилии этого времени и оставил Польшу в то время, когда Петр Великий вооружился против претендента на польский престол Лещинского». — повідомляє Пантелеймон Куліш у своїй книжці. Танський приверну в до себе увагу царя своєю хоробрістю, відвагою й розумом під час шведської кампанії. Він був високоосвіченою людиною, знав іноземні мови, у тому числі французьку й латинську. Писав драми 1742 року онук гетьмана Івана Скоропадського Семен Лизогуб обвінчався з дочкою полковника Танського — Ганною. А через рік у них народилася Тетяна Лизогуб, бабуся Гоголя.
Сьогодні, всупереч документам, усі дослідники пишуть, шо Василь Танський за національністю волох чи просто «чужоземець». А полковник Остап Гоголь — предок генія. Про польське коріння Миколи Васильовича знали всі його сучасники. Знала це й княгиня Зінаїда Волконська, яка познайомилася з Гоголем у Римі 1837 року. Наприкінці грудня 1838 року на віллі Волконської влаштували публічне читання автором «Ревізора» на користь бідного українського художника Івана Шаповалова. Княгиня була фанатичною католичкою, одержимою палким прагненням й інших залучати в лоно римської церкви. Вона мріяла навернути до «істинної віри» і свого дорослого сина, і Гоголя, для чого стала щодня запрошувати до себе в дім письменника і ксьондзів — польських емігрантів Петра Семененка й Ієроніма Кайсевича, що брали участь у повстанні Польщі 1830 — 1831 років. Восени 18.37 року з підробленими паспортами вони нелегально прибули до Рима, щоб вербувати прибічників своєму вчителю Богдану Яньському, другу Міцкевича, який заснував у Парижі новий католицький чернечий орден. Своє завдання релігійне братство вбачало у тому, щоб сприяти духовному відродженню та згуртуванню еміграції для продовження боротьби.
Ієронім Кайсевич записав у «Дневнике»: «Познакомились с Гоголем, малороссом, даровитым великорусским писателем, который сразу выказал большую склонность к католицизму и к Польше, совершил даже благополучное путешествие в Париж, чтобы познакомиться с Мицкевичем и Богданом Залесским».
17 березня 1838 року Петро Семененко з Рима повідомив своему вчителю Богдану Яньському: «Возвращаемся с обеда у княгини Волконской в сообществе ее, а также одного из наилучших современных писателей и поэтов русских, Гоголя, который здесь появился. В разговоре он нам очень понравился. У него благородное сердце, притом он молод; если со временем глубже на него повлиять, то, может быть, он не окажется глух к истине и всею душою обратится к ней… Понятно, беседовали мы о славянских делах. Гоголь оказался совершенно без предрассудков и даже, может быть, там, в глубине очень чистая таится душа. Умеет по-польски, т. е. читает. Долго говорили о «Небожественной Комедии», о «Тадеуше» и пр… Гоголь сказал нам. что читает Мерославского и что он ему нравится… Сего ради мы ему — о Вротновском и Мохнацком. Последнего ради языка и стиля. Это особенно увлекло Гоголя, ибо он хотел бы проникнуться силою польского языка».
Обидва місіонери намагалися переконати керівника паризького братства, що до переходу в католицтво Гоголю залишався буквально один крок. Його прихильне ставлення до боротьби поляків за свою свободу, любов до їхньої літератури ченці витлумачили неправильно. 7 квітня І. Кайсевич та П. Семененко повідомляють Богдану Яньському: «Гоголь недавно посетил нас, назавтра мы его. Мы беседовали у него на славянские темы. Что за чистая душа! Можно про него сказать с господом: «Недалек ты от царствия божия!» Много говорили об общей литературе… Удивительное он нам сделал признание. В простоте сердца он признался, что польский язык ему кажется гораздо звучнее, чем русский. «Долго, — сказал он, — я в этом удостоверялся, старался быть совершенно беспристрастным - и в конце концов пришел к такому выводу». И прибавил: та «Знаю, что повсюду иначе, особенно в России. Тем не менее мне представляется правдою то, что я говорю о Мицкевиче с величайшим уважением».
12 травня з Рима Ієронім Кайсевич пише Б. Яньському: «С божьего соизволения, мы с Гоголем очень хорошо столковались. Удивительно: он признал, что Россия — это розга, которою отец наказывает ребенка, чтоб потом её сломать. И много-много других очень утешительных речей. Благодарите и молитесь…».
Відомий лист польських ченців до свого патрона, в якому згадується ім’я Гоголя, датований 25 травнем 1838 року:»… Гоголь — как нельзя лучше. Мы столковались с ним широко… Занимается Гоголь русской историей. В этой области у него очень умные мысли. Он хорошо видит, что нет цемента, который бы связывал эту безобразную громадину.
Сверху давит сила, но нет внутри духа. И каждый раз восклицает: «У вас, у вас что за жизнь! После потери стольких сил! Удар, который должен был вас уничтожить, вознёс вас и оживил. Что за люди, что за литература, что за надежды! Это вещь нигде неслыханная!».
Проте незабаром ченці, переконавшись, що навернути до католицтва геніального українського письменника не вдасться, припинили з ним зустрічі й будь-які розмови про релігію. Всі предки Гоголя були православними людьми.
… У серпні 1980 року я поїхала в гості до внучки Єлизавети Василівни Гоголь — 93-річної полтавчанки Софії Миколаївни Данилевської, уродженої Викової, щоб уточнити деякі місця в біографії генія.
«Я добре пам’ятаю молодшу сестру письменника - Ольгу Василівну. Мені було 20 років, коли вона померла.
Її часто відвідували художники, письменники, журналісти, — розповіла Софія Миколаївна. — Вона завжди зупинялася в нашій Василівні в домі мого батька Миколи Викова. Він був улюбленим онуком матері письменника - Марії Гоголь-Яновської і вихованцем Ганни Василівни, його сестри. Вони засвідчили приїжджим журналістам, що Микола Васильович народився в будинку генеральші Протасовой Але газетярі чомусь вигадали небилицю, буцімто Гоголь народився у флігелі лікаря Трахимовського. І що цей будиночок був критий соломою, а в кімнаті була глиняна підлога! Насправді лікар орендував землю в генеральші й поставив флігель для кріпосних селянок. Вигадали вони й те, що дитинство генія минуло в середовищі старосвітських поміщиків, у будинку яких майже не було книжок. Але всім відомо, що батько Гоголя, Василь Панасович, був знаменитим українським письменником, дружив із Котляревським, Капністом, добре знав Гнєдича, Нарежного. А дід і прадід закінчили Київську духовну академію, її читали в оригіналах твори Платона, Плутарха, Вольтера та Руссо. Мені не зрозуміло, з якої причини журналісти пишуть, що батьки Гоголя бідували. Мати Миколи Васильовича походила з багатого роду Косяровських- Щербакових. її батько позичив 25 тисяч карбованців під відсотки чоловікові своєї сестри. Не отримавши назад грошей, він відсудив частину його маєтку — село Лукашівку. Майже 40 тисяч подарував їй на облаштування господарства дядько — сенатор Дмитро Прокопович Трощинський, статс-секретар Катерини II. Він любив Марію Іванівну як рідну дочку, а батька Гоголя — як рідного сина. Тому багато часу вони жили в його маєтку Кибинці. Батько ставив на сцені театру Трощинського свої п’єси російською та українською мовами, а мати Гоголя часто виступала в головних ролях, оскільки була не лише красунею, а й талановитою людиною. У домі сенатора Микола Гоголь із дитинства бачив полотна англійських, французьких, голландських художників, у виконанні домашнього оркестру слухав музику Баха, Бетховена, Моцарта, а в парку милувався живою італійською скульптурою. Все це виховувало й розвивало його геній. Біографи замовчували, що з колиски поруч із Нікошею завжди була талановита Катерина Косяровська, рідна сестра матері письменника. Вона мала чудовий голос і унікальну пам’ять. Від неї та від матері Гоголь почув сотні українських народних пісень, повір’їв, звичаїв, потішних історій, що пізніше ввійшли в його повісті. Любив її слухати історик Максимович, коли гостював у Василівні. У мене зберігається дівочий альбом моєї бабусі Єлизавети Василівни Гоголь. У ньому є записи Максимовича за 1850 рік.
- Софіє Миколаївно, ще й сьогодні точаться суперечки: Гоголь — український чи російський письменник.
— Я вважаю, що й Польща по праву може пишатися цим генієм! Учені замовчували польське коріння Миколи Васильовича. У рідному домі у вітальні висів польський герб роду Яновських. Ольга Василівна, молодша сестра письменника, говорила, шо Танські теж вихідці з Польщі. Всі вони були офіцерами й служили в кавалерії. У мого батька до революції зберігалися деякі їхні документи. Я пам’ятаю, що прізвище Гоголь носила мати діда генія. Щоб його зберегти, дід став іменуватися Гоголь- Яновський. 1919 року ми з моєю мамою, Марією Пушкіною. онучкою поета, за рекомендацією письменника Короленка, передали весь архів сім’ї Миколи Васильовича в полтавський народний музей. Та майже всі ці неоціненні реліквії розграбували фашисти 1943 року. Нещодавно Віктор Батурін, головний художник заповідника-музею Гоголя, переконав мене, що невдовзі у нашій Василівці та відновлять флігель і рідний дім генія. А в їхній вітальні, поруч із українським гербом бабусі письменника Лизогуб, висітиме польський герб діда Яновського. Це справедливо! Проте геній, чиї предки з боку батька приїхали в Україну з Польщі більш ніж за сто років до його народження, завжди почувався українським письменником. Працюючи за кордоном багато років, він незмінно в усіх анкетах у графі національність писав — «українець». У мого батька, племінника Гоголя, було дев’ятеро дітей. І в нас у паспорті записано, що ми — українці! Слід підкреслити, що в сім’ї Гоголя всі розмовляли рідною українською мовою!
- Кажуть, що геніальність — це як блискавка, згусток енергії талантів кількох поколінь і змішання крові різних національностей.
Так. Це цілком справедливо й стосовно Гоголя.
У нього в роду було багато літературно обдарованих людей. Його мама, Марія Іванівна, вела велике листування з багатьма письменниками. А рід Шостак, бабусі Гоголя з боку матері — Марії Іллівни, походив від татар, рід прабаби Щербак — від росіян. Предки генія — Дорошенко. Скоропадські, чиї імена вказав дід генія в документі 1788 року.
… У серпні 1994 року я приїхала до Любліна, щоб попрацювати в бібліотеці університету імені Марії Склодовської-Кюрі.
Син відомого графа Станіслава Грохольського (1881 — 1938 рр.) Генріх запропонував мені переглянути томи Польських гербів», видані у Варшаві в 1839 — 1845 і в 1899 — 1914 роках. У цих документах прізвище Яновських, як і дід письменника, які мали герб «Ястржембец», згадується з 1376 року. У Польщі проживав Прокоп Яновський і Лизогуби, Гоголь — знамениті українські прізвища.
Геній Миколи Гоголя по крові й за мовою належить трьом великим державам — Україні, Росії та Польщі.
А тим, хто огульно звинуватив письменника в зраді рідної мови. Гоголь коротко і ясно відповів ще 1830 року в листі до своєї матері: «Я буду писать на иностранном языке!».
Не великоросійською мовою, як заведено було тоді говорити, а саме іноземною.
Микола Васильович Гоголь народився в Сорочинцях Миргородського повіту на Полтавщині. У 1818 — 1819 рр. Микола Гоголь навчався у Полтавському повітовому училищі. а в 1821 р. вступив у новозасновану Гімназію вищих наук у Ніжині. Пробував він свої сили і в розмаїтих літературних жанрах; водночас, випробовуючи свою спостережливість і талант комедіографа, писав сатиру «Дещо про Ніжин, або Для дурнів закон не писаний.» Вслід за першою повістю «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала» Гоголь опублікував ряд художніх творів і статей: «Глава з історичного роману», «Глава з малоросійської повісті: Страшний «Кабан», «Жінка» та ін. «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831 — 1832) не лише засвідчили дивовижно швидке визрівання гоголівського генія, а й вивели його на авансцену європейського романтизму. У трьох повістях — у «Сорочинському ярмарку», «Майській ночі», «Ночі перед Різдвом» — любовний сюжет, позбавлений ідилічності, був близький до хитромудрих витівок закоханих, але ця колізія ускладнювалася не лише звичайним у таких випадках опором людей старого покоління, а й участю, доброзичливою чи ворожою, ірреальних сил. І навіть дві найменші повісті циклу — «Зачароване місце» та «Пропала грамота» — побудовані на напівіронічному-напівсерйозному контрасті бажаного та реального, прагнень і результату, причому розвиток інтриги не обходиться без участі тих самих ірреальних сил. У повістях «Миргород» (1835) і частково «Арабесок» (1835) вульгарність і повсякденність поєдналися з напруженим пафосом, гротескним зламом сюжетних і розповідних планів, з тривожним, катастрофічним духом столичного, петербурзького життя. Із художньо-історичних творів Миколи Гоголя найзначнішими є незакінчена драма «Альфред» (1835) і повість «Тарас Бульба» (1835). Історизм Гоголя безпосередньо підвів його до «Ревізора» — комедії з винятково глибоким, справді філософським змістом. У березні 1837 р. письменник уперше приїхав у Рим, де зустрівся з колонією російських художників і де написав частину «Мертвих душ». Водночас Гоголь створив ряд інших творів, зокрема повість «Рим» (1842 р ). У 1842 — 1843 рр. були опубліковані «Твори Миколи Гоголя» в 4 томах. 21 лютого 1852 року вранці М. В. Гоголь помер у своїй квартирі, в будинку Тализіна на Нікітському бульварі.
Додаток №3 до уроку 35
Микола Томенко
… Коли йдеться про Миколу Гоголя як про українського чи російського письменника, то маємо цікаві спостереження його сучасників. Зокрема, творчість Гоголя мала досить неоднозначне сприйняття в російському культурницькому середовищі Цікавими для пояснення цього видаються спостереження приятельки письменника Олександри Смирновой викладені у листах до Гоголя. Так, у листі від 3 листопада читаємо: «У Ростопчиной при Вяземском, Самарине и Толстом разговаривали о духе, в котором написаны ваши «Мёртвые души», и Толстой (слід згадати, що Федір Толстой, знаний російський діяч, неодноразово висловлювався про Гоголя як про «врага народа» і що «его следует в кандалах сослать в Сибирь») сделал замечание, что вы всех русских представили в отвратительноми виде, тогда как всем малороссиянам дали вы что-то вселяющее участие, несмотря на смешные стороны их; что даже и смешные стороны имеют что-то наивно приятное: что у вас нет ни одного хохла такого поддаю, как Ноздрев; что Коробочка не гадка потому именно, что она хохлячка… Оба говорили (Толстой и Тютчев), что ваша вся душа хохляцкая вылилась в «Тарасе Бульбе», где с такой любовью вы выставили Тараса, Андрия и Остапа».
Висловлюючи власне ставлення до вищезгаданої дискусії, Смирнова резюмує: «Из этих замечаний надобно заключить бы, что вы питаете то глубоко скрытое чувство, которое обладает Малороссией, и так редко, но и еще и недавно выразилось казаком в Полтаве, когда Государь, посылая казацкий полк на Кавказ, поручая старому атаману, сказал: Смотри же, ты мне отвечаешь за свою голову и за них», а он отвечал: «Будь спокоен, Царь, не сослужим тебе такой службы, как твои москали, як ты вступив на престол». І в кінці цього фрагмента Смирнова, яка, до речі, теж походженням з України, підсумовує: «А как и когда забудется, что некогда Украина была свободна, Бог весть! Итак, никто более меня не понимает вашего — может быть, вами самими неузнанное чувство и таящееся от вас самих. Я, впрочем, заметила им, что хохлы вас тоже вовсе не любят и вас к тому же упрекают, как и русские». (Письма А. О. Смирновой к И В. Гоголю (1844 — 1851)
Перша біографія Гоголя, підготовлена представником тодішньої української еліти, була написана Пантелеймоном Кулішем. Він доволі об’єктивно описав діяльність та творчість Гоголя, але згодом, після розриву з українським романтизмом, в період власного розвінчування героїки козацтва, вже критично напише про Гоголя.
Про таку оцінку каже відомий український літературознавець російського походження Микола Петров в «Очерках истории украинской литературы XIX столетия». Цікаво, що сам Петров розмістив нарис про Миколу Гоголя в IV розділі свого дослідження, який називається «Український націоналізм або національна школа в українській літературі». У цьому розділі йдеться про оцінку Куліша, який багато зробив для висвітлення біографії та творчості Миколи Гоголя, зокрема в записках про життя Гоголя «Опыт биографии Н. В. Гоголя с включением до сорока писем», але згодом, про що вже згадувалося, в силу зміни свого світогляду, почав доволі критично оцінювати все українське та критикував Гоголя за надмірну ідеалізацію й незнання українського життя.
«Украина у Гоголя. продолжаетъ г. Кулишъ, явилась въ воображенін великороссіянь какимъ-то блистательнымъ призракомъ, съ изумрудами, топазами, яхонтами эфирныхъ насекомыхъ, съ сладострастнымъ куполомъ неба, нагнувшимся надъ землею, съ подоблачными дубами, подъ которыми прыщетъ золото отъ осл пительныхъ ударовъ солнца, съ людьми веселыми, ленивыми и беззаботными до того, что даже выдача дочери замужъ не въ состояніи ихъ озаботить, съ комизмомъ или юморомъ для котораго нитъ нпкакихъ пред ловъ, съ нравами, для которыхъ н ть ничего остановаливающаго, съ исторіею, въ которой происходятъ великія событія по случайной зaтее безумца, колотящаго вокругь себя все и позволяющаго колотить себя роднымъ сыновьямъ, съ воеводскими дочерями, который забавляются бурсакомъ, пробравшимся къ нимъ въ спальню чрезь каминъ; съ чертями, которые переносятъ кузнецовъ къ императрици) во дворецъ, съ русалками на воде, переворачивающимися на спину передъ галопирующимъ по воздуху на ведьме семинаристомъ и со множествомъ истинно смешныхъ и истинно поэтическихъ сценъ, который обнаружили въ авторе самое блестящее литературное дарованіе, какое только являлось до сихъ поръ въ россійской словесности. Это дарованіе само ручалось за верность своей живописи, и никому не приходило въ голову, что украинскія повести Гоголя не более, какъ радужныя грезы поэта о родине». Въ украинскихъ повестяхъ Гоголя постоянная аффектація или карикатура. Жизнь и ея поэзія пробиваються у него здесь сквозь театральность и искусственность только какъ бы случайно, какъ будто мимо ведома самого автора. Поэзия простонародной жизни сказывалась ему только сквозь народную песню, да и песню онъ изучил далеко невполне. Отъ этого любовники простолюдины почти всегда объясняются у него такъ, какъ будто поютъ, а иногда и просто-напросто словами известныхъ каждому песенъ». (Петров Н И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия.) Така оцінка хоч і превалює іронією, але не заперечує міфологізацію Гоголем саме кращих рис українського життя та культури.
Натомість Михайло Максимович, який був приятелем Гоголя і спільно працював з Гоголем над історичними та філологічними дослідженнями, заперечує тезу Куліша про те, що Гоголь не мав достатньо знань щодо мови та побуту історії України. Тоголь зналъ свое родное украинское наречіе основательно и владелъ имъ въ совершенстве, и что онъ очень достаточно зналъ исторію Малороссии языкъ и пеcни ея народа и всю народную жизнь ея, и понималъ ихъ глубже и вернье многихъ новейшихъ писателей малороссійскихь» (Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX столетия). Та й сам автор «Очерков истории украинской литературы XIX столетия» Микола Петров пише: «И такъ Н. В. Гоголь несомненно хорошо зналь этнографию своей родины и полагалъ ее въ основу своихъ украинскихъ повестей; но при этомъ онъ часто соедннялъ и переплеталь въ своихъ повестяхъ несколько народныхъ преданій и поверій и иногда съ намереніемъ выводилъ крестьянина изъ его обычнаго, неодвижнаго состояния и изображаль его въ такомъ виде». (Петров IIII. Очерки истории украинской ли тературы XIX столетия).
Олесь Гончар у статті «Гоголь і Україна» теж стверджує, що не можна погодитися з тими, хто вважав, що уявлення Гоголя про Україну було поверховим і приблизним. Зокрема, Гончар пише, що гоголівські зошити українських пісень яскраво свідчать про те, що їх автор прекрасно знав живу народну мову, а також наводить як приклад лист Миколи Гоголя Богдану Залеському, шо був написаний українською.
Відомий український історик Микола Костомаров стверджує, що творчість Гоголя спричинила його до активнішого зацікавлення Україною та українською тематикою. «Це [досвід читання «Вечеров на хуторе близ Диканьки» й «Тараса Бульби» Гоголя] було, мабуть, першим пробудженням того почуття до України, що дало цілковито новий напрям моїй діяльності. Я читав Гоголя з пристрастю, я перечитував його і не міг відірватися. Я не знаю, спало мені на думку, як я міг не бачити того, що так близько довкола мене! Я мусив це все пізнати!» (Русская мысль. — Лор. — 1882).
Згодом Євген Маланюк у статті «Малоросійство», що написана ним в Америці в 1959 році, взагалі вивів через Гоголя своєрідний негативний тип малоросіянина.
«У своїй величезній мистецькій інтелектуальній творчості сам Микола Гоголь тепер канонізований «русский писатель» і якби прапор політичного малоросійства, дав не- перевершений досі матеріал для студії над розкладом національної психіки і переходом її в стан малоросійського гниття. Життєвий шлях Гоголя і його психіка — українця перелому епох — зробила те, що він, в зударення з Петербургом, спалахнув був майже революційним націоналізмом (листи до М. Максимовича) і в 1836 році фактично емігрував, — наслідком надломлення характеру та данайської «помочі» і недвозначної «опіки» уряду — почав «пропагандово» плутати Русь і Росію» (Маланюк Є. Невичерпаність. А., 2001).
Натомість відомий вчений Володимир Янів. що теж працював в еміграції в Українському вільному у ніверситеті в Мюнхені, у дослідженні «Нариси до української етнопсихології», аналізуючи твори фахівців у галузі етнопсихології. виділяє чотири особистості, які можна вважати для української духовності типовими. Це Іван Вишенськиґі, Григорій Сковорода, Микола Гоголь і Тарас Шевченко. Він вважає, що для них є характерною або навіть ключовою так звана культура серця, тобто почуття, як у їхньому житті, так і у їхній творчості, є визначальними. Ще однією особливістю Вишенського, Сковороди, Шевченка та Гоголя Янів вважає талант критики,»… у критиці виявився талант… творців, причому у Гоголя критика перейшла у насміх, що був справді своєрідним троянським конем для росіян, яких Гоголь геніально висміяв і тим спричинився до захитання їх самовпевненості. Насміх належить також до могутньої зброї Шевченка» ( Янів В. Нариси до історії української етнопсихології., Мюнхен — 1993).
Якщо підсумувати оцінки творчості Миколи Гоголя літературними критиками, то дійсно думки розділилися і історично за його життя, та впродовж XX століття Гоголь вважався як українським, так і російським письменником.
Одним з ідеологів твердження українськості Гоголя є Микола Дашкевич, який в XIX столітті назвав його «великим українським письменником» та поставив в одному ряду Гоголя, Квітку, Стороженка, Левицького.
Знаний сучасний літературознавець Григорій Грабович теж відносить творчість Гоголя до українських письменників. Він вважає, що твори Гоголя, а особливо його ранні українські оповідання, не можна адекватно зрозуміти, коли не враховувати контексту української культури і її традицій та української літературної культури з її традиціями.
Насправді більшість фахівців вже давно дали відповідь на це, здавалося б, непросте питання. Основні характеристики місця та ролі Миколи Гоголя в світовій літературі такі:
- йдеться про українця за походженням та характером більшості своїх творів, що писав російською;
- йдеться про письменника, котрий прославився як український романтик і російський реаліст або точніше сатирик.
Про це переконливо написав ще на початку XX століття відомий російський літературознавець, академік Д. Н. Овсяніко-Куликовський:
«Повесть о томъ, как поссорились Ивань Ивановичи съ Иваномъ Никпфоровичемъ», помещенная во 2-й части «Миргорода» (сперва в альманах «Новоселье»), но задуманная нисколько раньше (первый набросокъ относится къ 1831 г.), принадлежит къ той же группе) — малороссійскихъ повестей Гоголя, в которую, съ одной стороны, входятъ: «Вечера на хуторе». а съ другой — «Иванъ Федоровичъ Ціпонька» и «Старосветскіе помещики». Бели присоединить сюда ещe Тараса Булъбу и Вия, принадлежащихъ къ разряду исторической беллетристики, то все вместе составитъ полный цикль произведений, въ которыхъ Гоголь выступаетъ писателемъ не столько общерусскими, сколько украинскими. Bcе эти вещи отлично поддаются переводу на украинский языки, и ихъ общерусскій тексти порою кажется каки бы переделкою украинскаго. Въ действительности, каки мы знаемъ, Гоголь сразу написали ихъ на общеми литературномъ языке, но когда они писали ихъ, они еще были полонъ звуковъ родной украинской речи, красоки и воспоминаний родины и детства. Они был тогда — ви этихъ произведеніяхъ — писателемъ местнымъ, украинскимъ, но обращающимся къ широкой всероссийской публике, чтобы рассказать ей о преданіяхъ своей родины, о геронческихъ временахъ казачества, о жизни старомодныхъ малороссійскихъ помещиковъ, о равахъ захолустныхъ городкове Полтавщины. Сюда не применимо выраженіе: здесь русскій духъ, здесь Русью пахнетъ»: здесь пахнетъ Украиной, и геній южнорусскаго племени ярко обнаруживается въ самомъ характеръ творчества, — въ колоритности письма, въ чарующемъ сочетаніи лирики и юмора, в избытке лирическихъ изліяній, местами ви приподнятомъ настроєній, въ потоке шутокъ и остроги, переходящихъ порою в «жартъ», ви затаенной грусти, образующей психологическую «подпочву» творчества и вдругь выступающей, какъ настоящее малорусское «сумуванье», и готовой излиться протяжною, заунывною песнью. Быстрый переходи отъ веселья къ грусти, отъ смеха и шутки къ меланхолическому настроению, отъ гопака и плясового темпа къ звуками, полнымъ тоски и скорби, - это коренная черта украинского національнаго склада, ярко проявляющаяся и въ народномъ творчестве и въ литературе и въ самой жизни «племени поющаго и плящущаго»). Выражение Пушкина в заметке о втором издании «Вечеров на хуторе».
Нигде этотъ резкій переходи от разгула, смеха къ захватывающей грусти не выразился у Гоголя такъ типично-національно, какъ именно въ «Повести о томи, как поссорились Иванъ Ивановичи съ Иваномъ Никифоровнчемъ». Все время вы смеетесь и, пожалуй, даже чувствуете некоторый избытокъ юмора и шутки, думая: вотъ разгулялся человекъ и смешитъ, смешитъ, не может удержаться. Самые заглавия глав — шуточны, а ихъ содержаніе то и дело готово перейти въ шаржи и фарси. Но пока вы смеялись, вы не замечали, каки постепенно накоплялось въ душе горькое чувство, какъ шевелилось оно где-то глубоко под этими каскадомъ юмористическихъ выходокъ, на первый взгляд безобидных. И только дочитывая до конца. вы вдругъ спохватываетесь, что вашъ веселый смехъ неожиданно сталь горькимъ, что изъ глубины души поднялось унылое чувство, и вотъ вы уже не смеетесь, вамъ не до смеха: какая-то грусная п важная мысли овладели вашим сознаніем, какой-то мудреный и роковой вопросъ сталь передъ вами, — вопрос о пошлости человеческой, о засасывающей тине жизни, о «тьме и пугаюшемъ от- суствіи света». Это — выраженіе самого Гоголя, употребленное имъ по другому поводу (объ этомъ будетъ речъ ниже), но вполне применимое и къ данному случаю. Повесть началась взрывомъ смеха и шла, можна сказать, «плясовымъ темпомъ» юмора и шутки, а окончилась унылымъ, безотраднымь настроеніемь, подготовленнымь съ изумительнымъ мастерствомъ въ последней главе и вылившемся въ заключительномъ восклицаниіи: «Скучно на этомъ свете, господа!».
Съ особенною сплою її отчетливостью обнаружилась малороссийская стихія творчества Гоголя в Тарасе Бульбе и Віи. Читая ихъ, не можешь отделаться оть иллюзіи, будто это переводь съ украинскаго».
Таку ж позицію зайняв дослідник мови Гоголя Йосип Мандельштам, вважаючи, що автор безсмертних творів перекладав з української на російську. Особливість мови Гоголя з її каламбурною грайливістю та бароковою вишу каністю відзначав Андрій Білий та інші відомі російські громадські та культурні діячі.
Найбільший прихильник творчості Гоголя, а згодом близький приятель письменника Олександр Пушкін, першим захопливо оцінив «Вечера на хуторе близ Диканьки»: «Сейчас прочёл «Вечера близ Диканьки». Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная. без жеманства, без чопорности А местами какая поэзия! Какая чувствительность! Все это так необыкновенно в нашей нынешней литературе, что я доселе не образумился… Поздравляю публику с истинно веселою книгою, а автору сердечно желаю дальнейших успехов» (Пушкин А. С. Письмо к издателю «Литературных прибавлении к Русскому инвалиду». — В кн.. : Пушкин А. С. Полное собрание починений в десяти томах. Т VII Критика и публіцистика. — М. -Л., Академия наук СССР. 1951).
А в своїй рецензії Пушкін пише:»… все обрадовались этому живому описанию племени поющего и пляшущего, этим свежим картинкам малороссийской природы, этой веселости, простодушной її вместе лукавой… Автор… с тех пор непрерывно развивался и совершенствовался. Он издал Арабески, где находится его Невский проспект, самое полное из его произведений. Вслед за тем явился Миргород, где с жадностью все прочли и Старосветских помещиков, эту шутливую, трогательную идиллию, которая заставляет нас смеяться сквозь слезы грусти и умиления, и Тараса Бульбу, коего начало достойно Вальтера Скотта. Гоголь идет еще вперед» (Пушкин А С. Вечера на хуторе близ Диканьки. — В кн. : Пушкин А. С. Полное собрание сочинений в десяти томах. Т. VII. Критика и публицистика. M. — Л.. Академия наук СССР, 1951).
Віссаріон Бєлінський, який під кінець життя вступив в суперечку з Гоголем щодо «Выбранных мест из переписки с друзьями» та був невеликим прихильником політичного українства, все ж в рецензії на «Арабески» та «Миргород» зафіксував дуже важливу місію в творчості Гоголя, написавши: «Сверх того, он здесь расширил свою сцену действия и, не оставляя своей любимой, своей прекрасной, своей ненаглядной Малороссии, пошел искать поэзии в нравах среднего сословия в России. И. боже мой, какую глубокую и могучую поэзию нашел он тут! Мы, москали, и не подозревали ее!..» (Белинский В. Г. О русской повести и повестях г. Гоголя («Арабески», «Миргород»). — В кп. : Белинський о Гоголе. Статьи, рецензии, письма. М., Гостлитиздат, 1949).
В той же час Бєлінський високо оцінював і «Вечера на хуторе…»: «Гоголь сделался известным своими «Вечерами на хуторе». Это были поэтические очерки Малороссии, очерки, полные и жизни, и очарования. Все, что может иметь природа прекрасного, сельская жизнь простолюдинов обольстительного, все, что народ может иметь оригинального, типического, все это радужными цветами блестит в этих первых поэтических грезах I. Гоголя. Это была поэзия юная, свежая, благоуханная, роскошная, упоительная, как поцелуй любви… «Ночь пред Рождеством Христовым» есть целая, полная картина домашней жизни народа, его маленьких радостей, его маленьких горестей, словом, тут вся поэзия его жизни. «Страшная месть» составляет теперь pendant (соответствие) к «Тарасу Бульбе», и обе эти огромные картины показывают, до чего может возвышаться талант г. Гоголя. Но я никогда бы не кончил, если бы стал разбирать «Вечера на хуторе»! «Арабески» и «Миргород» носят на себе все признаки зреющего таланта. В них меньше этого упоения, этого лирического разгула, но больше глубины и верности в изображении жизни.
Я еще мало говорил о «Тарасе Бульбе» и не буду слишком распространяться о нем, ибо, в таком случае, у меня вышла бы еще статья… «Тарас Бульба» есть отрывок, эпизод из великой эпопеи жизни целого народа. Если в наше время возможна гомерическая эпопея, то вот вам ее высочайший образец, идеал и прототип!» (Белинский В. Г. О русской повести и повестях г. Гоголя ( «Арабески», «Миргород». — В кп. : Белинский о Гоголе. Статьи, рецензии, письма. — М: Гостлитиздат, 1949). Олександр Герцен в свою чергу теж відзначає двох Гоголів: романтика і сатирика. Так, в «О романе из народной жизни» він пише: «Когда (Гоголь) переносится в мир украинских казаков или шумно танцующих у трактира парубков, когда рисует перед нами бедного старого писаря, умирающего от огорчения, потому что у него украли шинель, тогда Гоголь — совсем иной человек. С тем же талантом, как прежде, он нежен, человечен, полон любви: его ирония больше не ранит и не отправляет; это — трогательная, поэтическая, льющаяся через край душа, и таким остается он до тех пор, пока случайно не встретит на своем пути городничего, судью, их жены или дочери, — тогда все меняется; он срывает с них человеческую личину и с диким и горьким смехом обрекает их на пытку общественного позора» (Герцен А. И. «О романе из народной жизни». (Письмо к переводчице «Рыбаков»). — В кн. : Герцен А. II. Полное собрание сочинении и писем. Под ред. М. К. Лемке. Г. IX. 1857 — 1859. Лит. Узд. Отд. Наркомпроса, 1919. — В кн.. : Герцен А. П. Избранное. — М: Гостлитиздат. 1945)
Цю тезу значною мірою підтримує відомий російський письменник Максим Горький: Гоголь писав «Про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», «Старосвітських поміщиків», «Мертві душі», він же написав і «Тараса Бульбу». В перших трьох творах він змалював людей з «мертвими душами» і це — моторошна правда, такі люди жили й живуть ще до цього дня; змальовуючи їх. Господь писав як «реаліст». В повісті «Тарас Бульба»… як в усіх оповіданнях «Рудого Панька» і в багатьох інших. Гоголь — романтик…» (Горький М. Про те, як вчився писати. — В кн. : Горький М. Літературно-критичні статті. — К: Держлітвидав, 1951)
Можливо, найбільш вдало і повно оцінив творчість Миколи Гоголя в українському контексті вже згадуваний визначний український письменник Олесь Гончар, який на початку квітня 1976 року у Венеції на міжнародному симпозіумі, присвяченому творчості Миколи Гоголя «Гоголь і європейська культура», виступив з доповіддю «Гоголь і Україна». Гончар писав: «Земля Украины — это она вспоила и вскормила Гоголя, и притом не только физически, но и что куда более важно, вспоила и вскормила его духовно, с детства одарив красотой своей поэзии, разливом песенного творчества, эпической величавостью дум, фантастикой сказок, преданиями, легендами, ярчайшей образностью — всеми плодами народного духа… Гоголь остался как подлинный открыватель этого поэтического материка, действительно проникший в глубины, до него неизведанные, создавший неповторимый облик народа, духовный образ Украины».
Отож, більш аніж переконливим є висновок про домінування в творчості Миколи Гоголя українського романтизму, прагнення познайомити широкий загал Російської імперії та й світу загалом з історією «воинственного народа, означенного совершенною оригинальностью характера и подвигом», «вольного рыцарского народа» з поетичною натурою, неповторною природою з «божественною, очаровательною украинской ночью», неперевершеними піснями, в яких «дышит эта широкая воля козацкой жизни», «сила, радость, могущество» та самобутність традицій. Тут не беремось досліджувати твори, що характеризують Гоголя як знавця російської дійсності та як російського сатирика. Очевидно, що Гоголь фактично сформував у своїх творах своєрідний національний міф про українців. Його можна не сприймати, не любити. Можливо, навіть ненавидіти, але Гоголівська Україна в XIX столітті була представлена світу як країна з високою народною культурою побуту, унікальною природою та героїчним минулим.
Додаток № 4 до уроку 35 Я. І. Дзира
Микола Гоголь «Роздуми Мазепи»
Програмну статтю «Роздуми Мазепи» двадцятип’ятирічний Микола Гоголь написав водночас із повістю «Тарас Бульба» у 1834 — 1835 рр., тоді він інтенсивно працював над тисячолітньою історією України, написав кілька інших надзвичайно важливих для української історіографії статей.
М. Гоголь з дитинства глибоко вивчав не тільки історію та культуру України, а й всесвітню історії, національну етнографію та фольклористику. Він уважно простудіював праці Геродота, Хіта Лівія, французьких філософів- просвітителів, здобутки сучасної йому європейської історіографії, скрупульозно опрацьовував джерела, зокрема й рукописні, склав бібліографію. Отже, він був істориком- ерудитом.
Досліджував М. Гоголь і джерела про Київську Русь, зокрема «Літопис руський», цікавився працями про походження слов’ян, їхнє розселення, культуру, мистецтво, появу письма і мов, архітектурними пам’ятками, досягненнями археології. Київську державу він характеризував як імперію, яка склалася з різноплемінних, дрібних, роз’єднаних держав-князівств, що вели між собою постійні родові чвари і війни. На думку Гоголя, вплив релігії як державної цементуючої ідеології на свідомість племен був незначним.
Нова доба на Русі настала після татаро-монгольської навали 1240 р. від якої найбільше була спустошена Україна та її «серце» Київ. У статті «Погляд на творення Малоросії» Гоголь писав, що безпеку України після татаро-монгольської навали захищали могутні литовські князі, а Росія й далі терпіла татарське ярмо, приречена на «бездіяльність і заціпеніння» ще впродовж 240 років. Тоді остаточно розірвалися зв’язки України з Північною Руссю, і «вже зносин між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інша мета, інші подвиги…» Розкрити цей процес, показати, як це сталося, наголошував Гоголь, — головне завдання істориків. Північна Русь почала «змішуватися з народами фінськими», які потрапляли під вплив східнослов’янської культури, міфології. Тим часом Україна залишалася країною «чистих слов’янських племен» - древніх полян, сіверян. Такою була наукова позиція української історіографії щодо Київської держави.
Причину відсутності української держави після розпаду Київської Русі М. Гоголь чи не вперше в історичній нації слідом за Шарлем-Луї Монтеск’є пояснював географічним фактором — відсутністю хоча б з одного боку природної границі. Були б пасма гір чи море, і народ український «вдержав би політичне буття своє, склав би окрему державу». Однак беззахисна відкрита родюча земля з повноводними річками, достатком лісів, м’яким кліматом, багатою флорою і фауною стала тереном нападів і спустошень, а не хліборобським краєм, бо тут зіткнулися ворогуючі між собою три сусідні держави — Польща, Росія, Крим, внаслідок чого українська земля була залита кров’ю і густо зрошена слізьми. Це був, за Гоголем, край страху. І тому саме на цій землі виросте мужній, войовничий, волелюбний, відчайдушний народ, «все життя якого було повите і випестуване війною», тобто «нація козаків». Цей народ, підкреслює М. Гоголь, «одно з визначних явиш європейської історії, яке, може, одне тільки стримало це спустошливе розлиття двох магометанських народів, що загрожували поглинути Європу».
Отже, М. Гоголь розглядав український народ як давній, великий і могутній, самобутній і волелюбний європейський народ. До Гоголя, онука знаменитого «стану козацьких канцеляристів», що, за словами М. Гру шевського, «залишилися об’єктом гордощів для пізніших поколінь українських патріотів», подібно характеризували український народ козацькі літописці Самійло Величко, автор «Історії русів», а потім й історики XIX ст. Микола Гоголь справедливо вважав, що вадою концепції української історіографії є те, шо історики-компфілятори (В. Рубан, О. Рігельман, М. Берлинський, О. Мартос, Д. Бантиш-Каменський, І. Срезневський та ін.) «не вказали досі цьому народові (українському) місця в світовій історії». Ось чому письменник вимагав від українських істориків визначити ń обгрунтувати місце України в світовій історії. Звичайно, тогочасний рівень української історіографії публікації джерельного матеріалу не дозволили вичерпно виконати це завдання, однак воно й досі не здійснене.
Гоголь вивчав і твори видатних церковних та культурних діячів XVII ст., професорів Київської Академії, вихованцями якої були його прадід і дід, — Йоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Дмитра Туптала, Стефана Яворського, Гавриїла Бужинського та ін., а також цікавився джерелами з історії Галичини і Закарпаття. Та найбільше його захоплювали історія Запорізької Січі, Хмельниччина, доба «Руїни», Мазепи, скасування Гетьманщини, русифікація України.
За власним свідченням. Гоголь упродовж п’яти років збирав різноманітні друковані й рукописні матеріали, пов’язані з історією його Вітчизни. Він готував історію України «в шести малих або в чотирьох великих томах». Але, на жаль, рукопис цієї праці, про яку широко повідомляла передплатникам преса, не зберігся. З цього приводу вчені, знаючи, що Гоголь чимало своїх творів знищував, здавна ведуть дискусії, висловлюючи свої думки й гіпотези.
До нас дійшли тільки різні статті, замітки, а також художні твори, написати які без глибокого вивчення історичних джерел Гоголь не зміг би. Це, передусім, «Вій», «Втрачена грамота», «Страшна помста», «Страшний кабан» і особливо «Тарас Бульба». Відомі також заголовки творів, які до нас не дійшли, — «Гетьман», «Выбритый ус», «Пленник» та ін. Історичні сюжети знаходимо і в інших українських повістях Гоголя. Зокрема, повісті «Вій» і «Втрачена грамота» навіяні розповідями діда Панаса, вихованця Київської Академії, козацького канцеляриста.
У своєму найулюбленішому творі «Тарас Бульба» Гоголь через півстоліття після знищення Запорозької Січі відродив у художній літературі волелюбні козацькі традиції, героїчні сторінки боротьби розкрив на матеріалі історії свого козацько-старшинського родоводу. Письменник-патріот усвідомлював, що без козацької історії немає українського народу, а є кріпацька покірна маса, раби. За умов самодержавно-кріпосницької дійсності, шовіністичної політики царату Гоголь готував сприятливий грунт для національного відродження. Він створив привабливий поетичний образ рідного народу, з надзвичайною художньою силою розкрив його самобутній характер, моральну чистоту, прометеївський дух, героїчну історію, високу гармонію родинних взаємин, відчуття краси і гумору, любові до природи.
Ставлення Миколи Гоголя до столиці України — Києва і до двох столиць Російської імперії — Москви та Петербурга найяскравіше розкрито в його листуванні з друзями та знайомими. В листах (1833 — 1834 рр.) до українського професора Михайла Максимовича, який працював у Московському університеті, знаходимо чимало теплих рядків про Київ, що свідчать про гарячий український патріотизм Гоголя. В одному з листів читаємо: «Бросьте в самом деле Кацапию да поезжайте в Гетьманщину. Я сам думаю то же сделать и на следующий год махнуть отсюда. Дурны мы, право, как рассудить хорошенько! Для чего и кому мы жертвуем всем» Едем! В Киев…» Гоголь пише про своє давнє бажання переїхати до Києва, обійняти посаду’ професора всесвітньої історії в університеті, категорично відмовляючись викладати російську історію, яка, на його думку, нудна, нецікава: «Я с ума сойду, если мне дадут русскую историю», — застерігає він Максимовича.
Підкреслюючи, що стародавній Київ — місто українське, а не російське. Гоголь думками і помислами у ньому. «Туда, туда, в Киев! — писав він. — В древний, в прекрасный Киев! Он наш, он не их — не правда ли!’ Там пли вокруг него деялись дела старины нашей… Да это славно будет, если мы займем с тобою киевские кафедры; много можно будет наделать добра. А новая жизнь среди такого хорошего края! Там можно обновиться всеми силами». В цьому уривку з листа — і погляди Гоголя на історію прадавнього Киева, і його плани щодо наукової та педагогічної діяльності у столиці над Дніпром. Тоді ж він. намовляючи і Максимовича покинути Московський університет, писав із сарказмом про Москву: «Влюбился же в эту старую, толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь».
Про невідступну мрію Гоголя покинути столицю Російської імперії і повернутися до Києва свідчить і його лист до Олександра Пушкіна: «Я восхищаюсь заранее, когда воображую, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из-под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украины и Юга России, напишу Всеобщую историю, которой в настоящем виде ее до сих пор, к сожалению, не только на Руси, но даже и в Европе нет. А сколько соберу там преданий, поверьев, песен и проч». Далі Гоголь повідомляє поету, що професор Максимович думає покинути Московський університет і переїхати до Київського. Він мріє перетворити «богоспасаемый наш город» на українські Афіни, мати в ньому свою друкарню. В іншому листі Гоголь підказує Максимовичу, що «песни нам нужно издать непременно в Киеве», а не в Росії.