Мета: розкрити моральні мотиви твору і його ідейний зміст; навчити учнів переказувати зміст оповідання, пояснювати його зв’язок з фольклором, етичними уявленнями українського народу, визначати основне у сюжеті твору, формувати провідну думку, виражену в ньому; формувати переконання, що чистота душі, остереження гріха — Божий і людський заповіти.

Обладнання: видання творів Миколи Гоголя, ілюстрації до них, фонозаписи купальських пісень.

Земля Українська — це вона напоїла і нагодувала Гоголя, причому не лише фізично, а її, що найважливіше, напоїла і нагодувала його духовно, з дитинства наповнивши красою своєї поезії, розливом пісенної творчості, епічною величавістю дум, фантастикою казок, переказами, легендами, яскравою образністю — всіма плодами народного духу… Гоголь залишився як справжній відкривач цього поетичного материка, що дійсно проник у глибини, до нього незвідані, створив неповторний образ народу, духовний образ України.

Олесь Гончар

Хід уроку

І. Організація навчальної діяльності.

1. Слово вчителя.

Видання у 1831 році першої частини ’Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» засвідчило, що в літературі з’явився новий письменник, видатний, своєрідний талант.

О С. Пушкін, прочитавши книжку, написав: «Сейчас прочёл «Вечера на хуторе близ Диканьки». Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия! Какая чувствительность! Все это так необыкновенно в нашей нынешней литературе, что я и доселе не образумился».

У 1835 році російський критик В. Г. Бєлінський відгукнувся про збірку Гоголя так: «Гоголь сделался известным своими «Вечерами на хуторе». Это были поэтические очерки Малоросии, очерки, полные жизни и очарования. Все, что может иметь природа прекрасного, сельская жизнь простолюдинов обольстительного, все, что народ может иметь оригинального, типического, все это радужными цветами блестит в этих первых поэтических грезах г. Гоголя. Это была поэзия южная, свежая, благоуханная, роскошная, упоительная…».

Палким шанувальником «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» був Т. Шевченко. Саме він відзначив, що фантастичні, майже казкові повісті розкривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей.

Серед творів, що увійшли до першої частини «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», було й оповідання «Вечір проти Івана Купала», навіяне М. Гоголю українськими легендами й переказами про чарівну квітку папороті, яка цвіте лише одну мить найкоротшої у році ночі напередодні свята Івана Купала. Вважалося, що той, хто встигне зірвати жовту квітку, здобуде чарівну силу, яка допоможе знаходити закопані скарби, передбачати долю людини, лікувати хвороби. За народними уявленнями, природа цієї сили нечиста, тому квітка папороті може зробити людину багатою, але щасливою — ніколи.

2. Заслуховування учнівських повідомлень про традиції, пов’язані зі святом Івана Купала

(Матеріал для учнівських повідомлень див. у додатку до уроку 36).

3. Бесіда за питаннями.

- Стисло перекажіть зміст оповідання М. Гоголя «Вечір проти Івана Купала». Що вас найбільше вразило та у ньому?

- Від чийого імені ведеться розповідь?

- Коли і де відбуваються події, змальовані у творі?

- Як жилося людям у той час?

- Про якого чоловіка, що раптово з’являвся і так само раптово зникав, йдеться в оповіданні? Чому його називали «дияволом у людській подобі»? Зачитайте його портрет.

- Які подарунки дарував Басаврюк селянам? Чи всі погоджувалися приймати пі подарунки? Чому?

- Хто такий Петро Безрідний?

Які цікаві деталі у його зовнішності ви помітили?

Про що вони свідчать?

Зачитайте опис зовнішності Підорки. Чи можна стверджувати, що це портрет саме української дівчини? Доведіть свою думку, посилаючись на текст.

Чому старий Корж був проти одруження Петра і Підорки? Як він зізнався про їхнє кохання?

Як повівся Петро, дізнавшись, що Корж віддає доньку за нелюба?

Яку допомогу запропонував юнакові Басаврюк? Розкажіть, як Петро розбагатів. Через які випробування йому довелося пройти1

Як описано у творі обряд весілля? З якою метою, на вашу думку, він введений в оповідання?

Як змінився Петро після одруження? Чому? У чому виявилися ці зміни?

Як Петро згадав, звідки у нього з’явилося багатство? Запитуйте це місце у творі та прокоментуйте його.

Що сталося з Петром Безрідним та його грішми?

Як склалося подальше життя Підорки? Як ви гадаєте, чому вона пішла у монастир?

Чому, на вашу думку, після смерті Петра у селі знову з’явився Басаврюк? Про що це свідчить?

Визначте провідну думку оповідання.

4. Творче завдання.

Розгляньте ілюстрації до твору та доберіть до них підписи, використовуючи цитати з тексту.

5. Практикум з теорії літератури.

- Пригадайте особливості романтизм}’ та спробуйте визначити його ознаки в оповіданні Миколи Гоголя.

(Матеріал для вчителя.

«Художні особливості «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» зумовлені в основному романтичними засобами. Притаманні романтизмові різкі контрасти добра і зла, незвичність багатьох ситуацій, велика кількість гіперболічних рис відповідали своєрідності зображуваного матеріалу і характерів, взятих з фольклорно-етнографічних джерел. Разом із тим романтичні прийоми набувають у Гоголя особливого забарвлення, оскільки зливаються з чаруючим гумором, живою людяністю самих умовних явищ, з побутовою достовірністю втілення життя героїв. Патетичність романтичної мови тут зливається з переповненою розмовною мовою» (За В. Щербиною).

II. Підбиття підсумків.

III. Домашнє завдання.

Дайте письмову відповідь на одне із запитань (на вибір): «Опис побуту українських селян у творі М. Гоголя «Вечір проти Івана Купала», «Народне повір’я як основа сюжету і провідна ідея оповідання «Вечір проти Івана Купала», Гумористичне зображення народних вірувань у «нечисту силу» в оповіданні Миколи Гоголя».

Додаток до уроку 36

Свято Івана Купала

Одним із найвеличніших та загадкових свят початку липня було Івана Купала — 7 липня (інші назви: Купайла, Іванів день тощо), яке знаменувало вшанування бога Сонця (в давнину Дажбога) українцями — Дажбожими онуками. Вважалося, що о цій норі літнього сонцевороту, сонцестояння небесне світило досягає найбільшої сили й повертає на зиму. Казали, що Сонце, як уособлення світла й добра, святкує перемогу над темними силами, а тому при своєму сходженні воно «грає», «скаче» і «радіє». Вся природа теж торжествує з цього, стає особливою, зачарованою.

Назву ж свята пов’язували з іменем Купайла — божества родючості, урожаю, добробуту та лікарських рослин, а обрядовії приурочували вшануванню молодості, краси, кохання й очищення. Вже напередодні 6 липня люди відзначали Горпини (Агрипини) Купальної й масово вирушали на заготівлю лікарських рослин. Збирали цілющі трави удосвіта, подалі від поселень і стежок, обов’язково здобрим настроєм і молитвою. Окрім лікувальних властивостей купальські рослини мали значну й магічну дію. Чи не найсильнішою приворотною травою вважали тирлич. Варили його в новому горщику, купленому не торгуючись, а тоді вмивалися відваром, щоб привернути обранця (тричі казали: «Тирлич, тирлич! Мого милого приклич!») або пошвидше вийти заміж. Відоме було й інше любовне зілля: барвінок, щоб «хлопці до дівчат стелилися», липник (ліпиця), оман (дивосил), розмай і, особливо, любисток.

Основні купальські обрядодії відбувалися в ніч з 6 на 7 липня і називалися купаліями, а дівчата-виконавці - купалочками або купалками. Напередодні свята хлопці готували місце для основних обрядодій: збирали дрова для вогнища, встромляли в землю жердину (Купала-Марену) або ставили обрядове дерево, яке дівчата прикрашали вінками й кольоровими стрічками. Часто роль купальського дерева відводилася вербі — дереву смутку й жалю згідно народної символіки. Інколи ставили сосну, чорноклен, вишню. До свята дівчата плели собі віночки (інколи по два) з трав та квітів, а парубки — з жита, або прикрашали зеленню капелюхи (брилі). Йдучи до купальського вогнища, не озиралися, «щоб відьма не наздогнала», а потім співали пісні й водили хороводи навколо Купала-Марени. Після цього молодь починала перестрибувати через кострище. Спочатку хлопець і дівчина обмінювалися вінками (або парубок віддавав свого капелюха чи картуза), а потім, взявшись за руки, стрибали через вогонь, обходили Марену й ставали позад черги. Доброю ознакою для подальшої спільної долі молодят було те, коли над вогнем вони не розняли свої руки й не підпалили одяг. Для менших дітей замість вогню накладали купу кропиви, через яку хлопчики і дівчатка весело скакали. Вказані обрядодії були спрямовані на літнє очищення людей вогнем — живим вогнем, який добували на свято через тертя дерева об дерево. Наступний обряд полягав в очищенні другою стихією водою. Дівчата намагалися так пірнути у воду, щоб віночок з голови поплив по воді. Доброю ознакою було те, коли вінок не потопав, а напрям вказував «звідки свати будуть». Інколи купалки вставляли в свій віночок запалену свічку і так пускали на воду, а хлопці чекали на другому березі річки чи озера, щоб упіймати віночок своєї дівчини. Бувало, парубки, не дочекавшись, кидалися вплав у воду або сідали на човни й ловили спеціально намічені їхніми дівчатами вінки, повертаючи які мали право на поцілунок.

Завершальним обрядодійством свята було розбирання Купайла — Марени. Гілочки з купальського дерева обламували й несли на городину, а стовбур (жердину) несли до води й топили. Інколи просто пускали на воду із запаленими свічками. В тих місцевостях, де виготовляли із соломи обрядову ляльку-Купайла, свято завершувалось ритуальним потопленням останньої.

Важливо відзначити, що Купайло було загально- сільським святом, де було місце всім віковим групам та статям. І хоча основними діючими особами були молоді купалки та хлопці, до обрядодій залучали й молодиць, які допомагали «наставляти» купайлицю.

Присутні були й старші чоловіки та підлітки, навіть малих діток мами вбирали у віночки й тримали на руках протягом свята. Інколи для малечі батьки влаштовували купалицю у когось із сусідів у дворі, коли сходилась малеча з цілого кутка чи вулиці села. Там діти весело водили хороводи й стрибали через купи кропиви. Хоча все ж основним мотивом купальських обрядодій було уславлення молодості, кохання й материнства. А тому крім загальних видовищних ритуалів проводились і утаємничені. Коли дівчата потайки збиралися групами по дев’ять осіб на березі водоймища, обирали з-поміж себе найвродливішу тілом, а та проводила захисний і зцілюючий обряд. Для цього готували в ритуальній чаші спеціальний відвар із лікарських трав (м’яти польової, гравілату міського, підмареника справжнього, кропиви, оману, шишок хмелю, шипшини), а потім обрана красуня брала лебедине перо й малювала тим настоєм на тілі подруг дев’ять захисних ліній, щоб «відьомське око» чи «злий дух» не вразили репродуктивних функцій дівчини.

Важливою вважалася символіка обрядодій. Дев’ять дівчат, дев’ять ліній — відповідали дев’яти місяцям до народження дитини, а лебедине пір’я пов’язували з Лебедем — уособленням Білобога символу щастя, світла, добра.

Особливо цілющим вважалося розпочати в цей час лікування хвороб і порушень репродуктивної функції. Оскільки обряд зцілення в цю ніч набував магічної дії через благословення Купайла (покровителя рослинності), Білобога-лебедя, богині води Данії та бога світла Ора, які одружуються саме о цій порі. І хоча лікування відварами трав (при важких випадках) доводилося проводити цілий рік до наступного свята, все ж розпочати пити траву слід було саме в Купайлівську ніч.

Інші групи дівчат, яких турбували недуги шкіри, збиралися вдосвіта й, вибравши галявини з відповідною травою (підмаренником, чебрецем, материнкою, звіробоєм, м’ятою тощо), купалися у росі (повторюючи обряд протягом 10 — 15 наступних ранків). Знахарки ж збирали досвітню росу в горщики й використовували для лікування багатьох недуг та закликання дощу в посуху.

Виконавши основні купальські обрядодії, люди розходилися додому. Годилося йти з оберегами (вінками на голові та перевеслом на поясі), ні я в якому разі не оглядатися, можна було взяти з собою у вузлик купальського попелу. З його допомогою можна було дізнатися, хто відьма, бо та неодмінно мала прийти й просити «того, що маєш», щоб не втратити силу. Загалом люди вірили, що всі купальські облаштунки (вінки, перевесла, гілочки деревця, попіл, роса) мали не лише лікувальні властивості, але й значну оберігаючу силу від нечистих духів та відьом, що особливо активізувалися в Купайлівську ніч. Крім того, господарі для захисту свого обійстя в час Купайла запалювали на воротах «весільну» та «стрітенську» свічки, а також забивали в стовпці залізні зуб’я від борони Обереговим зіллям називали й кропиву, яку клали на підвіконні, порозі, стайнях, і корінь Петрових батогів (цикорію польового).

Особливо загадковими були розповіді про цвітіння папороті в ніч на Купала. Для того, щоб це побачити, слід було вночі піти до куща папороті, розіслати під ним полотно (рушник), на якому святили паску, освяченим у церкві ножем обвести навколо себе, покропити рослину свяченою водою й прочитати молитву. Тоді нечиста сила буде намагатися прогнати й налякати чоловіка (вітер, шум, кидає каміння й пруття), але не зможе подолати окреслене коло, тому не слід боятися. А опівночі папороть розцвітає світлою жариною, падає на полотно, тому його слід одразу ж згорнути й сховати за пазуху. Такий сміливець набуває можливості бачити, як переходять із місця на місце дерева, розуміти мову птахів, тварин, рослин і дерев, зможе відшукати заховані в землі скарби і заволодіти ними А на Чернігово-Сівершині М. Максимович занотував повір’я про вогненний цвіт не лише папороті, але й ліщини.

Схожа з українською купальська обрядовість була поширена не лише практично у всіх слов’янських, але і в інших народів Європи та навіть в Індії. Зокрема, болгари вірили, що на Купала Сонце «танцює, крутиться і розмахує шаблями», польські дівчата випікали обрядові сонечка, а англійці шукали папороть, але не заради цвіту, а задля насіння, яке може зробити людину невидимою.

Примічали в цей день і погоду: зоряна Купальська ніч — на грибне літо, велика роса вродять огірки та горіхи, дощова погода — на неврожайний рік. В сакральні знання, суть яких не вповні зрозумілі й сьогодні, люди намагалися зберегти в народній творчості… «Зелене Купало в літо упало».

З поширенням християнства на українських землях віруючі вшановували 6 липня Вишгородську ікону Божої Матері (Замилування чи Ніжності) — одну із найдавніших та славнозвісних святинь. За легендою, вона була написана євангелістом Лукою у будинку Тайної вечері та зішестя св. Духа на апостолів і зберігалась в Єрусалимі у Івана Богослова. У світі загалом відомо близько 40 ікон, які приписуються апостолу Луці. Але його авторство розуміється лише у сенсі списку-копії із його оригіналів, бо жодна з ікон його власної руки поки що невідома.

До Києва ікона була привезена з Константинополя близько 1130 р. за великого князя київського Мстислава Володимировича (князював 1125 — 1132 рр.) як дар патріарха Луки Хризоверга. Після урочистої зустрічі, ймовірно, перебувала у Десятинній церкві або Софійському соборі Києва, а згодом встановлена в монастирській церкві Вишгорода — однієї з князівських резиденцій. У 1155 р. син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський вивіз «Вишгородську Богоматір» у Суздальщину (с. Боголюбово), а згодом перевіз у Володимир на Клязьмі ( в церкву Успіння Пресвятої Богородиці). Пізніше образ Пресвятої Богородиці, вже названою «Володимирською», перевезли до Москви, де на місці її зустрічі збудували Стрітенськнй монастир (а вулицю назвали «Сретенка»). Чудотворною «Вишгородську Богоматір» оголосили в XIV ст., коли після масової молитви москвичів до чудесного образу військо Тамерлана повернуло від Москви (19.35 р ). З тих пір не один раз образ Пресвятої Богородиці рятував російську державу від нападників і перетворився на сакральну святиню росіян. До 1918 р. ікона перебувала в Успенському соборі Кремля, а пізніше була виставлена в Третьяковській галереї. У 1993 р. ікону було передано РПЦ й повернено в Успенський собор. Згідно церковного християнського календаря, 7 липня люди відзначали Різдво Чесного і Славного Пророка Предтечі Хрестителя Іоанна, який народився у Захарія та Єлизавети в м. Ютта неподалік Єрусалима. Передувало цій події чудесне з’явлення Ангела Господнього та його пророчі слова перед Захарієм, шо майбутній його син Іоанн наповниться Духом Святим і багато синів Ізраїля наверне до Господа Бога. Матір Іоанна Єлизавета змушена була рятувати сина від царя Ірода, а тому вивела його до пустелі, де в суворих умовах, в пості і молитві зростав майбутній Хреститель Господа. У 30 років Іоанн прийшов на ріку Йордан, щоб підготувати людей до приходу Спасителя і. після хрещення Ісуса Христа, продовжував проповідувати любов і правду Божу. А за виступ проти царя Ірода той відрубав Іоанну голову. Тіло святого було поховане, а голову закопано на Єлеонській горі. Згодом його голову тричі знаходили й переховували, а тому церква встановила на честь Іоанна кілька днів у році.

Оскільки це свято співпадало з дохристиянським святом Купала, то люди об’єднали дві назви (Івана Купала, Іванів день), на церковній молитві стояли з букетами квітів та вінками, а в висоті лунали слова святкового тропаря: «Пророче й Предтече пришестя Христового, ми не знаємо, як достойно вшанувати тебе з любов’ю, бо неплідність матері й батькове мовчання розв’язалися славним і почесним народженням Твоїм, і втілення Сина Божого Тобою проповідується світові» (За А. Гурбиком).

Івана Купала — день літнього сонцевороту — припадає на 7 липня і сходиться із святом народження Іоанна Хрестителя. Святкували його ще наші пращури-язичники, вшановуючи Дажбога — бога Сонця.

Основні символи свята, навколо яких відбувалися дійства, — купальський вогонь та Купало (Марена). На Поділлі, Волині та Наддніпрянщині дівчата робили Купало з гілок верби або цілого деревця, яке прикрашали квітами, вінками і стрічками. На Полтавщині Купалом було солом’яне опудало, вдягнуте у жіночу сорочку, а на голові квітчали стрічки або намисто. У деяких селах Купало майстрували з дерев’яними руками і на них чіпляли вінки. Таке опудало називали Мареною.

На свято Івана Купала дівчата і хлопці виходили зі співами за село, обкладали Купало соломою та кропивою і запалювали. Коли вогнище спалахувало, вони бралися за руки й перестрибували через вогонь. Якщо пара не роз’єднувала рук, то це був знак, що дівчина з хлопцем одружаться.

Дівчата ворожили, вмивалися «іванівською росою» — на красу, плели вінки…

По всій Україні вірили в цілющу дію трав, зібраних уранці на Івана Купала. Таке зілля називали Іванками. Його святили у церкві і зберігали на покуті, під образами, давали людям чи худобі від недуги, обкурювали ним приміщення. Під час грози пучки танків викидали з хати на вулицю, аби не вдарила в житло блискавка. Кожна жінка в селі знала, яке зілля треба збирати: золототисячник, череду — від золотухи, ведмеже вухо — від наривів, ромашку — дітей поїти, полин від живота… Коли рвали Іванки, то промовляли: «Земля-мати, благослови мене траву брати».

На Київщині ще до схід сонця дівчата насаджували на довгу тичку віника і, бігаючи вулицею, співали насмішкуватих пісень про хлопців. Хлопці віднімали віника, ламали його і теж співали жартівливих пісень про дівчат. По обіді дівчата знаходили гілку вишні, один із сучків якої нагадував голову, а два інших — руки. Вишню увивали вінками, квітами, намистом та стрічками — це теж Марена. Одна з дівчат несла Марену за село, інші, співаючи, супроводжували її. Там навколо Марени водили хороводи.

Як темнішало, хлопці відбирали Купало у дівчат, обривали з нього вінки і квіти, а деревце топили. Насамкінець молодиці й дівчата приносили вареники, голубці, бублики та інший почастунок і влаштовували спільну вечерю.

Із віруванням у чудодійну силу сонця, води та роси пов’язаний звичай купатися у росі. Так, на Покутті жінки та дівчата до схід сонця волочили по луговій траві чистий обрус, викручували зібрану вологу у відра і вмивалися — «черпали росу». Крізь купальський вогонь проганяли худобу — «щоб відьми не відбирали молока та мор не чіплявся», спалювали сорочки хворих дітей — «щоб разом з ними згоріла хвороба».

За народним повір’ям, на Івана Купала вся нечисть збиралася на Лисій горі в Києві. Вважалося, що оберігають від неї гілки ліщини, вільхи, калини, верби, смереки. Ними обтикували хату, город, поле.

Купальські вогні горіли по всій Україні. Їх не гасили — вони мали самі дотліти до останку. Увечері проти Купала і на другий день діти теж бавилися в Купало. На Чернігівщині вони насипали купу піску і встромляли в нього жмут кропиви. Ставали навпроти, а один хлопець — «сторож» — підходив ближче, і всі разом починали співати. Хлопець, що стояв першим, біг і перестрибував через Купало. За ним усі інші. Якщо хтось зачіпав Купало, «сторож» жалив його кропивою по ногах. Так бавилися цілий вечір. Наприкінці несли Купало до річки та кидали у воду.

Пізно вночі, після потоплення Купало, дівчата починали ворожбу. Вони пускали на воду вінки із запаленими свічками та співали. Якщо вінок плив рівно і свічка не гасла, то це був знак, що дівка скоро піде заміж, якщо крутився на місці — ще дівуватиме. Коли вінок запливав далеко і там приставав до берега, в той бік дівці й заміж іти.

На Полтавщині побутував ще й такий звичай. Пущений на воду вінок переймав хлопець — наречений дівчини. Кожен парубок знав свій вінок, бо дівчата плели їх так, аби можна було розпізнати: вплітали велику квітку — червону чи білу, або перевивали барвистими стрічками…

… Один раз на рік, за народним повір’ям, в ніч під Івана Купала, папороть квітне маленькими, як на кропиві, квіточками, що горять, як вогонь. Кому вдасться роздобути квітку папороті, для того нема нічого неможливого: він знатиме, де є скарби в землі, і діставатиме їх без великих зусиль, йому відмикатимуться самі замки без ключа, тільки-но доторкнеться рукою, він зможе закохати в себе будь-яку дівчину… Роздобути квітку папороті дуже важко, бо вона квітне всього лиш одну мить і пильно охороняється від людей чортами…».

До поміченого завчасно куща папороті сміливець вирушає звечора. Розстеливши довкола рослини освячену дванадцять разів скатертину (в якій освячувалася паска на Світле свято), він окреслює навколо себе коло стільки ж разів освяченим ножем, окроплює його свяченою водою і тоді починає молитися. Чорти добираються всіляких способів, аби залякати сміливця: накидаються звірами, повзуть вужами, оглушують свистом, кидають камінням, гілками та ін… Тому, хто стереже цвіт папороті, радять не озиратися і не боятися нічого, тому що чорти мають силу тільки до кола, окресленого освяченим ножем. О дванадцятій годині папороть розцвітає, і тієї ж миті квітка злітає на розстелену скатертину, яку треба швидко згорнути і сховати за пазуху, а ще краще — зробити розріз у шкірі лівої руки, заховати туди квітку і бігти, не озираючись на жахи. Страхіття, які супроводжують процедуру здобування квітки, бувають такі великі, що їх звичайно ніхто не витримує, і власником чудесного талісмана можна стати хіба випадково, причому чорти, врешті решт, все ж умудряються відібрати його собі (За Р. Кобальчинською).

Липень розпочинає середину літа й другу половину року. Цей час одвіку був гарячою порою, коли хлібороб, заклопотаний долею врожаю, пильнував кожну погожу днину, зважав на всі прикмети, пов’язані з погодою. Чи не тому в липні немає великих «річних» свят? Але в церковному календарі чимало інших свят, які міцно увійшли в народну традиції.

За православним календарем 7 липня відзначають Різдво Іоанна Предтечі.

Іоанн — син священика Захара та Єлисавети — родички Діви Марії, народився за півроку до народження Христа. Про його появу на світ також благовістив ангел. Сповнене аскези і служіння Богу, життя Іоанна викликало велику повагу до нього жителів Іудеї, серед яких він проповідував. Тих, що покаялись у гріхах, Іоанн хрестив водою (звідси ім’я Хреститель), готуючи люд до духовного хрещення месією. Разом із усіма на берег річки Йордан прийшов і Христос, якого Іоанн охрестив у воді (Мт. 3, 15). Продовжуючи своє служіння Богу, Іоанн безстрашно викривав гріхи н облуду не тільки серед простолюду, але й серед царствуючих осіб, за що Цар Ірод кинув його до темниці. На день народження Ірода Соломія — дочка Іродіади попросила в подарунок за свій танець відрубану голову Іоанна. І отримала її на блюді… Так мученицькії скінчилося життя пророка. У народній українській традиції день народження Іоанна (Івана Купала, Іван-травник, Копальний Іван) — не свято літнього сонцестояння. В Україні цей день — це поетичне язичницьке свято торжества сонячного світла й тепла.

У стародавніх письмових джерелах Купало характеризується як язичницький бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі.

Основними атрибутами свята є Купало і Морена (Марена, Мара, Марина) — згідно із слов’янським міфом, зимове божество, що морить землю стужею, а людину хворобою і голодом. Але в народі, зокрема на Слобожанщині, вважали її старшою русалкою. Марена, як і Коструб, — це уособлення зими, і тому з весняною відновою намагались їх знищити. Святкування, як правило, починається ввечері напередодні Івана Купала. Дівчата збираються в умовлене місце поблизу водоймища з вінками на голові, сплетеними із живих квітів та пахучих трав. Виготовляють опудала головних персонажів свята — Купала і Марени. Так, на Поділлі й Волині дівчата виготовляють Купала з гілки верби й прикрашають її квітами та вінками. На Полтавщині в одних населених пунктах опудало Купала виготовляють із соломи, прикрашають його стрічками і намистом, в інших — замість солом’яного опудала садять дитя, яке виконує роль Івана Купала.

На Київщині та Одещині його виготовляють із гілок будь-якого дерева.

Опудало Марени робили в різних регіонах України в залежності від традицій, які там склалися. На Полтавщині, наприклад, його виготовляють із гілок чорноклену, вишні, соломи. На Слобожанщині — із гілок чорноклену і трави.

Взявшись за руки, дівчата ходять навколо Купала та Марени й співають пісень. Чоловіки і жінки теж сходяться на це видовище, але у співах участі не беруть.

На Поділлі й Волині хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата. Після того, як дівчата закінчать співати. хлопці нападають на «Купала», обривають із нього вінки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Потім розкладають вогнище й стрибають через нього усі присутні на святкуванні.

На Слобожанщині перестрибують через купальський вогонь парами. Перед тим. як стрибати, хлопець здіймає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свій головний убір. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учасників гри, розмінявшись головним убором і вінком.

На Полтавщині вважають, якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, то це знак, що вона вступить у шлюб.

В переважній більшості регіонів України, настрибавшись через вогонь, дівчата несуть Марену до водоймищ, де її потрібно втопити. На Слобожанщині разом із нею кидають у річку й Купала. Після цього дівчата купаються і при цьому співають:

Утонула Мареночка, утонула,

Тільки її кісочка зринула.

Пішла Маренка топитися,

А за нею дружки подивитися.

Не топися, Мареночко, не топися,

Оглянися та на своє дитятко подивися!

На Івана Купала час найбільшої сили сонця, що в західному світі було відоме як «середньолітня ніч». Це був в уяві наших предків час святковий і чудодійний. Предки вірили, що в цей день «сонце у воді купається», тому й вода, як і вогонь, має очищуючу силу. Через те молодь і стрибала в цей день через вогонь та купалася у водоймищах.

Правда, старші жінки застерігали, що купатися з Мареною не слід, бо як тільки вона пірне у воду, то налітає сильний вихор: це нечиста сила з’являється за Мареною.

Після втоплення Купала й Марени дівчата тікають від хлопців, щоб ворожити. Вони дістають свічки, запалюють їх і. прилаштувавши до своїх вінків, пускають на воду. Поки вінки пливуть, дівчата ідуть понад річкою й співають:

В гаю зелененькім соловейко щебече,

Соловейко щебече;

Там дівчина мила віночок пустила

З барвіночку, з барвіночку.

Плинь, плинь, віночку гарний з барвіночку,

За миленьким, за миленьким…

Згідно з народним повір’ям, якщо вінок пливе добре й гарно горить свічка, то дівчина вийде заміж, а якщо він крутиться на місці, — то ще дівуватиме, а як потоне - замок не вийде взагалі. Якщо ж вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, то значить, що туди дівчина заміж піде.

На Полтавщині пущений на воду вінок переймає наречений дівчини, який із нею хоче одружитися.

За народним повір’ям, вінки, в яких дівчата беруть участь у святкуванні купальського свята, наділені цілющою силою. Тому й закидали дівчата їх через голову на дах хати, а інші зберігали на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, вилікує від усяких хвороб. У Галичині деякі дівчата сплетені вінки із чебрецю святили у церкві та зберігали протягом року. Під час хвороби людей чи худоби напували хворих настоєм із зілля тих вінків. В деяких селах Полтавщини дівчата при процедурі потоплення Мари знімали з голови вінки й розвішували на деревах, а дехто приносив їх додому й вішав у хаті чи господарській будівлі як засіб охорони від нечистої сили.

Після закінчення святкування на тому місці, де стояла Марена, згідно з повір’ям, яке побутувало на Слобожанщині, відьми збирають листя, що обсипалося з тієї гілки, на якій була Марена, те листя «згідне від усякої хвороби».

За іншим повір’ям, відходячи від «Купала», не можна оглядатися, щоб не наздогнала відьма, яка обов’язково є присутня на купальському грищі. «Якщо бажаєте довідатися, котра із жінок на селі відьма, то візьміть купальського попелу, зав’яжіть його у вузлик і йдіть додому не оглядаючись. Наступного дня відьма обов’язково з’явиться до вас і попросить: «Віддай мені те, що в тебе є!», розуміючи під тим «купальський попіл».

Увечері, напередодні Івана Купала, господині заганяли телят до корів і залишали на ніч разом для того, щоб телята ссали їх і тим самим позбавляли відьом можливості доїти корів. За народним повір’ям, у день Івана Купала сліпа змія-мідянка отримує зір на цілу добу, і тоді вона надзвичайно небезпечна: кидаючись на людину, як стріла, може її наскрізь пробити.

Згідно з побутуючим в Україні повір’ям, в ніч на Івана Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Той, хто має цвіт папороті, може бачити, як вони це роблять, й розуміти їхню тиху мову; може розуміти, крім цього, й мову всякого створіння й бачити, де заховані скарби і здобувати їх.

Для того, щоб стати всезнаючим і всебачучим, вважають на Поділлі, потрібно перемогти чорта і здобути квітку папороті, яка цвіте дуже коротку мить та лише в ніч на Івана Купала. Помітивши заздалегідь кущ папороті, звичайно, десь у лісі, ввечері напередодні Івана Купала, потрібно підійти до нього й розстелити скатертину, на якій святили паски на Великдень. Потім свяченим ножем накреслити навколо себе і куша коло, окропити папороть свяченою водою і починати молитву. Як тільки стемніє, то чорт різними способами намагається людину налякати: стріляє, кидає камінням, гілками, кричить несамовитим голосом тощо. Радять не боятися чорта, бо ж він має силу тільки до кола, окресленого ножем. О 12-й годині ночі, згідно з повір’ям, папороть розцвітає, і блискуча квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатертину, яку потрібно швиденько згорнути й заховати за пазуху.

Інше повір’я, яке побутує в селі Гальчинцях Теофіпольського району Хмельницької області, доповнюючи попереднє, рекомендує шукачеві квітки ні в якому разі не оглядатися назад, коли буде повертатися із нею додому. Чорт зі своєю численною сворою помічників продовжуватиме боротьбу зі сміливцем. Навіть буде звертатися до нього голосами його рідних: батька, матері, братів, сестер, дружини та дітей, із плачем благати про допомогу, аби той хоч на мить повернувся назад. Якщо ж людина не витримає й зробить це, вона зразу ж упаде мертвою.

В народі існує безліч повір’їв та легенд і про інші рослини. Зокрема, одне з них існує на Полтавщині: той, хто зірве «переліт-траву», буде в усьому щасливий. Переліт- трава має силу переноситися з одного місця на інше, а цвіт у неї барвистий, як веселка. В ніч під Івана Купала цвіт цієї трави світиться зіркою.

Під цією назвою й справді існує декілька рослин в Україні, але ні одна з них, розуміється, такого цвіту не має.

За народним віруванням, лікарські рослини тільки тоді мають справжню цілющу здатність, коли будуть зібрані в ніч під Івана Купала або вранці з «іванівською» росою. Тому ft умиваються українські дівчата тією росою на красу.

Подібні звичаї існували, або існують ще й тепер, і в багатьох інших народів: чехів, німців, австрійців, сербів, болгар, поляків, англійців, білорусів та росіян.

У народі побутують численні прикмети, пов’язані з купальським святом Ось деякі з них: «Коли до Йвана просо з ложку, то буде і в ложку», «Коли на Івана гримить грім, то горіхи будуть порожні й буде їх мало», «Годуй мене до Йвана, зроблю з тебе пана» — «радять» бджоли пасічникам.

Та на Івана, та на Купала

Дівка Марені косу чесала.

Косу чесала, в цвітки вбирала?

На добрий вечір судьбі казала…

Так співали наші бабусі-прабабусі увечері, напередодні Купала, квітчаючи десь на узліссі коси верби на щасливу долю. Квітчали крадькома, щоб не вгледіли хлопці, а то «судьбу спужают, разженут».

У цей вечір у хлопців були ще й інші турботи: зілля кинути на стежину, що в’ється від воріт коханої, серед нього — білу лілею, як знак особливої шани та чистоти. Могли вербу біля двору дівочого червоною стрічкою перевити, «аби знала, що тулиться до цего двору чиясь любов». Могли і віхоть соломи на таку вербу покласти, щоб дуже не пишалася, не гонорилась.

А дівчата, обпікаючи десь далеко вербичку-сестричку, хороводили:

Сестра Марена, слуга Купала,

Білов ногою на роси стала,

На роси стала, в вінок си вбрала,

Правов ручинов звізду подала.

Ту, щасливу, яка віднині має засвітити для кожної.

Так Купало, що у старих писаних джерелах характеризується як поганський бог земних плодів, перетворюється у нас на Купала Івана — Хрестителя Господнього, який купанням у Йордані позбавляв людей гріха. «Як від Іванового хрещення людська душа діставала особливу силу, так і у день Різдва Святого Пророка Предтечі особливої чарівної сили набирали сонце і вода», — стверджують старожили.

Тому на Івана збиралося на лік усяке зілля. У цей день голими качалися по росі, щоб набрати з травички цілющої водички та всю хворь із себе змити, сили в Івана попросити:

- Чоловіче Господній. Іване, прийди мені у поміч. Як у водах Йорданських Богові належних омивав, так в росах пречистих умий мене, грішного. Розмотай з мене хворь, намотай силу, — проказувалось дванадцять разів, качаючись за годинниковою стрілкою теж разів дванадцять. Центром Іванівського празникування ставала річка. Село, в якому не було річки, вважалося Богом обділеним селом. «Кров Божа сюди не тече», — казали люди.

На березі споруджували гойдалки для дорослих і малих, збирали хмиз для вогнища. Зі сходом сонця ріку «одягали». То були ті, хто важко хворів і хотів збутися недуги. Брали нову-новісіньку сорочку на патик і малювали нею над водою хрест:

- Свята водичко, я тя вбираю, а ти ня вмий, — проказували. опускаючи сорочину на воду. — Як ця сорочка десь си зачепурит (зачепиться), так най зробит і моя болячка. У кого боліла голова — опускали хустки, капелюхи, у кого недужі ноги - панчохи, взуття. Неподалік, з іншого боку, ставали з патиками здорові для того, щоб зловити з води очищуючу одіж, помолитися за зцілення болящого від болі, висушити річ і носити як дарунок від Купальської води, що теж стане на поміч.

- Не я сю річ беру — святий Купала дає — на щастя, на здоров’я. Бо святий Іван від усього пан, він усе може, — прокатувалось при тім.

Після церемонії на берег приходили хлопці, дівчата. Дівчата у біленьких вишиванках-сорочках, горботках, гладко зачесану голівоньку уквітчував віночок, коса до пояса. Хлопці — у білосніжних повіснянках (довгих, аж до колін, сорочках), гачах (штанях із домотканого полотна), підперезані широкою окравкою. На голові капелюхи, обтикані маленькими дзеркальцями та павиним пір’ям, що переливалося на сонці усілякими барвами. Забава починалася з хороводу. Бралися за руки і йшли вклонятися воді:

- Йдемо до води, аби не знати біди! — здіймали угору руки.

Вода від сегодні свята! — вклонялися.

Близько коло хвиль ставали у коло, визначали найповажнішого парубка за Купалу і висували його в центр.

Гей Купало-Купалочку,

Ті даємо по віночку, —

Здіймали дівчата віночки з голів, складаючи на розкрилені руки «Купала».

А як будем си вертати,

То їх будем розбирати

Присідали, затуляли долонями очі, а хлопці розкладали по голівоньках відібрані від «Купала» віночки. Звичайно, що не кожній діставався власне її. Так йшли Купалові робити пожертву — мити у воді білі ноги. За цей час хтось ховав капці. Знову треба було поклонитися Купалові:

- Князю молоденький, поможи…

- Поможу, але мокрим ніжкам дати капці не можу. — чують у відповідь.

Тож бере Купало дівча на руки і несе через вогнище білі ніжки сушити, а відтак кладе на травичку, взуває.

Хлопці довкола вогнища заводять аркан, а відтак розриваються на дві половини і також перестрибують (гнуздають) вогнище, щоб на село блискавка не впала.

Поки почнуться події на березі, хтось старався взяти непочатої води. Принесе додому на злиття воску чи олова тому, хто має страх.

Кладуть у ложку шматок олова чи воску, розплавляють над вогнищем, поки не стане як вода, а при цім примовляють:

Іване. Іване, стань у поміч, як ставав самому Христу: злий страх з-під грудей, з-під розуму, з-під очей, з-під вух, з-під язика, з-під небеня, з рук, з ніг, з голови і всього тіла. Най раб Господній на ім’я Василь (чи як його звати) си оздоровит.

Олово впливали у посудину з водою, викладали фігурою те, від чого переляк, промовляючи:

Приходит кінь вороний, збирає страх з раба Божого Василя на чорне море, де пси не гавкают, кугути не піют. Амінь!

Вода з вилитим оловом чи воском тут же неслася на благословенну сьогодні Іваном ріку. Малесенькі діти мали свої забави, співали купальські пісні, у довгих до п’ят сороченятах виходили до річки. На дівочих голівоньках обов’язкового мали триматися віночки з ромашок, би таким же гарним та сонячним сердечко росло та розвивалося у грудях. При збиранні замовляли:

- Божа чічко, спущена Господом на землю для веселости людей, си відорви від земли та й ходи мені на головку. Не щоднини, а на Івана, би з мене зробилася панна, яка до свого милого файно доросте.

Хлопчики з сухих гілок чи напівпнів споруджували «барана», якого волочили під собою — «їхали». На «роги» чіпляли дзвіночок, яким лякали водяників. А ними, за повір’ям, ставали нехрещені.

Починалася гра:

Хто то прийшов? Кого Бог післав? — дівчата.

- Войсько. Водяника бити.

- Чим?

- Рогами.

- А що на рогах?

Божа вість.

- Hе треба водяника бити, ми його налякаєм! — шумлять і кричать.

Хлопці через це ловлять дівчаток і тягнуть до води мити, вигукуючи:

- Краса-яса, на Божу благодать!

- Іван Купало у нашому краї знаний більше як Іван Зільник. Бо, крім Юрія, коли мати осипала діток своїх первоцвітом, би гарними та моцними були, зілля дозволялося рвати лиш на Івана. Пороте й до цього треба було бути добре приготовленим, би Господь не сердився, що рушиш Красу, — мовить бабця Верджінія, що знається на різних коренях, травах. — Дівчина, що збиралася на Івана іти по зілля, мусила перед цим постити сім п’ятниць підряд, би було воно на поміч. Ади. як вона файно просила Зільника:

- Зільнтченьку-Зільниченьку, на тобі мою рученьку, поведи ня серед поля, нахили ня там, де доля. Дай мені корінь той скопати, би в м’ясниці си віддати.

Зібраним зіллям споліскували волосся, щоб коса на голові, як промінь віл сонця, закликала судженого і та прив’язувала навіки. Бабусі-знахарки готувалися до Івана Купали-Зільника ще ретельніше — з Водохреща. Бабця Верджінія звіряє свою таємницю, що перейняла ще від бабусі, мами:

— Обтинаючи васильком корчажку, у якій на Йордан святиться вода, прикладають лишень червону бавничку. а ми намотували бавничок усілякого цвіту: кіко є в полі квіток. Дух людини на дух квітки був спрямований ще тоді, як в’язалися бавнички: «В’яжу ці бавнички на всілякі чічочки. Як скропив їх Бог водою — си розв’яжут з бідою. Прийми мою молитву, Боже, най цвіт цей на лік поможе».

— Йой, як то було непросто, — ясніє на виду бабця Верджінія. — Після кожної бавнички матуся приказували бити по сорок поклонів. Вважали, що скроплена освяченою водою квітка набере у себе більше цілющості. А до неосвяченої доєднатися можуть злі сили, тоді вони і на тебе перейдуть, карати будуть — від семи днів до семи місяців спокою можуть не давати. А примовка при кропівлі отака:

— Добрий вечір кожній чічці, що стоїт лицем до нічки. Най собі ще спочиває — дощ на неї накрапає. То не той, що йде із хмари, а такий, що згоне чари. Втікне всяка темна сила, що за зиму приступила. Гу-гу! — лякали силу. — Тікай від цього кропила! На Великдень давали чічкам дори. Природа пробудилася, пагінці забрунились і їх «треба Ісусиковим тілом нагодувати»: «Христос воскрес, а із небес задивився вдолину на кожну травину. Сказав мені дори вам дати, щоб своїм тілом нагодувати. Відтепер ви будете рости і без нечистого цвісти. Пречиста Діва над вами літає, від всякого лиха оберігає Цвітіт серед поля, добра ваша доля».

В ніч з 6 на 7 липня у зільничок відходили до Івана Купала-Зільника суцільні молитви. Кожна присвячувалась окремій квітці, щоб він її «з щирою душею дав, від сирої земли відорвав, диханням своїм засушив, аби то все на лік та на довгий вік».

Так до третіх півнів, «поки не розлітаються з поля оті, що не згадуються при хаті». Тоді зільники вирушали в путь. Спочатку обов’язково туди, де росте материнка, а потім — до полину. Перед кожною квіткою треба опуститися на коліна і замолитися до неї із заплющеними очима, простягнутою рукою, «поки сама не відорвеси від земли і Зільник тобі у руки не подаст», — оповідає бабця Верджінія.

Зільнички знали кожнісіньку квітку на своїм полі. Але не було на меті запастися зіллям про всяк час. Мета була — щоб «сам Купала-Зільник втворив двері до кожного зілля». І якщо удосвіта він тобі її простягнув, то потім можем іти збирати, яку тобі треба. Але щоб була найповніша сила — першу має подати Зільник.

Останнім зривали подорожник. Йому належали і заключні слова до Зільника: «Іване-Іване, як видко стане, за цеп листок будеш мати вінок».

Додому мусили надійти до схід сонця. З першим променем починали плести вінок, перев’язуючи його Йорданськими та Великодніми бавничками. Вінок несли до річки, пускали на воду. Якщо він швиденько зачепиться біля берега, то Зільник його приймив і на лік благословив усі квітки. А як, пливучи, якась обірвалася, то «цього року зільничка з неї хочену мати не буде».

Вінок чіпляли під іконою, шо була над сінешніми дверима знадвору. Він мав Івановим духом благословляти кожну квітку-посестру, що внесеться потім на лік.

- То Марена цвіти на лік благословляла, дух живильний в них переливала, Івана прохала, би зелом земля буяла, — розважує собі бабця Верджінія.

А Марена, виявляється, за уявою наших бабусь-прабабусь, — колишня водяничка, що у водах Йорданських пристановище собі знайшла. Та так Івана за добрість сподобила, що з нявки знову жоною зробилася Іванові у поміч пішла.

- А на Івановий празник у верби си пхає, зло відвертає, судьбу зазиває, дівкам помагає, то й дівка вербу- Марену у знак віддяки всілякими цвітами обтикає.

Зберу я цвіту зі всього світу, Мареночка.

Вінок звивала та й ній не спала, ні мліочка, — виспівували дівчата Марені своє ставлення. А що даєш, то і до тебе вертається, — твердили наші прабабусі.

Саме на Івана Купала-Зільника досвідчені зільнички робили початок у передаванні своєї премудрості тим, кого збиралися полишити у цій справі після себе.

Бабця Верджінія збирається все передати правнучці Ликерці.

- Це подорожник, — гладить сухенькою кістлявою ручкою велике лапате зілля, що любить рости попри дороги, стежки, мовби ставати на поміч всякому прохожому- подорожньому. — Як закривавиться рана — приклади, загоїться. Показує, як зривати листочки, сушити, заварювати, берегти… 7 липня в християнському календарі свято Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. За народними традиціями цього дня святкують день Івана Купала. Воно відзначається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.

Свято Івана Купала має давні корені. Проте воно зазнало переслідувань не лише в радянські часи, а й церквою. Так, зокрема, в Іпатіївському літописі та митрополичих посланнях суворим осудам та анафемам піддавались «бісівські ігрища», церковні приписи забороняли відзначати «сатанинські дійства». В радянський період атеїсти силоміць розганяли людей, які збирались біля купальських вогнищ.

День Купала збігається з літнім сонцеворотом. У давніх слов’ян Дажбог — бог Сонця — був найшанованішим серед інших міфологічних святих. Наші предки вважали, що саме він подарував життя на землі. Отож. Сонце було прообразом свого покровителя, а тому його річний цикл співпадав з певними ритуальними дійствами. Одне з них — Купало, котре символізувало літній сонцеворот, тобто найвищий культ Сонця.

Пізніше в християнські часи до свята Купала долучили Різдво Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана. Відтак і з’явився охристиянізований празник з подвійною назвою — Іван Купало.

Основну роль в купальському святі відігравало вогнище — символ Сонця. Воно мало горіти цілу ніч. Вогнище обов’язково розкладали на березі річок, озер. Зі святом пов’язані і два найголовніші персонажі — Купало та Марена. Напередодні свята дівчата таємно споряджали опудало — Марену. Ляльку плели з соломи, вбирали її немов живу людину, прикрашали шию намистом.

Створивши Марену, дівчата приносили її у село і, насипавши купу піску, встромляли в неї Марену. Потім, взявшись за руки, водили навколо неї хоровод, співали жартівливих пісень. За якийсь час з’являлись хлопці і забирали Марену. Дівчатам доводилось виготовляти іншу ляльку, ще кращу. Врешті-решт дівчата, наспівавшись навколо Марени, кидали її у воду. Хлопці тим часом готували іншу ляльку із соломи — Купала. Біля нього й розводили вогнище. І тут розпочиналися святкові ігри. Через вогнище стрибали спочатку хлопці, потім дівчата, а згодом парно: хлопець і дівчина, взявшись за руки. Вважалося за необхідне тричі перестрибнути через вогонь, тобто «очиститись вогнем». Якщо хлопець стрибав якнайвище, то це віщувало на гарний врожай у родині, щонайспритніше — здоров’я прибуде, а вскочить у полум’я — протягом року трапиться нещастя. Коли ж дівчина з юнаком вдало перестрибували через багаття, то вони неодмінно пошлюбляться і в злагоді та любові проживуть весь вік.

Дійство відбувалось за північ і завершувалось спаленням у вогні Купала або його топили у річні. Дівчата співали:

Ой купався Іван та у воду упав,

Було ж тобі, Іваночку, не купатися,

Зі старими бабами розпрощатися,

З молодими дівками цілуватися!

Потім розпочиналися ворожіння. Дівчата пускали на воду заготовлені два віночки. Один для себе, а інший - судженому. Вважалось, що якщо віночки плили разом, то цього року поберуться, а коли віночки плили урозтіч - не судилось вийти заміж. Хлопці уважно спостерігали за обрядом. А інколи кидали камінець у воду, щоб віночки плили разом. Наступала глибока купальська ніч. Найсміливіші хлопці вирушали у ліс, щоб побачити, як цвіте папороть і зірвати чарівну квітку. Вважалося, що той, хто найде диво-квітку, обов’язково знайде закопаний у землю скарб, а рука, яка доторкнеться до цього дива, матиме чудодійну силу — зможе причарувати найкращу дівчину, відводитиме град, грім, бурю… На Іванову ніч намагались не спати. Бо, за народною уявою, у цей час все оживає й бенкутеє: з’являються на світ добрі й злі духи — домовики, мавки, русалки, польовики, мерці. Передіванова ніч — найпоетичніше купальське дійство. Протягом багатьох століть воно шанувалось людьми і збереглося й донині (За С. Черняковым).