Формування предметних компетентностей на уроках літератури - Матюшкіна Т.П. 2021

«Послужити дужим поетичним рядком своєму народові», «посол українського слова», майстер україномовних перекладів творів зарубіжної літератури Всеволод Ткаченко

Всеволод Іванович Ткаченко (1945 - 2018) — знакова постать сучасного українського перекладацтва, голова творчого об’єднання перекладачів Київської організації НСПУ. А ще Ткаченко — енциклопедист, літературознавець, критик перекладу, поет, науковий редактор, громадський діяч, ветеран дипломатичної служби, лауреат літературних премій імені Миколи Зерова (1993), імені Миколи Гоголя і «Сад божественних пісень» імені Григорія Сковороди (обидві — 2008), імені Григорія Кочура (2012) та журналу «Всесвіт» «Ars translationis» («Мистецтво перекладу») імені М. Лукаша (2014) [5].

За словами Всеволода Ткаченка [2], залюбленість у слово стало визначальним фактором у виборі професії. За відомостями, які подає про Всеволода Ткаченка Вікіпедія, уже на початку 1970-их років він, самотужки вивчаючи історію, культуру, літератури й традиції народів Африки, перекладав вірші поетів 19 африканських країн. За порадою Григорія Кочура як перекладач і поет упорядкував антологію «Поезія Африки» (Київ, 1983), де вперше було представлено розмаїття поезії африканського континенту.

Ця антологія незабаром викликала резонанс і за межами України, стала подією в житті сучасного українського художнього перекладу [2].

Всеволод Ткаченко — автор численних статей про зарубіжні літератури й письменників та країни світу в Українській літературній енциклопедії та Енциклопедії сучасної України, а також у періодичних виданнях, координатор серії видань «Об'єднана Європа — українським дітям» (ВЦ «Просвіта») та літературно-мистецького і громадсько-політичного часопису творчих сил глибинної України «Ятрань», автор численних україномовних перекладів з французької, англійської, іспанської, португальської, російської та кримсько-татарської класичної і сучасної поезії.

У 2011 році вийшов перший том персональної антології французької любовної лірики Всеволода Ткаченка «Сад божественних поезій. Тематична антологія ХІ - ХХ віків» (Київ, «Просвіта»).

Ув інтерв’ю Олени О’Лір із Всеволодом Ткаченком 2014 року з нагоди 70-річчя від дня його народження письменниця згадала усі вишукані перифрази, якими величали перекладача чільні поети, письменники, науковці, колишні колеги по державній і дипломатичній службах. Так, «українським Рембо» назвав його Іван Драч, «Всеволодом Буй-Туром» — Віталій Радчук, «новітнім Максимом Рильським» — Сергій Лучканин, «Григорієм Кочуром сьогодні» — Ілько Корунець, «послом українського слова» — Віктор Грабовський. У розмові із Оленою О’Лір Всеволод Ткаченко зазначив, що художнє перекладацтво завжди відігравало особливо важливу роль в обороні української літературної мови, національної культури та поновленні незалежності нашої держави. Принагідно згадав слова відомої вченої у галузі перекладознавства Роксолани Зорівчак: «Якщо у вкрай несприятливих умовах позалітературного характеру наша література все ж розвивалася в річищі загальноєвропейського літературного процесу, — то в цьому величезна заслуга художнього перекладу. Переважна більшість українських письменників минулого подвижницьки ставилася до перекладацтва. Просвітники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і національної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби — поряд з оригінальною творчістю — переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищити власну майстерність» [ 2].

Окрім того, Всеволод Ткаченко був глибоко переконаний, що художній переклад був і залишатиметься одним із найдосконаліших засобів обміну досягненнями і збагачення різних цивілізацій, народів, мов, літератур і культур. Переклади прозових і поетичних творів на різні мови слугують яскравим доказом процесу постійного взаємообміну та взаємозбагачення вершинними літературними здобутками.

Цікаво, що найраніше звернули на нього увагу Григорій Кочур і його улюблений викладач французької мови й літератури та теорії й практики перекладу, професор Сорбони Еміль Крюба. Як упорядники «Антології французької поезії ХХ століття», яка наприкінці 60-х років минулого віку готувалася до випуску у київському видавництві «Радянський письменник», вони схвалили переклади перекладача-початківця віршів Макса Жакоба і Луї Араґона та визнали їх гідними друку в антології. А офіційне визнання як українського перекладача відбулося 1977 року після опублікування в журналі «Всесвіт» перекладу поеми «П’яний корабель» Артюра Рембо, схваленого атлантом художнього перекладу Миколою Лукашем.

Всеволод Ткаченко надзвичайно відповідально ставився до своєї справи. Усвідомлював причини погіршення якості перекладів у 90-ті роки, але, водночас не відмежувався від цієї проблеми, а рішуче висловлювався публічно проти прояву не компетентності, розуміючи, якої шкоди можуть завдати сучасній українській літературі переклади, зроблені нашвидкуруч, не фахово.

Всеволод Іванович рішуче протистояв відвертій халтурі в галузі перекладу. Так, учительська спільнота й батьки учнів підтримали його критику неякісних перекладів творів зарубіжної літератури, розміщених у підручниках (Дзеркало тижня. — 2014. «Хуторянський кордебалет під верховинами світового письменства»). Цей громадянський крок спонукав до розгляду проблеми на розширеному засіданні творчого об’єднання Всеукраїнської спілки перекладачів України, ув якому, крім письменників-перекладачів, узяли участь відомі науковці. Відбулося жваве громадське обговорення шкільної програми зі світової літератури для 5-9-х класів та, зокрема, побудованої відповідно до програми навчальної книжки «Світова література: підручник для 5-х класів загальноосвітніх навчальних закладів» (К., Грамота, 2013, укладачі підручника — О. Ніколенко (керівник проекту), Т. Конєва, О. Орлова, М. Зуєнко, О. Кобзар). Підручник містить чимало аматорських, відверто неякісних перекладів шедеврів світової літератури, зроблених зокрема і самими співавторами підручника із недотриманням теорії художнього перекладу.

Творчий доробок В.І.Ткаченка, що склався за роки перекладацької діяльності, широко репрезентує розмаїту панораму світової поезії — твори понад 250 авторів, перекладені з 15 мов, що представляють 38 національних літератур. Географічно — це обшири шістьох континентів, а хронологічно — тисячоліття світової поезії. Проте «своїми коронними працями» він вважав тематичну багатомовну антологію «Сад божественних поезій. Тисячоліття франкомовної лірики» (т. 1, 2011) поряд із книгою Артюра Рембо «П’яний корабель» (1995) та антологією «Поезія Африки» (1983).

За традицією, у цивілізованих національних літературах оновлюються переклади кожні 20-30 років. Всеволод Ткаченко вважав це цілком доцільним та перспективним явищем — появою нових українських художніх перекладів світового письменства, зокрема й поезії. Сьогодні український віршований переклад пропонує чималий пласт нових текстів і прочитань, які цікаві й корисні і для широкого читацького загалу, і для дослідників художнього відтворення чужоземної поезії. До нових версій перекладу його спонукав і залучив ще Григорій Кочур під час підготування до видання книжки поезій Артюра Рембо «П’яний корабель». Задля цього Ткаченкові довелось опрацювати переклади Василя Бобинського, Юрія Клена, Миколи Терещенка, Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Дмитра Павличка, Михайла Литвинця, Михайла Москаленка, Петра Осадчука та Романа Осадчука, Григорія Латника та інших інтерпретаторів з Україні й діаспори. Прекрасні знавці українського слова Максим Рильський, Микола Лукаш і Григорій Кочур завжди були для нього кумирами й беззаперечними авторитетами. Як вищий ступінь розвитку перекладацтва в Україні він сприйняв тоненьку збірочку поезій видатного французького імпресіоніста й символіста, віртуоза віршованого слова Поля Верлена «Лірика», опубліковану 1968 року в серії «Перлини світової лірики» в перекладах Максима Рильського, Миколи Лукаша і Григорія Кочура. Тоді для нього, молодого перекладача, особливо цінними й повчальними були різні способи перетлумачення Верленової поезії в паралельно поданих у цій книжці перекладах Рильського, Лукаша і Кочура. Висока художня вартість і неймовірна складність пресотворення «Осінньої пісні» П.Верлена спричинили множинність перекладацьких варіантів цього шедевра світової поезії, що відкриває перед перекладачами наступних ґенерацій широкі й водночас не безмежні можливості для створення нових художніх інтерпретацій. А це, звичайно, передбачає і можливе вдосконалення попередніх перекладів.

Відомо, що німецьке красне письменство, зокрема й поезія, завжди привертало увагу численних українських поетів та тлумачів і належить до однієї з найглибше й найширше опрацьованих ділянок перекладної літератури. Маємо солідне чотиритомне видання вибраних творів Г. Гайне у чудових українських перекладах. Всеволод Ткаченко, вивчивши всі існуючі варіанти перекладу українською мовою «Нічної пісні мандрівця» Йоганна-Вольфґанґа Ґете, прагнучи знайти кращий звуковий відповідник до першотвору, запропонував і свій (тепер уже 18-й) варіант українського перекладу. Як відомо, цей вірш перекладено близько 130 мовами світу, йому періодично присвячують спеціальні наукові конференції.

Наведемо підрядковий переклад цієї перлини світової лірики: «Понад усіма верхами — // Спокій, // В усіх верховинах // Ти відчуваєш // Заледве якийсь подих; // Пташки мовчать у лісі. // Почекай лишень, скоро // Спочинеш і ти». У своєму ґрунтовному дослідженні «Багатоголосе відлуння тиші» Андрій Содомора підсумовує, що «замість усіх можливих виражальних засобів, які творять атмосферу ліричного твору, у Й.-В. Ґете — симфонічна канва, виразна звукова лінія, яку веде голосний «u» (назвімо її U-тональністю)». Отож, саме цій лінії намагався підпорядкувати Всеволод Ткаченко всю звукову палітру мініатюри: «тут» — «у» — «чути» — «порух» — «гущі» — «співучий» — «ущух» — «у». Вісім віршових рядків — вісім разів повторено в ориґіналі і його перекладі голосний «u» («у»). Мелодійне «співучий птах» знадобилося для впровадження, за письмовою порадою А. Содомори, «контрастного до загальної тональності твору — лагідного, особливо співучого мотиву». До того ж, у першотворі та перекладі Ткаченка височить п’ять разів повторене «і», що певною мірою імітує шпилі гір, безсумнівно, створюючи своєрідний «ґотичний» рельєф поетичної мініатюри. Часто автор перекладу вдавався до алітерації, дотримуючись законів фоніки. Так, накопичення шиплячих приголосних — «Співучий птах ущух у хащі...» асоціюється з нічними шелестами й шерехами, загалом — з ніччю! Це було невипадково обраним художнім прийомом, а тісно пов’язано з величною гармонією природи і поетовим прагненням спокою, а також зі щонайменшим шерхотом, луском гілочок серед верховин, ба навіть із шурхотом по стінці пічки вуглини, якою вкрай стомлений Гете писав свій шедевр 1780 року неподалік од Ільменау в мисливській хатині на вершині гори, де зупинився перепочити, повернувшись зі своєї прогулянки-полювання у млосному передчутті відпочинку й сну. Все тут резонується надзвичайно чисто, лунко, природно й повноголосо. Тому відповідно й Ткаченко озвучив у своєму перекладі це речення — найдовший у цьому шедеврі, дев’ятискладовий, віршовий рядок, який мав надати віршеві напрочуд ясної мелодійності. Внутрішню гармонію вірша відтворена в перекладі й за рахунок збереження асонансів («а» — «е»), наявних у шостому, сьомому й восьмому рядках ориґіналу. Відчутно асоціюючись зі сферою нічного спокою («Walde» — «Warte» — «balde»), вони мають звучати і в перекладі — і справді звучать, у чому можна переконатися, звіряючи переклад з першотвором («птах», «у хащі», «почекай ще», «матимеш») [ 5 ].

Нічна пісня мандрівця

Всюди тут у горах Спокій,

Ледве чути порух Одинокий

В гущі верховин;

Співучий птах ущух у хащі.

Трішки почекай ще

Йматимеш спочин.

Прикладом перекладацької майстерності Всеволода Ткаченка є його українська версія вірша А. Рембо «Моя богема». Наведемо підрядник українського перекладу з французької. Порівняння підрядника будь-якого твору зарубіжної літератури з версіями художнього перекладу дає змогу оцінити роль української перекладної літератури в освоєнні світової духовної спадщини та рівень майстерності кращих представників української перекладацької школи.

MA BOHEME Artyur Rembo

Je m'en allais, les poings dans mes poches crevees;

Я йшов, кулаки у моїх розірваних кишенях

Mon paletot aussi devenait ideal;

Моя куртка теж стала ідеальною

J'allais sous le ciel, Muse ! et j'etais ton feal;

Я йшов під небом, Музо! І я був тобі вірним

Oh ! la ! la ! que d'amours splendides j'ai reves!

О! ля!ля! Про яке чарівне кохання я мріяв!

Mon unique culotte avait un large trou.

Мої єдині короткі штанці мали велику дірку.

- Petit-Poucet reveur, j'egrenais dans ma course Des rimes.

Мрійник хлопчик із пальчик. Мені вдалося його вставити в мої перегони рим

Mon auberge etait ; la Grande-Ourse.

Мій притулок (харчевня) був; Велика Ведмедиця

- Mes etoiles au ciel avaient un doux frou-frou Мої зірки на небі мали м’який шелест

Et je les ecoutais, assis au bord des routes,

Я їх слухав, сидячи узбіч доріг,

Ces bons soirs de septembre ou je sentais des gouttes

Ці гарні вересневі вечори, коли я смакував (відчував) краплі

De rosee sur mon front, comme un vin de vigueur;

Троянд на своєму чолі, як винорадне вино;

Ou, rimant au milieu des ombres fantastiques,

Де, римуючи посеред фантастичних тіней

Comme des lyres, je tirais les elastiques

Як ліри, я тягнув мотузки (каучукові мотузки, шнурки)

De mes souliers blesses,

Моїх розірваних черевик

un pied pres de mon coeur!

Нога біля мого серця!

Источник: https: //lit-salon.ru/stihi/moi a-bo gemaHcTQ-perevod-3 506.html

Для констатації специфіки перекладу Всеволода Ткаченка цього твору зіставимо його версію з іншими версіями художньої інтерпретації твору Артюра Рембо — Юрія Покольчука та Василя Стуса, аби у ході порівняння розкрити розмаїття авторських тлумачень і міру наближення до оригіналу кожного з українських перекладачів у розкритті ідейно-тематичного змісту поезії французького поета-символіста. Наявність багатьох версій перекладів, їх оригінальність і неповторність засвідчує, водночас, і невичерпне багатство зображувально виражальних засобів української мови.

Варто зазначити, що перекладати своєрідну творчість Артюра Рембо — завдання не просте. Поетичний світ французького поета особливий. Там кольори і звуки мають своє символічне значення. Творчість Рембо — своєрідний експеримент у царині поезії, предметом його досліджень були обрані колористика і звукопис, які він використовував для створення нових поетичних форм розкриття внутрішнього стану ліричного героя. Артюр Рембо творив на межі XIX - XX століть, коли експериментування стало засобом винайдення нових підходів до зображення навколишнього світу в галузі мистецтва. Це були часи формування модерністських течій на противагу реалізму як творчому методу, який на той момент, здавалося, вичерпав себе. Зауважимо, що Артюр Рембо вважається одним із найвідоміших і найскладніших поетів Франції. Для нього властиві безкомпромісне бунтарство, всеосяжне заперечення, що й зробило його однією з найтрагічніших постатей в світовій поезії.

Творче життя Артюра Рембо було швидкоплинним. «Геній Рембо, стрімкий та суперечливий, як комета, промайнув на обрії символізму, залишивши за собою зоряний слід, до кінця ще не розгаданий. Але йти по зорях до Рембо — нелегке завдання для душі...» — так говорив про поета О. Мандельштам. За чотири роки в літературі Рембо пережив знаменну творчу еволюцію, стрімку і динамічну, але чітко виокремлюються три етапи. Саме до І етапу (поезії до 1871 року) належить вірш, написаний у 1870 році, «Моя циганерія», який має й інші варіанти назви в перекладі: «Богема», «Моє бродяжництво». Богема (з французької — циганщина). Французький письменник Анрі Мюрже так назвав студентів Латинського кварталу. З тих пір богемою називають будь-яку інтелігентну бідноту, яка артистично весело переносить злигодні й навіть з презирством ставиться до земних благ.

І Всеволод Ткаченко, і Юрій Покольчук, і Василь Стус не відходять від теми, не переінакшують зміст твору А. Рембо «Моя циганерія» («Моя богема»), не обмежуються лише передаванням духу поезії, демонструючи власну поетичну вправність. Перекладачі ідуть слідом за автором оригіналу. У їхніх версіях ліричний герой — яскравий представник богеми, якого не засмучують злидні, в ньому нуртують молоді сили, крокуючи бульваром в обіймах Музи, він думає про влучні рими, творчий процес захоплює його цілком, відволікає від нудної буденності. Він занурений у власні думки, живе своїм окремішнім життям в полоні змінюваних щохвилинно емоціональних станів. Гнітюча реальність залишається обабіч торованого ним життєвого шляху, йому комфортно в удаваному світі.

Проте кожний із перекладачів знаходить свої словесні фарби для змалювання образу молодого поета, який уособлює риси самого Артюра Рембо. Навіть після першого прочитання підрядника і поданих перекладів ми розуміємо, що Всеволод Ткаченко ближчий до оригіналу, адже за плечима — школа Максима Рильського, який максимально дотримувався оригіналу, прагнучи зберегти й особливості авторського стилю. А головне, до цього його спонукали глибокі знання французької, залюбленість у творчість Артюра Рембо, намагання максимально наблизити поетичний світ французького поета-символіста до українського читача.

Всеволод Ткаченко зберігає систему образів, майже в авторський послідовності передає сюжетну дію (ліричний герой «брів під небом навмання... І марив...складав рими по дорозі. Вслухався довго...у вересневі ці смеркання., присівши край стежини. ремінці торкав, неначе струни ліри.»). Приналежність богемі засвідчує його зовнішній вигляд: «кишені драні. обшарпане вбрання. розбитий черевик»... Без даху над головою («Мій постоялий двір був при Великім Возі.», він сповнений мрій про кохання, «марить» про чарівні романи, римує «в казковім надвечір’ї.», слухає шепіт зірок., торкається ремінців черевик, «неначе струн ліри». Раб музи іде під небом навмання. Він щасливий. Епітети, метафори, риторичні прийоми, порівняння, емоційно забарвлена лексика розкриває внутрішній світ юного менестреля дуже схожого на автора — Артюра Рембо, француза за природою і вільного поета за вдачею, позбавленого будь-якого розрахунку, меркантильності, відстороненого від світу матеріальних речей.

Версії перекладів Юрія Покольчука і Василя Стуса дещо порушують послідовність зображуваних картин, перекладачі по-своєму компонують образи, у цілому дотримуючись оригіналу. У Василя Стуса ми вже меншою мірою спостерігаємо за представником французької богеми кінця ХІХ століття. Перед нами цілком у стилі українського митця постає казковий український «котигорошко», який блукає світом, зачаровано милується під «Чумацьким возом» зорями, які «сокочуть в небі» і нагадують йому таких українських «зозулястих кур». І читач опиняється разом із мандрівним українським поетом на битому шляху, прокладеному чумаками. Можна позаздрити його безтурботності, він не знає страху, йому «море по коліно», він «капарить вірші», «хмеліє» від вересневої роси, «розкішну вигадує любов». Василь Стус максимально українізував образ ліричного героя, використавши відповідні зображувально — виражальні засоби, лексику, що ідентифікує, робить упізнаваним образ представника української богеми. У якийсь момент наповнює новим змістом образ удаваної ліри, яка асоціюється у нього з вечірніми тінями (на відміну від оригіналу й перекладів Юрія Покольчука та Василя Стуса).

Отже, зіставлення підрядника оригіналу з українськими перекладами славнозвісного вірша Артюра Рембо дає змогу зайвий раз продемонструвати багатство української мови, варіативність підходів до передавання змісту й розкриття поетичного світу французького поета через систему образів, змальованих оригінально Юрієм Покольчуком та Василем Стусом. А головне, зазначити максимальну наближеність до оригіналу перекладу Всеволода Ткаченка, який прагнув передати українському читачеві чари поетики видатного французького поета Артюра Рембо.

Звернення до постаті українського перекладача Всеволода Ткаченка, залюбленого в українське слово, до окремих його перекладів, які засвідчують рівень майстерності, високий професіоналізм Метра перекладу, продовжувача кращих традицій перекладацької школи, започаткованої ще Іваном Франком, дає підстави зробити висновок про вагомий внесок Всеволода Івановича у розвиток перекладної української літератури, захисника чистоти української мови, патріота, вірного сина України.

Література

1. Ковбасенко Ю.І. Зарубіжна література (рівень стандарту): підручник для 10 класу закладів загальної середньої освіти. К.: Літера ЛТД, 2018. 224 с. (с. 163)

2. О’лір, Всеволод Ткаченко про нинішній стан українського художнього перекладу: [інтерв’ю з перекладачем, енциклопедистом, літературознавцем, поетом] /О. О’Лір. — Українська література. — 2009. — 9 жовтня. — 8-9 с.

3. Артюр Рембо. Моя богема / https://lit-salon.ru/stihi/moia-bogemperevod-3506.html

4. https://dt.ua/EDUCATION/hutoryanskiy-kordebalet-pid-verhovinami-svitovogo-pismenstva.html (Дзеркало тижня. — 2015. — 23 січня. — В.І. Ткаченко. Хуторянський кордебалет під верховинами світового письменства.

5. https://uk.wikipedia.org/wiki /Ткаченко_Всеволод_Іванович