Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Професійний довідник учителя літератури - 2012 рік

Характеристика основних культурних епох, напрямів, стилів, методів і течій

Основні культурні епохи та напрями

Період літературний (доба, епоха) — фрагмент історико-літературного процесу, окреслений певними вирішальними моментами в історії літератури (античність: VIII ст. до н. е. — V ст. н. е., Середньовіччя: V-XIII ст., Відродження: XIV-XVI ст., Просвітництво: XVII-XVIII ст.). Якщо в певну добу домінує якийсь літературний напрям, то назва такого напряму стає назвою літературного періоду, наприклад класицизм, романтизм тощо.

Античність (лат. antiquus — минулий, старовинний; anti-quitas — минувшина, давнина, старовина) — період історії 800600 рр. до н. е. у регіоні Середземного моря; «давнина» греків і римлян, сукупність історичних і культурних надбань, яка мала найбільше значення для формування європейської культури. Античність дала людству багату міфологію, поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея», Вергілія «Енеїда», байки Езопа, Бабрія та Федра, твори визначних драматургів-трагіків Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедіографів Аристофана та Плавта, поетів Тіртея, Алкея, Алмана, Архілоха, Анакреона, Сапфо та ін., літературознавця та філософа Аристотеля, «батька історії» Геродота, високі зразки ораторського мистецтва. Вона започаткувала розвиток багатьох літературних жанрів (трагедія, комедія, поема, ода, гімн, елегія тощо).

Ця доба відрізняється від попередніх і наступних спільними та сталими культурними традиціями, а з початку I ст. до н. е., унаслідок розширення Римської імперії, також і політичною та культурною цілісністю.

У вужчому розумінні античністю вважають історію давньої (архаїчної) та класичної Греції, еллінізму та Римської імперії (але лише доби республіки, принципату та домінату).

У ширшому розумінні античність містить також історію Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії починаючи із започаткування писемності (бл. 3500 до н. е.). Популярність античної цивілізації вже з часів Середньовіччя зростала з кожним століттям.

Греко-римська література стала однією з важливих підвалин для створення літератури народів Західної Європи. Наприкінці V ст. до н. е. античний світ не витримав натиску варварських племен і був знищений. На руїнах могутньої Римської імперії на території Західної Європи виникли феодальні держави. Фундаментом для них стали здобутки античної цивілізації. Латина стала мовою духовенства, учених і письменників, а також міжнародного спілкування. Давньогрецька мова була мертвою вже десь із початку нової ери. Особливе зацікавлення античністю виявили гуманісти епохи Відродження — могутнього культурного руху, що докорінно змінив науку, філософію, літературу і мистецтво. Гуманісти відстоювали можливості людського розуму і свято вірили в його всеосяжність, захищали вільні почуття людини, її прагнення до пізнання навколишнього світу — і раптом усе це знайшли в багатьох творах грецьких письменників. Досконало ж розроблені античними майстрами художні засоби і стилістичні форми збагачували твори художників-гуманістів. Отже, як і народна творчість, античність стала могутнім фундаментом для нової світської літератури та мистецтва.

Бароко (італ. barocco — дивний, химерний) — напрям у літературі XVII-XVIII ст., який посідає важливе місце в розвитку європейської культури; прийшов на зміну Відродженню. Його художня система надзвичайно складна: їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладненість форми. Література бароко поєднує релігійні та світські мотиви й образи, тяжіє до різних контрастів, складної метафоричності, до алегорій і емблематичності, прагне вразити читача пишним, барвистим стилем та риторичним оздобленням твору. У різних країнах і літературах бароко склалося неодночасно. Видатними ліриками бароко були італійський поет Джамбаттіста Маріно та іспанський поет Луїс де Гонгора-і-Арготе, найталановитішим виразником філософських і художніх принципів бароко в жанрі драми — іспанський драматург Педро Кальдерон де ла Барка. В українській літературі розквіт бароко припадає на кінець XVII і на XVIII ст., простежується в різних жанрах, зокрема в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди, в ораторській прозі І. Галятовського, у козацьких літописах Самовидця, С. Величка та ін.

Веризм (італ. verismo, від лат. verus — правдивий) — реалістичний напрям в італійській літературі та мистецтві, який сформувався в останній третині XIX ст. під впливом класичного реалізму, натуралізму європейських літератур та своєрідності національної дійсності в Італії після Рисорджименто — боротьби за національну єдність країни (1870). Напрям був заснований Дж. Вергою, у подальшому розвинутий Л. Капуаном, П. Москаньї, Дж. Пуччіні та ін. Проголошувався універсальним напрямом, а роман із сучасного життя — універсальним жанром, шляхом до створення нової літератури, перейнятої гострими соціальними проблемами. Веризм сприяв розвитку в Італії побутового театру (Дж. Джонакоза), нової музики (Дж. Пуччіні, Р. Леонкавалло), малярства (Ф. -П. Пікеті, Дж. Пеліца да Вальпедо) та ін., прокладаючи шлях сучасному неореалізму в італійській літературі та мистецтві.

Відродження (Ренесанс) (лат. renascor — відроджуюсь, франц. Renaissanse — Ренесанс) — доба в історії культури та мистецтва XIV-XVI ст., започаткована в Італії ще в період Передвідроджен- ня (Данте Аліґ’єрі, Ф. Петрарка, Дж. Бокаччо). Уперше термін Ренесанс вжив історик мистецтва Дж. Вазарі в XVI ст. Видатними митцями цієї доби були Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті (Італія); П’єр Ронсар, Франсуа Рабле (Франція); Мігель Сервантес де Сааведра (Іспанія); Еразм Роттердамський (Нідерланди); Вільям Шекспір (Англія); Ян Кохановський (Польща) та ін.

У літературах європейських країн письменство замість латини звернулося до національних мов, народної творчості при одночасній зацікавленості античними зразками. За доби Відродження формується гуманістичний світогляд, сповнений віри в людину, в її спроможність перетворити світ на засадах краси і гармонії.

Герметизм (італ. ermetismo, від ermetio — замкнений) — напрям в італійській поезії в період міжвоєнного двадцятиліття (Д. Унгаретті, Е. Монтале, А. Гатто та ін.), затверджений у літературі як естетична реакція на тоталітарний фашистський режим, як художня відповідь на виклик історії. Поети зосередилися на основному мотиви — трагізм людського буття, самотності особистості, на пошуках духовних цінностей у глибинах незалежної душі. Вони захоплювалися експериментуванням у версифікації, обстоювали принцип артизму в поезії філософсько-медитативного спрямування.

Класицизм (лат. classicus — зразковий, взірцевий) — художній стиль і напрям у європейській літературі та мистецтві XVII- XIX ст., для якого є характерною орієнтація на художню творчість Давньої Греції та Давнього Риму, що проголошувався ідеально класичним (зразковим), гідним наслідування. Теоретичним

підґрунтям класицизму була антична теорія поетики («Поетика» Аристотеля), основні положення якої втілювала французька «Плеяда» (XVI ст.). Найповнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674), написаний після того, як класицизм у літературі Франції сформувався. Н. Буало встановив суворі вимоги до кожного жанру, узаконив жанрову специфіку та ієрархію жанрів. Автори класицизму брали сюжети з античної міфології та історії, використовували жанри античності (трагедія, дидактична поема, ода, бійка, сатира тощо).

У драматургії проголошується закон трьох єдностей: єдність дії (головна дія не може перериватися не пов’язаними з нею подіями чи епізодами); єдність часу (події мають відбуватися протягом однієї доби); єдність місця (місце дії не змінювалося). Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження. У галузі мови вимагалися ясність і чистота, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка б відповідала засадам теорії трьох стилів. У поезії мали використовуватися тільки певні віршові розміри. Найвизначнішими письменниками-класицистами у Франції були Ф. де Малерб, П. Корнель, Ж. Расін, Ж. Б. Мольєр, Ж. де Лафонтен та ін. Під впливом французької літератури класицизм поширився в інших країнах Європи: Англії (Дж. Аддисон), Італії (В. Альфєєрі), Німеччині (І. Готшед), Росії (В. Тредіаковський, М. Ломоносов, Г. Державін та ін.).

Класицизм веймарський — напрям у німецькій літературі просвітницької спрямованості, що виник у 80-90-ті рр. XVIII ст. Він відбився у творчості Й. В. Ґете, Ф. Шиллера, теоретичних працях Й. Вінкельмана, В. Гумбольдта та ін. і прийшов на зміну періоду «Бурі і натиску», руссоїстському культу чуттєвості, орієнтуючись на античність як ідеал духовної та фізичної досконалості. Водночас цей напрям не дотримувався жорстких естетичних нормативів, на відміну від французького класицизму, тяжів до розмаїття жанрів, масштабності образів, простоти композиції.

Натуралізм (франц. naturalisme, лат. natura — природа) — літературний напрям, що характеризується об’єктивістським, фактографічним зображенням дійсності, трактуванням обумовленості людського характеру біологічними, спадковими чинниками та соціально-матеріальним середовищем. Він виник у Франції в 70-ті рр. XIX ст., у 80-90-ті рр. охопив літератури інших європейських країн та США. Теоретичні засади цього напряму розробляли брати Едмон і Жюль Ґонкури, І. Тен, Е. Золя. Програму натуралізму виклав Е. Золя в книгах «Експериментальний роман» (1880), «Романісти-натуралісти» (1881). Натуралісти прагнули з науковою точністю відтворювати дійсність, наводити описи певних картин життя, середовища, де перебуває людина, відмовляючись від їх художньої інтерпретації (їхні твори — це «клінічний документ», «історія спадкової хвороби», «протокол судової експертизи», «точна копія факту» ). Вони виступали проти авторського втручання в перебіг подій, проти оцінки зображуваного, важливе місце у своїх творах відводили опису, що не давало можливості створювати узагальнювальні картини й образи.

У літературі XX ст. традиції натуралізму також посіли помітне місце. Багато письменників, спираючись на досвід сміливого відображення непривабливих явищ дійсності, використовуючи окремі прийоми натуралізму (підвищений інтерес до сфери конкретики, різноманітних описів тощо), створили своєрідні (з певними художніми здобутками) твори (А. Барбюс, Т. Драйзер та ін.).

Постмодернізм (лат. post — префікс, що означає наступність; франц. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва окреслених останніми десятиліттями XX ст. тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму й авангардизму. Постмодернізм поширився наприкінці 60-х рр. XX ст. (поп-арт, «неореалізм», геппенінг тощо). Головним він уважає варіювання та співіснування і найдавніших, і новітніх форм. Відтак принципи повторюваності та сумісності перетворилися на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії тощо. Постмодернізм стирає грані між високим мистецтвом та кітчем, медитацією та геппенінгом тощо. Постмодерністи особливу увагу надають психологізму, що активізує в індивідуальній свідомості закріплені архетипи, перетворює мистецьке явище на густу сув’язь асоціацій і метафор. Велике значення в постмодернізмі надається тексту в тексті. У цей період поширюється такий різновид модерного роману, як «антироман».

Просвітництво — доба в історії європейської культури, XVIII ст., «Століття Просвітництва». У цей час формуються нові уявлення про світ, людину, суспільство, про смисл життя тощо. Письменники, філософи, учені того часу вважали, що вони несуть людям світло нової істини, тому їх називали просвітниками, а всю добу — Просвітництвом.

Просвітники стверджували, що з усіх цінностей людини найбільшою є розум, що у Всесвіті діють однакові універсальні закони, і людина буде щасливою тоді, коли пізнає їх і влаштує

власне життя за цими законами, найвищим з яких є закон Розуму. XVIII ст. — це доба моралі, що ґрунтується на вимогах Розуму. В основу Просвітництва було покладено наукові знання, були зроблені визначні відкриття у фізиці, хімії, математиці, психології тощо, наука набула світського характеру.

Відкривши новий погляд на світ, просвітники вирішили пояснити все життя з позицій Розуму. Так виникла видатна французька «Енциклопедія», у статтях якої викладалися нові погляди на природу, людину, науку, релігію, мистецтво тощо. «Енциклопедія» («біблія нового часу» ) нараховувала 35 томів і видавалася майже 30 років починаючи з 1751 р. Очолили видання математик Жан д’Аламбер та філософ і письменник Дені Дідро. Королівська цензура і церква переслідували енциклопедистів. Перші два томи були спалені владою, наступні томи видавалися нелегально. Серед авторів видання були відомі мислителі, письменники, учені (Вол тер, Руссо, Монтеск’є, Гольбах та ін.). Французька «Енциклопедія» довершила переворот у духовному житті Європи. Найвидатніші із її укладачів були також видатними письменниками (Вольтер, Дідро, Руссо та ін.), які створили класичні зразки просвітницької художньої літератури. В Англії рух Просвітництва започаткували письменники Д. Дефо, Дж. Свіфт, Ґ. Філдінг, шотландський поет Р. Бернс. Німецька література доби Просвітництва розквітла в другій половині XVIII ст. (Г. Лессінг, Й. Ґете, Ф. Шиллер та ін.). Найвідомішим українським просвітником був Г. Сковорода.

Реалізм (лат. realis — речовий, дійсний) — один з ідейно-художніх напрямів і творчий метод у літературі та мистецтві XIX ст. Починаючи з 30-х рр. він набуває розвитку у Франції, згодом — в інших країнах. На відміну від романтизму в реалізмі на перше місце висувається пізнавально-аналітичний підхід, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Художня література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває ідеологічного звучання.

Визначальними для реалізму є прагнення до об’єктивного та достовірного відображення подій, послідовне дотримання принципу художнього відтворення життя «у формах самого життя»; переорієнтація з минулого на сучасне; конкретно-історичний підхід до явищ дійсності, правдивість в їх зображенні; віра в гуманістичні ідеали; конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; перевага прозових жанрів (роман, повість, новела, оповідання) тощо.

Поняттям «реалізм» наприкінці XVIII ст. позначали певний тип мислення і поведінки (практичність, тверезий глузд). З кінця 20-х рр. XIX ст. цей термін почали вживати французькі критики стосовно «нової школи» в літературі, на відміну від «літературних ідей» (класицизм) та «літературних образів» (романтизм). Першими теоретичне обґрунтування реалізму як напряму в літературі та мистецтві здійснив художник Ж. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх картин під назвою «Реалізм» (1855) обґрунтував програмні засади реалізму. Письменники Шанфльорі і Л. Дюранті виступили з теоретичними деклараціями в збірнику «Реалізм» (1857) і журналі «Реалізм» (1857). Відтоді поняття «реалізм» стало широковживаним.

У літературознавстві існують різноманітні концепції і тлумачення реалізму, його змісту, хронологічних меж існування. Деякі дослідники вважають реалізм властивим літературі та мистецтву споконвіків, виділяючи «античний реалізм», «ренесансний реалізм», «просвітницький реалізм», «реалізм XIX ст.», «реалізм XX ст.»; інші пов’язують його з добою Відродження або з появою сімейно-побутового роману XIX ст. Існують інші версії тлумачення реалізму, розглядання його як художньої системи, типу художнього мислення і творчості. Найвидатнішими представниками реалізму у світовій літературі визнані Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, У. Теккерей, Ф. Достоєвський, Л. Толстой та ін.

Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який сформувався на противагу класицизму. Виник наприкінці XVIII ст. в Німеччині, Англії та Франції, на початку XIX ст. поширився Польщею, Росією, Австрією, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У XVIII ст. романтичним називали все незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише в романах, а не в житті.

Романтизм як новий тип свідомості та ідеології, що охопив різні сфери людської діяльності, був пов’язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визначальними для нього стали заперечення раціоналізму доби Просвітництва, відмова від реалістичного зображення дійсності, неприйняття буденності й звеличення «життя духу», культ почуттів, заглибленість у внутрішній світ людини, захоплення фольклором, давньою історією, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. В естетиці романтизм протиставив класицистичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом

на самобутність і оригінальність. Мистецтво підноситься до рівня найвищої цінності та сприймається як вияв глибинної суті й сенсу життєдіяльності.

Романтизм відкидає нормативність, понад усе цінує творчу свободу, фантазію. Теоретики романтизму обстоювали розімкненість літературних родів і жанрів, взаємопроникнення різних видів мистецтва тощо. Заслуга романтиків полягає в розвитку жанрів історичного роману та драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розквіту досягла лірична поезія і пісня. Водночас у різних країнах романтизм виявив специфічні риси, виконував особливі соціально-історичні та культурні функції. Провідними тут були мотиви трагічної долі особистості, «світової туги», «космічного песимізму» (Ф. Шатобріан, Дж. Байрон, Е. Т. А. Гофман та ін.). У країнах Центральної та Південно-Східної Європи домінантою романтизму став національно-визвольний рух, взаємовідносини особистості з колективом людей, мотив «національної туги» тощо. Утвердження національної незалежності значною мірою визначило розвиток романтизму в США, сприяло появі творів різних жанрів (Ф. Купер, Е. По, Г. Лонгфелло та ін.). У романтичній літературі Росії набула поширення романтична поема з такими ж ознаками ліро-епічного жанру, як у Дж. Байрона (поеми К. Рилєєва, О. Пушкіна, М. Лермонтова та ін.). В Україні провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить П. Кулішу й Т. Шевченку. Наприкінці XIX ст. романтичні ідеї набули в європейській (Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк) і в українській (Леся Українка) літературах нового звучання, що дало можливість окреслити їх як ідейно-стильову течію під назвою неоромантизму.

Основні течії, стилі, методи

Абстракціонізм — одна із течій авангардистського мистецтва, філософсько-естетичною основою якої є ірраціоналізм, відхід від ілюзорно-предметного зображення, абсолютизація чистого вираження і самовираження митця засобами геометричних фігур, ліній, кольорових плям, звуків тощо. Абстракціонізм виник на початку XX ст. (В. Кандинський, Наталія Гончарова, П. Пікассо та ін.), апогею досяг у 50-ті рр. Творчі пошуки представників цієї течії виявилися в малярстві, графіці, скульптурі тощо, вплинули також на художню літературу, на «концептуальне мистецтво», зокрема на «конкретну поезію».

Авангардизм (франц. avant-garde — передовий загін) — термін, яким позначають так звані «ліві» (нореалістичні) течії у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи застарілі здобутки та замикаючись на своїх канонічних зразках. Протест проти війни, заперечення різних негативних явищ людського буття авангардисти поширили на мистецтво, у якому хворобливі моменти вони подають в абсурдній формі, афішують епатаж, у царині літератури намагаються зруйнувати поетичний синтаксис, створити нову мову тощо. В історичному аспекті XX ст. авангардизм розглядається як одне з помітних відгалужень модернізму. Звідси — безапеляційне заперечення традицій та афішування епатажу, що найбільше виявилося в поезії й драматургії. З незначними відмінностями такі тенденції спостерігалися в різноманітних авангардистських течіях: футуризмі, кубізмі, експресіонізмі, сюрреалізмі, дадаїзмі, абстракціонізмі, конструктивізмі тощо. Категоричне заперечення унормованої естетики супроводжувалося вимогами негайно розмити її «береги», розчинити в речах або в соціальній дійсності. Відтак виник «поп-арт».

Час існування течій авангардизму був недовготривалим. У сучасних умовах вони набули вигляду «неоавангардизму». Цим течіям притаманне бунтарство, яке, починаючи з протесту проти застарілих форм мистецтва, поширилося й на форми суспільного життя, що засвідчують російський футуризм, німецький експресіонізм, французький сюрреалізм тощо. Заперечення традиційних мистецьких форм поєднується зі сміливим пошуком нових жанрів, стилю, мови тощо. Експерименти не завжди були вдалими, проте авангардисти зробили внесок в оновлення та збагачення зображально-виражальних засобів мистецтва: наприклад, поети-футуристи, розвиваючи тонічне віршування, збагатили систему версифікації і знайшли нові поетичні структури й жанри. Художній досвід авангардистів мав певний вплив на розвиток літератури XX ст.

Акмеїзм (грецьк. akme — вищий ступінь, найвища якість, квітуча пора) — модерністська течія в російській поезії, що виникла на початку XX ст., представники якої, заперечуючи містику символістів, посилену увагу звернули на все земне, предметне, орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи «лірику природи» та «лірику культури». Зародження акмеїзму пов’язано з ім’ям М. Гумільова. Спочатку він належав до групи молодих поетів, які вважали себе «третім поколінням символістів», що об’єднувались

навколо журналу «Аполлон». Однак творчі пошуки М. Гумільова призвели до протиріч із принципами символізму, і поет із прибічника цього напряму перетворився на його супротивника, розробив естетичні засади нової течії. До нього приєдналися такі поети, як О. Мандельштам, А. Ахматова, С. Городецький та ін., разом з якими М. Гумільов 1911 року заснував літературне об’єднання «Цех поетів», що невдовзі перетворилося на центр акмеїзму. Маніфестом нової течії стала стаття М. Гумільова «Спадщина символізму й акмеїзм», де автор виклав свою естетичну програму.

Один з постулатів акмеїзму був пов’язаний з утвердженням первісно-біологічного начала людини, що протиставлялося його соціальному існуванню. Звідси й інша назва течії — адамізм(від імені біблійного Адама).

Великого значення акмеїсти надавали формі вірша і зразком для себе визнавали ліричні твори Т. Готьє. Поряд із цим акмеїсти вирізняли В. Шекспіра, Ф. Рабле, Ф. Війона. Акмеїсти утверджували автономність мистецтва і духовну незалежність митця від сучасності. Естетичними засадами акмеїстів були самодостатність поетичного слова та відповідне його функціонування в житті. Основні принципи зводилися до творення елітарної поезії, в центрі якої — людина в її духовних та історичних проекціях. Естетизм та нові теми (зокрема африканська тематика) побутувала в поезії М. Гумільова, рання поезія А. Ахматової оберталася навколо «вічних тем», О. Мандельштам синтезував міф, культурологію, сучасність. Після 1917 р. група припинила своє існування. В історії «срібного віку» російської поезії акмеїзм залишився яскравою сторінкою, визначивши пріоритети російської культури початку XX ст.

Байронізм — ідейно-естетична концепція, яка постала в європейському романтизмі XIX ст., пов’язана з творчістю англійського поета Дж. Байрона, притаманна В. Гюго, А. де Він’ї, А. Міцкевичу, М. Лермонтову. Основні риси байронізму — тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, абсолютизоване неприйняття недосконалої дійсності. В Україні байронізм позначився на «Історії Русів», на творчості Є. Гребінки, М. Петренка, Л. Боровиковського та ін. представників Харківської школи романтиків, згодом П. Куліша, однак спромігся розкритися лише незначними своїми гранями, передусім у пейзажній ліриці. Елементи байронізму спостерігалися в ранній поезії І. Драча, М. Вінграновського.

Дадаїзм (франц. dada — гра в конячки) — авангардистська літературно-мистецька течія, у якій абсолютизувалися авангардистські принципи, заперечувалися будь-які авторитети й традиції.

Течія виникла 1916 року при цюріхському клубі «Кабаре Вольтера», де збиралися німецькі письменники (Г. Белль, Г. Анрі та ін.), а назву отримала завдяки румунському поетові Т. Тзара, який віднайшов слово «dada» у словнику Ларруса, де воно мовою негритянського племені кру означало «хвіст священної корови», а італійською — «дитячий дерев’яний коник». Дадаїзм швидко поширився у Швейцарії, Франції, США, знайшовши прихильників і серед художників (В. Кандинський, М. Дюшан та ін.).

Дадаїсти оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник узяв його зі звичайного середовища і дав йому назву. Так створювалися колажі із клаптиків шпалер чи фрагментів друкованої продукції. У поезії використовувалися елементи стихійної словотворчості, у музиці переважала какофонія. Епатаж (відхід від загальноприйнятих норм) традиційних смаків дадаїсти доводили до крайніх меж, організовували скандальні літературні вечори «хімічної», «гімнастичної» поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальні можливості явищами та предметами поза мистецької сфери. На ґрунті дадаїзму виник сюрреалізм.

Декаданс (франц. decadance — занепад, розклад) — узагальнена назва кризового світосприйняття, що виявилося в літературі, мистецтві, культурі. Як конкретне явище декаданс виник у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін для позначення нових художніх тенденцій, які заперечували існуючі канони й нормативи у творчій практиці. Мотиви декадансу вперше виявилися в поезії французького символізму. В обіг цей термін увів Т. Готьє. Головним було «несприйняття життя», відмова від змалювання дійсності; тяжіння до ірраціональності, фантастики, містики, що допомагає відобразити складні зрушення у свідомості людини; чуттєве, інтуїтивне, підсвідоме пізнання світу. Художник, за визначенням декадентів, — це жрець, носій божественного розуму: йому дано збагнути зв’язки між видимими і невидимими світами, оскільки за допомогою творчості — одкровення — він розкриває таємниці Всесвіту й світової гармонії: «Ти навіть квітки не зірвеш, щоб зірку не потурбувати» (Пауп, Англія). Творчість, на їх думку, — це таїна, загадка, інструмент пізнання світу, що дозволяє забути ненависну дійсність. У центрі декадентських творів постає людина, яка відчуває свою відчуженість у світі, утрату моральних ідеалів та віри в майбутнє. Основними мотивами стають сум, відчай, розчарування, містицизм, сомнамбулічні мрії, тонкий психологізм, віртуозний психоаналіз тощо. Підкреслена хворобливість і занепад життя набувають

значення улюблених тем, які перетворюються на джерело витончених переживань. Декадентські вияви відчувалися у творчості багатьох митців, які належали до різних художніх напрямів, течій, шкіл тощо.

У літературах країн Європи декаданс поширився на зламі XIX- XX ст. Підґрунтям для нього стало поєднання елементів різних мистецьких спрямувань. Наприклад, від романтизму він бере неприйняття оточуючого світу, розчарування в дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси та прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Часто герой декадентських творів має вразливу психіку, що сприяє глибокому прозрінню, а навколишній світ змальовується в підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання романтизму з натуралізмом у межах декадансу. Прояви декадансу притаманні й деяким реалістичним творам, надаючи їм особливої трагічності та безнадії. Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження епохи й дало яскраві зразки дійсно художніх творів у межах літературних напрямів, течій, шкіл, угрупувань тощо. Отже, декаданс є скоріше специфічним умонастроєм, ніж художньою системою.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — напрям у філософії та модерністська течія в літературі, представники яких у працях і художніх творах намагалися розкрити таємницю буття загалом. Витоки цього вчення сягають XIX ст., як течія екзистенціалізм формується у 30-ті-40-ві рр., а найбільшого розвитку досягає у 50-60-ті рр. XX ст. Його джерелом стали праці С. К’єркегора, Ф. Ніцше, Ф. Достоєвського; у подальшому цю теорію розвинули М. Хайдеггер, К. Ясперс, А. Камю, Г. Марсель, Ж. -П. Сартр та ін.

Як система це вчення внутрішньо неоднорідне, а його естетичні засади близькі до теорії інтуїтивістів. Основні ідеї філософії екзистенціалізму по-різному розвивають її представники. Залежно від світоглядних орієнтацій письменників, які водночас виступають і як філософи-екзистенціалісти, у вченні існує декілька течій: релігійна (Г. Марсель), атеїстична (А. Камю, Ж. -П. Сартр), онтологічна (М. Мерло-Понті). Єдиним джерелом художнього твору М. Хайдеггер уважав самого митця, який виражає тільки себе, а не об’єктивну реальність. На його думку, мистецтво не можна аналізувати, його потрібно лише переживати, а правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна й індивідуальна, бо реальність у художньому творі піддається «запереченню», «переборенню», що підтверджує активність свідомого та підсвідомого в митця.

Інші представники екзистенціалізму (Г. Марсель, К. Ясперс) розвивають ці постулати в дещо містичній площині. У творах письменники намагаються розкрити причини невлаштованості людського життя і тому на перше місце висувають такі поняття, як абсурд буття, жах, відчай, самотність, страждання, смерть. Найчастіше вони використовують міфопоетику, притчову алегорію, прийом розповіді від першої особи (оповідь), щоб вірогідніше передати відчуття людиною трагізму свого існування. На цій підставі Ж. -П. Сартр назвав письменників «ковалями міфів», «творцями знаків». Представники цієї течії стверджували, що єдине, чим володіє людина, є її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.

Характерні риси екзистенціалізму — суб’єктивізм, індивідуалізм, песимізм, заперечення насильства. Екзистенціалізм набув поширення не тільки в літературах країн Європи: Г. Марсель, А. Камю, Ж. -П. Сартр (Франція), Е. Носсак (Німеччина), А. Мер- док, В. Ґолдінґ (Англія), М. де Унамуно (Іспанія), а й в американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн) та японській (Кобо Абе).

Експресіонізм (лат. expression — вираження) — одна із авангардистських течій у мистецтві, що оформилася в Німеччині на початку XX ст., передусім у малярському середовищі: об’єднання «Міст» (1905) та «Синій вершник» (1911). Німецькі художники-експресіоністи своїми попередниками вважали бельгійського художника Дж. Енсора з його образами — масками та скелетами, що втілювали жах перед дійсністю; а також норвезького художника Е. Мунка, картини якого називали «криками часу». У творчості німецьких художників (Е. Кірхер, Е. Хенкель, А. Кубін та ін.) теж відчувається жах перед сучасним і майбутнім, безнадійність існування та беззахисність людини у світі. Термін експресіонізм уперше був ужитий у Берлінському журналі «Штурм» (1911) його засновником Х. Вальденом. Течія проіснувала до початку 30-х рр. XX ст. Її джерелом були романтизм, філософські ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, А. Шопенгауера та ін. ; естетика постала на запереченні не тільки міметичних («наслідування природи» ) різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця.

Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», через напруження його переживань та емоцій. Згодом експресіонізм поширюється й у літературі, зокрема в ліриці (Г. Тракль, Б. Брехт та ін.). Ця течія виявлялася і в прозі (Л. Франк, М. Брод та ін.), і в театральному мистецтві (Г. Коліщер, Е. Барлах, ранній Б. Брехт та ін.).

Основні жанри — лірична поезія, гротескна поема, публіцистична драма, що перетворювалася на схвильований монолог автора. Для експресіонізму характерні «нервова» емоційність, ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність і плакатність, відсутність прикрас тощо. Тому часто у творах експресіоністи поєднували протилежні явища — примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мислення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом тощо. Дійсність вони зображували в зіткненні протилежностей (позитивне — негативне, біле — чорне). Такі ознаки були характерними і для мистецьких творів, що виникли раніше, ніж було означене поняття експресіонізму. Певні його риси спостерігалися, наприклад, у новелах В. Стефаника, розкривалися пізніше в поезії Т. Осьмачки, Ю. Клена, М. Бажана, у драмах М. Куліша, у театрі «Березіль» Леся Курбаса, який обстоював стиль «експресивного реалізму».

Головні мотиви у творчості експресіоністів — підкреслений песимізм, потворність буття, деформація людської психіки, утрата ідеалів і віри в майбутнє тощо. Біль за людину, її знеособлення, дегуманізація суспільства переростає в крик відчаю. Експресіоністи претендували на повнішу (порівняно з реалістами, символістами й імпресіоністами) передачу сутності буття, яке поставало в їхніх творах катастрофічним і безцільним. Тому на першому місці у творах глибока тривога за долю людини в духовно зруйнованому світі.

Естетизм (грецьк. aisthesis — чуття, почуття, aisthetios — здатний відчувати) — тенденція та художній рух в англійській літературі в мистецтві, які сформувалися наприкінці XIX ст. під впливом ідей Дж. Рескіна (вивів вічну за своїм значенням формулу: зв’язок краси і правди, краси і добра, краси і справедливості), У. Пейтера (уважав, що «естетичний дослідник розглядає усі предмети, з якими йому доводиться мати справу, усі твори мистецтва, всі гарні форми природи і людське життя як сили та явища, здатні породжувати приємні відчуття» ), творів О. Уайльда (уважав, що мистецтво живе своїм життям незалежно від дійсності, і тому воно перебуває в опозиції до свого часу; також відзначав, що життя наслідує мистецтво, а не навпаки, що «немає книжок моральних або аморальних, є книжки добре написані або написані погано» ).

О. Уайльд свої погляди на мистецтво виклав у статтях і в передмові до роману «Портрет Доріана Грея». Він відривав естетику від етики і заперечував зв’язок мистецтва з мораллю.

Імажизм (франц. image — образ) — модерністська течія у світовій літературі, провідним у якій є поняття образу як самодостатньої

одиниці поетики художнього твору. Вона зародилася в англо-американських мистецьких колах у 10-ті рр. XX ст. Теоретиком імажизму вважається Т. Е. Г’юм — засновник клубу «Школа імажизму». Пізніше до цієї течії належали Е. Паунд, Р. Олдінгтон, Дж. Флетчер, Т. С. Еліот та ін.

Основні засади імажизму зводилися до усвідомлення значення образу як інтелектуального та емоційного комплексу, що одночасно вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетики. Імажисти впроваджували верлібр (вільний вірш), а також японські хоку. Вірш, згідно з їх уявленнями, — це ланцюжок своєрідних образів, які втілюють існуючий порядок речей у світі на противагу «неточному» емоційному світосприйняттю романтиків. У поетиці імажисти вимагали ясності мови, відмовлялися від традиційної метрики та строфіки вірша. Імажизм сприяв збагаченню поетичних форм в англійській літературі. Він був одним із ранніх проявів тенденцій до персоніфікації, що властиво модерністській літературі. В українській поезії певні ознаки імажизму мала творчість Б. І. Антонича.

Імажинізм — течія в російській поезії, пов’язана з імажизмом, яка з’явилася 1919 року. Принципи її сформульовані в маніфесті, що був надрукований у журналі «Сирена» (Воронеж, 1919) від імені засновників нової течії (С. Єсенін, Р. Івнєв, В. Шершеневич та ін.), які потім заснували видавництво «Імажиніст», випускали поетичні збірки, журнали.

Російські імажиністи в основу свого розуміння естетики художньої мови вкладали ключове поняття — образ — і вважали, що поезія — це лише «ритміка образів». С. Єсенін виступав за злиття образної та реальної стихії в одне ціле. Група формально існувала до 1927 р., а С. Єсенін вийшов з її складу ще 1922 р. Імажиністи мали певні досягнення в царині форми, метафоризації поетичної мови, засвоєнні традицій фольклору тощо. Крім того, вони проголосили незалежність мистецтва від держави, пріоритет вільних пошуків у літературі, що збагатило їхню творчість.

Імпресіонізм (франц. impression — враження) — модерністська течія в мистецтві та літературі, яка відзначається ушляхетненим, витонченим відтворенням особистих вражень та спостережень, мінливих, миттєвих відчуттів та переживань. Імпресіонізм сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві (назва утворилася від назви картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). Його представники (К. Моне, О. Ренуар, Е. Деґа та ін.) основним завданням для себе вважали найприродніше

зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої тощо. Плідним імпресіонізм виявився і для музики (М. Равель, К. Дебюссі та ін.). На межі XIX-XX ст. він поширився в літературі, але не віднайшов тут такого програмового характеру, як у малярстві, не мав свого окремого угрупування й наближався то до натуралізму (у прозі), то до символізму (у поезії). За мету ставилося передати те, яким видався світ у даний момент через призму суб’єктивного сприйняття. Вислів братів Ж. та Е. Ґонкурів можна вважати гаслом творчості усіх майстрів імпресіонізму: «Бачити, відчувати, виражати — у цьому все моє мистецтво». Для їх творів характерні суб’єктивізм зображення, підкреслений ліризм, використання різноманітних тропів (метафор, епітетів, символів тощо). Описи стають більш епізодичними, фрагментарними, великого значення в них набувають засоби відтворення кольорів, звуків, що передають зміну внутрішніх почуттєвих станів автора. Часто письменники вдаються до форми ліричного монологу, використання незакінчених фраз, думок, що допомагає відобразити плин настроїв та вражень героя.

Найвідомішими представниками імпресіонізму в літературі були брати Ґонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, П. Верлен (Франція), С. Цвейг, А. Шніцлер (Австрія), С. Жеромський (Польща). Імпресіоністичні тенденції спостерігалися й у творчості українських письменників (М. Коцюбинський, М. Вороний, М. Хвильовий, Г. Косинка та ін.). У драматичній творчості імпресіонізм виявляється в розбиванні сценічної дії на окремі значущі елементи, використанні незакінчених фраз, створенні невловимого настрою, а також у високому ступені поетизації драми. Подібно до лірики імпресіонізм найчастіше поєднується в драмі із символізмом (М. Метерлінк, О. Уайльд та ін.).

Інтуїтивізм (лат. intuitivo — уява, споглядання) — напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці. Основоположником цього напряму є французький філософ А. Берґсон (1859-1941), який у працях «Матерія і пам’ять» (1896), «Сміх» (1900), «Творча еволюція» (1907) та ін. розробив концепцію мистецтва й художньої творчості. Першоосновою світу він уважав «чисту тривалість», а матерію, час, рух — лише формами її прояву. На його думку, пізнати цю «тривалість» можна лише за допомогою інтуїції, яку він розумів як безпосереднє «прозріння», де «акт пізнання збігається з актом, що породжує нову дійсність у свідомості людини». А. Берґсон твердив, що тільки

інтуїція осягає життя в усіх його проявах, а не інтелект, який здатний розглядати предмети й живих істот лише збоку. Інтуїція проникає всередину об’єктів пізнання і є підсвідомим, інстинктивним стимулом художньої творчості. А художня творчість, за А. Берґсоном, — особливе, ірраціональне бачення дійсності. Наукове пізнання, на його думку, має фрагментарний чи «кінематографічний» (механічно складений із окремих знімків дійсності) характер, тому не може осягнути, а тим більше відтворити в поняттях безпосередні зміни дійсності. Найвищим знанням Берґсон проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво — формою такого пізнання світу, оскільки джерелом художньої уяви є душа людини.

На бергсоніанстві виріс італійський філософ та літературознавець Б. Кроче, ідеї інтуїтивізму пропагували російські філософи М. Лосський, С. Франк, С. Трубецькой та ін. Особливий вплив ідеї Бергсона справили на модерністську поезію (О. Блок, Ґ. Аполлінер, Р. -М. Рільке та ін.), бо він обґрунтував думку про «гіпнотичну силу» поезії, у якій «б’ється серце автора і Душа світу». А. Берґсон уважав, що не лише зміст, а й сам ритм поезії відбиває внутрішнє буття особистості й спонукає її до нових відкриттів у собі та дійсності за допомогою власної інтуїції. Він наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відображувати передусім враження і почуття людини.

Кларизм (лат. clarus — ясний, світлий) — модерністська течія в російській поезії (1907-1913), представниками якої були М. Кузьмін, С. Городецький та ін. Кларизм виник у середовищі символізму, був своєрідною ланкою між символізмом і акмеїзмом, тяжів до «земної дійсності» та радості земних переживань, чуттєвого кохання, ясності життя.

Конструктивізм (лат. constructio — побудова) — один із напрямів авангардизму, що виник на початку XX ст., виявив тенденції раціоналізації мистецтва за критеріями доцільності, економності, лаконічності формотворних засобів, що призвело до спрощення та схематизації естетичних чинників під кутом зору утилітарних (виробничих) інтересів. Така настанова була притаманна літературі «нової діловитості» (Німеччина), ЛЦК (Літературному центру конструктивістів) у Росії, де висувалися вимоги «організації речей смислом», тобто дотримання смислового навантаження на одиницю літературного матеріалу, локального принципу та прозаїзації поезії (К. Зелінський, І. Сельвінський та ін.).

Кубізм (франц. cubisme, від лат. cubus — куб) — авангардистська течія в західноєвропейському (французькому) малярстві. Її представники (П. Пікассо, Ж. Брак та ін.) у пошуках «четвертого виміру» та задля розмивання берегів живопису намагалися в композиційних конструкціях розкласти оманливий видимий світ на геометричні складові частини. Цей творчий процес супроводжувався спрощенням колористики та форми. Картина трактувалася як самоцінний об’єкт із власним, незалежним від довкілля буттям. Тому поняття «істина», «реальність» стосувалися не дійсності, а картини. В основу теоретичної концепції кубізму покладалися натурфілософія неокантіанства (Г. Конн, Е. Кассірер та ін.). Запроваджувалася «мова» плюралістичного характеру, зумовлюючи незавершеність будь-яких інтерпретацій художнього явища. «Скільки очей, що споглядають художній об’єкт, стільки і його образів», — зазначав П. Пікассо. Ототожнення картини та її відображення у свідомості також випливало із позитивістського вчення (Б. Рассел, Л. Віґгенштайн, А. Айєр та ін.).

Сучасники (Ґ. Аполлінер) називали творчість кубістів «орфізмом», «ліризмом», спроможним сформувати новий художній світ із ніякого завдяки ірраціональному неміметичному акту. Кубізм вплинув на інші види мистецтва, зокрема на літературу. М. Жакоб уважав, що смисл літературного твору міститься в ньому самому, а не в довколишньому світі. Ґ. Аполлінер використовував прийом колажу (уривки діалогів та фраз із вуличного натовпу). Кубічна естетика позначилася на прозі та драматургії Г. Стайн, схильної до варіювання фраз, обертання їх за колом сюжету.

В українському поетичному авангардизмі кубізм не мав особливого поширення, хоч твори деяких поетів наповнювалися кубічними елементами, наприклад вірш панфутуриста Г. Шкурупія «Геометрія».

Летризм (франц. la letter — літера, шрифт) — авангардистський рух, започаткований 1946 року в Парижі; різновид конкретної поезії. Його представники (І. Ісу, М. Леметр та ін.) вважали, що слово вичерпало свої зображально-виражальні та комунікативні можливості, тому потребує заміни літерою. Вони сформулювали свою програму «оновлення» мистецтва, передовсім поезії, проголошеною «універсальною». Естетика летризму сприяла розвитку дизайну.

Література аболіціоністська (лат. abolitio — усунення, відміна) — література 30-60-х рр. XIX ст. в США, пов’язана із суспільно-політичним рухом за визволення негрів від рабства. Засновником цієї літератури став Р. Хілдрет — автор роману «Раб, або Спогади Арчі Мура» (1836). Найвизначнішим твором, у якому змальовано жахливе становище негрів-рабів, вважають роман Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852). Мотиви аболіціонізму відчутні у творах видатних американських письменників Г. Лонґфелло, Р. Емерсона, В. Уїтмена та ін.

Марінізм (італ. marinismo, від імені поета XVII ст. Дж. Маріно) — стильова течія в італійській літературі, представники якої (М. -А. Акілліні, Дж. Артале та ін.) абсолютизували наслідування художніх принципів доби Ренесансу, обстоювали гедоністичний критерій життя як запоруку протистояння космічній дисгармонії. Марінізм характеризується посиленими формотворчими тенденціями (віртуозні тропи, алегорії тощо), має спільні риси з бароко.

Модернізм (франц. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва нових літературно-мистецьких течій, що виникли на межі XIX-XX ст. як заперечення традиційних форм та естетики минулого, в основі яких лежить проповідництво індивідуалізму, естетства, формалізму тощо. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, зосереджує увагу на висвітленні нового ставлення до людини та її проблем, основним завданням митців стають пізнання законів людської свідомості та пошуки різноманітних форм відтворення нової художньої реальності. На розвиток культури мали великий вплив різні філософські теорії та концепції Ф. Ніцше, А. Берґсона, З. Фрейда та ін. Часто письменники й самі стають філософами, поєднуючи певні філософські ідеї та художню уяву (Ж. -П. Сартр, А. Камю та ін.).

У літературі модернізм виникає спочатку у французькій поезії в другій половині XIX ст. (Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен та ін.), згодом поширюється в інших європейських країнах і з’являється в прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.), у драматургії (Г. Ібсен, М. Метерлінк та ін.). Виявляється він також у інших видах мистецтва: живописі (П. Пікассо, С. Далі, К. Малевич та ін.), у музиці (К. Дебюссі, Я. Сибеліус, М. Равель та ін.) тощо.

У модернізмі вирізняють ранній і зрілий періоди.

Ранній модернізм — умовна назва модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і сприяли становленню нового культурного напряму. Він уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя», пориває з традиціями реалізму. Головними модерністськими течіями цього періоду були імпресіонізм і символізм.

Зрілий модернізм складається на початку XX ст. У ньому простежуються новий підхід до опанування дійсності, пошуки різних форм її одухотворення, що яскраво виявилося в поетичній творчості Р. М. Рільке, Ґ. Аполлінера, Т. С. Еліота та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як імажизм, екзистенціалізм, у російській поезії — імажинізм, акмеїзм тощо. Поширюються також інші течії й школи, що свідчать про використання попередніх художніх традицій і стилів. Це — неоромантизм, неореалізм, неокласицизм, необароко тощо. У 10-30-ті рр. XX ст. у творчій практиці Дж. Джойса, М. Пруста та інших письменників виникла літературна школа «потоку свідомості» (див. розділ 4.10.1). Модернізм став однією із визначальних прикмет ХХ ст. : на його засадах утверджувалася лірика В. Єйтса, Ф. Ґарсії Лорки та інших поетів, він вплинув також на творчість таких письменників, як Е. Хемінгвей, У. Фолкнер, Ф. Моріак та ін. На зміну модернізму в останній третині ХХ ст. приходить постмодернізм, який утвердився у творчості Дж. Апдайка, У. Еко та ін. Модернізм сприяв кардинальній зміні художнього мислення і форм творчості в літературі ХХ ст.

Неореалізм — художньо-мистецька течія, яка не сприймала принципу зображення «життя у формах життя», «нова форма реалізму»; напрям в італійській літературі і кіномистецтві середини ХХ ст. Поставши на ґрунті класичного реалізму, неореалізм узяв від модернізму філософське заглиблення в проблеми особистості та світу, у ліричну стихію. Неореалісти героями своїх творів зробили звичайних, простих людей — вихідців із народу, яким властиві високі духовні якості.

Естетичні засади цього напряму в кіномистецтві розробив Ч. Дзаваттіні, який основною метою митця вважав зображення гідності особистості в жорстокому й несправедливому світі. Твори неореалізму відрізнялися точністю деталей, достовірністю показу умов життя людей тощо. Часто підґрунтям для кіносценаріїв ставали газетні хроніки, конкретні життєві факти. Неореалізм виявився також в інших видах мистецтва — скульптурі, графіці тощо.

Характерними ознаками неореалістичних літературних творів є їх лірична стихія, органічне поєднання автобіографічних елементів із художньою вигадкою. Інколи окрема деталь означала для них більше, ніж розгорнутий сюжет. Найвизначніші письменники-неореалісти — В. Пратоліні, А. Моравіа та ін. Це явище спостерігалося, крім Італії, також у літературах інших країн: США, Україні, Росії. Ця течія виявила себе у 20-ті рр. ХХ ст. у творчості українських письменників Г. Косинки, В. Підмогиль- ного, С. Плужника та ін.

Неоромантизм — стильова течія модернізму, визначальною ознакою якої є спроба подолання розриву між ідеалом і дійсністю (характерна для романтизму) завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне. Ці течія постала на межі XIX-XX ст. і виявилася у творчості К. Гамсуна, Р. Л. Стівенсона, Р. Кіплінга, представників «Молодої Польщі» та ін. В Україні неоромантизм окреслився в ліриці та драматичних творах Лесі Українки, яка цю тенденцію в літературі назвала «новоромантизмом». Своїм «проривом у блакить» вона створювала основу для подальших поетичних здобутків українських представників «розстріляного відродження» (О. Влизько, М. Йогенсен та ін.), «празької школи» (О. Теліга, О. Ольжич та ін.).

«Поезія конкретна» — літературна течія авангардизму, що виникла на початку 50-х рр. ХХ ст. Вона зорієнтована на організації мовних елементів (літери, морфеми тощо) за просторовим принципом, удаючись до їх вигадливого розміщення та розмаїтого шрифтового оформлення. Змістовий чинник тут виконував другорядну роль. «Конкретна поезія» переносила увагу зі змісту на фонетичну форму, текст трактувався як певна послідовність графічно зображених звуків. Джерело її естетики — у творчості кубістів, дадаїстів (К. Швіттерс), відомі представники — Дж. Кошут («Неонові електричні світлові скляні літери», 1966), Б. Коблінг («Чотири конкретні поеми», 1967) та ін.

Популізм (франц. populisme, від лат. populus — народ) — французька літературна школа 20-30-х рр. ХХ ст., яка основним своїм завданням вважала реалістичне зображення знедолених людей, але без політичного забарвлення (А. Терів, Л. Лемоньє, М. Мардель та ін.).

Цей термін уживається також у значенні опрощення мистецтва до рівня смаків простолюду.

Преромантизм (франц. preromantisme — передромантизм) — сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини ХVШ — початку ХІХ ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму. Найповніше ця тенденція проявилася в Англії та Шотландії (Т. Чаттертон, Дж. Макферсон, Г. Волпол та ін.), зумовивши появу так званого готичного роману.

Реалізм магічний — художній метод у творчості деяких письменників, у творах яких фантастичне та реальне перемішано, «сплавлено» в єдність, частіше відбувається в буденній обстановці.

Вторгнення фантастичного не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія. Створення особливої фантастичної дійсності є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя. Магічний реалізм притаманний передусім латиноамериканській літературі («Акул — Ямба — о!» А. Кампетьєра, «Мертве море» Ж. Амаду, «Маїсові люди» М. -А. Астуріаса, «Сто років самотності» Ґ. Ґарсії Маркеса).

Романтизм революційний — одна із стильових хвиль в українській поезії на межі 10-20-х рр. XX ст., яка, на відміну від класичного романтизму, схильного до неподоланного розриву між ідеалом і дійсністю, намагалася одним ударом покінчити з усілякими суспільними суперечностями. Наполягаючи на абсолютизації заперечення одних цінностей задля тотального утвердження інших, революційний романтизм, на якому позначилися модні на той час ознаки більшовизму, переймався мотивами абстрактного комізму («Електрида» В. Еллана, «Навколо» В. Сосюри, «В електричний вік» М. Хвильового та ін.), хоч і зберігав національний колорит. Подеколи революційний романтизм обстоював принципи аскетичного ригоризму, доходив навіть до «оспівування» аморального «червоного терору» (В. Чумак) і цим відрізнявся від неоромантизму, який прагнув уможливити духовний ідеал у дійсності, підняти цю дійсність до нього.

Рококо (франц. rocaille — дрібні камінчики, черепашки) — художній стиль мистецтва і літератури, що сформувався у Франції та інших країнах Європи у XVIII ст. й обстоював культ грації, шляхетності, вишуканого естетизму. Класицизм утрачає на той час деякі характерні ознаки, висока трагедія і комедія замінюється пастораллю, балетом-феєрією, італійською комедією масок. У прозі набувають поширення шляхетні романи, чарівна казка тощо. Рококо, на відміну від класицизму, тяжіло до інтимізації мистецтва, до мініатюрних, невибагливих форм, уникало контрастів. Започаткувалося воно в малярстві (А. Ватто, Ф. Буше та ін.), засвідчилося появою європейського фарфору тощо. У літературі пожвавився інтерес до анакреонтичних і пасторальних мотивів, епіграм, елегій тощо. Типові риси рококо проявилися в поемі Вольтера «Орлеанська діва», романи Дідро «Нескромні скарби», у ранній ліриці Й. В. Ґете, О. Пушкіна, в анакреонтиці М. Ломоносова.

Сентименталізм (франц. sentimentalisme, від лат. sentiment — почуття, чуттєвість, чутливість) — напрям в європейській літературі другої половини XVIII ст. — початку ХІХ ст., який виник і розвинувся на противагу жорстоким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму і проголосив «культ почуттів». Він отримав свою назву за твором англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1768). Тогочасне суспільство відкрило здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, до тонких чуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважаються твори «Юлія, або Нова Елоїза» Ж. Ж. Руссо (Франція), «Памела, або Винагороджена цнота» С. Річардсона (Англія), «Страждання молодого Вертера» Й. В. Ґете (Німеччина), «Бідна Ліза» М. Карамзіна (Росія).

Найпоширенішими жанрами сентименталізму були елегія, послання, епістолярний роман, повість, дорожні нотатки, щоденники та інші види прози, де переважають сповідальні мотиви. Улюблені персонажі й теми письменників-сентименталістів — люди простого звання, діти, прості явища природи, сільський побут, кохання тощо.

Символізм — одна з течій модернізму, напрям у поезії, де використовується художній символ замість образу, що відтворює певне явище. Символ у творі постає як знак мінливого «життя душі» й «пошуку істини». Символізм виник у Франції в 60-70-ті рр. XIX ст., згодом поширився в інших європейських країнах. Термін запровадив французький поет Ж. Мореас у «Маніфесті символізму» (1886). На його думку, митець-символіст має змальовувати не предмет, а ефект, який той створює; поет — зображати не об’єкт, а свої враження й почуття від нього. Він наголошував, що символічна поезія — ворог «об’єктивного опису», бо для неї конкретні явища — лише видимість. Символізм будувався на сформульованому Ш. Бодлером законі «відповідностей». Слово в символізмі — натяк, образ-загадка. Символісти вважали поета божеством, оскільки той інтуїтивно відчуває шлях до істини. Інтуїція в них дорівнювалася містичному прозрінню, адже з її допомогою поет пізнає правду «таємничішу й глибшу, ніж правда матеріальна».

Символізм з’явився задовго до його теоретичного обґрунтування в «Маніфесті символізму» Ж. Мореаса. Його історія починається з опублікування 1857 року збірки «Квіти зла» Ш. Бодлера; другим важливим кроком була поява 1866 року «Сатурнічних поезій» П. Верлена, а також творів А. Рембо, С. Малларме. На основі художніх відкриттів цих поетів символізм набуває значення напряму в поезії. Для нього характерні інтерес до проблем особистості, іносказання, орієнтація на ірраціональний бік слова — його звучання, ритм, які мали замінити точне значення слова. Символісти прагнули внести в поезію «дух музики», вважаючи її видом мистецтва, найближчим до світу таємничого. Великий вплив на розвиток концепції символізму мали німецький романтизм, а також філософські ідеї А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова. Для реалізації естетичних засад у творчій практиці символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, алегорію, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо.

Найвідомішими представниками символізму, крім французьких, були Е. Верхарн, М. Метерлінк (Бельгія), С. Ґеорґе (Німеччина), Р. М. Рільке, Г. Гофмансталь (Австрія) та ін. Значного розвитку цей напрям набув у Росії, де його представники поділялися на дві групи: «старші символісти» (В. Соловйов, В. Брюсов, Д. Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт та ін.) і «молодші символісти» (Андрій Білий, О. Блок та ін.). В українській літературі символізм виявився у творчості поетів, які входили до угрупувань «Молода муза», «Українська хата» (М. Вороний, О. Олесь, Д. Загул, П. Тичина та ін.). Художні здобутки символізму суттєво вплинули на розвиток літератури ХХ ст., а твори багатьох письменників- символістів увійшли до скарбниці всесвітньої літератури.

Сюрреалізм (франц. surrealite — над реальне, надприродне) — авангардистська течія, яка виникла спочатку в літературі, потім поширилася на інші види мистецтва. Вирізняється зображенням хворобливих марень, галюцинацій, сновидінь тощо. Уперше цей термін ужив французький поет Ґ. Аполлінер до одного зі своїх творів, вкладаючи в нього значення «нового реалізму».

Сюрреалізм формувався, відводячи особливу увагу підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Початком цієї течії вважається 1924 р., коли з’явився часопис «Сюрреалістична революція» та набув розголосу написаний А. Бретоном маніфест сюрреалізму, у якому висловлювалося сподівання, що нібито відкривається новий шлях повного звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу «надреального», покликану не лише оновити художню діяльність, а й життя. Естетичну платформу сюрреалізму поділяли П. Елюар, Л. Арагон, Ф. Ґарсія Лорка та ін. Найповніше сюрреалізм розкрився у віртуозних картинах С. Далі.

«Філософія життя» — філософський напрям, який склався в другій половині ХІХ ст. в Німеччині та Франції, що було пов’язано з переломними зрушеннями в тогочасному світобаченні, нехтуванням ірраціональних процесів, духовних цінностей. Як опозиція схематичному позитивізму, ця філософія визнавала життя як першооснову буття й свідомості, сприймала його у вигляді цілісності, на противагу штучним механістичним утворенням, окреслювалася в різних трактуваннях життєдіяльності. А. Бергсон розглядав цей напрям як космічний порив; А. Шопенгауер — як подолання світової волі; Ф. Ніцше — як волю до влади; В. Дільтей — як потік вражень, що непідвладні повною мірою аналітичному розуму. Виявився інтерес до «наук про дух». Формами осягнення дійсності вважалися музика, поезія, творче осяяння, тому пріоритетне значення надавалося творчій особистості.

На основі «філософії життя» формувалися теоретичні засади модернізму, що були закладені спочатку Ш. Бодлером, потім — А. Рембо, П. Верленом, С. Малларме та ін. Тогочасне мистецтво опановувало ці філософсько-естетичні віяння, яке поширилося майже в усіх європейських країнах.

Засновником «філософії життя» вважають німецького філософа Ф. Ніцше (1844-1900). Основним її поняттям є категорія «життя», що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву «космічної закономірності». Ф. Ніцше заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. На його думку, проникнути в таємницю Всесвіту здатна тільки людина з її волею та сильною душею. Ця філософія відзначається усвідомленням загальної кризи, занепад життя Ф. Ніцше бачить у послабленні віри, песимізмі, забутті моральних цінностей. Філософ намагається подолати декадентську безнадію і створити нове, оптимістичне вчення, у центрі якого людина, «що більша за Бога, бо може сама перетворювати світ навколо себе». Ф. Ніцше оспівував культ «надлюдини», якій повинно все підкорятися. Він протиставляє сильну волю особистості загальному хаосу буття. «Усе дозволено!» — таке гасло висунув Ф. Ніцше, маючи на увазі те, що весь світ має служити людині та її життю, а людина може робити все, до чого прагне її душа. Отже, значення філософії Ф. Ніцше полягає в тому, що він утверджував багатогранність і вартість людського життя, проголошував центром і метою Всесвіту особистість, від якої залежить загальне існування. Ідеї Ф. Ніцше вплинули на формування світогляду й творчої манери багатьох письменників (Ф. Кафка, Дж. Джойс, Т. Манн та ін.).

Формалізм (лат. forma — форма, вигляд) — один із напрямів авангардизму в мистецтві початку ХХ ст. ; узагальнене поняття для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму та інших течій, які об’єднували митців, що особливу увагу приділяли формі художнього твору. Він мав прихильників у більшості країн Європи та Америки в усіх видах мистецтва. Поширенню формалізму сприяло засилля прагматизму, яке, у свою чергу, породжувало прагнення багатьох митців обстоювати «чистоту» мистецтва, його незалежність від політики, моралі тощо.

Прихильники і творці цього напряму не вживали терміна «формалізм» у негативному значенні, об’єднувалися в спілки, видавали часописи, публікували маніфести. Із цим поняттям пов’язана назва одного з методів вивчення художньої літератури, спрямованого переважно на дослідження форми творів, — «формальний метод у літературознавстві», що виник як реагування на поширення формалізму в мистецтві.

Футуризм (лат. futurum — майбутнє) — один із напрямів авангардизму ХХ ст., який відзначався неприйняттям вічних цінностей і культурних надбань попередніх епох, акцентуванням «грубих» речей, доведенням своїх заперечень проти сучасного світу до абсурду.

Уперше він виник в Італії. У 1909 р. письменник Ф. Марінетті опублікував «Маніфест футуризму», у якому проголосив повний розрив із традиційною культурою, утвердження естетики сучасної урбаністичної цивілізації з її динамікою та знеособленням людини, культ сили, бунтарського духу в мистецтві, необхідність пошуку нових художніх засобів (звукове письмо, вільний синтаксис тощо).

Російський футуризм як самостійний напрям виник 1910 року і розвивався своїм шляхом, на відміну від італійського. У російській поезії склалися чотири групи футуристів: «Гілея» (кубофутуристи) — В. Маяковський, Велімір Хлєбніков, В. Каменський, О. Кручених, Д. і М. Бурлюки та ін. ; «Асоціація егофутуристів» — О. Северянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов; «Мезонін поезії» — В. Шершеневич, Р. Івнєв та ін. ; «Центрифуга» — С. Бобров, М. Асєєв, Б. Пастернак.

«Кубофутуристи» свою програму виклали в маніфестах і видавали альманахи («Ляпас суспільному смаку», «Садок суддів» та ін.). Вони заперечували стару культуру, усталені форми життя, прискорюючи створення «всесвітнього людства» і «всесвітньої гармонії», займалися експериментаторством у царині поетичних форм, засобів художньої виразності, «словотворенням» тощо. Велімір Хлєбніков цей напрям називав ще «будетлянством».

«Егофутуристи», навпаки, усі зміни пов’язували з розвитком людської свідомості, тому їхні вірші вирізняються особливим ліризмом.

Група «Мезонін поезії» більше орієнтувалася на класику, на пошуки нових засобів художньої виразності, не відмовляючись від здобутків світової культури.

Представники «Центрифуги» вважали себе продовжувачами найкращих традицій поезії ХІХ ст., своє завдання, за словами Б. Пастернака, убачали «в одухотворенні дійсності силами своєї душі й творчості».

В Україні футуризм пов’язаний з іменем М. Семенка. Усі етапи розвитку цього напряму — кверофутуризм, тобто передфутуризм (1914), панфутуризм (1818-1927), «Нова генерація» (19271931) — тісно пов’язані з його творчістю. Найпродуктивнішим у художньому аспекті виявився для М. Семенка період кверофу- туризму (цикли далекосхідних поезій, «поемомалярство» тощо). М. Семенко збагатив світовий футуризм поєднанням сучасних форм з елементами українського бароко XVII-XVIII ст. Традиції футуризму помітні в сьогоденному неоавангардизмі.

Найвідоміші літературні рухи й угрупування

«Авангард» — літературно-мистецька група, що діяла в Харкові у 1926-1930 рр. після розпаду «Гарту». До «Авангарду» належали поети В. Поліщук (керівник), О. Левада, Г. Чернов (Малошийченко), Р. Троянкер, прозаїк В. Ярина, художники В. Єр- мілов, Г. Цапок. Декларації «Авангарду» проголошували «тісний зв’язок мистецтва з добою індустріалізації», обстоювали «конструктивний динамізм», або «динамічний спіралізм» як «стиль епохи», спрямований на «боротьбу проти відсталості, міщанства, просвітянства, хатянства, за дійсний європеїзм у художній техніці». Однак художня практика «авангардівців» часто спростовувала такі домагання, вона майже ніколи не дотримувалася вимог естетики конструктивізму. 1930 року «Авангард» самоліквідував- ся. «Авангард» здійснив три видання: «Бюлетень "Авангарду"» (1928), «Мистецькі матеріали "Авангарду"» (1929; два випуски).

Балабанів гурток — гурток українських культурно-освітніх діячів першої половини XVII ст., залучених Гедеоном Балабаном (1530-1607) до редакційно-видавничої діяльності, що розгорнулася в Стрятині (поблизу м. Рогатин) та Крилосі (поблизу м. Галич). Керував стрятинською друкарнею небіж Г. Балабана — Федір, редакторську роботу здійснював Федір Касіянович, активно працювали Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Тарасій Земка. Балабанів гурток продовжив справу Острозького науково-літературного гуртка (друга половина XVI ст.), підняв книговидавничу справу в Україні на новий якісний рівень (введення до тексту сюжетних гравюр-ілюстрацій). Невдовзі (на початку XVII ст.) учасники балабанового гуртка переважною більшістю склали основу Києво-Печерського науково-літературного гуртка «Атеней».

«Буря і натиск» (нім. «Stum und Drang» ) — літературний рух, що виник наприкінці 70-х — на початку 80-х рр. ХVШ ст. у Німеччині, зумовлений бурхливим несприйняттям канонів класицизму та Просвітництва. Рух названий за однойменною драмою Ф. М. Клінгера. Осередками його були Франкфурт, Страсбург і Геттінген. Найвиразніше він позначився на творчості Й. -Г. Гердера, Ф. Шиллера та ін., які вважали себе «буремними геніями», «штюрмерами», оновлювачами німецької літератури та культури. Й. -Г. Гердер обґрунтував програму цього руху, що мала великий вплив на національне відродження європейських народів, зокрема слов’янських.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) — письменницька організація, яка існувала в Харкові упродовж 19261928 рр. Виникла внаслідок розпаду спілки «Гарт», у якій ще 1925 року утворилася група М. Хвильового «Урбіно», що вбачала головне своє завдання в удосконаленні художньої майстерності. На основі цієї групи і сформувалася ВАПЛІТЕ з орієнтацією на європейський рівень літератури, з відмовою від «масовизму». Склад керівних органів ВАПЛІТЕ змінювався, але фактично організацію очолював М. Хвильовий. У листопаді 1926 р. на загальних річних зборах було обрано новий склад президії. Президентом став М. Куліш, заступником — М. Яловий, секретарем — А. Любченко. Контрольну Раду склали О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко. На початку 1927 р. до ВАПЛІТЕ входило 25 осіб: В. Вражливий, О. Громів, І. Дніпровський, О. Довженко, О. Досвітній, Г. Епік, П. Іванов, М. Йогансен, Л. Квітко, Г. Коцюба, О. Копиленко, М. Куліш, А. Лейтес, А. Любченко, М. Майський, П. Панч, І. Сенченко, О. Слісаренко, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, Д. Фельдман, М. Хвильовий, М. Яловий, Ю. Яновський. Позиції М. Хвильового й ваплітян, заявлені під час дискусії 1925-1928 рр., були піддані дискредитації у виступах компартійних лідерів (Й. Сталін, В. Чубар, Ф. Таран, Л. Каганович, Г. Петровський, А. Хвиля та ін.), у партійних документах («Тези ЦК КП(б)У про підсумки українізації» (червень 1926), постанова «Політика партії в справі української художньої літератури», 1927). Можливо, з тактичних міркувань ВАПЛІТЕ виключила з організації М. Хвильового та О. Досвітнього, а на своїх загальних зборах у листопаді 1927 р. обрала до президії М. Куліша, А. Любченка, О. Слісаренка. Однак і це суттєво не допомогло: унаслідок ідеологічних переслідувань 28 січня 1928 р. ВАПЛІТЕ оголосила про саморозпуск.

ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) — літературна організація, заснована на Всеукраїнському з’їзді пролетарських письменників (Харків, 25-28 січня 1927 р.). Найактивніші члени ВУСППу: Б. Коваленко, О. Корнійчук, І. Микитенко, О. Кулик, В. Коряк, І. Ле, М. Шеремет, П. Усенко, М. Доленго та ін. Організація, займаючись не так творчою, як адміністративно- партійною роботою, мала свої друковані органи («Літературна газета», журнали «Гарт», «Красное слово», «Проліт» ). Проіснувала до 1932, склала ядро майбутньої Спілки радянських письменників України.

«Гарт» — Спілка пролетарських, створена 1923 року у Харкові. Очолював її В. Еллан (Блакитний). Статут проголошував «Гарт» як об’єднання письменників, «котрі стремлять до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури, користуючись українською мовою як знаряддям творчості, поширення комуністичної ідеології та переборювання буржуазної, міщанської, власницької ідеології» [Гарт: альманах 1. — Харків, 1924. — С. 172]. Йшлося також про залучення до літературної творчості «пролетарських мас». «Гарт» мав численні філії у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Кам’янці та за океаном. Філії продовжували діяти й тоді, коли сама організація припинила існування у 1925 р. Членами «Гарту» були В. Еллан (Блакитний), К. Гордієнко, І. Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, І. Кириленко, О. Копиленко, В. Коряк, Г. Коцюба, І. Кулик, М. Майський, В. Поліщук, І. Сенченко, В. Сосюра, М. Тарновський, П. Тичина, М. Хвильовий та ін. Деякі з них входили одночасно і до «Плугу». З-поміж учасників «Гарту» спостерігалися розбіжності, пов’язані, насамперед, із надмірним адмініструванням творчості, прямолінійним офіційним спрямуванням на «широкі маси», на творення «пролетарської літератури». Таких позицій не поділяв М. Хвильовий. 1925 року «Гарт» розпався. Частина письменників на чолі з М. Хвильовим утворила ВАПЛІТЕ, інша пізніше пішла до організації ВУСПП.

«Гілея» — угрупування російських футуристів; утворилося за ініціативою В. Хлєбнікова та Д. Бурлюка в 1910 р., коли з’явився перший збірник «Садок суддів І». До складу «Гілеї»

входили В. Хлебніков, Д. Бурлюк, М. Бурлюк, Є. Гуро, Б. Лівшиц, А. Кручених.

У творчій практиці «Гілеї», заснованій на півдні України в маєтку Бурлюків, спостерігається відгомін українського бароко.

«Горно» — літературне угруповання «пролетарських» письменників Західної України (В. Бобинський, С. Тудор, А. Волощак, Н. Матулівна, П. Козланюк, Я. Галан, Мирослава Сопілка та ін.), які належали до КПЗУ, проголошували комуністичні декларації, друкували твори у журналі «Вікна». Припинило діяльність у 1933 р. у зв’язку з репресіями тогочасної Польщі.

«Група 47» — об’єднання західнонімецьких письменників, що було створене 1947 р. за ініціативою Г. В. Ріхтера. До складу групи входили Г. Белль, Г. Грасс, М. Вальцер, І. Айхінгер та ін. Письменники не дотримувались єдиної ідейно-естетичної позиції, але сприяли посиленню в літературі гуманістичних та соціально-критичних тенденцій. 1972 року група припинила своє існування — саморозпустилася.

«Група 61» (Дортмундська група 61) — об’єднання західнонімецьких письменників, що було створене 1961 року. До складу групи входили М. фон дер Грюн, Ф. -Й. Деренгардт, Х. -Г. Вольграф, К. Гайслер та ін. Представники цього об’єднання тяжіли до гострої соціальної критики та документалізму, культивували у своїй художній творчості такі малі форми, як оповідання, нарис, замальовка, вірш, п’єса (сцена) для вуличного театру тощо. 1970 року група розпалася.

«Жовтень» — літературне угрупування (1924-1926), засноване у Києві на базі «Асоціації комун культу». Платформа «Жовтня», що полягала в розбудові «пролетарської» культури, літератури та мистецтва, виявилася суголосною маніфестам авангардистів, «Гарту» та «Плугу», дарма що представники «Жовтня» їх критикували. До складу «Жовтня» входили В. Десняк, І. Ле, Я. Савченко, Ф. Якубовський, М. Терещенко, Ю. Яновський, В. Ярошенко та ін. Після розпаду «Жовтня» більшість його членів перейшла до ВАПЛІТЕ, незначна частина — до ВУСППу.

«Жовтневе коло» — літературна група українських письменників-емігрантів лівої орієнтації, яка виникла в Празі в середині 20-х рр. ХХ ст. До неї входили А. Павлюк, В. Хмелюк, С. Масляк та ін. Мала зв’язки з лівими авангардистськими течіями в чеській літературі.

«Західна Україна» — літературна організація, яка діяла в 19251933 рр. у Харкові та Києві, спочатку як селекція спілки селянських письменників «Плуг», а з квітня 1926 р. — як окрема літературно-мистецька спілка, що об’єднувала понад 50 письменників і художників, здебільшого вихідців із західноукраїнських земель, на той час окупованих Польщею, Румунією, Чехословаччиною, а також письменників, що й далі жили на цих територіях і в США, Канаді, Німеччині. «Західна Україна» мала свої філії також в Одесі, Катеринославі, Полтаві та ін.

Члени «Західної України» брали участь в інших літературних об’єднаннях — «Плуг», «Гарт», ВУСПП, «Молодняк» тощо. З-поміж найактивніших представників «Західної України» — В. Атаманюк, В. Бобинський, Д. Бедзик, В. Гжицький, В. Гадзінський, М. Гаско, Д. Загул, М. Кічура, М. Козоріс, Ф. Малицький, М. Марфієвич, Д. Рудик, Мирослава Сопілка, І. Ткачук, А. Тур- чинська, М. Тарновський, А. Шмигельський та ін. У програмовому документі, прийнятому на І з’їзді «Західної України» (1930) за умов ідеологізації літератури та мистецтва, спілка ставила своїм завданням висвітлення «позаестетичної» проблематики, зокрема тяжкого становища трудящих у Західній Україні та Буковині, закликала до єднання з Україною тощо. У 30-ті рр. ХХ ст. переважна частина західноукраїнських письменників була репресована. Винятком стали Д. Бедзик, А. Турчинська, А. Шмигельський. Після тривалих років поневірянь у більшовицьких таборах повернулися до літературного життя М. Гаско, Ф. Малицький, В. Гжицький, М. Марфієвич. 1933 року була ліквідована. «Західна Україна» мала своє видавництво й друковані органи.

«Ланка» — об’єднання київських літераторів, що утворилося 1924 року з АСПИСу (Асоціація письменників). 1926 року змінило назву на МАРС (Майстерня слова). Входили письменники В. Підмогильний, М. Івченко, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, Т. Осьмачка, Я. Качура, Є. Плужник та ін. Друкувалися переважно в журналі «Життя й революція». Як і «неокласики», «ланківці» («марсівці» ) нехтували політичними пристосуваннями, не зважали на тиск партійних органів. Саме тому 1929 року об’єднання було ліквідоване, а його учасники протягом 30-х рр. — репресовані (Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний та ін.). Т. Осьмачка помер в еміграції (1962), М. Івченко — на Кавказі (1939), Б. Антоненко-Давидович упродовж двадцяти років перебував на засланні, 1956 року був реабілітований, але до кінця життя (1984) залишався «опальним».

«Листопад» — літературна група українських письменників національно-патріотичного спрямування, яка існувала у Львові в 1928-1931 рр. До неї входили Р. Драган, Б. Кравців, Р. Ольгович, Ю. -Є. Пеленський, В. Янів та ін. Продовжували мотиви стрілецької поезії, видавали збірник «Литаври», виступали на сторінках журналу «Літературно-науковий вісник».

«Логос» — літературна група українських письменників католицького спрямування у Львові (1927-1931). Друкованим органом «Логоса» був журнал «Поступ», твори учасники групи друкували у видавництві «Добра книжка». До групи належали О. Мох (Орест Петрійчук), Гр. Лужницький (Меріям), В. Мельник (Василь Лімниченко), С. Семчук, Д. Бандрівський, Р. Сказинський, Т. Коструба та ін. Програмовими були принципи християнської моралі, протидія атеїзмові та матеріалізмові, у стильовому плані «логосці» орієнтувалася на поетику символізму.

«Молода Бельгія» — літературне об’єднання, яке існувало в Бельгії у 1880-1890-ті рр., обстоювало принципи самодостатності мистецтва, його реалізації на іманентній основі, свободу творчої діяльності. При об’єднанні виходив однойменний часопис. Очолював «Молоду Бельгію» М. Валлер, до складу його входили Е. Верхарн, К. Лемоньє, А. Жіро та ін. «Молода Бельгія» так само, як і французький модернізм, справила великий вплив на розвиток європейського модернізму, який постав на перехресті західної «філософії життя» та вітчизняної «філософії серця».

«Молода муза» — літературне угрупування українських письменників, діяло у Львові протягом 1906-1909 рр. До «Молодої музи» належали В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб, С. Чарнецький, М. Яцків. Близькими до цієї групи були письменники Ф. Коковський, М. Рудницький, О. Туринський, композитор С. Людкевич, скульптор М. Паращук, маляр І. Северин та ін. Друкованим органом «Молодої музи» був журнал «Світ».

Учасників об’єднувала орієнтація на модерністські тенденції в західноєвропейській літературі, заперечення надмірної заангажованості літератури, ідея краси як іманентної властивості української душі, опозиція до міметичних форм мистецтва. Основні засади «Молодої музи» були близькі творчим принципам М. Вороного, Олександра Олеся, М. Філянського та інших письменників, які гуртувалися навколо журналу «Українська хата», де часто друкувалися поети-«молодомузівці». Навколо засад раннього

українського модернізму точилася полеміка між його прихильниками М. Євшаном, М. Сріблянським, А. Товкачевським та противниками — І. Франком, С. Єфремовим, Д. Лукіяновичем та ін. «Молода муза», зокрема представники її символістської платформи, мали вплив на розвиток української поезії початку 20-х рр. ХХ ст. При «Молодій музі» діяло видавництво під однойменною назвою, засноване 1906 року.

«Молода Німеччина» («Junge Deutschland» ) — група німецьких письменників (Л. Вінбар, К. Гуцков, Г. Лаубе, Т. Мундт та ін.), які під впливом Липневої революції 1830 року різко заперечили романтизм та культ Й. Ґете в літературі, обстоювали потребу поширення соціально заангажованих художніх творів. 1835 року заборонена німецьким Союзним сеймом. В Україні поширювалися твори К. Гуцкова (драма «Урієль Акоста» ), А. Грюна, М. Гартмана (у перекладах І. Франка, П. Грабовського та ін.).

«Молода Польща» («Mloda Polska» ) — назва періоду розвитку польської літератури й кінця XIX ст. до початку Першої світової війни, походить від назви циклу програмових статей Амурського в краківському часописі «Zycie» (1898). «Молода Польща» в літературі постала як виразник естетики модернізму, пов’язаної з європейською «філософією життя» та бурхливим відродженням національної свідомості, характеризувалася складним переплетінням символістських, неоромантичних, імпресіоністських, а з 1910 р. — експресіоністських тенденцій.

Естетична програма «Молодої Польщі» не мала внутрішньої цілісності: в ній ішлося й про потребу запровадження в мистецтво елітарних принципів (З. Пшесмицький, псевдонім Міріам), які подеколи межували з містичними уявленнями (С. Пшибишевський), і про необхідність неоромантичного оновлення літератури та усвідомлення відповідальності письменника за долю нації (С. Виспянський, Я. Каспрович), і про загострення соціального критицизму (С. Жеромський, В. Струг та ін.); її представники були новим поколінням, яке різними шляхами простувало до спільної мети — високого мистецтва і незалежної батьківщини. «Молода Польща» мала безпосередній вплив на українських письменників (В. Стефаник, Лесь Мартович), особливо на «Молоду музу» (Б. Лепкий, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), які шукали власні джерела українського модернізму, не втрачаючи творчого зв’язку і зі «Скафандром», основу якого після війни складала «Молода Польща».

«Молода Україна» — громадсько-політичний рух у Галичині 1870-1890 рр., ініційований І. Франком; протистояв «москвофільству» та «народовству». Представники «Молодої України» репрезентували свої радикальні погляди на сторінках часописів «Друг», «Громадський друг», «Молот», «Світ», «Житє і слово», «Народ», прагнули європеїзації української культури, дотримувалися позитивістських поглядів на мистецтво, обстоювали міметичні принципи художньої творчості. Під такою назвою впродовж 1900-1926 рр. виходили періодичні видання у Львові та Києві, зокрема однойменний часопис (1900-1906) у Львові за редакцією М. Залітача, А. Крушельницького, Я. Стефановича та ін., літературно-художній журнал для дітей (1906; 1907-1912; 1914) у Києві за редакцією Олени Пчілки — додаток до «Рідного краю». Спроби ототожнення «Молодої України» з новою генерацією українських письменників (модерністами) безпідставні, спричинені поверховими асоціаціями з «Молодою Польщею» без урахування їх особливостей. Насправді споріднені ознаки з «Молодою Польщею», «Молодою Бельгією», «срібним століттям» у Росії виявили «Молода муза» та «Українська хата».

МУР (Мистецький український рух) — об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. Засноване 1945 року у м. Фюрт (Німеччина). За час існування відбулося три з’їзди (1945, 1947, 1948) та декілька конференцій МУРу. Головою об’єднання був У. Самчук, заступником Ю. Шерех (Шевельов).

Неоднорідність еміграційного середовища того часу (вихідці з радянської України, західноукраїнських земель, представники міжвоєнної еміграції переважно з Чехословаччини та Польщі) спричинила розбіжності в поглядах на літературу та її призначення, дискусії щодо перспективності літературних стилів тощо. Водночас народжувалися ідеї, які мали об’єднати представників різних світоглядних принципів та політичних орієнтацій. Такою була висунута У. Самчуком ідея «великої літератури», яка базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним — в умовах її бездержавності. Широкого резонансу набула також розроблена в цьому напрямі концепція «національно-органічного стилю» Ю. Шереха. Незважаючи на розбіжності в ідеологічних та естетичних поглядах, МУР об’єднав основні мистецькі сили еміграції. До нього входили О. Бабій, І. Багряний, Докія Гуменна, В. Домонтович (Петров), Ю. Косач, І. Костецький, Б. Кравців, Є. Маланюк, Михайло Орест, Т. Осьмачка та ін. Хоча об’єднанню не вдалося організувати періодичного літературного органу та видавництва, усе ж у різних містах вийшли по одному або кілька номерів журналів «Арка», «Заграва», «Хоре», три випуски збірника МУР та однойменний альманах. Твори «мурівців» виходили також у «Малій бібліотеці МУРу», видавництві «Золота брама». Об’єднання припинило існування у зв’язку з переїздом його учасників на постійне проживання в інші країни.

«Мистецький льох» — літературно-мистецький клуб у Києві (1919), заснований Молодим театром на чолі з Лесем Курбасом на вул. Миколаївській, 11. Тут проводилися дискусії, вернісажі, літературні вечори тощо, у яких брали участь символісти (Я. Савченко, В. Кобилянський та ін.), авангардисти (М. Семенко), революційні романтики (В. Чумак), актори Молодого театру та ін.

«Ми» — літературна група українських письменників у Варшаві міжвоєнного двадцятиліття; журнал, який видавала вона та її попередниця, — група «Танк». Група «Танк» зорганізувала видавництво «Варяг» (1933-1939), яке, крім творів Н. Лівицької-Холодної, С. Гординського, В. Ольхівського, А. Крижанівського та ін. українських письменників, «Бібліотеки українського державника», видавало літературний неперіодичний журнал «Ми» (1933-1937 — у Варшаві, а з № 7 (1937-1939) — у Львові, видавець М. Куницький). Група та журнал відіграли важливу роль у розвитку української літератури на території Польщі перед Другою світовою війною. Засновниками групи були Є. Маланюк, А. Крижанівський, Наталя Лівицька-Холодна. Увійшли до групи українські письменники, що проживали у Варшаві (ширше — Польщі), львівська літературна молодь, що розірвала зв’язки з «Вісником» Д. Донцова (ЛНВ). На сторінках квартальника «Ми» друкувалися твори Б. Лепкого, А. Крижанівського, Є. Маланюка, Ю. Косача, Наталі Лівицької-Холодної, М. Рудницького, В. Смаль-Стоцького, С. Гординського, Б. -І. Антонича, В. Ольхівського, Я. Дригинича, М. Доленги, Ю. Липи, І. Дубицького та ін. До 1937 р. журнал видавався кожних півроку, у 1939 р. — раз на два місяці. Його редакторами були журналісти І. Дубицький, Б. Ольхівський, письменник А. Крижанівський. Художнє оформлення здійснював чоловік Наталі Лівицької-Холодної і син визначного маляра-імпресіоніста П. Холодного (старшого), маляр і графік П. Холодний (молодший). У першому номері журналу, в есе «Європа і ми» М. Рудницького була викладена програма засновників видання: орієнтація не на донцовсько-липівську заангажованість літератури, а на її естетичні вартості. Журнал був високо оцінений польською критикою.

«Нью-йоркська група» — група українських еміграційних поетів, яка виникла в середині 50-х рр. XX ст. як співдружність митців, об’єднаних спільними поглядами на творчість як можливість якомога повнішого самовияву індивідуальності митця. Хоч назву одержала від місця перебування її ініціаторів, включала також поетів, які мешкали в інших країнах. До неї відносять Б. Бойчука, Женю Василівську, Патрицію Килину, Б. Рубчака, Емму Андієвську, Ю. Тарнавського, Віру Вовк. До групи тяжіли також малярі Л. Гуцалюк, С. Геруляк, Ю. Соловій. Датою народження групи засновники вважають 21 грудня 1958 р., коли під час дружньої бесіди в кав’ярні виникла назва групи й були намічені плани періодичного видання «Нові поезії» та видавництва. Поети «Нью-йоркської групи» в естетичному плані орієнтувалися на поетику модернізму, відхід від традиційних норм і засвоєння нових течій у світовій літературі. Склад групи змінювався. Женя Васильківська та Патриція Килина з часом відійшли від літературної творчості, натомість до групи «примкнули» поети молодшого покоління: Ю. Коломиєць, О. Коверко, М. Царинник, Р. Бабовал, Марія Ревакович. На сьогодні про «Нью-йоркську групу» можна говорити як про історико-літературне явище, яке деякі дослідники, зокрема Я. Розумний, співвідносять із творчістю українських поетів-шістдесятників.

ОБЕРИУ (Об'єднання реального мистецтва) — поетична й театральна група, що існувала в Петербурзі на межі 20-30-х рр. ХХ ст. (К. Волінов, О. Введенський, М. Заболоцький, Д. Хармс, І. Бехтерєв та ін.), представники якої проголосили себе «творцями не лише нової поетичної мови, а й нового почуття дійсності». На їхню думку, набутком мистецтва має бути «конкретний предмет, очищений від літературної та побутової обробки», який передається в поетичних творах «з точністю механіки» через «зіткнення словесних смислів». Як типові авангардисти представники об’єднання тяжіли до алогізму, гротеску тощо, що давало їм змогу виражати певну конфліктність світобудови, одночасно використовувати різні за значенням прийоми (так званий дуалізм). Принципи обернутої події втілювалися і в драматургії, зокрема в п’єсах О. Введенського («Ялинка в Іванові», «Довкіл, можливо, Бог» ) та інших попередників європейського «театру абсурду», «конкретної поезії».

«Озерна школа» — напрям в англійській романтичній поезії на межі ХVШ-ХІХ ст., представники якого (У. Вордсворт, С. Т. Колрідж, Р. Сауті) мешкали в Озерному краї і, заперечуючи нормативи й догми класицизму та Просвітництва, здійснили оновлення англійської лірики на засадах нового світогляду. Їхня позиція вирізняється мрійливістю, співпереживанням природі, увагою до простої людини, ідеалізацією середньовічної минувщини тощо.

ОПОЯЗ (Общество по изучению языка) — група вчених: Б. Ейхенбаум, Ю. Тинянов, Б. Томашевський, Р. Якобсон, В. Жирмунський, які намагалися вивчати літературу як іманентне явище, розглядаючи історію мистецтва як еволюцію стилів, зорієнтовану на постійне оновлення неминуче зістарюваних художніх форм. На жаль, плідні набутки опоязівців викорінювалися радянським літературознавством, натоміть на Заході вони утворили перспективний напрям — структуралізм.

«Парнас» (назва гори в Греції, де, за еллінськими міфами, мешкали музи на чолі з богом Аполлоном; це слово вживається як символ мистецтва (зокрема поезії), як найвищий рівень художньої досконалості) — назва групи французьких поетів, що затвердилася за ними після виходу з друку збірки «Сучасний Парнас» (1866). Відмовившись від романтичного бунтарства та сентиментального ліризму, парнасці проголосили свої естетичні засади: відхід від «прози життя» у світ поезії, використання чудових форм вірша та вишуканої поетичної мови. Вони орієнтувалися на естетичні принципи і довершили культуру поетичного мислення Т. Готьє («мистецтво для мистецтва» ), Ш. Леконта де Ліля. До угрупування входили Т. де Банвіль, Ф. Коппе, А. Сюллі-Прюдом, К. Мендес, Л. К. де Рикар, Ж. М. Ередіа та ін. У виданнях прихильників «чистої» поезії брали участь П. Верлен, С. Малларме та ін. Протиріччя між поетами спричинили розпад групи. Художні здобутки парнасців у царині поетичних форм, ритмомелодики та мови значно вплинули на подільший розвиток французької поезії, а з нею — і на інші європейські літератури.

«Плеяда» — французька поетична школа доби Відродження, назва якої добрана на честь групи поетів-александрійців, утворилася 1549 року. До її складу входили П. де Ронсар, Ж. Дю Белле, Ж. А. де Бії, Е. Жодель, Р. Белло, Ж. Дора, П. де Тіар. «Плеяда» здійснила сміливу реформу літератури, запровадила нові для французької літератури жанри та форми (ода, сонет, елегія,

еклога, комедія, трагедія тощо). У пізніші періоди в ній проступають риси бароко та класицизму.

У 90-ті рр. ХІХ ст. група українських письменників (Леся Українка, В. Самійленко, М. Славінський та ін.) створила літературну організацію під назвою «Плеяда», підкреслюючи тим самим свою спадкоємність у традиції високого поетичного мистецтва.

«Плуг» — спілка селянських письменників; заснована 1922 року у Харкові. Мала свої філії в Києві, Полтаві, Вінниці, Кам’янці-Подільському, Сумах, Лубнах, Прилуках та ін. Ініціаторами створення «Плуга» були С. Пилипенко, А. Панів, І. Сенченко, Г. Коляда, І. Шевченко. До складу «Плуга» входили Д. Бедзик, С. Божко, А. Головко, О. Ведміцький, В. Гжицький, Наталя Забіла, І. Кириленко, В. Минко, П. Панч, П. Усенко та ін. У своїй «ідеологічній та художній платформі» «Плуг» декларував бажання творити нову культуру, зображати життя нового села, керуючись «настановами» компартії. Однією з провідних ідей спілки протягом 20-х рр. була ідея «змички міста з селом». Спілка не ставила перепон щодо користування тими чи іншими художніми засобами, хоч під впливом офіційної критики віддавала перевагу реалізму, часто спримітизованому.

Спочатку в рядах спілки було 63 письменники, згодом — кількасот. У період Літературної дискусії 1925-1928 рр. «Плуг» критикували за «масовизм» і «просвітянство», зниження художніх критеріїв, що спричинило «чистку» його рядів. Відчутними були зусилля спілки щодо виховання молодих літературних кадрів, які в міру зростання переходили до літературних об’єднань «Гарт», ВУСПП «Молодняк», ВАПЛІТЕ, «Нова генерація». «Плуг» мав свої видавництва, періодичні та неперіодичні видання. Ідеологом «Плугу» виступав С. Пилипенко. На початку 30-х рр., у час сумнозвісного «заклику ударників у літературу», було створене дочірнє об’єднання «Плугу» — «Трактор». На початку 1931 р. «Плуг» був перейменований на Спілку пролетарсько-колгоспних письменників. Після постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) «Плуг» припинив своє існування.

Празька школа — група українських поетів і письменників, які після громадянської війни 20-х рр. ХХ ст. опинилися за кордоном, переважно в Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу. «Празька школа» охоплює творчість Ю. Липи, Ю. Клена, О. Лятуринської, Г. Мазуренко, О. Ольжича, О. Теліги, Л. Мосендза. Проза письменників, яких В. Державин назвав «Празькою школою», вагома змістом, цікава формою.

Представники «Празької школи» — це передусім поети, покликані в літературу бажанням оповісти про себе та свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза — глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя. Тому й намічався в письменників перехід до прози, у чомусь схожий та відмінний водночас: для одних — це віднайдення свого «Я», для інших — пошуки нових амплуа, для декого — наслідок розчарування в можливостях самовираження.

До так званої «празької школи» входили Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Ольжич, Л. Мосендз, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, О. Лятуринська, О. Стефанович та ін. Це поєднання письменників і поетів уважати літературною організацією можна лише умовно, адже воно не мало ні статуту, ні членства, ні структури, як, скажімо, «Гарт» чи ВАПЛІТЕ. Чимало представників організації жило не тільки в Празі, а й у Варшаві, Львові та інших містах Європи. «Пражани» витворили довкола себе потужні силові поля «аристократизму духу», стали осередком формування нового типу українця, який зумів інтелектуалізувати чуттєву стихію української ментальності, дисциплінував її, увів у тверді береги перспективної форми, надав українському руху чіткого спрямування. Яскравим документом такої якісної зміни в культурі та літературі була їхня історіософічна лірика.

Також поети-пражани заклали особливий тип художньої мови в XX ст. (історична, археологічна, релігійна, міфологічна, мілітарна лексика), що залишила глибокий слід в українській поезії і своїми можливостями збагачувала й збагачує наступні літературні покоління. У контексті ідейно-естетичних, філософських, стильових шукань української літератури XX ст. пражани залишилися самобутніми й органічними в рідній культурі та перед сприйманням тих чи інших інновацій, а ті експерименти, що були їм властиві, лише поповнили невичерпні можливості українського художнього слова.

Празький лінгвістичний гурток — осередок діяльності одного з основних напрямів структурної лінгвістики, створений 1926 року. До нього входили чеські (В. Матезіус, Я. Мукаржовський, В. Гавранек та ін.) та російські (Н. Трубецькой, Р. Якобсон) учені-мовознавці. Основна ідея — уявлення про мову як функціональну систему, про автономність поетичної мови. Празький лінгвістичний гурток подав оригінальне розв’язання проблеми синхронії — діахронії, найповніше його концепція розкрилася у фонології, в актуалізації проблеми художнього знака, крізь яку розглядалася літературна творчість як комунікативний процес (теорія «бінарних опозицій» ) тощо. Діяльність Празького лінгвістичного гуртка позначилася на розвитку структуралізму в літературознавстві.

Прерафаеліти — група англійських поетів і художників, які 1848 року об’єдналися до «Прерафаелітського братства», спираючись у своїх поглядах і художній практиці на творчість італійських художників дорафаелівської доби (Джотто, С. Ботічеллі), на поезію Данте й англійських романтиків. Для цього угрупування характерними були культ краси, містичні мотиви тощо. Очолював «братство» художник і поет Д. Г. Росетті. 1850 року прерафаеліти випустили чотири номери часопису «Росток». Їхня творчість вплинула на деяких представників декадансу наприкінці ХІХ ст. (А. Суїнберн, О. Уайльд та ін.).

«Слово» — об’єднання українських письменників в еміграції. Ідея створення його з’явилася під час наради літераторів 26 червня 1954 р. в Українському літературно-мистецькому клубі в Нью-Йорку. Офіційно організація «Слово» була проголошена на установчих зборах 19 січня 1957 р. «Слово» є продовженням основних принципів свого попередника — МУРу. Воно об’єднало українських письменників із багатьох країн світу з метою сприяння розвитку незалежного письменства, літературно-мистецької критики та зв’язку літератури з читачем. До членів-засновників об’єднання належали Е. Андієвська, І. Багряний, Віра Вовк, О. Зуєвський, І. Керницький, І. Качуровський, Ю. Лавріненко, Вадим Лесич, Б. Кравців, Є. Маланюк, Б. Нижанківський, Яр Славутич, О. Тарнавський, Ю. Шевельов та ін. Від установчих зборів до 1975 р. головою «Слова» був Г. Костюк, потім — О. Тарнавський, а після його смерті в 1992 р. — Л. Палій. Об’єднання періодично проводить з’їзди, у яких беруть участь делегати від філій з Австралії, Англії, Аргентини, Бразилії, Канади, Німеччини, США, Франції та інших країн. З 1962 р. «Слово» видає неперіодичний орган під однойменною назвою (вийшло 12 випусків), австралійська філія — альманах «Нові обрії». Члени «Слова» брали участь у міжнародних конгресах ПЕН-клубу, де виступали на захист репресованих українських письменників на батьківщині. Після здобуття Україною державної незалежності встановилися тісні контакти між об’єднанням і Спілкою письменників України.

СПУ (Спілка письменників України) — літературна організація України, яка об’єднує письменників, літературних критиків, літературознавців; створена 1934 року як складова частина Спілки письменників тогочасного СРСР. Мала назву СРПУ (Спілка радянських письменників України). Вищий орган СПУ — з’їзд, виконавчий — правління. У різні часи СПУ очолювали І. Кулик, А. Сенченко, О. Корнійчук, М. Рильський, М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, В. Козаченко, П. Загребельний, Ю. Мушкетик. Вона розгалужена на обласні організації, має власне видавництво («Український письменник» ), періодичні видання («Літературна Україна», «Вітчизна», ««Київ», «Дзвін», «Березіль» та ін.). Створена як провідний канал так званої «політики партії в галузі художньої літератури», СПУ однією з перших у 80-ті рр. розгорнула активну діяльність, спрямовану проти втручання компартії в духовну сферу, у художню творчість, стала одним із осередків національного відродження та розбудови незалежної Української держави.

«Танк» — літературне угрупування української еміграційної молоді, відгалуження «празької школи», засноване 1929 року у Варшаві за ініціативи Ю. Липи (Н. Лівицька-Холодна, А. Крижанівський, Є. Маланюк, П. Холодний-син, О. Теліга, Б. Ольхівський, П. Зайцев, В. Дядик та ін.). «Танк» виник як результат полеміки творчої молоді в еміграції з Д. Донцовим, схильним до нав’язування національної заангажованості та недооцінки естетичних якостей художніх творів, підпорядкування творчості ідейній доктрині. Накреслюючи перед собою мету формування «державницької літератури», орієнтуючись на «синтез героїзму, господарності, волі», «танківці» намагалися врівноважити критерії правди і краси, позбавити їх небажаного протистояння, відстояти творчу автономію національного митця, не відмежованого і від своїх громадських обов’язків. Про це мовилося у виданні «Статті про "Танк"» (1929), де містився програмовий «Лист до літераторів» Ю. Липи та «Група "Танк"» Є. Маланюка. І хоч це літературне угруповання розпалося в 1929 р. (не без втручання Д. Донцова, занепокоєного появою непідвладних йому художніх структур), його ідеї реалізувалися пізніше на сторінках часопису «Ми» [див. : «Ми» ], газети «Назустріч», до складу авторських колективів яких входили колишні «танків ці», власне, представники «празької школи».

1933 року група перейменувано на видавництво «Варяг»; у Варшаві мала своє однойменне видавництво.

Літературна премія

Нобелівська премія — одна з найбільш престижних міжнародних премій. Заснована згідно з заповітом шведського підприємця, винахідника та філантропа Альфреда Бернарда Нобеля, який

винайшов динаміт. Весь свій статок (близько 31, 5 млн шведських крон) він призначив на фінансування міжнародної премії. Згідно з його волею, річний прибуток він цієї спадщини має ділитися на 5 рівних частин між особами, які попереднього року найбільше прислужилися людству в різних галузях діяльності.

1900 року був створений Нобелівський комітет, який виплачує премії. Вручення премій почалося 1901 року.

Прийняття рішення про присудження премії миру довірено норвезькому Нобелівському комітету, члени якого обираються Стортингом (парламентом Норвегії) з числа норвезьких громадсько-політичних діячів, але вони повністю незалежні від Стортингу в ухваленні рішення про лауреата. Премія миру може присуджуватися як окремим особам, так і офіційним та громадським організаціям.

За час існування премії було лише одне нововведення: 1968 року Шведський банк з нагоди свого 300-річчя запропонував виділити гроші на премію з економіки, і Нобелівський комітет взяв на себе зобов’язання з їхнього розподілу. За традицією, премії з фізики, хімії, медицини, літератури й економіки вручає в Стокгольмі в Концертному залі король Швеції.

За статутом Нобелівського фонду, висувати номінантів із літератури можуть такі особи:

¾члени Шведської академії, інших академій, інститутів і спільнот з аналогічними завданнями й цілями;

¾ професори історії літератури та мовознавства університетів;

¾ лауреати Нобелівських премій у галузі літератури;

¾голови авторських союзів, що представляють літературну творчість у відповідних країнах.

Лауреати Нобелівської премії в галузі літератури

2011 — Томас Транстрьомер (Tomas Transtromer) — Швеція

2010 — Маріо Варґас Льоса (Mario Vargas Llosa) — Перу

2009 — Герта Мюллер (Herta Muller) — Румунія

2008 — Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо (Jean-Marie Gustave Le Clezio) — Франція

2007 — Доріс Мей Лессінг (Doris May Lessing) — Англія

2006 — Ферит Орхан Памук (Ferit Orhan Pamuk) — Туреччина

2005 — Гарольд Пінтер (Harold Pinter) — Велика Британія

2004 — Ельфріда Єлінек (Elfriede Jelinek) — Австрія

2003 — Джон Максвелл Кутзее (John Maxwell Coetzee) — Австралія

2002 — Імре Кертес (Imre Kertesz) — Угорщина

2001 — Відьядхар Сураджпрасад Найпол (Vidiadhar Surajprasad Naipaul) — Сполучене Королівство Тринідад

2000 — Гао Сінцзянь (Gao Xingjian) — Китай

1999 — Ґюнтер Ґрасс (Gunter Grass) — Німеччина

1998 — Жозеф Сарамаґо (Jose Saramago) — Португалія

1997 — Даріо Фо (Dario Fo) — Італія

1996 — Віслава Шимборська (Wislawa Szymborska) — Польща

1995 — Шеймас Гіні (Seamus Heaney) — Велика Британія

1994 — Кендзабуро Ое (Kenzaburo Oe) — Японія

1993 — Тоні Моррісон (Toni Morrison) — США

1992 — Дерек Волкотт (Derek Walcott) — США

1991 — Надін Гордімер (Nadine Gordimer) — ПАР

1990 — Октавіо Пас (Octavio Paz) — Мексика

1989 — Каміло Хосе Села (Camilo Jose Cela) — Іспанія

1988 — Нагіб Махфуз (Naguib Mahfouz) — Єгипет

1987 — Йосип Бродський (Joseph Brodsky) — Росія

1986 — Воле Шоїнка (Wole Soyinka) — Нігерія

1985 — Клод Сімон (Claude Simon) — Франція

1984 — Ярослав Сайферт (Jaroslav Seifert) — Чехія

1983 — Вільям Ґолдінґ (William Golding) — Велика Британія

1982 — Ґабрієль Ґарсія Маркес (Gabriel Garcia Marquez) — Колумбія

1981 — Еліас Канетті (Elias Canetti) — Туреччина/Велика Британія

1980 — Чеслав Мілош (Czeslaw Milosz) — Польща/США

1979 — Одісеас Елітіс (Odysseus Elytis) — Афіни, Греція

1978 — Ісаак Башевіс Зінгер (Isaac Bashevis Singer) — США

1977 — Вісенте Алейксандре (Vicente Aleixandre) — Іспанія

1976 — Сол Беллоу (Saul Bellow) — США

1975 — Еудженіо Монтале (Eugenio Montale) — Італія

1974 — Ейвінд Юнсон (Eyvind Johnson), Гаррі Мартінсон (Harry Martinson) — Швеція

1973 — Патрік Вайт (Patrick White) — Австралія

1972 — Генріх Белль (Heinrich Boell) — Німеччина

1971 — Пабло Неруда (Pablo Neruda) — Чилі

1970 — Александр Солженіцин (Aleksandr Solzhenitsyn) — Росія

1969 — Семюел Беккет (Samuel Beckett) — Ірландія

1968 — Ясунарі Кавабата (Yasunari Kawabata) — Японія

1967 — Міґель Анхель Астуріас (Miguel Angel Asturias) — Гватемала

1966 — Шмуель Йосеф Аґнон (Shmuel Yosef Agnon) — Ізраїль, Неллі Закс (Nelly Sachs) — Німеччина

1965 — Михайло Шолохов (Michail Sholokhov) — Росія, СРСР

1964 — Жан-Поль Сартр (Jean-Paul Sartre) — Франція

1963 — Георгос Сеферіс (Giorgos Seferis) — Греція

1962 — Джон Стейнбек (John Steinbeck) — США

1961 — Іво Андрич (Ivo Andric) — Югославія

1960 — Сен-Жон Перс (Saint-John Perse) — Франція

1959 — Сальваторе Квазімодо (Salvatore Quasimodo) — Італія

1958 — Борис Пастернак (Boris Pasternak) — Росія, СРСР

1957 — Альбер Камю (Albert Camus) — Франція

1956 — Хуан Рамон Хіменес (Juan Ramon Jimenez) — Іспанія

1955 — Галдор Кільян Лакснесс (Hallder Kiljan Laxness) — Ісландія

1954 — Ернест Хемінгуей (Ernest Miller Hemingway) — США

1953 — Вінстон Черчілль (Winston Leonard Spencer Churchill) — Велика Британія

1952 — Франсуа Моріак (Francois Mauriac) — Франція

1951 — Пер Фабіан Лаґерквіст (Par Fabian Lagerkvist) — Швеція

1950 — Бертран Артур Вільям Рассел (Bertrand Arthur William Russell) — Велика Британія

1949 — Вільям Фолкнер (William Faulkner) — США

1948 — Томас Стернз Еліот (Thomas Stearns Eliot) — США

1947 — Андре Жид (Andre Paul Guillaume Gide) — Франція

1946 — Герман Гессе (Hermann Hesse) — Німеччина, Швейцарія

1945 — Габріела Містраль (Gabriela Mistral) — Чилі

1944 — Йоганнес Вільгельм Єнсен (Johannes Vilhelm Jensen) — Данія

1939 — Франс Еміль Сілланпяя (Frans Eemil Sillanpaa) — Фінляндія

1938 — Перл Бак (Pearl Buck) — США

1937 — Роже Мартен дю Ґар (Roger Martin du Gard) — Франція

1936 — Юджин О’Ніл (Eugene Gladstone O’Neill) — США

1934 — Луїджі Піранделло (Luigi Pirandello) — Італія

1933 — Іван Бунін (Ivan Bunin) — Росія

1932 — Джон Голсуорсі (John Galsworthy) — Англія

1931 — Ерік Аксель Карлфельдт (Erik Axel Karlfeldt) — Швеція

1930 — Сінклер Люїс (Sinclair Lewis) — США

1929 — Томас Манн (Thomas Mann) — Німеччина, США

1928 — Сігрід Унсет (Sigrid Undset) — Норвегія

1927 — Анрі Бергсон (Henri Bergson) — Франція

1926 — Грація Деледда (Grazia Deledda) — Італія

1925 — Джордж Бернард Шоу (George Bernard Shaw) — Ірландія/Англія

1924 — Владислав Реймонт (Wladyslaw Reymont) — Польща

1923 — Вільям Батлер Єйтс (William Butler Yeats) — Ірландія/ Англія

1922 — Хасінто Бенавенте (Jacinto Benavente) — Іспанія

1921 — Анатоль Франс (Anatole France) — Франція

1920 — Кнут Гамсун (Knut Pedersen Hamsun) — Норвегія

1919 — Карл Фрідріх Георг Шпіттелер (Carl Friedrich Georg Spitteler) — Швейцарія

1917 — Карл Адольф Г’єллеруп (Karl Adolph Gjellerup) — Данія, Генрік Понтоппідан (Henrik Pontoppidan) — Данія

1916 — Карл Густав Вернер фон Гейденстам (Carl Gustav Ver- ner von Heidenstam) — Швеція

1915 — Ромен Роллан (Romain Rolland) — Франція

1913 — Рабіндранат Тагор (Rabindranath Tagore) — Індія

1912 — Гергарт Гауптман (Gerhart Hauptmann) — Німеччина

1911 — Моріс Метерлінк (Maurice Maeterlinck) — Бельгія

1910 — Пауль Йоганн Людвіг Гейзе (Paul Johann Ludwig Heyse) — Німеччина

1909 — Сельма Лагерлеф (Selma Ottilia Lovisa Lagerlef) — Швеція

1908 — Рудольф Крістоф Ойкен (Rudolf Christoph Eucken) — Німеччина

1907 — Редьярд Кіплінг (Rudyard Kipling) — Велика Британія

1906 — Джозуе Кардуччі (Giosue Carducci) — США

1905 — Генрик Сенкевич (Henryk Sienkiewicz) — Польща

1904 — Фредерік Містраль (Frederic Mistral) — Провансаль, Хосе Ечеґарай-і-Ейсаґірре (Jose Echegaray Y Eizaguirre) — Іспанія

1903 — Б’єрнстьєрне Б’єрнсон (Bjernstjerne Martinus Bjernson) — Норвегія

1902 — Хрістіан Матіас Теодор Моммзен (Christian Mattias Theodor Mommsen) — Німеччина

1901 — Сюллі-Прюдом (Sully Prudhomme) — Франція

Хоча Україна не має своїх Нобелівських лауреатів, вона є батьківщиною п’яти з них, зокрема одного в галузі літератури (1966) — Йосеф Шмуель Аґнон народився 17 липня 1888 р. у м. Бучач, Австро-Угорщина (тепер Тернопільська область).

Низка науковців, які одержали Нобелівську премію, провели певний час, навчаючись або працюючи в Україні. У Харківському університеті навчалися Саймон Кузнець та Ілля Мечніков.

В Українському фізико-технічному інституті та Харківському університеті викладав Лев Ландау. Ігор Тамм викладав у Одеському політехнічному університеті та у Таврійському університеті, у якому також навчався. Іван Павлов деякий час працював в Одеському університеті.

Декількох українців та вихідців з України було номіновано на здобуття Нобелівської премії, але з різних причин нагороди вони не отримали. До домінантів належали Ісмаїл Гаспринський, Іван Франко, Павло Тичина, Микола Бажан, Іван Багряний, Улас Сам- чук, Василь Стус, Олесь Гончар та Віктор Ющенко.

Додаток IV

Технологічна картка (конструктор) основних типів уроків

Тип уроку

Урок засвоєння нових знань*

Вид

навчальних

занять

Бесіда, лекція, уявна подорож / екскурсія, відеоурок, навчальна конференція тощо

Час,

хв**

Прийоми та методи (за вибором)

Етапи уроку

Організація початку уроку

1

Привітання

Перевірка домашнього завдання

3-5

¾ Фронтальне опитування;

¾ повідомлення учнів;

❖ літературний диктант;

❖ 2***; 7; 9; 23; 27; 30; 51

Мотивація навчальної діяльності

1-2

¾ Здивування;

¾ опорне слово;

¾ незавершена розповідь тощо {див. розділ 4.9)

Актуалізація та корекція опорних знань

3-5

¾ 6; 7; 13; 14; 30

Вивчення:

¾ нової теми

¾ основних понять/ термінів

¾ робота з книгою

20

¾ Слово вчителя;

¾ конспектування;

¾ 18;

¾ 34;

¾ використання ТЗН;

¾ 3; 40; 42 тощо

¾ 46; 56; 57

Первинне закріплення знань

5

¾ Фронтальний усний тест;

¾ асоціативні схеми;

¾ 2

Узагальнення та систематизація знань

2

¾ 5; 7; 11; 16; 17; 21; 28

Контроль та самоперевірка знань. Рефлексія

2-5

¾20; 47

¾ 13 (останній стовпчик)

Підбиття підсумків уроку

1

Слово вчителя

Повідомлення домашнього завдання

1-2







* Мета уроку — вивчення та первинне усвідомлення нового навчального матеріалу, осмислення зв'язків і відносин в об'єктах вивчення.

** Час може несуттєво змінюватися залежно від специфіки теми, підготовленості класу тощо.

*** Тут і далі — див. Додаток I.

Тип уроку

Урок формування умінь і навичок*

Вид

навчальних

занять

Гра, змагання, уявна експедиція, тренінг тощо

Час,

хв

Прийоми та методи (за вибором)

Етапи уроку

Організація початку уроку

1

Привітання

Актуалізація та корекція опорних ЗУН, перевірка домашнього завдання

5

¾ 7; 13 (1-2 графи); 30;

¾ фронтальне опитування;

¾ повідомлення учнів;

¾ літературний диктант;

¾ 7; 23; 27; 30; 51

Мотивація навчальної діяльності

1-2

¾ Здивування;

¾ опорне слово;

¾ незавершена розповідь тощо

¾ 2; 20

Вивчення нового матеріалу (вступні, мотиваційні і пізнавальні вправи

Робота з підручником

20

¾ Слово вчителя;

¾ конспектування;

¾ складання плану/ шпаргалки;

¾ використання ТЗН;

¾ 3; 18; 40; 42 тощо;

¾ 46; 57

Первинне застосування нових знань (пробні вправи)

5

¾ Фронтальний усний тест;

¾ асоціативні схеми

¾ 4; 39; 41

Самостійне застосування учнями знань у нових ситуаціях (тренувальні вправи за зразком, інструкцією, завданням)

10

¾ 5; 7; 9; 17; 24; 26; 31; 45; 47;

¾ 9; 24; 26;

¾ 13 (3-й стовпчик)

¾ 36

Підбиття підсумків уроку

1-2

¾ Слово вчителя;

¾ 6; 28; 29; 33

Повідомлення домашнього завдання

1-2


* Мета уроку — вторинне осмислення вже відомих знань, формування вмінь і навичок їх застосування.

Вид

навчальних

занять

Різні види занять, самостійна робота учнів, тренінг, написання творчих робіт тощо

Час,

хв

Прийоми та методи (за вибором)

Етапи уроку

Організація початку уроку

1

¾ Привітання

Актуалізація та корекція опорних ЗУН, перевірка домашнього завдання

5

¾ 7; 13 (1-2 графи);

¾ 30;

¾ фронтальне опитування;

¾ повідомлення учнів;

¾ літературний диктант;

¾ 2; 4; 7; 10; 14; 23; 27;

¾ 30; 45; 51

Мотивація навчальної діяльності

1-2

¾ Здивування;

¾ опорне слово;

¾ незавершена розповідь тощо

Осмислення змісту, послідовності застосування способів виконання дій


¾ 8; 12; 16; 22; 25; 43; 44; 47

Самостійне виконання учнями завдань під контролем і за допомогою учителя


¾ 1; 24; 26; 36

Звіт учнів про роботу


¾ 5; 15; 17; 20; 35; 52

Теоретичне обґрунтування результатів


¾ 19

Підбиття підсумків уроку


¾ Слово вчителя;

¾ 28; 29; 33

Повідомлення домашнього завдання



* Мета уроку — опанування вмінь самостійно в комплексі застосовувати знання, уміння й навички, використовувати їх у нових умовах.

Тип уроку

Урок узагальнення і систематизації знань*

Вид

навчальних

занять

Оглядова лекція, бесіда, опитування, виконання системи завдань тощо

Час,

хв

Прийоми та методи (за вибором)

Етапи уроку

Організація початку уроку

1

¾ Привітання

Повідомлення теми, мети, завдань уроку та мотивація учіння

1-2

¾ Здивування;

¾ опорне слово;

¾ незавершена розповідь тощо;

¾ 2; 4

Відтворення й узагальнення понять і засвоєння відповідної системи знань


¾ 6; 12; 21; 31; 32; 52

Узагальнення та систематизація основних теоретичних положень науки і відповідних ідей


¾ 1; 8; 15; 16; 22; 25;

¾ 48

Звіт учнів про роботу


¾ 9; 11; 19; 20; 35; 41; 45; 49

Підбиття підсумків уроку


¾ Слово вчителя;

¾ 28; 29; 33

Повідомлення домашнього завдання



Тип уроку

Урок перевірки і корекції знань, умінь і навичок**

Вид

навчальних

занять

Гра-змагання, аукціон, огляд знань, самостійна робота учнів, взаємоперевірка, контрольна робота тощо

Час,

хв

Прийоми та методи (за вибором)

Етапи уроку

Організація початку уроку

1

¾ Привітання

Мотивація навчальної діяльності


¾ 2

Перевірка знання учнями фактичного матеріалу й основних понять


¾ 4; 20; 39

Перевірка глибини осмислення учнями знань і ступеня їх узагальнення


¾ 1; 49

Застосування учнями знань у стандартних і змінених умовах


¾ Контрольні тести; 51;

¾ самостійна робота;

¾ 12; 24; 26;

¾ 36

*Мета уроку – опанування знань у системі, приведення одиничних знань у систему.

**Мета уроку – визачення рівня опанування знань; корекція знань, умінь, навичок.

Тип уроку

Урок перевірки і корекції знань, умінь і навичок

Вид

навчальних

занять

Гра-змагання, аукціон, огляд знань, самостійна робота учнів, взаємоперевірка, контрольна робота тощо

Час,

хв

Прийоми та методи (за вибором)

Етапи уроку

Збирання виконаних завдань, перевірка, аналіз, оцінювання



Підбиття підсумків уроку


¾ Слово вчителя;

¾ 28; 29; 33

Повідомлення домашнього завдання



Підґрунтям навчально-пізнавальної діяльності учнів є діяльність, спрямована на виконання завдань, що поступово ускладнюються, за рахунок комплексного охоплення знань, застосування їх на різних рівнях.

Тип уроку

Комбінований урок*

Вид

навчальних

занять

Бесіда, лекція, уявна подорож / екскурсія, відеоурок, навчальна конференція тощо

Час,

хв

Прийоми та методи

(за вибором)

Етапи уроку

Організація початку уроку

1

¾ Привітання

Перевірка виконання учнями домашнього завдання практичного харктеру


¾ 4; 10; 37

Актуалізація та корекція опорних знань, умінь, навичок

5

¾ 2; 7; 13 (1-2 графи); 30

¾ фронтальне опитування; ™

¾ повідомлення учнів;

¾ ™ літературний диктант; ™

¾ 7; 14; 23; 27; 30 тощо

Перевірка раніше засвоєних знань


¾ 6; 45

Мотивація навчальної діяльності

1-2

¾ Здивування;

¾ опорне слово;

¾ незавершена розповідь тощо (див. розділ 4.9)

¾

Сприйняття та усвідомлення учнями нового матеріалу


¾ 8; 9; 15; 16; 20; 31; 38; 42;

¾ 46; 47;

* Комбінований урок передбачає досягнення двох або декілької рівноцінних цілей: опанування нових знань і перевірка раніше вивченого матеріалу; опанування нових знань і застосування раніше набутих навичок і вмінь; формування вмінь і навичок та їх застосування на практиці та ін.

Тип уроку

Комбінований урок

Вид

навчальних

занять

Бесіда, лекція, уявна подорож / екскурсія, перегляд відео, гра, змагання, уявна експедиція, тренінг, написання творчих робіт тощо

Час,

хв

Прийоми та методи (за вибором)

Етапи уроку

Осмислення, узагальнення і систематизація знань


¾ 1; 5; 11; 16; 19; 21

Підбиття підсумків уроку


¾ Слово вчителя;

¾ 28; 29; 33

Повідомлення домашнього завдання



Уроки розвитку зв'язного мовлення (написання переказу)

Вид

навчальних

занять

Урок

навчального

переказу*

Час,

хв

Урок переказу з творчим завданням

Час,

хв

Урок контрольного переказу

Час,

хв

Етапи уроку

Організація початку уроку

1

Вступна бесіда

2

Перше читання тексту

2-3

Бесіда за змістом прочитаного

3-5



Пояснення нових слів та їх запис на дошці

3-5

Складання плану

3-5

Самостійне складання учнями переказу

7-10

|Мовний аналіз тексту

4-5

Повторне читання тексту

3-5

Підготовка чорнового варіанту переказу

10

Редагування роботи та переписування її начисто

5

Самоперевірка учнями написаного в чистовому варіанті

3-5

Перевірка та аналіз робіт

До наступного уроку

Доопрацювання переказів

* Зазвичай використовують спарені уроки: якщо урок один – роботу учні завершують вдома. Робота з доопрацюванням навчальних переказів проходить після їх перевірки.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.