Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Нові твори та імена в програмі з української літератури 7-11 класи: Посібник для вчителя - Орищин Р. Ф 2005
Людська душа - то Божий храм (за творами Українських письменників, композиторів, піснярів)
Всі публікації щодо:
Пісні
Тема. Людська душа — то Божий храм (за творами Українських письменників, композиторів, піснярів).
Мета: розкрити учням поняття «Божий храм», храм найвищого людського єства — душі; довести, що цей храм — святий, і нівечити його не можна; що він не існує поза любов'ю, чесністю, совістю; виховувати любов до поетичного слова, пісні, музики, що зігріває, підносить на п'єдестал любові, віри, надії кожну душу, облагороджує її, додає сили, терпіння, вчить не цуратися свого роду і народу, дотримуватися традицій, звичаїв, обрядів, цінувати мову, любити й шанувати батька, матір, бути вірними синами й доньками своєї рідної землі, нести в серцях любов до України.
Обладнання. Записи пісні У виконанні Назарія Яремчука на слова О. Злотника «Батько і мати»; П. Дворського «Храм душі». Вишитий рушник — символ віри, надії, любові; ілюстративний матеріал.
Душа втрачає дивоцвіт,
Коли любов її не зігріває.
Ганна Васильченко
Я народився і жив для добра і любові.
О. Довженко
Ти не бійся дивитися
В мої розтривожені очі,
Очі -
Вікна моєї душі.
В. Симоненко
Хід уроку
І. Мотивація навчальної діяльності.
Вчитель. Діти! Сьогодні проводимо нестандартний урок — урок музики і літератури. Тема — незвичайна: «Людська душа — то Божий храм.» «Болить душа» — так часто кажуть люди,
Болить душа… І ліків тут нема,
Мабуть, хворіє від простуди,
Коли життя — засніжена зима,
Коли мороз байдужості, зневіри
Застудить ніжні пагони добра,
Коли сплелося все у будні сірі
Й на серце тисне гріх, немов гора.
Болить душа… Напевно, хвора дуже,
Бо в нас вона — під пилом забуття.
Й стоїть душа, де вітри віють дужі
На перехрестях долі і життя,
Лід егоїзму холодом стискає,
І душать душу власні почуття,
Повільно, мовчки, важко помирає,
І в нас нема до неї співчуття.
Болить вона… Не може не боліти —
Забутий Лікар серця і душі
Стежки до Бога втрачені, розбиті
Й давно лежать в пилу і спориші.
І все життя — служіння тільки злому,
Де лиш неправда, ненависть, війна.
Там для душі тягар важкий і втома,
Тож не дивуйтесь, що болить вона.
Ю. Вавринюк. «Болить душа»
Це — урок духовності, добра, краси людської душі. Ми повинні розкрити поняття «Божий храм», храм найвищого людського єства — її душі; довести, що цей храм — святий, і нівечити його не можна, що він не існує поза нашими чеснотами любові, віри, совісті, честі; показати, що письменники словом, композитори музикою возвеличують, підносять людську душу, облагороджують її, додають сили, терпіння, вчать не цуратися свого роду, народу, своєї рідної землі.
II. Актуалізація опорних знань.
Учитель. Яке завдання ви отримали до цього уроку?
Учні. Знайти і підібрати твори українських письменників, композиторів та піснярів, які б розкривали душу людини як святиню, як храм.
Учитель. А шо ж таке храм?
Учні. Церква, Собор, Святе місце, Святиня, Боже місце і т. д.
Учитель. А душа?
Учні. Внутрішній стан людини.
Учитель. Напевно, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб підібрати такі твори, які б розкривали дану тему.
Отже, йтиметься про найсвятіше, що є у кожної людини, — душу як величний храм (і як цей храм оздоблюється).
(Учні записують тему в зошити.)
III. Засвоєння нових знань.
Учитель. Слово, як плуг, орало правічний переліг життя, і з чорноземної скиби його виростали пости, і в кожного на устах в часи недолі і радості була своя молитва.
(Учитель музики виконує пісню «Молитва».)
Слово — як собор, і в його святості палахкотять, як свічки, праведні душі поетів, і з блакитного купола благословляє їх небо.
Шахтар починається з вугілля і відповідає за тепло. Хлібороб починається з зерна і відповідає за хліб. Письменник починається зі слова і відповідає за душу людську, за правду.
Учитель музики. З чого починаються композитор, пісняр?..
Учитель літератури. Отже, сьогодні на уроці переплелися два предмети, об’єднані одним — мистецтвом.
А мистецтво — це перетворення. Слово — храм душі, вимір людського духу. Письменник володіє словом, утверджує людину, відчуває відповідальність перед мертвими, живими і ненародженими.
Слово вчителя музики.
Учитель літератури. Тему сьогоднішнього уроку ми розкриваємо, ступаючи уявними сходинками. Простежимо, як возвеличується храм душі, починаючи з малого.
Учениця. — Все, і доброго, і злого,
починається з малого.
— Ти — храм! У тебе свій і бог, і хрест,
твоїм святиням моляться достойні,
піднявсь він духом ввись на сотні верств.
Твоя душа в цім храмі — на престолі.
А. Янков
Учитель. Тобто з храму власної душі до храму величного, неповторного; до храму рідної України.
Аби розкрити душу людини через рід, родину, мову, історію, культуру, любов, працюємо за планом.
(Учні поступово записують план уроку.)
План
1. «В душі У кожного — свій Храм».
О. Сидоренко
2. ’’Коріння й крона і краси безмежний світ Єднає нас в міцнім родиннім колі».
С. Галябарда. «Родинне коло»
3. «Рідне слово — тая м’ята, материнка, рута,
І невже ж, пахуча мова, будеш ти забута».
Агатангел Кримський
4. «Наших дум і совісті коріння,
і України слово тут живе».
В. Вихрущ. «Козацькі могили»
5. «Я на світі прожив, наче спалах
Зорі на світанні»
С. Галябарда. «Пісні райського саду»
6. «Будуймо храм любові,
Будуймо Україну».
С. Галябарда
Ступаємо на першу сходинку. В руках у мене Біблія. У ній знаходимо такі слова:
«Чи знаєте ви, що ви — Божий храм, і Дух Божий У вас пробуває? Як хто нівечить Божого Храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той — то ви!»
(І послання св. Павла до коринтян.)
Отже, ми з Вами — Божий Храм, в якому повинні бути дев’ять плодів св. Духа: Любов, Радість, Мир, Терпеливість, Доброта, Милосердя, Віра, Лагідність, Стриманість.
Учитель музики. Адже дух людини — світильник Господній… (продовжує думку).
Учитель літератури. Доведіть художніми творами думку, що душа людська — храм.
Учні. (Кожна поезія аналізується.)
— «У кожного в душі — свій храм».
— «Синій птах».
— «Настане день, обтяжений плодами».
— «Храм душі».
(Сл. О. Сидоренко, Л. Костенко, С. Галябарди.)
(Поезії додаються.)
Учитель літератури. Запалює свічку і під тиху мелодію скрипки повторює:
— Рідна хата, татові працьовиті руки, теплі мамині слова, зустріч з родичами за святковим столом… Вогник родинної любові і благодаті. Згадаймо його. І хай він ніколи не згасає в наших серцях, хай гріє в будні і свята…
І добре буде на душі
Од їхнього тепла…
А якщо в когось цей вогник чадний, болючий, запалений не добром, а злом, не заздріть іншим, не ображайтесь на весь світ, постарайтесь запалити в своїй сім’ї такий вогонь тепла й любові, який був би духовною підтримкою усій вашій родині і який був ви пронесли крізь усе життя.
Слово учням. (Звучать поезії І. Гнатюка, С. Галябарди, Л. Костенко.)
Мій дім, либонь, стоятиме віки,
Над ним не владні сили руйнівничі, —
У ньому цеглу клали будівничі
Так, як поети, — слово у рядки.
Мій дім — фортеця, затишна і строга,
Моя духовна стійкість — це залога
І мого дому, й роду, і добра.
І від престолу отчого порога,
Від цих священних вікон і двора
В усі світи веде мене дорога.
Нема ніде так добре, як Удома,
Усі стежки ведуть нас до рідні, —
Засяє вогник в рідному вікні —
Де дінуться і темрява, і втома.
Мій дім — в душі, де світиться мій рід,
І хай іде сто радощів чи бід —
Я не вступлюся з нього ні на мить.
І. Гнатюк
«Спливе життя, як листя за водою».
«Родинне коло».
(Звучить пісня «Батько і мати» або «Родина» у виконанні Назарія Яремчука.)
Учитель літератури. Ми з вами стояли на другій сходинці, на якій розкривається храм душі через рід, родину. Ми не маємо права забувати одвічну Божу заповідь, що «краще золота блистить».
Шануймо батька, шануймо матір. Так каже і Біблія свята.
… Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того люди цураються,
В хату не пускають
Т, Шевченко
Учениця. Читає поезію «Добро і зло».
Учитель літератури. Зло не повинно проростати у ваших душах, хоча ми стикаємося з ним на кожному кроці. Ми маємо відкидати від себе все погане, а тягнутися лише до доброго, бо коли людина втрачає дивоцвіт своєї душі, стає злою, мізерною, обмеженою у своїх діях і вчинках, може образити будь-кого, навіть святая-святих — матір.
Учитель літератури. Наші духовні підвалини — наша мова та історія.
Учениця.
Із пуп’янка долонь
викохується слово,
Беззвучне і гучне,
з роси, з води й сльози.
Молись за нас, молись,
Пречиста Рідна Мово,
Народжена з хлібів і щедрої лози.
Єдина і Свята,
Пречиста Діво Мово,
У полум’ї свічок
прийди в пусті серця,
Навчи молитись нас
блакитно й калиново,
Навчи чудових слів,
яким нема кінця.
Скінчивсь великий піст,
і срібний дзвін голосить:
Душа Твоя жива,
хоч знята із хреста.
Народ до Тебе йде,
Любові дар приносить.
Молись за нас, молись,
Велична і Проста.
Олена Галета
Учениця. Читає твір Ольги Павленко «Лист від онучки» (подано в уривку-інсценізації).
… Сіла я під горіхом на лавочці, листа на столику поклала — надивляюся. Бо що всередині — хтозна… Надивилася. Відклеїла врешті. Читаю. (Лист онучки.)
Учениця.
Бабуню моя ріднесенька,
добрий день!
Бабуню, я Вас люблю!…
… Раптом по радіо щедрівочка. (Здалеку (тобто тихо) звучить щедрівочка.)
Щедрик, щедрик, щедрівочка
прилетіла ластівочка.
Стала собі щебетати
господаря викликати.
(Учениця продовжує читати лист.)
Учитель літератури. Казкову, чарівну силу мають степові простори. Глянеш у високе небо — і бачиш, як у блакитному свічаді, віки давньоминулі, коли тут у битвах писала історію козацька шабля і народжувалась козацька слава.
Учениця. Читає "Козацькі могили» В. Вихруща.
Учитель музики. Розповідає про В. Івасюка.
Учениця. Розповідає про Назарія Яремчука. (Поезія «Пісня райського саду» С. Галябарди.)
Учитель літератури. Ми піднялись на найвищий щабель храму високого — любові до рідної України.
(Поезія «Муруймо храм любові» С. Галябарди.)
Є на світі одна Україна, як тільки одна є в нас мати, і їй — найсвятіша любов.
Є одна в нас Україна, як Великий і єдиний Бог. Будемо молитися неложними устами до Всевишнього, щоб нам Україну хранив, дав їй волю, добру долю і щастя, і ясного світла на многії літа.
(Звучать пісні «Молитва» та вірш «Храм душі».)
IV. Узагальнення та систематизація знань, умінь і навичок.
Учитель літератури. (Під тиху мелодію.) Бережіть храм Вашої душі. Нехай він буде високим, чистим, духовним. Не оскверняйте його. Пам’ятайте: саме від вашого храму залежить, чи буде небо голубим, а пшениця — золотою; чи забудемо, що ми на Вкраїні таки український народ і що є У нас мова, і що українська вона. Що є У нас рід і є висока святість Храму, який випромінює Добро і велику Любов. Будуйте цей Храм цеглинка за цеглинкою. Нехай ніколи не міліють джерела Вашої духовності.
І так хочеться тиші,
І піднятись над світом,
Щоб ридала душа від святих поривань.
Щоби зорі — ясніші.
Щоб земля — білим цвітом,
Й не зміліли джерела від хтивих бажань.
І щоб грунт зачерствілий
Враз дощі напоїли,
І щоб пагони миру зросли у тиші.
Щоби просто, невміло,
У сльозах, у безсиллі
Полилася молитва, як жертва душі…
Ю. Вавришок. «Плач душі»
(Звучить пісня у виконанні П. Дворського «Храм душі»,
О. Шпінь, Н. Курило.
Додаток 1.
В душі у кожного — свій Бог,
І кожен молиться на нього:
Грошам — багач, горілці — випивох,
Ще інший — отчому порогу.
А я молюся за дітей.
Пошли їм, Боже, і ти, Доле,
У час страхітливий оцей
Пшеницею розквітле поле.
Не вибух ядерного грому
І не якусь біду нову,
А втіху батьківського дому
І річки теплу синяву,
І світлі ранки у росі,
І розсип зоряний ночами,
Та щоб у цій диво-красі
Не стали всі вони… рабами!
О. Сидоренко
Додаток 2.
Синій птах
А я все прагну в гори й небо,
Щоб птаха синього спіймати.
Для цього ж крила дужі треба,
Щоб не змогли їх поламати…
Як не злечу, то хай присниться,
Що десь за даллю голубою
Співає в горах синя птиця,
Й дзвенить душа моя струною.
І слову тісно на вустах,
І думка у рядки снується…
Моя душа — то синій птах,
Чи — може, так мені здається?
О. Сидоренко
Ольга Павленко
ЛИСТ ВІД ОНУЧКИ
Оповідання
Одніми в матері писклятко — волосся на собі рватиме. А донька виросте — мати всі очі за старостами видивить: хоч би хто забрав.
Я, хвалити Бога, того клопоту не мала. Оддала доньку вчасно і без пригод. Фата, музики — все, як у людей, було. Наступного дня карафінки червоним перев’язані. Як на мене, то нащо те червоне, коли вже на четвертому місяці? Та хіба мене хто питався? Тепер усім в’яжуть, як подуріли.
Моя хоч одного свого знала. А то, бува, йде червоне весілля, а півсела парубків згадують, як вони сьогоднішню молоду вчора під клубом п’яною волочили.
Уже й не знаю, чи це погано. Бо ж ні одна хвойда потім на заміжжя не скаржиться, а такі, як моя…
Приїхала якось. Ніби нічого, ніби весела. Про те, про се, а тоді в плач:
— Покину!
— Розпився, може? — допитуюсь.
Хитає головою, що ні.
— Гуляє?
Те саме.
— Розлюбив тебе?
— Якби розлюбив, — зверетенилась, — може б, легше було. А то ж любить. Каже, що любить. По-своєму. Знаєш, мамо, що це значить: любить по-своєму?
Знаю, чого не знаю. Ви думаєте, матері геть чисто-все позабувалося. А тут часом такий спогад за серце здавить, що тікав би од цього світ за очі.
— По-своєму любить — це для себе любить. А що мені од тієї любові, мамо? Мені од неї що?!
Дивиться на мене, поради просить.
Знайшла кого просити!
Може, розказати їй, що і з мого жіночого життя лишився тільки «чорний згар та сивий попіл» (чогось ці Лесині слова й досі мені в пам’ятку)?
Ну, розкажу, та й що?
А порадити?
Сказати «розійдіться» — онучки шкода.
Сказати «терпи» — її молодого віку жаль. Бо збіжить він, як хто батогом хльосне.
Сказати «гуляй» — язик не повернеться.
Та наче вона має мене ще й послухати.
— Не я тобі його вибирала, дитино, не я тобі маю й радити. Мені з ним не жити. Сама вирішуй. А що моє серце скиміло з тої миті, як його вперше побачила, ти знаєш.
З тим і поїхала.
І досі живуть. Так що з дочкою усе в порядку.
А з сином — біда.
Старий парубок він у мене.
Ну, старий парубок — не стара дівка, ганьби ніби немає. Відколи приїхав У відпустку, дівчата в селі вітаються до мене, мов до якої вчительки. А котра й зашаріється, здибавшись. Гарний він у мене, як намальований, дарма що перші зморщечки під очима засіялись. І розум та руки на місці. Казала родичка, як їй телевізора справив: «Ото голівка! Там двоє клали, а третій топтав!» Та ще горілки не п’є. Не курить, на гітарі грає. Листоноша щодня цілу купу газет приносить — на відпустку сюди перевів.
Буде дівчатам спокій?
Ой дівчата-дівчаточка! Якби моя воля, кожну б четверту за невістку брала. Тільки ж не моє мелеться.
Останнім часом у місті мав якусь. Довгенько вчащав. Я вже й натякати боялася, щоб не зурочити. А це бачу: зажурився кріпко і — забувся туди дорогу. Спитала б — не хочеться в душу лізти. А не питати… От як не спитаєш?
Прибирала перед святками. Вже сіла спочити. Він коло мене за столом будильника розбирає.
— Болять в мене рученьки, — скаржуся. — Так це мащіння вимотує. Коли б невістка, то вона б горою оббігла, а я вже низом якось.
Гмикнув — і далі в будильнику порпається.
— А цими руками, поки ще здужаю, так би хотілося онучатко побавити.
Подивився на мене і сумно, й докірливо, і з усмішкою:
— Не прибіднюйся, мамо, онучка у тебе вже є.
То я й умовкла.
Справді, є, є онучка, є!
Як народилася, зять із дочкою на другому курсі були. Що то за вчення з дитиною? Привезли до баби — гляди!
Гляділа.
Робота, ясла! Чи захворіє, чи вошей набереться, чи сама занедужаю. За клопотами й не натішилась нею. А все ж і сорочечки вишивала, і віночки на Купайла плела. А казок по-своєму скільки переказала! А колискових понавигадувала!
Забрали на п’ятому році — квартиру одержали.
І досі, мов ніж у серці, зятеві слова, ненароком підслухані:
— Ты, доча, от этой мужицкой мовы совсем одурела. Чтоб я твоё «татку» слышал последний раз! И вообще, больше сюда — ни ногой!
Аби не знала, що його батьки з діда-прадіда в землі гарбалися, легше було б.
Та — Бог йому суддя.
А слова дотримав: онучка відтоді у мене й разу не була.
Дочка слово-друге шкрябне коли-не-коли. Раз на рік приїде та ще раз на рік телеграмою: «С днем рожденья!» Ото й усе.
А так же захочеться часом повірити, що й онучка про мене згадує! Так захочеться! Що не забула, як на березі гусенята пасли, а воно, мале, після дощу в теплих калюжах талапалося. Як у городчику чорнобривці нюхало…
А тоді й протверезію.
Які гусенята? Які чорнобривці?
Вона щоліта на морі, а французька та англійська їй — замість рідної!..
Онучка…
Знає син, що мені болить, а згадав, щоб йому не докучала.
Так-сяк попорала. Пішла в кухню бараболю оббирати. А сльози поміж лушпайки лише «кап» та «кап».
Чую: заходить. Сів і на мене дивиться.
— Мамо, не гнівайся, — просить.
Хіба я гніваюсь? Так мовчу.
— Мамо, не можна мені з нею женитися. Чуєш, мамо?
Чую, чого не чую.
— Мамо, якби ти знала!.. Якби вона так до тебе сказала!..
Підводю на нього заплакані очі. Боже, йому так недобре, а тут ще я!..
— Мамо, я з нею весь час по-російському говорив. А тут наче дідько в мене вселився. Зайшов і кажу: «День добрий, Марієчко». Це замість «Здравствуй, Маша». Видивилась вона на мене і, мов з кілочка: «Марія на облозі телят пасе!» Так і видала, чисто по-нашому, без ніяких акцентів, мамо. Я виду не подаю, радію нібито. За плечі обіймаю: «Он як у тебе гарно виходить!» Ну, то зміряла вона мене таким поглядом, таким поглядом, мамо!.. На останню нікчему так не дивляться! А тоді поскидала мої руки з плечей, наче… наче жаби поскидала. І процідила крізь зуби: «Говори, пожалуйста, по-человечески!»… А ти кажеш — мащіння… Дзвонила після того не раз. Я візьму слухавку і — ні слова. Було, що й сам до апарата підходив. Тільки підходив… Витримав. Тепер Уже не страшно… Мабуть, не скоро на «іноязичну» подивлюся…
— Не шукай, сину, городянки. Бери сільську.
— Доярочку яку-небудь.
— Із доярочки, сину, городянку зробиш. А з городянки доярочка вже не вийде…
Так і добуває відпустку. Мені помагає. По рибу ходить та листоношу з газетами виглядає.
А якось вона з газетами листа принесла. Для мене. Доччина адреса на звороті і… онучка підписана.
Сіла я під горіхом на лавці, листа на столику поклала — надивляюся. Бо що всередині — хтозна…
Надивилася. Відклеїла врешті. Читаю.
«Бабуню моя ріднесенька, добрий день!
Бабуню, я Вас люблю! Вибачте, що не озивалася. Дурна була. Але вже порозумнішала і такою залишуся.
Бабуню, їздили ми в Москву на екскурсію. Усі пішли телевізор дивитися, а я в номері затрималась. Раптом по радіо — щедрівочка! Та сама, якої Ви мене вчили!
І зразу — Ви перед очима. І Ваша ластівочка над вікном. І котяра, що до неї закрадався. Вреднюший був кіт! Він ще живий, бабуню?
Хочу до Вас! Гусенята пасти, чорнобривці нюхати. Хочу в грозу виходити з Вами на веранду боятися.
Неодмінно приїду! Батькові скажу… Ні, не казатиму нічого. Щось придумаю. Але приїду.
Ваша нерозумна, безсовісна «бабчина внучка» Олеся.
P. S. Я після тієї щедрівочки й віршик придумала:
Вечір міниться, сяє Москва,
Кличуть вулиці. — Не до мандрівки,
Не до вивісок, не до реклам,
Коли в радіо — рідна щедрівка…
Ще раз міцно цілую, бабусю моя хороша. Я».
Перечитала. Раз. І другий. І п’ятий.
Сиджу. Усміхаюся.
Так на душі лагідно, тепло.
Стала чогось певна, що й у сина — складеться.
Оно як приходила нова вчителька до мене пісні купальські записувати, поглядав на неї. Гарно так поглядав, по-доброму. А вчора до дзеркала придивлявся, чого давненько не було.
Славненька вчительочка. І говорить звичайно, як оце ми з вами говоримо. Не так, як часом по радіо чи телевізору. Та що там радіо! Сусідська семикласниця кричить до матері, на дискотеку втікаючи: «У мене чясу немає!»
Я дарма що без високої освіти — на мову слух У мене — дай Боже!
А що, коли й Олеся по-городському балакає?
Вона У мене розумниця. Захоче — то й перевчиться. Он — вірші складає…
От чи захоче?..
Господи, так тяжко жити, а я хорошого жду!
Гляди, візьму та ще й дочекаюся.
