Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Нові твори та імена в програмі з української літератури 7-11 класи: Посібник для вчителя - Орищин Р. Ф 2005

«Народе мій, до тебе я ще верну…» (за поезією Василя Стуса)

Всі публікації щодо:
Стус Василь

Тема. «Народе мій, до тебе я ще верну…» (за поезією Василя Стуса).

Мета: ознайомити учнів із постаттю В. Стуса, його життям і творчістю; викликати інтерес до особи справжнього сина народу, незламного борця за волю України, за правду і справедливість; удосконалювати навички виразного читання віршів; формувати у школярів стійку громадянську позицію.

Обладнання. Виставка творів В. Стуса, матеріалів про нього; портрет поета, обрамлений вишитим рушником, прикрашений кетягами калини; архівні фотографії; свічки.

Ще й до жнив не дожив,

зелен-жита не жав,

ані не долюбив.

І не жив. І не жаль.

В. Стус

Хід уроку

I. Мотивація навчальної діяльності.

Вступне слово вчителя.

Дорогі друзі! Сьогоднішній урок присвячено Василеві Стусу, його творчості, його подвижному життю, його пам’яті. «Верни до мене, пам’яте моя!» — писав поет. І сьогодні ми почуємо слова митця, його думки, крик його зболеної, але нескореної душі.

… Ми ще повернемось,

обов’язково повернемось,

бодай — ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

Цими словами В. Стуса розпочнемо наш Урок, і хай він стане уроком совісті, уроком пам’яті для всіх нас на довгі роки.

(До портрета В. Стуса підходять Друг, Ворог і Поет.)

II. Актуалізація опорних знань учнів.

Друг. «Високий, худорлявий, трішки сутулуватий молодий чоловік У темному піджаці і картатій сорочці привертав увагу кожного, хто на нього позирнув би, бо виділявся і в натовпі гострим допитливим поглядом карих очей, широким розкриллям темних брів і впертим, крутим підборіддям людини з міцною волею. Складки, що вляглися з кутиків губ униз, свідчили про пережите, переболене і про настирний пошук — завжди. Такі очі, як У Василя Стуса, не бувають У звичайних людей. Така постава голови, такий погляд, така абсолютна впевненість У вищій правоті істини, і фанатична готовність служити саме Істині, Добру і Красі. До кінця… Друзі любили Василя».

Ворог. А вороги боялися Стуса. Боялися його слова, погляду, усієї його спрямованої проти Зла особистості. «Та не ж бандит, ваш Стус! Ви на нього лише погляньте! Як він дивиться! Як він на нас дивиться, як він на світ дивиться! Та він же ладен вбити усіх нас!.. Що він там із себе корчить героя! Та ми його скрутимо, не таких крутили!»

Поет.

Коли твій вистражданий злочин,

Твоя окрадена любов,

Тоді нехай в часи обмов

Ганьблять тебе ганьбою збочень,

Відступництва, і зрад, і змов, —

Той чорний суд тобі ні по чім

І ти в пусті й холодні очі,

Як в прірву, глянеш знов і знов.

І будуть глузи, глум, погорда —

Тобі найкраща нагорода —

І ти проби й гарт готов.

Ти крізь Мордовії й Сибіри

Нестимеш гордо світло віри

В свою незраджену любов.

(Звучить мелодія пісні "Повіяв вітер степовий'’. Учениця у вишиванці запалює свічку.)

III. Засвоєння нових знань.

Учитель. Як же починалася життєва дорога поета? Зовнішня канва життя Василя Стуса нехитра і вкладається у кілька визначених дат. Народився 6 січня 1938 року У селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області У родині селянина. Дитинство і юність минули на Донбасі — зросійшеному і збюрократизованому.

Стус. «Перші уроки поезії — мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати… Найбільший слід на душі — од маминої колискової «Ой люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою — це не забувається».

Учитель. Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького педінституту у кінці 50-х учителював, «стужілий за справжньою (не донецькою) Україною», як сам писав у передмові «Двоє слів читачеві», на Кіровоградщині, поблизу Гайворона, потім — служба в армії.

Стус. «Там витеплів душею, звільнився від студентського схимництва. Армія — прискорила. Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони.»

Учитель. Післяармійський період він вважав часом поезії, творчої реалізації своїх мрій, надій і планів. Здавалося, відкрилися неозорі дороги, далекі та світлі шляхи. Стус бачив, хоча й не зізнавався в тому навіть самому собі — щоб не наврочити, не сполохати долю, — своє літературне покликання. Можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача… А тим часом, у 1961-1963 роках, учителював у Горлівці, з березня 1963 року працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасе», цього ж року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР за спеціальністю «теорія літератури». До речі, тема його дисертації: «Джерела емоційності твору (на матеріалі сучасної прози)». І весь час писав. Писав багато, особливо вірші, але друкувався зрідка, бо, вочевидь, побоювався критики, а, головне, спрацьовувала висока самовимогливість. Бо вже навіть тоді, коли склалася збірка власних поезій, коли «Дніпро», «Вітчизна» і «Літературна Україна» подали перші добірки його оригінальних віршів, досить вправних перекладів і літературно-критичних статей, навіть тоді Стус не наважився назвати себе поетом.

Стус. «Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі. І думка така: поет повинен бути людиною… А людина — це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі».

Учитель. У цих словах, мабуть, і розкрито головну причину того, що В. Стус став поетом. Його творчий доробок значний і навдивовижу цільний. І весь присвячений Україні, рідному народові, які займали так багато місця у душі поета, що його майже не залишалося для інших тем.

Які поезії В. Стуса вам найбільше запам’яталися? Чому?

Учні читають ранні вірші поета: «Сто років, як сконала Січ» (датований червнем 1963 року), «Не можу я без посмішки Івана» (5-6 грудня 1965 року) та інші, висловлюють свої думки і враження. Наприклад, У вірші «Присмеркові сутінки опали», написаному в жовтні 1968 року, чуємо:

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену,

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом — дарма, душу хай обшмугляю об камінь — все одно милішої нема за оцю утрачену й ледачу, за байдужу, осоружну, за землю цю, якою тільки й значу і якою барвиться сльоза.

В. Стус бачив, як ширшала прірва між тим, що говорила офіційна пропаганда, і тим, що відбувалося у суспільстві насправді.

Учитель. Такий Стус 60-х років. Років, драматичних для нашої історії, бо, дійсно, все більше і більше увиразнювалася невідповідність між реальним плином подій та їх громадсько-політичною оцінкою. Цю невідповідність відчував Василь Стус, тому така трагічна, тужлива інтонація його тогочасної творчості.

Стус.

Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі. Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота.

Очужілий

в своєму тілі. І кавалок болю,

І, самозамкнений, у тьмущій

тьмі завис.

Учитель. Така певна роздвоєність В. Стуса не могла тривати довго. 4 вересня 1965 року громадськість побачила справжнього поета, коли у київському кінотеатрі «Україна» після перегляду фільму «Тіні забутих предків» він виступив з протестом проти арештів творчої та наукової інтелігенції України. Реакція офіційних органів була миттєвою. 15 вересня в Інституті літератури з’явився наказ: «За систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу аспіранта другого року навчання Стуса Василя Семеновича з 20-го вересня ц. р. відчислити з аспірантури інституту». Що далі? Прощавайте, мрії. Стуса поглинула суцільна лавина невдач. Влаштувався кочегаром — звільнили, працював в історичному архіві — і звідти, м’яко кажучи, попросили, пішов на роботу в метро — і там побоялися тримати. Не допомогли ні Спілка письменників, ні ЦК ЛКСМУ, куди звертався, ні інші організації.

Стус. «У душу заходив розпач. Почалося ускладнення хвороби, втрата змоги друкуватися була для мене нестерпною; офіційні особи, що відмовлялися розмовляти зі мною, коли я йшов до них на прийом, тільки посилили відчуття розпачу, зневіри і нестерпно болючої гіркоти».

Учитель. Біль, образа, зневіра, розпач накопичувалися, вимагали ліків, виривалися з душі — то переходили в німий крик, то в бунт на людях, а найчастіше виплескувалися на самоті поетичними рядками.

Стус.

Отак живу: як мавпа серед мавп,

Чолом прогрішним із тавром затури

все б’юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Учитель. Ці рядки з’явилися драматичного 1968 року, особливо важкого для В. Стуса. Не вдалося видати першу книжку «Зимові дерева». Дружина — у тубдиспансері, малий син дістав після грипу ускладнення на легені. Василь везе хвору дитину в Донецьк до батьків. А там також недуги: 80-річний батько після крупозного запалення легенів захворів на грип. Але діватися нікуди — залишив хлопчика, а сам, з високою температурою, вирушає до Києва, бо ж там страждає дружина.

Стус. «І ні копійки грошей, борги, хвора сім’я і жодної перспективи попереду».

Учитель. Розпач затис поета в немилосердних лешатах. Не дивно, що знервований і знесилений безперспективністю свого життя, Василь Стус вдається до крайніх заходів. Після довгих роздумів поет наважився на самовидання своєї лірики. Він передрукував на машинці вірші, упорядкував У збірочку і кілька її примірників подарував своїм знайомим. Один із примірників потрапив за кордон і там вийшов окремою книжечкою. Крім того, Стус почав писати різні заяви, вимагати справедливості бодай для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребували підтримки, які, як і він, відчули, що таке беззахисність і безпорадність перед режимом. А ІЗ січня 1972 року Василя Стуса, як і Є. Сверстюка, І. Світличного, Ірину та Ігоря Калинців, було заарештовано за антирадянську діяльність.

Стус.

Вже цілий місяць обживаю хату,

що, мабуть, і навикнути пора.

Стілець і ліжко, вільних три квадрати,

в віконці грати, а в кутку — нара…

Учитель. 7 вересня 1972 року судова колегія у кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок Василеві Стусу — «позбавити волі У виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки».

(Учні читають вірші ’Тора за горою», «На схід…», «На однакові квадрати», «Яка нестерпна рідна чужина», «На колимськім морозі калина» тощо, в яких йдеться про думки і переживання поета у засланні.)

Учитель. Лише у 1979 році В. Стус повернувся до Києва після Ув’язнення в Мордовії і колимського заслання. А 2 жовтня 1980 року — другий арешт, другий вирок і засудження на 15 років (10 — позбавлення волі і 5 — заслання). Вирок страшний, трагічний і несправедливий. Постає питання: невже ніхто не захистив В. Стуса, не заступився за нього?

Учні згадують лист до учасників Мадридської наради для перевірки виконання Гельсінських Угод, на захист В. Стуса, з яким звернувся видатний учений-ядерник, академік А. Сахаров у жовтні 1980 року, зачитують Уривки з нього: «Учасникам Мадридської наради для перевірки Гельсінських Угод, головам держав-Учасників Гельсінського Акту. 1980 рік позначився в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному фоні вирок Українському поетові В. Стусові вирізняється своєю нелюдяністю. Стус засуджений на 10 років табору особливого режиму і 5 років заслання нібито за антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву і послаблення радянського суспільного і державного ладу… Вирок Стусові — сором радянській репресивній системі. Стус — пост. Невже країна, в якій вже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому? Я закликаю колег Василя Стуса — поетів і письменників в усьому світі, моїх колег-учених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса… Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького правозахисного руху.

Андрій Сахаров 12 жовтня 1980 року, м. Горький.»

Учитель. Стус мав звільнитися восени 1995 року. А в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року під час сухої голодовки Василя Стуса не стало. Що було справжньою причиною смерті? Якими були останні дні життя українського поста?

(Учениця наводить факти зі спогадів Євгена Сверстюка «Загадка смерті Василя Стуса, коментує їх.)

Учитель. Чи передчував поет свою смерть? Чи знав, що повернутися на Україну йому не судилося?

Учні декламують вірші «О Боже мій, така мені печаль», «Як хочеться — вмерти!», «Ще вруняться горді Славутові кручі», зачитують слова з листа Олега Орача до Василя Стуса від 5 березня 1973 року: «Мабуть, тебе вистачить не надовго, але ти встигнеш зробити за три життя. Я певен того, як певен і того, що, зустрічаючись з тобою, дотикався завше до чогось чистого і талановитого».

Учитель. Василь Стус назвав свою останню збірку поезій «Палімпсести» — словом, що означає «напис на рукописі, з якого стерто попередній текст». Так і Стус прагнув очистити історію, поезію, власну душу від нашарувань неправди, фальші, нещирості і відновити текст первісний — істину. Та робив він це тоді, коли на той фальшивий образ було накладено надто багато фарби, і заплатив за цю роботу життям.

Стус.

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Учитель. Він повернувся 19 листопада 1989 року, коли тисячі киян і посланців з усіх куточків України провели в останню дорогу Василя Стуса, Юрія Литвина, вчителя-філософа Олексу Тихого, останки яких привезли з Пермських таборів і поховали на Байковому кладовищі. Борці-патріоти лягли в рідну землю, щоб хоч цим трагічно запізнілим поверненням на Батьківщину пригасити на якусь мить журбу рідних та друзів, розбудити нашу громадянську совість і відкрити весь жах ганебних компромісів та неминучість гіркого каяття.

Вже після смерті поета в Україні з’явилися його книги «Дорога болю» (1990), «Під тягарем хреста» (1991), «Вікна в позапростір» (1992). Тоді ж знято фільм «Василь Стус. Тернова дорога». Після смерті йому присуджено Державну премію України в галузі літератури. Вже після смерті…

(Звучить мелодія пісні «Повіяв вітер степовий ".)

Стус. (На фоні музики.)

Верни до мене, пам’яте моя,

нехай на серце ляже ваготою

моя земля з рахманною журбою.

Хай сходить співом горло солов’я

в гаю нічному. Пам’яте, верни

із чебрецю, із липня жаротою.

Хай яблука останнього достою

в мої, червонобокі, виснуть сни.

Нехай Дніпра уроча течія

бодай у сні у маячні струмує,

і я гукну. І край мене почує.

Верни до мене, пам’яте моя.

IV. Узагальнення та систематизація знань, умінь і навичок. Заключне слово вчителя.

V. Домашнє завдання.

Написати творчу роботу на тему: «Мої роздуми над поезією В. Стуса».

* Матеріал для вчителя можуть використовувати також учні при підготовці повідомлень.

О. М. Грабовська

Урок-бесіда «Пригадай собі голос матері, як хочеш почути совість» (Д. Павличко). (Урок-бесіда з позакласного читання. В. Марченко. «Лист до матері з неволі».)

Тема. "Пригадай собі голос матері, як хочеш почути совість» (Д. Павличко). (Урок-бесіда з позакласного читання. В. Марченко. "Лист до матері з неволі».)

Мета: розкрити життєвий подвиг журналіста-правозахисника В. Марченка; на прикладі його життя формувати в учнів кращі людські якості: принциповість, почуття власної гідності, турботливість про рідних, людяність, стійкість.

Обладнання. Тексти листів, портрет В. Марченка, фотомонтаж, записи класичної музики, виставка книг шістдесятників.

(На дошці записано тему уроку, план, епіграф.)

Словничок.

Епістолографія — листування приватного характеру, шо в кращих своїх зразках має історико-культурне значення.

План

1. «Йому завжди зоріла Україна кровинкою на кінчику пера.»

П. Сорока

2. «Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю.»

В. Стус

3. «Моя духовна стійкість — це залога

І мого дому, й роду, і добра» (І. Гнатюк).

4. «Зойкнула мати, ковтнувши ридання,

Душа моя зойкнула на прощання» (І. Драч).

5. «Скоріше б на мою Вкраїну

до милих лук, гаїв, дібров.

Вона для мене і дружина,

І наречена, і любов!» (О. Герман).

6. «Веди мене, дорого правоти,

Як не мені, дай іншому дійти

На тихі зорі і на ясні води» (Д. Павличко).

7. «Вклонімось матері У ноги

За всі турботи і жалі» (М. Сингаї вський).

Яка святиня — мамина любов…

М. Луків

Хід уроку

1. Актуалізація опорних знань учнів.

Вступне слово вчителя.

Дорогі друзі! Наша українська історія — це терниста дорога мучеників, що своїм життям Утверджували високе право називатися Людьми, Патріотами, Українцями. Алла Горська, Семен Глузман, Василь Стус, Іван Світличний, Левко Лук’яненко і В'ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль та Євген Сверстюк — це лише кілька імен тих, хто у 60 — 80-х кинув виклик радянському тоталітарному режиму. Серед них був молодий журналіст, перекладач Валерій Марченко. У моїх руках книга, яка вийшла тиражем Усього 5 тисяч примірників. Це, мабуть, єдина в епістолярному жанрі свого роду художньо-публіцистична і документальна, жива пам’ятка про неможливість і водночас можливість зберегти в умовах тоталітарної радянської системи собори людських душ. Більше того — здатність підняти собор суверенної людської душі до незбагненних висот — через Голгофу. Це — книга про Сина і Матір, що вистояли у страшному герці з безжалісною системою, бо керувала їхніми вчинками велика любов.

II. Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми, мети і завдань уроку.

Сьогодні ми поговоримо проте, що допомогло правозахиснику Валерію Марченку залишитися самим собою, не схибити, не зректися своїх переконань. Настройте душі свої, відчуйте кожен подих його серця. Йому завжди зоріла Україна Кровинкою на кінчику пера,

Він лиш тоді згинав свої коліна,

Як припадав устами до Дніпра.

Він крила мав, щоб до небес злітати

І молоді, як провесінь, літа,

Він мав покару — так перо тримати,

Як цвях з руки розпнутого Христа.

П. Сорока

Цю поезію наш земляк П. Сорока присвятив В. Івасюку, композиторові із трагічною долею, але, думаю, ми з повним правом можемо адресувати її мужньому В. Марченку.

III. Засвоєння нових знань.

Бесіда.

1. Що ви дізналися про Валерія Марченка, прочитавши книгу?

2. З якого він роду?

3. За що його було засуджено вперше? (Відповідь учнів.)

Вчитель. Кримінальна справа за № 60 була розпочата 25.06.1973 року проти В. Марченка, який народився в Києві 16.09.1947 року, неодруженого, з вищою освітою, працював у відділі зарубіжних літератур газети «Літературна Україна.»

Мати (учениця) розповідає. 1973 рік закінчився. В нашу сім'ю кинули бомбу. Бігала, просила, канючила, повзала, голосила… Вірила, бо звикла вірити людям. Адже живу У державі, є її громадянином, У ній діють закони, є права, чітко визначені в Конституції…

А суд готували. Накрутили шість томів люб’язні слідчі. Розправу вчинили над хворим Валеркою, щоб жаху нагнати на літераторів, на «письменничків» (як висловлювався співробітник КДБ). Горе велике… А духом не занепала…

Вчитель читає вирок (мовою оригіналу). Руководствуясь ст. 323 УПК УССР, судебная коллегия приговорила Марченко Валерия Вениаминовича по ч. 1 ст. 62 УК УССР к 6 годам лишения свободы в исправительно-трудовой колонии строгого режима и к 2 (двум) годам ссылки.

Учень у ролі Валерія Марченка читає. «Мамусю, добрий день! Добридень, Мар’янко й тату! Вітаю вас аж із Західного Уралу — Пермської тюрми. Це вже кінцевий пункт пересилки, наступна й остаточна зупинка буде в таборі… Це дні, які можна порівняти з роками, бо бачив і пізнав стільки всього різного, що ні в казці сказати, ні пером описати. Данте колись блукав по пеклу, звідки виніс масу вражень, лишившись сам неушкодженим. Чимось нагадують його мандрівку і мої поневіряння.»

10.03.1974р.

(Звучить під музику вірш В. Стуса «Весь обшир мій 4 на 4…»)

Учні зачитують листи.

З листа віл 23.04.1974 р. «Мамочко, цілую тебе!… Отримав від тебе безліч листів, і всі мені любі, і всі охоче перечитую. Просто терзаюсь зараз за твої переживання. Я знав, що завдам тобі стільки болю. Чим і як нині можу заспокоювати тебе і себе?… Я знаю, як тяжко тобі знати, що я в біді. Але й мені надзвичайно нелегко чути, що ти так мордуєшся. Пам’ятаєш, у царя Нагана Мудрого був на руці перстень із написом «І це мине». Я дбатиму, щоб це все минуло з якнайменшими втратами для мене…»

З листа від 22.07.1974 р. «Рідна мамочко! Скільки я про тебе думав за цей час! Повір — без твоєї присутності не було жодного дня. Тюрма і табір не ті місця, де повинно б згадуватися ім’я моєї матері. Але нам призначено пройти і це випробування. Я часто бачив сни з тобою, дуже хотів поділитися враженнями від творів Достоєвського, Хемінгуея, ну й, звісно, після того, як надсадно вимагалось: розкажи все, розкайся. Це найжахливіше: бачити, як глумляться над найріднішим тобі і не могти нічого вдіяти…. Я бачив очиці садиста, що впивається власною жорстокістю, що топче твою гідність із всілякими гарними словами про обов’язок, закон…

… Хоча тебе не було поруч, я ніколи не залишався сам на сам з бідою. Біоструми чи якісь інші сили давали відчути: там мамуся, там ті, хто найбільше хвилюється за мене. Це допомагало й розслабляло…»

Мати (учениця у ролі матері) читає. «Мій син У вихорі сміття… Що вже довелося наслухатися і набачитися моєму сину. Та раду давав. Знаходив засоби боронити себе. Утверджуючи з перших днів за собою статус політв’язня, домагався, коли потрібно, ізоляції від покидьків, рецидивістів, заявами боронився від знахабнілих, поза правами і обов’язками, конвоїрів. Моральні затрати були в цьому не дуже відчутні, а от як витримали хворі нирки — одному Богові відомо, бо на те була Його воля».

Із листа віл 1.02.1975р. (читає учень у ролі Валерія Марченка).

«Мамочко! Якось я подумав, що з моїх знайомих ніхто не мав такої матері. Хлопці в один голос визнавали, у Валери мати — клас… Здається мені, наші взаємини — оптимальний варіант для батьків та дітей. Бачу тепер, як повага та любов до тебе облагороджували. Я просто не міг бути з тобою поганим… Таки пощастило мені на неньку-нестареньку».

Бесіда.

1. Яким постає перед вами В. Марченко із листів до матері?

2. Що вразило вас у листах, захопило, викликало роздуми?

3. Знайдіть його думки про смисл життя.

4. Що допомагало вистояти і зберегти незаплямованою душу?

5. Поділіться своїми роздумами над листами Валерія Марченка.

(Відповіді учнів на запитання підтверджуються уривками з листів та статей журналіста.)

(Звучать уривки з листів.)

З листа віл 9.03.1975 р. «Такий гарний світ. Хлопці кажуть, що я великий життєлюб. Таки трохи є… Зачитався Біблією — кладезь мудрості. Як багато ще не знаю з основи основ, без чого не обійтися освіченій людині. Але дарма — поступово надолужу».

З листа 10.07.1975 р. «… Мамочко люба! … оглядаючись на своє генеалогічне древо, гадаю: та левова пайка, що я маю позитивного, припадає на твій бік… А зараз потрібно лише зберегти в собі оте добро. Як казав Чехов, я по краплині вичавлював з себе раба… Виявляється ж, є на світі так званий великий рахунок, за яким людина порядна й мусить вимірювати себе… Знаєш, коли бачиш, що людиною можна залишатися за будь-яких обставин, це вражає…»

З листа віл 31.12.1975 р. «.. Хто слідкує за покликом сумління — перемагає, бо є Людиною. Та на це потрібно величезну силу духу. Дивовижна річ — відданість. Щастя зустріти людину, яка здатна на це, і народитись від такої людини — теж щастя… Друге вже даровано мені життям, а перше сподіваюсь сам віднайти…»

Вчитель. У вересні 1977року Валерія привезли з Пермського табору до КДБ УРСР (Київ, вул. Володимирська, 33) для «перевиховання». Мати просила написати заяву-каяття.

(Учень-Марченко зачитує лист віл 20.10.1977 р. (Журнал «Дивослово», № 9, 1999 р.).)

Мати (учениця) розповідає. Шестимісячне безрезультатне перевиховання завершилося п’ятитижневим етапом до установи ВС 389/36 с. Кучино Чусовського району Пермської обл., під час якого Валерій захворів на запалення легенів, Ускладнилася хвороба нирок. Та тепер Уже на заяви і скарги ніхто не зважав. Його примушували виходити на роботу, поки не знепритомнів. Тоді у дистрофічному стані госпіталізували і з плеври викачали 1, 5 літра рідини. На побаченні у липні 1975 року був Украй виснажений і сказав мені: «Перст Божої Матері у мене на чолі. Вона мене врятувала».

(Лист до сина звучить під музику.)

З вітальної листівки віл 7.02.1978 р. «Люба матусю! Ти — мій безцінний скарб. Світло, що розсіює гнітючу темноту, матерія добра, яку викликаю в уяві завжди, коли мені сумно чи боляче. Відчувати твої страждання (а я відчуваю їх, навіть якби ти надсилала чистий папір) і бути неспроможним нічим зарадити — синівський тягар не з найлегших. Але я вірю в нашу тріумфальну зустріч.»

З листа віл 21.06.1978 р. «Читаю у «Всесвіті» номер 6 цікавий роман «Сервантес». Декілька розділів про його ув’язнення в турків. Я, коли читав, переживав за нього і разом з ним. У тексті згадую прекрасну фразу з «Дон Кіхота»: «Свобода — це єдине, за що можна і треба віддати життя.»

«Ох, ці вартості, їх здатен виміряти лише позбувшись. Як рвався Сервантес із своєї тюрми! Цікаво описує автор чинники, які спонукали цього зовсім не найдужчого чоловіка вірити і діяти до остану, а коли приходила хвилина смерті, не здригнувшись, зустрічати її. Я читав і думав, що все це бачив на власні очі. І вітальність, і жертовність, і зневагу до небезпеки — риси справжнього чоловіка у справжніх чоловіків».

З листа віл 25.12.1978 р. «Рідна мамо! Пишу тобі то докори, то доручення, то регочуся, то журюся. І, далебі, забуваю, що тобі також потрібні моя підтримка, моя увага. Але це так важко тут, майже те саме, що виделкою й ножем їсти кашу. Ти знаєш, що я тебе люблю і як я тебе шаную. Тому не часті згадки про ці почуття зовсім не означають, що вони кудись зникли. Я — все той самий люблячий син, чия мама — краща з матерів, яких я будь-коли знав.»

Учитель. Що ж допомагало юнакові вистояти?

Глибока віра у Бога і почуття власної гідності!

З листа до Євгена Сверстюка від 8.03.1983 р. «… Співаючи з усіма «Вірую», я збагнув, що це воно й є спілкування з Богом. Розшарпуваний пристрастями, втомлений щоденними турботами, приходиш до храму, аби підвести підсумок пережитому протягом тижня…. Жити правильно, праведно можна, тільки спираючись на християнське віровчення. Самого інтелекту, щоб бути непомильному, замало. Почуття розумом не перемагають, на них потрібні віжки релігії…»

Бесіда,

1. Що довелося зазнати В. Марченку на волі?

2. За що його судили вдруге?

Останнє слово на суді.

(Учень у ролі В. Марченка виголошує останнє слово на суді (кн. «Листи до матері з неволі».)

Учитель. У судовому процесі В. Марченко брав активну, навіть ведучу роль, ставлячи питання свідкам, судді та адвокатові, нагадував секретарці, щоб записувала все. Він розвінчував підступність, брехню та демагогію. Протягом судового засідання почував себе погано, з’явилися ниркові коліки, боліла голова. Стояти міг, лише спираючись на бар’єр, просив у охоронців пити. На запитання судді — що хоче від суду, В. Марченко висловився: «Та вже давайте ваші 15 років!»

Слідство — 3 місяці, суд — 1 день. Особливо небезпечний державний рецидивіст отримав 10 років табору особливого режиму та 5 років заслання. Дівчата прорвалися в зал, кинули Валерію червоні гвоздики.

Учениця читає.

Господи!

Яке коротке скупе життя,

самі надії.

Але Ти відкрив йому дорогу честі і судив полягти на цій дорозі, тож у короткім скупім житті він не був бездольним.

(Є. Сверстюк)

Учитель. «Вони не простили йому вірності живим хвилинам, живим почуттям, живим і чистим очам. Більше вже листування не було. Більше життя не було: вони його добивали на задушливих літніх етапах, де за поїздом невідступно їздила мати і волала до німої стіни».

(Звучить пісня «Страждальна мати».)

Учитель.

Не відбувши і року,

як у дивному сні,

Він вернувся в цинковій труні.

У високому небі

голубіло, як стишене слово,

Свято Покрови.

А земля тепла, рідна,

пересиливши холод і вітер,

принесла йому квіти.

(Є. Сверстюк)