Емма Андієвська

ФАЛАНГИ - Емма Андієвська

I

Влітають у літо, повні люті,

За ними янгол, при боці лютня:

„Ви ж бо велетні, олюднюйтесь!“

Галактики з реп'яхів,

Замість ліхтарів — ропухи.

„Доб'ють пухи й цьому світові,

Заки засвітять хоч одне серце,

А воно ще й сердиться!“ —

Повів мороку людей в сон розпиха.

Все вже звідали

І однак —-

Самі будяки над головою.

II

Зелену відногу виставив час:

„Я вас і всіх, що потім!“

У поті чола вчись:

Питома вага пелюстки, питна вода —

Дар неподоланих.

Стебла алмазні душі.

Струмки під бруком столиці.

Брак повітря, в мозку задуха,—

Крок за кроком,— і ні на цаль,—

Ціль вселенського віддиху:

„Во ім'я отця...“—

Шевчики і шевці,

Атомний гриб в оці.

Одне з одним з'єднані сіллю

Гірше псів,—

І однак — ціль.

III

Цьому І трунок в труну! —

Сітка з самих мурашок.

Повню зрушили, І тепер — повінь.

По вінця трунок,

Дарма, що труп на трупі!

Світанок зелений, як лобода,

Дуба дав, а чути селезінку.

Зовсім близенько

Дзенькіт:

Волами везуть визір'я —

В потойбік зиркати.

Кругле підсоння, овальні слова.

Рань неозору

Кінським храпом розорано.

Що рана, коли з кожної ринви:

„Слава“? —

Ясноголові, темноголов! —

Усі в улоговині.

Нехай палять коня

Для переходу.

Зі сходу вітер на круглих щитах,

Із заходу — на продовгастих.

IV

Одні в брід, інші — через міст.

Весь світ — самі кінські вуха.

Зброя намащена —

Незнищенний ворог

Верхи на волотках.