Всі публікації щодо:
Андієвська Емма

Із книги “Вігілії“

ВІГІЛІЇ XXXII

Вхід? Брама смерти? Світловий пілон?

Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.

Й ледь – річище і тінь від тамариска.

Світ – перекотиполе і полин,

Ліхтарня. Пристань. Водяна пила

Півмісяця, що – помисли – на ряску

(Тлін – чи неіснування гумореска?),

І тиша у пітьмі, як ацитилен.

Як тяжко душу й розум – від оскоми.

Як тісно між проходами вузькими.

Між мурами, де память, як осуга.

Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього,

Що досі – забуття і летаргію.

Вбиваючи, смерть – воскришає й гоїть.

ВІГІЛІЇ XXXVIII

Крило метелика – айва, з якої – плед,

Що тягнеться з народжень до народжень.

У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,

Де боржники, які – в обхід – від сплат.

Крило метелика, гіркий і пізній плід,

Що, не торкаючи, промінням ріже.

Кути, які – на лабіринт вітражу,

Що зберігає Пасіфаї блуд.

У лялечці сипке панікадило,

Що оболонки тліну поскидало

Й обвуглені перегортає сльози.

Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер,

Розкрив метелик крила, як рояль.

Душа ще зріє, й порожньо в раю.

ВІГІЛІЇ XXXIX

Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде,

Без коліщат – у виміри обтічні.

Вже безпредметним стало й нелетюче,

Зник фюзеляж, висить шасі із вати,

Що барвами – подекуди – як осуд.

Звільнився світ від кліток і утончень,

Сплатив борги – і всю на вітер – здачу,

Лиш де-не-де ще тліють мураведи.

Змінилася вага і перспектива.

Все погустішало – на дві, на три октави,

І кожен кадр, як у німому фільмі.

Відпало все настирливе й несхвальне,

І решту – кіпоть – вимила гроза.

Твердь, скинувши старий комбінезон,

Ключами наближається з низин.

ВІГІЛІЇ XL

Ні світла, ані кроків на майдані.

Ніч – наглухо – у володіння власні.

Лише душа, як верховіття в лісі, –

Все глибше й – далі – від тандит щоденних.

Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.

Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.

Позаду – проминальне і облесне.

Єдиний дзвін, що бамка щогодини.

Все видовжилося й позатихало.

І тільки серед обрисів похилих,

На лінії, що ділить світле й темне,

Громаддя слуху – сторожке й невтомне. –

У снах маячить, хоч ніхто не спить

Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

ВІГІЛЇЇ CVIII

На лезо – слух, аж сизо; погляд гострить

Передчуття, де – ледь земля прочахла.

Всі маяки – ганчір'ям – у панчоху.

Вже інше світло, хоч вогні – й не густо.

В обвід каналом – з кола – як чугайстер.

Ще пам’ять-серп – зітхне і карк почуха

Й не доторкаючися ні до чого,

З ламкого плину – сугестій, -

Коня і вершника надвіює в гітару,

Що, не вмовкаючи, на всіх щаблях гуторить

І кожний вимір – двічі, як папуга:

Життя – тривке. Та найтривкіший пагін,

Що – шальки духа, де буття-хвалій,

Проклавши шлях, на манівці звело.

ВІГІЛЇЇ СХІ

Навколо порожнеча, як нарзан.

Все далі – ціль. І тяжча й тяжча ноша,

Яку й не помічалося раніше.

Вже й чути: Зуби – в серці – час-гризун.

Здитинів світ, склади без слів верзе,

Всі береги і пристані минувши

Й нічого не навчившись й не пізнавши

Під місяцем, що, як кривавий зонд.

Намарне в спирт, мов ембріон, в минуле.

Самі нулі – на місці сліз – в анналах.

Й на плівці з’яв ще спалахами юрми:

Одні – скидають, інші – шиї – в ярма.

Мигтить екран, і дійсність, як тепер.

Та з боку смерть, що – листя, мов тапір.