Роман ПЕРВЕРЗІЯ - Андрухович Юрій

Андрухович Юрій

Роман ПЕРВЕРЗІЯ - Андрухович Юрій

ПЕРЕДСЛОВО ВИДАВЦЯ

Загадкове і явно передчасне зникнення Станіслава Перфецького з видимих обріїв‚ яке сталося на початку березня минулого року у Венеції‚ на жаль‚ не сколихнуло глибин теперішнього нашого суспільства. Не сколихнуло й поверхонь його - за винятком кількох принагідних речень у телевізійних новинах та однієї-двох заміток у бульварних листках на зразок “Никогда не ездите в Венецию‚ панове украинские поэтьі!“ (“Базар-вокзал“ за 8 квітня та “Киевские дела“ за 10 квітня того ж таки року)‚ сама лише львівська “Ідея ХХІ“ відгукнулася на цю подію (антиподію?) ширшим коментарем‚ який за своєю цілком неприховуваною патетикою більше тяжіє до некролога.

Ані дипломатичні‚ ані особливі правоохоронні чи силові служби нашої держави з цього приводу‚ здається‚ не інтервеніювали. Італійські ж органи внутрішніх справ задовольнилися спокоєм української сторони і непереконливою речовою наявністю‚ зібраною після зникнення Перфецького в його готельному номері. Було пропрацьовано (з усією можливою недбалістю) дві паралельні версії - вбивства і самовбивства‚ з чого так і не розвинулася третя - спільна - лінія: самовбивство‚ вимушене ззовні.

Проаналізувавши цілий ряд полишених самим Перфецьким свідчень (надиктовані аудіо касети‚ записники‚ комп'ютерні дискети тощо) і цілковито не зважаючи на відсутність головного corpus delicti [Речовий доказ (латин.). - Тут і далі примітки Видавця] а саме поетового тіла‚ яке досвідчені венеційські водолази протягом тижня даремно шукали у темнотах Великого Каналу‚ розслідування було легковажно завершене.

Проникливо-настроєва стаття під заголовком “Чао‚ Перфецький?!“ з'явилася на шпальтах “Ідеї ХХІ“ напрочуд оперативно - вже 21 березня. Підписана до того часу не знаним читачеві прізвищем “Білинкевич“ (яке‚ гадаю‚ безумовно мусить бути псевдонімом)‚ ця річ явила собою майже хворобливу жанрову суміш. Однак не можу втриматися від спокуси надрукувати її тут повністю - з усіма позитивами й негативами‚ зберігаючи навіть не завжди коректний правопис і слововжиток. Вважаю‚ це значно допоможе нам у приборканні подальшої лавини текстів‚ що їх містить у собі ця напівсенсаційна книжка.

“ЧАО‚ ПЕРФЕЦЬКИЙ..?!

Рано-вранці 11 березня з вікна свого номера у венеційському готелі “Білий лев“ викинувся у вічність вод Великого Каналу добре знаний у Львові український поет і культуролог молодшої ґенерації‚ уродженець міста Чортополя Стас Перфецький. Він не взяв із собою т у д и майже нічого‚ залишивши на письмовому столі навіть окуляри‚ а на підточеному шашелем і цвіллю підвіконні розчахнутої в невідоме брами вікна - черевики‚ повернуті носаками “до виходу“. Чи довідаємось‚ які були його останні слова?..

Стах був завше усміхнений‚ мов японець. Ми знали його лагідним і нерідко сумовитим‚ відкритим у всьому най-поверховішому і в той же час наглухо замкнутим у найсуттєвішому. Колись мені пощастило: я був його шкільним товаришем‚ і він завжди пам'ятав про це.

Стах приїхав до Львова зеленим юнаком‚ щоб завоювати його. Зараз можу сказати з усією певністю: йому це вдалося. Він чудово знав безліч мов - англійську‚ німецьку. Він мав безліч облич і безліч імен. У колах новітньої богемної спільноти його кликано не тільки Перфецьким‚ Йона Риб‚ Карп Любанський‚ Сом Рахманський‚ Перчило‚ Сильний Перець‚ Антипод‚ Бімбер Бібамус‚ П'єр Долинський‚ Камаль Манхмаль‚ Йоган Коган‚ а ще - Глюк‚ Блюм‚ Врубль і Штрудль... І це - далеко не повний перелік.

Чи зауважили ви‚ як багато втратив наш міський пейзаж від його неприсутності? Він‚ о‚ він умів літати над вулицями й потрясати кав'ярнями як ніхто більше‚ як молодий чорт‚ вічно міняючи зовнішність і наповнюючи нас щоразу новими геніяльними віршами! На вміщеній тут світлині ви бачите його вигляд періоду‚ як він сам це кваліфікував‚ “козацького дендизму“ - з гладенько виголеною аж до оселедця на маківці головою‚ моноклем у лівому оці та фрачному вбранні‚ де‚ щоправда‚ замість метелика неважко розпізнати висушену курячу лапку як символ протесту проти ядерної загрози.

Він постійно ризикував - майном‚ талантом‚ життям. Майже всі його акції‚ ці ескапади зухвалості‚ виконувані привселюдно‚ в оточенні телевізій та відеопіратів‚ обіцяли повний провал‚ однак завершувались повним тріюмфом. Чого тільки варте моторошно-солодке “Воскресіння Варвари Лянґиш“‚ виконане за значної спонсорської допомоги опівночі перед однією з напіврозвалених гробниць Личаківського цвинтаря‚ коли з дванадцятьох картонних веж було випущено в дощові львівські небеса безліч голубів‚ повітряних куль‚ презервативів‚ ворон і поетичних метафор?! (Наша газета свого часу вмістила репортаж про цю неоднозначну подію. - Ред.). Або незабутній політ над дахами і площами‚ безстрашно початий з Високого Замку - “Молодий Поет у Кігтях Дельтапланериста“?!

Він не тільки декламував‚ Стах Перфецький. Він грав і співав - з рок-групами‚ симфонічними квартетами‚ вуличними джазистами‚ хорами і оркестрами (ораторія “Невольничі ночі“)‚ з перуанськими мандрівними музикантами й збоїщанськими циганами та вірменами‚ з чортопільськими дримбарями‚ що їх одного разу привіз до Львова просто з полонин трьома військовими гелікоптерами‚ а також із Елтоном Джоном‚ який того року інкогніто побував у нашому місті. Стас володів майже всіма музичними інструментами‚ але найдосконаліше грав на наших душах - на цих‚ геть невидимих неозброєним оком струнах своїх шанувальників та недругів...

Однак про недругів - ані слова.

Іноді він надовго зникав. І всі знали: це пишуться нові поезії‚ це виношуються нові ідеї‚ це прогірклий кисень буття б'є йому в груди - аж до вічного спазму. Куди він зникав? У карпатські ліси‚ в аравійські пустелі? Може‚ лаштував собі дивні вологі гнізда зі старих манускриптів і дамських панчіх на недосліджених львівських горищах? А зараз‚ куди він зник зараз?

Він був планетою‚ і навколо нього оберталося сорок супутників‚ він був зіркою. Іноді - самотньою зіркою. Надто ж - коли залишався без грошей. Сам-один у нашому великому байдужому місті.

Він покинув це місто - як нині з'ясувалось‚ назавше -ранньої осени 92-го року‚ влаштувавши на залізничному вокзалі прощальну акцію “Дванадцять найкращих коханок“. І кожній з них залишив щось від себе‚ якусь частку‚ а kind of magic [Різновид чарів(англ.)]. Комусь дістався найновіший зшиток поезій‚ комусь -передвоєнна гу6на гармоніка‚ з якою ходив у бій невідомий солдат вермахту‚ комусь іще - гіпсовий факсимільний зліпок його члена. Він‚ Перфецький‚ любив дарувати. Свої предмети‚ думки‚ образи‚ тіло і душу. Ми й самі не помічали‚ як ходимо‚ ним обдаровані. Аж поки його не стало.

У той кучерявий ранок‚ як написав наш інший великий поет‚ “голосило дванадцять найкращих коxанок“. Як завше усміхнений і короткозорий‚ Стах Перфецький махав рукою з підніжки повільно віддаляючогося вагона. Але поїзд за номером 75, як виявилося‚ не йшов за наперед визначеним маршрутом Львів - Перемишль. Він повіз нашого Стаха не до сусіднього польського міста‚ а в... НІКУДИ.

Що ти робив‚ Друже‚ між тією ранньою осінню та наступною ранньою весною‚ коли надумав‚ нас не спитавши‚ звести всі порахунки з життям у просяклій солоними випарами та багатовіковою культурою Венеції? І як називалася твоя остання мистецька акція - вільне падіння з готельного вікна? Дай одвіт. Не дає одвіту!

Що залишилося? Деякі підсумки‚ деякі спогади. Поетичні книжки‚ що немов камені‚ вилітали з його душевної паші (тут‚ безумовно‚ коректорська помилка: замість “пащі“ мало би бути “пращі“. - Ю. А.). Ось вони‚ в порядку видавання: “Астрологія для лохів“ (Львів - Чортопіль‚ 1989), “Пограбування в готелі “Жорж“ (Львів‚ 1990), “Вигране“ (Львів - Париж - Мюнхен‚ 1990), “Будьмо уважні“ (Львів‚ 1991)‚ “Життя як смерть“ (Нью-Йорк - Тернопіль‚ 1992).

Літературна есеїстика‚ поширювана переважно в самвидаві: “Конкретне чтиво“ (1991), “Будування будуару“ (1992).

Найголосніші акції (з яких не всі задокументовані - наша вічна розхристаність! - і мають чітку прив'язаність до дат): “Стрийський парк юрського періоду“‚ “Любов до трьох арлекінок“‚ “Воскресіння Варвари Лянґиш“‚ “Приїзд найяснішого цісаря Франца Йосифа 1 до Львова влітку 1855р.“‚ “Молодий Поет у Кігтях Дельтапланериста“‚ “Ювілейний банкет в Анатомічному театрі“‚ “Пожирання Великої Риби“.

Концерти‚ вечори‚ дискусії‚ пиятики‚ скандали.

Що ще?..

Пригляньмося знову до знимки. Ледь усміхнений‚ дещо іронічний‚ проте лагідний‚ у неприродно відстовбурченому навсібіч фраці‚ Стас колюче просвердлює нас крізь монокль своїм лівим оком. Праве око дивиться тепло і доброзичливо‚ струменіє любов'ю. Чи не тому‚ що майже нічого не бачив без окулярів? А може‚ навпаки - саме тому‚ що в с е бачив. І зараз бачить у с е. 3 в і д т і л я.

І. БІЛИНКЕВИЧ.

Р. S. Як стало відомо експертам редакції з достатньо добре поінформованих джерел‚ зникнення (самовбивство?) Стаса Перфецького було зауважено наступного ранку після його дня народження‚ що за іронією долі завжди випадав на 10 березня. Того дня йому саме виповнилося... А втім‚ це не має значення“.

Ось така публікація в “Ідеї ХХ1“. Слід гадати‚ головний редактор мусив одразу ж по її видрукуванні зіткнутися з поважними неприємностями‚ оскільки вже в наступному номері‚ від 28 березня‚ вміщено дрібнесенько набрану і запроторену в нижній кутик сторінки редакційну собачку: “Усі чутки та інсинуації‚ пов'язані з іменем такого собі Ст. Перфецького‚ редакція наперед відкидає та спростовує. Просимо шановних читачів більше не звертатися з цього приводу“.

Така заява‚ сама собою досить промовиста щодо справжнього стану речей зі свободою преси в нашій демократичній країні‚ спонукала мене до деяких розшуків і свідомо не афішованого приватного розслідування. Крім того‚ я вважав себе зобов'язаним робити це і як один з тих‚ хто добре знав Перфецького особисто і кому навіть належала ідея одного зі Стасових імен (“Антиной“‚ а не “Антипод“‚ як дозволяє собі вигадувати підозрілий добродій “Білинкевич“). І‚ якщо вже мова зайшла про фантазії‚ спекуляції та фальсифікати останнього‚ то варто зараз-таки спростувати і найбільш кричущу з них: готель “Білий Лев“ (а не “Білий лев“‚ як у “Білинкевича“)‚ з вікна якого нібито викинувся Перфецький‚ було назавжди зачинено ще років двісті тому‚ хоч усілякі монарші особи та їхні утриманки й полюбляли зупинятися там протягом ХVІІ - ХVIII ст.

Але повернімося до Перфецького.

Упродовж кількох років я напружено стежив за становленням цього непересічного суб'єкта‚ часами брав участь в його акціях та провокаціях і‚ щиро кажучи‚ не міг його не полюбити.

Користуючись деякими своїми знайомствами в сусідніх європейських країнах‚ я зумів призбирати певні відомості про Стахову діяльність того таємничого періоду‚ що його‚ не без дешевих красивостей‚ автор статті в “Ідеї ХХІ“ розташував “між тією ранньою осінню та наступною ранньою весною“. Факти‚ до яких я тут хочу вдатися‚ це здебільшого пресові відгуки‚ свідчення очевидців‚ поштові листівки‚ програмки‚ афіші тощо. Усьому цьому слід вірити з якнайпильнішою обережністю‚ але все-таки вірити.

Графоманськи оспіваний Білинкевичем (хе-хе) поїзд ч. 75 таки прийшов того дня до Перемишля‚ і Перфецький висів з нього. Стверджую це‚ бо вже через три дні‚ в неділю‚ 20 вересня‚ відбувся виступ Стаса Перфецького перед українською громадою міста. Численні слухачі (загальною кількістю 37), по закінченні Служби Божої в місцевій греко-католицькій церкві (колишній гарнізонний костел)‚ потрапили на зустріч із (як звітує про цю подію часопис українців Польщі “Відрижка“) “славним гостем з Левового міста і його поетичною музою)“. Крім кількох найновіших і цілком не зрозумілих присутнім віршів. Перфецький виконав пару акробатичних етюдів‚ а також відповів на запитання про ситуацію в Україні. 3 усієї програми найбільшим успіхом користувались акробатичні етюди‚ зокрема ходіння на руках. Що стосується музи‚ то нею могла бути Ева‚ студентка астрофізики‚ варшав'янка‚ вар'ятка і давня Стахова приятелька.

Увесь подальший шлях Перфецького‚ майже до дрібниць відстежений мною‚ являє собою вперте‚ невпинне і непомильне просування на Захід з його ніжним і зосередженим присмерком. Мигочуть ніби в калейдоскопі вогні міст‚ площ‚ мостів‚ соборні вежі та університетські брами‚ сумнівні пивниці‚ нічліжки для венериків і п'ятизіркові готелі. Як вдавалося йому перетинати кордони? Про це знаю мало. Але - що впадає у вічі - жодного кроку на Схід! Це - наче виконання якоїсь величезної місії, що про її глибинний сенс відомо лише десь т а м‚ на недосяжних і холодних стратегічних вершинах.

Розгорнімо будь-яку з доступних нині мап Європи. Нас чекає розкішна за своєю насиченістю подорож‚ яку автор підліткового роману міг би назвати “Слідами пропалого поета“.

Наступним після Перемишля був Краків - місто‚ достатньо привчене історією до своєрідностей і дивакування. Перфецький‚ він же Йона Риб‚ почувся в ньому як риба у вод. Спочатку прочитав для п'яти сотень студентів Ягеллонського університету свою вкрай загерметизовану‚ але блискучу лекиію про квантитативно-квалітативні системи віршування. 3 інших джерел‚ щоправда‚ випливає‚ ніби студентів‚ які слухали цю феєричну лекцію (текст її не знайдений досьогодні)‚ було не п'ятсот‚ а тринадцять. У будь-якому разі виступ мав настільки незаперечний успіх‚ що Перфецький захотів пожити у Кракові ще якийсь час. Заручившися підтримкою двох-трьох місцевих хуліганів і майже криміногенів‚ він упродовж кількох подальших днів та ночей вакханалізував околиці Ринку та прилеглих жидівських кварталів‚ назвавши цю ризиковану затію “Татарин у місті. Сцени з історії Кракова“. Наслідком акції стало розбиття чотирьох вітрин на Флоріянській‚ дві стихійні бійки на Святоянській та Францішканській‚ нічне читання найконтроверсійніших уривків із Шевченкової поеми “Гайдамаки“ під пам'ятником Міцкевичу‚ а також ціла фіра порожніх пляшок з-під ялівцівки‚ горіхівки‚ перцівки‚ цитринівки‚ шафранівки‚ пива “0коцім“ та інших слов'янських напоїв‚ якими Перфецький‚ він же Бімбер Бібамус‚ заливав себе і своїх безіменних приятелів‚ не обминаючи при цьому жодного зустрічного краків'янина. Завершення акції відбувалося вже на поліційному постерунку‚ де‚ пояснюючи свої екзотичні дії‚ Перфецький міг запевнити лише в одному: за його ж таки припущеннями‚ в нього було вселився дух леґендарного татарського вершника‚ який за часів пізнього середньовіччя пострілом із лука на півноті обірвав життя пильного сурмаря з Мар'яцької вежі. Поліціянтів міста Кракова ця версія не надто переконувала‚ тож справа рухалася‚ здається‚ до суду‚ аж поки одного дня в невідомий спосіб і цілком безслідно Перфецькому (він же Карп Любанський) не вдалося вислизнути з-за ґрат і‚ відчайдушно працюючи плавниками‚ розчинитися в непролазних безвістях.

Зализуючи рани і повертаючись до себе із проваль цілковитого нервового виснаження‚ Стах зупиняється на один-два тижні в невеличкому гірському монастирі братів редемптористів поблизу польсько - словацького кордону‚ Настоятелем обителі був такий собі отець Ремігіюш‚ у недавньому минулому виключений із Львівської політехніки за створення відразу трьох різноспрямованих таємних гуртків‚ Перфецький віддалено знав його ще зі Львова (спільна участь у протестаціях 90-го р.)‚ але щойно тут‚ у сумирній оселі посеред жовтневого татранського пралісу‚ вони зійшлися духом і міцно потоваришували‚ марнуючи дні в благочинності‚ спокої душевнім‚ латинських та крішнаїтських співах‚ медитаціях‚ збиранні пізніх суниць‚ а також у негомінких розмовах про бджільництво і сироварництво.

У другій половині жовтня Стах Перфецький‚ оновлений та прояснений‚ виринає (він же Сом Рахманський) з дунайських вод на береги Братислави‚ де без успіху намагається виступити з публічною лекцією “Словаки як етнічна гілка українського народу“‚ Збереглася навіть афіша‚ щоправда‚ люто пошматована‚ вочевидь‚ якимось націоналістом. Більше нічого в Братиславі не сталося‚ коли не рахувати того малоймовірного факту‚ що саме там Перфецькому вдається роздобути австрійську візу (і не в амбасаді‚ як це зазвичай роблять усі мандрівники‚ а в самаркандського цигана Яшкіна‚ що з ним наш Орфейський знюхався в якійсь передміській нічліжці).

І таким чином на шляху героя нашої розповіді постає Відень‚ цей зовсім інший світ. У Відні він з'являється на урочистих прийняттях‚ часто виникає в опері‚ щоразу в іншій ложі та з іншим оточенням‚ засвічується в телевізійних додатках до світської або кримінальної хроніки (перфектне знання Перфецьким німецької та всіх без винятку часових форм дієслова в англійській мові створюють про нього опінію як про веселого й цікавого коментатора). Проте цілком непередбачувано якогось дня він пропадає з поверхні світу і занурюється в неясні та каламутні товщі. Надалі маємо дві версії про його подальші віденські вакації.

Згідно з першою‚ він кілька вечорів поспіль провів на певній конспіративній квартирі‚ де зустрічався невідомо з ким і навіщо. До речі‚ помешкань такого кшталту висіяно по всьому Відневі тьма-теменна‚ що є одним із фатальних пережитків імперії.

Згідно з другою версією‚ котра виглядає більш імовірною‚ Стас Перфецький улаштувався танцюристом до напівлеґального стриптиз клубу на Марґаретенґюртель‚ де щоночі‚ він же П'єр Долинський‚ витинав складні еротичні фігури для задоволення старших пань‚ постійних відвідувачок.

Хоч би як там було‚ але зиму того року Перфецький зустрічає вже у Празі‚ куди дістався перевдягнутий жінкою і з підробленим пашпортом. Щоправда‚ вся ця тайняцька атрибутика виглядає не зовсім доречно‚ адже на той час Прага вже давно з нетерпінням і поважним запрошенням чекала його: в Центрально-Європейському університеті він мав прочитати курс під загальною назвою “0дкровення на запльованих маргінесаx“. Перша з лекцій виявилася для скептично попервах налаштованих слухачів просто-таки потрясінням. Перфецький святкував цю маленьку перемогу з упоїнням‚ протягом двох подальших тижнів не вилазячи із крикливої та смердючої пиварні “Dachovy posranec“ [Голуб (чеськ.)] десь на Жижкові. Туди й приїздили‚ аби тільки на нього глянути‚ всілякі видатні чехи на кшталт Вацлава Гавела чи Еґона Бонді‚ Стах Перфецький‚ він же Йоган Коган‚ дивував їх своєю дотепністю та прямодушністю‚ а крім того‚ навчив усіх жижковських пияків кількох українських пісень і тосту “Будьмо!“.

Проте‚ коли через два тижні в університетських стінах пролунала вже друга лекція з циклу “0дкровення на запльованих марґінесах“‚ реакція переповненої всіляким набродом зали виявилася значно стриманішою. Це‚ однак‚ не послужило для Перфецького пересторогою‚ і через день він самозабутньо (щоб не сказати “самовпевнено“) зважився на третю лекцію‚ хоча й сам достеменно не знав‚ про що має казати. Покарання прийшло з абсолютною невідворотністю: вже після четвертого виголошеного Стахом речення в нього‚ під свист і гулюкання‚ полетіли гнилі помідори і лайливі слова різними європейськими мовами. Більше ніщо не затримувало його в Празі.

На Різдво він‚ Камаль Махмаль‚ опинився‚ таким чином‚ у Берліні‚ куди‚ безумовно‚ мусив дістатися через Дрезден. Але чи робив зупинку у Дрездені‚ невідомо й нині. Берлін заскочив його безмежною кількістю лампіонів‚ розвішених на голих деревах‚ і не меншою - дебелих повій у ботфортах та з нагайками в руках‚ які з наростанням сутінків повністю перебирали контролю над усіма ходами й виходами в околицях площі Савіньї та й решти Шарльоттенбургу. Стас проте не піддався їхнім надто прозорим натякам на пестощі‚ тим часом зігрівши собі місце в недорогій лівацькій рестораційці “Теrzо топdо“[“Третій світ“(італ.)]‚ утримуваній зевсоподібним греком Костасом і обслуговуваній безліччю молодих грекинь‚ кожна з яких кимось доводилася господареві. До однієї з них - слід визнати‚ найвродливішої‚ з такими високими грудьми‚ що дух забивало від самого тільки їх споглядання‚ Зої‚ Стах Перфецький‚ він же Перчило‚ прикипів чимось дуже подібним на кохання‚ Годинами просиджуючи за своїм столиком у пропахлій вином та маріхуаною півтемряві “Третього світу“‚ він‚ наче голодний кіт‚ зустрічав і проводжав зажуреним короткозорим поглядом кожну з'яву преслічної діонісійки‚ яка‚ натомість‚ залишалася до нього сливе байдужою‚ іноді‚ щоправда‚ підносячи келих дармового червоного іміґлікоса. Стах чимраз глибше занурювався в меланхолійне заціпеніння‚ дедалі більше переконуючись у своїй цілковитій непотрібності нікому на цім світі. Часами до нього підсідав господар закладу Костас і‚ все чудово розуміючи‚ наче з долоні читаючи‚ радив усе-таки забути про Зою‚ котра скоро має вирушити додому‚ до Греції‚ де за право стати її чоловіком нині змагаються аж два наречені. Старий грек співчував Перфецькому‚ але попереджував‚ що на випадок чого той‚ за давнім звичаєм усіх південних народів, буде кастрований. Перфецький дякував йому і пропонував заспівати що-небудь удвох.

Бувало‚ до його столика прибивався й такий собі Нахтігаль фон Раменсдорф‚ але цей люмпенізований актор-трагік‚ нащадок лицарів і лихварів‚ що умів копіювати голос Едіт Піаф або Елли Фітцджеральд‚ не міг натомість нічим потішити печального Стаха. Так у самотності і мертвотності зустрів він Новий рік‚ між іншим підготувавши для Берлінської академії чуттєву доповідь на тему “Давня грецька культура і теперішня грецька дівчина: опуклості та заглибини“. Восьмеро професорів уважно вислухали його‚ скептично блимаючи скельцями‚ але в кінці подякували оплесками - настільки ріденькими‚ наскільки це можливо у восьми професорів.

І в цю нестерпну годину життя‚ коли вимучений безсоннями та Зоїними очима Перфецький почав було собі замислюватися над пропозиціями вуличного жіноцтва у ботфортах‚ його знайшло запрошення з Мюнхена. Хтось Невидимий дбав про нього‚ розправивши крила і щоразу влаштовуючи новий рятівний поворот. Із запрошення випливало‚ що певна установа меценатського ґатунку дуже хоче бачити його своїм стипендіятом‚ тож пропонує повне забезпечення тривалістю у три місяці з житлом неподалік Мюнхєна‚ зовсім поруч із Альпами‚ schone Umgebung [Гарні околиці (нім.)] ‚ п'ятсотлітня традиція пива‚ замерзле озеро‚ гарячі ванни‚ зачаровані лебеді‚ поштівки в усі куточки світу‚ камінна зала‚ свічки‚ мармелад‚ інкрустований клавесин для вправляння в добре темперованіи музиці‚ чуйний догляд‚ bayrische Spezialitaten [Страви баварськоі кухні (нім.)], рідкісні породи дерев‚ паркові скульптури‚ господиня в очіпку й гетрах‚ неосяжні копиці‚ пташине молоко‚ свіжі яйця‚ білі сідниці пагорбів‚ Kirche‚ Kinder‚ Kuche‚ все золото світу‚ порцеляна‚ майоліка‚ токати і фуги‚ сонети й октави‚ музеї‚ музеї‚ музеї‚ музеї‚ ja-ja‚ еіпе gute ІDee‚ jo-jo‚ еіпе Starnberger See‚ ипd eine feine Blechmusik, und meine kleine Nachtbumsik, und Hofbrauhaus, und Nazis-raus, und besser ist, dass es Munchen gigt - mit Franzl und Platzl und Kindl und Rudl - willkommen am Stachus, Herr Stach, lieber Strudl! ... [Не надто змістовний‚ але ритмізований і заримований набір німецьких слів висловів‚ запозичений Видавцем із поштової картки‚ написаної Перфецьким дорогою з Берліна до Мюнхена.]

23 січня Стах Перфецький‚ він же Штрудль‚ ступив на перон головного двірця у вільній 6аварській столиці. Відтоді він пропадає з нашого поля зору. Усі мої намагання довідатися що-небудь про його мюнхенські гастролі залишалися довгий час марними.

Наступною звісткою про Стаса була‚ на жаль‚ та‚ з якої ми почали: березень‚ Венеція‚ непоясниме зникнення‚ крок у ранкове вікно...

Ми живемо за законом сполучених посудин. Будь-який‚ навіть найтихіший‚ порух обов'язково знаходить свій відгомін.

Кілька тижнів тому мій приятель‚ досить знаний художник Богдан Бр. повернувся з майже піврічного стажування у Венеції‚ де його навчали любові до старих предметів і молодого вина. Якось до нього в помешкання завітав незнайомець‚ який ледь говорив ламаною українською і мав при собі великий пакет усякої всячини. Цей пакет‚ за його словами (а більше жестами)‚ слід було передати “Україна“. Нічого іншого пояснити непроханий тип не міг з причини геть недостатнього словникового запасу. Однак навіть він кілька разів виразно проказав моє ім'я.

Таким чином після повернення Богдана Бр. з Венеції пакет від недоріки опинився в мене.

Те‚ що далі ви знайдете в цій книжці‚ походить зі згаданого пакету і стосується венеційської Пригоди Стаса Перфецького. Я зібрав тут усе - і в такій послідовності‚ в якій‚ на мій погляд‚ розгорталися події.

Але що це за матеріяли? Яке їхнє походження? Я виділив би їх у декілька розрядів.

По-перше‚ це копії (коли не оригінали) тих документів‚ які потрапили в розпорядження поліції після зникнення Перфецького і докладного перегляду всього‚ що він лишив по собі в готельному номері. Як уже було сказано‚ це нотатники‚ аудіокасети з наговореними самим Перфеиьким текстами‚ роздрук деяких комп'ютерних записів‚ що‚ вочевидь‚ були на Стахових дискетаx. Усе це - від імені самого Стаха‚ і‚ мушу сказати‚ - навіть найприскіпливіший текстологічний аналіз підтвердив би мою переконаність у тому‚ що це не підробка‚ шо ц і слова‚ ц і фрази‚ ц е бачення належать йому‚ Стахові Перфецькому. Але таких матеріялів далеко не більшість‚ їх‚ може‚ навіть і не третина.

По-друге‚ це тексти‚ які були й залишаються загальнодоступними і цілком офіційно публікованими‚ але кожен із них має безпосередній стосунок до історії‚ котра нас цікавить. Це запрошення‚ програмки‚ репортажі‚ газетне інтерв'ю‚ дане Перфецьким у Венеції й надруковане ще перед його зникненням‚ 10 березня.

По-третє‚ це ряд надто дивних документів‚ які місцями шалено нагадують службові депеші‚ мають угорі загадковий шифр‚ складені частково італійською‚ частково німецькою‚ частково англійською мовами і писані‚ здається‚ різними особами‚ але найчастіше - якоюсь особою жіночої статі.

По-четверте‚ це розповіді кількох інших людей про епізоди‚ пережиті ними в товаристві Стаха Перфецького. Їх також доводилося перекладати.

І нарешті по-п'яте. Шматки (знов-таки різними мовами)‚ але не знати ким залишені. Це наче занотовано тим умовним “оповідачем“‚ чи то пак “спостерігачем“‚ чи‚ може‚ “наратором“‚ який знає все про всіх‚ який водночас є всюди і якого немає ніде‚ крім літератури. Хто є автором цих шматків?

Цілком окремий випадок - відеокасета‚ записана прихованою камерою.

Я висуваю відразу дві версії. А втім‚ кожен із Вас‚ шановне читацтво‚ має право на свою власну. Чи на декілька своїх власних версій. Не квапмося з ними.

Нумерація кожного з публікованих документів‚ позначена мною у правому верхньому куті‚ належить‚ ясна річ‚ мені‚ оскільки й послідовність публікування документів запропонована мною. Цікаво‚ наскільки і н ш о ю може бути ця послідовність?

Крім нумерації‚ - жодних текстових (чи позатекстових) змін. І перш ніж закінчити це‚ повірте‚ цілком нелегке для мене вступне слово‚ я хочу подякувати вельмишановним пп. Мар'яні Прокопович (переклади з італійської)‚ Юркові Пр. (переклади з німецької) та Олегові Мохнатому (переклади з англійської) - їхня праця була неоплачуваною‚ проте недаремною. 3 не меншою вдячністю схиляюся перед усіма‚ хто в той чи інший спосіб прислужився виходові у світ цієї тривожної книжки‚ особливо ж п. Олегові Заячківському‚ а через його посередництво - пп. Франческо Аполльоні та Россано Россі‚ кожен з яких‚ сам того не відаючи‚ блискуче виконав місію мого таємного агента у Венеції.

Грудень 1994 р. Ю.А

“ПЕРВЕРЗІЯ“

(1)

Її звати Ада Цитрина, а його Янус Марія Різенбокк. Я сиджу в їхньому “альфа ромео“, припустимо, що це “альфа ромео“, і ми мчимо автобаном з Мюнхена у Венецію. З Мюнхена. У Венецію.

Це сталося зі мною позавчора, 3 березня, великопісної середи, першого дня по закінченні карнавалу. Це була піша прогулянка Мюнхеном у надії побачити рештки неприбраного свята: купи сміття, биті пляшки, потоптані хвости і крила, здерті фарбовані мармизи. Нічого подібного я вже не застав, бо вибрався до міста аж пополудні. Вулиці і площі було вичищено ще, напевно, вдосвіта...

Я знайшов короткотривалий притулок у кав'ярні “Люітпольд“, яку розшукав за малою на Брієннєрштрассе (чи, як тут кажуть, “штразе“), 11, де дозволив собі один за одним два подвійні “ремі-мартени“ (перший на вшанування пам'яті Рільке, другий — Стефана Ґеорге). Коли мені зробилося зовсім тепло, я виповз із кав'ярні й рушив помаленьку в бік Швабінга, поминаючи Одеонсплятц і залиту першим присмерковим освітленням Людвігштрассе. Вітрини обіцяли все на світі, навіть безсмертя. Ніхто не посипав голову попелом. Тисячі перехожих рухалися поруч зі мною в цьому іграшковому меґаполісі. Але порядні люди такого дня мусять причаститися рибою: Ash-Wednesday (як називав усе це Еліот), Aschenmittwoch (1), попіл, смуток, меланхолія і риба.

Так починається піст...

Тепер один ліричний момент. Не доходячи ще до університету і Тріюмфальної брами, я відчув, що починається весна. Це було все разом: теплий вітер, трохи дірчастого снігу, мій розпанаханий плащ, метляння шалика, нова сорочка, запах нової сорочки, печених каштанів, гострих приправ, запах іще там чогось, якихось жінок, чоловіків, що плинули поруч, музика з-за рогу, стиск у грудях, — я зупинився менш ніж на мить, та де там, я не зупинявся, я просто зрозумів — але яке “зрозумів“, коли це зовсім не те слово, і “відчув“ не те слово, і ніхто мені не підкаже потрібного слова — я прочув чи що, якісь великі зміни, бодай одну, щось таке...

Її звати Ада, а його доктор Різенбокк, приватна урологія в Поссенгофені. І вони везуть мене до Венеції своїм автом. Я трохи очухався щойно перед австрійським кордоном. Аж тоді впізнав майже на дотик потребу щось наговорити в цей диктофон.

Так от, позавчора, великопісної середи увечері, я врешті вийшов на Швабінґ, на залиту ще дразливішими вогнями Леопольдштрассе. Я був готовий до пригод, аж стрибав усередині свого тіла. Пригода тут-таки знайшла мене: присадкувата й червоногуба мулатка, коротконога і в короткій спідниці, з шаленими заокругленнями, обвішана брязкальцями, в обшитому блискітками тісному декольте, повія з якихось інших веселих кварталів, бо Швабінґ тепер уже не той, що за часів символізму і кайзера Вільгельма. Вона стояла у брамі під ліхтарем і виглядала з натовпу необхідне їй обличчя. У мене виявилося саме таке, я побачив її спалах, вона всміхнулась, я все зрозумів, стало до дідька зимно у грудях, залишалося ще з десять кроків, не цілих сто марок у портмоне, які я мав при собі, аж ніяк не гарантували нашу домовленість, за п'ять кроків до неї я почув “hallo, kommst du mit?“(2), ще два кроки я мовчав нарешті видихнув просто у неї “ja, ich komme mit, Liebling, wieviel?“(3), вона не відповіла “wieviel“, крутнулася на своїх садо-мазопідборах, узяла мене за руку і підвела до брами. Отже, була все-таки місцевою, зі Швабінґа, браму відчинила ключем, задля special effect'y видобутим із того запаморочливого декольте, і так ми опинилися в будинку, де вона попровадила мене сходами догори, час від часу озираючись і губато всміхаючись, тож я почув, як у мені піднімається і бунтує вся повздержливість останніх місяців, а навіть років, ці брязкальця на ній були просто нестерпні, я готовий був заїхати в неї вже тут, на сходах, притиснувши її до перил і задерши суто символічну, куцу спідничину з червоного шовку. Проте вона зберігала безпечну відстань і все провадила кудись угору, на якийсь дев'ятий поверх чи що, при цьому увесь час наспівувала якоюсь тропічною мовою, може амхарською. Так нарешті ми опиняємося в переповненому людом помешканні, обкуреному й обкадженому всілякими екваторіяльними пахощами, підсвіченому зеленими і червоними лампами, де всі без винятку співають...

...Oro, я навіть не зауважив, як ми перетнули австрійський кордон. Прочитав тільки “Кіферсфельден“ чи щось подібне, якісь жукові поля. Кам'яні стіни по обидва боки від шосе, нарешті гори, ми в'їхали в гори, всюди виявилося до холери снігу, аж доктор Різенбокк — це я про тебе, про тебе — мусив начепити захисні окуляри. Він сидить за кермом і ані слова не знає по-українському. Інша справа його дружина. Вона все розуміє, сама з походження українка, вона поруч із ним, на передньому сидінні, як і належиться, Frau Riesenbock; уся в чорному та вишневому, але вона мене не чує...

Що то було за помешкання, я догнав, здається, не відразу. Мені забило груди солодким димом, я почув себе майже восковим, співи линули звідусіль, з усіх кімнат, усі ці люди ходили ще й нині у карнавальному шматті, вони ніби повизбирували його на смітниках після вчорашнього, моя бронзовонога спокусниця розчинилася серед інших мулаток, арабок, туркень, китаянок та індусок, вони прикрашали помешкання живими зеленими гілками, смугами гарячих тканин і безліччю образків, до яких я ніяк не встигав придивитися; переходячи з кімнати в кімнату, я намагався все ж упіймати її за задницю, навіщо мене сюди привела, я шаную звичаї всіх народів, обряди тощо, але ти надто далеко зайшла, нічна пташко, сказав би я їй, однак у кожній кімнаті сиділо на килимах, тапчанах і просто на підлозі повно перебиранців, анахронічних карнавальних гуляк, і всі співали, цьому не було кінця, відколи я туди потрапив, суцільні співи каліченою німецькою, щось ніби псалми чи гімни, граматичні неоковирності навіть мені впадали у вухо, але мелодія була досить гарна, шалено гарна мелодія, вишукана, суміш кельтського та коптського з додатками бразилійського, вірменського, магребінського і румунського. Я пришизів від тієї музики, я й сам пробував підвивати, але час до часу хто-небудь зі співунів осудливо зиркав на мене, мовляв, не пхайся, не твоє мелеться, і я вмовкав...

Перше, що я завжди роблю, опинившись у не знаному досі приміщенні, — це шукаю музичний інструмент. Я люблю фортеп'яно, гітару, віолончель, акордеон, маракаси, флейту, я люблю ще безліч музичних інструментів. Отже, я почав їх шукати. Проте нічого схожого ніде не було — тільки голоси, жіночі й чоловічі, дитячі і старечі, якась напівбожевільна молитва до іншого бога, щось там про ліси, меди, гаї, поля, сади, гори, луки, трави, брами, я тим часом трохи зосередженіше розглянувся по оселі, то був один із типових чиншових будинків з минулого століття, у Львові тисячі таких, його звели ще перед сецесією, за часів бурхливої еклектики в ідеях, архітектор ніби змагався з матеріялом, вигадуючи собі якомога більше проблем і

начиняючи помешкання всілякими закапелками, нішами, флігелями, мезонінами, і, крім розспіваного людського тлумища, там нікого й нічого не було, ну добре, кілька лежанок, бамбетлів, канап, якісь килими — усе ніби щойно принесене, чуже і випадкове, — а загалом — голі стіни й підлога; в таких умовах не живуть і навіть не моляться, а тут, як видно, і жили, й молилися. І ще — ці лампи, червоні й зелені, щось середнє між дискотекою та візантійським храмом, а також пахощі, повсюдні пахощі — від свічок і кадильниць, що з ними в руках час до часу протанцьовували повз мене перуанки, кореянки, малагасійки, марокканки та філіппінки; десь і моя згуба губата вишивала поміж них, але я вже її й не впізнав би в цьому квітнику зарошеному; згодом мені прийшло до голови, що це не одне помешкання, а відразу декілька колишніх помешкань, між якими повалено стіни, увесь поверх, сьоме небо химерного передсецесійного будинку на Леопольдштрассе, чи, може, в одному з / бічних провулків — не зауважив...

Овва, тепер увага! Сіре небо. Облізлий сніг. Вежі. Ворони над ратушею. Черепиця. Жовті мури. Тиша, десята, ні, одинадцята ранку, п'ятниця, зимно, високогір'я, Високоальп'я, що ще? Тяжкі перини, вистуджені за ніч покої в замках, кава з молоком, гаряче вино, школярі на перерві, далекий дзвін, комини, дим над коминами, невидимі крила — Кого? Це Інсбрук, мої панове. Праворуч у долині. Я хотів би побути тут. Гей, Achtung, Achtung, mein lieber, Riesenbock, bitte, auf ein Moment stoppen!.. Ich habe manche Problemen...(4)

Ну от. Я зміг бодай щось, бодай чимось — натякнути чи що? Затримати цей стан, цей Інсбрук? Часами мені робиться до дідька прикро: як багато всього я випустив, колекціонер дірявий, як багато розтратив, забув, особливо там, удома. Залишаються зі мною (в мені?)

якісь лише тьмяні подвір'я, коридори, вогкі мансарди, кульбаби столочені, незасипані рови, повапновані стовбури... Це вже тут, в інших країнах, я запрацював усім собою, всім, чим я є. Провалився в дикі безодні настроїв, аж не встигав за ними і злякався, що, як і вдома, все майже розтрачу. Зрештою, можна би і спокійніше з цим жити. Все розтрачене вважати зайвим. Усе нерозтрачене (малу дещицю) — необхідним. Себто неминучим. Але мені були натяки. Ще раніше, у Львові, та навіть ще у Чортополі. Я злякався, що випадковість користується нами постійно і повсякденно. Я хотів би що-небудь проти неї змогти.

Так виникла ідея з цим диктофоном. Мати його завше при собі. Говорити, мовчати, говорити знову. Напхати в нього рівно стільки всякого, скільки напихається в нашу мову. Ясно, що й вона не врятує нас. Але вона може натякнути, щось подарувати, сама того не відаючи. О, курва, такі мудрі думки, що сам собі немилий! Ну добре.

Повертаюся до позавчорашньої історії. Поки пам'ятаю. Шкода, що Ада цього не чує. Бо я хотів би їй подобатись. Але вона напакувала з собою повну торбу італійських опер і від самого Мюнхена сидить у слухавках, часом підсилюючи невидимих примадонн своїм хрипкуватим голосом. O don Fatale (5). По-італійськи. Вона знає італійську. Вона жила в Римі й Равенні, в Пізі та Ассізі. Менше з тим.

Я вже з добру годину нипав тим помешканням, на кожному кроці полохаючи всіляких малайців, персів, ефіопів, вони все ще співали, я розрізняв тільки окремі калічені фрази, щось таке ніби “і піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче так посоловіємо в шахта срібла підземности ясної нашої темности масла дай нам масла і пива і духу великого риби слався Отче кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив бо піїдемо в сяєва брами германійської з юним синою з великим рибою пловуючою аки цар на кров наше зерно пересипнуте шляк би його трафив шляк би її трафив дай нам саду германійської брами де хліба і пива і яблука золотого повня слався Отче“ — так вони виводили своєю далекою від досконалості верхньонімецькою, ці ряджені Морісками і Ченцями, Кавалерами і Спудеями, Носорогами і Астрологами, Міннезінгерами і Нібелюнгами індонезійці, курди і пакистанці, чи там палестинці, а ще албанці, босняки, маври і кхмери, серед яких були, безумовно, також гаїтяни, таїтяни, крітяни і кіпріоти, конголезці, бангладешці, кот'д'івуарці та буркіна-фасяни, і всі вони цілком незле витримували цю найскладнішу з мелодій, вимовляючи щось ніби “зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався Отче кушай нас і так позолотіємо в діра сонця надземности темної нашої ясности м'яса дай нам м'яса і шнапсу і яя великого риби слався Отче і кушма кушем розкусь шляк би його трафив шляк би її трафив зільний саде германійської брами стань перед нами і будь з нами, впусти ніж наш і насити всіх нас — юним синою великим рибою, духом чару, чаром духу, залізом і пушкою залізь у вушко її, зализь рани мої та його та її та ще її, рости ж нам як злак у фляку чи фляк у злаку слався новий Ісааку“ — я зневажив би себе до решти днів моїх, якби спробував звідти утікати, хоч відчуття небезпеки росло в мені, тим більше, що зі мною — гостем — ніхто й не збирався бодай порозмовляти чи там хоч якось порозумітися, чоловіки й далі співали, розсідаючись на підлозі, килимах і канапах, ще й до такту приплескуючи в долоні, а жінки й далі співали, виносячи з бічних коридорів усе нові й нові гілки папороті, кокосові горіхи, шматки тканин, брязкальця, образки, поламані грамофонні платівки... Та ви показилися, — шарпав я собою, але без ненависті чи там презирства, бо навколо діялося щось направду велике, об'єднаний ритуал усіх скривджених з усього світу, вони мусили собі вигадати іншого бога, їх мордували голодом і бомбами, пошестями, СНІДом, хімікаліями, ними наповнювали запаскуджені криниці і найдешевші борделі, на них випробовували зброю і терпіння, їм підпалювали ліси і затоплювали пустелі, їх виживали звідусюди, як тільки вони народжувалися; чим вони відповідали — джазом? маріхуаною? сотнею способів кохання?.. Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними спалахами, співами, мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони встигли протиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через хабарі, підкупи, вбивства, благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіряній флейті, через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять кордонів і тридцять митниць — як емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни, секс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози, продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і філософії — вони таки встигли, змогли, скрутили, видерли для себе цю землю, цю Німеччину, цей добробут, ці спальні мішки в підземних переходах, вони зробили ці міста кольоровішими, ця добра працьовита самовіддана Німеччина зігріла їх і нагодувала і напоїла тощо, але вони ще чогось від неї хочуть, ще чогось випрохують у свого спільного, проте вигаданого бога — чого ж вони ще хочуть: лісів, струмків, альпійських верхогір'їв, замків, музеїв, продовження візи, крові, тепла, чуйності, грошей, автомобілів, може, громадянства вони хочуть?..

Я ходив поміж них, ніби причмелений, ніби в усьому винний, ніби причина причин цього дебільного світу... Я трохи відпочину.

Контроль пашпортів на перевалі Бреннеро тривав не довше трьох хвилин. Навіть моя совдепівська книжиця не викликала в того італійського хлопця якихось видатних емоцій.

Потім ми шалено покотили вниз — Янус Марія розігнав свій “порше“, чи що там у нього, майже до двохсот на годину, ми увірвалися в край, де не стало снігу, де були зелені трави, це така земля, “wo die Zitronen bluhn“' (6) (a ти, Цитрино, квітла в цім краю? — що за прізвище ідіотське, я закохався по вуха вже в саме ваше прізвище, пані Різенбокк (7)), сонце било нам в очі, скелі летіли обабіч автостради, а проте всюди були придорожні знаки людського перебування: міст над потоком, капличка, корови в травах, Божа Матір, зруйнована вежа, облуплений мур, кілька овець, школа за поворотом, Божа Матір, опудало в саду, розбійничий замок, мисливська ресторація, автозаправка, Божа Матір, капличка, пасіка, рибальський заїзд, водяний млин, цвинтар, Божа Матір, дівчинка з кошиком, розбійницький замок, готель з геранями (гарденіями? гортензіями?), сироварня, розбитий “опель-кадет“ без пасажирів, жінка в чорному, Божа Матір...

Різенбокк занервував: надто часто виникали якісь шляхово-ремонтні італійці, котрі нікуди не квапились, і треба було скидати швидкість до сорока-п'ятдесяти, шукати об'їздів, щохвилини пригальмовувати. Італійці в дорожніх робах були спокійні як двері.

А Різенбокк — так, я про тебе, про тебе — має нервову зовнішність — у нього великі й кістляві руки, він увесь кістлявий і великий, має бороду, а на голові залисини і в очах трохи блудливості. З вигляду він наче на середині шляху: стомлений життям, але ще ласий до нього. Я люблю таких хлопців.

Між Брессаноне і Больцано ми на пару хвилин зупинялися. Далі машину повела Ада. Не озирайся. Тепер, коли ти змушена зняти слухавки, я продовжу свою історію тільки для тебе. Далі було так.

Нарешті всі відверто звернули увагу на мене. З'явилися поруч якісь чотири дівчини — таїландка, самоанка, тринідадка і лесбійка — рухаючись у ритмі загального співу й самі не перестаючи співати, вони досить ніжно, але й владно почали знімати з мене плаща. Я вирішив не чинити опору і пережити все до кінця. Щось, може, спокутувати. Чи просто спізнати. Тим більше, кінець дійства вже наближався, з-за оспівуваної всім кагалом “германійської брами“ вже проблискували його деякі ознаки, голова йшла обертасом від пахучих димів, пісня робилася все голоснішою й вищою, повтори все частішали, мене — вже без плаща і, прошу зауважити, без нагрудного панцера — запровадили до найбільшої з кімнат, куди поступово сповзалися всі, їх робилося безліч, здавалося, вони не мали жодних шансів усі тут поміститися, проте якось поміщалися в отих своїх — не своїх карнавальних строях. Середину кімнати залишали вільною.

Так, я теж гадаю, що то якась нова секта, безумовно.

Тоді ось що відбувається. Кілька типів з оленячими і бичачими рогами на головах, підтанцьовуючи, виносять на середину кімнати священний повстяний килимок (у нас об такі ноги витирають), а перед ним, разом із фінальними екстазами співу (“золотої германійської брами дай нам пропливти великим рибою“), задля суцільного захвату виставляють погруддя: золочена бронза в дещо збільшених пропорціях (щодо природних, ясна річ), і я розумію так, що то їхнє божество, божище, божисько, — ліпше сказати, якийсь чи то пітекантроп, чи будда, чи німецький філософ-матеріяліст, він же Сторож Германійської Брами, або ж Еґір, Ґрунґнір і Фафнір (8), вартовий заклятого саду...

Усі присутні, крім мене, врочисто вклякли перед його божистою з'явою. Коли ж і я забаг опуститися на коліна, то дівчата, всі чотири мої наглядачки, просто не дали мені цього зробити, хапаючи мене звідусіль за все на світі. З останніми тактами великого псалму виник перед наші очі, як я розумію, Верховний Святий чи щось подібне — здоровезний хлопуньо незнайомої раси, певно, якийсь мішанець папуаса з лапландкою, з мішком на голові, де були тільки прорізи для очей, вух і рота. Потрясаючи всім тілом, нарешті упав обличчям до божества і розповзся перед ним по килимку. На цьому кількагодинний гімн урешті зачах. Але тут-таки вродилося загальне, схоже на бриніння мільйонів мух, мурмурандо. Гуділи, ясна річ, знову всі, крім мене, бо мені й це було заборонено, хоч як я не прагнув трохи з усіма погудіти...

Після Тренто за кермо знову взявся доктор урології. Ада, як і раніше, поринула в італійські опери, Россіні, Верді, Леонкавалльо, Доніцетті, Пінцетті. А також Моцарт, Моцарт, Моцарт, який насправді мусив бути італійцем, ну хоч би наполовину. Німкені, особливо з півдня, страшенно люблять італійців. Вони кінчають від самих тільки італійських імен, особливо подвійних або потрійних. Так відбуваються непорочні зачаття. Так народився Моцарт, великий власник мого серця.

Але я, напевно, не витримаю до Венеції. Всього забагато — цих гір, зеленої трави, не баченої ще з вересня, цих арій, цього кістлявого Януса, що час від часу незлостиво кляне когось по-німецькому, цього краєвиду з розваленими вежами, цієї швидкості, цієї Ади, напівповернутої, ось її вухо, вушко, просвічене наскрізь, воно наливається соком музики, теплою спермою музики, італійськими голосами, ось лінія шиї переходить у плече, ось волосся, здається, фарбоване, ясно-каштанове, а тепер — руки, долоні, дві птахи, возлеглі на передню панель, вони іноді зриваються в такт із не почутою більш ніким на світі музикою.

Це я загнув. Краще так: із почутою цілим світом музикою.

Тепер: ще раз увага! Вірші, від яких мушу звільнитися. Це імпровізація. Можу де-не-де схибити. Отже. За що, Італіє, я так тебе люблю? Шестистоповий ямб, круто! За що, Італіє, я так тебе люблю? За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю! Повна нісенітниця, до того ж не шес тистоповий. Ну добре, далі. За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю. За те, що ти — мов гавань кораблю! А я тебе завжди, повір, люблю:

коли люблю, люблю й коли блюю! Коли складаю пісню цю свою, Мов соловей, що тішиться в гаю, То почуваюсь ніби у раю, Де гарні шльондри шепчуть “ай лав ю“! Навколо мене — гори і Тироль! У них тут — що не слово, то пароль! Я б так тєб'я, красафітса, пороль!.. А твій король надувся, ніби троль. Чому, Тиролю, ти такий чудний? Чому, королю, ти такий блудний? Чому ці скелі, лаври і дуби? Лизнути б шийку кінчиком якби... Перепрошую, мабуть, я надто голосно.

Вони чоловік і жінка. Їй, можливо, тридцять. Це не моя справа.

Ну от. Наш “феррарі“, чи щось там таке, пробігає милю за милею, ми вже вискочили з Альто-Адідже, жоден гірський розбійник не напав на нас, жоден з моїх баронів не поласував нашою кров'ю, а пейзажі робляться все нестерпнішими, це Південь, Південь, Південь, це кедри і сосни, і лаври, і пінії вздовж автостради, це запах кави звідусіль, це алое, мирт і аїр, це простий перелік, що його можна розташувати на письмі у два стовпчики, кожен з них буде означати щось цілком незабутнє, але в той же час — визначати орієнтири по обидва боки дороги; я кайфую від самого тільки називання, тому я хочу просто називати, просто перелічувати, це простий перелік, від якого зводить судомою нутрощі, і я не смію порушити його чудову внутрішню послідовність:

квітник

балкон

фонтан

ліхтарня

брама

стовп

макдональд

карниз

хідник

голуб

Святий Тома

Святий Петро

дівчина у вікні

Святий Рох

Святий Дух,


церква

площа

кіоск

сходи в кущах

вітраж

вітрина

овочі

хідник

віслюк

ластів'ячі гнізда

Святий Лука

Святий Франциск

я зриваю з себе все, крім сорочки, ніби святий, і дайте ж мені нарешті ковток алкоголю, а ще краще — два ковтки, щоб я не помер завчасно від перегріву.

І що там попереду? Верона?!.

Треба як-небудь закінчити позавчорашню історію, ні? Так от, у момент найвищого гудіння, скажу так, з'явилися вже згадувані мною рогачі, я так зрозумів, що жерці або типу цього. Головний підвів голову з килимка і аж затрясся, як зобачив що вони несуть: то був акваріюм, величезний, мов балія, без рослинності, без мушель, без камінців на піску, лише з водою і з великою живою рибою, рибиною, то був, може, навіть і короп або сом, або лящ, або білий амур чи, скажімо, щупак, і от, разом зі сплеском ахів усієї присутньої потолочі, вони гатять цим акваріюмом до підлоги (тут режисер наказав сповільнити зйомку), акваріюм довго-довго падає, але таки розбивається, вихлюпуючи навсібіч зелені струмені (в мені все висихає), це жахливо, бо жерці ловлять бризки своїми темними язиками, в мені наче щось обривається, бачу, як болісно стрибає риба на килимку, серед шкляних акваріюмних уламків, бачу, як Верховний видобуває з-за пояса гострезного тесака, і вже знаю, що буде далі, ноги підкошуються, я вже не восковий, я вже ватяний, я вже навіть не ватяний, я повітряний, перший удар тесаком — і рибу пробито наскрізь, але вона ще тріпоче (я валюся з ніг), другий удар — усі кричать “а-ах!“, у риби проколено жабра, але вона ще тріпоче (я вже не дихаю, повітря витікає з мене, як із порізаного м'яча), третій удар — усі кричать “у-ух!“, просто в риб'яче серце, вона ще трохи потріпається й затихне, а я: все пітьма дно нуль гаплик нічичирк.

Я очухався щойно сьогодні, перед австрійським кордоном. Поліція знайшла — не мене, а моє тіло — в ніч із середи на четвер, здається, о третій, під мостом Кеннеді поблизу Англійського парку, я лежав головою на захід, як лежать усі порядні мерці. Мене привели до напівтями, але я майже нічого нікому не міг пояснити. Боліло все, що я маю, млоїло всередині, хотілося блювати, дзвеніло в голові, але заснути не вдавалося, хтось мене попередив, хтось мене попередив. Поліція протримала мене до десятої дня, аж поки не з'явилася ця чудодійна пара — він і вона, Ада і Різенбокк, я їх ніколи не знав і не бачив, але вони пояснили поліцаям, що я такий видатний Перець, і мене, виявляється, всі чекають у Венеції, всі просто люрають без мене у тій Венеції, всі просто пошаліли і сказилися без мене, і вся Венеція скандує “Пер-фе-цький! Пер-фе-цький!“ — так хочуть мене помацати в тій Венеції; Ада і Різенбокк тицяли їм якісь напахчені шелесткі папери на блакитних і рожевих бланках з крилатим левом, оплутаним, як Лаокоон, зміюками; вони поручилися за мене, відвезли до себе у Поссенгофен, запакували на свою віллу, і доктор понадавав мені всілякої насонної бадеги — у зв'язку з чим я прокємав на їхньому подружньому ліжку решту дня і ще ніч до ранку, а вони, Ада і Різенбокк, тим часом залагоджували мої справи, їздили до італійського консуляту по візу для мене, підбирали мені нові окуляри, купували всілякі дрібнички в дорогу і комусь телефонували аж до глибокої ночі, щось пояснювали, в чомусь переконували, поки я спав (не спав) на їхньому широкому ложі, всіяному крихтами, розжареними цвяхами і горіховими шкаралущами.

Я не знаю, до чого це все. Я мусив опинитись у Венеції — і нині опинюся в ній, за якихось дві-три години, а може, й раніше. Мені тяжко вигадувати якісь пояснення. Мені легше просто споглядати і пошепки перелічувати: кермо, дорога, трава, шия, плече, напівоберт, напіввигин, напівсон, напівпотяг, напівлюбов.

Між Вероною та Падуєю вперше з'явилися виноградники.

1 Великопісна (попільна) середа, день, з якого в західному християнстві розпочинається великий піст (англ., нім.).

2 Привіт, підеш зі мною? (нім.).

3 Так, я піду з тобою, кохана, скільки? (нім.).

4 Увага, увага, любий Різенбокк, прошу, зупиніть на хвилинку! Я маю деякі проблеми... (нім.).

5 Здається, арія принцеси Еволі з опери Дж. Верді “Дон Карлос“.

6 “Де цитрини квітнуть“ (нім.). — рядок із хрестоматійного віршика Ґьоте “МІньйона“.

7 Німецьке прізвище Різенбокк можемо перекласти як Цапище.

8 Персонажі давньої германської міфології: Егір — морський велетень; Ґрунґнір — велетень-розбишака; Фафнір — дракон, сторож священного золота.

“ПЕРВЕРЗІЯ“

(2)

Венеція, 1 березня 1993 p.

Вельмиповажний пане Перфекцій!(1)

Наш спільний знайомий і добрий приятель, доктор психіятрії Франк Попель (Льозанна, Швайцарія) поре-комендував Вас яко потенціяльну одиницю від Укранії для участи в інтернацйональному семінарі культурально-духових діячів, що його організовує наша Фундація “La morte di Venezia“(2) спільно з окремими інтелектуальними, комер ціяльними і сакральними кругами. Тема семінару: “Пост-карнавальне безглуздья світу: що на обрії?“

Якщо Ви готові є засвідчити Вашу заінтересованість у пойменованому вижче семінарі, то просимо ухильно прибути до Венеції не пізніше 5 березня р. б. і виступити зі Словом на одну з окреслених нище тем (об'ємність Вашого відчиту не мусить перевершувати 7—8 сторін машинопису ком путерального). Це може бути тема смерти в українйській культурі. Або: так само тема любови, еротичного і танатичного, але дотичного до проблематів Европи Орієнтальної, — чи загалом про безглузддя світу. Це може бути Ваш вгляд у феміністичне і маскуліністичне. Або в посткомуністичне. Це може також бути зразок нової аналізи процесів, що віднедавна у Вашій країні заіснували, як напр., казино і нічні клюби. Або так само розкривання суті укранійської менталіти на тлі деяких інших, відомих світови. Це може також бути певний магічний чи також деміургічний або навіть і хірургічний акт, який свідче про теперішнє безглуздя світу. Також це може бути все, що запропонуєте Ви, люб'язний пане Перфекцій. Якщо, напр.. Ви захочете оповістити про укранійські ядерні зброї, то це буде чудово. Або так само Ви можете захотіти щось нам повідомити про Достоєвського, Горькі, Булгакова, Сахарова та інших Ваших письменників — це буде о'кей. Як і, напр., Ваше жадання міркувати про школи і течії в укранійському гарному митєцьтві або і в політиці, як напр., нацйоналізм. З рештою, ми будемо навіть заінтересовані почути від Вас відчит про сьогорічну епідемію холери в Укранії.

Вашою сталою супровідницею та допоміжницею буде ласкава пані Ада Цитрина, коляборантка нашої фундації, через тіло якої отсе Вам запрошення подаємо. Організатори побирають на себе всі Ваші витрати, забезпечують Вам готель і постіль, щоденні дієти, дегустації, гігієни та медиційську санітарію. Що більше — гварантуємо Вам за Ваш реферат винагороду сумою в 1 млн. лір італійських.

Пане Перфекцій, ми з нетерпимістю чекаєм на Вас. Як кажуть у Вашій вітчині — ДОБРОМ ПОЖАЛУЙСТА!

Ваші до безконечности

Д-р Леонардо ді Хатавесела, президент

Фундації “La morte di Venezia“.

Амеріго Даппертутто, технічний секретар фундації.

ПОСТКАРНАВАЛЬНЕ БЕЗГЛУЗДЯ СВІТУ:

ЩО НА ОБРІЇ(3)

Додаток для запрошених

Живемо нині під знаком печального слова “після“. Вірні своїй природі та технології, не хочемо усвідомити, що то можливий кінець, але так воно випливає з усіх навколишніх прикмет, знаків і натяків. Ступінь за ступенем робимося дедалі посвяченішими у велике безглуздя повторів і самоповторів. I навіть невірогідні зміни, що недавнього часу перекраяли обличчя дійсності, не принесли сподіваного зламу. Найоригінальніша з ідей, вигенерованих бездуховним духом нашого часу (даруйте невеселу гру слів) — це ідея тотальної неоригінальності всього, мертвотна і велична. Цитата, колаж і деконструкція замінили нам щось давніше, первісніше, справжнє. Чи назавжди замінили?

Чи діло йде до смерті духовної? Чи маємо надію на розвиток? Чи від нас вимагається щось цілком звичайне — як повернення до Бога, наприклад? Чи ще до якогось Іншого? Наш корабель мусить орієнтуватися на певність обрію. Де нам її взяти? Чи варто доживати до ще однієї тисячі літ?

Ми у Венеції схильні думати, що сталося втрачений Карнавалу. Нам видно це. Цього не видно майже нікому — адже карнавал є, відбувається з року в рік, по декілька разів, з різних приводів, з вогнями і масками, з вином і танцями! Карнавал є, скаже вам будь-хто з тих, які ще (або вже) не бачать і яких безліч. Карнавалу робиться чимраз більше, він повсюдний і неперервний, скажуть вам іде інші, які від

лукавого.

Але чи так насправді? Чи тільки видудленим і вижертим Він вимірюється? Чи неймовірними юрмищами туристів, японців, готельних послуг, розваг, оборотом грошей та витратами на піротехніку? А якщо то вже тільки гола механіка, машинерія, холодна індустрія, суцільна консумпція, перманентне паразитування? А якщо це пастка?

Здається, разом із Карнавалом ми втрачаємо і самих себе. Чи ми ще здатні любити, сміятися, плакати? Чи достатньо живі, щоб жити? Або такого дечого ще робити? Ось питання, над якими варто.

Ми запрошуємо вас до Венеції, міста на воді, міста-корабля, міста-привида, першого ж тижня по закінченні традиційного Великого Свята. Саме тоді, як відшумлять останні, до щему п'янкі гуляння, відлунають оркестри і хори, злетять кольорові повісма з балконів і церковних брам, згинуть леґіони світових волоцюг і заїжджих клерків (які нині дивним чином уже ніяк не різняться між собою — от прикмета!), — й тоді, в спокої та докладності, в короткотривалій паузі великопісної задуми та зосередженості поміркуємо спільно, заглиблені в бенедиктинську тишу славетного Сан Джорджо Маджоре про нас, про відлетілий Карнавал, про шанси і можливості, про опір безглуздю, про безглуздя опору.

Наше зібрання навряд чи порятує світ, навряд чи порятує Карнавал, воно не порятує навіть Венецію, навіть нас воно не порятує. Але ми зберемося — саме тепер і саме тут, у місці, переповненому відлуннями та цитатами, всередині цієї Великої Цитати, втілення нашого остаточного “після“.

З привітаннями від Святого Марка та його крилатого лева -

Леонардо ді Казаллеґра.

ОРІЄНТОВНА ПРОГРАМА СЕМІНАРУ

(з переліком учасників)

Семінар “Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?“ відбудеться з 6 по 10 березня ц. р. у Венеції, на острові Сан Джорджо Маджоре, в залах монастиря Сан Джорджо. Програма семінару передбачає тільки офіційні акції (доповіді та дискусії), залишаючи учасникам безмежні можливості знайомлення з містом, його мешканцями і мешканками, колоритом, запахами і присмаками. Початок офіційних акцій — щодня о 10-й. Просимо учасників не запізнюватися і планувати свій час виходячи з поданого нижче розкладу.

6 БЕРЕЗНЯ, СУБОТА:

Урочисте відкриття семінару. З'ява учасників. Прибуття ґондол. Сюрреалізм людських стосунків. Загальний тост. Гостеси запрошують до танцю.

Вступна доповідь: “Світ після всього і світ перед усім з точки зору на світ старого як світ венеціянця“ — Леонардо ді Казаллеґра, доктор танатології, вчений карнаваліст, почесний шеф кафедри переливання і змішування крові Венеційського таємного університету ім. Каліостро.

Дискусія з доповідачем.

Кава і тістечка. Продовження дискусії. Завершення дискусії.

Страви дня: тортелльоні, тушкований тунець, помаранчево-помідоровий соус “П'яцетта“.

Напій дня: шоколадний лікер “Моцарт“.

7 БЕРЕЗНЯ, НЕДІЛЯ:

Нагода купання з гостесами. Обмін думками. Легкі перекуски з відеофільмом.

Доповідь: “Химера Хореографії як Танцююча Примара в затінку Світового Дерева“ — Гастон Дежавю, Франція, теоретик балетів, незалежний дослідник алергічних (виправлено) алегоричних явищ.

Доповідь: “Постмодернізм у політиці. Сараєво як цитата“ — Альборак Джабраїлі, Швеція, емігрант і дисидент, стипендіят, публіцист, володар нагороди “За чесність із собою“.

Дискусія з доповідачами.

Кола і крекерси. Запаморочення в дискусії.

Страви дня: філе з анчоуса, консоме з бобів, омар (хайям).

Напій дня: водка “Абсолют“.

8 БЕРЕЗНЯ, ПОНЕДІЛОК, Міжнародний день:

Нагода полікувати зуби за кошт фундації. Консультації з гостесами. Масажування вражених органів. Профілактика.

Еклектика.

Доповідь: “Слухати реґгей, вмирати під небом, вдихати

запах трави“ — Джон Пол Ощирко, Ямайка, вчитель андеграунду, тричі просвітлений, вільний ботанік і музикоман.

Доповідь: “Секс без київ, або Червона Шапочка на добрій дорозі“ — Лайза Шейла Шалайзер, США, професор Йокнапатофського університету, голова ініціятиви “Розбуджені домогосподарки“, нонфікшн-стар, нон-стоп-телевіжн-орі джінел-соуп-опер-продюсер (“Нелегкий шлях Дебори Айскрім“, донині 665 відтинків ефіру!).

Дискусія з доповідачами або без.

Морозиво, устриці. Розпал дискусії. Креветки.

Страви дня: біґ мак, гот дог, non корн, солт натс, ред гот чілі пепперс.

Напій дня: “Джонні Вокер“ (можливий “Байзон“!).

9 БЕРЕЗНЯ, ВІВТОРОК:

Бадмінтон з гостесами. Спільне куріння фіміяму. Обмін

ідеями. Перехід до критики чистого розуму.

Доповідь: Цуцу Мавропуле, Бесарабія — Трансильванія, єресіярх і черевомовець, пожирач вогню, почесний академік Бу-Ба-Бу, кавалер ордена “Літаюча голова“, чемпіон Галичини (виправлено) Галактики з чорної магії в класі змагань “чорна меса“, особистий цілитель Майкла Джексона і федерального канцлера Капусти, князь.

Тема доповіді не піддається формулюванню.

Доповідь: Станіслао Перфемський, Росія (закреслено в останній момент) Украйя, автор. Тема доповіді уточнюється.

ДИСКУСІЇ НЕ БУДЕ.

Яйця по-китайськи. Цитрина. Дискусії не буде. Кокосові пластівці.

Бучна вечеря з нагоди завершення доповідей у Каза фарфарелльо (мапа додається, див.).

Страви дня: борщ, чорба, маслини, цукати, цикута.

Напій дня: цуйка “ Горбачов“.

10 БЕРЕЗНЯ, СЕРЕДА:

Заключний день. Нагода прощатися з гостесами.

Чайові.

Підсумкова дискусія. Вироблення і прийняття загального меморандуму “Карнавал мусить тривати далі, інакше йому настане кінець!“

Прощальний обід-maestoso в монастирі Сан Джорджо.

Страви дня: велика піцца пеппероні, менша піцца ляцароні, омлето венеціяно, спагетті наполітано, котлето больоньєзе, риба-меч-у-тісті, брокколі, кальмар “спрут“, гусак по-римськи, сардини корсиканські по-сицілійськи, торт “Тінторетто“.

Напої дня: Граппа “Кандоліно“, вина тосканські, романські, кампанські, апулійські, ліґурійські, червоні, білі, чорні, напівсолодкі, десертні.

Настання ночі. Темрява.

11 БЕРЕЗНЯ, ЧЕТВЕР:

Від'їзд учасників з Венеції.

Серед почесних гостей карнавалу (закреслено) семінару:

Франсуа Міттеран, Якопоне до Тоді, Альберт Ґор, Кобо Абе, Лючіяно Бенеттон, Оксана Баюл, Джорджо Армані, Джоді Фостер, Міхаель Шумахер, Фредді Меркюрі-молодший, Ів Сен-Льоран, Софі Льорен, Софі Марсо, Марсель Марсо, Ева Куммлін, Мішель Андерсон, король Олелько Другий, Беназір Бгутто, Вольдемар Жиріновський, Джо Коккер, Вім Вендерс, Франко Барезі, Френк Костелло, Елвіс Преслі, Елвіс Костелло, Хуан Антоніо Самаранч, Салман Рашді, Анатоль Кашпіровський, Чіччоліна, Вольф Мессінґ, брати Мавроді, сестри Річинські та десятки інших видатних постатей сучасності й минулого.

СПОДІВАЄМОСЯ ПРИЇЗДУ... ФРЕНКА СІНАТРИ!

Організатори ще раз уклінно просять Вас неухильно дотримуватися всіх пунктів орієнтовної програми. Евентуальні зміни будуть заявлені окремо.

З побажаннями плідної роботи і найсильніших вражень у чарівливому місті палаців, гондол, Тіціяна й Вівальді —

Щиро Ваш Амеріґо Даппертутто,

технічний секретар.

1. Повністю зберігаємо правопис оригіналу українською мовою.

2. “Смерть Венеції“ (італ.).

3. Подальші два фрагменти перекладено з італійської мови.

(3)

srbms-pq

До відома Монсиньйорового прошу довести:

1. Дотеперішнє перебування Респондента в Мюнхені не було відзначене нічим надзвичайним.

2. Розшукати Респондента нам з Доктором пощастило щойно в четвер, 4 березня Anno 1993, близько десятої ранку, в поліційній дільниці 305, куди Респондент потрапив уночі з 3-го на 4-те березня смертельно п'яним і непритомним.

3. Увесь подальший день 4 березня, а також ніч із 4-го березня на 5-те Респондент проспав непробудним сном на віллі “Мелюзина“ в околицях Поссенгофена, де Доктор поклав його в ліжко, стимулювавши сплячку ризикованою дозою рослинних та ін. галюцинативних засобів (morphini hydrochloridum, scopolamini hydrobromidum, aconitum, solanum etc. ibid.).

4. 5 березня, близько 9-ї год. ранку, ми разом із Респондентом вирушили до Венеції універсальним автомобілем четвертого покоління серії “Мантікора“.

5. фактично до самого австрійського кордону Респондент не виявляв жодного зацікавлення навколишньою ситуацією.

5. Прийшовши до тями вже на австрійській території, Респондент дещо ожив, називаючи себе “історично підданим тутешньої держави“ і почав у зв'язку з цим вимагати “пару ковтків алкоголю“. Він отримав їх від менэ (білий ром “Баккарді“ — келишок, потім другий).

7. В околицях Інсбрука Респондент помітно зарухався, просив зупинити авто і навіть, з'їхавши з автобану, повернути до міста, де в нього, мовляв, є знайомий аптекар, якого він мусить провідати. З'ясувати особу згаданого аптекаря, як і те, чи такий суб'єкт узагалі існує, поки що не вдалося.

8. На австрійсько-італійському кордоні (перевал Бреннеро) Респондент виявив короткочасне занепокоєння властиве всім його співвітчизникам при перетині кордонів: чи все гаразд з його документами і чи впустять його до Італії. Однак іронічне наставления прикордонників розвіяло всі його побоювання.

9. На теренах Альто-Адідже Респондент ще пожвавішав і з невідпорною настирливістю повторив вимогу щодо “двох-трьох ковтків“, які врешті отримав (бренді “Шантре“, кишенькова пляшка).

10. Майже всю дорогу до Брессаноне повеселілий Респондент вів мову про знайомого барона, що має власний замок десь неподалік, у Південному Тиролі.

11. Особливо прикметні дані про барона (для з'ясування в четвертій канцелярії інформаційного підвідділу): порівняно молодого віку; войовничий — донедавна провадив затяжні військові дії проти сусіднього єпископа; добре стріляє з арбалета; одружений, дружина — молода приваблива португалка, що її тримає замкнутою у ретельно пильнованій вежі свого замку; останнім часом барон перебуває в летаргічному заціпенінні внаслідок укушення минулого літа невідомою мухою.

12. Під час недовгої зупинки між Брессаноне і Больцано Респондент цікавився, чи знаємо ми з Доктором, де тут знаходиться село під назвою Тенно. Доктор і справді знайшов місцезнаходження означеного села, розгорнувши з цією метою докладну автомобільну мапу. Респондент заявив, що “за це треба випити“ і після непереконливих умовлянь отримав своє (чарка “Мартелю“).

б/н. З огляду на те, що Докторові набридло виконувати свої безпосередні обов'язки, за кермо пересіла я. При цьому довелося вислухати від Респондента не зовсім доладну розповідь без кінця і початку про його пиятику з якимись азилянтами у Мюнхені на Швабінгу (треба розуміти, саме ту пиятику, наслідком якої Респондент опинився згодом у поліції).

14. Після Тренто за кермом знову був Доктор (почуття обов'язку ще раз перемогло). Респондент робився чимраз активнішим. З певного моменту Респондент почав співати. Було виконано близько восьми-дев'яти українських пісень переважно народного змісту. Запам'яталася пісня з часто повторюваним рефреном “ду-ду“, “ду-ду“. Підвідділу народної творчості та етнографії — з'ясувати.

15. Не доїжджаючи Верони, Респондент узявся цитувати Шекспіра не зовсім точно англійською, а також українською, польською та російською. Просив порівнювати якість перекладу. Доктор (від цього?) мало не потовк зустрічний “опель-кадет“.

16. Між Вероною та Падуєю Респондент уперше зауважив виноградники, хоч насправді вони виникали й раніше. Респондент шалено активізувався і щохвилини просив зупинити авто, вдихнути повітря, співати разом з ним, дати йому “чогось кайфового“ (віскі “Джім Бім“, чверть пляшки просто з пляшки).

17 Неподалік розв'язки перед Местре-Маргерою (траса Е70), Респондент закликав нас підібрати якусь божевільну молоду італійку, що намагалася зупиняти авта. Респондент заявив при цьому, що давно не бачив таких сильних жіночих ніг, обтягнутих чорним.

18. Щойно після Местре мені вдалось остаточно переконати Респондента, що за згаданою жінкою (дівчиною?) повертатися все ж не варто. Це було досягнуто ціною вливання у Респондента чергової дози, якої Респондент вимагав з потроєною невідпорністю (знаний Монсиньйорові настій “Падуча зірка“, на три чверті (!) розведений мінеральною водою “Люцифер“).

19. Після спожиття означеного дрінку (трунку) Респондентові немов заціпило фактично до самої Венеції. Навіть відомий Понте делля Ліберта при в'їзді на Острови не справив на нього враження.

20. Близько 17-ї год. ми досягли Островів і припаркувалися в околицях Тронкетто. Дорогою від паркінгу до зупинки водяного трамваю № 1 (надалі — вапоретто) Респондент сяк-так оклигав.

21. На зупинці (кінцева, Тронкетто) було досить велике з'юрмлення мешканців та гостей Венеції. Респондент ізнову ожив при всіданні до вапоретто, коли почув близько себе у штовханині, як хтось когось назвав “putana“. Респондент тут-таки заявив, що італійці дуже схожі на українців.

22. Під час пропливання від Тронкетто до П'яццале Рома Респондент зауважив, що Венеція зовсім нецікаве місто.

23. На П'яццале Рома Респондент звільнив сидяче місце для якоїсь пані в пончо і панчохах, а мені й Докторові повідомив, що венеційки дивляться прямо в очі, після чого до самої Ферровії намагався ловити погляди присутніх на палубі жінок і увесь час вертів головою.

24. На Ферровії Респондент виявив шалене здивування тим, що Венеція має залізничну станцію. Респондент сказав, що “це змінює деякі моменти“.

25. Пропливаючи під мостом Скальці, Респондент наголосив, що в його школі вчився хлопчик на прізвище Скальський.

26. Звернувши увагу Респондента на першу визначну споруду — церкву Сан-Джеремія ліворуч, я почула від нього віршований експромт, в якому “Джеремія“ римувалося з “веремія“, а “водолія“ з “содомія“.

27. На Ріва ді Б'ясіо зайшло ще більше пасажирів, так що зробилося зовсім тісно, внаслідок чого Респондент почав підморгувати ластовинній рудулі з курячою зовнішністю, в наплічнику і гірських че ревиках, здається, голландці, карячкуватій і низь корослій настільки, що своїм дзьобом уперлася Рес пондентові в живіт. У зв'язку з цим Респондентові було не до пишнот палацу Корнер Контаріні, на який я всіма силами хотіла звернути його увагу.

28. На Санта Маркуоля я все ж повважала за необхідне потягнути Респондента за рукав і вказати йому на Музей історії природи, почувши від Респондента у відповідь, що це саме те, чого йому треба і заради чого він, мовляв, сюди приїхав. Безперечно, Респондент казав неправду.

29. Після зупинки на Санта Маркуоля місць у вапоретто зробилося трохи більше, однак згадувана руда голландська квочка так і не відходила від Рес пондентового тіла, ніби прилипла до нього. Забігаючи наперед, повідомлю, що так вона об нього й терлася до самого Ка'д'Оро.

30. Коли ліворуч від нас проплив з усією своєю зграбністю палаццо Вендрамін-Калерджі, у вікнах якого вже загорялися перші вечірні світла, я роз повіла Респондентові про те, що до кінця березня тут розташоване казино, одне з найазартніших у світі. Респондент у відповідь на це поцікавився, чи не з'являється іноді над його зеленими столами привид композитора Вагнера, чим виявив певну обізнаність із ситуацією.

31 До Санта Стає ми проминули ще декілька, менш значних, палаців, які виникали по обидва боки Каналь Ґранде. Щоразу більше електричних світел спалахувало довкола нас, особливо увиразнюючи риси Респондентового лиця, тонкі губи, ліву брову.

32. Праворуч від нас були палаци: Баттаджія, Трон, Пріулі. Ліворуч: Еріццо і Барбаріго, а потім Ґуссон.

33. Показуючи Респондентові просвітлений Ка'Пезаро, я не забула сказати, що в ньому містяться відразу дві галереї, проте, як мені здалося, Респондент був до цього цілком неуважним. Щоправда, вже за хвилину, коли перед нами виник бароковий Корнер делля Регіна, Респондент кинув мимохідь, що незле було би в його стінах лишити свою душу. Зі слів Респондента роблю висновок: Респондент уже кимось поінформований про те, що нині у стінах Корнер делля Регіна міститься ломбард.

34. На Ка'д'Оро нарешті зійшла руда засранка. Ерекції, смію припускати, все ж не відбулося, а проте, підозріло пожвавлений, Респондент висунув низку запитань, не на кожне з яких я могла відразу дати відповідь. Респондента цікавило: яка пересічна глибина Каналь Ґранде? яка вона у найглибшому місці? зі скількох островів складається в цілому Венеція? чи існують якісь норми, згідно з якими довжина гондоль не повинна перевищувати? якщо правда, що Венеція поступово занурюється в морську безодню, то з якою швидкістю це відбувається? на рік? на годину? на секунду? чи робляться певні спроби не допустити затоплення Венеції? якщо робляться, то які? чи водиться в каналах риба? за яким принципом діє венеційська міська каналізація? чи наявність нечистот у місцевих водах досліджується за допомогою спеціяльних приладів? чи не досліджується? і чому щойно тепер він почав розуміти, що мої очі мають зелений колір?

35. Я відповідала на це, що Венецію змушені були заснувати втікачі, рятуючись на островах від гуннів та ланґобардів; що візантійські впливи з раннього середньовіччя дотепер тут відчутні; що все золото світу пливло сюди протягом століть; що Венеції боялися всі без винятку у Старому Світі включно з вікінгами та сельджуками; що тільки Наполеон зумів позбавити її дівоцтва; що ояснений палац позаду нас — то, власне, і є Ка'д'Оро, де у внутрішньому дворі, вимощеному цеглою, з рудими стінами, на тлі яких вимальовуються біло мармурові сходи, влітку 86-го року я бачила живого єдинорога, а був то єдиноріг тужноголосий, себто unicornis absurdus — майже ніде не згадуваний і не описуваний напівпримарний підвид, — і він торкнувся мого лона; що я тільки зараз помітила, наскільки в нього, Респондента, довгі красиві пальці.

36. І поки тривали запитання-відповіді, ми пройшли повз Ка'да Мосто, про який мені чогось захотілося сказати, що колись у ньому розташовувався знаменитий готель “Леон Б'янко“, що в покоях його і досі трапляються речі, забуті неуважними гостями з-перед кількох століть, як, наприклад, віяла, зубочистки, шпильки для заколювання суперників, стрічки та підв'язки, кокарди і страусові пера, а незнищимі плями на простирадлах свідчать про деякі інтимні сторони в житті багатьох коронованих осіб, як знову ж таки, наприклад, російський цісаревич Павло, котрий зупинявся тут із невідомою супутницею, про що навіть у цих же стінах накручено незлу еротичну комедійку. Респондент відказав на це, що то була його, цісаревича, шлюбна дружина, князівна, здається, Померанська і Шлезвіг-Голштинська або щось подібне.

37. Я вже й не згадую тут про палаци Фонтана, Сагредо, Мікель делле Кольонне, як і, зрештою, про Морозіні-Брандолін.

38. Не можу, щоправда, не згадати про палац дель Камерленгі.

39. Про Доктора теж не можу не згадати: під час усієї плавби він був мовчазним і невиспаним, за що я страшенно вдячна йому.

40. На мості Ріальто вже починалася променада у світлі перших ліхтарів. Респондент повідомив, що подібне скупчення людей тут бачено лише п'ятсот п'ятдесят років тому. Прошу третю канцелярію дослідницько-пошукового підвідділу з'ясувати, до чого це було мовлено.

41. Після Ріальто кількість пасажирів знову наблизилася до катастрофічної, тож ми не мали ані найменшої змоги обмінятися хоч би парою речень не тільки до Сан Сильвестро, але й до Сан Анджельо.

42. Від Сан Анджельо трохи попустило, тому що добрий десяток пасажирів, здається, зійшов до театру. Мені схотілося розповісти Респондентові зворушливу іс торію палацу Ґрімані, що масивністю своєю пере вершив і затьмарив. На мій погляд, Респондент щось не так зрозумів, бо промовчавши до Сан То ма, поставив нарешті запитання, відповідь на яке я змушена була обдумувати аж до Ка'Реццоніко, а са ме: чи моя любов до Венеції не нанизана на якийсь еротичний стрижень і — в продовження — чи не пробувала я лікуватися від цієї любові за допомогою певних тілесних екзерсисів.

43. При цьому мені так і не вдалось ані слова сказати ні про Мошеніго, ні про Ка'Фоскарі, як і про Моро Лін чи Джустініяні. І тільки біля Ка'Реццоніко я спромоглася повідомити, що нам лишилась одна зупинка, відразу після чого з напівосвітлених вікон палацу бризнула якась украй нервова музика для камерного оркестру.

44. Тож коли ми виходили біля Понте Академія, ця музика все ще діставала нас.

45. Увінчані скульптурами бані Санта Марія делля Са люте було підсвічено знизу. Ступивши на міст Ака демії, Респондент вимовив загадкове словосполу чення “повний пінцет“. Прошу дешифрувати.

46. На мості Академії Респондент зненацька запитав, чи правда, що італійки не перестають займатися любов'ю навіть у пору квітування ґераней. Це залежить від італійців, відповіла я, він звертається до мене не за адресою.

47. З такими розмовами і думками підійшли ми нарешті до відомого Монсиньйорові закладу. Доктор ішов трохи попереду нас, ніби великий кістлявий слуга зі смолоскипом над головою і стилетом при боці.

48. У брамі під зеленавим ліхтарем нас уже зустрічав доходжалий готельний giovinetto (1), поораний алкогольними зморшками чортисько в трикутному капелюсі з пером, якого нахабнувато скинув при нашій появі, нібито нас вітаючи, але насправді вимагаючи подаянь. Доктор цілком рішуче обійшов його, натомість Респондент весело сипонув у бездонну прірву чорного капелюхового трикутника цілою жменею всіляких монет на кшталт австрійських грошів, словацьких гелерів чи румунських бані.

49. Почувши від мене, що цей скромний, але уславлений заїзд функціонує ще з часів gotico fiorito(2), Респондент запитав, чи тутешні плю вальниці, раковини унітазів, біде, розетки, вимикачі й телефони також відповідають означеному стилеві.

50. На рецепції нас обслуговував майже двометрового зросту зубатий мурин в одязі царя Каспара, проте більше схожий на котрогось із асів НБА. Після отримання відповідних ключів Доктор рушив оглянути наш із ним апартамент.

51. Тим часом я супроводила Респондента до його покою, поверхом вище. Я повідомила йому, що під цим номером у різні часи зупинялися Іммануїл Кант, Едгар Аллан По і П'єр Менар (3).

52. Респондент неуважливо відповів, що в ім'я майбутнього цей перелік мусить бути продовжений. Мав на увазі себе.

53. Не знімаючи плаща, Респондент заходив покоєм, до всього придивляючись і доторкаючись, засвічуючи люстри, бра, лампи, ліхтарі, нічники — все, що могло світитися. Покій було перетворено в залиту вогнями залу.

54. Наступної миті я зрозуміла, яку мету переслідував при цьому Респондент. В одному з переділів йому трапився невеличкий, проте достатньо милозвучний спінет.

55. Залишаючись і далі у плащі, Респондент підняв трохи потьмянілу кришку спінета і без найменшої уваги до навколишньої ситуації, як і до мене особисто, виконав D'dur'Hy сонату Скарлятті №15 (за Кіркпатріком). Слідом за нею Респондент пограв щось із англійських вірджіналістів, але пішло йому гірше.

56. По закінченні музики була тиша. І я кахикнула.

57. Респондент крутнувся на своєму дзиґлику (афри канська слонова кістка, пізній ренесанс) обличчям до мене.

58. Я повільно рушила до Респондента, гасячи по дорозі принагідні світильники. Сатир і дріяда з гобелена за Респондентовою спиною поринали в напівморок. Сатир підморгнув мені. Я затремтіла.

59. Я підійшла до Респондента впритул. Я занурила руку в його волосся. Волосся Респондента є шовковистим на дотик.

60. Я зняла з Респондента його окуляри і поклала їх на спінет. Без окулярів Респондент має зовсім інакші очі. Вони дивились на мене знизу і майже не бачили.

61. Мій плащ поповз із плечей на підлогу. Я зняла шалик і, закинувши його Респондентові за шию, притягнула його гарну голову до себе.

62. Ми завмерли. Це тривало досить довго.

63. Аж поки я не відчула, що Респондент обхопив мене трохи нижче сідниць своїми довгими красивими пальцями.

64. Тоді Респондент зітхнув усім тілом і нарешті підвівся із дзиґлика, не випускаючи мене з рук, а навпаки — підносячи над собою і міцно до себе притискаючи.

65. Я заплющила очі. Респондент наосліп ніс мене перед собою. Він міг спіткнутися на кожному кроці.

66. Але я відчула, що він кладе мене навзнак на тверду і гладку поверхню (письмовий стіл, ебенове дерево, XIV ст.).

67. Я допомогла Респондентові звільнити мене від спідниці, панчіх і трусиків. Це тривало майже століття. Респондент шурхотів наді мною своїм плащем, ніби дракон крилами.

68. З деякої Респондентової невправності при роздяганні та ін. я зробила висновок, що Респондент уже давно (ніколи?) не був з жінкою.

69. Ми відбивались у великому настінному дзеркалі (острів Мурано, початок XVII ст.), де я, розплющивши очі, побачила себе із закинутою назад головою та розведеними назустріч Респондентові ногами.

70. Я також бачила у дзеркалі піднятий комір Респондентового плаща, вкрите дрібними крапе льками його чоло, тонкі губи, ліву брову, дещо підняту над оком, саме око.

71. Я також бачила двері до покою за Респондентовою спиною. У цих дверях щомиті міг з'явитися Доктор, ясна річ, попередньо кашлянувши чи постукавши.

72. Але це мені було байдуже.

73. Бо я також побачила єдинорога, і він торкнувся мого лона, і ввійшов у мене, хоч це входження тривало дев'ять з половиною віків — не менше.

74. І за ввесь той час ми не промовили ані слова














99. Після теплого душу я зійшла повечеряти до тратторії на Камп'єлльо Льоредан. Доктор і Респондент уже сиділи в ній.

100. Я продовжую спостереження за Респондентом. Про всі дальші події Монсиньйора інформуватиму в усталений спосіб.

Монсиньйорові низько кланяюся —

Церіна.

1. Хлопчик (італ.).

2.“Квітуча готика“ {Італ.), розквіт готичного стилю у венеційському мистецтві (XIII - XIV ст.).

3. Ні іммануіл Кант, ні Едгар Аллан По, ні, тим більше, П'єр Менар у Венеції ніколи не бували.

(4)

Я прокинувся від навколишнього ранку з таким жалем і смутком усередині, що вже навіть розплющивши очі, довго залишався непорушним, не в силі стрепенутися і скинути геть цю досвітню непрохану отерплість. Що мені снилося? Я не знав, що мені снилося.

Зрештою, мені знайомі ці сумні пробудження. Так буває, коли сниться Вона. Якісь уламки з отих двох-трьох років, позбавлені властивого їм часу-і-простору, іноді це просто звуки, а найчастіше — якась дурнувата гонитва і вічне невстигання, якесь перескакування з автобусів у тролейбуси, забігання у брами, шукання безпечного подвір'я, притулку під деревом чи просто — у темряві. Якісь осудливі погляди перехожих, мовляв, що вони тут Роблять удвох. Пси, які рвуться з ланцюгів, забачивши час, чужих і двоногих, у пильнованій зоні, викликання міліції якимось незримим спостерігачем, що прикипівши До вікна, запам'ятовує кожен крок підозрілої пари внизу. Переховування від патрулів — за стовбуром дерева, за рогом прибудови, за розвішаними простирадлами, за сміттєвими баками. І тому подібні мотиви, які не можуть не снитися, бо це були хвилини моєї найвищої найніжнішої любові до Неї — саме тоді з Нею почалося, ми бігали по лікарях і знахарях, вистоювали в безконечних чергах під кабінетами поліклінік, до того ж нас виселяли і нам доводилося вже о сьомій ранку виходити з дому, а повертатися не раніше дванадцятої ночі, тож ми пописали в місті й нікуди не встигали, а часом по п'ять-шість годин не мали куди подітися, бо повернення додому було ще заборонене, її постійно нудило, Вона непритомніла в переповнених (як і в порожніх) автобусах, іноді для Неї звільняли місце біля вікна, але це не рятувало, я тримав її за руку, хоч повільна сіризна вже накочувалась на її обличчя, ми вискакували на зупинці і летіли в першу-ліпшу браму, де Вона нарешті вибухала своїм давно стримуваним блювотинням, бідна, бездомна і хвора, а я кружляв навколо Неї, ніби сторож, ніби крук, ніби охоронець, ніби раб, ніби власник.

Буває, сниться й дещо інше. Мене запрошено до якогось приміщення. Я знаю, що зараз туди прийде Вона. Це має бути наше перше побачення по довгій розлуці. Я сідаю в крісло й чекаю — Вона от-от з'явиться. Якісь дуже впливові спільники влаштували нам цю неможливу можливість. У моїй пам'яті пульсує приготовлена фраза, з якою звернуся до Неї. Чую кроки на сходах або рипіння вхідних дверей. Але то не Вона. Ніхто не приходить до кімнати, в якій я чекаю. І так до самого пробудження — протягом чотирьох, п'яти годин, я чекаю, шанси тануть, я вслухаюся до кожного схлипу навколишньої тиші, але Вона не приходить.

Також є сни, переповнені людськими фізіономіями: цілі натовпи друзів, друзяк, друганів і подруг (причому в багатьох зовнішність аж ніяк не така, як насправді), якісь пиятики, танці, сигаретний дим, ґвалт, маски, регіт, тіснота, я намагаюся розшукати в цьому кодлищі Її, мене хапають за руки, мені наливають, я продираюся через цю спітнілу хащу, мене спокушають розмовами, співами, і я вдаю (уві сні, так), що Вона найменше мене цікавить, що я не її шукаю, але в той же час панічно вираховую, скільки ще часу в моєму розпорядженні (до пробудження), аби подолати всі ці незліченні перелюднені приміщення і таки знайти її. Одного разу мені приснилося, що я її знайшов, але Вона увесь час поверталася до мене спиною, й перед самим пробудженням я подумав, що не покличу її — це ризиковане, адже насправді істота, яку бачу лише зі спини, може виявитись не Нею, і що тоді?

Однак сьогодні мені снилася не Вона. І цей жаль, цей смуток, ця обірваність усередині геть нічим не пояснимі.

Я потрапив до Венеції. Я прокинувся в антикварному ліжку, на барвистих простирадлах, що пахнуть айвою і сухим абрикосовим цвітом. Наді мною — висока і чиста стеля з орнаментальним розписом, який нічого мені не нагадує. Навколо мене — ціла колекція гарних предметів зі срібла, горіха, ебену, сандала, слонової кістки, бронзи, теракоти, мережива, оксамиту. Переді мною — п'ять повних днів і ночей у цій дійсності, більше схожій на галюцинацію.

Учора я зблудив з ледве знайомою жінкою. Вона одружена з іншим. Потім утрьох ми вечеряли в тратторії, це потривало до глибокої ночі, ми випили дуже багато к'янті, але вино поводило себе стримано, ніби вода. Ми розійшлися перед дверима до їхнього покою. Далі я був сам.

Це достатня для ранкового смутку причина? Якщо “так, то я приїхав. Я пропав.

А все ж порятунок є: треба лише встати з ліжка і Жити далі. Complotto ранкових процедур, ванна з Рожевого каменю (абіссинського? мавританського?), рушники, що будь-коли зберігають запахи лілей і помаранчів, присутність у всьому ясної музики Бенедетто Марчелльо, півгодинне добирання сорочки і краватки, оживання Великого Каналу під вікнами, переходи з мінору в мажор і навпаки, роздивляння себе у дзеркалі, відмова від краватки, запах їдла, що приходить невідомо звідки, спогад про сніданок о дев'ятій.

Отже, я поласую цим містом. Я спробую прожити в ньому щось найпекучіше, найгостріше. Я знайду в ньому таке найпотаємніше місце, де мене не дістануть. Ні карабінери, ні поліція, ні сам чорт.

Але сьогодні ще рано. Сьогодні о десятій початок, знайомлення і намагання всіх усім подобатись, per favore, Perfezki (1), безумовно, треба взяти гондолю, інакше на дідька було сюди їхати?..

Смужка сонця на меблях, на люстрах, на срібному посуді, mio caro signore, tutto e per Lei (2), починаємо традиційну венеційську виставу під назвою “Радість буття, або ж Dolce vita“. До ваших послуг: плюскіт води, запах парфумів, мигдалеве печиво, каплички на палях, вірш Рільке, присвячений Ріхардові Беер-Гофманові, гостропера трава у внутрішніх двориках, наперсток смолянистої пекельної кави, вчені ерудити і книжники, перелітні жінки, що дивляться в очі, десять тисяч церков, палаців, винарень, музеїв, борделів, чотириста мостів, і з кожного вам пропонується плюнути, школи незнаних ремесел, тенори вуличних романсистів і, ясна річ, найтріюмфальніше з венеційських видовищ — повсюдне тріпотіння ніколи не сохнучої білизни!

Мені залишається бути уважним. Тобто ще раз оглянути себе в дзеркалі. Не забути підняти з підлоги Адин шалик. Нагадати собі початок 21-ї пісні Дантового “Пекла“. Причинити за собою двері, замкнути їх на ключ. І, посвистуючи, рушити назустріч принадам.

1. Будь ласка, Перфецький (італ. ).

2. Мій любий пане, це для вас (італ. ).

(5)

Свою реляцію про день перший венеційського семінару “Післясвяточне безголів'я світу: що згодом?“ зачну з вікна преслічної манастирської бібліотеки на виспі Сан Джорджо Маджоре. Власне тут, у цих навіки пропахлих вологою манускриптів та інкунабуль стінах, будуть протягом чотирьох ближчих днів виголошуватися печі, найнеобхідніші для культури й цивілізації та цілої ліодськости. Тим миліше, що й представник від нашої з рами гаряче любленої України також є нині тут репрезентований.

О годині десятій дня, видивляючись із вікна в ясну на рідкість перспективу Канале ді Сан Марко і П'яццетти з двома її сирійськими колюмнами, зауважую спритну і легку моторівку, котра викермовує з-поза Фондамента делля Салюте і митниці. За пару хвиль моторівка вже гонить просторим плесом Бачіно ді Сан Марко. Увесь час ближчає і, річ ясна, збільшується, аж поки не дається розрізнити в ній, попри бувалого в бувальцях упевненого стерничого, ще й постаті їздунів, яких є трьох. На передньому пляні сидить мовчазний і аж ніби закам'янілий добродій у ясно-кавовій мисливській жакеті, й чим ближче робиться від нього до Вашого спостережника, тим виразнішає на нім борода і... деякі ознаки рідіючого на голові волосся, що їх суто з делікатности маємо звичай називати “високочолістю“, а про самих таких панів, носіїв згаданої високочолости, кажемо симпатизуючи “лисявий“. Роблю відразу припущення, що то і є пан Перфецький, репрезентант України, якого прибуття всі тут з нетерпінням виглядаємо.

Позаду нього, стоячи на рівних, яко монумент часів клясицизму, вельми атракційна пара в ріжнобарвних плащах, до тої міри вільних, що розвіваються слідом за рухом моторівки, нічим прапори. З приємністю означую червоний і чорний кольори на незнайомій пані. Щодо постаті, досить високої, молодця в затемнених окулярах, то виношу вражіння, що мусить бути направду близький До вже згаданої сейчас пані, інакше бо той спосіб, в який тримає її за лікоть, можна було би рішуче клясифікувати яко нечемність.

Ціле тріо виглядає якнайліпше і могло би навіть слугувати взірцем для туристичної реклямки про подорожі хвилями Адріятики.

Приставши до острівної тверді просто перед головною брамою церкви Сан Джорджо так, щоби ступити на мозаїчний пляцик якраз посередині між статуями святих Юрія і Степана, вситуйованих у нішах фасади, прибульці наші відпустили з Богом керманича моторівкою і рушили правобіч до манастирських будівель. За недовгу хвилю вже вітано їх у великій галі рефектаря, званій “Ченакольо“, де пишні гостеси у венеційських строях XVI віку з декотрими легковажними деталями, які зраджують їхнє, що так скажу, куртизанство, підходили своєю чергою до кожного і припроваджували далі. Серед гостес виріжнялося кількоро в доброму тілі бльондинок, а то мимоволі нагадує нам про слов'янське (праукраїнське) походження венеційської людности.

Від того моменту підходжу до новоприбулого маленького товариства і остаю поруч них до самого кінця обрад.

І тут — перша несподіванка для мене. Вельми показна й ефектовна добродійка, описана мною вище в червоному й чорному кольорах, знайомить присутніх із паном Станіславом Перфецьким, який виявляється... тим високим окулярником в не надто поважнім віці! Натомість бородатий інтелектуаліст у кавовій жакеті являє собою чоловіка зазначеної пані, перекладачки і співробітниці семінару Ади Цитрини. До всього — чоловіком, якщо я добре почув, німим. От так Ваш кореспондент мазнув при самім початку імпрези!

Перший виник перед паном Перфецьким сам господар, маленький зворохоблений італієць непевного віку, під вусом, можливо, наліпленим, і з безконечним папіросом у кутику вуст, пан Даппертутто, секретар фундації, рухливий і вертлявий, чи, що так скажу, ртутлявий.

— Як доїхалося, пане Персицький, як спалося, як снідалося, як вам Венеція, як вам мої дівчата, гадаю, маєте добрий настрій, Адо, ти виглядаєш фантасмагорично, зараз починаємо! — висловився пан Даппертутто у звичний для себе спосіб і відлетів далі, окружений щебітливим тузинем красотних, як чічки, гостес.

Можливо, пан Перфецький і хотів би щось йому виповісти на ту без пересади скорострільну чергу, однак не було вже до кого промовити сараці!..

Але наша квітуюча пані Цитрина підпровадила його до нового кружка гостей, в якім перебували тимчасово суха й гачкувата членкиня в якомусь напівчоловічому елегантському вельми вбранню і при краваті, кольоровий молодик у плетеній шапчині й волоссі з тисячі кісок, з подертими кілька рази штаньми і пасястою торбегою через рамено, а опріч тих перших двох — ще один гість, з наведеним шмінкою великим червоним писком, сама Чемність, безконечно задивлена в Доброзичливу Ясність і Цноти Малої Достатности. Як довідаємося через хвилю при помочі духмяної пані Цитрини, будуть це почергово референти семінару пані Шалайзер зі З'єднаних Стейтів Америки, Джон Пол Ощирко (хтось у родині мусів бути українцем прецінь!) з Джамейки і всесвітньо знаний француз Дежавю.

У подальшій розмові говорилося переважно англійською, при чім пан Перфецький, висланник України, показав дуже добрі і добрі знання тої непростої мови.

— Ні, man! — привітав його пасястий метис. — Му name is John Paul. And your?

— Stakh, — відповів пан Перфецький цілком поправно.

— Great! — утішився пан кольоровий всіма своїми зубами.

— Very nice! — і тут не схибив пан Перфецький.

— Oh, shit! — примружилась на те пані Шалайзер. — Як добре він говорить! А скажіть-но, Stakh, як нині справи in your country?

— It's all right, mam, — заспокоїв пан Перфецький. — We are the champions! Dead can dance, mam... По цих словах товариство гучно розсміялося на такий його дотеп, попри паню Шалайзер, якій, коли не милюся, не так дуже сподобалося звертання Перфецького через “mam“.

Пан Дежавю, вступивши нагло до теми, червоними своїми вустами суґестував про Вільне Суспільство, перехід до якого є втіленням самої Нелегкости, особливо ж у країнах, де й дотепер ще панують Несвобода і Утиск, ця ганебна пара сардонічних Коханців на тілі Зрілої Людськости. Проваджені в невільних країнах реформи, на думку пана Дежавю, не можуть ніяк вийти на правдиву Дорогу до Ринку, позаяк Ведмідь Тоталітаризму, повипускавши офіри свої нібито в Новий Лад, насправді пантрує нічим Пантера кожну Зернину їхньої Помилковости, аби за найменшої нагоди повернути навспак Колесо Історії. Зрештою, якби зараз був приїхав наш славний колега Мавропуле, він мав би що долучити до так драстичної теми, скінчив свою маленьку, але непорожню лекцію Дежавю.

І всі розмовці хитнули сумовито головами: шкода, що дотепер не приїхав Мавропуле.

— А чи знаєте, друже, як слід називати нашого Джон Пола по-венеційському? — урвав Дежавю дрібну недоречну павзу.

— How? — укотре вже не дався на програш Перфецький.

— Дзаніпольо! — вигукнув з цілої сили Дежавю і з цілої ж сили ляснув Перфецького по плечі.

Увесь кружок знова трохи посміявся, тепер уже і з панею Шалайзер включно, яка врешті, відвівши нашого пана Станіслава дещо набік і дивлячись йому просто в окуляри, зашипіла так:

— Dear friend, чи ти хотів би, щоб ми награли на одну двогодинну розмову? Довгу і пристрасну. Не знаю, чи ти знаєш про мене. Я роблю нон-фікшн. Я роблю bestsellers. Я хочу писати про ваші реформи. Я хочу кликати тебе до свого готелю. Я хочу розмови. Я хочу награти. Я хочу тебе.

По цій мові, доручивши нашому невідпорному краянинові свою венеційську адресу на папірчику, вона посміхнулася стерильними зубами і доповнила:

— Я маю дуже добрі тасьми. Я маю напої з льодом. Я маю приватне видавництво. Я маю валізку кондомів. Прошу перекласти, — блиснула оком у бік Ади.

Тут, не подавши й знаку на замішання, потиснув наш батярина Перфецький її велику аж мужеську долоню і з цілої сили ляснув її по плечі, від чого американці аж віддих забило, і джамейський чорнюх мусів скоренько роби ти їй самокрученого папіроса, видобуваючи на алярм своє курецьке причандалля з пасястого черезраменника.

— Стара курва, — мовила на те резолютна пані Ада, забираючи Перфецького попід лікоть і всміхаючись до всіх на прощання, особливо до пані Шалайзер.

Аж тепер звернімо увагу на віддавна вже нами не баченого пана доктора Різенбокка. Як усі німі, досконало вміє собі в життю порадити і не дасть собі в кашу наплювати. Отже, поки Ада виводить Перфецького по галі, знайомлячи з товариством, наш бородань рухається невхильно уздовж прецікавого столу з напоями й зимними перекусками, налягаючи на гощення безпосередньо під величавим образом “Зашлюблення Діви“, красно зрихтованого пензлями Якуба Тінторетта, славного в XVI віці артисти-маляря.

Подивились на нього та на образ — і в порядку, рушимо далі, слідом за правдивими героями оповіди.

Тут і там походжають довкола них знані у світі люди, серед яких не можу не розпізнати кількох (відразу!) міністрів, стриптизерку, гіпнотизерку, матадора, терориста, примадонну і кардинала. Усі перебувають ніби в очікуванні чогось головного, себто, коли не милюся, деклярованого в програмі загального тоасту. А втім, секретар Даппертутто, що метеорно проскакує час до часу там і овам, чомусь ніяк не розпічне церемонії. Що за риба змушує так довго на себе чекати?

— Стара курва, — повторює Ада свою дошкульну дефініцію. — Мало їй Джон Пола? Мало їй гостесок? Ти справді хочеш піти до неї, братчику?

— Любитися з нею? Хіба під загальним наркозом! — заспокоїв Перфецький свою колежанку. — Гадаю, це задоволення для сильніших від мене духом.

— Але вона могла б добре заплатити тобі. За двогодинну розмову.

— Справді? Тоді це міняє справу. Я навідаюсь до неї завтра опівночі, коли вона ляже у свою вогку від нетерпіння постіль. Повідклеювавши штучні вії. Поклавши у розчин штучні щелепи. Знявши з голови штучне волосся. Я принесу з собою цілу колекцію всіляких механічних збудників. Знаєш, ці пружинки, стержні, вібратори, затискачі?..

— Перестань, Казаново, — зимно мовить Ада.

— Але я прийду не сам, — провадить наш фантазер Перфецький. — Зі мною будеш ти. І ми удвох заліземо в її крокодиляче лігво...

— Спинися, коню, — каже йому Ада, проте, можливо, що й не йому, позаяк у галі показався расовий арабський огир на довгих тонких ножиськах, якого провадить за вуздечку смаглий інкогніто, що з усіма вітається.

— Альборак Джабраїлі, — назвався сей останній, притримавши коня просто перед Адою з Перфецьким.

Кінь станув сливе вкопаний і лишень по цьому розпізнаємо в ньому дещо инше: виявляється ровером, але теж дуже доброї марки.

— Я приїхав на ньому зі самої Швеції, — з'ясував пан Альборак. — У Балтійському морі мусів запакувати його на корабель. Перехворів морською недугою і цілком відмовлявся від вівсянки.

— Але як вам було дістатися сюди, аж на острів? — виявила чемну заінтересованість пані Ада.

— О, тут пішло значно простіше! — розчулився таким знаком уваги пан Альборак. — Справа в тому, що ми обидва пречудове плаваємо.

Однак, по всьому видно, щось наші Ада зі Стахом не надто цьому повірили — як співрозмовця їхній, так і двоколісний приятель його не виглядали ніби щойно скупаними у венеційських водах. Стасьо, щоправда, попестив рукою мудрий конячий писок і з цілою можливою поштивістю сформулював понижче запитання:

— Як звати вашого красеня, сер?

— Само собою зрозуміло, що Росинант, — значно ширше всміхнувся Джабраїлі. — До речі, шановні, чи вам щось відомо про пана Мавропуле? Приїхав уже чи ні?

— Маю вражіння, що ні, — дала до зрозуміння Ада.

— От коли приїде пан Мавропуле, все й почнеться, — загадково проголосив Альборак Джабраїлі і, приязно подзеленькавши на прощання роверовим сигналом, відійшов у своїх клопотах.

Ада з Перфецьким ще довший час наслухали виразне цокотіння підків за плечима.

Вискочив перед них яко чортик знова пан секретар Даппертутто з нетлінною папіроскою і, не сповільнюючи ніг, таки потрафив завдати Стасьови своє питання (до Ади підморгнувши):

— Пане Парф'янський, чи готові вже назвати тему вашого відчиту?

Відповіди проте не почув, овіяний хмаркою ніжних гостес. Та й не було жадної відповіди.

Тим часом досконало вирозумілий на ситуації пан Різенбокк заїдав собі каву з тістечками, аж йому кришки на підлогу сипалися.

А які ж імениті гості снують довкола, які слави ходять отак попри нас просто! Впізнаю серед них і Жорж Занд, і Барбру Стрейзанд, і двох-трьох Аманд, і ще когось у турецьких шальварах, а рівно ж звертаю увагу на инших визначних осіб, що наш теперішній український монарх не є серед них аж так непоказний. Удається мені принагідно в Його Королівської Милості дещо запитати. От таке собі інтерв'ю-бліц.

— З якими почуттями Ви прибули до Венеції, Ваша Милосте?

— Запрошення сюди, на сей феєричний збір учених і Діячів, розцінюю яко визнання, щораз то ширше, моєї держави і мого народу.

— А в який спосіб Ви, Ваша Милосте, взагалі до Венеції добулися?

— Мене доставлено спеціяльним військовим літаком еспанських збройних сил до повітряної гавані “Марко Польо“. Звідтам я взяв таксівку.

— І останнє запитання, Ваша Милосте. В якому готелі мешкаєте?

— Я зупинився не в готелі, а в знайомого короля Сардинії, котрий має незлу кватиру на острові Лідо.

— Сердечно дякую, Ваша Королівська Милосте.

— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.

Рухаюся далі гінко no-репортерському, наздоганяючи пані Аду з Перфецьким, котрі, галею “Ченакольо“ плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зграбні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллегра, презес означеної вище фундації.

— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.

— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.

— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.

— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.

— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.

— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.

І по цих словах надовго замовкає.

— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.

— Ні. Він хоче поговорити з тобою.

— Тоді нехай говорить!

— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.

— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.


— Венеція, Венеція.., — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.

— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. “А ти вже цілком старий“, — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.

— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!

І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (...) і подаю в перекладі пані Цитрини).

— Уперше Венецію було вражено п'ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (...).

— Велика морська держава вмить перестала бути великою (...).

— На малі світових подорожей і походів сталися зміни (...).

— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (...).

— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (...).

— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (...).

— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (...).

— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (...).

— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (...).

— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних галерей і винарень (...).

— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (...).

— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як агресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (...)

— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (...).

— Однак ми вміли ніколи не журитися приявним станом речей (...).

— Проти кожного пригнічення — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято (...).

— Ми явили собою прекрасне збочення, нас подивляли, до нас приїздили вчитися: любові, малярства, мореплавання, работоргівлі, музики, хіромантії, вино-чавлення, кровозмішування, архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладання гороскопів і скрипкових концертів, усіляких інших ремесел, як ювелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — любові, оральної, анальної, будь-якої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (...).

— Завдяки цьому ми дожили. Пригадується мені, Байрон, відвідавши якось Феста дель Реденторе (1), сказав приблизно таке: “Леонардо, це робить вас нездоланними!“ (...).

— Байрон? — перепитав Стасьо.

— Байрон, — уперто хитнув головою старух. — Вас це дивує? Так, я знав його. А ще раніше — папу Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І святого Марка, євангеліста. Я маю право називати себе старим як світ, юначе (...).

По цьому вельмидостойний сухезно засміявся й тоді, чимраз поривніше віддихаючи, продовжив мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адуся не все поспівала з перекладом, а гостески з масуванням.

— Правдива смерть Венеції настане не від поглинення морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних (...). Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, себто несуттєве (...). Існують цілі установи, які покликані Венецію врятувати (...). Вони розробили тьму ідей, одну дотепнішу за іншу (...). І от — задля порятунку цього каміння, цього золота, мармуру, цих ліпнин і мозаїк, цього лайна голубів деякі розумники навіть пропонують перенести всю цю Венецію в якесь безпечніше і сухіше місце (...). Пам'ятки, що загинуть у цих брудних водах, мовляв, дорожчі від (...). Інші мудрагелі хотіли би вигнати звідси все живе з гівняними голубами включно і все тут навіки законсервувати (...). Вони твердять, ніби вже за якихось двадцять років тут ніхто не житиме. Така, знаєте, аварійна зона (...). Щоб тільки привиди людей шастали уздовж каналів на привидах ґондоль (...). Я маю цілком протилежні засади (...). Лючіє, серденько, більше стриманості (...). Кончіто, в тебе дедалі краще виходить, дитинко (...).

— Насправді ж вони рятують зовсім не те (...). Бо перш за все мусіли б рятувати себе самих (...). Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи, а я немов дивився на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під свою дику музику Король Чума з родиною (...). Насувається епідемія знелюднення. Венеція виявляється всього тільки невдалою спробою. Безнадійною спробою вічного цвітіння людськости (...). Її розпаду вже нічим не зупиниш, бо то — розпад людського в людях (...). Найпростіше це висловити так:

буття позбувається свого віковічного драматизму (...). Люди цілком задоволені тим, як вони живуть, їм здається, що вони живуть, їм подобається те, що вони п'ють і їдять, те, в що зодягаються, вони звикли до вільного вибору сексуального партнера чи телевізійного каналу, вони призвичаїлися до зручностей, приємностей, комфорту, ранкової газети і нічного порно (...). Жива кров дедалі повільніше плине в цих безумовно сонних артеріях. Вона щораз більше блякне і все частіше втрачає своє червоне забарвлення. Лейкемія — так, здається, називається це помарніння? (...).

— Переклади йому, що я думаю приблизно так само, — віднісся наш Перфецький до Адельки. — Але, холера ясна, маю враження, ніби старого дідька зараз поб'є грець від такого активного розтирання...

— Не хвилюйся, братчику, — ані не кліп на те Ада. Щодо пана Казаллегри, то він і справді не жартом розпалився і говорив з дедалі більшою жагою та вимовністю:

— Я бачив десять тисяч карнавалів!.. Я був на кожному з них!.. Я бачив ці очі!.. Ці маски!.. Ці вирізи в сукнях, ці шпаги!.. Ці ноги, ці плечі, ці піхви!.. Ці танці!.. Я зводив коханців і коханок, я змішував їхні тіла, це було тісто!.. Я зводив суперників! Я ставив суддею між ними смерть!.. Я нюшив, ніби голодний пес, розлиті всюди чуття!.. Саме так, чуття. Чуття. Ви знаєте, що це? Ви, теперішні? О-о-о-о! (...). Чуття...

По раз остатній вимовивши то своє любиме словечко, гідний професор ще якусь хвилю ціпенів у безрусі, закотивши (від чого б то?) очі. Перенісся в якісь инакші світи. Ширяв там попідхмар'ями, нічим фенікс. Лишень по кутиках вуст його мож' було впізнати сяку-таку присутність у цім тілі пушки духа.

Проте за леда хвилю опанував собою й, повернувшися до наших коханих Стася й Адзі, стиха докінчив:

— Я про це ще скажу сьогодні.

За сим кляпснув обидвох асистенток по зручно задертих догори дупцях і з'ясував, що наразі можуть вони бути вільними. Як Лючійка, так і Кончітка випурхнули на середину галі, ніби пташата з кубельця.

— Мої правнучки, — звідомив Казаллегра. — Виросли дослівно в мене на колінах. Тепер іноді розігрівають старого.

Пан Стасьо відпровадив обидвох недовірливим (коли не хтивим) поглядом.

— Тішуся, пане Перфекцій, що особистість такої ранги, як ви, не відмовила нам у своїй присутності, — змінив дещо профетичні інтонації Казаллегра. — Я, на жаль, не знаю вашої чудовної мови. Але запрошення для вас перекладав сам, користуючись при цьому сорока чотирма словниками. Чи багатьох помилок я припустився?

— Дрібниці. Навіть не в кожному слові, — зоставався чесним Перфецький.

— Зовсім не було помилок, — переклала Ада.

— Тішуся, тішуся, пане Перфекцій! Лишень, кохана Адо, попередь любого пана гостя, щоби був особливо обачний з тобою, кицуню. Ти — фатальна жінка, — по цих словах ізнова засміявся сердечно.

— Він каже, що твій виступ запланований на вівторок, — переклала пані Цитрина.

— А мені здалося, він сказав, що я можу закохатися в тебе, — заперечив їй Перфецький.

І мав рацію, як ми з вами знаємо.

Ада вже збиралася мовити щось ущипливе, однак звідусюди заграли сурми, і все надовкіл затихло.

— А що Мавропуле, не з'явився? — нагадав собі серед суцільної тиші сивань. — Шкода, що мусимо починати без нього... Ну, та йдіть собі далі, діти, не стовбичте над старим, як слупи...

І якимось таким рухом ніби так якось обидвох наших голуб'яток чи то відпустив, чи то навіть поблагословив.

Тут забринів по всій галі “Ченакольо“ переразливий секретарський голос — пан Даппертутто закликав усіх до тоасту, несучи у витягнутій допереду правиці наповнений чимось червоним келих з — річ ясна — венеційського шкла. Замовкли гості й гостеси, пані й панове, і навіть Майк Бонджорно замовк. Хто з келихом, хто без, ті, котрі без, шарпнулися й собі до буфетів, але — пізно, так наші Ада зі Сташком, як українці кажуть, у дурні пошилися. Натомість у Різенбокка — цілих два келихи, і він, сей кмітливий до тонкощів мовчан, ще й повно сиру горгонзолі понабивав собі за їдоки.

І диво дивне то було, а не тоаст! Якась нерозбірливість і неясність, а далі вже просто кректання і клекотання, напівшепіт і напівхлюпіт, а взагалі — не що інше як ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив у хлипання і шнипання, а ще у шелест і шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й нє, а просто самим лише мурмотінням і мамротанням, шамотінням, бухтінням, бухиканням і бубонінням, проте не бубнінням. І тривало це до тої міри довго, так самозабутньо вліз у тоастієрську ролю справний пан Даппертутто, що котрась із присутніх пань аж навіть на п'ятнадцятій хвилині зомліла і з цілої сили як не гримнулась тілом до підлоги, здається, Жаклін Онасіс. І поки все це тривало, кожен по-своєму його пережив. У когось трусилися жижки, у когось — груди, хтось инший дістав кровотечу з носа, на когось напала алергія, ще на когось — летаргія, хтось попросту зако-цанів, а в инших проблиснули жовтявим свіченням очі...

А наш пан Стасюньо, гордість і слава України, прокрався тихцем до музикантів (цілу капелю приведено зранку, бо ж танці обіцяно!) і конспіративне в першого сурмаря його золоту тромпету потяг. І — як тільки Даппертутто своє дохарчав, догудів та догавкав (бо всьому свій час і кінець настає, а кінець ділохвальний) — як ревнув наш Перфецький по-єрихонськи, ніби на рідній трембіті, ніби чорного ангела під склепіння випустив...

От тоді щойно й почалося, хоч палко чеканий Мав-ропуле й не прибув своєчасно, без якого ніщо не повинно було початися.

Бо так воно є в житті — як на довгій ниві, а якщо при тім є когось із панства аж сімох, то вже таки одного когось вони чекати не будуть.

А я, кохане моє читальництво, на цім повчальнім моменті (ще заки гостеси не повели панів присутніх та й мене так само до танцю) своє понадмірно детальне справоздання завершив би. Мусів наших шановних героїв трохи з боків прилишити, позаяк пишнилися на довгім столі з наїдками всілякі тартинки, тарталетки, рулетки і... певна річ, frutti di mare (2)

1. Традиційне венеційське свято, що відбувається на острові Джудекка кожної третьої неділі серпня.

2. “Плоди моря“ {італ.}, закуска із страв морського походження.

(6)

Я влип, влип, влип — я беззастережно, категорично влип, я пропав з головою й руками, згорів, залетів і втраскався. Мені настає кінець, хана, край, finale apotheoso, година X, зоряна година.

Увесь пополудень і вечір ми були тільки з Адою. По закінченні всіх отих шизуватих дискусій на острові цілу шатію-братію посадовили до просторого мотоскафо і завезли кудись углиб Венеції. Там кожен міг робити, що йому схочеться. Різенбоккові, приміром, забаглося шукати якихось нових рідкісних рибок до своєї колекції. Різенбокк усюди на світі купує акваріюми, слоїки, рибки, водорості, мушлі. Він відсилає їх додому спеціяльною поштою — з Каїра й Буенос-Айреса, Сінгапура і Стамбула, однак найчастіше з Венеції. На всіх континентах він має зв'язки з подібними собі іхтіофілами. Це схоже на таємну структуру, з якої вже неможливо вийти живим.

Тож ми лишились удвох, і Ада повела мене містом, у якому пес ногу зломить. До всього ще й позимніло, пообіднє сонце втекло кудись у неаполітанському напрямі, небо затягло щільною сірятиною. Так я влип. Так, я влип.

Що було цього дня? Павутина завулків, блукання, глухі кути, безлюддя під мурами, найтихіша зелень березня у секретних тісних подвір'ях, запах каналів, дезорієнтація, невміння знайти найпростіший шлях, знайти найскладніший шлях, будь-який шлях, повертання на вихідне місце (той самий жебрак удруге виник перед нами, вдруге прокаркавши своє “carita“) — це означало, що ми крутимося навколо чогось, про що, можливо, й не згадуємось, якийсь містичний епіцентр був десь поруч, за тими фіранками, за тією брамою, варто лише переступити місток і тричі або тричі по тричі, умовним знаком, калатнути у двері. Насправді ми хотіли вийти до площі Сан Марко, і що може бути простіше?

Також була неодноразова кава, якою ми хотіли зігрітися, не забуваючи й про коньяк, безмежно велике число кав'ярень ішло слідом за нами, повторюючи наші помилки, збивання з дороги, повертаючись на свої місця і знову разом з нами рушаючи. Ада починала закипати, чотиризначні номери на стінах лише дратували, а дороговкази до Сан Марко, здається, просто понавигадували якісь карнавальні мудаки — настільки все це було непевним і суперечливим, що лише віддаляло нас від мети. Ада лаялася відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше ми не мордувалися б тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими повіями, від яких нічого не дізнаєшся, от тільки чи паскудна дикція, чи діялектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиною — невідомо. У кінці тиради виникало магічне слово-запитання “capito?“(1), і ми, так нічого й не додувши, обламувались, кивали головами і казали “grazie “(2).

Тоді бралося наступну павзу при каві, господар ставив перед нас запалену свічку, адже в приміщеннях уже справді сутеніло, і тут на мене находило: ця жінка, ця свічка, ця кава, ця сигарета, ця минущість, проминальність, скінченність, це тільки “тут і зараз“, у такий спосіб я, здається, вперше приторкався до найбільшої з містерій Заходу (десь поза Неаполем заходило сонце) — нам не зрозуміти усіх глибин цього нещастя, цих депресій солодкого перебування, однак саме перебування й не більше — Світ допускає тебе, розгортає свої принади — в ліхтарях, квітах, пахощах, свічках, перехожих тілах — а тоді, тоді починає все це відбирати, поступово і зі знанням справи позбавляючи тіл, свічок, пахощів, квітів, ліхтарів, щоб одного дня загасити рештки тьмяного світла в твоїх неаполітанських очах. Ми заздримо — люто і чорно, ніби пропащі діти, — цим західним людям, цим мешканцям блаженних надвечірніх садів, їхньому їдлові, заробіткам, розвагам, автомобілям, ми готові вдень і вночі збирати для них помаранчі або мити їхні плювальниці, щоб тільки ввійти, проникнути, бути допущеними, наближеними, — а воно собі, сердешне, повертаючися з офісу, під світловою рекламою прикуцнуло, взяло собі гамбургерика з кетчупом найдешевшого і, колою запиваючи, мало не заплакало: пощо сей світ?..

Була Ада. Була Ада цього дня. Властиво, те, що я в ній бачив, а не цілком. Напівоберт, напівпрофіль, напіввигин. Час від часу прошивав мене всього дерзновенний намір, щоб губами теплими дотягнутися до її вуха. Вона не опиралася б. Але я жодного разу так не зробив.

Ми чимало встигли протягом пополудня: ми плавали човном, непомітно порушуючи кордони сестьєрі (3), ми побували де змогли, всі попередні епохи були досяжні, і візантійська плавно переходила в романську, можна було розмовляти про Веронезе, про його блазнів та собак, про безліч інших речей, як килими, маски, різницькі ножі чи середньовічні кондоми, про культуру, про Каналетто і Канареджо, про Караваджо. Можна було просто вимовляти вголос ці імена, ці поняття, ці назви, — безумовно, в такий спосіб цілком реально досягти нірвани, чи бодай просвітління, як досягають його індуси від перманентного “Ом“, таким чином, увага: про Канову Казанову і Сан Козму Сан Феліче ля Феніче про Карпаччо катеначчо Неґропонте про Поццетто Поццольонго й Фалієра Венієра Кастельфранко Бергамаско Скарпаньїно Ґірляндайо Малямокко й мантекато і стакато і бароко Перґолезі Пеллеґріні Порденоне і Понтормо Віваріні і Вівальді Барбаріґо Брандолін мандоліна мандарин і Манолессо і Манін і Маранґона; про різото де пеочі Сернаджотто і Пердуччі; а також про: Санта Марія деї Міраколі Санта Марія делля П'єта Санта Марія делля Салюте і Санта Марія деї Карміні Санта Марія дель Джільйо i Санта Марія Ґльоріоза деї Фрарі Санта Марія Дзобеніґо і Санта Марія Формоза Санта Марія Ассунта і Санта Марія е Донато і Санта Марія Матер Доміні; й Маддалена й Мадоннетта й Маляпаґа й Маліп'єро й Калле Аква Мінерале й Сансовіно й Санто Віно й Санта Ґраппа й Санті Тортелліні й Санта Паста і П'яцца ді Санта Піцца і баста!

Віднині це моя щоденна венеційська молитва. Я хочу молитися, бо хочу, щоб мені щастило. Бо я влип — усім собою й безнадійно, і в цьому місті моїх галюцинацій мушу нахомутати щось непоправне із власною душею в тому числі, тому я кличу, я прошу, я потребую Вашої підтримки, пані, Вашого заступництва, патронесо, о Сереніссіма(4)!..

Вихід з лабіринту Ада купила за пару сотень лір: то був кіоск, а в ньому нарешті мала — не зовсім така, яку вона забула в готелі, ні, ця виглядала значно старішою, друкованою десь у 1550-х роках, коли географи ще вірили в Козориба, Рибокура, Дагона та Восьмиокого Змія Морів, бо всі ці істоти були зображені на щойно купленій мапі — у водах, безпосередньо прилеглих до лагуни, причому зображені з дотриманням найтонших фізіографічних деталей і в динаміці; й була навіть одна Нереїда, що поставала з вод Великого Каналу неподалік від нинішнього поштамту і овочевого ринку. Взагалі мапу хотілося розглядати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де траплялися також зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо виділялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших плавців густими гортанними вигуками. Музиканти були з гобоями, флейтами і бубнами в руках. Серед них траплялися всілякі — молоді й старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'яними масними очима. Я подумав, що колись обов'язково потраплю до пекла музикантів, і там мене оточать саме такі суб'єкти, як оці, зображені на давній венеційській мапі, і ми з ними славно кірнемо якихось чорних неземних напоїв, а потім влаштуємо такий джем, від якого святі маширують.

Ми справді вийшли з лабіринту за допомогою тієї мапи. Це виявилося цілком просто: у кількох десятках метрів від нас, досі нами не зауважена, спалахувала першими вечірніми вогнями людна і набита спокусами Мерчерія. А нею зовсім легко вийти на Сан Марко — треба всього лиш нікуди з неї не сходити. Проте Ада, не вірячи ні собі, ні мапі, ні, тим більше, моїм передчуттям, все одно щохвилини виривалася вперед, розпитувала зустрічних і знову квапилася, знову розпитувала, я намагався притримати її за руки, за шию або за талію — це майже не вдавалося, вона гнала, як мантікора, вперед, вона вислизала, ніби вкрита лускою, й мені лишалося тільки повторювати: я влип, влип, влип, я згорів, я пропав з усім своїм серцем і пенісом, я залетів.

1. “Ясно?“ (італ.).

2. “Дякую“ (італ.).

3. Адміністративні дільниці (райони) Венеції.

4. “Найясніша“ (італ.), найчастіше вживаний щодо Венеційської республіки епітет.

(7)

Чи можна твердити, що на 18-ту годину 6 березня Станіслав Перфецький остаточно упевнився у своєму почутті до Ади Цитрини?

Можна. Приблизно о 18-й до Перфецького прийшло усвідомлення, що без цієї жінки йому доведеться в житті

нестерпно. Напередодні, коли ще залишалися шляхи до відступу, Аді вдалося спокусити його. Цей вчинок міг би нічого не означати, якби не рідкісна здатність Перфецького закохуватись у жіночу відданість. Як усі нарциси, він завжди і в усьому бачив лише власне відображення, тому жінки продиралися в його внутрішнє царство лише в тому випадку, коли першими виявляли свій потяг до нього. Ада зробила це більш ніж переконливо: вона в і д д а л а с я — в усіх значеннях і конотаціях цього прекрасного дієслова. Не кажучи тут про тілесні сторони згаданого акту, мусимо наголосити, що для Перфецького став він величезним емоційним сплеском і призвів до вельми відчутного душевного зрушення.

Однак дедалі міцніюче почуття Перфецького відразу і набуло печального забарвлення. Він чимраз виразніше розумів, що невдовзі, за кілька днів, мусить настати розлука, і швидше за все — розлука назавше. Тим часом, виходячи з Мерчерії на площу Сан Марко під годинниковою вежею (Toppo дель Орольоджіо), ліворуч від Старих Прокурацій, Станіслав Перфецький зненацька і гостро відчув, що в жодному разі не хотів би колись розлучитися з цією жінкою, що решту життя хотів би мати її поруч, а померти хотів би одного з нею дня.

Що найбільше сподобалося Перфецькому в Аді?

Як уже було зазначено, відданість у любові, точніше, в любощах. Темперамент. Не в останню чергу — голос. Сподобалося все її тіло, достатньо сильне і ніжне, без запущених територій і провалених ділянок. Дуже сподобався її зад, аж ніяк не завеликий, але так досконало вбудований у решту тіла, що міг би стати для Перфецького джерелом невичерпних фантазій і радостей. Взагалі ж, уся та частина Ади, що починалася нижче її пояса, була Перфецькому найкраще знаною, і він поблагословив її з вдячністю, лиш тільки побачив, чи навіть не побачив — торкнувся. Що стосується, наприклад, грудей, то про них Перфецький знав менше, хоча міг би сказати, що вони слухняно вкладаються чашами до його великих долонь — можливо, думалось йому, їхнім плеканням Ада займалася цілком окремо.

Були також зеленого річкового кольору очі. Деякі натяки на чуттєвість рота і вух. А також — це треба особливо взяти до уваги — напівоберт голови і напіввигин шиї, що переходить у плече. Тому Перфецький любив на півкроку відставати від Ади і розмовляти з нею з-за плеча.

Чи намагався Перфецький якось наблизитись до Ади, коли вони залишалися вдвох?

Намагався і неодноразово. Іноді йому шалено хотілося торкнутись її. Або навіть поцілувати — на мосту, під муром, у кав'ярні, перед брамою, під пам'ятником ґольдоні, під сохнучою на вітрах білизною — у вухо, в щоку, в уста, в шию, в плече. Однак він жодного разу цього не зробив: Ада була іншою, не такою — ніби це не вона щойно вчора поклала його велику підсліпувату голову на луг свого живота.

На що звернули вони увагу, коли входили під склепіння базиліки Сан Марко?

На бронзову браму з левиними головами; на потрійну різьблену арку, що замикає портал і несе на собі землю, море та символічних звірів, якими є бики і грифони; на мозаїку зі Страшним Судом; на Христа-виноградаря в оточенні пророків; на тріюмфальну квадригу, знов таки бронзову і потьмянілу; особисто Перфецький звернув увагу на двох рибалок у човні та борсання кам'яних риб у глибинах під ними, на з'яву ангела перед святим Марком-євангелістом уві сні його, на засмаглу теплу смугу Адиної шиї, що відкрилася після опускання плащового коміра, на всю цю безмежність, перенасиченість, неосяжність.

Що було відомо про згаданий сон святого Марка?

Святий Марко, проповідуючи вчення Христове, повертався якось із Аквілеї до Риму, щоби звідтам рушити в землі значно полуденніші — до Ефіопії та Єгипту. Тут ніби навмисне зчинилася страшенна буря — потоки води линули з небес, а вітри, що знялися зусібіч, закрутили змії смерчів на водах, перевертаючи рибальські та вартові судна. Щоб якось перебути лихий час, святий Марко прибився до берегів Ріальто і там заснув, знеможений тяжкою боротьбою зі стихіями. Уві сні він побачив ангела, що так до нього звернувся від Імені Божого: “Тут віднайдеш ти спокій, Марку, євангелісте Мій!“. Крім того, розчиняючись вже у туманній субстанції Маркового напівпробудження, посланець Пана встиг іще заповісти виникнення славного і пишного міста на довколишніх островах. Як переконуємося на цьому прикладі, снам треба вірити, особливо тим із них, де до нас промовляють ангели.

Що найбільше вразило Перфецького всередині самої базиліки?

Типово візантійська структура, що базується на формі грецького хреста, його не вразила. Так само і тьмяність золота або мармур стін чи алебастр колон. Розглядання декотрих мозаїк потривало довше: як, приміром, Древо Матері Божої з усією, справді гебрейською, розрослістю його. Чи “Зішестя Святого Духа“, на яке треба довго дивитися, закинувши голову назад, аби розрізнити під колом з дванадцяти апостолів усі вимерлі племена Старого Світу включно з азіятами, єретиками та арімаспами. Чи знов-таки “Вознесіння Христове“, переповнене ангелами, апостолами, всіма шістнадцятьма цнотами, чотирма євангелістами і водами рік біблійних. А Перфецький дуже любив дивитись на воду, він хотів би в ній жити. Любив також старі медальйони з оленями, псами, орлами і голубами, з кущами і каменями, любив будь-які зображення, любив червоний мармур з Верони або трофеї хрестових походів, особливо чаші і шкатули, шкатули і чаші. Любив Аду.

Ада натомість найдовше затрималася в баптистерії, де певний час промедитувала перед Саломеєю в її вишневому плащі (на пристрасті Ади до чорного і вишневого кольорів ми вже зупинялися, варто лише додати, що Ада, безумовно, щодня з'являлася в іншому одязі, проте згадані два кольори були найчастішим з її поєднань). Голова Хрестителя не справила на Аду такого сильного враження, як цей вишневий плащ молодої розпусниці.

Та все ж повернімося до Перфецького, який, переходячи з атріюму до пресвітерію, з трансепту до трансепту, з одного нефу до іншого, з Тезоро до Капеллі дель Сакраменто і невхильно наближаючись до Золотого Вівтаря, думав у той же час про всі нашарування цього незвичайного тортища, які вже неможливо до дна промацати, про жінку зі скрипкою, крилатого коня, про лева, що роздирає вовка, про золото слави і славу золота, про цілковиту відсутність почуття, ніби ти — в Божому Храмі, — це перебігання японських, американських, австралійських, російських юрмищ із камерами, ця надмірність естетики, не надто виправдана, все це може швидше нагадувати Вокзал Усіх Часів. Перфецький думав про це без докору і претензії, без надриву, заляпаний мандрівними відблисками орнаментів, світел та щирих коштовностей, він рухався неквапом усередині цього тисячолітнього водоймища; так само без докору думав він і про Аду, яка час від часу виринала поруч із ним, а потім знову залишала його самого — навіщо? Проте іноді вона щось розповідала йому — про Венецію, про базиліку, про себе.

Що розповіла Ада Перфецькому про себе?

Ада розповіла про те, що народилася в Америці, що рано втратила матір, і батько віддав її на виховання за океан, до монастиря клярисок у льомбардійських Альпах, неподалік від Комо. Що в монастирі вона пробула до сімнадцяти років і закінчила там підставову школу, де її навчали романських мов, гаптування золотом і особливих таємних молитов, від яких швидше росте волосся й перестають боліти зуби. Від сімнадцяти років Ада студіювала за батькові гроші — почасти у Франції, почасти в Італії, згодом у Баварії. Її перший чоловік був Француз, точніше марсельський єврей, дитя сефардійського племені, одноліток і студент, гнучкий і худезний; вони відвідували ті самі лекції й кольоквіюми і захоплювалися такими незбагненними дисциплінами, як порівняльна соціопатологія, герменевтика семіології чи історія теорії лінгвотерапії. У двадцятилітньому віці Ада втекла від нього до Риму, де невдовзі її пошлюбив сімдесятип'ятилітній професор мнемотехніки, один із стовпів блюзнірського товариства “До Вищої Сяйливості“, блискучий коханець і вигадник, володар кількох невичерпних маєтків у Калябрії. Тодішня Ада виявилась тією піддатливою глиною, з якої він виліпив її нинішню — і душу, і тіло, і розум. Він навчив її бути сильною, кохатися у ста вісімнадцяти позиціях і усувати недругів за допомогою деяких смертоносних квітів (мистецтво, яким Ада жодного разу не скористалася). Коли одного ранку він помер, Ада посиніла від розпачу, вона билась об стіни і дзеркала, після похорону слугам довелося на два тижні одягнути її в гамівну сорочку: всі навколо боялися, що вона обов'язково накладе на себе руки — і не конче чимось ріжучим або вогнепальним, достатньо було просто нанюхатися квітів, про які вона знала від небіжчика професора. Але з часом усі рани позаживали, і Ада знову пустилася в мандри. У Мюнхені, де вона викладала нецензуровану середньовічну латину та порівняльну хроноскопію для особливо обдарованих адептів, їй зустрівся теперішній чоловік — Янус Марія, свого часу один із улюбленців та послідовників її померлого чоловіка. Велика спільність минулого, цілком зосередженого у винятковій постаті передчасно згорілого професора, зіштовхнула обох докупи. Проте доба взаємного розуміння і приємного співіснування в тіні професорової величі тривала не надто довго. Згубна пристрасть Різенбокка до акваріюмів та декоративних риб спричинила майже повне занехаяння ним усіх інших ділянок родинного життя. Понад те, Ада дедалі більше доходила висновку, що її третьому чоловікові більше пасував би в коханні відповідних нахилів юнак, ніж бідолашна вона. Бажаючи милому Різенбоккові тільки щастя, Ада навіть сама прагнула підшукати для нього молодого приятеля де-небудь у Бельгії чи Данії. Однак для початку слід було розлучитись, і позаяк обидвоє були зв'язані церковним шлюбом, то відразу по закінченні семінару планувалось їхати в Рим, щоб залагодити справу розлучення в канцеляріях Найсвятішого Отця.

Крім того, Ада розповіла, що з дитинства танцювала українські танці, тому в її ногах стільки сили і пружності. Музику може слухати будь-яку, але завжди улюблену:

дві-три італійські опери включно з “Доном Джованні“, неаполітанські пісні, Мат Кінг Кола, Марію Каллас і Бруно Мадерну. Французьку мову знає краще, ніж іспанську, але найкраще — італійську. Страшенно звикла до Європи, хоч неминуче повернеться колись до якої-небудь Каліфорнії чи Вірджінії, де почне жити спочатку, відкриє астрологічну агенцію або школу українського танцю і свистатиме на все. Все.

Що ще розповіла Ада Перфецькому?

Історію про те, як здійснився сон святого Марка. Минуло понад сім століть відтоді, як він прийняв мученицьку смерть на півночі Африки, в Александріі“ Єгипетській, де заснував перед тим Христову Церкву. Тіло святого не розкладаючись лежало у напівтемряві тамтешньої святині, в убогому і зимному саркофазі. Однак завоювання міста сарацинами породило неспокій у християнських душах: над Александрією нависло гнітюче передчуття великого блюзнірства. Тож двоє ревних венеціян — громадянин Рустічо з острова Торчелльо і громадянин Боно з Малямокко — пустилися в заморе, щоби сповнити волю Божу і врятувати рештки святого тіла. Подорож їхня складалася вкрай нелегко — здавалося, всі свої потужності кинуло пекло в бій, аби тільки перешкодити священній місії. Тричі під час плавання потрапляли вони у лютезні бурі, з яких жоден інший мореплавець не вийшов би живим. Тричі переслідували їх кроволюбні алжирські пірати, і щоразу вдавалося двом відчайдухам утекти. Тричі виринав на їхньому шляху володар морських безодень Левіафан і тричі роззявляв смердючу пащеку, щоб їх проковтнути разом із кораблем та двомісячним запасом солонини, однак мужня постава і щира молитва завжди рятували сміливців. Діставшися до Александрії, Рустічо і Боно зодяглися в лахміття, накинули на голови мішки з розрізами для очей і повісили на шию дзвіночки. Так вони прикинулися прокаженими, що дозволило їм без перешкод увійти до святині з Марковим тілом. Адже всі без винятку сарацини вірять у те, що прокажені є обранцями Божими, і з цієї причини не сміють рушити їх. І коли, перенісши мощі на своє суденце, Рустічо й Боно знову розпустили вітрило, з'явився над ними крилатий лев. І так супроводжував їх протягом усього зворотнього шляху, охороняючи від розбійників, бур та мерзенних рибогадів. По двадцяти п'яти днях подорожі вони прибули до рідної Венеції, де гучно вітали їх на узбережжі весь уряд на чолі з дожем Партечіпаціо, всі патриції, всі громадяни. Так тіло святого Марка-євангеліста, учня святого апостола Петра, знайшло собі врешті вічний спокій, як було заповідано Господом через свого нічного посланця на сім з половиною віків раніше.

Якою була подальша доля громадян Рустічо і Боно?

Про це відомо не так уже й багато. Рустічо було обрано до Консильйо деї Д'єці, себто Ради Десятьох, однак він жодного разу не обирався до Капі дель Консильйо деї Д'єці (1). себто таємного тріюмвірату. Доживши до глибокої старості, мав чотирнадцятеро дітей і п'ятдесят шестеро онуків, з яких пам'ятав поіменно лише перших п'ятьох.

Боно ходив у бойові виправи на Схід, у землі гога та Маґога, під час однієї з них потрапив у полон до копрофагів, підхопив там проказу і невдовзі помер, розвалившися на кавалки.

Пам'ять по обидвох досі шанують у Венеції.

Пересвідчитися ж у правдивості всього розказаного можна перед фасадом базиліки, де над чотирма входами до храму ця історія розкладена і знову складена у камінцях мозаїк, адже будь-що на світі складається зі своїх камінців, цеглинок, кубиків, атомів, — важливо лише зі знанням справи припасувати їх до інших і до Великої Навколишності.

Що не розповіла Ада Перфецькому про себе?

Що її родинні корені також із Чортополя. Що перша згадка про Цитрин у тамтешній магістратській книзі походить із XVI ст. і стосується напівнавіженого алхіміка та планетника Георгія Цетрини (саме так, через “е“, писалося тоді це прізвище), віри грецької, згодом аріянської, вихованця Больоньї та Падуї, котрий на п'ятдесят першому році життя був люто знищений трьома опришками, що вимагали від нього царської горілки, а саме: занурений у чан з розчином сірчаного квасу при виході з власної ж печери-лабораторії.

Адин батько, Гермоген Цитрина, утік з дому ще в ранньому дитинстві, незадовго перед вибухом другої світової війни. Це сталося наслідком того, що якось до Чортополя приблукав з гастролями всесвітньо знаний мандрівний цирк “Вагабундо“. Хлопчина був настільки причарований усім побаченим на виставі, що ув'язався слідом за штукарями, доглядаючи звірів і латаючи витерті гімнастичні трико. Щоправда, через декілька років безперервних поневірянь європейським театром воєнних дій юний Цитрина почав виявляти надзвичайні магнетизерські здібності, тож врешті директор цирку, телепат Ананда, довірив йому номер, надавши зловісне артистичне псевдо Азріль де Франкенштайн.

По закінченні війни циркова трупа, рятуючись від звинувачень у коляборантстві та суду переможців, змушена була виїхати до Америки, де з п'ятдесятих років і почалося несамовите сходження великого Азріля. Після трагічної кончини директора Ананди (був посічений на шматки шаблековтачем-п'яницею) Гермоген Цитрина обійняв керівництво всім цирком. Одного дня він підібрав на станції нью-йоркського метро безпритульну українську дівчину, що в супроводі катеринки жалібно виводила “Пісню про рушничок“, яка саме в ті часи входила в моду. То була Соломія Предивна. За недовгий час дівчина вивчилася літати під склепінням цирку (безвідмовні механізми виносили її догори на линвах, у той час як оркестр самозабутньо валив “The Carnival of Venice“ Герберта Л. Кларка) і, танцюючи на трапеції, виконувати популярні речі з репертуару “World's Greatest Jazz Band“. Це тішилося досить поважним успіхом — ризикованість номера доповнювалася не зовсім коректною американською вимовою Соломії, що породжувало змішаний жахливо-комічний ефект. З початком шістдесятих Соломія народила Азрілеві дочку Аду. Ще через рік-два вона відновила виступи на арені, однак епоха її музики вже минала, треба було опанувати нові ритми і лади, Америкою потрясали “Velvet Underground“ і групи Західного узбережжя. Провал за провалом змусили Азріля відмовитися від Соломіїного соло; без цирку вона виразно чахла, вдалася до алкоголю і виробила в собі звичку залякувати малу доньку всілякими історіями про велетнів, котрі пожирають власні голови. Ада виростала від цього надміру вразливою, до того ж відверто побоювалась матері, для якої уособлювала кінець повітряно-гімнастичної кар'єри. Азріль неодноразово відсилав дружину на лікування до найкращих українських фахівців (сповідуючи золоте правило “свій до свого по своє“), однак ніхто з них не змінив ситуації на краще, обмежуючись порадами щодо “активнійшої участи в громадськім життю зглядно в Союзі Українок“. Коли Аді виповнився чотирнадцятий рік, сталося неминуче: тайкома прокравшися вранці до цирку, Соломія Предивна, наспівуючи тишком “The Carnival of Venice“, видерлася по линвах під саме склепіння і, розпростерши рамена для останнього польоту, смачно кинулася звідти вниз.

Рятуючи дитину від духовної та психічної катастрофи, батько вирішив заслати її подалі від Америки. Тут у пригоді став монастир клярисок на півночі Італії, де абатисою була давня Франкенштайнова пасія, колишня акробатка Ле із попереднього складу циркової трупи “Ваґабундо“.

Так Ада Цитрина вперше і надовго потрапила до Європи.

Чи все було сказано Адою про її стосунки з чоловіками?

Ясна річ, далеко не все і не так. Зокрема, неправдою було, що вона втекла від свого першого чоловіка, студента. Одного дня той просто збожеволів і почав називати себе Vol de Fleche (2). Хворобливе уявлення прогресувало настільки швидко, що вже через вісім діб бідолаха міг тільки свистіти, будучи водночас і предметом як таким, і станом предмета, і його сутністю, і навіть його можливістю. Він був негайно доставлений у напівтаємну клініку аномальних досліджень, де, замкнений у герметичному боксі, свистить ще й донині.

Другий Адин чоловік, римський професор і мнемометр, виховав у неї звичку кохатися зненацька і в найнесподіваніших місцях. Особливо сприятливими для цього були закамарки його калябрійських палаців, ніби навмисне спроектовані для подібного ґатунку забав, присмачених медом, пелюстками і цитриновим соком. Зберігаючи у своїх сімдесят п'ять тверду бездоганну пружність, він часто пускався в подорожі по всіляких конгресах і конференціях на всіх материках і континентах світу. Від моменту одруження Ада була його сталою супутницею й навіть помічницею. Під час цих імпрез професор знайомив її з багатьма своїми друзями, такими ж старими диваками й вигадниками, невичерпними містагогами і стратегами, вічними демагогами, серед яких виникав і венеційський барон Леонардо ді Казаллегра зі своєю незрозумілою фундацією.

Нічого не сказала Ада і про деякі обставини раптової смерті другого чоловіка, більше акцентуючи на своїх переживаннях після неї. Тіло старого, обвуглене і болісно покорчене, було знайдене якось уранці в його ж кабінеті, на неушкодженому килимі, безпосередньо перед навстіж розчахнутим вікном. Причиною смерті було визнано удар блискавки — і справді попередньої ночі пронеслася буря з громом, а старий останніми роками дуже багато і ризиковане експериментував зі стихіями.

Що стосується третього з її чоловіків, Різенбокка, то тут Ада не приховала майже нічого, за винятком однієї з улюблених чоловікових розваг, яка могла б зацікавити Перфецького. Вона відбувалася по п'ятничних вечорах, ніби звичайна party, і полягала в тому, що Янус Марія скликав повну віллу всіляких почвар, яким демонстрував одне й те саме видовище: величезний акваріюм з водою наповнювався безліччю рибок найцінніших різновидів, а тоді закидалося в нього кількох більших риб-хижаків і, коли ті знищували всю акваріюмну малечу, з'являлося кілька ще більших хижаків, які ковтали хижаків попередніх, і так тривало, аж поки не виносився з ванни цар над хижаками, один-єдиний могутній Риб, що поїдав останню пару великих хижаків. Негайно після цього Риб виловлювався і на кухні вбивався. Тоді кухарка готувала його на вечерю для всієї компанійки — разом із поглинутими ним табунами й табунцями малих, менших і ще менших рибин.

Чи дотеперішнє число Адиних коханців обмежувалося числом її чоловіків?

Звичайно, ні. Поза всякими сумнівами, їх було більше, десь так із дванадцять. Ми не можемо знати докладно про всіх — будь-яка жінка має право на зберігання таких речей у таємниці.

Перші троє виринули на мотоциклах з-за пагорбів ще в Америці, в середині сімдесятих, неподалік черешневих насаджень, в яких тринадцятилітня Ада з подругою Сьюзен зривали того червнево-черешневого пополудня соковиті й солодкі ягоди. Вони були на мотоциклах, зовсім ще підлітки, двома-трьома роками старші від Ади, безвусі й гострі, мов ножі, у чорних шкірах і бойових шоломах з драконячими окулярами, вони хвацько загальмували коло дівчат з липкими від черешень губами і нетерпляче привіталися; тож сталося так, що двоє з них узяли дівчат на свої мотоцикли, а третій самотньо летів попереду, ніби вказуючи шлях до райського саду, вони мали з собою магнітофон, який тут-таки заспівав “Riders On The Storm“ (3) голосом Джіма Моррісона, і тоді справді впала стрімка і тепла червнева буря — такі трапляються в неділю по обіді; Ада ледь-ледь боялась, але дощ уперіщив так самозакохано, що їй лишалося тільки поривніше втискатись у тверду шкіряну спину здичавілого ангела перед собою, до того ж їй так настобісіло бути вічною доглядачкою при матері, що вона погоджувалась на все, і коли “Riders On The Storm“ закінчилися, то вмить минулась і злива, знову запахло сонцем, вони збочили до лісу (Джім Моррісон починав “Waiting For The Sun“), “гарлеї“ були чудові, вони рвалися над бездоріжжям, підвладні вже якимось новим вимірам; там був цілий острів сухого моху, і там нарешті вони спинилися, і там лягли, і кожен із трьох побував з кожною, і Джім Моррісон відспівав їм усім “The End“, a до черешневих плям додалося кілька нових, і так воно сталося.

Перебуваючи згодом у монастирі, Ада розвинула в собі рідкісну здатність до любовного мріяння. Це траплялося під час безконечних відправ або щоденних лекцій, їй вдавалося таким чином перемкнути свідомість і душу, себе всю, що за один крок від амвону, перед самісінькими ликами святих і пророків, овіяна солодкими пахощами й обсипана вітражними блискітками, вона відчувала, як цілують її темноокі хлопці, щось нашіптуючи невідомими мовами і повсюдно її торкаючи, дістаючи, розворушуючи, аж одного дня, втупивши зволожений погляд в оголеного святого Себастьяна, спізнала те, що от-от із нею станеться втіха, досі небувала, святий мав напружений мускулястий живіт, тонкі стегна і напіврозтулені губи, увесь засіяний стрілами поган, він тримався твердо і напружено, як дерево, він гідний був стати її коханцем і став ним, аж вона зі стогоном поповзла на гранітні плити підлоги, і кілька подруг вивели її надвір, цілком щасливу.

Кого ще назвати в цьому переліку? Можливо, Бертрана, темношкірого університетського приятеля з часів першого Адиного одруження, який покохав її просто між стелажами бібліотеки, розклавши під нею десятитомник Вольтера у м'яких обкладинках? Чи Діно, губатого гобоїста з двірцевої капели другого чоловіка, що міг завести і довести її до непам'яті самим лише верхнім “до“? Чи безіменного морського офіцера, з яким цілу ніч їхала в одному купе з Риму до Женеви і який виявився ніби вилитим з гарячого мармуру? Чи єдинорога, що виник нізвідки, ніби з її ж таки срібного люстерка, у внутрішньому дворі Ка'д'Оро?

Зрештою, цілком окремо стоїть ніч кохання, проведена колись у ліжку абатиси, в минулому відомої циркової акробатки Ле.

А всього знати навіть нам не дано.

Що залишалося Перфецькому й Аді після оглядин базиліки?

Вийти на площу. Слухати живу Венецію. Дивитися на води лагуни. Розпізнавати в небі деякі сузір'я; якщо б на небі їх не виявилося — розпізнавати їх у міському освітленні, в електроспалахах. Не кваплячись, кав'ярня за кав'ярнею, рухатися в бік готелю. Розповідати одне одному про себе. Відчути цього вечора свою велику потрібність одне одному.

Як було насправді?

Ада знову йшла трохи попереду, піднявши комір плаща. Посилаючись на мігрень, вона хотіла чимшвидше дійти до готелю, зажити пігулки і сховатися під ковдру. При цьому казала, що Стах не зобов'язаний її супроводжувати, все місто — до його послуг, вона зоставить йому мапу і навіть, якщо є потреба, то й гроші.

Що на це Стах?

Ішов і далі за нею. Переважно мовчав. Коли потрапив у світляну смугу — під ліхтарною чи коло вітрини — було досить помітно, як йому хочеться взяти її бодай за руку. Але він цього не зробив жодного разу.

Чому?

Невідомо.

1. Найвищий орган венеційської влади за часів республіки.

2. Політ Стріли (фр.)

3. “Грозові вершники“ (англ.) — композиція легендарної американської групи “Дорз“. Далі в тексті — “Очікуючи сонце“ та “Кінець“ тієї ж групи.

(8)

Зранку над містом навис густий передзвін шістдесяти і трьох церков старої Венеції: неділя. Наш мотоскафо просувався повільно, ніби навпомацки — непроглядний туман обсів береги, лиш де-не-де залишаючи просвіток для бані, лоджії, вежі. Здавалося, Хтось дотепер сипав згори нескінченні поклади борошна і вапна, хоч навмисне для цього призначений ритуальний Giovedi Grasso (1) відійшов ще півтора тижні тому. Я його не застав.

Венеція занурювалася в ніщо. Прибившись до берегів Сан Джорджо Маджоре, ми побачили тільки рештки і шмаття — основа будівель наче й не існувала, пожерта туманом. І лише ангел на самому верху дзвіниці продовжував своє вічне обертання, недосяжний сторож Островів.

А якщо такий туман буде і у вівторок?

А якщо такого туману не буде у вівторок?

Що тоді?

Ми зійшли на берег і, взявшися за руки, щоб не погубитися, рушили до монастирських приміщень. Хтось уголос жалкував, що не відбулося купання з гостесами. Хтось інший заперечив, що якраз відбулося і то незле. Хтось іще — що загубив свого коня. Я хотів побачити Аду, але це було неможливо, хоч вона, певно, йшла десь зовсім поруч. Даппертутто зустрічав нас при брамі з обіймами, гостесами і сигаретою. Він устиг продемонструвати свою увагу і приязнь кожному. Мене, назвавши Парфумським, запитав, чи не траплявся мені синьйор Мавропуле, який, мовляв, уже, здається, таки приїхав до Венеції, але ще не з'являвся, мабуть, на день-другий затримавшись у набряклій скандалами атмосфері зимового казино Вендрамін-Калерджі. Синьйор Мавропуле полюбляє азартні забави, а в рулетку йому завше дико таланить.

Усі були схожими на себе. Маєстатично проплив Казаллегра, підтримуваний з обидвох боків правнучками, похитуючи головою, схиленою допереду, здається, він ще спав. Шалайзер, повиснувши на плечі в нижчого зростом Джона Пола, по-чаплиному переставляла довгими цирлами в непрасованих штанях, ніби досі не бачила дороги й боялася спіткнутись об череп з гадюками. Джон Пол, тягнучи на собі добру половину пані Шалайзер, у той же час перебував деінде, і старезні настінні розписи, напевно, ввижалися йому якимись золотими лісами на берегах Ямайки. Схвильовано трималися купи обидва сьогоднішні доповідачі — Ґастон Дежавю, сама Підготовленість і Зібраність, щільно обтягнутий сірим балетним трико, в накидці з чорного шовку, і Альборак Джабраїлі, зодягнутий майже по-військовому, в наскрізь простреленому береті.

Прошелестіла тінь Елеонори Дузе.

Усі були на місці.

Я не бачив Ади.

Ми розмістилися за одним-єдиним, зате неосяжним і овальним столом, над яким я ще схилюся докладніше й тоді опишу його: мені здається, щось у ньому сидить.

Головуючий Казаллегра у властивій йому манері, роблячи десятихвилинні павзи між реченнями, усе ж проголосив початок другого дня, а щодо підсумків першого відзначив його цілковитий успіх, зокрема свою доповідь. Гості трохи поаплодували. Тоді було з глибоким сумом заявлено про дальшу неприсутність палко всіма очікуваного Цуцу Мавропуле. Узявши репліку, пані Шалайзер повідомила, що вчора по обіді, як їй здається, бачила його, припертого до стіни Палацу Дожів. Він був жахливо п'яний і не міг рушити з місця. Нагадував біблійного Ноя. Репліку пані Шалайзер було вислухано з поштивістю.

Тоді, нарешті, право виступу перейшло до Гастона Дежавю, той оголосив тему, злегка пританцьовуючи на подіюмі, я начепив слухавки із синхронним перекладом і поринув у своє.

Адо, говорив я подумки, благав, молив і канючив, як пес побитий. Адо, Адо, Адо, де ти, Адо.

Адо де ти Адо хто ти.

О Адо. Оазо.

О ти Адо.

То я Адо а ти хто ти.

То ти де ти отут Адо.

А я Адо: ая Адо.

Ади Адо: хочу аду.

Айно Адо. Алло Адо.

Один Адо кричу хочу.

Аді оду. Дую: Адо. Ду ю Адо?

Де ти хто ти кличу тута.

Ходи Адо до ня радо. Іди Адо.

Аз і Ада — Азіяда.

Або Аду або яду.

Ілі яду ілі Аду.

Де ти Адо бо я впаду.

Був я годен тепер Адин.

Був один тепера Адин.

Був я Один тепер Адин.

Був я ладен тепер Адин.

Ані ладан.

Або краден або жаден все 'дно Адин. Все — дно аду.

Нема Ади нема ради.

Сі до Адо соль до Адо ре до Адо Ельдорадо.

Моя Адо моя вадо!

Моя водо!

— Моттом для моїх посильних шукань, - тим часом розтікався мисію Дежавю, — послужили відразу два вислови, кожен із яких належить особі, безперечно, Світового Виміру. Не знаю, випадково чи ні, але Обидва вийшли з однієї й тієї ж нації, і я не винен, що ця нація так багато нашкодила Іншим, щоправда, й чимало для Них зробивши. Обидва вислови стосуються предмета моїх багатолітніх Досліджень — Алегорії. Перший із Них належить Ґьоте, який у своїх “Максимах і рефлексіях“ за номером 742 і 743 виголошує таке: “Алегорія перетворює явище на поняття і поняття на образ, але так, що поняття завжди окреслюється і повністю охоплюється цим образом, виділяється ним і виявляється через нього. Символ перетворює явище на ідею і ідею на образ, але так, що ідея, затримана в образі, назавжди лишається безмежно дійовою та недосяжною, і, навіть будучи висловленою всіма мовами, вона все ж залишається невисловлюваною“. Наступна Цитата більш різка й відверта у Своїй, дозволю собі дати Оцінку, запеклій Антиалегорійності. Вона походить зі славнозвісної й, на жаль, Часто Цитованої Проповіді Лютера “De captivitate babylonica ecclesiae praeludium“ (2) і звучить приблизно так: “Усі ці алегоричні штудії суть розваги людців, погрузлих у неробстві та пустомельстві. Невже ви гадаєте, що і я не потрафив би забавитися в алегорії на тему будь-якого створіння Божого? Та хіба знайдеться де-небудь хоч один тупорилий, нездатний сипати алегоріями навсібіч, мов сорока скрекотанням своїм?“

Ґьоте — у Формі дефінітивній, себто делікатній, закидає Алегорії певну обмеженість і, що так мовлю, Школярську Яловість її. Лютер — у Формі полемічній, себто образливій, закидає Алегорії цілковиту її Порожнечу й Нікчемність. Я наважуся нині захистити Честь Алегорії, хоч не Мені судилось Історією бути в цій Великій Битві Найблискучішим Вояком.

Не далі як Учора, блукаючи Венецією Музейною, я не раз і не два зупинявся перед якнайпромовистішими Свідченнями на Честь Алегорії. Маю тут на увазі Нетлінність, яка зійшла на мене з полотен і фресок, скульптур і статуй: “Справедливість, що вручає Шпагу і Терези дожеві Пріулі“ Тінторетто-батька і “Нептун, що приносить Дари Венеції“ Тінторетто-сина, “Дож Ґрімані на колінах перед символом Вірності“ Тіціяна і “Алегорія Віри“ чи “Венеція на Троні в оточенні Справедливості і Миру“ Веронезе, нарешті “Дож Чігонья перед Христом в оточенні Віри, Миру і Справедливості“ Пальми Молодшого. Я міг би продовжувати Цей Ряд. Бо саме тут, у цьому Місті-Палаці, Алегорія досягла свого Найвищого Права. І де, як не у Венеції, смію я, звичайний танцівник, Дитя Балету, стати на Захист її від зазіхань східного сусіда?..

Останню риторичну фігуру було зустрінуто сміхом і оплесками. Дежавю розкланявся навсібіч і перейшов до Головної Частини, однак тут почало щось нестерпно шкварчати у моїх слухавках і я, на щастя, перестав його розуміти.

За вікнами рідшав туман. Із клаптів його поволі виривалися, набуваючи все більше зримої твердої речевості, дзвіниця Сан Марко, крилатий лев, аркади Палацу Дожів. Безліч люду висипало на П'яцетту, купувало квіти, поштівки, вино, дивилося в наш бік, загравало, спокушало і спокушалося. Але я міг про це тільки здогадуватись. Як і про те, що серед них обов'язково мусить штовхатися вона, туристка в чорних окулярах і светрі нижче колін, з розмовниками, схемами, диктофоном, сильними ногами, газетами під пахвою, Ева з Польщі. Бо ми колись домовилися, що будемо разом у Венеції. Вже другий день вона шукає мене по всіх готелях і нічліжках. Учора я кілька разів бачив її мигцем. Однак не став кликати. З відомих причин. Такий вже я є.

Казаллегра дрімав, узявши велику сиву голову в руки. Скориставшися з цього, Лючія й Кончіта відверто фліртували з якимось красунчиком навпроти, дуже схожим на Фреді Крюґера. Альборак із беретом, заламаним удвоє і простромленим під погон, нахраписте писав щось своє на чистих бланках фундації, час від часу розгнівано струшуючи головою і пфиркаючи. Джон Пол, закривши очі й відкопиливши губу, слухав Боба Марлі. Лайза Шейла в чомусь дуже палко (але пошепки) переконувала свого сусіда зліва, італійського міністра суспільної опіки, налягаючи йому на вухо так, що той мусив енергійно мотати головою вгору-вниз, в усьому з нею погоджуючись, грета гарбо попивала дрібними ковточками оранжаду, а Карузо малював у блокноті якусь товсту жінку. Даппертутто ж то зникав, то з'являвся, кудись телефонував із сусіднього приміщення, зустрічав при дверях тих, що запізнилися, повертався то з філіжанкою кави, то зі склянкою води, то зі сендвічем, то з батончиком “Спікере“, то з карамелькою, то з вафелькою, то з кремовою трубочкою, то з марципаном, але завжди з сигаретою. І хто ж тоді слухав сердешного Дежавю? Хто?

— Краса, Ніжність і Білість, — тим часом продовжував той, коли я знову приклався до слухавок, — будучи Сутностями, суть Єдності: усе Прекрасне, або Ніжне, або Біле мусить бути взаємно пов'язаним, адже має Одну й Ту ж Підставу для свого Буття, Одне і Те ж Значення для, скажімо, Бога. Ці Особливості і є Тим, Що ці Речі собою являють, Саме Ядро їхнього Буття. Такими ж може бачити їх і наше Мислення — щоразу, коли Воно звертається до Мудрості Дикуна, Дитини, Поета і Містика, для Яких Природні Властивості Речей полягають саме в Цих Загальних Особливостях. Але такий Взаємозв'язок лише тоді набуває Дійсного Значення та Повноти Містичного Сенсу, коли у З'єднувальній Ланці, тобто в Даній Особливості, захована Сутність Обидвох Термінів символічного Зіставлення; іншими словами, коли Червоність і Білість вважаються не просто Познаками фізичного Розрізнення за квантитативним принципом, але розглядаються як Реалії, як Факти Дійсності. Через Наявність однакових Прикмет: Краса, Ніжність, Чистота, Кривава Червоність руж ті самі, що і в Мучеників чи Цнотливиць. Як відбувається це Уподібнення? Постісторичний Розум відразу вбачає Тут Символічний сенс: Цнотливиці і Мученики Сяють красою В оточенні Своїх переслідувачів. Червоні та Білі Ружі цвітуть в Оточенні шпичаків. Символічне Уподібнення на Підставі спільності відмінних прикмет має СеНС лИше Тоді, Коли ці ПрикМЕти є дЛя ДаниХ РеЧей чимосЬ суТТєвим, Коли ВЛаСТиВоСТі, що нИмИ вОлОдІЮть як СИМВОЛ, так і СИМВОЛІЗОВАНЕ, роЗГЛЯДаюТЬСя В ЯКОСТІ ЇХ ДІЙСНОЇ СУТНОСТІ...

Робилося надто багато великих літер. До того ж, я зрозумів, що синхронний переклад пущено задом наперед — можливо, навмисне, а може, й через недогляд Даппертутто. Дежавю говорив розмірено, підкреслюючи кожне виділення, плавно жестикулюючи. Його чорна плащ-накидка розвівалася від кожного завершеного у своїй Продуманості поруху.

Минулої ночі приходив В. Я не сподівався, що це станеться відразу. В. підтвердив: завтра починається. Зберуться до Венеції лише на три дні. Міністри як міністри — з усієї Європи. Усе зберігається в таємниці, але преса дещо рознюхала. І наші, звичайно. В. сказав, що вони є скрізь. Понеділок і вівторок. У понеділок нас запросять на вечірню виставу до театру. Там я переконаюся, чи Н. приїхав. Його місце в одній з лож першого ярусу. Моє місце в одному з вищих ярусів. Мені слід запастися біноклем. Я нагадав про свій зір. В. відповів, що це його не обходить. Це мої проблеми, сказав В. У вівторок їх повезуть кількома човнами на Лідо. Я зрозумів: оптичний приціл і т. ін. В. був дуже неспокійний. Озирався на двері, тричі перепитував, чи номер не прослуховується. Я хотів би, щоб він прослуховувався. Я почастував В. горілкою. Ми заїли пляшку великим волохатим помаранчем. В. сказав мені, що в театрі — це між іншим — я мушу остерігатися. Там будуть ловці — один-Два, не більше, але будуть обов'язково. Я розкоркував нову пляшку в надії витягнути з В. дещо більше. В. від горілки відмовився. В. сказав, що йому час. Було близько третьої. В. одягнув на себе маску Кінокефала. Через вікно лазнички викинув у двір мотузяну драбину. По ній спустився на землю. Розчинився в тумані.

Туман відкривав дедалі більші шматки берегової Венеції. У розчищених сонцем повітряних територіях і полях щораз ясніше проглядалися південний фасад палацу, стіна Бібліотеки Марчіяни та Дзекки, три щогли з прапорами, навіть вежа з годинником і виступ Льоджетти, навіть Міст Зітхань — трохи у глибині, праворуч від палацу. Однак в усьому цьому краєвиді не було місця для Ади. Їй узагалі ніде не було місця. Я не бачив її в небі, на площі, у водах я теж її не бачив. Вона не: купувала мімози, спостерігала за голубами, пливла в моторівці, у гондолі, їла піццу, позувала для вуличних портретистів, фліртувала з карабінерами, входила до церкви, з неї ж виходила, робила зачіску в перукаря. Навіть на панелі вона не: стояла. І це гризло мене найбільше.

— Проте Витікання однієї Речі з Іншої, — казав Дежавю, знову навівши деякий лад у збунтованих було великих літерах, — ми розглядаємо лише у світлі наївного принципу Безпосереднього Розмноження або Розгалуження і тільки через це Посередництво логічної індукції прикладаємо також до Речей Духовного Порядку. Їх ми охоче сприймаємо як генеалогічне Членування або як Розгалуження Дерева — Того Самого, до Шелесту Листя Якого ми прислухаємось от уже кілька десятків тисяч років. Гармонійний Зв'язок незмінно поєднує всі Терени Думки. Те, що відбувається у Старому Тестаменті, знаменує й попереджує Те, що відбувається в Новому; відображеннями Їх наповнена і Світова Історія. Кожен Акт і кожна Найдрібніша Дія може й мусить мати своє Вище Тлумачення, виступаючи символом, Знаком, Алегорією. Коли священик, приймаючи Причастя, уподібнюється Гробові Господньому, адже Гостія є Христос, то і Я, споживаючи на Сніданок Молоко з Пластівцями, теж до Чогось чи до Когось уподібнююсь, наприклад, до Зевса, якщо Молоко козяче. Адже завжди можна віднайти бодай Одну властивість для Уподібнення:

Все знаменує собою Все і навіть Ніщо. Я часто згадую певну забаву Дитячих Літ, коли ми з товаришами вигадували найнесподіваніші Алегоричні Пари, доводячи себе до Цілковитої Знемоги їхньою, на перший погляд, Безглуздістю. Так, ми любили казати, що Вовк — це Відвертість, Заєць — Доброта, Сова — Брехливість, Лисиця — Витривалість, Черепаха — Розчуленість, Ведмідь — Радість, а Сокіл — Милосердя. І тепер я хочу спитати, мої найдорожчі, хіба в Цих Зіставленнях менше Сенсу, аніж у традиційних: Вовк — це Прудконогість, Заєць — Зизоокість, Сова — Невсипущість, Лисиця — Вертихвісткість, Черепаха — Захищеність, Ведмідь — Сластолюбність, а Сокіл — Понадхмарність? Аж ніяк ні. Відмінність лише у тому, що до Других ми звикли, а до Перших ще не встигли. Це, однак, не означає, що Другі мають Сенс, а Перші цілком безглузді. Саме тому й мають Сенс, що безглузді, пожартував би з цього приводу Тертулліян, цей Майстер Парадоксів!..

Авдиторія потроху оживала. З бічного приміщення було запроваджено квартет музикантів, одягнутих Чотирма Порами Року, Чотирма Сторонами Світу, Чотирма Тетрархами і Чотирма Морями Італії (Іонічним, Адріятичним, Лігурійським та Тирренським) водночас. Робилося все зрозуміліше: зараз почнеться балет, себто короткий танцювальний номер з Алегоричними фігурами, обіцяний Дежавю на закінчення свого виступу. Даппертутто нетерпляче пахкав димом, позираючи на годинника, щоб дати старт.

— Символічне Зіставлення зостається далеко не достатнім Засобом для виялення Постійних Взаємозв'язків! — заквапився, підсумовуючи Вичавлене з Мозку, доповідач. — Ми ж усвідомлюємо це, споглядаючи Танець у Затінку: “Тепер бачимо, як у дзеркалі, неясно“, — писав з цього приводу апостол Павло до Коринтян. Розуміючи, що перед зором постає Загадка, ми тим не менше трактуємо її й так і овак, намагаючись роздивитися у Дзеркалі відображення, пояснюючи Одні Видіння за допомогою Інших і розташовуючи Дзеркала Одне навпроти Іншого. Увесь Світ постає перед нами в Образах Персоніфікованих: це Пора Відквіту й Перезрілості. Мислення зробилося надто залежним від Утілення в Образах; візуальний бік, такий важливий для доби пізнього Середньовіччя, зробився нині Всемогутнім (кіно, телебачення, відео). Усе Видиме й Невидиме (себто Мислиме) перетворене у Пластичне та Зображуване. Постісторичне сприйняття Світу досягло стану повного Спокою — це ніби Зала, виповнена Місячним Сяйвом, усередині Якої Думка змогла нарешті поринути в Сон.

Не встигли ще догриміти оплески, не встиг Даппертутто докружляти поміж гостей з порожніми чистими попільничками, не встиг я подумати, що десь і колись уже чув або читав щось дуже подібне, як Дежавю плеснув у долоні й разом із першими тактами музики з'явилося Семеро Гостес, одягнутих таким чином, що спереду кожна виглядала як один із Головних Гріхів, а ззаду — як Противна Йому Чеснота, будучи, крім того, одним із Семи Днів Тижня та однією з Семи Провінцій Північної Італії. Сам же доповідач одягнув маску (яка могла б утілювати собою і Смерть, і Час, і Ніч, і СНІД) та й легкими балетними стрибками пустився гостесам назустріч.

У відповідь на такі відверті па ціла четвірка музик спалахнула звуками, ніби рушила одностайно з місця в похід. І залунала якась павана — не павана, гальярда — не гальярда, і не сарабанда, й не алеманда, а скоріш за все чакона. І Дежавю злітав понад полицями й стелажами, здмухуючи крилами плаща густі хмари солодкої пилюки з поверхонь фоліянтів. А тоді кожна із Сімох Гостес, обравши собі танцюриста до густу, подріботіла його запрошувати. Ніби навмисне, мені випала панна Вівторок, до того ж провінція П'ємонт. Однак найприкріше те, що спереду вона була найтяжчим з гріхів, себто Гординею.

— Ну, чому, чому ти прийшла до мене? — випитувався я крізь танець, силкуючись розкрутити її навколо осі й повернути до себе значно чеснотнішою задньою частиною, себто Смиренністю. Але дівчина спритно вив'язувалася з моїх павучих обіймів і знов поставала мені Гординею з високо задертими носом і грудьми.

— Це — не я, це — ти, — відповіла вона кілька разів, коли я повторював запитання.

Навколо буяли інші пари, і Захланність оберталася Щедрістю, а Лагідність — Гнівом і навпаки, тож коли все розвихрилось у найвищому поривному виплеску музичної теми, котра, до речі, робилася дедалі дикішою, щораз менше нагадуючи про стару добру чакону, я нарешті догнав усю непроглядну глибінь авторської концепції мессіра Дежавю: в цьому кружінні, блиманні й миготінні, у цій розшарпаності та розваленості вже нічого неможливо було з'ясувати, означити і відокремити — заздрість від чистоти, зажерливість від зичливості, помірність від лінощів, а хтивість від пильності. Проте центром усього залишався він, Гастон Дежавю, той самий, він же Смерть, він же Час, він же Простір...

З останніми акордами Гординя прилипла вустами мені до шиї й так на мені повисла. Щоб її прискромити трохи, я змушений був навіть ляпнути її по сідницях Смиренності. Аж після цього вона відпала. Зрештою, причини відпадання могли бути й інші, скажімо, пронизливий Даппертуттів голос, який прокричав нетривалий антракт. Задихані гості розбрелися в пошуках тістечок і напоїв. Дежавю зграбно приймав гратуляції й давав відразу декілька інтерв'ю. Музиканти сховали до футлярів лютні й віоли і похнюплено-скривлено, ніби в'язні на страту, вийшли по одному геть: Весна, Літо, Осінь, Зима.

Я присів коло вікна в надії бодай щось побачити:

якусь чайку на гребені хвиль, якусь рибину, хмару, якийсь уламок весла. Чи, наприклад, Аду. Але наді мною тут-таки виникла Шпала Шалайзер і повідомила, ніби я “фантастично гарно танцюю“.

— When? — запитала вона.

— What? — удав я наївняка.

— Shit! — загиготала вона і, плеснувши мене що є сили по плечу, відійшла.

— By! — зашкірився я їй услід і навіть помахав.

Іди к хрінам, любко моя заокеанська.

Я все витримаю. Все витримаю. Я повторив це сто п'ятнадцять разів: я витримаю. На сто шістнадцятому слово було надано Альбораку Джабраїлі.

Я не надто слухав його, хоч і берет, прострелений на місці кокарди, і плямистий камуфляж, і старий радянський протигаз на боці справляли враження. Альборак говорив щось про “постмодернізм у політиці“, підкресливши на початку, що прибув безпосередньо з “терену бойових дій“, тільки я не дослухав кого проти кого й навіщо. До того ж, учора він казав, ніби приїхав ровером верхи зі Швеції.

Альбораків текст являв собою нав'язливу суміш алюзій, іншомовних цитат, висловів у лапках, всередині яких виникали інші лапки, лапок було більше, ніж усіх інших знаків, разом узятих, за дужку він виносив найнесуттєвіше, а найважливіше скромно ховав у дужках, наче такий собі напівзайвий додаток, до того ж грати словами почав уже з першого речення, коли нагадав, як “у 14-му році в Сараєві з Принципу був застрелений австрійський архикнязь“. Ця фігура середнього пілотажу була підтримана оплесками присутніх — так піднаторіла в джазі публіка реагує посеред композиції на який-небудь особливо заламаний септакорд. Невдовзі після цього окрилений Альборак хвацько заримував Балкан з вулканом, облаяв столицю Албанії як “донедавна місто тиранів“, порівняв Югославію з розшматованою піццою (вочевидь, пам'ятаючи, що по-словенськи “піцца“ — з одним “ц“ — означає щось інше, вологе і потаємне), Австро-Угорщину нарік “текстом, який так ніхто й ніколи не дочитав унаслідок його еклектичності“, водночас пересуваючи, ніби фігури по шахівниці, античних та біблійних героїв, гостро засудив якихось “ослів з Осло“, ніби ненароком переплутав Венецію з Віднем, Латинську Америку порівняв із канібальською ресторацією, де фірмовою стравою номер один виступає “гарматне м'ясо“, демократичну Росію назвав печеним льодом, про Європу висловився, що вона має “Езопів комплекс“, а рік світової загибелі Карнавалу вивів за допомогою окремої формули, де Х — період незавершеного будівництва Вавилонської вежі, Y — швидкість поширення Тисячолітнього Царства, Z — Число Звіра (константа), а n — порядковий номер цивілізації.

Завершив обуреною заявою з приводу викрадення у Венеції його “alter ego і найближчого товариша“, з яким об'їздив дев'яносто три країни світу і сім разів перетинав екватор “у найгарячіших точках“. Згуба такого кшталту, продовжував, може бути розцінена “або як політична провокація, або як кримінальний злочин, що має на меті брутальний випад проти національних (Альборак Джабраїлі) та біологічних (його кінь) меншин“. Промовець застерігав за собою “можливість удатися до “міжнародних“ “правових“ “інституцій“. Додав, що усе ж “покладається“ на “здоровий“ глузд і “гуманні“ почуття невідомих (“?“) зловмисників і далекий “від“ того, “аби“ звинувачувати в події, що “трапилась“, увесь дружній “венеційський народ“. Лайза Шейла Шалайзер першою поставила свій підпис під зачитаним документом, зазначив Альборак і дав зрозуміти, що всі повинні приєднатися.

Поліція міста вже знає про цей прикрий випадок, запевнив у відповідь секретар Даппертутто. Фотографії коня передано на всі дільниці. Існують, щоправда, деякі складності, пов'язані з тим, що двоколісний приятель нашого друга міг бути захоплений ісламськими терористами (читай — червоними бригадами) яко заручник. І все ж — хоч би як там було, найпрофесійніші слідчі нишпорки вже взялися за справу. Нам же залишається кріпитися духом і всупереч усьому таки продовжувати наш семінар, зберігаючи твердість і надію на те, що вже завтра уславлений Росинант привітає нас під цими стінами своїм радісним іржанням.

— До завтра всі вільні, — проскрипів з місця головуючий Казаллегра, так і не розплющивши очей.

1. Тлустий Четвер (італ.), апогей венеційського зимового карнавалу, останній четвер лютого.

2. “Про передумову вавилонського полонення церкви“ (латин. ).

(9)

Монсиньйорові уклінно депешую:

У неділю, 7 березня, пильнування Респондента було перебрано мною (з огляду на нібито нездужання Церіни). З причини своїх (Монсиньйор мені вибачить деяку різкість) нібито бабських болячок Церіна категорично відмовилася покидати готель (обстежувати себе вона не далася, з чого й випливають мої сумніви у справжності захворювання). Таким чином, я супроводжував Респондента і протягом довгих годин був неподалік від нього (про що Респондент ані не здогадувався). Скориставшися з кліматичних умов (Венецією зранку заволодів густезний туман), я сів Респондентові на хвіст і залишався при ньому так довго, як міг (до пізнього пополудня, по-іншому надвечір'я). Це не належить виключно до моїх обов'язків (про що Монсиньйорові можуть невірно доповідати). Однак я звик уже на службі в Монсиньйора виконувати не лише свої обов'язки (прошу не розцінювати як скаргу).

Ранковий Респондент виглядав зле (загальна млявість, деяка вим'ятість обличчя, з підпухлістю очей та повік). Враження було, що він погано або мало спав (або спав і погано, і мало). Поведінка Респондента під час семінарських слухань може бути охарактеризована як невиразна (часті визирання з вікна, хронічна неуважність, відсутність поглядів). У той же час Респондентові когось явно бракувало (я здогадуюся, кого, але не буду). У міру розсіювання туману (надалі погода була сонячною) Респондент набував певних типових для себе ознак (блукання вишкіру, протирання окулярів, інше). Під час запропонованого учасникам танцю (релятивізм гріхів і чеснот) Респондента було запрошено Гординею-Смиренням (Txss). Респондент поводив себе хтиво, як цап (перепрошую Монсиньйора). Його бідолашна партнерка ледве випручалася з цих павучих обіймів (ще раз перепрошую) тільки ціною втраченої дівочої цноти.

По закінченні танцю Респондент причепився до іншої особи з жіночими статевими ознаками (теж учасниця семінару, справжнє прізвище Цукеркандель). Дозволяючи собі непристойні вислови і жести, Респондент спонукав Цукеркандель до злягання (час і місце їхньої зустрічі — в наступному повідомленні).

На цьому семінарські читання було призупинено (якесь непорозуміння з Кентавром, підозрюю неузгодженість у діях сектора нещасних випадків та підвідділу викрадень).

Подальше пильнування Респондента складалося для мене вкрай непросто у зв'язку з повним розсіянням туману і неможливістю близького супроводжування (прошу Монсиньйора врахувати бодай при розподілі чайових). Переправлений разом з усіма через канал Сан Марко, Респондент проте зійшов на Ріва дельї Скьявоні (потяг крові?) і рушив на схід до зупинки Сан Дзаккарія. Там деякий час вивчав видобуту з кишені мапу (роззираючись більше по навколишньому жіноцтву). Врешті Респондент махнув рукою (на що?) і рушив пішки у північному напрямі (я йшов на відстані десяти метрів за ним). Йти назирці за Респондентом вельми нелегко, оскільки Респондент ходить не так, як інші респонденти (прошу зважити на мій досвід). Респондент має звичку раптово зупинятися, розвертатися, витягати мапу, йти назад, ще раз дивитися в мапу, втрачати орієнтацію, зосереджувати увагу на всіляких сміховинних дурницях (паперових квітах, смітниках, сохнучій жіночій білизні — секторові аномалій перевірити на предмет фетишизму). З тяжкою бідою доплентавшись до Кампо Сан Дзаккарія, Респондент зайшов усередину однойменної церкви, де пробув тридцять одну хвилину з невідомою метою (я залишався на площі). Виходячи з церкви, Респондент по-блюзнірськи осінив себе хрестом (тьху!) і вклонився (цікаво кому?).

Від Сан Дзаккарія по Фондамента дель Осмарін Респондент продовжив шлях на північ, але не до ортодоксійної церкви Сан Джорджо деї гречі (як можна було припустити з його хе-хе - богомільного настрою) і не поліційної квестури (як можна було би сподіватися в його становищі). Респондент обрав для пересування Руга джуффо з чого я виснував про наступну ціль його маршруту - Церкву Санта Марія Формоза (і не влився). Щоправда, недовгий час Респондент вагаючись походжав перед будівлею музею Кверіні Стампалія раз у раз поглядаючи на годинник і щось вираховуючи пошепки (здогадуюся що). Однак відвідання музею все ж не могло входити у Респондентові плани (через що він рушив далі). У церкві Санта Марія Формоза Респондент перебував навіть триваліше, ніж у попередній (близько сорока хвилин). Я встиг на площі, випити малу пляшку бардоліно і з'їсти дзуку баруку (1) (гидота яких ще пошукати!). Припускаю, що Церіна зовсім не захворіла, а просто хоче звалити на мене весь обсяг роботи (про це я думав на площі Санта Марія Формоза, поїдаючи трикляту печену диню, перепрошую Монсиньйора) респондент (покинувши нарешті церкву) узяв трохи східніший напрям (по Калле Люнга) і, перетнувши міст над Pio ді Сан Джованні Лятерано, скерував свої дорогоцінні стопи, ясна річ (Монсиньиор уже здогадався), до церкви Сан Дзаніпольо (що насправді означає не одного, а відразу двох святих) Поблизу церкви його увагу надовго (три хвилини) прикував кінний пам'ятник кондотьєра Бартольомео Коллеоне (не інакше як сподобалася кінська задниця, перепрошую). Тут до Респондента підкотилися дві молоді японки з проханням сфотографувати їх на тлі пам'ятника (Респондент розплився в люб'язній посмішці). Обидві гейші аж пирскали сміхом від якихось його жартів можна здогадуватися, тлустих і солоних). Нарешті Респондент переконав їх фотографуватися не перед, а за пам'ятником, на тлі згадуваної кінської задниці з хвостом (підтвердження моєї версії - перевірити на предмет зоофілії). Удовільнивши грайливих японок, Респондент вишкірено попрощався з ними і, знову споважнівши, пішов (як Монсиньиор і не сумнівався) всередину церкви Сан Дзаніпольо (я залишався на площі). Поки Респондент у черговий раз “молився“ (гм-гм), я спостерігав за прибуттям до берега човна швидкої медичної допомоги, вивантаженням хворого (гострий напад сечокам'яної недуги, хоч оперативне втручання, на мій погляд, ще не обов'язкове) і перенесенням тіла до приміщення шпиталю (колишня скуоля ді Сан Марко). Церіна дедалі більше звикає до того, що Монсиньйор її фаворизує, думав я (перепрошую Монсиньйора).

Через добрих півгодини Респондент вийшов із церкви і (попри будівлю шпиталя) знову взяв стрімко на північ (по Фондамента деї Мендіканті). Йому зустрілося кілька гарних великих шведок, які його зупинили, аби про щось розпитати (з властивою шведкам неуважністю прийнявши Респондента за венеційця). Рівно п'ять з половиною хвилин Респондент дурив їх, вдаючи, ніби говорить по-італійськи (у відповідь на що шведки лунко і заклично сміялися). Тоді Респондент урешті перейшов на англійську і милостиво (але чи правильно?) пояснив ясноволосим бестіям, куди їм слід рухатися далі. Респондент махав рукою в напрямі Ріальто, з чого Монсиньиор може зробити висновок про дальшу мету походу невідомих шведок ( а я утримаюся, бо це не входить у мої й так занадто роздуті обов'язки). Дехто дозволяє собі цілими днями вилежуватися на готельному ліжку (слухаючи всілякі італійські опери), а я мушу гарувати за двох тільки тому, що Монсиньйор покладає на мене великі надії (і недаремно).

Простуючи по Фондамента деї Мендіканті, Респондент щоразу частіше поглядав на годинник (версія: Респондент мав із кимось домовленість про зустріч). Однак порівнявшися з церквою Сан Ляццаро деї Мендіканті, Респондент не зміг утриматися від спокуси і (як уже зрозуміло Монсиньйорові) зайшов досередини. Я перечекав ці чверть години у прилеглому до церкви садку, де спостерігав за грою в м'яч на молодій траві кількох рухливих підлітків (особливо запам'ятався найстарший з них, з довгими ногами і розвинутим торсом). Я вже хотів підійти ближче і познайомитися з малечею, проте в цю хвилину Респондент (знову — бр-р-р — хрестячись) вийшов із церкви і продовжив рух на північ (ясна річ, до Фондамента Нуове). Малий, здається, щось відчув з мого боку (відбиваючи м'ячі, він щоразу ніби хизувався своєю вправністю, а якось навіть відверто і швидко глянув мені в очі, аж спаленівши по цьому). Я з прикрістю мусив піти слідом за Респондентом. Хлопчина дивився мені вслід (як я почув, його звати Черубіно), так, дивився мені вслід, затулившися від призахідного сонця сильною і ніжною водночас долонею. А втім, то лише запах весняної землі так розморив мене (Монсиньйор, безумовно, знає, як від таких запахів крутиться голова).

Я передчував, що зійшовши на Фондамента Нуове, Респондент візьме північно-західний напрям (а не пів- денно-східний — до Арсеналу). Так воно і сталося (інтуїція плюс аналітичні здібності). У зв'язку з підтвердженими моїми рисами прошу Монсиньйора зважити на таку версію (і по змозі її поглибити). Ми чудово знаємо катастрофічне грошове становище Респондента (перевірка восьмою фінансовою канцелярією навела дежі остаточні суми, від яких волосся, хоч це й не моя прерогатива, може стати сторч). Похід Респондента по церквах можна (таким чином) розглядати як спробу заволодіння чимось особливо коштовним із церковного майна (малярство Пальми Старшого або Молодшого, Белліні, Тьєпольо; елементи церковного декору; чаші, дароносиці, монстранції, шкатули тощо). Якби Респондентові вдалося (а не виключено, що вдалося) викрасти яку-небудь п'ятсотлітню реліквію (на кшталт урни зі шкірою героїчного Брагадіна, здертою за наказом султана Мустафи), то він (маю на увазі Респондента) легко позбувся би своїх пекучих фінансових клопотів. Я не претендую на непомильність мого припущення, але нічим іншим пояснити цю вперту Респондентову “прощу“ (хе-хе) мені не вдається.

На Фондамента Нуове довелося відстати (прошу Монсиньйора не подумати тільки, що я припинив стеження, аби негайно повернутися до того вправного хлопчиська з м'ячем). Сталося таке: до пристані на Фондамента Нуове саме підійшов пароплав п'ятого маршруту (з боку Каннареджо). Я спершу наліг на ноги, зрозумівши, що Респондент має намір всідати до нього (купівля квитка на пристані). Однак майже відразу я змінив рішення (задля збереження таємності). Пасажирів на борту вапоретто зоставалося так мало (солдат і дівчина, сизоносий священик, жінка в жалобі з оберемком усохлих квітів), що неможливо було би й далі лишатися непомітним для Респондента (хоч він і підсліпуватий, перепрошую). З двох лих — бути. зауваженим, викритим і зірвати справу чи втратити Респондента з поля зору (тимчасово) — я вибрав менше і тому утримався від дальшого перебування при Респондентові (тож рушив назад попри той фантастичний садок з дітлахами і травою).

Вапоретто із Респондентом на борту відплив у напрямку свого дальшого маршруту (острови Сан Мікеле і Мурано). Припускаю, що з острова Мурано Респондент міг наважитися на ще віддаленішу подорож (до островів Бурано і Торчелльо). Мета Респондентового плавання залишилася мені неясною (хоча версія з пограбуванням церкви при цьому не відпадає — чого-чого, а церков там усюди як гною!). За невдачу прошу якомога суворіше спитати з Церіни (коли не помиляюся, Монсиньйор саме їй доручив більшу частину справи). Церіна останнім часом активно використовує свої суто жіночі впливи, внаслідок чого їй багато що прощається (перепрошую за прямоту). Якби Монсиньйор був суворішим із такими (не хочу вживати міцнішого слова) легковажницями, то найбільш ретельні і віддані Монсиньйорові одиниці (маю тут на увазі навіть не обов'язково себе) не мусили б виконувати подвійну (не раз потрійну) працю. Здається, поведінку Церіни варто розглянути і в третьому особливому підкомітеті (поки що з метою профілактичною).

На закінчення хочу з Монсиньйором поділитися своєю великою радістю: мені таки вдалося придбати кілька вкрай рідкісних екземплярів (що робить мене майже щасливим). Це: астронотус окатий (astronotus ocellatus) — коричневе тло з чорними плямами, шкіра товста і м'яка, здається оксамитною, на хвостовому плавнику — виразне чорне очко в червоному обрамленні; крім того, синодонтіс ангельський (synodontis angelicus) — чарівний тлустий сомик, білі горошини на оксамитно-чорному тлі; і нарешті, нарешті — піранья червона (serrasalmus nattereri) з яскраво-червоним анальним плавником! Кожного виду вдалося знайти по парі (хоч кажуть, ніби синодонтіси в акваріюмах не розмножуються).

Готовий до смерті (хе-хе) служити Монсиньйорові — Доктор.

P. S. Тільки Монсиньйорові дано оцінити мої зусилля по справедливості (маю тут на увазі не конче підвищення).

1. Печена диня, традиційна венеційська страва.

(10)

Я, Антоніо Делькампо, шістдесяти дев'яти років, вікарій церкви Сан Мікеле, мешканець сестьєре Каннареджо, маю потребу і вважаю своїм обов'язком розповісти про зустріч, яка трапилася ввечері першої неділі по великопісній середі, а саме 7 березня ц. р. Спонукає мене до цього передусім те, що не так давно, хоч і з великим запізненням, я довідався про одне нічим не пояснимо зникнення, за яким багато хто схильний вбачати самогубство. Можливо, моя розповідь допоможе пролити більше світла на цю нез'ясовану історію і розкриє деякі дотепер не враховані обставини.

Як відомо, острів Сан Мікеле, де мені доводиться відправляти Службу в однойменній церкві, належить до найсумовитіших островів не тільки нашого веселого міста, але й, мабуть, усього Божого Світу. Адже на ньому розташовано міський цвинтар, через що острів слушно називають містом мертвих. Живі приїздять сюди лише або поклонитися неживим, побути біля них у тиші смутку і вічній зелені кипарисів, помолитися за їхні душі і хоч трохи зосередитися на незримому. Я, упродовж двадцяти восьми років чи не щотижня буваючи на острові й з Божою поміччю здійснюючи всі необхідні ритуали як усередині церкви, так і в каплиці Емільяні чи на місцях поховань, звик до острівного спокою, до тамтешніх кипарисів і птаства.

Того дня я прибув на острів пополудні, бо переді мною була тільки вечірня служба пам'яті всіх померлих, яку називаємо Ангел Господній. У церкві було всього декілька осіб — справа йшла до недільного вечора, надворі ледь сутеніло, і денні відвідувачі могил уже переважно встигли відпливти до міста.

По закінченні відправи я повинен був ще годину- другу залишатися в церкві. Крім мене, в ній не було нікого, якщо не рахувати старезного Анджеліко, церковного служку і сторожа. Як і належиться цього дня (нагадаю, що все діялося першої неділі по великопісній, інакше званій попільною, середі), я заглибився у роздуми на тему 14-ї глави Євангелія від Матея, стихів з 22-го по 34-й. Особливо великого значення набули для мене рядки: “I коли відпустив народ, пішов на гору помолитися на самоті. Як звечоріло, Він був там сам один“. Тим часом до церкви зайшов не першої молодості чужинець — із тих чоловіків, на яких звертаєш пильну увагу не лише на безлюдді. Уперше я помітив цього прибульця двома годинами раніше, адже до Сан Мікеле ми припливли тим самим човном. Зійшовши тоді на берег, він рушив у глибини цвинтаря, хоч, безперечно, ніхто з близьких йому людей у цій землі не похований. Я прийняв його за такого собі туриста, що, відбившися — навмисне чи випадково — від групи, шукає для себе вражень самотужки.

Тихим і якимось аж здушеним голосом привітавшися зі мною (тут я переконався, що він чужинець), молодик почав оглядати церкву. Мушу сказати, що храм Сан Мікеле, в якому маю дяку служити Господові, й справді заслуговує якнайпильніших оглядин, збудований у часи Ренесансу за проектом Мавро Кодуссі, якого маю за найвиразнішого з тогочасних венеційських архітекторів. Однак протягом довгих років душпастирської праці я навчився бути уважним і розуміти не тільки людські слова, але й рухи, жести, спосіб дихання і вглядання. Мій досвід підказував, що не архітектурні принади і не внутрішнє облаштування церкви цікавлять у цю хвилину самотнього чужинця. Неспокій та сум'яття читав я з нього, а також вагання і сумніви. Каюся, був навіть момент, коли я мимоволі запідозрив його в недоброму, наприклад, у можливому пограбуванні. На щастя, ця моя підозра виявилася безпідставною. Іноді я ловив на собі його швидкі погляди. Я знав: щось мусить бути далі, однак не квапився і не втручався поки що, даючи змогу його збаламученій душі дозріти власними зусиллями.

Зненацька вирісши перед! мною, він запитав, чи зміг би я поговорити з ним англійською мовою. Я ламано відповів йому, що, на жаль, знаю не більше п'ятдесяти англійських слів, тому не впевнений, чи така розмова дасть необхідні плоди. Але якщо б він володів також німецькою, то наша розмова все ж може відбутися на значно пристойнішому рівні — замолоду, коли я ще не був священиком, я добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці “Мамма Роза“. Чужинець утішився з цього і, легко перейшовши на німецьку, назвався Станіславом. “Я хотів би висповідатися, отче Антоніо, — випалив він, лиш тільки я назвав йому себе. — Я йду від церкви до церкви і ніде не можу знайти священика, який би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!“ Посівши своє місце у сповідальниці і поблагословивши його, я вже наготувався було допомогти йому кількома вступними запитаннями, але тут почув: “Перепрошую, отче Антоніо, чи не могли б ви порушити тайну моєї сповіді?“ Я не зовсім його зрозумів, подумавши, що довгі роки невправляння в німецькій мові таки зробили своє. Тож я підтвердив, що тайна святої сповіді є непорушною. “Але я, я сам, я хотів би, щоб ви її порушили!“ — ясніше висловився Станіслав. “Уперше чую щось подібне, сину мій“, — суворо відповів на це я, щоб дати йому до зрозуміння всю дикість і неприпустимість такого бажання. “Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І я дозволяю вам за якийсь час розповісти всім, кому повважаєте за потрібне, те, що я тут скажу“, — наполягав на своєму впертюх. “Ти дозволяєш? — похитав я головою. — Як смієш ти дозволяти чи не дозволяти щось таке, до чого не маєш права? Чи знаєш ти, що коли діється одна з великих Божих тайн, то ми, раби і слуги Господні, не повинні до неї втручатися зі своєю затятою самоволею?“ Він трохи помовчав, а тоді знову спантеличив мене: “У такому разі, отче Антоніо, я прошу не вважати це сповіддю в церковно-канонічному сенсі. Я прошу вас лише про розмову“. “Але в такому разі, — знайшовся я, — це буде тільки розмова двох звичайних людей. І не більше. І ти не сподобишся Божої ласки і не дістанеш відпущення гріхів“. “Але мені важливо, щоб мене вислухали“, — твердив своє Станіслав. “Для цього не конче йти аж до церкви, — заперечив я. — Виговорися перед першим-ліпшим п'яничкою з остерії й матимеш те, до чого прагнеш“. По цих словах я відчув, що завдав йому болю — він замовк, уражений моєю невблаганністю, тож я, наслідком кількахвилинної душевної боротьби, дещо зм'як і все ж запропонував йому розповідати. Адже сила слідування Богові не лише в букві. Святий Тома Аквінат учив про значення винятків для духовної практики. А якщо навіть і не вчив, то вважаймо, що й без Аквіната я вчинив за підказкою серця — чи не достатній це аргумент?

“Я великий грішник, отче Антоніо, — почав свою розмову Станіслав. — 3 усіх заповідей Божих я не порушував, здається, лише одну. Не пам'ятаю її порядкового номера, однак пам'ятаю, що звучить вона “Не вбивай“. “Це п'ята заповідь, сину мій“, — нагадав йому я, бо він і справді міг би бути моїм сином. “Дякую, отче, я теж думав, що п'ята, — продовжив він. — Але й навіть її я збираюся ближчим часом порушити!“

Це змусило мене стрепенутися і вслухатися з усією можливою уважністю — внутрішнім наслуханням. “Я приїхав сюди з дуже далекої країни. Ви можете й не знати про неї, отче Антоніо. Досить сказати, що я народився в малому містечку серед гір, зовсім близько від центру Європи“, — говорив Станіслав. Тут мені здалося, що він не цілком сповна розуму. “Про що ти кажеш? — здивувався я. — Хіба це так далеко звідси? Хіба центр Європи не знаходиться десь у Швейцарії?“ “Ні, отче, в інших, зовсім інших горах, далеко звідси!“ — наполягав він. “Може, в Уральських горах?“ — пригадав я собі дещо зі шкільних викладів географії. “Ні, не в Уральських, а в Карпатських горах, отче, — виправив мене він. — Деякі з вас ще називають їх Кавказькими“. “Зачекай, зачекай, — ворухнулося щось у моїй пам'яті. — Я чув про такі гори! Це там, де буває повно снігу не лише на вершинах, але й в долинах?“ “Так, отче, — відповідав він, — іноді там випадає стільки снігу, що ми змушені пробиратися в ньому по шию, розгрібаючи його перед собою спеціяльними легкими лопатами. А ще в нас бувають такі холодні зими, що всі люди місяцями сидять по хатах і нікуди не вистромлюють навіть носа, бо вже за мить він може відмерзнути і відпасти“.

Це несамовито зацікавило мене, і я вирішив ще дещо довідатися від Станіслава про його дивовижну країну. “А як виглядають мешканці твоєї вітчизни?“ — запитав я. “Вони схожі на мене, отче, — була відповідь. — Або не схожі на мене. Бувають різні. Проте загалом усі ми швидше схожі одне на одного, ніж несхожі. Щоправда, в мене трохи кращі зуби, ніж у багатьох із них. Зате я маю значно гірший зір“. “А чи шанують у вас Господа нашого Ісуса Христа? — ступив я ближче до головної теми. — Чи може, моляться до якихось кам'яних бовдурів? Як, приміром, відзначають ваші люди Свят- вечір напередодні Різдва Христового?“ “Це в нашої людності одне з найперших свят, — запевнив Станіслав.

— Увесь день перед тим ми постимо і молимось, а як тільки з'являється на небі перша зоря, сідаємо до містичної вечері. На вечерю подаються лише пісні страви, але їх мусить бути обов'язково дванадцять, за числом святих апостолів, бо кожна страва уособлює собою одного з апостолів і тому при столі не вільно називати її власним іменем, а тільки апостольським. Скажімо, не можна просити “А подайте-но мені тушкованої капусти“, лише, “подайте-но мені Якова Алфіїва“ і не можна просити “А подайте-но мені тертого маку“, лише “подайте-но мені Матея-митаря“. “Яке марновірство!“ — не витримав я, можливо, мимохіть ображаючи його родинні почуття. “Крім того, — провадив він далі, — у Свят-вечір не вільно подавати одне одному руку через поріг, розсипати сіль і бити дзеркала. Крім того, не вільно казати “юшка“, а тільки “борщ“, бо протягом року в домі будуть нестатки. Також чоловік не сміє цього вечора доторкнутися до своєї жінки вказівним пальцем лівої руки, але їсти повинен лише з її тарілок, докінчуючи те, що вона залишить. Цього вечора треба співати різдвяні пісні, які в нас називають “гаївками“, бо, за нашими віруваннями, Діва Марія народила Боже Дитятко не в яскині, а у священному гаю неподалік Вифлеєму. Що стосується Водосвяття, то це теж надзвичайно пишне свято. У цей день бувають найтріскучіші морози, так що вкриваються льодом не лише річки та озера, а й обидва моря — Чорне і Азовське. З крижаної товщі вирубують величезного крижаного хреста (так зване “крижмо“) і, поливши його червоним грецьким вином, установлюють прямовисне під сонячне світло, від чого хрест спалахує рубіновим вогнем. Вино мусить бути грецьким, бо ми належимо до грецького обряду, як вам відомо, отче Антоніо“. “Тепер я знаю! — проясніло мені. — Я згадав, коли і від кого я вже чув щось подібне. Мій дядько, мій рідний стрий, старший брат мого тата, Мікеле дель Кампо, один із перших авіапілотів Італії, колись подався на ваші терени, та там і канув під час першої війни. Щось подібне він описував у листах! Чи знайоме тобі це ім'я, чужинче, — Мікеле Скіпіо дель Кампо?“ “Кожен у нашій країні глибоко шанує його“, — схилив голову Станіслав.

Тоді я все ж вирішив бути прихильнішим до нього і таки поговорити про те, що йому болить. “Ти шукаєш примирення з Богом і заспокоєння для душі, сину мій, — нагадав я. — Чи не можеш більше розповісти про свої гризоти і докори?“ “З радістю, отче Антоніо, — як завжди, здалеку почав Станіслав. — Говорити про себе — одна з найбільших доступних мені втіх. Я так люблю цю справу, що навіть найтяжча сповідь не приносить мені страждань, а саме тільки задоволення“. “Про сповідь забудь, — остеріг я його. — Ми просто бесідуємо“. “Тоді я просив би вашого дозволу спершу трохи пограти на органі, отче Антоніо“, — виявив Станіслав. “Ти граєш на органі?“ — не приховував я свого ошелешення. “У моїй країні майже всі вміють грати на органі, — пояснив Станіслав. — Хто гірше, хто краще. Я — посередньо“. Це повідомлення не на жарт зацікавило мене і я, вийшовши зі сповідальниці, повів його нагору, де показав наш невеличкий, а проте вельми прецизійний, підвладний лише добрим майстрам інструмент. По цьому я знову зійшов на низ, а Станіслав, не довше п'яти хвилин повправлявшися, зненацька і без особливих видимих зусиль та відчутних погрішностей відтворив знану канцону №3 G-dur Фрескобальді, після чого з іще більшою впевненістю і, я сказав би навіть із вишуканістю, — його ж таки, Фрескобальді, токату “Per I'Elevazione“(1). “Щоразу сильніше змушуєш ти мене дивуватися, чужинче, — визнав я, коли він зійшов униз, розробляючи свої довгі музичні пальці. — Якщо так у твоїй країні грають посередності, то що тоді говорити про кращих?“ “Я вчився музики в однієї старої органістки з мого рідного містечка. Вона була єврейка і померла на сто восьмому році життя. А, може, й не померла“, — відповів Станіслав, але це нічого не пояснювало.

І тут мені сяйнула незла ідея. “Слухай, а чи не вийти нам трохи на повітря? — запропонував я. — Вечір нині теплий і тихий, кипариси пахнуть гарно, Венеція на тому березі вже засвічує вогні. Я маю тут поруч таку спостережну крапку, з якої видно півміста!“ “А мерці?“ — запитав мій гість. “Ви таки справді забобонні у вашій дивній країні! — заспокоїв я його. — Ну що мерці? Ми ж не потурбуємо їх даремно!“

Тоді я гукнув Анджеліко, щоби приготував усе необхідне, і за недовгий час ми вже сиділи під кипарисами, неподалік цвинтарного муру, з кількома пляшками юної вальполічелли, головкою сиру та іншими добрими перекусками, маючи перед собою тихі води лагуни, тепле смеркання і спалахи світел у будинках міста, а поза муром — западаючі в пітьму гробниці.

“Слухай, — звернувся я до нього з усією поважністю, на яку лише здатний, після того, як ми — кожен по-своєму — помолилися. — Хоч Беда Достохвальний (а може, хтось інший) і твердить, ніби недобре згадувати Господа при випивці, я, однак, не вірю, що ми аж так сильно цим Його ображаємо. Себто цей перший келих я хотів би підняти за число один, за Єдиність, за єдиного Бога Отця, Вседержителя, творця неба і землі і всього видимого й невидимого, а таким чином — і за першу заповідь Божу. Вся ця краса, — я повів рукою навколо, — і ця тиша належить Йому, і ми теж належимо Йому і не забуваймо про це ніколи з вдячністю!“

Вино було шляхетне, а сир і овочі лише підтримали в нас це відчуття, тож я без довгих зволікань наповнив знову келихи, щоби належним чином ушанувати число два, себто випити за дві природи Господа нашого Ісуса Христа, за два світи — видимий і невидимий, за дві головні заповіді любові, за дві Тайни мертвих, за Друге пришестя, за Второзаконня, за Каїна та Авеля, за хліб і вино, за дві рибі (на жаль, більше в нас на столі й не було).

“Бачу, що ти чоловік не пустий, — промовив я до Станіслава, відламуючи кусень риби, від якої той відмовився. — Як же опинився ти тут, чужинче? Що привело тебе?“ “Велика самотність, отче Антоніо, — відповів він. — Нема в мене ні дому, ні близьких, ні рідних. Одно тільки залишається — блукати світами і до Бога промовляти з різних церков, соборів“. Мені така відповідь сподобалася, і я продовжив розпитування: “А що, ти яко чоловік мирський не маєш собі жінки?“ “Колись мав, отче Антоніо. І дуже її любив“, — по цих словах він видобув з-під сорочки нагрудний медальйон і, розкривши його, показав мініятюрний овальний портретик цілком юної жінки, напівдитини, а решти я не роздивився, бо вже добре таки стемніло. “Гарна?“ — спитав чужинець. “Як ангел“, — не збрехав я.

“Тепер знаю, отче Антоніо, за що ми вип'ємо, — сказав по хвилі мовчання Станіслав. — За число три, себто за Пресвяту Трійцю!“ “Безумовно, — погодився я, — але не тільки. Адже число три — священне і досконале число. Це перше з чисел, що має заповнену структуру: початок, середину і кінець. Це символічне і багато значуще число. Тож вип'ємо не лише за три Особи Божі, про що ти вже цілком слушно сказав, але й за трьох царів зі Сходу, що прийшли поклонитися малому Ісусові. Також за три дні і три ночі, проведені Йоною в китовому череві, а відтак — і за Третій день взагалі, бо то — день Воскресіння. Можемо тут згадати ще Сима, Хама та Яфета або, скажімо, Даниїла, Давида і Соломона“. Випивши по цих словах, я гукнув старому Анджеліко, щоби виніс із захристії якого-небудь ліхтаря й пару інструментів для музикування. Тим часом запитав у чужинця: “Чи у твоїй країні всі дівчата такі гарні?“ “Вони їдуть з моєї країни, — відповів той. — Скоро їх не лишиться жодної. Будь-якої. Знаєте, отче Антоніо, це так, як із міні-спідницями. Спершу їх одягають лише гарт дівчата з гарними .ногами.„Трохи -.пізніше.— .негарні дівчата з гарними ногами. Ще пізніше — гарні дівчата з негарними ногами. Слідом за ними — негарні дівчата з негарними ногами. А тоді вже — всі інші дівчата“, Я похвалив його за дотепний силогізм, хоч це, може, й не був силогізм, а тоді, взявши до рук принесену старим чортом Анджеліко мандоліну, виконав у подарунок своєму гостеві прегарний мадригалик “Si, si, ch'io v'amo!“(2), укладений блаженної пам'яті Клявдіо Монтеверді ще на початку XVII віку. Коли, вислухавши його, мій молодий товариш почав голосно плескати в долоні, я зробив йому зауваження, щоби все-таки поводився тихіше: ми ж бо на цвинтарі, — й він відразу споважнів.

Так виникла відповідна павза для нового наповнення келихів — над нами вималювалось число чотири. “За чотири святі Євангелія“, — почав Станіслав. “Але не тільки, — доповнив я. — Бо є ще чотири моральні чесноти — мудрість, справедливість, мужність і повздержливість. Крім того, є чотири останні речі, які теж мусимо вшанувати: смерть, суд, небо і пекло. Понад те є чотири гріхи, що кличуть про помсту до неба, серед яких не лише навмисне чоловіковбивство, содомія, скривдження беззахисних, але й—не знаю чому — затримки із заробітною платнею. Однак, аби не завершувати цією грізною нотою, вип'ємо ще й за чотирьох шестикрилих істот, які повсюдно супроводжують святих євангелістів: Ангела, Вола, Орла і — певна річ — Лева!“

Виразна тінь біди і скорботи перебігла лицем Станіслава після випитого. Привчений до спостережень за тінями тіней, я зрозумів, що причина була в нагадуванні йому про волаючі до неба гріхи. Я вирішив помаленьку щось із нього вивідати, але без тиску і поквапу — важливо, щоб він сам прийшов.

Поки Анджеліко відносив спорожнілі пляшки і приносив нові — тільки вже не з вальполічеллою, а з соаве, — мій гість Станіслав узявся до невеличкого зграбного бандолеона і трохи пограв якихось своїх мелодій, однак невдовзі вийшов на необхідну тональність, аби виконати (без уловних вухом неточностей) “La venenosa“ й відразу після неї “La lusignola“ незабутнього Тарквініо Мерулі. Я дуже похвалив його за спосіб виконання — дещо затвердий як на італійську музику, але тим і своєрідний. “Чи у вас також є любовні пісні?“ — поцікавився я. “Наші любовні пісні покидають нас разом із нашими дівчатами. Вони хочуть жити в інших країнах“, — була відповідь. “Твоя жінка поїхала до іншої країни?“ — “Так, але не до Америки“, — була відповідь. “Хай їй там добре ведеться“, — зітхнув я, оновлюючи вміст наших келихів молодим соаве. “Окрім як за П'ятикнижжя, я не знаю, за що б іще нам випити“, — зізнався розгублений Станіслав. “Як? — розворушував його я. — А п'ять Тайн живих? А п'ять хлібів? А п'ять отворів людського лиця, створених Богом? А п'ять отців церкви, яких, сам не знаю за що, люблю найбільше: Климент Александ- рійський — раз, Іполіт Римський — два, Амброзій Медіолянський — три, Зенон Веронський — чотири і Августин Блаженний — п'ять, хоч цей п'ятий і заперечував музику?..“

Мій перелік справив на нього враження, і ми осушили келихи до дна. Тут, не відійшовши ще далеко від числа п'ять, я ніби ненароком запитав: “До речі, ти почав нині, здається, з того, що нібито збираєшся порушити п'яту заповідь?“ “Я мушу це зробити, отче Антоніо“, — сказав він ущерть набитим бринзою ротом. “А ти свідомий того, що неминуче будеш за це покараний — навіть, якщо тобі сто разів удасться надурити земне правосуддя? Чи свідомий ти того, що сподобитися прощення і спасіння за такий тяжкий гріх украй нелегко? Що це — одна з найкоротших доріг до занапащення душі, отже, й до пекла? Що, відбираючи комусь життя, людина свідомо повторює злочин Каїна? То, може, варто спинитися? Невже аж так мало сили в тобі, що не годен ти побороти цього змія-людовбивцю?“ “Але якщо я цього не зроблю, то вб'ють мене“, — була відповідь.

Я мусив це трохи обміркувати, тож налив до келихів ушосте. Навколо нас згустилася велика темрява. Лише принесений Анджеліко ліхтар висвічував наш дерев'яний столик і гарні предмети на ньому — пляшки, хліб, сир, рибину, трохи цибулі й винограду. Над Венецією сходив блідий півмісяць. Звідкілясь із-під могил, з-за наших спин уже виклубочувалися сизі липкуваті дими. Знову заповідалося на нічний туман. Робилося зимно, і ми щільніше закутались у свої плащі. Відтак пошанували число шість, випивши за шість істин віри, за шість днів творіння Господом світу, за Авеля, Ісаака, Йосифа, Мойсея, пасхальне ягня та мідяного вужа. “За шість разів по сто одинадцять“, — підморгнув мені з темряви Станіслав. Я схопив рукою його густу і шовкову на дотик чуприну й боляче смикнув за неї. “Намну тобі вуха, як будеш так жартувати“, — попередив я його, і ми обидва зареготали, а потім одночасно схаменулися.

“За останні декілька років я звик до цвинтарів, отче Антоніо, — знову заговорив по кількох хвилинах тиші Станіслав. — Був такий час, коли я працював гробарем. Я на цвинтарях розуміюсь як мало на чому. І тут я проблукав нині пополудні добрих дві години. Мені здається, мертві прислухаються до нас“. “Наділений такою чутливістю душі, музикальністю, внутрішнім потягом до добра, невже ти гадаєш, ніби спроможний убити?“ — підійшов я до нього з іншого боку. “Не знаю, отче. Мабуть, ви занадто добре про мене думаєте. Дякую вам за це“, — і, взявши від мене мандоліну, Станіслав зі знанням діла вибренькав на ній “Пробу струни“ непутящого Джанамброзіо Дальца — твір не надто вибагливий, але вельми рідкісний, коли йдеться про всілякі репертуарні збірники з антикварних крамниць, а потім провістив мовою своєї землі пісню, зміст якої пізніше переповів мені. Йшлося в ній про хлопця, який з великого кохання отруїв свою дівчину (аналогічний випадок стався у Бергамо два з половиною роки тому), за що отримав сім років каторжних робіт. Хлопця звали Грицем — на честь східного святого Григорія Теолога, як я собі думаю. Упродовж кожного із семи років той Гриць прилучався до чергової таємниці. Перемінений і втаємничений, повернувся він, відбувши строк покарання, додому. І тут віднайшов свою кохану живою — виявляється, вона проспала сім років непробудним сном, дуже схожим на смертний. Так вони знову щасливо поєдналися. Мелодія була досить солодкозвукою, а мова слів могла би навіть сподобатися, коли б не завелика кількість шиплячих.

“Ось і підійшли ми, друже, — сказав по тому я, не забуваючи про наші келихи, — до числа особливого і вельми символічного, що знаменує собою повноту і цілість. Вшановуючи його, про що передусім пам'ятаємо?“ “Про сім небес“, — не знітився Станіслав. “Але й так само про сім кіл пекла і сім кіл чистилища, — звів я догори вказівний палець. — А ще — про сім святих Тайн, сім дарів Святого Духа, сім діл милосердя для душі і сім діл милосердя для тіла; про сім прохань Господньої молитви і сім соборних послань; про сім церков Азії, а отже, про сім зірок і сім світильників золотих; про п'ять хлібів і дві рибі і про сім повних кошів“, — завершив я. “А також — про сім сплячих юнаків ефеських“, — цілком доречно нагадав мій гість. І втішений такою його обізнаністю, я плеснув його по плечу, хоч і майже не бачив у темряві. Після цього ми випили.

Тоді, налаштувавши до гри принесену Анджеліко гітару, я вирішив згадати дещо з молодих часів, коли й сам був не старший за мого чужинського приятеля. І виконав одну за одною “Che pena e questal cor“, “Adiu, adiu“ та “I'vo bene“ (3). У відповідь на це Станіслав, вихопивши звідкілясь із кущів лютню, пречудове відтворив “Dove“, “Ahi! Filli“ (4), чотири річеркари, одну віллянеллу і одну сальтареллу. “Мерзотнику, — розчулено сказав я, — маючи таке серце до музики, ти ще смієш говорити — та ні, думати — про якесь там убивство? Та хай би всохла тобі твоя геніяльна рука!“ “То відрубайте її“, — він простягнув мені свою правицю. “Анджеліко! — загорлав я на півцвинтаря, в чому каюся. — Неси-но сюди сокиру або пилу! Що-небудь гостре!“

Виринувши через деякий час поруч із нами, старигань був немало подивований таким моїм бажанням. Однак усе-таки приніс із собою зі своєї повітки не тільки сокиру, дві пилки, садові ножиці і заржавілий меч дожа Дандольо, але й величенький тесак для риби. “Що це ви, отче духовний, надумали?“ — підозріливе запитав Анджеліко. “Хочу позбавити цього йолопа правої руки. Щоб не надто спокушала його! — пояснив я старому. — Але спершу послухай, як він грає!“ Тоді Станіслав прегарно видав “О, come vaghi...“ та “О, viva fiamma!“ (5), що й навіть глухуватий Анджеліко пустив кілька сліз. Щоб йому двічі не ходити, я розлив по келихах решту соаве і таким чином наблизились ми — тепер уже втрьох — до числа вісім. “За вісім євангельських блаженств!“ — згадав я нарешті, а потім, ще більше напружившись, доповнив: “Число вісім, яке містить у собі силу Воскресіння, є прообразом майбутнього світу, каже Оріґен. Число вісім — це сповнення нашої надії, приєднується до нього святий Амброзій, що його шаную з особливою ревністю“. “За вісьмох безсмертних“, — вирішив щось своє докинути Станіслав, але я відхилив його ідею, позаяк ні про жодних вісьмох безсмертних нічого не знаю. Коли ж Анджеліко зник у темряві з порожніми пляшками, щоб оновити їхню наповненість — тільки вже не соаве, а чимось нарешті міцнішим — темним венеційським токаєм, — коли ми знову лишилися вдвох, я запитав у свого невидимого співрозмовника: “Хочеш, я заховаю тебе від твоїх ворогів так, що ніхто й не знатиме, куди ти подівся?“ “Тільки не це, — здригнувся Станіслав. — Мої вороги настільки могутні, що вони знищать і вас, отче Антоніо!“ Почувши таку нісенітницю, я щиро зареготався. “Та мені начхати на їхню всемогутність! — вибухнув я, відгоготівши. — Господь учить нас бути мужніми й незламними в обороні правди і справедливості. Якщо святі великомученики не боялися бути колесованими й роздертими, якщо пророк Даниїл, покладаючись на Бога, не боявся перебувати в одній ямі з голодними левами, то чим мене злякати? Чого мені боятися?“ “Не чого, а кого, — твердо сказав мій гість. — Їх. Вони всюди. Навіть тут“, — було це так промовлено, що я, буду щирим, мимоволі відчув спиною перебігаючих мурашок. Тож саме вчасно нагодився Днджеліко з оновленими пляшками. “Ще не рубали?“ — поцікавився він, зиркаючи в бік Станіслава. “Ти нічого не розумієш, старий шкарбане“, — скрушно похитав я головою, і Анджеліко, щось бормочучи, відійшов у туман.

“Але невже ти не можеш утекти з цього міста к бісовій матері? — спересердя вилаявся я і, щоби виправити цю свою провину, нагадав про велич і силу числа дев'ять. — Ось іще одне Боже число. Чи пам'ятаєш, любий Станіславе, як урочисто і гідно вшанували ми нині число три? Так от, уяви собі, що число дев'ять слід ушанувати з такою ж, але потрійною гідністю! Адже це — тріяда тріяд, а дехто навіть каже, що, намалювавши на стіні три дев'ятки, ми віддаємо свій дім під недремну опіку Божу“. “За три дев'ятки!“ — прийняв мої думки Станіслав і відсалютував своїм келихом. “За дев'ять плодів Святого Духа, — означував я. — За дев'ять ангельських чинів. За відповідності воїнства небесного у вояцтві земному. Я маю на увазі три трійки непереможних, про яких читаємо в поета: “Ангели летять, як воскреслі пілоти, по три“. Отож за короля Артура, Карла Великого і Ґотфріда Бульйонського — трьох найбільших лицарів християнства! За Ісуса Навина, царя Давида і Юду Маккавея — найудатніших войовників юдейських! За Гектора, Олександра Македонського і Юлія Цезаря — найдоблесніших проводирів поганських!“ Звертання до славетних імен настільки зміцнило мене на дусі, що вже після того, як ми випили, я додав: “Жоден засранець не сміє зазіхнути на твоє життя, любий Станіславе, інакше матиме справу зі мною! А зі мною жарти недобрі!“ Я підніс йому до самих окулярів, аби він таки побачив, мій добрячий кулачисько. “Що на це скажеш?“ — переможно спитав я.

“Гадаю, не один ніс було розквашено цією штукою“, — чітко відповів Станіслав. “Отож-то!“ — підтвердив я його правоту і ми обидва зайшлися сміхом.

Тоді, пригадавши собі, для чого ми тут сидимо, Станіслав ухопився за гітару і без надриву, як те іноді трапляється в іноземців, але мужньо проспівав “Оgпі amante e guerrer“(6). “Щось мені здається, друже Станіславе, ніби ти закоханий. Так воно чи ні?“ — вирішив я з'ясувати. “Я маю нещасливе кохання, отче Антоніо“, — була відповідь. “Тобто?“ — не задовільнився я. “Моя кохана є заміжньою жінкою. Я пожадав жінку ближнього. Я готовий усе на світі зробити для неї“, — по цих словах він гикнув. “І що далі?“ — не полишав його я. “Одного разу вона віддала мені своє тіло. Але тепер мені здається, що душа її лишилася невідданою“. “Отже, ти не досить добре впорався з її тілом, — виснував я. — Розкажи мені докладніше, як це було“. “Я зробив для неї все, що міг, і їй було нестерпно добре. Стіл, на якому вона лежала, ходив ходором під нею“. “Не вдавайся аж до таких подробиць, хлопче, — зауважив йому я. — Не потребую знати твого з нею modus coiti (7). Скажи мені краще, як вона на тебе дивиться: з відданістю, ввічливістю чи закритістю?“ “Я сказав би, що із ввічливою закритістю, отче Антоніо“, — відповів він на це. “Тоді вітаю! Вона любить тебе!“ — запевнив його я. І зненацька поставив питання руба: “Ти хочеш порішити її чоловіка?“ “Що ви, отче, — розвіяв він мої підозри. — Вони й без того розлучаються. Невдовзі їдуть до Риму по дозвіл на розлучення“. “Ну, тоді тим більше — не скисай! І завжди май надію на Бога, — нагадав я йому. — І на святого Валентина, який сприяє в таких аферках!“ По цьому я спом'янувся, що час настав на вшанування числа десять, тож келихи було наповнено по вінця. “За десять заповідей Божих, — почав я, однак довго не міг згадати якусь іншу прикметну десятку. Нарешті здобувся на ще одне. — За десять кар єгипетських!“ А ще через хвилину доповнив: “І за десять міст палестинських“. Коли число десять було належним чином пошановано, а келихи осушено, постановив я вдатися до музики і, повернувши собі лютню, підібрав на ній спершу “Duolsi la vita“, а тоді — без будь-яких переходів — “Ессо la primavera“(8). однак лютня якогось біса перестала мене слухатися, можливо тому, що робилося чимраз холодніше і в мене задубіли пальці, до того ж я переплутав слова. “А скажи-но, хлопче, забув, як ти називаєшся, — звернувся я через хвилину до чужинця, — чи не потребуєш ти якої-небудь зброї для самозахисту? Можу подарувати тобі, наприклад, цей меч. Або пістолет. Добрий маю пістолет! Можемо трохи постріляти з нього в он те дерево. Візьми його, я собі новий куплю“. Однак Станіслав дуже чемно подякував і від зброї навідріз відмовився. “То що я можу зробити для тебе?“ — наполягав на своєму я. “Простити мої гріхи, отче“, — сказав він. “Ну то прощаю тобі!“ — махнув я рукою, і він вдячно поцілував кожну фалангу мого пальця. Губи в нього були теплі і розм'яклі від вина. Я обійняв його, і ми знову випили, тільки з одинадцяткою справа пішла вельми тяжко, і я спромігся лиш на те, щоби виголосити тост за одинадцятий член символа віри (хоч він є справді ключовим, бо звучить “очікую воскресіння мертвих“). “Очікую воскресіння мертвих“, — повторив Станіслав і затремтів від холоду. Я гадав, що по цих словах вони і справді попідводяться, але на цвинтарі все залишалося по-старому, хіба що сова запугукала і туман згустився. Венеції вже не було видно і здавалося, що лишилось нас тільки двоє, останніх, для останнього оголошення. Станіслав, напевно, теж відчував щось подібне, бо раптом затягнув не надто сильним, але напрочуд милим для слуху, дещо хрипкуватим баритоном славну “Ave Maria“ Тромбончіно. І чи міг я втриматися, щоб не підтягнути йому своїм ледве тріснутим тенором, за який ще в семінарії кликали мене не “Делькампо“, а “Бельканто“? Адже наші голоси були єдиним, що зв'язувало нас тут, у цьому збезлюднілому і зажерливому світі. А славити співом Пресвяту Мадонну ніколи не гріх. І так почули ми себе серед вод Океанських у малесенькому човні, яким Вона опікується і про порятунок якого вічно благає свого Сина.

Я намацав обличчя Станіслава і поцілував його в сльозу, не в змозі й сам зупинити наростання клекоту в грудях і горлі. “Не грішника я поцілував, а доброго музику“, — мовив я італійською, проте він усе одно зрозумів. Ми вихлюпнули решту вина до келихів. Наближалася північ і слід було врешті дійти до числа дванадцять. “За дванадцять святих апостолів“, — зрозумів мене Станіслав. “І за дванадцять синів Якова, отже, й за дванадцять колін Ізраїлевих, — продовжив я. — За дванадцять брам і дванадцять перлин, і дванадцять підвалин, і дванадцять імен, що на тих підвалинах виписані. За шістьох святих жінок і шістьох святих чоловіків, що в сумі дає також дванадцять. За ягня святої Агнеси. За вежу святої Ірини. За серце святої Терези. За волосся святої Марії Єгипетської. За плечі святої Катерини, за її живіт, за все її тіло. За стріли святого Егідія. За танці святого Віта. За батоги святого Петра. За квіти святого Франциска. За спокуси святого Антонія, мого патрона і заступника. За псів святого Юра!“

Ми допили останні краплі і, спотикаючись, підтримувані один одним, рушили берегом острова назад до церкви. За туманом цілком пропав її білокам'яний фасад, поділений пілястрами на три частини, зі скульптурою Мадонни і Дитини над входом. Станіслав ніс у руці ліхтар і все повторював: “За туманом нічого не видно!“ Ми брели геть наосліп, тож не дивно, що перед самою церквою наткнулися на старого Анджеліко, який завмер у нас на дорозі, ніби соляний стовп. “Хіба ти сторож мені? — запитав я його з докором, потрясаючи в повітрі гітарою. — Що стоїш, як пень дерева церковного року?“ Але старий капшук на це почав мене переконувати, щоб я лягав спати у нього в повітці. Туман і справді завис такою непролазною кашею, що навряд чи якийсь човен знайшовся би, щоб доставити нас до Венеції.

Усе, що відбувалось (якщо відбувалось), потім, повите для мене таємницею, бо я майже нічого не пам'ятаю — далися взнаки цілоденна втома і погана видимість. Знаю, що старий чорт таки вклав мене на ніч у себе. Куди пішов тієї ночі Станіслав, мені невідомо. Маю надію, що все-таки запопав якогось випадкового човняра, і з ним дістався до свого готелю, що, як він казав, десь на Великому Каналі, неподалік від Понте Академія.

Пригадую тільки, як гукав у туман, навздогін за його нетвердими кроками: “Пам'ятай про душу!“ І як долетіла до мене його відповідь: “Коневі ясно!“ Я осінив те місце у просторі, звідки це почулося, знаком святого хреста.

1. “Для підняття чаші“ (італ.). страва.

2. “Так, так, я кохаю Вас!“ (італ.).

3. “Як тяжко серцеві“, “Прощавай“, “Я люблю“ (італ., діял.).

4. “Де“, “Ох, діти“ (італ.).

5. “О, як хвилює...“ та “О, живий вогонь!“ (італ.).

6. “Кожен закоханий є воїн“ (італ.).

7. Спосіб грання (латин.).

8. “Солодощ життя“, “Ось весна“ (італ., арх.).

(11)

Мою співрозмовницю, о, мою співрозмовницю знає вся Америка! Її потяг до напівчоловічих зачісок і моделей одягу. Її дванадцять автомобілів, кожен з яких є чемпіоном автострад. Її телевізійний канал, її мережу ресторацій та нон-стоп маркетів. Її книги, кожна з яких спрацьовує, наче вибухівка, і завжди викликає ланцюгову реакцію скандалів, судових процесів, самогубств і демісій. Її шестизначні рахунки і ліві переконання. Серед найближчих її приятелів — анархісти, сенатори і зірки футболу. Вона визнає тільки абсент і “лакі страйк“ без фільтру. Про неї кажуть “розгнівана Лайза“. Про неї кажуть “нестерпна Шейла“. Про неї з любов'ю кажуть “наша розгнівана нестерпна Лайза Шейла“. Досить передмов. Моя співрозмовниця — Лайза Шейла Шалайзер! Ми провадимо нашу передачу live (1) у Міжнародному центрі культури та цивілізації на Сан Джорджо Маджоре. Нині вже третій день, як тут відбувається суперсемінар для інтелектуалів і знаменитостей, присвячений проблемам Венеції. Пані Шалайзер, моє перше запитання: ваша думка про це екстра-зібрання?

— Oh, fucking shit! [Тріскучий сміх]. Моя думка! Моя думка не хоче висловлюватися! Це дуже гостра думка і неприємна. Спитай що-небудь прийнятніше, baby!

— Як сподобалась вам Венеція, пані Шалайзер?

— Кажи мені просто “Лайза“! Я не терплю цих shity буржуазних ієрархій! [Нищівний сміх]. Венеція? Вона є stinking! Усюди повно junk, бездомні пси, багато бідних людей. Венеція — велика asshole. Вона є злочин проти людини!

— І все ж. Яке найсильніше враження, Лайзо?

— Найсильніше враження? [Сміх, який переходить у гавкіт]. Краще так: яке найбільше здивування? І знаєш яке? Я запитую вас, я, відверта Шейла, запитую вас тут, у цьому місті: як ви можете все своє життя to screw в цих вічно вогких ліжках? Чому тутешні жінки не визволяють себе? Чому вони сидять у цих мокротах, як у cunt?..

— Тут і справді є над чим подумати, Лайзо...

— Тут нема над чим думати, dolly! Усе ясно й так! Це місто гине. На верхніх поверхах палаців усі віконниці вже позабивано. Навіки! Туди вже ніхто не прийде!

— Як мені відомо, ця проблема і визначає сенс нинішнього семінару. Невдовзі, за якусь годину-другу, тут пролунає твій виступ. Про що ти будеш казати?

— О, його запам'ятають! Це буде про кінець. Про кінець фалоцентризму, моя pussy. Нам пощастило жити на унікальному зламі епох. Жінка робиться самодостатньою. Фалос перестає владарювати світом.

— Чи означає цей кінець якийсь початок? Початок вагіноцентризму, наприклад?

— Це означає що dick присоромлено падає і відходить на десяті місця. Зрештою, час від часу ми можемо просто купувати або винаймати його — не більше. Ми вийшли з-під його залежності!.. У нас аж тепер з'являється справжня можливість вибору. Ми просто йдемо до секс-шопу і приносимо собі цю штуку гарно запаковану і, до речі, куди справнішу від нікчемного живого cock!.. Я вітаю тебе з цим, як вільна жінка вільну жінку. Я вітаю всіх наших слухачок...

— Дякую, Лайзо. Не думаю, що багатьом з нас ти повідомляєш дуже втішну новину...

— Будь певна цього! Невже вам тут не настогидло бути вічно ґвалтованими? І ким? Цими животатими mumbles, яким насправді потрібне навіть не сім'явиверження, а добра порція макаронів з пивом!.. [Сатиричний сміх].

— Однак, Шейло, про тебе поширюють чутки, ніби й ти все ще перебуваєш у деякій, як ти кажеш, залежності. Скажімо, певний ілюстрований тижневик помістив досить відвертий репортаж про внутрішній розпорядок одного з твоїх особняків у Сан Феліпе, Каліфорнія. Там описано несамовиті wild partys, які ти маєш звичку влаштовувати у товаристві свох водіїв, конюхів, поетів, масажистів, охоронців і косарів галявин...

— Це неправда! Це bullshit. Я вільна. Я вільна користуватися ними, як захочу. Мене цікавить лише, наскільки в них великі foreskins. Щохвилини я можу прогнати, розрахувати, обміняти кожного з них. Навіть на робота. Або на носорога! [Сардонічний сміх].

— Чи можна у зв'язку з цим казати, що ти ненавидиш чоловіків?

— Ненавиджу? Я маю серед них найкращих друзів! Серед них є одиниці, гідні пошанування. Дехто навіть присутній тут, на цьому fucking семінарі. Наприклад, той фантастичний циган Мавропуле. Шкода, що він дотепер не з'явився. О, це феноменальний cuntchaster! Або мій кольоровий брат і приятель Джон Пол. Він сьогодні теж поведе мову про звільнення. Воля і рівність — це дві штуки, на яких ми звихнуті і заради яких терпимо це slimy місто.

— Але знову ж таки подейкують, ніби Джон Пол — це для тебе щось більше, ніж брат і приятель...

— Знаю, знаю, catty! Знаю, звідки тут ростуть ноги! Це тому, що у вас прийнято думати, ніби всі без винятку чорні хлопці мають апарат по коліна! Мушу визнати, ви в цьому близькі до істини!.. [Німфічний радісний сміх].

— Якщо вже ми заговорили про речі інтимніші, то висловися, будь ласка, з приводу ще однієї категорії чуток, які тут від нинішнього ранку циркулюють у навколосемінарських сферах. Ідеться про твої заплутані стосунки з цим молодим росіянином, Перфецьким.

— Мені подобається в ньому нахил його великої голови. Ліва брова. Вона трохи піднята над оком і розкошлана. Він досить пластичний, тобто незле володіє своїм тілом. Зверни увагу: ось він застиг, ніби filmstar, під протилежною стіною. Ця постава цілком варта уваги. Він схожий на архангела! Він тримає келих із якимось crap своїми тонкими й чутливими пальцями. За пальці його можна любити найбільше. Він дуже багато вміє цими пальцями! Крім того, мене цікавить його країна. Це країна моїх батьків. Вони утекли з неї колись дуже давно. Їх переслідував тамтешній режим тільки за те, що вони мали прізвище Цукеркандель...

— Це жахливо! Всі ці режими!.. Але повернімося до Перфецького. Сьогодні зранку тут багато мусується про те, що минулої ночі його бачено у твоєму готелі...

— Неправда! Минулої ночі він був у дим п'яний! Більше я не хотіла б розбалакувати на цю тему. До того ж нині, як бачу, його знову супроводжує ця мавпа, дочка циркового шахрая. Зверни увагу, як липне вона до його плеча, ця медуза...

— Наскільки я розумію — кажу це для наших слухачів, — мова про координаторку семінару пані Аду Цитрину...

— Так, про цю whore... Він постійно жвиндить про неї. Він думає тільки про неї.

— Можливо, це пов'язане з якимись загадковими обставинами?

— Нічого загадкового! Це пов'язане тільки з її cunt. Так само, як і з її ass. Він цілком утратив голову, цей кретин.

— Нашим слухачам було б дуже цікаво дізнатися також про...

— Він сидів у кріслі, він три години сидів у кріслі, а голова постійно хилилася донизу. Я замовила для нього дуже міцну каву, але він лише розхляпав її. Здається, він навіть не бачив мене. Що я сиділа перед ним. Що він до мене прийшов. Туди, де я живу...

— Дякую за інтерв'ю, Шейло, дозволь...

— Він ледве повертав язиком, своїм геть знечуленим розм'яклим від вина goddamned язиком, але все без винятку, що він вимовляв, було про неї, про цю slut. Він тисячу разів називав її ім'я! Я сказала собі “о'кей, Шейло, будь терплячою“, принесла йому ще одну подушку і халат...

— Люба Лайзо, гадаю, що наш час в ефірі...

— Він нічого не чув, а лише описував її тіло. Він казав, що її ass — це тунель зі сліпучим світлом у кінці! Кому він це казав? Мені! Що її cunt — це американська мрія! Що її boobs, як молоді кавуни. Я готова була впасти перед ним на коліна — тільки б він перестав молоти своїм дерев'яним язиком, своїм тонким чутливим язиком... Я навіть хотіла переодягнутися нею, щоб він подумав, ніби я—це вона, але мені забракло тих shity вишневих кольорів...

— Тож на закінчення нашої розмови...

— Я хотіла підняти його з крісла і покласти в ліжко. Я вірила, що зможу підняти його і трохи пронести на руках. Але він був такий обважнілий! Тоді я стягнула його просто на підлогу, я била його по щоках і зняла з нього окуляри, я намацала якийсь медальйон у нього під сорочкою, я хотіла зірвати геть той медальйон, щоб він нарешті прийшов до тями...

— І на цьому, дорогі слухачі, ми подякуємо нашій славнозвісній співрозмовниці за...

— Це перемінило його! Він сам підскочив на рівні ноги і вихопив у мене свої окуляри і руками роздер той той той халат і вибіг спочатку в лоджію потім у лазничку потім у ще одну кімнату де спав Джон Пол і де пахло травою він гадав що знайде вихід але вихід був лише стрибати у вікно і він уже стояв на підвіконні коли я стягувала його за поли плаща за штани за все що він має тоді він раптом зареготався і впав назад у кімнату впав навзнак бо я тягнула і цього було досить щоб я опинилась на ньому я сіла на нього я затиснула його боки колінами і він уже не міг нікуди подітися Джон Пол щось казав уві сні я заволоділа ним ним ним і вже полізла в його одяг я здерла би з нього той одяг я здерла би шкіру з нього але тут побачила що він спить що він заснув тільки що заснув що він як убитий що жодних шансів і я тільки плюнула і так його там лишила на тій підлозі і пішла телефонувати до того малого Джуліо з першого поверху...

— Нагадую, це була Лайза Шейла Шалайзер, наша гостя з Америки. Ми вітаємо її з міжнародним днем жінки і бажаємо якомога більше успіху сьогодні на семінарі. Щойно секретар Амеріго Даппертутто оголосив про початок третього дня. З інших семінарських новин: тривають пошуки коня, на якому прибув до нашого міста один із учасників, Альборак Джабраїлі. Існує слідча версія, ніби конем заволодів інший учасник, Цуцу Мавропуле, оскільки він, по-перше, циган, а по-друге, ще досі відсутній на семінарі. Існує також паралельна версія про повну непричетність пана Мавропуле до цієї, вже досить голосної “велосипедної“ справи. А ввечері усіх гостей та учасників чекає одна з центральних подій програми: відвідання театру “Ля Феніче“, де відбудеться прем'єра опери “Хор фей у Венеції“. Що стосується нас, то я на цьому свій репортаж закінчую і передаю слово студії. Залишайтеся на нашій хвилі! Сіао!

1. Цей і дальші неперекладні американізми залишаємо без пояснень.

(12)

Джон Пол Ощирко з волоссям у тисячу дрібно заплетених кісок. Джон Пол із слухавками на вухах. Джон Пол з бавовняною торбою через плече. Джон Пол у завеликому мішкуватому одязі. Джон Пол Неперевершений хитав своєю гарною чорною головою в ритмі своєї внутрішньої музики. І всі почули від нього слова, які міг виповісти тільки Джон Пол. І слова ці були (1) :

Слухати реггей, вмирати під небом, вдихати запах трави. Слухати небо, вмирати під реггей, вдихати листя трави. Вдихати реггей, слухати в небі, вмирати під запах трави. Слухати траву, вдихати реггей, вмирати під небом запахів. Вмирати з небом, слухати і вдихати: реггей, траву, запах. Слухати і вдихати, вмирати і слухати: запах реггей, небо трави.

Падати в реггей, вмирати під небом, вдихати запах трави. Падати в пекло, спати під небом, вдихати запах трави. Падати в пекло, спати без тебе, вдихати запах трави. Падати з пеклом, спати з тобою, мацати запах трави. Падати в тебе, спати над пеклом, мацати слину трави. Падати в слину, снити про тебе, мацати пекло живих.

Падати в море, снити про тебе, мацати пекло живих. Падати в море, снити про зелень, мацати пекло живих. Падати в море, снити про зелень, мацати рани живих. Падати в море, снити про зелень, мацати рани риб. Снити про море, падати в зелень, мацати рани риб. Снити про море, лизати зелень, мацати рани риб. Мацати море, лизати зелень, вірити в рани риб.

Кінчити в рани, лизати море, вірити в зелень риб.

Полюбити рани, покохати море, посіяти зелень для риб.

Полюбити вершину рани, покохати долину моря, засіяти всі риби зеленню.

Полюбити вершину жінки, вершину моря, вершину зелені риб.

Покохатися з долиною жінки, долиною моря, долиною вершини зелені риб.

Посіяти себе в долину зелені жінки, в долину зелені моря, в пітьму долини вершини зелені риб.

Розсипатися травою в долині зелені жінки, в сухій долині зелені моря, в сяйві пітьми долини вершини зелені риб.

Розсипатися травою і ласкою в долині зелені жінки, в сухій і чорній долині зелені моря, в сонці та сяйві пітьми долини вершини зелені риб. Розсипатися травою і ласкою і тишею в долині зелені жінки, в сухій і чорній і тісній долині зелені моря, в сонці та місяцеві та сяйві пітьми долини вершини зелені риб. Розсипатися травою і ласкою і тишею і ґвалтом в долині зелені жінки, в сухій і чорній і тісній і кривавій долині зелені моря, в сонці та місяцеві та зорях та сяйві пітьми долини вершини зелені риб. Розсипатися травою і ласкою і тишею і ґвалтом і страхом в долині зелені жінки, в сухій і чорній і тісній і кривавій і радісній долині зелені моря, в сонці та місяцеві та зорях та молоці сяйва пітьми долини вершини зелені риб. Розсипатися травою і ласкою і тишею і ґвалтом і страхом і м'ясом в долині зелені жінки, в сухій і чорній і тісній і кривавій і радісній і болісній долині зелені моря, в сонці та місяцеві та зорях та молоці та спермі сяйва пітьми долини вершини зелені риб. Розсипатися травою і ласкою і тишею і ґвалтом і страхом і м'ясом і вічним духом в долині зелені жінки, в сухій і чорній і тісній і кривавій і радісній і болісній і мов скелети крихкій долині зелені моря, в сонці та місяцеві та зорях та молоці та спермі та мов нектар золотій сечі сяйва пітьми долини вершини зелені риб. Розсипатися в порох травою і ласкою і тишею і ґвалтом і страхом і м'ясом і вічним духом і кінцем язика в долині зелені жінки, в сухій мов чаша і чорній мов яма і кривавій мов одіж і радісній мов камінь і болісній мов анус і мов скелети лісу крихкій і мов місце зародження звіра вологій долині зелені моря, в сонці та місяцеві та зорях та молоці та спермі та мов нектар золотій сечі та мов небо сторожування Бога порожній ріці сяйва пітьми долини вершини зелені риб.

Розлітатися в простір:

труною і маскою і птахою і громом і медом і прутнем і м'ятним лоном і сполохом риби в зеленій печері світу,

в пустій мов череп і теплій мов губи і зимній мов брами і невтоленній мов голос і невблаганній мов смертник і тупій, мов мушля потопу і таємній мов літо всередині звіра зеленій пам'яті моря,

в гніві та милості та надіях та деревах та слині та голубій мов осанна вені та мов корона перебування Батька запечатаній мові припливу пустині води вогню зеленої жіночої рани.

Розлітатися в простір:

труною без віка і маскою церкви і птахою вежі і запахом грому і вкраденим медом і прутнем марнотратним і м'ятним лоном цариць і смертним сполохом п'яної риби

в зеленій як стебла лугу печері світу,

в пустій мов облізлий череп і теплій мов губи в міжніжжі і зимній для вбивці мов брами і невтоленній від світла мов голос і невблаганній своєю ніжністю мов смертник і тупій мов перша й остання мушля потопу і таємній мов літо крові всередині звіра

зеленій як ангел моху пам'яті моря,

в гніві без краю та милості без початку та злісних надіях та вчасних деревах та слині всіх оргазмів та голубій мов осанна світанку вені смеркання та мов корона безсонного перебування Батька навіки запечатаній ясній мові нічного припливу сумної пустині безмеж води безмірів вогню

зеленої жіночої рани.

Розлітатися в простір:

труною без віка (а не ложем без тіла), не квіткою піхви (а маскою церкви), птахою вежі (а не вежею бляхи) і запахом грому (а не спалахом кмину) і вкраденим медом (а не знайденим садом) і не люстром прямокутним (а прутнем марнотратним) і м'ятним лоном цариць (а не співним горлом рабинь) і смертним сполохом п'яної риби (а не квітним подихом плинної глини)

в зеленій як стебла (а не як стегна хмелю) печері світу, в пустій мов облізлий череп і теплій мов губи в міжніжжі (а не мов заквітлий цвинтар і темній мов овоч в міжгуб'ї) й зимній для вбивці мов брами (а не для пророка мов слово) і невтоленній не від розпуки мов язва (а від світла мов голос) і невблаганній своєю ніжністю мов смертник (а не своєю присутністю мов речник) і не скупій мов перша й остання крапля сімені (а тупій мов перша й остання мушля потопу) і таємній мов літо крови (а не сито слави) всередині звіра (а не тигра)

зеленій як ангел моху (а не як берег дощу) пам'яті моря, в гніві без краю (а не без жалю) та милості без початку (а не без глузду) та не в чистих оліях (а в злісних надіях) та вчасних деревах (а не вутлих коріннях) та не в лайні всіх народів (а в слині всіх оргазмів) та голубій мов осанна світанку (а не мов каплиця ночі) вені смеркання (а не тайні злягання) та запечатаній навіки не мов комора безмежного перелюбства Бика (а мов корона безсонного перебування Батька) ясній мові (а не тьмяному реготі) нічного припливу сумної пустині (а не повільного спалення кораблів) безмеж води безмірів вогню (а не тьми тем піску безлічей зірок)

зеленої жіночої рани.

Розлітатися в простір:

і труною без віка і ложем без тіла але й мерцем без яйця

і квіткою піхви і маскою церкви але й вісткою букви

і птахою вежі і вежею бляхи але й мухою ружі

і запахом грому і спалахом кмину але й порохом терну

і вкраденим медом і знайденим садом але й проданим задом

і люстром прямокутним і прутнем марнотратним але й згустком перелітним

і співним горлом рабинь і м'ятним лоном цариць але й сонним ходом сідниць

і смертним сполохом п'яної риби і квітним подихом плинної глини але й винним посмаком синьої сливи

в зеленій як стебла лугу і як стегна хмелю але і як стелі стебел печері світу,

в пустій мов облізлий череп і мов заквітлий цвинтар але й мов вагітний стовбур

і теплій мов губи в міжніжжі і темній мов овоч в міжгуб'ї але й тихій мов руки в міжгрудді

і зимній для вбивці мов брами і для пророка мов слово але й для блукальця мов місто

і невтоленній від розпуки мов язва і від світла мов голос але й від шалу мов тіло

і невблаганній своєю ніжністю мов смертник і своєю присутністю мов речник але й своєю терплячістю мов язичник

і скупій мов перша й остання крапля сімені і тупій мов перша й остання мушля потопу й хрипкій мов перша й остання сурма видіння

і таємній мов літо крови і мов сито слави але й мов жито ниви всередині звіра і всередині тигра але й всередині смерчу

зеленій як ангел моху і як берег дощу але і як гнізда дерев

пам'яті моря, в гніві без краю і без жалю але й без гніву

в милості без початку і без глузду але й без милості та в чистих оліях і в злісних надіях але і в битих суліях

та вчасних деревах і вутлих коріннях але і в згаслих молитвах

та в лайні всіх народів і в слині всіх оргазмів але і в росі всіх запліднень

та голубій мов осанна світанку і мов каплиця ночі але й мов каплиця осанни

вені смеркання і тайні злягання але й піні злипання та запечатаній навіки мов комора безмежного

перелюбства Бика і мов корона безсонного перебування Батька але й мов колона бездонного перетікання Блага

ясній мові і тьмяному реготі але й тужному шепоті нічного припливу сумної пустині і повільного спалення кораблів але й високого наведення мостів у ранковому наближенні до літоралі

безмеж води безмірів вогню і тьми тем піску безлічей зірок але й видимого-невидимого розсипу перлин

зеленої жіночої рани.

Розлітатися в простір:

і віком без труни і тілом без ложа і яйцем без мерця

і піхвою квітки і церквою маски але й буквою вістки і вежею птахи і бляхою вежі але й ружею мухи і порохом грому і запахом кмину але й спалахом терну

і проданим медом і вкраденим садом але й знайденим задом

і люстром перелітним і прутнем прямокутним але й згустком марнотратним

і сонним горлом цариць і м'ятним ходом рабинь і співним лоном сідниць

і винним сполохом синьої риби і квітним посмаком плинної сливи але й смертним подихом п'яної глини в зеленій як стегна лугу і як стелі хмелю але і як стебла стебел печері світу,

в пустій мов вагітний череп і мов облізлий цвинтар але й мов заквітлий стовбур

і теплій мов губи в міжгуб'ї і темній мов овоч в міжгрудді але й тихій мов руки в міжніжжі

і зимній для вбивці мов місто і для пророка мов брами але й для блукальця мов слово

і невтоленній від розпуки мов тіло і від світла мов язва але й від шалу мов голос

і невблаганній своєю присутністю мов язичник і своєю терплячістю мов смертник але й своєю ніжністю мов речник

і скупій мов перша й остання мушля потопу, і хрипкій мов перша й остання крапля сімені але й тупій мов перша й остання сурма видіння

і таємній мов літо ниви і мов жито слави але й мов сито крови всередині звіра і всередині тигра й всередині смерчу

зеленій як гнізда моху і як ангел дощу але і як берег дерев пам'яті моря,

в гніві без гніву але й без краю і без жалю в милості без милості але й без початку і без глузду та в злісних оліях і в битих надіях але і в чистих суліях

та в згаслих деревах і вчасних коріннях але і вутлих молитвах

та в лайні всіх запліднень і в слині всіх народів але й в росі всіх оргазмів

та голубій мов осанна каплиці і мов каплиця світанку але й мов каплиця каплиці

вені смеркання і тайні злипання але й піні злягання та запечатаній навіки мов комора безсонного перебування Блага і мов корона безмежного перетікання Бика але й мов колона бездонного перелюбства Батька

тьмяній мові і тужному реготі але й ясному шепоті високого припливу мостів і нічного наведення ранкової пустині але й повільного спалення літоралі у сумному наближенні до кораблів тьми тем вогню води піску зірок перлин але й видимого-невидимого розсипу безлічей безмеж безмірів

зеленої жіночої рани.

Розлітатися в простір:

і віком і тілом але і яйцем

і піхвою і церквою але й буквою

і вежею і бляхою але й мухою

і громом і садом і кмином і медом і терном і задом і люстром і прутнем і згустком і горлом і лоном і ходом і винним подихом і квітним сполохом і смертним посмаком

в зеленій як стегна як стелі як стебла печері світу, в пустій і теплій і темній і тихій і зимній і невтоленній і невблаганній і скупій і хрипкій і тупій і таємній

зеленій пам'яті моря,

без гніву без милості без початку без глузду

в надіях оліях лайні росі слині

мов комора колона корона

в перетіканні перелюбстві перебуванні

Блага Батька Бика

в мові реготі шепоті

в припливі наведенні і наближенні

а також у спаленні безмеж безмірів безлічей тьми тем

зеленої жіночої рани.

Розлітатися сполохом в зеленій печері світу, в пустій зеленій пам'яті моря, в гніві вогню зеленої жіночої рани.

Слухати сполох в зеленій печері світу, вмирати в пустій зеленій пам'яті моря, вдихати запах зеленої жіночої рани. Слухати сполох в зеленій печері пекла, вмирати в пам'яті моря під небом, вдихати запах жіночої рани трави. Слухати сполох у рибній печері реґгей, вмирати в морі трави під небом, вдихати жіночий запах моря. Слухати сполох печери реґгей, вмирати травою смерті під небом, вдихати жіночий запах риб. Слухати сполох реґгей, вмирати небом понад травою, вдихати жіночий запах смерті. Слухати сполох трави, вмирати під небом разом із небом, вдихати запах смерті. Слухати реґгей, вмирати під небом, вдихати запах трави.

1. Читачі, не схильні до лінґво-кабалістичних екзерсисів, можуть цей розділ безболісно опустити.

(13)

Присутня в бібліотеці публіка ще приходила до тями після психоделічної атаки Джона Пола, обмахуючись віялами (дами) і тремтячими руками прикурюючи від запальничок (також панове), коли слово було надане Лайзі Шейлі Нестримній, її виступ дуже багатьма своїми моментами повинен був зацікавити і навіть привабити Станіслава Перфецького, однак той, з раннього ранку сірий, ніби зліпок нічного венеційського туману, поступово все ж оживаючи шкірою обличчя та мімікою (не без впливу на ці процеси навпроти сидячої Ади в чорному і вишневому кольорах) і затято проклинаючи минулу ніч, проведену ним на підлозі чужої кімнати в чужому готелі, був геть неуважним. Оцінити ступінь його неуважності дає змогу розгорнута нижче порівняльна таблиця, котра з усієї різноманітності подій, що в реальному бутті мають синхронний перебіг, зосереджує нас лише на малій дещиці.

Опинившись на подіюмі, Лайза Шейла рішуче оглянула авдиторію і, навіть не вживши доречного у таких випадках “dear friends“, відразу взяла найголовнішого з биків за... ні, не за роги: — Мене запрошено сюди, до Венеції, щоби почути мою думку про предмети, настільки широко і часто обговорювані в новітніх суспільствах від Маркса і Фройда до Маркузе й Фелліні, наскільки ще й дотепер у чомусь неясні і — вживу нетолероване мною слово — таємничі: про секс і про його чоловічий орган, як і про визволення жіночих структур із-під його, як побачимо, нічим не вмотивованого пригнічення. Я свідома того, що багатьом із вас може категорично не сподобатися те, про що я далі говоритиму. Я готова до ваших протестів і водночас нагадую про святе право кожного на висловлення власної думки, тим більше, такої, що межує з істиною. І якщо ви на периферії ще й досі акцептуєте це далеко не безумовно, то для нас, американців, тут уже двісті років питань немає.

Опинившись навпроти Ади, Перфецький був ро- здвоєний і подертий. З одного боку, він тішився невинною нагодою бути біля неї, дивитись на неї то прихованим, то відкритим поглядом, вдихати її запах, чи то пак суміш запахів, основою для якої міг бути й запах трави. З іншого боку, він не був певен, чи не ображає її собою таким: пожмаканим і запухлим після пригод минулої ночі. І в такі бентежні хвилини він отримав від Ади записку (1), де прочитав: “Stanislave! Vybach, ale ja ne zmohla tobi vchora prysvjatytysja. Znajesh, ja inodi zapadaju v jakus' neperebornu sonlyvist'. Ja zasynaju і splju, splju, splju — і nikhto ne rozbudyt' mene“.

Мусимо відповісти передусім на такий запит сучасності: чи справді приявність у нинішньому світі цього не толерованого мною та моїми одно думцями чоловічого органу є неминучою, вирішальною та доконечною для відтворення, продовження і оновлення? Чи, можливо, чутки про його незамінність є дещо перебільшеними? Чи маємо під стави вже сьогодні констатувати завершення певної стадії людського існування, котру можна було б означити багатообіцяючим словом “перед- історія“? Якби тему мого невеличкого викладу трохи белетризувати, то вона могла би прозвучати як “Злет і падіння пана Ph“, де під паном Ph слід розуміти добре відомий більшості з вас предмет, котрий своєю зовнішністю у найкращі свої хвилини нагадує палицю, жезл, стовбур, промінь, вектор, напрям, спис, нерозкритий ранковий тюльпан, ракету- носій, але найперше - кий, себто дрючок, а в гірші хвилини є чимось достоту жалюгідним, як, наприклад, підбитий птах. Повне його ім'я Фалос, і в пантеонах майже всіх цивілізацій минулого він належить до найшано- ваніших ідолів. Підкреслюю: минулого. Я хочу довести вам, що майбутнього в нього немає. Наважуюся про це говорити навіть тут, у цьому зачарованому і вмираючому місті, де поставлено йому пам'ятники у вигляді дзвіниці Святого Марка і незліченних колон, у місті, де культ його присутній незримо, в генах і мимовільних поглядах, у місті, яке свого часу породило одного з найзапекліших жерців і великомучеників його, пана Ph, жорстокого культу - я маю тут на увазі, звісно, видатного секс-терориста Казаллеґру, е-е, перепрошую, Казанову, з бурхливим життям якого пов'язано безліч нісе нітниць, легенд і не толерованих мною пересудів. Наважуюся говорити на цю драстичну тему з тієї простої причини, що моє ім'я нині широко шельмують завдяки моїм багатолітнім дослідженням феномена пана Ph і всебічній обізнаності з кожним його проявом. Достатньо згадати лиш те, що, як більшості з вас мусить бути відомо, в моєму майямському будинку знаходиться чи не найбільша у світі колекція чоловічих членів, цих реальних втілень пана Ph, кожен з яких мені доводилося купувати за скажені гроші по анатомічних театрах різних континентів. Для прикладу: придбаний місяць тому на аукціоні Сотбі орган африканського короля Джошуа (Мбобо) Дванадцятого мені обійшовся в... триста тисяч доларів! Однак, якщо йдеться про істину, про пізнання, про ключі до майбутнього, то жодна ціна не є завеликою і не зупинить мене! [Оплески, дещо іронічні].

Погодьтеся, що зі ста одинадцяти зразків моєї колекції я можу вибирати, порівнювати, робити неупереджені висновки. Мною охоплено всі вікові категорії та суспільні шари — у моєму зібранні ви побачите чудові екземпляри президентів і генералів, поетів, філософів, акторів, єпископів, банкірів, монархів, волоцюг, бандитів, і, звичайно ж, ґвалтівників, хоч усі вони, по суті справи, ґвалтівники. І при цьому — незалежно від расової, релігійної приналежності, громадянства чи розмірів. Я підходжу до їхнього вивчення з позицій суворого наукового факту і прагненням цілковитого виключення будь-якої довільності чи постмодерної необов'язковості у трактуванні. Мої висновки, мушу сказати, геть невтішні для пихатого і самовдоволеного героя цих досліджень: він деградує, і земна ера його панування наближається до кінця! [Оплески, свист].

Зрештою, чого ще слід було сподіватися від кар'єри, в основі якої завжди і всюди покладено насильство? Ця палиця, цей дрючок, цей бич покликаний був найтемнішими силами еволюції утверджувати свою перевагу тільки через напад, прорив і вторгнення. Захоплення чужого міста військом агресора неминуче супроводжувалося диким розгулом пана Ph. Для нього ніколи не існувало інших методів, крім силових. Уже в давньому Єгипті знаходимо збережені для нас папірусом свідчення про принесення жіночої крові найстрашнішому з богів — Себекові, цьому породженню Крокодила. Пан Рh виступає при цьому найближчим його спільником і навіть знаряддям, оскільки жертвують не просто кров'ю, а першою кров'ю. Не буде зайвим нагадати і про спеціяльні підрозділи фінікійських воїнів, які використовували свої забронзовілі члени для пробивання брам у ворожих фортецях; про шумерських розмножувачів священних письмен, які згаданими відростками писали на глиняних таблицях (через що тодішні літери й носять клинописний характер); про давньогрецьких атлетів, які вдавалися до балістичних можливостей своїх приладів при метанні на далеку відстань бойових ядер. Культ пана Рh найповнішою мірою виявився у формі священ- них споруд, покликаних відобразити вертикальну ідею буття: храмів, обелісків, капищ. Дзвіниця християнської церкви чи магометанський мінарет — однаково не толеровані мною — з тією ж неминучістю нагадають нам про істинний предмет поклоніння у цих конфесіях. Я вже не кажу тут про колони храму Зевса або римського Колізею, зрештою, й тут, у вашому провільглому містечку, подібних монументів знайдемо аж забагато, про що я вже казала. Одне з найстаріших міст Росії носить назву Київ, що можемо перекласти приблизно як “місто пана Рh“, його володіння, його сфера. До речі, мешканці Києва та його околиць з давніх-давен мають характерний звичай на свято Воскресіння урочисто поїдати хрін, який виступає символом пана Ph, а те, що до хрону подаються також яйця, лише увиразнює значення ритуалу. Присутній тут Перфецький міг би, звичайно, підтвердити істинність цього прикладу, якби не займався у цей час невідомо чим, не лазив під стіл рукою, не напинався, не шарудів увесь час папірцями або чиїмись панчохами, якби ця мавпа не спокушала його, можете мені повірити! [Одностайні погляди в бік Ади і Стаха].

Паралельно в найдавніших культурах розвиваються процеси, що відбивають неоднозначність карколомного злету нашого нахабного героя. Деякі народи вже з перших своїх часів намагаються присоромити задаваку і вказати йому на його місце. Семіти здійснили рішучий крок у бік здорового глузду, коли вирішили його обрізати. Ще інші раси пішли далі — від обрізання до відрізання, наприклад, акефали, в яких згадане відрізання служило необхідною передумовою шлюбної ініціяції. Тільки назовсім позбавлений статевого члена, юнак-акефал міг починати подружнє життя. Проблеми ж відтворення роду брали на себе виключно члени ради старійшин, які в силу свого поважного сану змушені були зберігати безшлюбність. Вони й були справжніми батьками народу. З пергаментів, розшуканих у могильниках давньої Согдіяни, довідуємося про інший, не менш вражаючий, шлюбний звичай. Першу ніч молода пара проводила разом із бісексуальним жерцем, рогатим Биком-Коровою, який з одного боку дефлорував молоду, а з іншого приймав у себе молодого. [Голос із публіки: “Неправда“]. Як бачимо, вже в давнину люди, особливо ж приналежні до розвинутих на той час культур, чудово розуміли, що секс може відбуватися і без владарювання похітливого пана Рh, що секс аж ніяк не є справою тільки двох суб'єкт-об'єктів, а щонайменше — справою всього суспільства. Контроль жерців над процесами зачаття, характерний для всієї праісторії людства, нею, на щастя, не вичерпується. Чи візьмемо інший бік явища — мистецький. І згадаємо тут хоч би й кастрування молодих рабів у Греції, завдяки чому вони могли виконувати жіночі партії у театральних виставах. Це була блискуча ідея! За допомогою незначного хірургічного втручання довести, що чоловіки нічим не вищі від жінок, що вони менш досконалі від них, що біологічна різниця між чоловіком і жінкою глибоко надумана і дуже несуттєва. Якщо й можна вести мову про якусь різницю, то тільки в єдиному сенсі — будь-який чоловік це тільки далека від досконалості жінка, вся ілюзорна своєрідність якої полягає лише в наявності у неї такої собі абсолютно не необхідної (ніби сліпа кишка) штуки. [Свист, нетерпіння авдиторії, дехто аплодує стоячи]. Я повторюю: далека від досконалості жінка!..

Саме звідси — з відчуття власної недосконалості, примітивної фізіологічної зверхності — походить чоловіче прагнення панувати над жінкою. Перебуваючи згори під час статевого акту, чоловік ніби вкотре доводить жінці свою кращість і відверто пригноблює її. Здогадуючись, що при рівності стосунків і становищ їм доведеться визнати свою неповноту й уломність, чоловіки пішли на радикальний історичний заколот, поваливши майже скрізь природні матріярхальні уклади і з допомогою своєї дочасної зброї насадивши аномалію патріярхатів. Вони обмежили жінок у всьому, але найголовніше — у можливостях вибору та свободи пересування. Вони запакували їх у темницю домашнього животіння, обравши для себе як альтернативу забави, алкоголь і морські подорожі... [Вигук з авдиторії: “Та вона відьма!“]. “Чому ж ти не сказала раніше? — відписав Перфецький. — Я розбудив би тебе!“

“Nyni tse vzhe mynulosja, — було написано на новому клаптикові. — Ja znovu do vashykh posluh, mij genijalnyj chuju! De shijondav tseji nochi, Orpheju?“

“Блукав Венецією до ранку і думав про тебе“, — була відповідь.

“Ja vdam, niby poviryla, — писала на це Ада. — І shcho ty pro mene dumav?“

“Думав, як би тебе розбудити“.

“І jak?“

Перфецький намалю вав ранковий нерозкритий тюльпан.

“Oho?!“

“Так! А потім я думав про живу і щільну від- даність твого тіла“.

“Оhо-hо?!“

“Бо я люблю тебе. Усім собою. Всім, чим я є. З чого складаюся“. “І peredusim...“ “і ним також, ясна річ“.

“Pro koho tse ty?“

“Про нас із тобою“.

Ада, прочитавши це, щось довго обдумувала. Потім довго писала. Потім закреслила майже все написане. Потім закреслила навіть те, що залишалося незакресленим. Зіжмакала папірець і зробила з нього кульку. Сховала кульку до свого ридикюлю. На іншому папірці написала щось цілком інше. А саме:

“Khe-khe“.

Прочитавши зміст останньої записки, Стас також довго відписував. Він часто зупинявся, перебігав очима кожне закінчене речення. Нарешті зіжмакав папірець і зробив з нього кульку. Якою вистрелив у бік Ади.

Ада знову зробила з посланої їй кульки папірець і прочитала на його зморшкуватій поверхні: “Я хочу бути з тобою. Я так хочу бути з тобою. І я буду з тобою! Бо я з тобою буду. Бо ти зі мною будеш. Бо ми будемо з собою. Самі з собою. Бо ти хочеш бути зі мною. Бо не бути з тобою — для мене не бути. Бо краще не бути, ніж не бути з тобою. З тобою. Для тебе. Над тобою. Під тобою. В тобі“.

Ада приєдналася до оплесків, а тоді відписала Перфецькому так: “Bud' oberezhnyj, bratchyku. Bo ja mozhu tobi poviryty“.

“Вір мені“.

“Nevermore“.

“Вір мені. Віршам вір. Вітрові віршів вір. Військові віршів вір. Вирові віршів вір — вирви вістря. Вирію віршів вір“.

“A ty zvir!“

“А ти — моя туга. І тяга. Моя змога-знемога. Моя облога. Бентега. Тривога. Відлига. Дорога. Небого, дай ногу“.

Прочитавши найновіше послання, Ада весело блимнула зеленими очима і, глибоко зсуваючись зі стільця вперед, відповіла: “Jaku tobi — pravu chy livu?“

“Обидві“, — написав їй Стах і запустив під стіл ліву руку з довгими- предовгими пальцями. Рука певний час просувалася в порожнечі й очікуванні. Довелося помагати нахилянням усього тулуба вперед. Аж тоді вона врешті зустріла цю ногу, цю ступню, цей м'який замшевий черевичок.

“Os“ tobi prava. A dvokh zabahato“, — пояснювала записка від Ади.

Перфецький подякував нахилом голови. Черевичок — теплий і піддатливий, зійшов легко й безгучно. Далі була гладкість панчохи, також тепла, заокругленість п'ятки і казкове заглиблення перед щиколкою. Тоді сама щиколка — два кістяні пагорби, тиха зупинка перед дальшим походом. Але руки знову зробилося мало.

Ада зрозуміла це і ще глибше зсунулася зі стільця. Це дозволило пальцям Перфецького рушити вперед її литкою, напруженою й ніжною водночас.

“Тобі добре?“ — питав Стах.

“О, jak u poliklinitsi!“ — відповіла Ада.

“Я хотів би бути анатомом. Твоїм особистим анатомом“, — більше нічого дописати вже не вдалося, бо пальці майже розпластаного на столі Перфецького саме дійшли до коліна, до цієї повної чаші насолод...

Не знати чому, всі дивилися в їхній бік.

“Oho!“ — сигналізувала Ада, очі якої робилися ледь-ледь хмільними.

“!!!!!!!!!!!!“ — відповідав на це Стах. Його знаки оклику нагадували жезли, скіпетри, вектори. Його пальці поривно тягнулися далі, туди, в надкоління, де вже от-от передчувався нижній край спідниці, і набувала незвичайної чутливості найтонша павутина панчохи.

Однак далі було зась. Досяжна рукою відстань на цьому вривалася. Стасові пальці ще деякий час тяглися відчайдушне, до хрускоту у фалангах, вперед. Але від цього лише судомило руку.

“????????????“ _ запитав Перфецький.

“...“ — була відповідь.

І Стаc поринув у вичікування, пам'ятаючи, що часу геть мало, що взагалі — час проти них, що скоро завершиться виступ Відьми Шалайзер, що вже за два дні вони роз'їдуться, що колись йому доведеться покинути Європу, що, власне кажучи, вони з Адою не мають права гаяти ані хвилини і замість безплідних висиджувань на цьому так званому семінарі мусять бути десь тільки удвох — в одному гаю, раю, саду, небі, морі, човні, в одному ліжку. Що всюди їх підстерігає невдача. І цей стіл. І цей її чоловік. І ця публіка. І все це місто.


Однак Адині очі недаремно вкривалися хмільністю. Вона знала, що робити, вона зважилася. I вичекавши слушну нагоду, вона плавно й нечутно ковзнула під стіл — так плавно і так нечутно, як ковзнула би, наприклад, її хустина з легкого газу. Так по-тваринному зграбно і гнучко, так непомітно і самовіддано, ніби ще раз переконуючи Стаха (в якого спинилося серце) у своїй досконалості. І там, у цій темниці, в тісноті інших ніг — тупітливих, джинсових, шкарпеткових, ніг, які пітніли, протестували й обурювались, — вона вмить віднайшла його, Перфецького, безконечні ноги, подані їй назустріч, і вона обвила їх собою, ніби цупкими ліанами, а тоді знайшла там, удалині, це живе і сильне створіння, цю дочасну зброю, молодого князя, гордого воїна, самолюбного задаваку, стрімкого вершника, твердого стоїка, ніжного ґвалтівника, солодкого вбивцю, вільного “козака, доброго велетня. І так, пробираючись ненастанно на його вершину, пам'ятала: це — найбільше, що вона може зробити для нього, і найменше, що може зробити для себе, але в цій норі, в цій темряві іншого не дано — тільки любов як злочин і злочин як любов і пекло як рай і рай як пекло і тупіт ніг і помах крил і злет і злет і злет...

Тут мусимо випустити частину доповіді пані Шалайзер, оскільки блискавки у Стаховому черепі осяяли йому шлях до напівнірвани. Врятувати його могло лише півсклянки віскі, в чому йому не було відмовлено чутливим на такі випадки серця секретарем фундації. Аж тоді блудна душа Перфецького дозволила собі повернутися з високої Шамбали у бібліотечні стіни монастиря Сан Джорджо Маджоре на однойменному острові в Адріятичному морі, в місті Венеції, на півдні Європи, і знову зайняти звичний для себе упродовж останніх тридцяти з гаком років притулок у його, Перфецького, тілі.

— Серед вічних сюжетів людського буття, — тим часом оговтавшись від перших атак, розвивала свою світову версію Шельма Шалайзер, — мені вічно не дає спокою і змушує постійно хвилюватися один-єдиний, що його вважаю найсуттєвішим. Це притча Червоної Шапочки, яка, поглинута Вовком, проблукала в його темряві довгі століття, проте все одно вийшла на свободу. Історія людського роду — це історія боротьби жінок за своє визволення з володінь пана Рh, цього Вовка. Дотеперішня історія жінок — це історія Червоної Шапочки в нутрощах Вовка. Навіть у повністю контрольованому чоловіками середньовічному соціюмі нашим попередницям вдавалося поборювати його, пана Ph, безмежну сваволю. Статеві зносини чоловіка з жінкою, проваджені всупереч її волі і вчинені за допомогою насильства, каралися так само суворо, як і вбивство — при умові, що йшлося не про подружню пару (і в цьому вся недостатність середньовічних законів). Увесь тодішній світ облетіла жахна історія кавалера Сема Немирича, мешканця сарматської фортеці Леополіс і предка по чоловічій лінії присутнього тут Перфецького (2), який — не Перфецький, а Немирич — на початку XVII ст. зґвалтував дочку тамтешнього ката з поетичним іменем Неборака, за що був переданий до рук інквізиції, а потім справедливо розрубаний на шістдесят дев'ять кавалків батьком своєї жертви. Член згаданого мерзотника — Немирича, а не Перфецького знову ж таки — нині перебуває в моїй колекції, куплений під час усесвітнього розпродажу старовини чотири роки тому в Салоніках. Початок кінця пана Ph — це дедалі очевидніша його неспроможність. У безперервних битвах минулих тисячоліть наш герой — агресор і ґвалтівник — розгубив уже добру половину своєї колишньої потуги. Щораз частіше скаржиться несимпатичний старий пройдисвіт на часткову або повну імпотенцію. І це — вже визнаний світовою медициною факт! Сьогодні можемо говорити про цілком реальні успіхи, осягнуті жіноцтвом, зокрема моєї країни, щодо звільнення від цього перестарілого ловеласа. Маю тут на увазі передусім юридичну розбудову самого поняття “зґвалтування“, до якого нині цілком слушно залічуємо також будь-яку спробу чоловіка ввійти у статевий контакт із жінкою, якщо ця спроба відбувається з ініціятиви не жінки, а чоловіка (або і жінки, і чоловіка). Не в міру старанні прислужники пана Ph, ці останні могікани, згідно з деякими нашими законами, нині можуть бути притягнуті до суду і, як у давні часи бандит Немирич, порубані на кавалки, навіть у випадку, якщо їхня жертва сама нібито намовляла їх до статевої злуки, насправді перевіряючи тим самим їхню стриманість, якої ті не виявили. Кілька показових і вельми успішних судових процесів сприяли тому, що наші чоловіки дедалі рідше спокушаються під'юджуваннями пана Рh і вершину фізіологічних насолод шукають не всередині жіночого тіла, а всередині пивного кухля!.. Голос Шалайзер робився все нервовішим, адже цілком виразно поставала перспектива недоговорити. — Я скажу, я все одно скажу! — погрозила вона відьомським пальцем у бік підбуреної авдиторії. — Я змушу вас дослухати цю гірку правду! Я змушу вас мене вислухати! Пане секретар, я вимагаю по- рядку... Замовкніть, bastards! Від'єднані від чоловіків члени... живуть власним життям... Ми не потребуємо мати їх укупі! Пане Даппертутто!.. Kiss my ass!.. Ми маємо потребу користуватися ними, коли нам захочеться, ясно?.. Тобі теж ясно, ти?.. Fuck yourself!.. Тисячолітня драма Червоної Шапочки чекає своєї остаточної розв'язки в новому тисячолітті!.. Зґвалтована Вовком Червона Шапочка... Я плюю вам у пики!.. Червона Шапочка вибирає сама! Go to hell, you, shitass!.. Вона виходить на добрий шлях! Ви станете свідками власного непотребства... Майбутнє не за вами!.. Скажеш це своїй бабці!.. Свині! Якщо вже й запліднення, то штучне!.. Та ніхто з вас не зрівняється... їх виготовляють — заткайся, ти, mother-fucker, — їх виготовляють із замінників гуми!.. Ідіть геть! Заберіть свої pricks! Пане секретар, я востаннє прошу... Геть від мене!.. Дорогу Червоній Шапочці! Невдоволення присутніх робилося все очевиднішим. Ситуація невблаганно котилася до скандалу, що, зрештою, було для оповідачки звичним і навіть бажаним. Однак настрій авдиторії до пори залишався радше гумористичним. Наприклад, Ґастон Дежавю, сама Дотепність, у комічній манері зображував почергово то Вовка, то Червону Шапочку, то Досконалість або Хтивість, то раптом Синю Бороду, що виглядає собі наступну жертву. Джон Пол усе ще перебував у сяйві пітьми долини вершини. Його губате усміхнене лице могло стосуватися чогось іншого і далекого. Правнучки перестарілого барона несамовито шарілися після кожного Шейлиного речення. Сам Казаллегра навіть не збирався якось на щось реагувати, завмерши у своєму президентському кріслі, ніби стовп істини і цноти. Зрештою, заплющені очі могли означати й те, що він спить. Альборак Джабраїлі у цю мить взагалі був поза островом — у приміщенні квестури неподалік від Ріо ді Сан Льоренцо він писав чергову начинену культурно-історичними ремінісценціями скаргу щодо зниклого і досі не знайденого Росинанта. Усі інші гості, так чи інакше виявляючи свою гостру нехіть до виступу славнозвісної американки (вигуки з місць на кшталт “О ля-ля“, тупання ногами, свист), разом із тим не виявляли нетерпимості аж настільки, щоб зірвати акцію й не дати Шалайзер договорити.


Однак, різко загостривши тональність і перейшовши до особистих образ (а саме так був сприйнятий натяк на сивочолого президента Казаллегру, про якого було сказано доповідачкою вголос “несимпатичний старий пройдисвіт“), Лайза Шейла посіяла бурю. Напруженості додало й те, що з певного моменту заявили про себе нечисленні, а все ж активні прихильники та прихильниці американки — якісь підозрілі з вигляду неголені чолов'яги та вибляклі фарбовані жіночки, вочевидь, найняті і приведені самою ж таки Шалайзер для оплесків. Дещо принишклі в сяйливому товаристві з самого початку, вони за певний час уже нахабніли просто на очах. Спершу це виявлялося лише в поодиноких вигуках на кшталт “Brava!“, “Molto bene!“ і “Ben gli sta!“(3). Але відчувши, що в такий спосіб аж ніяк не заробить обіцяної суми, ця дивна команда перегрупувалася і зайняла всі підступи до подіюму...

Ніхто й не зауважив, коли саме, в яку мить і після яких слів доповідачки, а також з якого і з чийого боку полетіла перша книга — поважний томище in quarto. Це однак послужило сигналом для розгортання в часі і просторі цілої баталії. Книг під руками, на щастя, було так багато, що вже через лічені хвилини вони встелили собою все навколо. Інші книги й далі носилися, наче бомби, в повітрі, вибухаючи грибами п'ятсотлітньої пилюки і розсипаючись на аркуші, сторінки, слова, літери. Злютовані гості семінару перейшли до рішучого наступу і, користуючись також попільничками, плювальницями, бронзовими статуетками та підсвічниками, почали жваво тіснити люмпенізованих прибічників Лай зи Шейли до протилежних, швидко порожніючих стелажів...


Як добре, що саме в цей час, час розбрату і ненависті, Станіслав опи- нився поруч з Адою і, взявши її за руку, прос- то-таки видер назовні, за межі, геть. І щойно там, ніким не бачених, ми їх зараз покинемо, і хай їм щастить!

Говорити далі не було вже зовсім ніякої змоги. Перформене вийшов на славу. Демонстративно натягнувши на голову червоний мохеровий берет, Лайза Шейла Шалайзер зійшла з подіюму і цибато покинула приміщення. Слідом за нею полетів із вибаченнями, весь у тютюновій паволоці (4). Даппертутто. Але пристрасті серед слухачів усе ще кипіли. Окремі астролябії, попільнички та чорнильниці все ще літали над столом. На щастя, ні Ади, ні Перфецького не було в цьому гармидері, кінець якому врешті поклав, підвівшись і спираючись на колони правнучок, старий як світ Леонардо ді Казаллеґра.

— Дискусії, здається, вже не потрібно, — прокректав і по цих словах знову замовк на ближчих пару годин.


1. Згідно з Адиним правописом, деякі літери української мови передаються так: — в — v, ж — гп, х — kh, ц — ts, ч — ch, ш — sh, щ — shch; пом'якшення всередині слова передається через літеру і, а в кінці слова через знак '.

2. Мадам Шалайзер плутає — ганебно й немилосердно. Плутає Перфецького з іншим видатним теперішнім поетом — Юрком Немиричем.

3. “Молодчина!“, “Дуже добре“ і “Так йому й треба!“ (італ.).

4. Див. вірш Ярослава Довгана “Коли подивитися збоку — розбійник...“

(14)

csxt-dl

Монсиньйорові щиро звітую:

Сьогодні, 8 березня, вдень, мені поталанило провернути спритну і цілком успішну операцію. Поки Респондент перебував на семінарських слуханнях, я непомітно для нікого (!) проник у його кімнату. Я дістався туди через вікно в Респондентовій лазничці. Скориставшися з того, що згадане вікно, яке виходить у подвір'я, було відчинене і (мало того!) — якийсь роззява лишив на ньому мотузяну драбину, я (старий альпініст) без особливих проблем, але з ризиком для здоров'я чи принаймні життя, заліз у Респондентові апартаменти. Наслідком обслідування Респондентових речей мені вдалося запопасти його (Респондента) записник — на перший погляд, звичайний блокнот кишенькового формату в палітурці, обтягнутій темно-брунатним замінником шкіри, папір усередині пігментоване під пергамент, на палітурці надпис “Diary“ (золоте тиснення). Записи Респондента сягають приблизно половини нотатника. Вони скопійовані мною повністю, без найменшого винятку і в тому ж порядку, в якому ведені Респондентом. Передаю їх у Монсиньйорове розпорядження. Настрій Церіни мені продовжує не подобатися. Четвертий надзвичайний підкомітет міг би виявляти більшу активність. Бажаю Монсиньйорові приємного читання (це був жарт). Вічно готовий —

Доктор.

* * *

Чим заповню цю першу сторінку?

Своїми іменами. І почну так:

Його звали Стах Перфецький і Карп Любанський і Сом Рахманський і П'єр Долинський і Птах Кайфецький. Але його також звали Глюк, Блюм, Врубль, Штрудль і Шнобль. До того ж він був Йона Риб і Жора Кур і Шура Птиць і Сюра Яйць і Слава Днів. Проте він був також Сильний Перець, Хуан Перес, Друже Перче, Перчило і Ерц-Герц-Перц. Дехто знав його як Персидського, Парфянського, Парсунського, Профанського і Перфаворського. Найближчі друзі любили його за те, що був він Камаль Манхмаль, Йоган Коган, Будда Юдда, Юхан Бухан і Пу Фу. Однак усі без винятку кликали його Бімбер Бібамус, Агнус Маґнус, Авіс Пеніс, Штахус Бахус і Кактус Еректус. Тож ніхто навіть не здогадувався, що насправді він Анти-Ной і Зорро Вавель і Тамбз/м/бург/х/ер і Спас Орфейський і P. S.

А всього імен його було сорок і жодне з них не було справжнім, бо справжнього не знав ніхто, навіть він сам.

Нахтігаль фон Раменсдорф: 618-22-21 (а код Берліна?)

Установа, одна з тих, де нам часто доводилося бувати. Хмари людей у коридорах під кабінетами, якісь номерки, жива черга, сварка. Вона, здається, не може йти. Не може стояти. Я притримую під лікоть. Тут обертається хтось із черги — масивний і невиразний — питає: “Ти часом не голубий?“ Бракне повітря. Сон у Празі, середина грудня, точніше не пам'ятаю.

НІМКЕНІ. Переважно з великими цицьками, але фактично позбавлені задниць. Так природа захотіла.

(З нотаток одного мандрівника).

О 16-й, завтра: зустріч у китайця (зійти на Zoo). ритмомелодика арифметика поетика риторика

Загальне: враження повної виснаженості. Девальвація високого слова: писати якомога непоетичніше. Це шиза старшого покоління. Молоді роблять щось інше (якщо роблять). Можливість “нового Рільке“? Бенн? Боюся, що ні.

У кращому випадку — Артманн. Завершена мова.

Зоя: 19.30

Вона не вірила, що була в мене першою. Що я їй ні з ким не зраджував, ну ні з ким не зраджував, ну зовсім. Не вірила, що я писав до Неї листи, але не відсилав їх. Не вірила, що я міг тижнями жити на горищі, куди Славцуньо носив мені каву і гофри. Кав'ярня була на першому поверсі, в ній стояв музичний автомат. Special for me Славцуньо робив голосніше. Вона не вірила жодній з моїх нічних історій. Коли мене побили в парку, Вона змивала мені з фейса криваві шмарклі намоченою в теплій воді ваткою. І не вірила. Не вірила, що мене замісили чисто випадково — просто я не так відповів на пароль “которий час?“ 1 т. д. Якщо це потребує пояснень, прошу: Вона мене любила. Не вірити Їй було легше. ЗРОБИТИ З ЦЬОГО “ПРОЛОГ“.

грецькі страви: називати гірос (може бути з червоним гострим, але частіше сазікі). Суфлякія.

арифметик — німфеток — патетик (?)

РАНОК У ВЕНЕЦІЇ (1)

Ріхардові Беер-Гофманові

Вельможні ніжні вікна в спогляданні

того, що нас витоншує для див:

це місто, ця Венеція, де ранні

світанки неба схожі на приплив,

стається, незавершена завжди.

Спочатку мусить ранок їй опали

віддати ще вчорашні, а сліди

плавучих віддзеркалень у канали

зійдуть із інших днів, що дотривали:

й тоді вона зі світла та води

сяйне, як німфа Зевсові увіч. і приб'єсь, як німфа Зевсові до пліч!

Сережки їй дзвенять; і понад море

вона звела Сан Джорджіо Маджоре

і сміє сміхом сіяти в цю річ.

УРОБОРОС — прадавній символ вічності, Змій, що кусає власний хвіст.

БАФЕМЕТ — у найстаріших літературах образ ідола чи диявола з жіночим тілом і бородатою чоловічою головою.

МАФЕДЕТ — давньоєгипетський лев зі змієподібною шиєю.

ЛЯЦЕРТІНА — дво- або чотиринога вугреподібна химера середньовічного книжкового малярства.

знайти зображення

тополі — тополева, топольна

липи — липова, липна

Початок серпня у Львові. Спека. Будинки і хідники горять. Мало води. Іржа, запах. Ми пили дуже багато вина. Переходили з мансарди в мансарду. Прокидалися не від трамваїв, а під голубине туркотання. Щоночі я сам роздягав Її до сну. Вино було здебільшого червоне. Всі казали, що алжирське. Пахло землею і це в ньому подобалося: глина, холод. Сходи жахливо рипіли, коли ми вночі повертались у мансарди. Одного разу на сходах: пенсіонер у військовому-трофейному френчі поверх майки. Кілька разів вистрелив нам услід, але схибив: не ті роки. У Максовій майстерні була книга, яку слід читати лише справа наліво, перегортаючи сторінки кінчиком свяченого ножа. Після прочитання кожної сторінки треба вголос проказати дев'ять молитов. Якось я застав над тією книгою її. Тримала в руці склянку з червоним вином і читала книгу без дотримання приписів. Сказала, що то непоганий роман, трохи старосвітський і нудний саме настільки, наскільки мусить бути нудною добра література. Я майже силоміць відірвав Її від книги і більше ніколи не приводив у Максову майстерню. Потім деякий час ми мешкали на Погулянці. Там я знайшов озеро.

У справі Мюнхена: тел. 23-77-15

“Фірма“ — 4600 ам. дол.

Янечек — 310 ам. дол.

“Фінанси і Добробут“ — 2500 ам. дол.

ЛДП-Банк — 7000 ам. дол.

Куля — 500 ам. дол.

Цуйковський — 2100 н. марок.

СП “ТЕНТ-М“ - 780 ам. дол.

Юра — 450 н. марок.

Пирогів — 1500 шв. франків.

Адвокатура — 1500 ам. дол.

Крохоборов — 530 фр. франків (70 я віддав ще у квітні!)

“Вампір-імпорт“ — 900 ам. дол. (без врахування лічильника)

Ахмед (Абдурахман) — 1200 ф. стерлінгів.

“СОЛОВЕЙ-траст“ — 3335 ам. дол.

МП “Блеф“ — 1000 ам. дол. + 1000 н. марок (повертати ієнами)

Усього: 27 730 ам. дол.

!!

від цих арифметик

Also, треба казати Бош, а не Босх. У Берліні: вдруге. У Відні бачив “Несення хреста“. Тепер “Йоан Богослов на Патмосі“. рудий хлопчина з пером і книгою. Читання апокаліптичних прикмет. Богоматір з малим Ісусом (лівий верхній кут, у небі, світляна капсула — Бош!). Дерево з птахами. Липа? Будь-яке дерево — липа. Порушення перспективи таке відверте, що від самого тільки дерева повний і вічний кайф. Лівий нижній кут — знову птах (ніби сокіл). Ангел на пагорбі. Блакитне з білим. Посередник. Вісник. Багато води і далеких човнів. Хочеться бути там. У місті над водою. А ця почвара в окулярах! Тролль? закований у панцер? хвіст-саламандра? Демон. Дізнатися більше про братів і сестер Вільного Духа. Зелень, вохра. Плащ: біле, рожеве, червоне. Близько до тексту. Предмети, розкладені на землі. Один предмет? Уважність. Нам посилають знаки. Ми не готові.

хрипну — невсипну — випну — сліпну (!) — скрипну

Виявляється, в Мюнхені вони теж мають когось. НЕВБЛАГАННИЙ СЦЕНАРІЙ.

кількість перехожих мюнхенців з волоссям фарбованим на зелено або червоно зростала з кожною годиною мого перебування Серед таких смарагдово-пурпурових ундін навіть сімдесятирічні бабеги не становили надмірної рідкості Зимові дерева були обсипані ліхтарями Вечірніми електричками подорожували Маври і Паяци а сонми Янголиць у стилі панк перепурхували з однієї кнайпи до іншої слідом за Чортами і Римськими Легіонерами Поза тим загальна атмосфера була достатньо спокійною аж ніяк не криміногенною і саме тому на мій погляд не зовсім святковою

З РОЗДІЛОВИМИ ЗНАКАМИ КРАЩЕ

Дописати історію з Паваротті у Віденській опері — для “Ідеї“

Текст оголошення: “Екстравагантний чужинець високого зросту шукає самотню баварку з традиційною кухнею для спільного святкування фашінгу (2). Вік: не більше сорока. Розмовляю італійською. Де ти, моє кохання?“

Це буде знак.

А якщо котрась і справді відгукнеться?

Я пропонував Їй поїхати зі Львова. Чудово знав, що Вона не погодиться. Заради мене ж таки. “Що там робитимеш серед своїх румунів?“ У Чортополі: Їй не сподобалося. Я довів діло до кінця. Все показав: запустіння, перекопані вулиці, гори димлять, сірчаний рудник, дев'ять місяців на рік падуть дощі. Старі будівлі розсипаються самі собою. Збираючи над колією ягоди, побачила гадюку. Потім ще трьох. Так завжди: варто тільки побачити першу. Я підігрівав для Неї вино. Те саме, “алжирське“. Ми ледве дотягнули той тиждень. Трохи не сварилися. Коли повернулись до Львова, я позичив у Франца ключі від його помешкання. Ми лягли просто на підлогу. Потім набрали повну ванну води. Я був без окулярів, але всю Її бачив пальцями.

липна — глип на (глип на що?)

Велика суперечка з д-ром Штайном. Кого породив Рільке? Д-ра Штайна!

Життя як спосіб користування. Це в когось було.

САН МАРКО (3)

Венеція У цьому просторі (внутрішньому), що ніби видовбаний вигинається (склепінням) та обертається в золотому смальті,

із заокругленими краями, гладкому, з вишуканістю наолієному,

збережено всю тьмяність (темність) цієї держави і таємно накопичено, як рівновагу

світлові, яке в усіх його предметах

настільки побільшує себе, що вони (як такі) майже зникли.

— І ти раптом сумніваєшся: чи не зникомі вони (зовсім) і витісняєш тверду (вперту?) галерею,

яка, ніби штольня у шахті, поруч із блиском

склепіння повисла; і ти впізнаєш блаженне (heile)

світіння (Heile) перспективи; але якось

печально відмірюючи його стомлену хвилину (тимчасовість?)

поблизу стійкої (незрушної) четвірки (квадриги?).

!! з'ясувати з четвіркою !!

Ідея: тотальний переклад “Книги образів“ та “Нових поезій“. Рільке без шаманізму (“без дураков“). За що його люблю. плащ(куртка) пара нових сорочок мешти носовички краватки на пошті: вислати Зої смішний пакунок Прийняття у старій ратуші. Не забути повечеряти.

Безпосередньо — нічний клуб “Казанова“. Ам Плятцль. ???? Але i дуже добре платять.

потопельник потопельниця потопельний І

Одного разу, злизуючи з Її тіла смуги полуничного соку, я знайшов губами щось ніби горошинку під Її шкірою, під правою груддю. Потім Вона лежала на животі, а я повільно, дуже повільно обціловував Її всю, виціловував з Неї — що? — аж нарешті Вона

липень німфеток

потопельна ріка потопельна пора

Едгар По народив Бодлера. Бодлер народив Маллярме. Маллярме народив Рільке і Валері. Рільке народив графа фон Лянцкороньскі та ще цілу армаду поетів. Валері вдруге народив самого себе. Еліста народили всі його попередники (видиме), але найбільше — сучасники (потаємне). Інша гілка росте від Рембо. Антонич казав, ніби народився від Вітмена. В лемківськім містечку Дуклі? Аполлінера народили Бертран де Борн і Жоакен дю Пре. Аполлінер — це передчасність. Розвинути.

фортеп'яно!!

Пінценауерштрассе, 15 Обов'язково відписати Еві!!!

Перевірити, чи правда, що “carnavale“ по-італійськи “прощай, м'ясо“.

* * *

Зима в Баварії подібна

на будь-яку інакшу зиму,

коли, блукаючи зосібна,

шукаєш панну, ніби риму,

чи — навпаки — шукаєш риму,

як відгомін якоїсь вістки,     ясної звістки

бо панни тут не знають стриму

і всі пішли в антифашистки,     арфістки

Зима в Баварії повільна

і затяжна. Минають роки.

Якась мелодія дебільна

мені шматує душу, поки

я ходжу парком. Тьмяні соки

дерев без руху і без труду.

В цій тиші, мов на дні затоки,

я мрію про руду Ґертруду.

Зима в Баварії постійна.

Це не зима. Це щось зі мною:

моя істота травестійна

стає зимовою сосною.

Існую спогадом. Весною

існую, думаю про груди

Ґертруди, схлипую луною,

мов сніг на гори і споруди.

Зима в Баварії помірна

і нетривка, і все ж невічна.

Моя душа високогірна

до темних проявів дотична.

Діра в душі — це семантична

прогалина між “я“ і світом,

коли кохана потойбічна

все кличе — тліном, тілом, літом.

Зима в Баварії потрібна лише мені і більш нікому, адже на півдні — смуга срібна найвищих Альп! Я ставлю кому в передчутті. Я став піском у годиннику. Мене ще трохи — і я здобуду невагому присутність у дірі епохи.

МАБУТЬ ЗАЛИШИТИ БЕЗ НАЗВИ

Останній S-Bahn: 00. 28 (від Марієнплятц).

після всіх поетик (закреслено)

після ритмомелодики арифметик (закреслено)

І все ж найкращими нашими днями були ті, коли Роман з Мартою допустили нас до свого музею. Ми приходили на ніч, коли музей вже було зачинено. Хтось із них — вони чергували порізно — приймав нас досередини. Ми вечеряли з музейного посуду і спали на музейних ліжках. Добре, що то був музей старожитносте й. О сьомій ранку (найпізніше о пів на восьму) треба було злиняти. Портшез. Вона дриґала ногою так шалено, що злетіла босоніжка. Роман застав нас. Пізніше хтось нас заклав. Романа погнали, а Марта вже не хотіла ризикувати.

ністатінова мазь! Хто він такий, цей Н.? (закреслено)

плащ (куртка)

шкарпетки

мешти

2—3 нові сорочки

ЗАБАГАТО ВЕНЕЦІЇ! “щоб людність не відчувала на карку твердої руки... а венеційський карнавал був для усіх столиць недосяжним зразком переживання життя в цілій його красі та повноті“.

Рільке написав вірші про Венецію в Парижі. Се новина для мене. З відстані. Якої проте нема.

Казаллегра Даппертутто

Іноземці у Венеції. Завжди здивовані. Моцарт зустрічався з тутешніми масонами. Байрон казав закрити себе у в'язниці під свинцевим дахом (право на творчий експеримент). Гендель, Глюк (ще один?), Гайдн. Пеґґі ҐуГґенгайм. Гуїнггнмнм. Гемінґвей. Вагнер: упав на сходах палацу Вендрамін-Калерджі. Тіло до залізничної станції везли Гондолою. Є такі похоронні. Подивитися Боша в Палаці Дожів. Зібрання сучасн. мист-ва (Далі, Мондріян, Леже, Пікассо, Шагал, Полльок). Хочу бачити??????

Після всіх поетик, аритмій, арифметик

я виходжу на спеку, тану і сліпну.

Я потрапив у липень. Це час німфеток.

Я ввійшов у ріку, потопельну й липну, остаточно так!!!

ДЛЯ ВЛУЧНОГО ПОСТРІЛУ ТРЕБА:

1. Глибоко вдихнути повітря і затамувати подих.

2. Кольбу вперти у праве плече. Люфа мусить продовжувати

лінію передпліччя.

3. Примружити ліве око.

4. Навести приціл таким чином, щоби ціль опинилася в пункті перетину вертикальної та горизонтальної осей у прицілі.

5. Перевірити, чи все гаразд.

6. Коротко, але щиро помолитися.

7. Разом із видихом плавне натиснути на гачок спускового механізму.

8. Ба-бах!


1. Вірш Рільке з “Нових поезій частини другої“ в перекладі С. Перфецького.

2. Південнонімецька (в т. ч. баварська) назва великого карнавалу, що починається

3. Підрядковий (дослівний) переклад сонета Рільке з “Нових поезій частини від Різдва і закінчується напередодні великого посту, другої“.

(15)

ОРФЕЙ У ВЕНЕЦІЇ

Опера buffa у формі pasticcio (1)

на три дії та безліч картин

Оригінальна ідея і лібретто — Метью КУЛІКОФФ

Дійові особи:

Орфей, поет і співець .............................­........................ тенор або баритон

Ріна, венеційська красуня .............................­................. сопрано

Асклепіо, її охоронець та злий дух .............................­... бас

Інквізитор.............................­.............................­............... баритон

Спарафучіле, найманий вбивця .............................­....... тенор або фальцет

Смеральдіна

Кляріче (куртизанки).............................­................... сопрано і

Розалінда     меццо-сопрано

Карамбольйо

Пантальоне (молоді офіцери, вони ж - співці ............ тенори і

Галілейо і вони ж — залицяльники) баритон

Чоловік-Дракон (агенти .............................­.............. контрабас

Жінка-Єхидна інквізиції)     альт

Голос Еврідіки .............................­.............................­....... сопрано

Маски, танцівники, привиди, кастрати, сбіри, акробати, черниці, маври — словом, народ Венеції.

Дія відбувається в усі часи і всюди, але цього разу — в театрі “Ля Феніче“

У виставі звучить музика італійських та інших композиторів:

Клявдіо МОНТЕВЕРДІ (“Персефона“), Антоніо ВІВАЛЬДІ (“Подвиги Геракла“), Доменіко ЧІМАРОЗА (“Таємний шлюб“), Джоакіно РОССІНІ (“Італійка в Алжирі“), Гаетано ДОНІЦЕТТІ (“Енріко, граф Бургундський“), Вінченцо БЕЛЛІНІ (“Норма“), Джузеппе ВЕРДІ (“Ернані“, “Ріолетто“, “Травіята“, “Симон Бокканегра“), Дж. Франческо МАЛІП'ЄРО (“Орфеїда“, “Гольдоніяна“, “Венеційська містерія“), Ґеорґа Фрідріха ГЕНДЕЛЯ (“Акід і Галятея“, “Рінальдо“), Христофора Віллібальда ҐЛЮКА (“Деметрій“, “Орфей і Еврідіка“), Вольфґанґа Амадея МОЦАРТА (“Дон Джованні“, “Cosi fan tutte“), Ігоря СТРАВИНСЬКОГО (“Орфей“) і... кілька тактів з Ріхарда ВАҐНЕРА!

Режисер-постановник — Метью КУЛІКОФФ (Лос-Анджелес — Париж — Мельбурн)

Оркестр, хор і балет венеційського театру “Ля Феніче“.

Оркестр механічних і пневматичних інструментів.

Група синтезаторної підтримки голосів.

Група лазерної підтримки.

Комп'ютерна графіка і голографія.

Данс-балет “Сексапіллер“.

Стриптиз-група “Вакханалії“.

Дресировані тварини і циркові ілюзіоністи.

Вогнегасники.

Група підривної діяльності (піротехніка).

І багато-багато іншого — усього 2000 виконавців.

ДІЯ ПЕРША

Безмежно довго блукає землею трагічний співець і поет Орфей. Колись його дружина Еврідіка померла від укусу змії. Можливо, це сталося лише через те, що дехто з богів шалено позаздрив Орфеєвому мистецтву — його нелюдському обдаруванню. Орфей згадує про те, як одного разу він зачарував грою на золотій арфі самого Аїда і завдяки цьому вблагав його відпустити Тінь Еврідіки зі свого підземного царства на землю. Лиха Персефона, втрутившись у перебіг подій, перешкодила чудовному воскресінню Орфеєвої дружини. Сумний і невтішний, мандрує Орфей з країни в країну, з міста до міста, з готелю до готелю. Слава про нього та його музику перевершила всю славу світу. Це, однак, не робить його щасливішим.

Цього разу Орфей потрапив до Венеції — казкового міста над водами Адріятики. Йому багато розповідали про цей притулок для митців і самітників, а також про те, як Венеція вміє святкувати. От і зараз, перед самим закінченням кількамісячного радісно-гіркого карнавалу, на головній площі міста, поруч із лагуною та пишним собором, відбуваються безперервні гульбища й забави. Одягнута в барвисті строї, з масками на обличчях, венеційська і заїжджа людність віддається нестримним утіхам. Запальний танець змінюється двобоями фехтувальників, і під вибухи петард, співи та музику сотні вуличних капел, що лине з площі та каналів, відбувається “volo del turco“ (2) — по линві, натягнутій між шпилем дзвіниці Кампаніле і лоджією Палацу Дожів, безстрашно зісковзує юнак-акробат з букетом мімоз у руці.

І тільки Орфей, запнутий чорним плащем і схований під маскою печалі, не надто тішиться всім, що побачив на цьому прегарному святі. Чорніший від хмари, повислої над островом Джудекка, ходить він у святковій юрбі, мов неприкаяний грішний дух.

Але що це? Оголошують змагання співців і музик. Кожен може взяти в них участь, кожен, хто вважає, що голосу і слуху в нього цілком достатньо, аби не зганьбитися. Бо венеційська публіка страшенно вимоглива. Не одного честолюбного марнославця ставили тут на місце звичні до вибагливих колоратур шанувальники.

Троє друзів — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — упевнені, що сьогодні в місті немає таких, які зрівнялися б із ними в мистецтві співу. От тільки, хто кращий серед них трьох, покаже змагання. З глумливими насмішками і знущаннями слухають вони виступи інших учасників:

жоден із виконаних номерів (арій, дуетів чи тріо) не викликає особливого захвату у присутніх, і невдах жорстоко засвистують. А нагорода у змаганні вельми коштовна — поцілунок самої Ріни, найвродливішої з венеціянок і (як пошепки стверджують злі язики) утриманки верховного Інквізитора.

Ось вона, в рожево-оксамитовому паланкіні, підтримуваному чотирма атлетичними маврами, прислухається до перебігу змагання. Кому найщасливішому подарує вона сьогодні рай своїх уст на одну-єдину солодку й незабутню мить? Усі з нетерпінням очікують розв'язки.

А це хто закам'янів у лоджії палацу — непорушний і сірий, ніби уламок скелі? і навіть дож, головний правитель міста, з острахом позирає на нього, не наважуючись першим заговорити. Так, це він — жах і трепет веселої республіки, монсиньйор інквізитор, караючий меч порядку і благочестя. Неподалік від нього, час до часу щось нашіптуючи в його заросле рудою шерстю вухо, примостився Асклепіо — його називають нібито охоронцем синьйори Ріни, але насправді він швидше її наглядач. Коментуючи Інквізиторові деякі виступи під час співецького змагання, Асклепіо досить солоно жартує і саркастично сміється.

Та ось надходить черга трьох товаришів-офіцерів. У них і справді прекрасні голоси. І кожен по-своєму завойовує публіку, тож майже неможливо визначити, хто з них усе-таки переможе. “Ка-рам-бо-льйо!“ — скандують одні. “Пан-та-льо-не!“ — відзиваються інші. “Ґа-лі-ле-йо!“ — не піддаються треті. На чиєму ж боці буде успіх? Кого цілуватиме Ріна?

У цю мить до участі зголошується якийсь невідомий чужинець у чорній жалобній масці та чорному плащі. Публіка з недовірою та прохолодою зустрічає його вихід на кін. Найгарячіші голови, ще й не послухавши незнайомця, намагаються засвистувати його: як сміє цей самовпевнений приблуда конкурувати з їхніми трьома улюбленцями! Адже ніхто з присутніх не знає, що то сам Орфей — жива легенда музики і поезії.

А все ж Орфей починає свою солодко-тужливу арію, від якої все замовкає і обертається на слух. Уся Венеція завмирає в небувалій насолоді: канали, вежі, палаци, сади, навіть хвилі лагуни допомагають співцеві. Сльози захвату і розчулення з'являються на обличчях і проступають з-під масок. І от якийсь позаземний жіночий голос приєднується до Орфеєвого співу — так, це Еврідіка нагадала про себе коханому.

Сумнівів немає — то був найкращий виступ! Змінивши гнів на милість, шаліє від оплесків та вдячності венеційський народ. Присоромлена трійця офіцерів розлючено покидає площу.

Прекрасна венеціянка, граційно вихилившися з паланкіна, впивається вустами в уста переможцеві. Щось цей поцілунок триває занадто довго! Знову лунають оркестри, і публіка встигає хором порахувати до двадцяти п'яти, поки не закінчився той жагучий момент. Що ж, доведеться Інквізиторові суворо покарати свою молоду коханку за невміння володіти собою і ховати плотські пристрасті якнайглибше!..

ДІЯ ДРУГА

Відколи вуста їхні злилися в палкому поцілунку, ані Ріна, ані Орфей не мають спокою. Повернувшися зі святкової площі до готелю, Орфей не знаходить собі місця. Дві протилежні сили розривають його співучі груди: вірність пам'яті дружини та нове, ні з чим не порівнюване захоплення молодою венеційкою. Казали ж йому друзі, що то небезпечне місто! Охоплений бурею почуттів, Орфей навіть не бачить, як навколо нього пританцьовують і підспівують Дракон та Єхидна — лихі вивідачі і нишпорки Інквізитора.

У той же час Ріна, свідома того, як вона ризикує, намисливши зрадити Інквізитора, викликає до свого покою охоронця, довготелесого Асклепіо. Вона доручає йому дізнатися все про таємничого іноземця: хто він такий, звідки, де зупинився. І, якщо вдасться його розшукати, то нехай Асклепіо конче перекаже чужинцеві її, Рінине, запрошення на вечерю — завтра вночі. Вона мріє познайомитися з ним ближче. Асклепіо йде виконувати її розпорядження.

І хоч у цю мить Орфей і Ріна перебувають під різними дахами і в різних куточках міста, вони немов чують і бачать одне одного. Їхні голоси зливаються у злагодженому чуттєвому дуеті.

Тим часом троє друзів-офіцерів — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — в надії трохи розвіяти гіркоту своєї поразки — вдалися до товариства трьох знаних у

місті куртизанок — Смеральдіни, Кляріче та Розалінди. Однак ні грайливі дівочі пестощі, ні шляхетне вино, ні затишок і невимушені розмови не в змозі поліпшити настрій гостей. Тоді куртизанки починають обережно випитувати, в чому причина такої нездоланної понурості. Хитрунки, звісно, теж були на святі і все чудово знають, але їм важливо, щоби співці-невдахи виговорилися про все самі. Коли ж нарешті після довгих умовлянь їхні візитери спільними зусиллями розповідають про фантастичну перемогу якогось невідомого вискочня, Смеральдіна, Кляріче та Розалінда голосно сміються і заспокоюють самолюбство своїх друзів. “Ми знаємо, хто він і знаємо, чим його смертельно поранити“, — кажуть куртизанки. Почувши це, їхні гості помітно веселішають. Здається, добра бадьорість духу знову повертається до них? Тож чи не час перейти до любовних баталій? Адже з них шістьох завжди виходив пречудовий секс-тет! Так воно і стається — починається велике спільне злягання, аж навіть примарюється, що не шість, а цілих шістсот шістдесят шість коханок і коханців одночасно займаються любов'ю на театральній сцені!..

Асклепіо ж, ніби вірний пес, прибіг до свого пана — Інквізитора. Він має багато новин для нього. Той, проте, вже чимало знає — недаремно тіні Дракона і Єхидни так промовисто лягли на траву його потаємного саду, в якому він має звичку приймати доноси і вислуховувати повідомлення своїх сбірів-шпиків. Не знав він тільки найважливішого — Ріна, виявляється, запрошує цього дзвінкоголосого зайду до себе на вечерю! Що ж, тим простіше буде розв'язати проблему. Ясна річ, усемогутній Інквізитор міг би просто проголосити Орфея слугою диявола і, піддавши його найрізноманітнішим тортурам у страхітливих carceri (3), привселюдно стратити. Однак це може викликати невдоволення серед народу — надто вже запам'ятався цій босоті його, Орфея, спів. На такі випадки в Інквізитора є інші, куди надійніші засоби. Тож у садку з'являється Спарафучіле, найманий убивця, на руках якого стільки невинної крові, що він уже ніколи не знімає червоних липких рукавиць...

ДІЯ ТРЕТЯ

Невідомо ким і як попереджений про навислу над ним смертельну загрозу, Орфей, проте, не відмовляється від запросин Ріни. Ця жінка є для нього тепер чимось найважливішим у світі. Але про всяк випадок він одягає на груди панцер, озброюється шпагою і закутує себе в довжелезний чорний плащ. Тепер він готовий іти на побачення з красунею.

Тим часом у Ріниному палаці вже почалося бучне прийняття. Сьогодні в неї, як це часто буває, повно гостей. Майже всі вони в масках та карнавальному одязі — з покою в покій тягнуться вервечки танцівників, усюди співи й музика, розкіш внутрішнього оздоблення доповнює розкіш столів з напоями та наїдками. Особливо вирізняються своїми веселощами три подруги-куртизанки

— Смеральдіна, Кляріче і Розалінда. Тільки чомусь їхніх кавалерів ніде не видно. Адже Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо теж були запрошені на нічну учту до незрівнянної Ріни! Та й самої господині теж ніде немає. Дехто з гостей підозрює, що вигадниця знову намислила якусь приголомшливу несподіванку. Проте інші вже відчули в повітрі щось недобре і вельми криваве.

Рівно опівночі, як і просила красуня, Орфей подзвонив під брамою до її палацу. Ковані двері відчинилися ніби самі собою — і от уже співець увійшов до нижнього вестибулю. Але що це? Будь уважний, Орфею! — просто на нього збігає по сходах розлючений оскаженілий бугай. Удар його рогів прийшовся в Орфеїв панцер, інакше він неминуче прохромив би його співучі груди, як прохромлює шило газетний папір. Бугай розбігається для нового удару, але тут його смертельно ранить вихоплена Орфеєм шпага. Бик валиться на підлогу і, стікаючи чорною кров'ю, розкидає навсібіч свої тваринні аксесуари: голову з рогами і з кільцем у носі, копита, хвіст. Це найманий убивця Спарафучіле!

Помираючи, він благає, щоб Орфей простив його, адже це через Інквізитора та його прихвоснів він погубив стількох невинних людей. Орфей прощає йому, і, заспокоєний, Спарафучіле віддає душу зі щасливою посмішкою та піною на вустах.

Але де ж Ріна? Орфей підіймається сходами нагору. Там триває оргіястична забава. Кожна з трьох куртизанок — Смеральдіна, Кляріче та Розалінда — по черзі видає себе за Ріну. Кожного разу Орфей вірить цьому, але здерши з гарненького обличчя маску і припавши до медових уст, переконується — це не вона, це не ті вуста...

Обшукавши увесь палац, він не знаходить Ріни, зате в одному з найдальших покоїв йому трапляється її слуга Асклепіо. Він гірко плаче над порожнім келихом. Адже все життя він потаємно кохав Ріну і тільки для того допомагав Інквізиторові у стосунках із нею, щоби вберегти її від інших залицянь. Але ці три мерзотники — Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо — нині поглумилися над ним. За наказом Інквізитора, вони силоміць забрали Ріну з палацу. Інквізитор дозволив їм робити з нею все, що заманеться. Асклепіо не переживе цього. Асклепіо вже випив отрути. Він тільки про одне благає Орфея: простити його, Орфей прощає і, втішений, Асклепіо віддає душу зі щасливими вогниками в дедалі скляніючих очах.

Орфей пускається навздогін за викрадачами. Хтось бачив, як їхній човен зі зв'язаною Ріною вирушав у бік Великого Каналу. Підтримуваний попутним вітром, Орфей хутко наздоганяє зловмисників. Він перестрибує в їхній човен. Зав'язується нерівний бій, у якому він виходить переможцем: Карамбольйо він топить у водах, Пантальоне стинає голову, а Ґалілейо сам кінчає з собою. Однак чому не видно Ріни? Відрубана голова Пантальоне розповідає, що красуня зуміла вистрибнути з їхнього човна і піти на дно. Вона воліла смерть, ніж наругу. Підтвердженням цьому служить зв'язане тіло молодої жінки, яке спливає на поверхню вод і неспішне продовжує свій рух униз за течією.

Орфей здригається від горя. Він не може тут більше лишатися. Він хоче геть звідси. Він покидає це місто: рішуче й негайно. Його човен тримає курс у відкрите море. Голос Еврідіки супроводжує його. На березі лагуни стоїть закам'янілий, мов Командор, Інквізитор.

Примітка: між другою та третьою дією антракту не передбачено.

Метью КУЛІКОФФ (1956 p. н.) — один із найзнаменитіших оперових режисерів і реформаторів сучасного світу. Творче кредо цього майстра сценічних сенсацій полягає в поверненні театрові театральності через живу й гарячу стихію вічно дитячого здивування і навіть потрясіння. Глядач вистав Кулікоффа мусить бути приголомшений і розбитий. “Тільки тоді, з цих кавалків, його можна зібрати наново, але вже краще“, — говорить про свою мету режисер. Дванадцять років тому вивівши на паризьку сцену живого слона (замість віслюка) в першому акті “Паяців“ Леонкавалльо, митець ніби проголосив:

“Це лише дебют. А далі буде“. Потім і справді був цілий ряд запаморочливих успіхів: “Дон Джованні“ Моцарта, Нью-Йорк, 1983 (двометрова статуя Командора, керована за допомогою електроніки, самознищувалась у фіналі через ядерний міні-вибух), його ж, Моцарта, “Чарівна флейта“, Амстердам, 1986 (змія, що на початку вистави женеться за принцом Таміно, мала сто сорок вісім ярдів у довжину, була виготовлена з пластику, пластиліну і риб'ячої луски, на що пішло тисяча двісті дев'ятнадцять дзеркальних коропів; вона бризкала вогнем і спеціяльним смердючим газом, унаслідок чого після першої сцени виставу було зупинено, а приміщення театру довелося упродовж двох годин провітрювати, попередньо випорожнивши його; і лише після цього тривало дійство), або незабутній “Нічний політ“ Далляпікколя, Москва — Касаблянка, 1987 (вистава відбувалася в літаку, що стартувавши увечері з Москви, після восьмигодинної боротьби з повітряними стихіями на ранок приводнився поблизу берегів Північної Африки, завдяки чому сто сімнадцять запрошених на виставу російських дисидентів нарешті опинились у вільному світі).

Пропозицію поставити оперу в нашому місті на воді Метью Кулікофф прийняв майже без вагань, відклавши на деякий час інші наболілі проекти (Рим, Берлін, Токіо). Ми глибоко вдячні Маестрові за люб'язну згоду перш за все втілити на сцені музичну ідею Венеції, міста, в якому вже триста років тому функціонувало аж 16 (!) оперових театрів.

Фундація “La morte di Venezia“.

Метью КУЛІКОФФ:

— ідея зробити оперу в такому легендарному місті мені страшенно сподобалась. Адже саме тут, у цій захаращеній культурою та її імітаціями острівній державі, цілком доречно втілити один з моїх божевільних намірів — створити оперу над операми, оперу опер, де сама стихія оперовості, її внутрішня дійсність, її субстанція, пародіюється, переосмислюється і, якщо Ви це приймете, підноситься ще вище. Мені на допомогу прийшов старий італійський досвід XVII — XVIII століть (до речі, століть найпишнішого розквіту Венеції). Маю на увазі т. зв. “pasticcio“, коли нові опери створювалися на підставі деконструювання і перекомбіновування елементів з опер уже існуючих, історично-культурний простір Венеції, її топіка, її genius loci, здається, сприяли мені в роботі. Не менше значення мав і духовний простір італійської оперової традиції. Нарешті простір сцени і зали — магія цього фантастичного приміщення, театру “Ля Феніче“, його аура. І ще безліч інших просторів — індивідуальних творчих просторів кожного, хто повірив мені і працював зі мною в єдиній команді. Я дякую всім без винятку і запрошую Вас на прем'єру.

Сподіваюся, Вам посмакує мій pasticcio!


1. Паштет (італ.).

2. “Політ турка“ (італ.).

3. В'язничні камери, карцери (італ.).

(16)

До відома Монсиньйора прошу довести: Як Монсиньйорові, певно, мусить бути відомо, того вечора відбулась одна з найголосніших музичних сенсацій нашого часу, звістка про яку спершу облетіла всю Венецію, а згодом — і решту світу; почну одначе з того, що я супроводила Респондента протягом усього дня, ми трохи поплавали гондолою на Дорсодуро, Респондент їв цукровані горішки і виглядав чимось виразно занепокоєним; гондольєрові припали до вподоби лемківські пісні, що їх без кінця наспівував Респондент, а Доктор залишався в готелі (більше займаючись своїми дурнуватими рибками, ніж нашою спільною роботою) до самого вечора, і лише на виставу ми вирушили разом — усі втрьох, але в юрмиську оперових фанатів, що, як і ми, сунуло в бік театру “Ля Феніче“ затісною для таких прощ Калле дель Пйован, нас було відтерто і відтіснено одне від одного. Щойно перед входом до театру мені вдалося знову припасти до Респондента, я сховала обличчя в його плече, і він устиг поцілувати мене за вухом, але відразу після цього ми запримітили вичікуючого нас на порозі Даппертутто: в його руці були контрамарки для всіх учасників семінару, поруч себе він мав не менше п'ятьох гостес, “ти виглядаєш найгарнішою з венеційок, Адо“, пахкав димом цей майстер липких компліментів, “будьте обережні, Перфорацький, це — фатальна жінка“, він говорив англійською, тож я не мусила перекладати, до вистави залишалося ще добрих півгодини, Респондент відповів на це “для мене вона швидше фінальна жінка“, Даппертутто вдав, ніби зрозумів його жарт, квитки на виставу коштували від двохсот тисяч лір і дорожче, але фундація платила за все; нарешті до нас прибило і загубленого щойно Доктора, “я не думав що“, сказав Доктор, а Даппертутто устиг повідомити кілька найостанніших новин: по-перше, Мавропуле так і не з'являвся, хоч кажуть, ніби ще вчора його бачили неподалік від мосту Ріальто, на рибному базарі, де він прицінювався до здоровенного електричного ската, а по-друге, Альборакового нікельованого коня так поки що і не знайдено, ми вдали, ніби страшенно вражені його повідомленнями, я навіть сплеснула в долоні, ми вихопили з маленьких волохатих рук Даппертутто свої три контрамарки і проштовхалися досередини. Зовні не надто показний, театр “Ля Феніче“ просто спалахує всередині — позолота, ліпнина, розписи! — я не буду всього цього змальовувати з докладністю, позаяк Монсиньйор на своєму безконечно довгому віку мусив побувати і в цих не обділених пишнотою стінах;

між першим і третім дзвінком ми обійшли майже всі його закамарки в пошуках своїх місць, Респондент і далі їв цукровані горішки, він роззирався навсібіч, ніби прагнув когось побачити, але більшість глядачів була в прорізних масках і фантастичних строях, venite pur avanti, vezzose mascherette (1), якийсь Кінокефал наступив мені копитом на ногу, а потім нахилився до Респондентового плеча і щось шепнув йому на вухо, певно, вибачився, наші місця виявились аж на балконі четвертого ярусу, це дуже високо, майже під склепінням, Респондент крутив у руках бінокль, якщо мені вдалося правильно почути, той Кінокефал шепнув йому на вухо щось ніби “він тут пильнуй за другим ярусом вони теж будь обережний“, знову дали дзвінок, “будь обережний, Орфею“, сказала я Респондентові жартома, коли ми підіймалися сходами, тому що він зовсім не дивився під ноги і ледь не спіткнувся, на одному з поверхів ми перегнали напівсонного Казаллегру, що в супроводі обидвох тілогрійок задихано долав сходинку по сходинці і не відповідав на шанобливі привітання знайомих, лише постійно кивав головою, як це буває в таких старих пердунів, Шалайзерка, ніби нічого особливого й не вичворила нині, здалека махала Респондентові рукою й, можливо, запрошувала до своєї окремої ложі, на щастя, Респондент не помітив цього розпусного жесту, явно заклопотаний чимось іншим, навсібічним роззиранням, біноклем; Дежавю, цього разу одягнутий Арлекіном, тягнув за собою цілий Шлейф Старовини і Традиції;

поруч промайнув хтось під личиною найманого вбивці, але Респондент не зауважив його; “1836 року цей театр згорів“, сказала я, “але був відбудований у тому ж таки первісному варіянті з 1792 року“, відповів на це Респондент, ковзаючи поглядом з-за окулярів по балконах другого ярусу, адже наші місця приходились якраз посередині зали, то були дуже добрі місця, Доктор нібито випадково всівся поміж Респондентом і мною (а я так сподівалася ще однієї зустрічі з його віртуозними пальцями, з цим чардашем Монті!), внизу під нами Альборак Джабраїлі щось голосно говорив про “правила гри без правил тутешньої поліції“, дами обмахувалися віялами, ліву частину партеру під нами було цілковито окуповано Товариством приятелів театру “Ля феніче“ на чолі з їхньою президенткою; настроєні вельми рішуче, вони щось там уже починали скандувати на знак протесту; через усю залу було похило натягнуто золотисту линву — з одного боку закріплену на нашому балконі, другий її кінець губився десь аж за драпіруваннями у глибинах сцени, я вичитала з лібретто у програмці, що вздовж цієї линви, певно, мав відбуватися “турецький політ“, залою кілька разів пролетіло прізвище “Кулікофф“, хтось ріденько плеснув, хтось нетерпляче свиснув, декорація являла собою все на світі: площу Сан Марко, хвилі лагуни, Великий Канал, Золотий Палац і багато іншого; Джон Пол Ощирко сів на підлогу в проході між рядами партеру, “є!“, сказав Респондент, водячи біноклем по балконах другого ярусу, дали третій дзвінок, десь праворуч від нас кашлянув Ллойд Веббер, від цього почало гаснути світло, диригентові руки патетично злетіли над ямою, завдяки чому почалась увертюра, вона складалася з безлічі інших увертюр, які лягли одна на одну нашаруваннями, так що мені вдалося розрізнити принаймні з десяток авторів, але гадаю, що насправді їх значно більше.

З першими ж тактами Доктор заснув, звісивши лисіючу голову на груди і дивлячись уві сні на улюблених рибок, довкола нас метушились якісь технічні виконавці з короткохвильовими раціями та в бронежилетах, можливо, чиясь охорона; я розпізнала одну з тем Доніцетті, але рознощиця оранжади виправила мене, шепнувши “bеllо Веllіnі“ (2), в такому разі це могло походити з його опери про Ромео і Джульєтту, проте її не було заявлено в програмці, а я знаю її лише уривками; диригент уже з самого початку завівся настільки, що мало не вискакував з ями, однак, добивши до кінця увертюру, оркестрові довелося негайно залягти, позаяк на сцені сталося один за одним відразу три різнокольорові вибухи (режисерська знахідка Кулікоффа), на щастя, нікого не вбило і навіть не поранило; це дало змогу розпочати нарешті акцію: сцена була переповнена людом, мішанина одягів аж волала несмаком, античні персонажі Вівальді, Монтеверді та Стравинського — в яскравих туніках — доповнювалися середньовічними плащами з “Ріголетто“ і кринолінами з “Травіяти“, дехто з акторів залишався у джинсах, окремі бестії вертілися в самих лише трусиках, ще інші — навіть без них; усе це рухалося, кипіло і хвилювалося, зусібіч прошивалося підсвітками та лазерними променями, над сценою виникали світляні контури Кампаніле і вежі Орольоджіо, сирійських колон, літаючого лева, перевернутої галери, спеціяльні вітрові агрегати нагнітали хвилювання свинцевих вод, кораблі в бухті тріщали і перехилялися, сцена крутилася разом із танцівниками, невтішний Орфей співав свою власну арію з опери глюка, але в неймовірно пришвидшеному темпі, адже слід було встигнути до початку дощу, чорна хмара, нависла над островом Джудеккою, таки проливалася на глядачів дощем і градом (кожна градинка була виготовлена з гірського кришталю буранськими майстрами, містила на собі інакший малюнок і всього їх було чотириста сорок тисяч); ревіли дикі звірі в околицях Дзаттере, але й вони замовкали від Орфеєвого співу, — виконавець головної ролі був доволі грубеньким і мав короткі ноги, навіть просторому чорному плащеві не вдавалося приховати округлість його животяри;

виконувані зі сцени вокальні партії зовсім не відповідали змістові опери, деякі співці та співачки зненацька включалися в гру зі своїх підсадних місць у партері та на балконах; для того, щоб якось тримати акцію в берегах сюжетного русла, режисером було понавигадувано довгі й нудні речитативи, з яких, властиво, ми й довідувалися (попри лібретто в програмці), що ж відбувається у цій перемішаній дійсності. Слід віддати належне, кавалки Різних опер було припасовано один до одного вельми вдало і непомітно, але навіть неозброєному знанням оперового мистецтва вухові було ясно, якими відвертими нитками шита вся ця матерія; під час речитативів публіка робилася неуважною, жлуктила пепсі і хрускотіла солоними паличками, були й такі, що грали в карти або в доміно — щоби не допустити повного розброду в залі, режисер час від часу влаштовував їм нову несподіванку у вигляді вибуху на одному з балконів або люстри, що з розмальованих алегоріями небес починала стрімко падати на голови сидячих у партері, проте бувала зупиненою в останню мить, на висоті якого-небудь метра над головами нажаханих меломанів; “на цій сцені співали Малібран і Патті“, казала я Респондентові в такі хвилини, “і Таманьйо“, доповнював мене Респондент, зіштовхуючи сплячу голову Доктора зі свого плеча, взагалі Респондент був напрочуд зібраний і уважний, майже не відривався від бінокля, почергові арії трьох офіцерів- зловмисників під час співецького змагання справили на Респондента враження чогось добре відомого, і справді, перша з них відповідала арії Поліфема з другої частини “Акіда й Галятеї“, наступна була серенадою Дона Джованні під вікном Ельвіри, а остання — перед- смертною відозвою Симона Бокканегри з фальцетними вкрапленнями від графа Енріко; у будь-якому випадку це було сильніше, ніж переможний виступ товстуна Орфея;

відразу після цього залу пронизав разючий блакитний спалах, підсилений виттям нестерпних, але не міфологічних сирен, що супроводжували надто довге цілування Орфея з на дві голови вищою від нього красунею Ріною, котра, до речі буде зауважити, насправді аж такою красунею не є, та й голос бажає кращого. Улюбленцем публіки виявився натомість Інквізитор — його виконавську майстерність годі заперечити чи спростувати, голос його, вдало спотворений синтезатором, нагадував якесь моторошне крякання і доводив частину жіноцтва до екстазу — в якоїсь вагітної навіть почалися пологи, їх було успішно прийнято незабаром у фойє, хоча більшість присутніх залишилася з думкою, що то чергова режисерська фікція, і новонароджена дитина — чотирикілограмовий хлопчик — насправді була штучною; перша дія завершилася вражаючим хоровим мурмурандо і оркестровим крещендо, частина публіки вже замовляла перекуски в буфеті, коли разом з останніми тактами (Вагнер) впала завіса — темно-зелений оксамит з велетенськими винними і кривавими плямами.

Доктор зоставався сплячим у своєму кріслі, тим часом ми з Респондентом вийшли у коридор і, знайшовши там більш-менш безлюдний закут, почали люто цілуватися, ми стогнали й кусалися, наші язики блукали ротовими порожнинами одне в одного, Респондент припер мене до стіни, він був без окулярів і не бачив, як довкола нас кружляють всілякі пані й панове, поглядаючи в наш бік хто з осудом, хто із ласою заздрістю, якийсь тип, одягнутий найманим убивцею, відверто розглядав нас із відстані десяти кроків, це розглядання впритул здалося мені щонайменше нахабним, і я заплющила очі, щоб не бачити ні цього доморослого Спарафучіле, ні огидної Лайзи Шейли з її фотоапаратом, ні пробігаючого туди й назад в оточенні зграї гостес Даппертутто; ми цілувались як могли — всіма собою, слово честі, це було зроблено куди ліпше від того орфеївського лизання на сцені, наші роти пахли м'ятою, це було грандіозно, ніби штучне дихання, від якого дзвенить у вухах і відвалюється голова, а ноги підкошуються, ми перестали цим займатися лише після третього дзвінка, ледве встигнувши добігти до своїх місць перед самим підняттям завіси. Доктор не спав, “я взагалі не прихильник опери“, заявив Доктор, “але ця річ мені направду подобається“, невдовзі він уже знову рівномірно і глибоко посопував, а проте майже ніхто не звернув на це уваги, адже по сцені стрибав балет “Сексапіллер“, а дует Орфея і Ріни виявився насправді Дуетом Оттавіо й Анни, сильне враження на глядачів УЧИНИЛИ підвішені понад сценою на ланцюгах скляні об'єми, в яких сиділо повно всілякого живого гаддя — крокодили, ропухи, змії, саламандри, ігуани тощо; ці великі скляні посудини загрозливо гойдалися над головами співака і співачки, напевно, символізуючи ту небезпеку, яку готував для них дальший сюжет опери, одна з віолончелісток при цьому зомліла і її, разом з інструментом, спазматичне затиснутим між ногами, витягнули кудись за лаштунки; опритомніла вона тільки після чергового електричного розряду громів і блискавок з наступним шоком для більшої частини публіки, Респондент скинув зі свого коліна руку сплячого Доктора, “це вже занадто“, буркнув Доктор крізь сон, вистава тривала, троє друзів-негідників уже забивали баки знайомим куртизанкам, насправді то були ніякі не Карамбольйо, Пантальоне і Ґалілейо, а також не Смеральдіна, Кляріче і Розалінда, а Альфонсо, Ґульєльмо і Феррандо вкупі з Дорабелльою, Фйорділіджі та Деспіною, і кожен, хто любить “Cosi fan tutte“, міг легко це розпізнати; ліва частина партеру, викуплена Товариством приятелів театру “Ля феніче“, безперервно протестувала свистом і скандуванням, а віце-президент Серджіо Камероні навіть розкрив над собою величезну парасолю з коловим написом “Геть з Опери шоу- бізнесі“, парасоля бувала особливо помічною у випадках чергового атмосферного потрясіння; потім сталося щось жахливе — на сцену було випущено безліч (понад шістсот) напіводягнутих хлопців і дівчат, які в супроводі хору друїдів з беллінівської “Норми“ почали творити велику любосласну гру кожного з кожним і всіх з усіма, вони спліталися і розпліталися, схрещувалися і скліщувалися, повзали й лазили, і лизали теж, це було якесь таке хтиве муравлисько, багаточленне тіло, просякнуте вологою й ніжністю, хористи ледь витримували, Товариство приятелів уперше затихло, тілесна жага таки перекинулася на глядацтво, зала набрякла стогонами, зойками і закличними жіночими повискуваннями, глухо вовтузилося щось у партері, з деяких балконів летіли частини дамського одягу, друїди набирали дедалі вищої магічної сили, я й сама ледве стримувалася, Докторове сопіння чимраз більше збуджувало мене, і все працювало на режисерську ідею: лазери, комп'ютери, світлові спалахи звідусіль, три чаклунські оркестри, дві тисячі живих виконавців на сцені та поза нею і ще три з половиною тисячі в глядацькій залі, — все, все, все працювало в єдиному пориві до спільного і великого оргазму, але саме в цю мить, у передмить одночасного і нестримного завершення епізоду, позаду нас рипнули двері, озирнувшись, я побачила силует когось, хто ступив на наш балкон, мені здалося, що то бачений в антракті найманий убивця, але я не мала певності, бо, повторюю, бачила тільки силует на тлі дверного прорізу, а проте щось підштовхнуло, змусило мене крикнути “будь обережний!“, і Стах (закреслено) Респондент ніби все відразу зрозумів: у спину йому летів ніж, і куля, пущена з пістолета, і капсуля з ціяністим калієм, і голка з кураре, і двоє гевалів, зодягнутих у шати венеційських найманих убивць, підкралися ззаду, щоби його задушити голими руками або шовковим шнурком, або шкіряною шлейкою, або перерізати горло щербатою бритвою, це була його смерть, я не знаю навіщо, кому це потрібно, вони таки розшукали його в цьому перелюдненому театрі, вистежили, саме тут, де майже всі ходять у масках і де безліч разів помирають на сцені, — Респондент перемахнув довгими ногами через балкон і, на тисячну частку секунди повиснувши у сповненому мерехтінь і випарів просторі, вхопився обіруч за натягнуту для “турецького польоту“ линву й тоді, високо задираючи голову, щоб не втратити окуляри, та час від часу пригальмовуючи над завороженою внизу публікою, пустився з'їжджати в напрямку сцени, прожектор відразу знайшов його і не випускав, герої масового перелюбства вже розповзалися врізнобіч, коли Респондент зістрибнув на кін десь у глибині сцени, за драпіруваннями, щось тяжко гепнуло до підлоги, публіка вдарила “bravo!“, a триста фанфар сповістило продовження дії.

Я чула, як тут, поруч зі мною, вони скрегочуть зубами, як лаються і сваряться між собою, від них несло часником, потом і сумішшю дорогих дезодорантів, з уривків їхніх фраз я виснувала що вони спробують пробратися за лаштунки, аби там усе-таки прикінчити Респондента, я, можливо, й не мала на це права, але наважилася в такій ситуації вдатися до засобів (3)


1. Тут, здається, процитовано арію Дона Джованні з однойменної опери Моцарта: “Виходьте-но вперед, манірні маски“ (Італ.).

2. “Чудовий Белліні“ (італ.).

3. На цьому фрагмент уривається.

(17)

...тому я займаюся театром. Якби не це — я торгував би нерухомістю чи вирощував на фермі цесарок. Але мені дано творити дійство. Для того, аби побачити все чи почути все у моїх виставах, треба мати сто пар вух. І будь-якого іншого органу бажано мати по сто. Бо я даю тисячу паралельних дійств. Охопити все це водночас людина безсила принаймні через фізіологію, може, й через інші причини. Тільки я на своєму режисерському пульті, обставлений моніторами і дзеркалами, можу сприймати — ні, також не все — але, сподіваюся, бодай значну частину — відсотків так на десять — того, що сам задумав і пустив у дію. Цікаво, чи Бог такою ж мірою спроможний контролювати запущений ним у дію Всесвіт [сміється].

Тому будь-яке зі свідчень — очевидців ? — про події в театрі “Ля Феніче“ 8 березня ц. р. на прем'єрі моєї вистави “Орфей у Венеції“ аж ніяк не може бути вичерпним, навіть моє власне, яке разом із тим є все-таки найповнішим. Я мушу зупинитися на цьому епізоді докладніше через те, що в обіг запущено десятки, коли не сотні, спекуляцій з його приводу. Особливо багато галасу даремно навколо тих двох трупів у фіналі цієї історії. Для мене це вже обернулося деякими поважними неприємностями, що їм на разі не видно кінця. Маєте перед собою зацьковану жертву поліційних протоколів і слідчих експериментів [сміється знову]. Виявляється, слідчі теж мають право на експеримент, не тільки режисери! [сміється вже веселіше].

Певна фундація, про яку я раніше нічого не чув, звернулася до мене з ідеєю робити їм оперу у Венеції.

Мовляв, на початку березня відбуватиметься якийсь вирішальний для долі людства семінар, до участі в якому запрошено самих лише зірок. Принагідно зауважу: зірки виявилися підозрілими, бо жодне з імен учасників мені не сказало нічого. Але це дрібниця. У той же час і в тому ж місті проводиться ще одна прецікава акція — така собі напівтаємна конференція трансконтинентальних мафійних структур, але, як це й буває завжди, саме під виглядом нібито конференції по боротьбі з мафійними структурами. Зрештою, не говоритиму зайвого — ви мене розумієте [ усміхається]. Для перших і для других — маю на думці семінар і конференцію — мені пропонують робити оперу. Я довго відмовлявся, зв'язаний кількома попередніми угодами в інших містах, але сума гонорару була такою... Це при тому, що мене, як ви знаєте, не здивуєш ніякою сумою.

Я справді звик до страшенно високих гонорарів. Я міг би вкладати їх у бізнес, торгувати кокаїном, наприклад, чи вирощувати в мушлях перлини. Я був би одним із найбагатших підприємців у своїй галузі чи в багатьох інших галузях. Нарешті, я міг би цілком по-житейському давати раду своїм гонорарам, я міг би накупити діамантів для Апекс чи цілий парк автомобілів для неї ж... Але я — створіння звихнуте [сміється]. І знаєте, на що йдуть мої гонорари? На мої ж таки вистави! За кожен новий ефект, за кожну фантастичну ідею, за кожний привід для вашого глядацького здивування я розплачуюся власними грошима. Алекс мудро каже, що колись ми підемо з торбами. І все-таки вона розуміє мене. Коли ми зустрілися вперше, я сказав їй так: “Жінко, ти на двадцять два роки старша за мене, але будь зі мною поруч завжди!“ З тієї хвилини ми ніколи не розлучаємось [запалює сигарету].

Сума, що її мені пообіцяли у Венеції, давала змогу Робити оперу, якої ще не було. І всупереч цьому я вирішив робити її з тих опер, які вже були. У вересні минулого року ми з Алекс уперше побували всередині т'еатру “Ля Феніче“. Уся ця внутрішня розкіш, це золото, ці мальовила, ці різьблені аркади, інкрустовані ложі й балкони, — все це Алекс визнала надто старомодним і нав'язливим. Я не мав права не шанувати її думку. Працювати в таких театрах нелегко вже хоч би з причини їхньої надто стійкої задушливої атмосфери. Ми з Алекс називаємо такі ситуації “нафталіном“. Вихід залишався один — повне внутрішнє переоблаштування театру (виділені фундацією кошти дозволяли навіть ц е). Забагато пилюки назбиралося в цих оксамитах протягом століть! [криво всміхається]. Я пішов би на це, незважаючи навіть на протести цього дурнуватого Товариства театральних приятелів! Є у Венеції таке істеричне збіговисько всіляких аристократів, що пустилися берега. Але це не важливо.

Ми вийшли з театру і почали кружляти містом. Аж тоді я зрозумів: усе мусить залишатись, яким є. Так, бо інакше в мене не вийде Венеції! Цього претензійного накопичення предметів і розкоші. Цієї антикварної плісняви і абсолютного несмаку. Бо я справді не бачив потворнішого міста, але ви мусите мене знати: завжди і всюди я шукаю саме потворність. Саме вона приваблює мене і додає бодай трохи глузду моїм безглуздим ідеям [жартує]. Усе разом — сморід води, запах жінок, вмираючі будинки, трава в щілинах між каменями, дешеві притони, сентиментальні перекази, кожному з яких тут вірять більше, ніж Біблії, напівзотлілі книги, водянисті вина, вогкі стелі, атласні подушки, пляшки тисячі калібрів, голуби, туристи, повії, привиди — вся ця суміш лягла своїм нестерпним баластом на дно моєї майбутньої опери, задушливої й вологої. Мені вдалося переконати Алекс. Вона взагалі майже не втручається в мою роботу. Прем'єру було призначено на березень.

Я витиснув усе, що міг. Моя опера явила собою видовище настільки вбивче, що навіть Саварі з його “Чарівною флейтою“ на Брегенцькому фестивалі не йде до порівняння, а там було на що подивитись! Я грав ва-банк. Якщо б у Венеції я потерпів fiasco [сміється], то назавжди покинув би театр і самого себе, а решту вже не своїх днів робив би щось цілком інше, як наприклад, продавав би старі хмарочоси чи збирав поштові марки.

Я переслухав близько п'ятисот опер. Щодня ходив начинений аріями та дуетами, вночі мені все це снилось, я комбінував і мікшував, але вже невідомо що — чи уламки переслуханих опер, чи уривки перебачених снів. Щоранку Алекс подавала мені в ліжко одне яйце, зварене нам'яко, і велику склянку помаранчевого соку. Вона стежила за тим, щоб у палаці, який ми винаймали, не було протягів. Щоб жодна з моїх ідей не вилетіла через кватирку! [махає руками, ніби крилами]. Добір виконавців теж не проходив як-небудь. Я передивився і, що називається, перемацав кілька десятків тисяч сопрано, меццо-сопрано, танцівниць, тенорів, басів, кастратів, диригентів, піротехніків, програмістів, дресирувальників, костюмерів, хористів... Пізніше був цей жахливий роман зі Смеральдіною, з якого Алекс просто-таки видряпала мене. Я залишав тих виконавців, котрі спромоглися розуміти, чого я від них добиваюся. Хоч я й сам цього довший час не знав [жартує]. Іноді я просто божеволів з розпачу. Дві тисячі людей стояли переді мною, чекаючи розпоряджень, а мені хотілося лише одного — сховати обличчя в картату спідницю Алекс і виплакатися [хитає сумно головою]. Безперечно, в такі хвилини я мусив мати вигляд повного ідіота. Ось такий! [корчить гримасу]. 21 листопада я потрапив на Festa della Madonna della Salutes (4), і мені здалося, ніби дещо я побачив. Це означало, що все треба починати спочатку. Жодна з моїх попередніх ідей не годилася для втілення нової концепції. Наші гроші танули на очах. Дехто з виконавців зрадив мене і перекинувся на інші проекти. До того ж, з Австралії прийшло повідомлення, що наш будинок згорів від удару блискавки (підозрюю довгі руки Товариства приятелів “Ля Феніче“!). А Смеральдіна сказала мені, що завагітніла. Поки я розшукував через Бангкок свого адвоката, а через Монреаль — свого психоаналітика, настало Різдво, і вся команда зажадала від мене розпустити їх на вакації. Я задумав покінчити з усім цим у доволі традиційний спосіб, однак чутлива в усьому, що стосується моїх настроїв і намірів, Алекс устигла ножицями перетяти шнурок, на якому я щойно почав гойдатися, намацуючи носаком звабливе ніщо порожнечі. Діялося це в тому ж таки театрі “Ля Феніче“, на одному з балконів четвертого ярусу. Пізніше саме ц е й епізод народив у мені ідею з линвою для “турецького польоту“, і саме з цього балкону я протягнув її в заглибини сцени. “Ти не смієш!“ — казала мені Алекс. Як вона мала рацію!

У січні я на тиждень-другий злітав до Австралії, де на останні гроші купив новий будинок. Алекс була страшенно задоволена ним. До того ж, виявилося, що Смеральдіна брехала про свою вагітність — якщо вона й завагітніла від когось, то не від мене, а від одного з кастратів. Він мене ж могла завагітніти хіба що Кляріче, але вона мовчала на цю тему, хоч Алекс давно було відомо про все, і вона мені простила.

Обставини змінювалися на краще, карнавал набирав розмаху, я вже розумів, що повинен робити. Мій режисер повірив у себе. Тож коли настав Тлустий Четвер 25 лютого, моя опера відбулася в мені. За три дні перед прем'єрою я почав робити її в театрі. Часу було не так вже й багато [сміється]. Виконавців тримали купи лише обіцяні їм фантастичні суми. Не все клеїлося з бенгальськими вогнями і розкладними декораціями. Не вистачало двох-трьох каналів для одночасного пропливання потрібної кількості старих кораблів. Морське чудовисько, виловлене на моє замовлення в затоці Таранто ще два місяці тому, втекло під час перевезення з острова Кйоджа і почало сіяти жах у водах лагуни. Автентичний Голос Еврідіки, записаний мною цифровим способом неподалік Дельфів у Греції, було випадково стерто якимось недоноском з технічного персоналу. На додаток я став жертвою кількох неповнолітніх кіберпанків — у комп'ютерах завівся виведений ними вірус “Паганіні“, який майже все пожер. З цих та багатьох інших причин я зміг показати лише половину задуманого. Але й цього було достатньо, аби по закінченні прем'єри, коли ошаліла від захвату публіка всьоме вимагала моєї з'яви на сцені, і від її одностайного ревища двигтів і розхитувався не лише театр “Ля Феніче“, а й увесь сестьєре Сан Марко, Алекс, витираючи своєю хустинкою моє спітніле чоло, промовила: “Я пишаюсь тобою, Мет!“

А пишатися було чим! Я чудував як ніколи. Стільки вогню, світла і води, цих улюблених мною стихій, ще не було в жодній з дотеперішніх вистав. Я перевертав човни і підпалював палаци блискавкою, вистрілював з аркебузів та гармат живими квітами і мертвими голубами. Вибухи траплялися не лише на сцені, а й серед глядачів, де, зрештою, перебувало з кілька сотень підсаджених мною ж виконавців. Кожен вибух розсипався навсібіч медовими й винними бризками, а на його місці в повітрі зависали об'ємні зображення венеційських пейзажів, небес, віддзеркалень. Половину сцени займав виліплений зі справжнього тіста і розсічений навпіл tortellino (5). У ньому замість начинки перебував оркестр із тридцяти семи музикантів — група смичкових майже у повному складі', [регоче].

Мушу визнати, що серед присутніх трьох тисяч глядачів, з яких найпочесніші місця належали учасникам і гостям обидвох підозрілих зібрань, було чимало невдоволених. Існує така верства шанувальників опери — всілякі сумнівні аристократи, — які завжди обурюються тим, що я роблю. Голоси виконавців і справді були ледве чутні, не всі півноти вдавалося їм виспівати, та й оркестр не завжди встигав за зміною декорацій, до того ж, розсварившися ще в лютому з головним диригентом, запах одеколону якого нервував Алекс, я змушений був призначити на його місце відповідно підготовленого робота. Напередодні прем'єри мені привезли його з Японії. Однак перед самим початком вистави бідолашного “Герберта“ коротнуло, певно, далася взнаки венеційська вологість. Таким чином, оркестр був некерований. Лише для видимости я поставив перед ним на пульті запасного жонглера, котрого попросив якомога енергійніше вимахувати руками, щоб у тих, які зможуть бачити його, складалося враження, ніби він от-от полетить. Проте меломанів усе це злостило. Навіть написані мною речитативи, в які було вкладено стільки добірної фантазії, не рятували справу. У перерві я вже відчув, як виразно запахло провалом. Дехто з підсадних, забігши до мене після першої дії, інформував: серед публіки шириться ремствування, підсилюване тим, що не всі однозначно сприймали вибухи, зливи, западання крісел під землю і пронизливий березневий вітер з гір. Я зібрав на коротеньку нараду верховного Інквізитора, головного гідравліка, третього асистента по летючих конструкціях і відповідального майстра-каніфольника. Другу дію вдалося розпочати трохи жвавіше, а надувні крокодили, пітони і дракони, дотепно керовані за допомогою радіохвиль, стали безумовною окрасою першого епізоду. Запахло кров'ю [сміється]. Моєю теж.

Предметом моїх найвищих амбіцій, радостей і терзань була велика еротична сцена за участю майже всіх виконавських сил. Я півжиття мріяв про її вирішення на одній зі світових сцен, а тепер побоювався, що вона може продерти всю тканину вистави, блиснувши її передчасною вершиною. Проте Алекс казала мені: “Роби! Роби або вмри, Мет!“. І вона мала рацію.

Я саме розшнуровував корсет на Розалінді, яка знічев'я заскочила до мене поміж двома своїми виходами, коли запримітив на восьмому екрані дещо непередбачуване. Не відомий мені молодик спускався через усю залу по линві з надто добре відомого мені балкона четвертого ярусу. Це не був підсадний виконавець. Я вперше бачив його. Я тут-таки дав радіозапит до всіх асистентів і помічників, але ніхто не знав нічого. Якби ми не так барилися, підмайстер по світлу ще встиг би скосити його лазером. Гадаю, публіка зрозуміла б таку імпровізацію. Однак ми витратили кілька секунд на безплідне з'ясовування. Незнайомець набирав чимраз більшої швидкості. Правду сказати, я сподівався, що він зірветься сам собою — з таким свистом проносився він над залою, наближаючись до сцени. Від цих італійців ніколи не знаєш, чого сподіватися. Я вигнав геть розшнуровану Розалінду і, кусаючи лікті, дав наказ Орфеєві та Асклепіо перейняти незнайомця, коли той зістрибне з линви у глибині сцени, і негайно передати до рук пожежників або інквізиторів. Проте лінивий Асклепіо на цей момент вже аж ніяк не встигав добігти з гримерної, що було чудово видно з п'ятого екрану, коротун же Орфей так неоковирно кинувся назустріч летючому порушникові, що, перебігаючи з третього екрана в четвертий, налетів грудьми і животом на витягнуті вперед ноги останнього. Той саме зістрибнув з линви. Зіткнення випало не на користь Орфея. Він лише здавлено хлипнув і загримів на підлогу. Без пам'яті і притомності.

Назрівала катастрофа. Фанфари вже сповістили про неї. Попри всі інші невдачі цієї прем'єри, я втратив ще й виконавця головної ролі. На щастя, глибину сцени було задрапіровано. Публіка ще не бачила того, що сталося. Я вагався лише коротку мить, а тоді дав команду відтягнути за лаштунки пузате Орфеєве тіло і спробувати поставити його на ноги. Тим часом упіймати прожектором непроханого виконавця і показати його всій залі. Хай він буде сприйнятий як задум, як мій задум...

Я отямився через добрих п'ять — вісім хвилин. Вистава тривала без жодного збою. Оркестр нарешті спіймав потрібний темп. Орфей виконував чергову з належних йому арій. Тільки це був інший Орфей, новий. Той, що злетів на сцену з-під самого склепіння. Він увійшов у дійсність моєї опери, як до себе додому. Легко впізнавав музичні фрази і невимушенo входив у них. Більше того, оркестр пішов за ним. Його спів нарешті дав лад цим розрізненим і себелюбним віртуозам. Вони слухали його і ступали слідом, ніби найлагідніші звірі. Звідки він узявся?

Тепер я вже схильний думати, що він прийшов того вечора, аби врятувати мене. Його теплий баритон, не надто сильний, але дуже виразний і своєрідний, його пластика й міміка, рухи і жести безперечного Орфея, його здатність блискавично орієнтуватися в перебігові подій на сцені і діяти так, як вимагає того мій задум та моє лібретто, — все це і стало причиною того майже істеричного успіху, що потряс стінами “Ля феніче“ і всього сестьєре Сан Марко відразу ж після фінальних акордів моєї опери (схрещує руки на грудях}.

Він був перший, хто вніс душу в цю механічну виставу. Я майже впевнений, що він є справжнім Орфеєм. Бо я надто довго мучився, щоб викликати його з небуття. Я вже не вірив, що мені це вдасться. Але з моїх мук виник у найтяжчу хвилину він, мій матеріялізований сон, моє венеційське збожевоління. Зараз мені вже здається іноді, що то був таки мій задум, що я від самого початку збирався це зробити. Можливо, Алекс мені підказала.

Сім разів ми виходили з нею на оплески. Звідусіль сипалися квіти. Навіть вони, ці нестерпні деграданти з Товариства прихильників, аплодували мені. Витираючи моє спітніле чоло, Алекс говорила; “Я пишаюся тобою, Мет!“. “Інакше я займався би чимось не тим, — казав я. — Збирав би старі атомобілі. Продавав би декоративні дерева“. Ми хотіли розшукати його і вивести на сцену. Він сидів за лаштунками на сходинці картонного палацу й тер вологі скельця своїх окулярів. “Це було фантастично, сер!“ — подав я йому руку. Він одягнув окуляри і, мабуть, упізнавши мене, нічого не відповів. “Ми хочемо запросити вас на вечерю“, — сказала моя практична Алекс. “На жаль, мене чекає інша вечеря“, — відказав він. І ми все зрозуміли. Його справді чекали деінде. Олімпійські боги на своєму бенкеті, приміром.

Але вас, я розумію, вас цікавить зовсім не це. Ви досі вважаєте мене причетним до тих двох мерців, знайдених після прем'єри у вестибулі театру, одного ліворуч, а іншого праворуч від входу. Що ж, я справді причетний [сміється]. Як причетний кожен добрий митець до вигадуваних ним ситуацій. Уявіть собі цей тлум, цю кількатисячну публіку, в масках, обсипану гіпсом і білилами, в одягах різних часів та країн. Вони шаліють від моєї вистави. Це щось на грані психозу. Це моя перемога над Венецією. І якщо при цьому в когось не витримує серце, і він падає під ноги іншим, то вважайте, що йому востаннє в житті не пощастило. І нічого загадкового в цьому не бачу. Навіть якщо таких невдах виявилось аж двоє. Навіть якщо обидва були в одязі найманих убивць. Чи, може, я помиляюся?..

(Передруковано за книгою: “Містер Шок. П'ять монологів Метью Несамовитого“).


1. Тут, здається, процитовано арію Дона Джованні з однойменної опери Моцарта: “Виходьте-но вперед, манірні маски“ (Італ.).

2. “Чудовий Белліні“ (італ.).

3. На цьому фрагмент уривається.

4. Традиційний венеційський карнавал пам'яті чудодійного вибавлення міста від епідемії чуми в 1630 p. (Божа Матір Оздоровлююча).

5. Італійська страва, щось на кшталт вареників або, швидше, пельменів.



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.