Андрухович Юрій

ФРАНКФУРТ, P.S.: ЛІМОНОВ - Андрухович Юрій

Щиро кажучи, я не збирався писати про цьогорічний Франкфуртський книжковий ярмарок, тим більше зараз, коли від моменту його відкриття минув уже місяць і в нашій пресі так чи інакше з'явилися деякі свідчення з місця події.

До того ж — про що я мав би писати? Про недопущену до свята російську журналістку Анну Політковську, авторку виданої в Німеччині книги „Друга чеченська“? Про досить одностайну і досить ядучу (але виключно кулуарну) критику німецькими господарями незугарно-претензійного за дизайном „російського павільйону“? Про неминучі млинці з кав'яром і водкою — методу старовинну й перевірену, що нею дяки Івана Грозного ще в XVI ст. купували з тельбухами західних дипломатів?

Чи, може, не дивлячись на „рік Росії у Франкфурті“, — про феєричний, ні з чим не зрівнянний успіх відразу двох далеко не російських письменників, з яких першого звати Дітер Болен, а другого Мухаммед Алі?

Якось не хотілося.

Отож, я й не писав би, якби згодом мені не трапився цей відкритий лист. Усе, що Едуард Лімонов написав за останні роки, викликає в мені (перепрошую за високий стиль) близький до захоплення трепет. Я полюбив цього автора, незважаючи на його — назву це так — партійну приналежність.

Мабуть, повністю це лімоновське „Звернення до організаторів книжкового ярмарку у Франкфурті“ все-таки можна відшукати де-небудь в Інтернеті. Мої зусилля, щоправда, виявилися даремними, але бажаю успіху всім зацікавленим. При цьому не втримаюся від цитування найгостріших, на мій погляд, його, цього звернення, пасажів. Що більше — дозволю собі час до часу їх коментувати від — як це називають вітчизняні словоплети старого гарту — першої особи.

На самому початку листа Лімонов дає зрозуміти, чому він не може приїхати до Франкфурта: „...російська влада не впустить мене назад у Росію. Це зручна для неї нагода позбутися небезпечного письменника і лідера популярної партії“. (З „популярною партією“, здається, перебір, але в цьому він увесь — її лідер, такий уже він є). „Тому я не можу й не хочу покидати мою Батьківщину, — пише Лімонов. — Не хочу стати вимушеним вигнанцем та емігрантом. Я вже був ним 20 років“.

Далі він позиціонує себе щодо більшості своїх колег у нинішньому громадянському баговинні: „Нудьгувати ви не будете. Замість мене міністерство культури РФ привезе до вас бригаду веселих коробійників — торговців розважалівкою. 100 письменників або 200 письменників, себто декілька тонн письменників, відвантажить офіційна Росія офіційній Німеччині. Тож заміна мені знайдеться“.

Далі виникає саркастично-сардонічний образ найофіційнішого в „офіційній Росії“ держслужбовця: „До того ж обіцяв до Вас приїхати сам Пан Президент Путін, надзвичайно обізнаний у культурі та книгах, колишній підполковник КГБ. Найімовірніше, він розповість Вам про Пушкіна“.

Насправді Путіна у Франкфурті, здається, таки не було. Зате був Шрьодер у Єкатеринбурзі, й вони удвох, як завжди, обіймалися, старі друзяки, старі рубаки, професійний адвокат і професійний — що там у нас римується з адвокатом?..

Опис путінської Росії, що його Лімонов розгортає у кількох наступних періодах, настільки ж правдивий, наскільки й безжальний: „Це жахливо неправедна держава. Народна власність була захоплена у 90-ті роки радянською номенклатурою. Тому в Росії немає середнього класу, а є дуже багаті, їх кілька тисяч, і дуже-дуже бідні. У нас 76 мільйонів злидарів у країні, нужди в нас більше, ніж у найнужденнішій країні світу. У нас мільйони бездомних і три мільйони безпритульних дітей“.

Звісно, саме таких наголосів від Лімонова-політика і слід було сподіватись. Його активне і, радше, че-геварівське лівацтво значно послідовніше й чесніше, ніж вельми сумнівна „лівизна“ наших піджаково-краваткових українських комуністів з їхньою все ще неослабною й від того ледь не собачою любов'ю до тієї ж таки поліційно-номенклатурної Росії, з їхнім пуделівським зазиранням у холодні очі колишнього підполковника. Але це так собі, принагідно.

Але що виявляється цілковитою несподіванкою, принаймні особисто для мене, — це позиція Лімонова щодо Чечні: „Війна повинна бути зупинена. Чечні повинна бути надана незалежність“. Отже, письменник незаперечно відходить від засад войовничого збирання земель. Можливо, це раптово пережите за спільними тюремними ґратами Лефортова відчуття глибинної спільності з польовими командирами? Те, що я наважився одного разу назвати функцією опору?

Натомість Лімонов чудово бачить, які переваги від цієї „безконечно переможної війни“ має та ж таки російська влада: „Під приводом війни з чеченським сепаратизмом придушені особисті права людини. Придушені свобода зібрань, свобода вуличних маніфестацій, свобода слова вкорочується щодня, громадян піддають обшукам і перевіркам на вулицях і вдома по всій Росії. В Росії є політичні в'язні“. На тему останніх йому справді є що сказати: „Відсидівши у трьох російських в'язницях і в таборі, я на власні очі переконався, що до переважної більшості звинувачуваних упродовж перших днів арешту застосовуються тортури: і просто побиття, і витончені знущальні муки. Що більше, у в'язницях існують „прес-хати“, а в таборах — „карантини“, де ув'язнених так само піддають насильству, вимагаючи написання „щиросердих зізнань“ і „явок з повинною“ — доносів на своїх друзів“.

Боюся, що й подальша заувага аж ніяк не належить до риторичних перебільшень і згущувань: „У країні підтримується атмосфера страху. Росію залякали, наче у сталінські часи, „процесами“. Процеси проти вчених, нібито шпигунів, проти тих олігархів, чиє майно, ніби в античному світі, збирається привласнити влада, процеси проти інакодумців“.

Остаточний заклик Лімонова — анулювати рік Росії на Франкфуртському ярмарку — залишився коли й почутим (а серед німецьких журналістів його лист набув значного поширення), то, ясна річ, нездійсненим. Ще один штрих до історії вічного протистояння системи й окремо взятої особистості.

Цього разу система виявилася міждержавною, транснаціональною, глобальною. Всередині її все вже давно поділено, про все давно домовлено, і на все давно заплющено очі. Її складові частини взаємно корумповані, на чому вона й тримається. Коли вони зі своїми гумовими посмішками тиснуть одне одному руки чи обіймаються, ця взаємна корумпованість аж волає про себе. Президент Росії мав рацію, коли 25 вересня 2001 року заявив перед бундестагом, що холодна війна закінчилася. Він, щоправда, нічого не сказав про те, що тут-таки почалася нова війна — з тих, які розпочинають без оголошення і провадять „до останнього знищеного ворога“.

Під час книжкової виставки у Франкфурті цього, здається, так і не зауважили.