Андрухович Юрій

Ерц-герц-перц - Андрухович Юрій

Острів Кавказ, який лежить поміж Індією та Скіфією,

є найвищим островом світу з гірськими вершинами.

Звідтіля доктор Фауст розглядав різні землі і далі морські.

Там росте стільки перцевих дерев, як у нас ялівцю...

1

З родинних переказів найдовше зберігаються ті, що виглядають найменш вірогідними.

Дванадцятилітньою дівчинкою моя бабця Ірена Скочдополь побачила ерцгерцога Франца Фердинанда у відкритому автомобілі. Супроводжуваний кавалерійським ескортом та напружено-цікавими поглядами незліченних мешканців Станиславова, що вишикувались обабіч вулиці Романовського, чи то пак Romanowskigasse, спадкоємець австро-дунайського трону з дружиною й кількома віце-спадкоємцями на задньому сидінні особистого, скажімо, „лорен-дітріха" відбував у напрямку залізничного двірця, звідки вечірнім експресом повинен був рушити на Чернівці. Зрештою, чому обов'язково на Чернівці? Розглядаючи нині на дозвіллі облізлу мапу цісарсько-королівських сполучень, приходиш до тверезого висновку, що шлях на Чернівці аж ніяк не був оптимальним. Здогадуюсь: ерцгерцог з родиною поїхав іншим маршрутом — попри нафтоносні урочища та сірководневі лікувальні джерела, минаючи просяклі дощами і грибними запахами нетрі Чорного лісу, на Моршин, Стрий, Гребенів, а далі стрімко на південь, аби, з настанням темряви занурившись у предковічний і споночілий шум Ґорганів (Бескидів?), наступного ранку виринути вже на теренах Альфельду, Великої Угорської рівнини, себто корони, де вже чекали на нього Обуда, Буда і Пешт з прірвою винарень, вогнистими наїдками та чуттєвою музикою. Життя тривало. Кінцевим пунктом подорожі було Сараєво.

Але повернімося до дванадцятилітньої дівчинки, вихованки сестер василіянок, дочки зрутенізованого судетського німця-напівчеха (були й такі), яка вельми любила ходити до фотопластикуму, вишивати хрестиком і читати посібник з астрономії в популярному викладі Каміля фламмаріона. Її враження від побаченого з вікна татової веранди ерцгерцога, чи, по-українськи кажучи, архикнязя, звичайно вписувалися в декілька лаконічних штрихів.

Липневе надвечір'я, п'ята пополудні, недавній дощ прибив пилюку навколо і відсвіжив рослини та камені. Обидва хідники уздовж вулиці заповнені громадянами міста, котрі вітають монарших осіб хустинково-прапорцевими помахами. Блискуче напуцовані (достоту як у пожежників) шоломи кавалеристів, такі ж лискучі, гладко вгодовані і майже дресировані коні. Млява (чому млява?) рука Фердинанда звисає на дверцята, вона існує сама по собі, окремо від тіла, час від часу скидаючись, аби махнути у відповідь. Пані архикнягиня в „югендштільному" віденському капелюсі з надмірностями, з обличчям під вуалькою, проте з вгаданою всіма присутніми материнською посмішкою. Дивна річ — бабця, що сама тоді була дитиною, не запам'ятала нічого суттєвого про Фердинандових дітей. Іноді щось невпевнено розповідала про матроське убранко на одному з них, але це, як мені здається, були вже нашарування того ж фотопластикуму чи пізніші — кінематографа...

Решту домальовую сам. Головне в моєму проекті — легіт, надвечірній вітерець, літання тихих ангелів, і він надає всьому якогось нетривкого, ледь розтріпаного вигляду, все майорить і тріпоче — плюмажі на драгунах, пера на жандармах, бунчуки, хвости і гриви, чуби на непокритих головах християн і пейси на юдеях, вишивані рушники і навіть одна синьо-жовта стрічка, а також безліч інших стрічок і, як уже було відзначено, прапорців та хустинок. До розваги допущено всіх — і навіть пані Капітанова, відома в місті божевільна гіґієністка, що на кожному кроці, стало і привселюдно прала свої незліченні лахи, і навіть старий Олійник, що сто років поспіль ремонтував парасольки і пив пиво, і навіть гімназіальний професор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов, — усі вони присутні в цій надвечірній ідилії, під невидимими крилами імперії. І жодного тобі анархіста, жодної спроби замаху, самоофірного бомбометання, жодної стрілянини, жодного таємного гуртка і нелегального клану — світопорядок здається єдино можливим, певним і непорушним, імперія вічною, а терорист Січинський уже від кількох років мешкає десь в Америці — там, де й належиться жити всім на світі терористам і збоченцям.

Тогочасні фотографи, здається, не лишили свідчень, які б могли спростувати чи підтвердити зображену мною картину. Епізод з візитом та подальшим від'їздом Фердинанда так і залишається епізодом — без жодного повчального змісту чи бодай анекдотичного ефекту. Залишається тільки настрій, мимобіжне враження, impression, присмак — а це речі настільки суб'єктивні, що годі вив'язати з них якесь вартісне світоглядне узагальнення. Вдамося ж до речей об'єктивніших.

2

Ставлення галицьких українців до старої Дунайської монархії було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним. Ця іронія починалася на рівні цісаревих портретів у багатьох українських вітальнях (і звичайно в обрамленні традиційних рушників, як і портрет Шевченка поруч), а закінчувалася цілком безглуздим і тому безпечним москвофільством.

З усіх елементів неминучого майбутнього вибуху, якими просто таки була начинена Австро-Угорщина в силу свого суперечливо-клаптикового характеру, український був найменш вибуховим. Не означає це, що не був вибуховим цілком — приклад уже згадуваного студента Січинського, котрий досить рішуче і без особливих розкольниківських терзань покінчив із намісником Галичини графом Потоцьким, принагідне осиротивши дев'ятьох дітей останнього, свідчить усе ж, що „і ми були не пальцем роблені". Але загалом і ця кримінальна історія носила не так антиавстрійський, як антипольський характер (черговий епізод одвічного і взаємно виснажливого українсько-польського „око за око, зуб за зуб").

Апологія небіжки Австрії („мамуні Австрії", як жартували ті ж іронічні галичани) для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. Гадаю, вже тільки за це найясніший Прохазка, цісар Франц Йосиф І, заслуговував би на Нобелівську премію ноосфери, якби така премія присуджувалась посмертно і взагалі присуджувалась.

По-друге, всередині самої збереженої мови завдяки цій найлегковажнішій з імперій зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, починаючи „фаною", „фертиком", „фриштиком" і „фарфоцлями", а закінчуючи майже сакральним „шляк би його трафив". І що я, український письменник, робив би нині без цих германізмів?

По-третє, саме завдяки їй, цій неіснуючій нині бабуні, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не-примирного й непоєднуваного. Через оцю свою клаптиковість і мішаність, через причетність — біологічну й історичну до всього і вся на світі вона явила собою справжній „цирк аномалій", рухому колекцію екзотів і потвор. Вона змушена була обрати для себе свободу і плюралізм, даючи притулок практично всім — від хасидів до старообрядців, від таємничих караїмів до цілком буденних марамороських циган — переслідування за расовими, національними чи релігійними ознаками вона почала згортати, либонь, першою.

По-четверте, вона зберегла нам архітектуру — інакшу, різну, зберегла інакші міста, зберегла право стійкості за цими містами, внаслідок чого вони вперто не хочуть руйнуватися попри всі передумови для руйнування і завдяки цьому мій Станіславів усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою.

Нарешті, по-п'яте, — вона відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов'ю до його ніжного смеркання. Подумати тільки — були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією. На початку століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Ґуставом Клімтом, а для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг. Усіх, хто в цьому сумнівається, запрошую дивитися на вже згадувану мною мапу цісарсько - королівських залізничних сполучень.

Саме такими, на мій погляд, є п'ять головних тез на захист нашої австро-угорської історії. Насправді цих тез може бути значно більше, та й самі вони можуть бути інакшими — я лише втішуся, коли мене доповнять і виправлять. Чи навіть заперечать.

З

Один зі старих галицьких анекдотів (анекдотів у тому сенсі, в якому Ірванець уживає пушкінське „дней минувших анекдоты") розповідає таке. До австрійського війська привели поповнення рекрутів з Галичини. Навчання мілітарній справі почалося із засвоювання імен і титулів вищого командування. Зубатий капрал доводив до рутенсько-рекрутського відома, що командантом їхнього регіменту є архикнязь лицар Тосканський, німецькою мовою „ерцгерцог ріттер фон Тоскана". Далі зажадав повторити це від здоровезного, як ведмідь, хлописька звідкілясь із-під Жаб'я чи Прокурави родом. Той не змигнувши оком випалив: „Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!"

Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діалекті згадана „ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому „ерц-герц-перц", як у магічному заклинанні, сконцентровано безліч речей:

тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі „швейкування". Але для мене це ще й діагноз. У ньому — наша набута недорікуваність, фатальне тупцювання на порозі Європи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне „ерц-герц-перц", та й по всьому.

Це можна вважати наслідками затягнутого в часі дитинства. Або старечого маразму. Або колоніального минулого. „Україна ще мусить обжити власні міста", — писав я в 91-му році, вважаючи тоді, що до цієї мети вже рукою подати. Нині я дивлюся на ситуацію значно песимістичніше, при цьому вельми сумніваючись, чи діти моїх дітей будуть мешканцями українських міст.

4

Станиславів коло Тисмениці. Третє місто Галичини після Львова і Кракова, розташоване в межиріччі Золотої та Чорної Бистриць, тобто, як і Вавилон, — в Месопотамії. Середмістя і прилеглі вулиці двоповерхової забудови (переважно), променади, казино і крамниці з екзотичним товаром, кав'ярні з колумбійською кавою, цукерні з цукатами і бісквітами. Церкви: греко-католицька (катедра), римо-католицька (фара), вірменська, лютеранська, синагога з чотирма банями в мавританському стилі. Фігури святих Марії Матері Божої та Йоана Хрестителя, споруджені на честь відступу росіян у 1742 p. Фігура Христа Спасителя на згадку про велику чуму 1730 p. Бронзовий пам'ятник цісареві францу І. Міська бібліотека з більш як 8 тис. томів лише історичних праць. Готелі: „Уніон", „Централь", „Європа", „Габсбург", „Імперіал". Одноповерхові вілли в оточенні квітників. Найпопулярніша вулиця — Lindengasse, або ж Липова — променує до міського парку імені цісаревої Єлисавети.

Я спираюся на голу конкретику. Це дані з короткого залізничного путівника початку століття. Це дуже стислі, але й дуже виразні дані. Вони створюють повноту образу.

Місто як місто. Десь на межі „міста" і „містечка". Герої Йозефа Рота зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.

Нині воно вже майже не існує. Воно тримається на цьому „майже", все ще демонструючи підозрілий нахил до витримки і стійкості. Тому ми ще маємо ці тріщини в мурах, провалені дахи, дерева, пророслі зі сходових кліток, уламки вітражів та мармурових плит під ногами.

Наша місцева апокаліпса почалася не так вже й давно — у вересні тридцять дев'ятого, коли в полишені на поталу всім вітрам „панські" помешкання вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п'ють, наче воду, і навіть замість води, де їдять сире м'ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах...

Найлегше було просто вселитися. Вдертися в ці сецесійні вілли, в люкси добротних конструктивістських кам'яниць, в одноповерхові еклектичні особняки. Найлегше було захопити меблі, порцеляну, горіхові гардероби включно зі шляфроками, шапокляками й пантофлями, грамофони і платівки, годинники, незрозумілі, але шкідливі книги з бездоганними прокладками цигаркового паперу, олійні картини та гіпсові статуетки галантерейного походження — словом, усю цю культуру, весь цей міщанський предметний мотлох, до якого прибульці звикли ставитися з легким пролетарським презирством, зневажаючи форму як таку, — тільки от презирство чомусь виявляли у привласненні.

Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов'язується і з певними зобов'язаннями щодо них. Що ці стіни, двері й мансарди вимагають сталого та уважного плекання. Що невідомі рослини в садах і на ґанках потребують догляду, що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї, як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної.

Ця повна функціонально-буттєва невідповідність призвела до руйнації не лише будинків. Місто вивозилося на схід цілими ешелонами. Додаю сюди також фашистську окупацію, наслідком якої стало тотальне „очищення" міста від одного з найважливіших етнічних складників — юдейського. Замість тонких і артистичних, замріяно-глибоких меланхолійних послідовників хасидизму по війні наїхало безліч нормальних радянізованих „євреїв" — уже російськомовних, уже уніфікованих, уже таких, що стидалися й цуралися самого свого „єврейства".

Додаю нарешті ще один факт, найбільш „непатріотичний". Фактор навколишнього українського села, яке з кінця п'ятдесятих ринуло на тодішні околиці — заселяти тісні бездушні новобудови і успішно люмпенізуватися в них, зберігши все найгірше, що властиве селянській природі, і втративши все найкраще. Ця найновіша хвиля завойовництва, здається, дещо зупинена тільки тепер, коли життя в місті робиться надто дорогим і безнадійним. З іншого боку, саме вони, ці сільські завойовники, спричинилися до виникнення принципово інакшої мовної ситуації. Я навмисно не кажу тут, добре це чи погано, хоч мав би казати, що добре. Але забагато мерців під ногами.

Бо якщо так повелися з житлами, то легко собі уявити, що виробляли з храмами і цвинтарями. Фамільні гробниці та анонімні братські могили виявились однаково придатними для „стирання граней". Дехто зі старих ще пам'ятає, як у кінці сорокових з підземель фарного костелу виносили забальзамованого графа Йосифа Потоцького в темно-вишневому жупані та золотом шитій шапці-магерці з пером. Мумію, як і величезну гору старого церковного майна, було повантажено в автомобілі-„полуторки" і вивезено в невідомому напрямі.

Те, що сталося з містом за останні п'ятдесят років, не можна порівняти навіть із таким гучним катаклізмом, як „мармолядова пожежа" 1868 p., коли через недогляд замріяної господині, що варила на повільнім вогні мармелад в одному з подвір'їв при початку вулиці Баторія, згоріло замалим не ціле місто...

Нині воно також майже не існує. А все ж існує.

5

Мій польський приятель, цікавий молодий поет, надіслав мені досить незлий мистецький часопис, де помістив переклад мого вірша „Забуття" із циклу „Липневі начерки подорожнього". Дочитавши переклад до кінця, я зрозумів, чому саме цей вірш. Я наведу його тут повністю, сподіваючись, що це не буде розцінено як пусте самозамилування. Отже:

Так, наче брама — то вхід.

Є міста, до яких неможливо

зайти через браму.

Є міста, до яких неможливо зайти.

І приносять великий ключ, і шукають, куди б устромити, але брам немає, сторожа зітерлась на порох. Сім вітрів розкошують на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкриті, сторожа

виростає зелена й пругка.

"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів", —

перелічуєш майже вголос,

та ніяк не згадаєш, як зветься дерево,

до якого вона вже не ходить...

У польському перекладі збережено все, крім останнього рядка. Вочевидь, суто інтимний і дуже конкретний еротичний мотив (а я мав на увазі тільки те, що юнаком і справді приходив у Львові під певне дерево, де в нас відбувалися побачення із певною панною) — так от, цей особистий мотив здався недостатнім моєму перекладачеві, a propos, вихідцеві з родини колишніх львів'ян, себто львівських поляків, переселених до Польщі по закінченні Другої світової війни. І ось як виглядає остання строфа цього вірша, тепер уже у зворотному моєму перекладі з польської на українську:

„Замарсгин/в, Кульпарків, Клепарів..." —

перелічуєш чимраз голосніше,

та ніяк не згадаєш,

як називається дерево,

з якого (вони) виростають...

Панна з моєї юності відлетіла геть. Про неї ані згадки, натомість виникло щось інше, вагоміше і важче: індивідуальна пам'ять, точніше непам'ять трансформувалася в історичну, дозволяю собі сказати, в ображену історичну пам'ять, адже для мого польського приятеля Замарстинів, Кульпарків, Клепарів (як і, напевне, Майорівка чи Левандівка) — гілки львівських передмість, що безумовно виростають із певного історичного дерева з милозвучною латинською назвою „semper fidelis".

Я свідомий того, що за цим аж ніяк не стоять польські територіальні претензії. Хіба що, можливо, в сенсі якоїсь поетичної території. Проте я глибоко вдячний моєму польському приятелеві — він ще раз унаочнив поезію як шанс у цьому крихкому світі.

Про нинішній Львів чи Станиславів (як і про Стрий, Дрогобич або Бучач) і справді можна писати як про купу руїн, царство смерті, забуття і всепереможного Хама. Але можна писати й про інше: про життя, про щоденний опір руйнації, про кохання під облупленими мурами й поїдженими фресками, про бучні пиятики та нічні пригоди в ущелинах старих фортечних провулків, про відлуння стародавніх слів, усе ж почутих і розпізнаних: „ерц-герц-перц". І я не винен, що такі, живі поезії про Львів чи про Станиславів нині пишуться українською мовою.

Культура неподільна — кажу це не я перший і, мабуть, не я останній. Екстравагантний лідер „Молодої Польщі" Пшибишевський на початку століття в одній із краківських винарень опустився на коліна перед Василем Стефаником і поцілував його в ногу. Залишмо за дужками цього епізоду чималу кількість попередньо випитого — вона присутня, але не посутня. Придивімося до самого жесту — артистичного і людяного водночас. Таке поєднання вдається нечасто.

Можливо, саме тут, у цій „буферній зоні", в цьому поруйнованому коридорі між Західною Європою та Східною, нам усе частіше вдаватиметься щось подібне?

1994