Ерц-герц-перц - Андрухович Юрій

Андрухович Юрій

Ерц-герц-перц - Андрухович Юрій

Острів Кавказ, який лежить поміж Індією та Скіфією,

є найвищим островом світу з гірськими вершинами.

Звідтіля доктор Фауст розглядав різні землі і далі морські.

Там росте стільки перцевих дерев, як у нас ялівцю...

1

З родинних переказів найдовше зберігаються ті, що виглядають найменш вірогідними.

Дванадцятилітньою дівчинкою моя бабця Ірена Скочдополь побачила ерцгерцога Франца Фердинанда у відкритому автомобілі. Супроводжуваний кавалерійським ескортом та напружено-цікавими поглядами незліченних мешканців Станиславова, що вишикувались обабіч вулиці Романовського, чи то пак Romanowskigasse, спадкоємець австро-дунайського трону з дружиною й кількома віце-спадкоємцями на задньому сидінні особистого, скажімо, „лорен-дітріха" відбував у напрямку залізничного двірця, звідки вечірнім експресом повинен був рушити на Чернівці. Зрештою, чому обов'язково на Чернівці? Розглядаючи нині на дозвіллі облізлу мапу цісарсько-королівських сполучень, приходиш до тверезого висновку, що шлях на Чернівці аж ніяк не був оптимальним. Здогадуюсь: ерцгерцог з родиною поїхав іншим маршрутом — попри нафтоносні урочища та сірководневі лікувальні джерела, минаючи просяклі дощами і грибними запахами нетрі Чорного лісу, на Моршин, Стрий, Гребенів, а далі стрімко на південь, аби, з настанням темряви занурившись у предковічний і споночілий шум Ґорганів (Бескидів?), наступного ранку виринути вже на теренах Альфельду, Великої Угорської рівнини, себто корони, де вже чекали на нього Обуда, Буда і Пешт з прірвою винарень, вогнистими наїдками та чуттєвою музикою. Життя тривало. Кінцевим пунктом подорожі було Сараєво.

Але повернімося до дванадцятилітньої дівчинки, вихованки сестер василіянок, дочки зрутенізованого судетського німця-напівчеха (були й такі), яка вельми любила ходити до фотопластикуму, вишивати хрестиком і читати посібник з астрономії в популярному викладі Каміля фламмаріона. Її враження від побаченого з вікна татової веранди ерцгерцога, чи, по-українськи кажучи, архикнязя, звичайно вписувалися в декілька лаконічних штрихів.

Липневе надвечір'я, п'ята пополудні, недавній дощ прибив пилюку навколо і відсвіжив рослини та камені. Обидва хідники уздовж вулиці заповнені громадянами міста, котрі вітають монарших осіб хустинково-прапорцевими помахами. Блискуче напуцовані (достоту як у пожежників) шоломи кавалеристів, такі ж лискучі, гладко вгодовані і майже дресировані коні. Млява (чому млява?) рука Фердинанда звисає на дверцята, вона існує сама по собі, окремо від тіла, час від часу скидаючись, аби махнути у відповідь. Пані архикнягиня в „югендштільному" віденському капелюсі з надмірностями, з обличчям під вуалькою, проте з вгаданою всіма присутніми материнською посмішкою. Дивна річ — бабця, що сама тоді була дитиною, не запам'ятала нічого суттєвого про Фердинандових дітей. Іноді щось невпевнено розповідала про матроське убранко на одному з них, але це, як мені здається, були вже нашарування того ж фотопластикуму чи пізніші — кінематографа...

Решту домальовую сам. Головне в моєму проекті — легіт, надвечірній вітерець, літання тихих ангелів, і він надає всьому якогось нетривкого, ледь розтріпаного вигляду, все майорить і тріпоче — плюмажі на драгунах, пера на жандармах, бунчуки, хвости і гриви, чуби на непокритих головах християн і пейси на юдеях, вишивані рушники і навіть одна синьо-жовта стрічка, а також безліч інших стрічок і, як уже було відзначено, прапорців та хустинок. До розваги допущено всіх — і навіть пані Капітанова, відома в місті божевільна гіґієністка, що на кожному кроці, стало і привселюдно прала свої незліченні лахи, і навіть старий Олійник, що сто років поспіль ремонтував парасольки і пив пиво, і навіть гімназіальний професор Дутка, що знав дев'ятнадцять мов, — усі вони присутні в цій надвечірній ідилії, під невидимими крилами імперії. І жодного тобі анархіста, жодної спроби замаху, самоофірного бомбометання, жодної стрілянини, жодного таємного гуртка і нелегального клану — світопорядок здається єдино можливим, певним і непорушним, імперія вічною, а терорист Січинський уже від кількох років мешкає десь в Америці — там, де й належиться жити всім на світі терористам і збоченцям.

Тогочасні фотографи, здається, не лишили свідчень, які б могли спростувати чи підтвердити зображену мною картину. Епізод з візитом та подальшим від'їздом Фердинанда так і залишається епізодом — без жодного повчального змісту чи бодай анекдотичного ефекту. Залишається тільки настрій, мимобіжне враження, impression, присмак — а це речі настільки суб'єктивні, що годі вив'язати з них якесь вартісне світоглядне узагальнення. Вдамося ж до речей об'єктивніших.

2

Ставлення галицьких українців до старої Дунайської монархії було не ворожим і не ідилічним, а радше іронічним. Ця іронія починалася на рівні цісаревих портретів у багатьох українських вітальнях (і звичайно в обрамленні традиційних рушників, як і портрет Шевченка поруч), а закінчувалася цілком безглуздим і тому безпечним москвофільством.

З усіх елементів неминучого майбутнього вибуху, якими просто таки була начинена Австро-Угорщина в силу свого суперечливо-клаптикового характеру, український був найменш вибуховим. Не означає це, що не був вибуховим цілком — приклад уже згадуваного студента Січинського, котрий досить рішуче і без особливих розкольниківських терзань покінчив із намісником Галичини графом Потоцьким, принагідне осиротивши дев'ятьох дітей останнього, свідчить усе ж, що „і ми були не пальцем роблені". Але загалом і ця кримінальна історія носила не так антиавстрійський, як антипольський характер (черговий епізод одвічного і взаємно виснажливого українсько-польського „око за око, зуб за зуб").

Апологія небіжки Австрії („мамуні Австрії", як жартували ті ж іронічні галичани) для мене починається зі ствердження, що саме завдяки їй у безмежному мовно-національному різноманітті світу збережено український складник. Це сталося, можливо, й попри її волю, однак нас уже не було б сьогодні, якби не вона. Людство було б на одну культуру, одну ментальність, одну мову бідніше. Гадаю, вже тільки за це найясніший Прохазка, цісар Франц Йосиф І, заслуговував би на Нобелівську премію ноосфери, якби така премія присуджувалась посмертно і взагалі присуджувалась.

По-друге, всередині самої збереженої мови завдяки цій найлегковажнішій з імперій зберігся діалект, однією з характерних рис якого є дивовижний набір смаковитих виразних германізмів, починаючи „фаною", „фертиком", „фриштиком" і „фарфоцлями", а закінчуючи майже сакральним „шляк би його трафив". І що я, український письменник, робив би нині без цих германізмів?

По-третє, саме завдяки їй, цій неіснуючій нині бабуні, вдалося примирити і поєднати багато що з раніше не-примирного й непоєднуваного. Через оцю свою клаптиковість і мішаність, через причетність — біологічну й історичну до всього і вся на світі вона явила собою справжній „цирк аномалій", рухому колекцію екзотів і потвор. Вона змушена була обрати для себе свободу і плюралізм, даючи притулок практично всім — від хасидів до старообрядців, від таємничих караїмів до цілком буденних марамороських циган — переслідування за расовими, національними чи релігійними ознаками вона почала згортати, либонь, першою.

По-четверте, вона зберегла нам архітектуру — інакшу, різну, зберегла інакші міста, зберегла право стійкості за цими містами, внаслідок чого вони вперто не хочуть руйнуватися попри всі передумови для руйнування і завдяки цьому мій Станіславів усе-таки (хвала Богові!) відрізняється від Дніпропетровська, Кривого Рогу чи Запоріжжя, які в свою чергу нічим не відрізняються між собою.

Нарешті, по-п'яте, — вона відкрила для нас нові географічні можливості, навчивши дивитися на Захід з любов'ю до його ніжного смеркання. Подумати тільки — були й такі часи, коли моє місто належало до єдиного державного утворення не з Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією та Вієнною! Тоскана й Ломбардія перебували в межах, єдиних із Галичиною та Трансильванією. На початку століття я не потребував би візи для того, щоби зустрітися з Рільке або, скажімо, Ґуставом Клімтом, а для того, щоби зійти з потяга у Кракові, Празі, Зальцбурзі чи Трієсті, потрібен був би тільки квиток на означений потяг. Усіх, хто в цьому сумнівається, запрошую дивитися на вже згадувану мною мапу цісарсько - королівських залізничних сполучень.

Саме такими, на мій погляд, є п'ять головних тез на захист нашої австро-угорської історії. Насправді цих тез може бути значно більше, та й самі вони можуть бути інакшими — я лише втішуся, коли мене доповнять і виправлять. Чи навіть заперечать.

З

Один зі старих галицьких анекдотів (анекдотів у тому сенсі, в якому Ірванець уживає пушкінське „дней минувших анекдоты") розповідає таке. До австрійського війська привели поповнення рекрутів з Галичини. Навчання мілітарній справі почалося із засвоювання імен і титулів вищого командування. Зубатий капрал доводив до рутенсько-рекрутського відома, що командантом їхнього регіменту є архикнязь лицар Тосканський, німецькою мовою „ерцгерцог ріттер фон Тоскана". Далі зажадав повторити це від здоровезного, як ведмідь, хлописька звідкілясь із-під Жаб'я чи Прокурави родом. Той не змигнувши оком випалив: „Ерц-герц-перц, ріпа з мотузками!"

Я не хочу особливо розбалакуватися про те, що на гуцульському діалекті згадана „ріпа" означає навіть не ріпу як таку, а щось цілком інакше — картоплю. Я, крім того, не берусь аналізувати, наскільки виросла боєздатність австрійського війська після проведеної капралом науки. Але я хочу бодай дещо узагальнити: в оцьому „ерц-герц-перц", як у магічному заклинанні, сконцентровано безліч речей:

тут і згадувана вже іронічність, і характерна українська селянськість, рустикальна хитруватість у ставленні до чужого й чужомовного, і грайливий непослух, таке собі „швейкування". Але для мене це ще й діагноз. У ньому — наша набута недорікуваність, фатальне тупцювання на порозі Європи з неспроможністю рушити далі і ввійти, пророцтво, в якому карикатурність і пародійність усього, що робимо в мистецтві, політиці, економіці. Суцільне „ерц-герц-перц", та й по всьому.

Це можна вважати наслідками затягнутого в часі дитинства. Або старечого маразму. Або колоніального минулого. „Україна ще мусить обжити власні міста", — писав я в 91-му році, вважаючи тоді, що до цієї мети вже рукою подати. Нині я дивлюся на ситуацію значно песимістичніше, при цьому вельми сумніваючись, чи діти моїх дітей будуть мешканцями українських міст.

4

Станиславів коло Тисмениці. Третє місто Галичини після Львова і Кракова, розташоване в межиріччі Золотої та Чорної Бистриць, тобто, як і Вавилон, — в Месопотамії. Середмістя і прилеглі вулиці двоповерхової забудови (переважно), променади, казино і крамниці з екзотичним товаром, кав'ярні з колумбійською кавою, цукерні з цукатами і бісквітами. Церкви: греко-католицька (катедра), римо-католицька (фара), вірменська, лютеранська, синагога з чотирма банями в мавританському стилі. Фігури святих Марії Матері Божої та Йоана Хрестителя, споруджені на честь відступу росіян у 1742 p. Фігура Христа Спасителя на згадку про велику чуму 1730 p. Бронзовий пам'ятник цісареві францу І. Міська бібліотека з більш як 8 тис. томів лише історичних праць. Готелі: „Уніон", „Централь", „Європа", „Габсбург", „Імперіал". Одноповерхові вілли в оточенні квітників. Найпопулярніша вулиця — Lindengasse, або ж Липова — променує до міського парку імені цісаревої Єлисавети.

Я спираюся на голу конкретику. Це дані з короткого залізничного путівника початку століття. Це дуже стислі, але й дуже виразні дані. Вони створюють повноту образу.

Місто як місто. Десь на межі „міста" і „містечка". Герої Йозефа Рота зупинялися в таких, аби виграти чергову покоївку проїздом до Нью-Йорка.

Нині воно вже майже не існує. Воно тримається на цьому „майже", все ще демонструючи підозрілий нахил до витримки і стійкості. Тому ми ще маємо ці тріщини в мурах, провалені дахи, дерева, пророслі зі сходових кліток, уламки вітражів та мармурових плит під ногами.

Наша місцева апокаліпса почалася не так вже й давно — у вересні тридцять дев'ятого, коли в полишені на поталу всім вітрам „панські" помешкання вселилися інші люди, прибульці з далеких рівнин, де живуть одноокі велетні з вісьмома пальцями, де горілку п'ють, наче воду, і навіть замість води, де їдять сире м'ясо, а танцюючих ведмедів показують у церквах...

Найлегше було просто вселитися. Вдертися в ці сецесійні вілли, в люкси добротних конструктивістських кам'яниць, в одноповерхові еклектичні особняки. Найлегше було захопити меблі, порцеляну, горіхові гардероби включно зі шляфроками, шапокляками й пантофлями, грамофони і платівки, годинники, незрозумілі, але шкідливі книги з бездоганними прокладками цигаркового паперу, олійні картини та гіпсові статуетки галантерейного походження — словом, усю цю культуру, весь цей міщанський предметний мотлох, до якого прибульці звикли ставитися з легким пролетарським презирством, зневажаючи форму як таку, — тільки от презирство чомусь виявляли у привласненні.

Але прибульці не врахували, що захоплення жител пов'язується і з певними зобов'язаннями щодо них. Що ці стіни, двері й мансарди вимагають сталого та уважного плекання. Що невідомі рослини в садах і на ґанках потребують догляду, що рідкісних птахів не варто відстрілювати з пневматичної зброї, як не варто відстрілювати філософів і поетів зі зброї вогнепальної.

Ця повна функціонально-буттєва невідповідність призвела до руйнації не лише будинків. Місто вивозилося на схід цілими ешелонами. Додаю сюди також фашистську окупацію, наслідком якої стало тотальне „очищення" міста від одного з найважливіших етнічних складників — юдейського. Замість тонких і артистичних, замріяно-глибоких меланхолійних послідовників хасидизму по війні наїхало безліч нормальних радянізованих „євреїв" — уже російськомовних, уже уніфікованих, уже таких, що стидалися й цуралися самого свого „єврейства".

Додаю нарешті ще один факт, найбільш „непатріотичний". Фактор навколишнього українського села, яке з кінця п'ятдесятих ринуло на тодішні околиці — заселяти тісні бездушні новобудови і успішно люмпенізуватися в них, зберігши все найгірше, що властиве селянській природі, і втративши все найкраще. Ця найновіша хвиля завойовництва, здається, дещо зупинена тільки тепер, коли життя в місті робиться надто дорогим і безнадійним. З іншого боку, саме вони, ці сільські завойовники, спричинилися до виникнення принципово інакшої мовної ситуації. Я навмисно не кажу тут, добре це чи погано, хоч мав би казати, що добре. Але забагато мерців під ногами.

Бо якщо так повелися з житлами, то легко собі уявити, що виробляли з храмами і цвинтарями. Фамільні гробниці та анонімні братські могили виявились однаково придатними для „стирання граней". Дехто зі старих ще пам'ятає, як у кінці сорокових з підземель фарного костелу виносили забальзамованого графа Йосифа Потоцького в темно-вишневому жупані та золотом шитій шапці-магерці з пером. Мумію, як і величезну гору старого церковного майна, було повантажено в автомобілі-„полуторки" і вивезено в невідомому напрямі.

Те, що сталося з містом за останні п'ятдесят років, не можна порівняти навіть із таким гучним катаклізмом, як „мармолядова пожежа" 1868 p., коли через недогляд замріяної господині, що варила на повільнім вогні мармелад в одному з подвір'їв при початку вулиці Баторія, згоріло замалим не ціле місто...

Нині воно також майже не існує. А все ж існує.

5

Мій польський приятель, цікавий молодий поет, надіслав мені досить незлий мистецький часопис, де помістив переклад мого вірша „Забуття" із циклу „Липневі начерки подорожнього". Дочитавши переклад до кінця, я зрозумів, чому саме цей вірш. Я наведу його тут повністю, сподіваючись, що це не буде розцінено як пусте самозамилування. Отже:

Так, наче брама — то вхід.

Є міста, до яких неможливо

зайти через браму.

Є міста, до яких неможливо зайти.

І приносять великий ключ, і шукають, куди б устромити, але брам немає, сторожа зітерлась на порох. Сім вітрів розкошують на площах і в залах.

Навсібіч передмістя відкриті, сторожа

виростає зелена й пругка.

"Замарстинів, Кульпарків, Клепарів", —

перелічуєш майже вголос,

та ніяк не згадаєш, як зветься дерево,

до якого вона вже не ходить...

У польському перекладі збережено все, крім останнього рядка. Вочевидь, суто інтимний і дуже конкретний еротичний мотив (а я мав на увазі тільки те, що юнаком і справді приходив у Львові під певне дерево, де в нас відбувалися побачення із певною панною) — так от, цей особистий мотив здався недостатнім моєму перекладачеві, a propos, вихідцеві з родини колишніх львів'ян, себто львівських поляків, переселених до Польщі по закінченні Другої світової війни. І ось як виглядає остання строфа цього вірша, тепер уже у зворотному моєму перекладі з польської на українську:

„Замарсгин/в, Кульпарків, Клепарів..." —

перелічуєш чимраз голосніше,

та ніяк не згадаєш,

як називається дерево,

з якого (вони) виростають...

Панна з моєї юності відлетіла геть. Про неї ані згадки, натомість виникло щось інше, вагоміше і важче: індивідуальна пам'ять, точніше непам'ять трансформувалася в історичну, дозволяю собі сказати, в ображену історичну пам'ять, адже для мого польського приятеля Замарстинів, Кульпарків, Клепарів (як і, напевне, Майорівка чи Левандівка) — гілки львівських передмість, що безумовно виростають із певного історичного дерева з милозвучною латинською назвою „semper fidelis".

Я свідомий того, що за цим аж ніяк не стоять польські територіальні претензії. Хіба що, можливо, в сенсі якоїсь поетичної території. Проте я глибоко вдячний моєму польському приятелеві — він ще раз унаочнив поезію як шанс у цьому крихкому світі.

Про нинішній Львів чи Станиславів (як і про Стрий, Дрогобич або Бучач) і справді можна писати як про купу руїн, царство смерті, забуття і всепереможного Хама. Але можна писати й про інше: про життя, про щоденний опір руйнації, про кохання під облупленими мурами й поїдженими фресками, про бучні пиятики та нічні пригоди в ущелинах старих фортечних провулків, про відлуння стародавніх слів, усе ж почутих і розпізнаних: „ерц-герц-перц". І я не винен, що такі, живі поезії про Львів чи про Станиславів нині пишуться українською мовою.

Культура неподільна — кажу це не я перший і, мабуть, не я останній. Екстравагантний лідер „Молодої Польщі" Пшибишевський на початку століття в одній із краківських винарень опустився на коліна перед Василем Стефаником і поцілував його в ногу. Залишмо за дужками цього епізоду чималу кількість попередньо випитого — вона присутня, але не посутня. Придивімося до самого жесту — артистичного і людяного водночас. Таке поєднання вдається нечасто.

Можливо, саме тут, у цій „буферній зоні", в цьому поруйнованому коридорі між Західною Європою та Східною, нам усе частіше вдаватиметься щось подібне?

1994



Віртуальна читальня Української літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами.

Всі матеріали на сайті доступні за ліцензією Creative Commons Attribution-Sharealike 3.0 Unported CC BY-SA 3.0 та GNU Free Documentation License (GFDL)

Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми приклали багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.