СОФІЯ АНДРУХОВИЧ

Ізабела - Софія Андрухович

Вже тоді, під час нашої першої зустрічі, навколо неї кружляли ангели смерті.

Усвідомлення цього прийшло до мене, звісно, набагато пізніше, місяць чи два після того, як я випадково довідалася. Вірніше, спочатку з'явився смуток, така чиста красива печаль, яка кожен найпростіший спогад наповнює знаками і натяками, кожен пригаданий рух набуває раптом абсолютно нового значення, кольори стають настільки насиченими, що їх можна вишкрябувати ложкою і їсти, як густу тягучу начинку, а промовлене видається готовим сценарієм, наче співрозмовникам наперед було відомо, яка фраза прозвучить через три з половиною хвилини, кожне слово має власне місце і боронь Боже зруйнувати цей порядок.

Тоді, в нашій просторій кухні, викладеній майже до стелі білими кахлями, з двома столами, вкритими стерильними обрусами (скільки ми не намагалися засвинити їх, скільки не проливали на їхні незаймані обшири повні келихи вина, пива, чаїв і соків, скільки не перекидали наповнені попелом і недопалками попільнички, скільки не хляпали соусами і джемами, не крапали кольоровим воском святкових свічок – наступного ранку самовдоволені столи разили наші очі свіжою, ще білішою білизною), з високими заґратованими вікнами, з приреченими сумними рослинами в горщиках, з безліччю шафок і шухляд, де можна було знайти будь-яку річ, яка коли-небудь має шанс знадобитися в куховарстві – за винятком коркотяга, який одного дня загадково безслідно зник, і ні пошуки, ні розпитування, ні спогади, ні логічні міркування не дали жодних результатів – в цій холодній кухні з крихітним розп'яттям високо на стіні все видавалося абсолютно буденним і незначущим.

Ізабела сиділа навпроти мене, за тим столом, на який ніколи не світило сонце, тож німці перестали їсти за ним. Час від часу Ізабела погладжувала себе лівою рукою по короткій зачісці. Вона мала видовжені долоні з довгими пальцями, а на зап'ястях – дивовижні сплетіння найрізноманітніших браслетів. Один з них Ізабела не знімала ніколи: він нагадував вервечку, кілька разів намотану навколо руки і служив їй чимось на кшталт іграшки, предмета, яким можна заспокоювати нерви, перебираючи між пальцями, за допомогою якого можна відвернути або привернути увагу інших. Не знаю, чи використовувала Ізабела його для молитви або як прикрасу.

Ця кухня нагадує мені монастир, сказала тоді вона. Колись я вчилася у школі для дівчаток при монастирі, і там теж було так зимно, біло і тихо.

Я прислухалася до відлунювання її голосу, так само як прислухалися безшелесні офіціанти в білому вбранні. Вони мовчки накладали на тарелі нарізаний сир, оливки, шматочки овочів, вправно розрізали наполовину апельсини, вибирали зсередини трохи м'якоті і наповнювали заглибини дивовижними салатками. У круглому залі з опуклим склепінням, замовленому на сьогодні якимись багатими батьками для своїх дітей, відбувалося святкування першого причастя. Але звідти також не долинало жодного звуку, офіціанти в білому вбранні, смагляві, як латиноси, розливали вино в келихи, мили виноград і мовчки посміхалися.

Одного разу, продовжувала Ізабела, перебираючи пальцями свою вервечку, я намовила решту дівчат сісти на підвіконня, звісити ноги назовні, розпустити коси і скидати на людей квіти. Я мала тоді довге кучеряве волосся і була вбрана в рожеву сукню. Ми гойдали ногами і співали, а люди задирали голови і не знали, що про все це думати.

Ізабела закурила сигарету і дивно засміялася. Вона виглядала трохи як вельможна дама часів пізнього Середньовіччя, може, навіть якась інфанта, а може, свята великомучениця. Великі випуклі очі, високе чоло, гострий ніс з помітною горбинкою.

А потім мене було суворо покарано, засміялася ще дивніше, якось по-заячому, але разом з тим по-пташиному, її сміх був чимось ніби непристойним, чимось таким, що вона забороняла собі робити або робити не наважувалася, але прагнула заохотити інших до зламання всіх заборон, щоб кинутися сторчголов вниз із заплющеними очима. Хоча Ізабелині очі, коли вона сміялася, зовсім не заплющувалися, а якраз навпаки: розширювалися, вибалушувалися і шукали відповіді – чи дозволу, чи осуду, чи підтвердження – в очах співрозмовника.

Я мусила посповідатися, покаятися і прочитати десять разів “Отче наш“ і десять “Богородице-Діво“, а потім мене позбавили вільної години в обід і я цілих два тижні з ранку до вечора сиділа в класі і не мала права ні до кого заговорити, а тільки читала і писала, і виконувала різні завдання.

Цікаво, подумала я, коли саме вона стала буддисткою? І до чи після цього почала чути голоси і бачити духів?

Ізабела не боялася духів, які приходили до неї вночі. Не боялася навіть злих – просто знала: оці – добрі, ці – злі, з цими говорити так, а з цими – інакше, ці люблять розмовляти про смерть і життя, а ці – про життя після смерті.

Тепер я думаю про інше: чому того дня вона не зауважила ангелів смерті, які кружляли навколо неї по білій, викладеній кахлями кухні? Може, ті ангели не мали стосунку до буддизму? Може, вона могла бачити тільки певний вид потойбічних створінь? Чи, може, все вона прекрасно побачила і зрозуміла, але просто не показала цього?

Ми допили свої чаї і слухняно помили горнятка, а потім, намагаючись не наштовхуватися на спритних офіціантів у білому вбранні, заквапилися до дверей. Але двері були зачинені, офіціанти лише заусміхалися, розвели руками і знизали плечима. Вийти можна було тільки через зал з опуклим склепінням, але на порозі стояв суворий чоловік з насупленими бровами, і нам не залишилося нічого іншого, як повернутися до нашого столу, зробити чай і чекати, аж поки закінчиться святкування.

Так, тільки щойно я зрозуміла: Ізабела була знервована тієї миті. Вона дивилася мені просто в очі і сміялась уривчасто. Так, ніби заводився і знову глох двигун старого автомобіля. Я тільки сьорбнула свого чаю, уважно вивчаючи його колір крізь товсте скло горнятка. Ізабела виглядала безпорадною, і все більше нагадувала пташенятко з маленьким жовтим гребінцем і допитливим дзьобиком.

Часом у мене бувають моменти, коли я страшно хочу з'їсти сирого м'яса, знову заговорила Ізабела. Я підвела голову і глянула на неї. Офіціанти завмерли.

І їм, сказала Ізабела.

Я мовчала.

А в дитинстві у мене часто траплялися істеричні напади. Досить було зауважити десь сороку – і я впадала в дикий шал. І ніхто не міг зупинити мене. Я кричала, плакала, падала на землю і билася об неї всім тілом, мене трясло, нападали болісні корчі – і батькам у такі хвилини доводилося замикати мене в кімнаті.

Я мовчала.

І тільки бабця, моя дорога, найулюбленіша бабця нишком прокрадалася до мене, відкривала двері, брала мене за руку, виносила в сад, залишала внизу, а сама вилазила на дерево, брала з гнізда кількох маленьких сороченят і потім готувала їх для мене. Напевне, тому я найбільше любила бабцю.

Я закурила.

Ізабела загорнулася у свій помаранчевий светр, не зводячи з мене погляду. Мені здалося, що вона хоче наблизитися до мого лиця, не встаючи з-за столу, а тоді вплюснутися в нього, влізти всередину. Що б вона робила там: сиділа, роззиралася, вовтузилася – точно не знаю. Але я зрозуміла, що мушу пильнувати, аби вона не підходила надто близько.

Допильнувати не вдалося. Бо потім Ізабела неодноразово доторкалась до мене: наприклад, коли ми сиділи на підлозі під стіною в австрійському консульстві, і вона поклала мені голову на плече і погладила по руці, або коли ми поверталися з міста, і зауважили її вже за кількадесят метрів, але вдавали, що не бачимо, і жваво про щось говорили, а вона раптом кинулася вперед і обійняла мене за шию.

Але ще перед тим, на кухні, зачинені разом з офіціантами в білому вбранні, ми пили чай і курили, і тоді Ізабела сказала: я вирішила, що моя наступна любовна історія буде дуже щасливою і спокійною. Мені досить уже цих страждань і цих мук. Чому любовні історії мають обов'язково складатися з мук і гіркоти. Це неправда. Я матиму любов тиху, погідну і мирну – я це вирішила.

Вирішувати щось таке справді зазвичай допомагає. Але Ізабелі не допомогло.

Ми їхали в автомобілі кудись у гори, за кермом сидів Ярек, Ізабела – поруч, а на задньому сидінні – ми втрьох. Ізабела співала, милуючись власним голосом – вона ніби слухала його збоку, і була своїм найвдячнішим слухачем, бо аж світилася радістю, розповідала про те, як у п'ятирічному віці вдихнула запах чоловіків, до чиїх спітнілих тіл поприлипав деревний пил, про запах батькового карку, потім довго кричала в телефон, як вона за кимось скучила і як той хтось її надихає, і весь час при цьому погладжувала Ярка по вкритих чорним волоссям колінах, і по шортах, і по ліктях, і я подумала: як класно бути такою безпосередньою, щоб от так просто могти погладжувати випадкового знайомого по колінах – але коли Ізабелина долоня заповзла так далеко, що навіть вервечки не залишилося, мені нарешті стало все зрозуміло.

Їм виділили маленьку кімнатку на горищі зі скісним дахом. Цілу ніч я слухала, як скриплять дошки, як щось гепає, траскає і ляскає у мене над головою. А наступного ранку Ізабела з'явилася свіжа і блискуча, в чоловічій сорочці на голе тіло, яка весь час розщіпалася на грудях, і тоді доводилося вдавати, ніби ніхто нічого не помітив. Вона довго милася, і робила сніданок, і виходила на ґанок курити, і хотіла говорити зі всіма, а потім бігла будити Ярка, і за якусь годину він, знесилений, заспаний, нещасний злазив додолу і, не пережовуючи, ковтав все, що бачив на столі.

Ізабела ходила в село, до сусідів за дерев'яним ангеликом, вирішувала зробити щось на обід, потім дивилася вкотре якісь фотографії, хапалася за книжки, починала обмірковувати плани на майбутнє, підключала до цих планів усіх присутніх, кликала на прогулянку.

Ярек намагався піти кудись сам, постійно був голодний, хотів десь телефонувати, а коли знову йшов спати, Ізабела бігла за ним – і все повторювалося спочатку.

На цвинтарі вона голосно реготала, біля малої покинутої дерев'яної хатки запитала Ярка, коли він збудує таку для неї, а потім затягнула його в кущі і нам довелося довго чекати на них під дощем.

Коли я мала п'ять років, сказала Ізабела за одним із сніданків, у мене була морська свинка. Не пам'ятаю, про що мені тоді йшлося, але я точно мала якусь ідею. Я розстелила біле простирадло, приготувала спирт і кілька гострих ножів і відрізала свинці лапки. Три. Не повністю, а до половини.

Найгірше потім було те, що, коли свинка оклигала і так-сяк навчилася пересуватись, вона перестала визнавати будь-кого з людей, окрім мене. Їжу брала тільки з моїх рук. Тулилась до мене, засинала у мене на колінах. Це було страшно. Я тільки й чекала, коли вона здохне – нестерпно було на все це дивитись...

Ізабела розізлилася на нас, бо ми не схотіли залишитися в горах ще на одну ніч.

У мене чудова ідея, сказала вона, коли ми вже були в дорозі. Мені вона страшно подобається, сподіваюся, сподобається і Яркові, але сумніваюсь, що сподобається вам. Та навіть якщо ви будете проти, це не матиме жодного значення. Моя подруга запросила нас з Ярком переночувати сьогодні у неї, це вам не по дорозі, тому ви зараз висядете з машини і доїдете додому автобусом.

Ми були проти. Навіть Ярек був проти. В його голосі задрижав неприхований переляк. Але це не мало жодного значення.

Я мушу подзвонити сьогодні ввечері до директора, зробив він несміливу спробу, аж заплющивши очі. Авто різко занесло вбік.

Ізабела простягнула йому телефон.

Але його номер у мене вдома, схлипнув він.

Ізабела набрала кілька номерів, з кимось швидко поговорила, щось записала і простягнула папірчик Яркові.

Я мушу написати мейл. Сьогодні останній день.

Звідти напишеш.

Але завтра рано у мене справи в місті.

У мене теж.

Вона була невблаганна. Вона відрізала ніжки своїй морській свинці. Вона пестила Ярка по колінах вузькими долонями.

Ми не помилилися. Вже за тиждень у них все закінчилося.

Ізабела поїхала кудись на день, а коли повернулася, Ярек зустрів її на вокзалі, побитий попередньою дівчиною. Як це так, запитала Ізабела. Вона алкоголічка, сказав Ярек, вона нап'ється до смерті, якщо я до неї не повернуся. Ізабела мовчки подивилася на Ярка. Цікаво, як вона дивилася на свою морську свинку або на тих сороченят, викрадених з гнізда, ще живих, писклявих, з блискучими очками?

На Яркові почерком попередньої дівчини було написано: “Не торкатися, це моє.“ Ярек приплентався на вокзал і чекав вироку. Він хотів, щоб Ізабела теж поставила на ньому свій підпис.

Незважаючи на заборону, він приходив до Ізабелиного помешкання в години її відсутності. Залишав їжу. Писав листи. Ключ не віддавав. Колишня дівчина кілька разів дзвонила і погрожувала. Знайомі переживали за Ізабелине життя, намагалися не залишати її саму, не дозволяли ходити вечорами без супроводу. Колишня дівчина могла будь-якої миті вискочити з-за рогу з ножем.

Я маю досить таких історій, сказала Ізабела, коли ми йшли кудись вечеряти. Це вже не перший раз, і мені набридло. Алкоголіки, наркомани, зрадники і психопати. Я хочу спокійної, мирної і тихої любові. Я так вирішила і так буде.

Вона засміялася, вибалушивши очі і підштовхуючи мене поглядом до реакції. Не знаю, чому я так і не змогла захопитися з нею, чому так жодного разу мені не вдалося проговорити з нею кілька годин поспіль, уважно слухаючи її монологів, як це траплялося з іншими, чому вона не перевернула мого світу, як, коли вірити словам її знайомих, перевертала світи інших.

В цих випуклих очах завжди було надто багато невпевненості. В цих довгих пальцях – повно нервового тремтіння. Пуанти, зашнуровані аж до литок, кольорові смугасті підколінки, велика хустка на шиї, шапка зі смішними вухами, маленький несміливий ірокезик, пригладжений, замаскований – хто пригадає тепер дівчинку з довгим кучерявим волоссям і в рожевій сукні, яка сидить на підвіконні й кидає перехожим букети квітів?

Кілька місяців після того, як довідалася, я йшла площею, і раптом назустріч мені звідкись виринули дві крихітні дівчинки у білих суконках, у білих вінках і з букетами конвалій. Перше причастя, подумала я. І тоді на мене накотила хвиля печалі, замішаної на спогадах про той день, коли ми сиділи на кухні, закриті. Двері відчинили десь аж під вечір, офіціанти в білому вбранні зникли, не залишивши по собі ані сліду. Цікаво, в якому приміщенні вони замкнули її наступного разу? і чи здогадувалася вона, що тепер уже двері не відчиняться? була сама, чи з кимось? і з ким? і чи розповідала щось, чи мовчала, чекаючи? а якщо розповідала, то що?..

Я цілком певна тільки одного: там, куди відпровадили Ізабелу офіціанти в білому вбранні, її вже не могла дочекатися маленька тваринка з покаліченими лапками.