Всі публікації щодо:
Артамонова Віра

Рідне слово

Зникає все, а рідне слово вічне,

Його я, як молитву, прокажу,

Скликаю свої спогади на віче -

Стаю босоніж на стару межу.

Земля мені проміниться, як завше,

Трава мені з любові пророста,

Я, „Слава Україні“ проказавши,

Кладу печать задуми на уста.

Дивлюсь на діток,

що біжать лугами,

дивлюсь на церкву - бідна,

як вдова...

І спогади постали берегами,

А може, вже не спогади - трава.

А за травою видно осокори,

Берізка, як дівчатко постає.

І я вже вірю, що минеться горе

І України-матері, й моє.

І сонце мені дивиться у вічі,

І десь далеко заясніла путь,

Стою під сонцем, і триває віче,

І так промінно проліски цвітуть...