Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Барва нашого кохання

Перша моя зустріч з нею була у вузькій задимленій залі. Були танці, сміх, дівчата. Тісно спліталися пари закоханих, справжніх і тих, що гралися цього вечора в закоханих. Я сидів, надпивав пиво, поставлене Реймондом. Це був мій новий друг, що, певно, в любові мав більше “можливостей“ від мене : красень такий, а грошей у нього було, як полови... Ми говорили про літо і про нового чемпіона вельосипедиста. Я балакав, щоб не мовчати, і тому розмова, як і сам час, тяглися якось штучно.

Спитав він мене якось, що я думаю про священиків і про В'єтнам. А я встав і запросив її до танцю. Наш перший танець проминув у мовчанні. Вона часами здригалася, і це здавалося мені, не знаю чому, смішним і дивним. Коли я знову сидів, Реймонд нагадав, що я не відповів на питання. Я попросив його повторити запитання і неуважно відповів, що цікавлюся тільки лаїками, а війна в деякій мірі потрібна, бо для багатьох розв'язує сумну проблему безробіття, а для інших — проблему життя. Він поставив нове пиво, а я знову встав до танцю. Вона усміхнулася, і я зауважив, що очі в неї були сині; сині, як море, про яке я люблю мріяти, прикладаючи до вуха білу мушлю, яка в мене в кімнаті тихо висить на стіні. Вона звалася Марія, і волосся, що золотом прикривало вуха з червоними сережками форми стиглих вишень, пахло конвалією. Так кілька разів підряд я то сидів, говорив (щоб говорити) з Реймондом, то танцював. Об одинадцятій вона встала, поправила сукню, ще, певно, вогку від розлитої кока-колі, кинула якось тепло мені “добраніч“ і переконано “до побачення“, і відійшла. Я знав, що вона любила море, що любила пісок і сонце, що любила осінні сади і тишу в них. І тому вона викликала в мене якусь спонтанну симпатію. Я ще хвилину сидів при пиві, а потім вийшов, залишивши Реймонда і недопиту склянку. Я думав надихатися конваліями, але надворі був дощ, обмоклі перехожі і крикливо освітлене місто. І я тоді пошкодував, що не відпровадив Марію додому.

*

У трамваї проти нас сидів стрункий мужчина. Постава його смішно нагадувала англійського консерватора. Убрання, сіре і з крайньою дбайливістю викроєне, парувало добре з пасмом сіруватих, здавалося, наклеєних вусів, що подекуди вказували на старший вік численними білими волосками. Якщо гармонія панувала в доборі барв строю, чуприна не була винятком, а очі — теж сірі — ховалися по-мишачому за товстими окулярами. На колінах лежав капелюх, і той сірий. Ми називали нашого партнера паном Сіряком, і деколи дозволяли собі на жарт, об'єктом якого був він сам, хоч бачили добре, що обличчя пана Сіряка не випромінювало вдоволення, коли Марія вибухала сміхом. Щоб таємніше опанувати свої почуття і неспокій, він розкрив неуважно часопис. І ми тоді засміялися без стриму, бо він почав поважно вчитуватися в політику, тримаючи журнал догори ногами. Він глянув ображено, а, може, й гнівно на нас і сердито прогарчав : “Як багато до сміху !“. І з досади вийшов. Ми довго стежили за ним поглядами і сміялися. А потім я глянув на сонце і відчув, ніби в мене вибухли очі. Наші руки зустрілися, і в тиші сплелися пальці. Ми усміхались, а я говорив їй, що люблю її запах, запах конвалій і краску її губ, яких я дотикався кінцем пальця, і заглядав їй в очі. Трамвай рвучко гойдався, і вона клала свою щоку на моє плече, і я чув, як її волосся лоскотало мою шию. Наші пальці стискались, а трамвай, затримавшися на хвилинку біля хідника, щоб кілька старих бабусь могли після великих зусиль висісти, гойдав нас далі, як море, віддзеркалене в її великих очах. Ми їхали в лісок, і нам було весело, соняшно.


*

— Я думаю, що тебе кохаю... — сказала Марія.

Навколо нас були поля збіжжя, і ми самотні.

Я не відповідав; тоді вона зривала сухе стебло, одривала колосся і соломку встромлювала мені в уста. Я далі лежав непорушно.

— Думаю, що знайшла кохання. — І так, сидячи, вела пальцем мені по щоці.

Я заплющував очі і милувався, дивлячись, як червоніють від сонця повіки. Було тепло, і я чув на тілі струми легкого вітру, змішаного з запахом пшениці і сонця.

— З тобою, — почала вона, — я почуваюся доповненою, цілою і заразом далекою від себе, від своєї самоти, від дійсности, від буденного ходу життя. І кохання стає секундою втечі, секундою несвідомости, секундою тебе і нас... Доки тебе не знала, реальність самоти не допускала повноти чи достатку. Так, з тобою чуюся вистачальною. Але... шкода... Знаю, що кохання справжнього і безперервного немає, воно поза дійсністю, як наша секунда, знаю, що нам приступний лише його відблиск, його міраж, що є тільки хвилевим перевтіленням щастя в час — не тривкіший від удару серця, і це непокоїть мене...

— Я й не уявляв, що в тебе в голові такі речі снуються... Думаєш, що не вистачає нам сонця і вітру, і ще плетеш свою безпорадну філософію ?..

Це було сказане без злоби, так вона й розуміла, як і в інших випадках.

І далі я почав тихо підсміхатися сам до себе, коли повіки червоніли, наче б горіли, а вона задумано гладила мої щоки і бороду, і дивувалася моєму усміху.

— Ти й не голився сьогодні...

— Часу не стало... Ти все покрала мені : час, сонце, мене самого; а, може, й смерть колись...

Від тих слів, кинених без задуми, мені стало якось дивно, страшно і приємно заразом. Вона певно не почула моєї відповіді, бо вела далі своє :

— А, може, й кохання, справжнє і вічне, існує, тільки ми не як слід підходимо до нього, не вміємо шукати його... Та моє ж кохання — моє, дотепер ще тут, під рукою, воно недалеке, воно близьке, воно тут між нами, воно з нами, в нас, воно — ми...

Вона так говорила, але її роздуми нагадували радше мохаммеданську літанію, яку вона щодня мимрила, і цей її тон заколисував мене до сну. Я тоді снив про той малий цвинтарчик, де лежала моя мати, і де я поцілував її, холодну, востаннє, перед тим, як зникла вона в ямі, а кілька днів пізніше, — Марію вперше. Так. Кохання і смерть; кохання мало всевладу над порожнім небуттям, над сотворінням, що повернулося назад у глину, і я не ніяковів, не відчував крику сумління за це порушення святого місця. Я зважав на смерть, як на яму в існуванні людства, як на діру в сонці або пам'яті, і тому конкретніше на неї взагалі не зважав. Марія того дня була трохи налякана, бо тоді насувалась якраз ніч, і вона жартівливо вірила, пересякнена сільськими віруваннями, в духів і відьом, що приходять до цвинтарів опівночі гуляти і збирати кропиву на нове плаття. Я потішив її, мовляв, моя покійна мати вступиться за нас, і вона з дитячою наївністю заспокоїлася.

— Хібащо вже смерть уводить кохання в масштаб вічности. Мабуть, воно так... Смерть продовжує справжність, суть самого кохання... — І вона, я відчув це всім своїм тілом, здригнулась і перестала водити пальцем мені по обличчю. Їй стало, мабуть, лячно від змісту власних слів.

Я дивувався, що так легко дався потягти думкою і перейнятися такими неприємними справами, і забув про сонце, про конвалії, про нас самих...

— А що, — кинув я, наче крізь сон, проти течії розмови, — чи не краще вже нам про соняшне кохання ?

Я того не бачив, але відчув, що вона усміхнулась, а потім нахилилася. Почув спершу в ніздрях п'янкий запах конвалій, а потім теплі губи з тим самим запахом кохання, що на малому цвинтарчику. І згадав тоді про матір, і сумно стало, холодніше навіть. Але Марія опустила свою голову до моєї шиї, між плечем і нижньою щелепою, і я забув про гробівець, про кам'яний хрест із фотографією сивої усміхненої жінки, яка мала бути моєю матір'ю, забув про день, про час, про землю, що чорно і слизько тоді сипалася в яму на труну, про літо, про все. А пам'ятав лише Марію і теплоту її тіла, випростаного поруч мого.

— А знаєш, — прошепотіла вона, — кохання червоне, коли заплющити очі і лежати на сонці...

Я не відповів нічого, бо й так не знав, що мені відказувати. Ми лежали, і раптово замовкли, і пильнували ритмічного віддиху, щоб почути, як вітер незграбно плутався в струнких стеблах зрілої пшениці.


*

“Коханий мій Андрію,

обіцяла, що напишу, але вір, що не обіцянка мене змусила до тебе послати вістку про себе. Над морем тут дні соняшні, пляж золотий, пісок теплий. Саме ж море — синє, синє, як наше кохання, як моє кохання до тебе, яке ти вичитав би з моїх очей, коли б лежав зо мною в піску. Дійсно шкода, що в тебе незадовго іспити. Я лежу отут на сонці цілісіньку днину, час від часу іду в воду, беруся навіть вигрібати скойки, занесені морем на берег, або іду ловити раків між скелями : це смішно, знаєш, і цікаво. Дощів не було ще, тому обпалююся спокійно; вже за ці чотири дні обсмалилася, далебі, як муринка.

Цілую тебе, коханий, довго, як між нами.

Прощай і невдовзі приїжджай.

      Твоя Марія“.


Я перечитував вже вдесяте цей лист, одержаний перед полуднем. Я радів, але в той же самий час непокоївся. Я дивувався, що він такий коротенький і писаний аж на третій день після її приїзду до Остенде. І, наче вроджений Шерлок Голмс, я перечитував пильно лист, студіював кожний рядочок, кожну букву і старався відгадати між рядками не написані речі і обставини, в яких самі рядки були написані. Вкінці ж, щоб віднайти загублений спокій, я переконав себе, що вона, мабуть, під впливом сонця втратила охоту до довгого листування (як і зі мною часто траплялося), або, може, в дійсності не було про що широко розписуватися, що й мене насправді потішало, хоч я й соромився в цьому признаватися. Легко людині, що здібна до самообдурення.

Заспокоєний, я склав лист, востаннє ще обнюхав його, як пес, і мені здалося, що папір і конверт пахли солоністю моря, і сонцем, і конвалією. Я вложив лист у кишеню і глянув крізь вікно вузького купе, де сидів у товаристві двох літніх жінок і молодого хлопчини, що, сидячи, щохвилини намагався підошвами доторкнутися підлоги : мабуть, було йому неприємно і ніяково, що він іще хлопчик, а не дорослий мужчина. Я їхав на кількаденний відпочинок. За шибою поля, обсаджені стрункими деревами, пробігали, наче гнані вітром або часом, і тільки настирливий стукіт коліс по стиках рейок привертав мене до свідомости, мовляв, це ми біжимо або тікаємо, а дерева з полями навколо стоять у містичній і нерозгадній непорушності. Нараз показався біля ставка старий млинок, і я відразу забажав стати тим малим хлопчиною, що так бажав бути дорослим, я забажав із ним помінятися особовістю, іменем, віком, вдачею і очима, щоб могти дивитися не на дерев'яний залишений пусткою млин, а на середньовічного дракона в червоній люті і чекати на дон Кіхота, що врятував би мене від неминучого нападу змія.

Одна з жінок розкрила тоді вікно, щоб кинути лушпиння помаранчі, що запахом охоплювала все купе, і тим розвіяла мої дитячі мрії й пустила на мене свіже повітря, в якому я відгадав запах моря, піску, запах сонця.

Годину пізніше ми заїжджали на станцію.

Поїзд став у скреготі вагонів, а я ще хвилину сидів. Марія не чекала на мене, не сподівалася, для неї я сидів за купою важких і закреслених книжок, але я нагло відчув був потребу в ній і приїхав. Була четверта по полудні.

До самого вечора я блукав дорогою, що бігла мляво вздовж пляжу, і намагався не думати про кохану, щоб не спокуситися відразу забігти до неї : я готував їй приємну несподіванку; а крім того, я знав, що її, певно, в цей час не застати в готелі. Час здавався надто тягучим і нудним, я пішов у кіно. Фільм був цікавий, але коли я вийшов на вечірній вітер, вже з нього не пам'ятав ні одної картини. Сонце червоно конало. Я пустився до Марії. По дорозі був маленький бар. Я вступив, і стало раптом темно. Буфет заливався темнотою, бо був приміщений у старій пивниці, де електричних світел зовсім не було : на столиках де-не-де блимали свічки. У пивниці було тихо, і при вогниках гомоніли пари закоханих. Я сів, замовив какао, надпив соломкою ковточок напою, і зараз спокійніше стало в устах і в нутрі. Біля мене двоє цілувалися. Він був чорнявий, сильний у плечах, а вона — засмаглими руками обнімала його за шию, запускаючи час від часу свої довгі пальці в його волосся. Я надпив ще ковток і глянув знову на пару. В обіймах чорнявого сиділа Марія з засмаглими плечима і дивилася на мене, а в її великах очах блимала жовто і порожньо столова свічка.


*

“Вже два роки минули, як я закінчив з успіхом навчання, — думав я собі досадно, — та який же з мене лікар, коли я сам сьогодні безпомічно конаю ?..“

Півроку тому прикинувся мені в грудях рак. Стало лячно, стало безнадійно боляче : я усвідомлював, що дні мої віднині пораховані. В останні тижні я натрапив випадково на втішну вістку : рака можна частинно позбутися — при допомозі лазера. Але швидко знову довелося віддатися чорному розпачеві : людські організми, які дотепер були піддані цій терапії, не вижили. Лежав я отак днями, брав ліки — вже самі анестезуючі засоби виявлялися безуспішними, а то й шкідливими — і відмовлявся від усього, оточений самотою і двома білими простиралами. Однак я вірив, але не довго, що єдиним ще моїм рятунком могла б бути моральна сила, сила людської волі, про яку я чимало читав молодим і в якій вправлявся ще перед недугою за вказівками мого сусіди йоґа. Сам він же твердив, що може самою силою волі стримати кровотечу. Я спочатку не вірив, а він мені довів : розтяв дві жили лівої руки, кров потекла, розносячи тяжкий запах, густий запах, який видає часто рана або смерть, але по двох хвилинах напруження, яке я міг вичитати зі зморщок чола та його очей, кров зупинилася і розвіявся її слизький запах. Я повірив і почав вправляти власну волю. День за днем намагався я усунути недугу, зменшити, притушити її жар, а коли спроби бодай загальмувати її не мали успіху, — тоді для мене самота з двома простиралами, що липко обвивали моє тіло, ставала нестерпно близькою і тяжкою.

Марія часто ще приходила до мене і говорила, що попри все кохає мене. Я хотів вірити, хотів відчитати хоч раз ці слова в її очах, синіх, як давно призабуте море, але вони були якісь непереконливі, непроникливі і наче б заснулі. Я западав тоді в мовчання і відчував, що самота огортала мене щільніше. Коли ж вона цілувала мене в уста, я вже не заплющував очей, як колись, щоб палали вони від дотику сонця, але дивився на її опущені підмальовані повіки, намагаючися простежити, що саме вони ховають від мене. Загалом Марія здавалася доволі щирою, приємною і привітною, але в ту ж мить, як тільки я починав розмову про кохання та натякав при тому на недугу, кутки її уст тремтіли, і вона в зідханні відвертала розмову на іншу тему. Я під тим розумів, що вона грається зо мною, мовляв, для потіхи живому мерцеві, і тому, проклинаючи тихо нещирість, я віддавався розпачливо самоті і самозамкненню, що мене пекельно мучили. І в постелі, такій крижаній, порожній, без Маріїного теплого, вогкого тіла, без її стегон, без грудей, без обіймів, я ждав на смерть, намагаючися розгадати її натуру з дитячою наївністю, тою ж самою, яка мною володіла, коли я в купе мріяв про дон Кіхота і вогненного дракона. І тоді мені було приємно згадувати того малого кирпатого хлопчину, що хотів конечно стати мужчиною, і я радів, коли думав, що він тепер знову в вагоні, з двома літніми жінками по боках, сидить і підошвами дотикається підлоги, що металічно і вперто гуркоче.

І настала тоді дивна хвилина.

Я лежав у своїй самоті, а Марія клячила біля мене і держала в своїх теплих долонях мої воскові пальці. Я дивився хворобливо їй в очі, у яких не мав уже сили щонебудь відчитати; мене залишали сили. І нараз защеміло щось біля серця, рука моя зм'якла, зімліла, а Марія відкрила широко очі, в яких я побачив тільки чорну яму, бездонну пропасть, в яку й провалився, покинувши свою самоту, замотану в білі пом'яті простирала. І стало темно, і стало тихо. Не було вже болю, не було вже страху, було чорно. Далеко десь бачив я тьмяну Маріїну силюету, невиразну, і коли дивився, наче в півсні, на неї, попри спокій і відсутність почуттів, я відчував до неї кохання, не тугу, а кохання, таке наге і просте, як невинне немовля, якого я так бажав від неї. Не було вже нічого, не було вже нікого, не було тілесної Марії, ні матері, ні сонця, ні постелі, а лишилося тільки кохання. Було кохання і було чорно.


Роман Бабовал, 1970



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.