Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Сумнів існування

“велика стрілка забарилася“

“дерева непорушні роздягає дощ“

“ввесь ум — розчетвертований“

“присмирнілий / засинаю : “

“той хто / випереджає нас“

“ламаються мости“

“на мої заклики ніхто не обзивається“

“вони — тут кажуть — “

“поля — спустошені“

“до себе довго приглядатися“

“отак іду з нічого“

“зліт — неминучий“

“а раптом / вибухає буря“

“позаду все / спожито“

“на стежці що без нас“

“я — мертве дерево що не гниє“


* * *


велика стрілка забарилася

час

застигає плутається

серед лінійок

долоні

отої

яку знов буду змушений

у жертву завтра віддавати.


* * *


дерева непорушні роздягає дощ

дівиць незайманих солодких

що із гладкою з довгою корою


дерева що безшкірі

жінки що спокушають


раптово


засинають ніби умирають.


* * *


ввесь ум — розчетвертований

надія — невтолима

чуття — розтерзані


жебрак —

який невтомно

підстерігає докір власного

сумління

на розі твоїх

слабкостей.


* * *


присмирнілий

засинаю :

нарешті всі

мої сни посортовані


і буря ця

що моїй пам'яті загрожує

вже більш нікого не

лякатиме.


* * *


той хто

випереджає нас

прекрасно знає

що це для нас ніякий подарунок

коли він за собою залишає

ту дрібку часу що

остався

до ночі

яка без попередження найменшого

от-от западе.


* * *


ламаються мости

коли вщухає раптом вітер і

гроза жолобиться в моїх руках

що все навколишнє обмацують наосліп


тоді я знаю що


самотність —


здатна для житла.


* * *


на мої заклики ніхто не обзивається

не тріскають вже сходи

спустошена кімната

постіль розкуйовджена

і почуття притуплені


всі порухи мої автоматичні


коли гублюся

серед твоїх споминів.


* * *


вони — тут кажуть —

стали непотрібними

їх вже віддавна

призабули

всі ті предмети

застарілі й зношені

що відданими все-таки

залишаться мені


чи хтось одважиться мене

пізнати серед них в аварії

що власній ідентичності моїй загрожує ?


* * *


поля — спустошені

у вогкості зів'ялої

пшениці

комаха домагається свого належного

яке й відстоює жебрак

в кліматі

непоступливого голоду

що предвіщається безжалісним

безмежним

чи завтра

вижиємо —

мимоволі ?


* * *


до себе довго приглядатися

й відтак зненацька

в якийсь туманний день

цілком не пізнавати вже себе


коли навколо нас

притьмарюється все —

тоді

я вірю


в сумнів існування.


* * *


отак іду з нічого

аби хтозна

добитись до

противного кінця того

усього що

могло б мене

ще здивувати.


* * *


зліт — неминучий


стою на старті

з атрофованим крилом

останній

птах

той що задовго ждав

мені про обрій лиш відомі

його сумнівні межові стовпи

ті від яких стає смішною

найменша мрія про будь-яку втечу.


* * *


а раптом

вибухає буря

неочікувана


проходить янгол

і бере

останнє дерево за руку


чи це щоб повести

нарешті нас

у те

чого ніколи більш не буде ?


* * *


позаду все

спожито

й все спірне

скасовано


іспереду

лише пастки

непередбачене

із несподіваним


час вибудувався

без нас

віддавна :


все нині можна брати

однак все завтра мусить

залишитись де і як було.


* * *


на стежці що без нас

вела мене до тебе

я жолудь мимоволі розчавив


і післязавтра нас забудуть всі

нащадки що були

із тими що ще будуть

а в тім колишнім лісі що

нас ніби буде захищати

хтось неодмінно запримітить

що буде бракувати дуб в інвентарі :


той необхідний


бо — останній.


* * *


я — мертве дерево що не гниє

а може — тільки тіло ледь примерзле

його ви абсолютно не торкайтеся

ні оком (лусне !) ні рукою (зсохне !)


воно призначене для воскресіння в той

гіпотетичний третій день

коли на цьому світі де нічого не бракує

серед живих не стане вже нікого.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.