Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Подорож по-щоденному

“мед що став рідкісним“

“спроквола розтерзані — з кохання“

“розроблюю собі / маленьку смерть“

“ті що пронизують мене знають“

“маю рандеву з таким“

“та ж чуда тут / ніякого нема“

“тоді / як взагалі ніхто не сподівається“

“вітер що його кущі витісняють“

“як несподівано“

“це лиш німий старець“

“колись / зненацька як“

“в двозначності останніх порухів“

“ніхто ніколи“

“а чуда вже / ніде найменшого не буде“


* * *


мед що став рідкісним

спожито вже давно

до осаду всі вина випито —

сп'яніння може починатись наново

як вчора :

спомини

що залишилися не мають вже

того засилля що колись.


* * *


спроквола розтерзані — з кохання

потайного в несповідане розчарування

зраджені цими дзеркалами в яких ми

прикидаємося незнайомцями


щоб пробиватися вперед крізь темряву

що за пожежами снується

до тебе простягаю свою руку

рискуючи її занапастити.


* * *


розроблюю собі

маленьку смерть

прозору і безсмачну що

нікого не збентежить


проводжу сміливі проїзди

до випадкового притулку

де кожне місце

вже зайняте.


* * *


ті що пронизують мене знають

що я піддаюся найменшому сумніву

при кожнім промасі затискаються пастки

потвори що замешкали в мені —

щоразу виразніші


коли вони затихнуть —

моїй малодушності не буде границь


й тоді нарешті може стану я собою.


* * *


маю рандеву з таким

що міг би бути мною

столи застелені

карти розподілені

густим вином налиті щедро келихи


і бог на цей раз

пунктуальний :


до ставки

свою душу додаю.


* * *


та ж чуда тут

ніякого нема

все лиш

докраю спрощене :


злітати наче засинати

і прокидатися відтак

мов птиця приголомшена

що падає зненацька.


* * *


тоді

як взагалі ніхто не сподівається

день загоряється й зникає

в великому солом'яному полум'ї

де ж ми точнісінько тоді

у тім що попеліє

на дні того

чим бути мали б ми ?


* * *


вітер що його кущі витісняють

вітер що творить порожню навколо себе

вітер що покинуту хатину обступає

ту в якій я міг би бути тим чужинцем

якого завтра всі забудуть

не запросивши ніколи.


* * *


як несподівано

все те мовчання що

віддавна

нетривкий лиш

виворот того

чого я не сказав тобі

забракне —


скільки нам життя ще лишиться ?


* * *


це лиш німий старець

що креслить на піску

ескізи слів

яких ніколи не було


це лиш дитя що на порозі

родючих жнив лежить

покинуте

між голодом тих що

його

не знають


і

своїм.


* * *


колись

зненацька як

відійдеш — із лиця тобі

найменшу рису дощ зітре

найменшу плямочку того чим ти була


і більш ніхто не буде в силі

відзрізнити бога від його подоби.


* * *


Для Марчелла


в двозначності останніх порухів


коли бог замовкає

все знов стає можливим


повертаємо собі назад все те

що нам було належне


й вчорашня вічність

наново стає тоді


досяжною для всіх.


* * *


ніхто ніколи

його не бачив


усе-таки

він крадькома проходить

не стукає в мої заперті двері

не бентежить сну моїх дерев

що вигадують себе безсмертними


удосвіта — зникає


але мене не забуває :


він знову прийде завтра.


* * *


а чуда вже

ніде найменшого не буде

святі покинули календарі

за час молитви застарілої

яку заледве хтось

ще вимовляє


а де ж той янгол що

нам вічність предрікав ?


бог не помер :


він лиш вдає

що не існує.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.