Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

З циклу дерева проходять (ІІ)

“блискавицями — розорана“

“двері тріскають : то вечір“

“по книжках замешкали“

“чигає за дверми година“

“опівночі складаю тимчасові / вірші, …“

“коли повернешся, не буде вже“

“коли повернешся, напевно я“

“дівчата за плечима дзеркала“


* * *


блискавицями — розорана

земля до краю, тиша — вся

пошита в срібло. і загублена

у сіні — твоя цнота.

послухай, як дзижчить

в горісі щастя, як по

стеблах вітер випікає

літо. цить ! не говори —

тебе бджола учує !

ріками — перегороджена


земля. чи чуєш, як

комахи стережуть

границі ранку ? (я

люблю тебе, коханко

невідома) чуєш ? як

траву скубе загнузданий

дощ ? не лякайся ! : перед

нами — ключ і вічність.

хоч земля вся вже до краю

блискавицями розорана.


* * *


двері тріскають : то вечір

прокрадається в мою кімнату

між книжки, де множаться щораз

густіше порошинки часу, між книжки,

яких вже не читаю. літо никне трохи :

то ти відходиш передчасно,

то я не пізнаю тебе. вогонь

великий — переплигуючи з-поза

дерева у папороть — турбує

духи лісові.


земля бунтується : то гриб

плянує безкінечні

подорожі, то поспішно трави

шепотять слова магічні.

хіба мені забути все те, що

я пережив на дні твоїх очей ? хіба

найкращих одректися споминів,

ім'я запродуючи ? прилипає

спека до душі — я засинаю

під лушпинням помаранчі.


* * *


по книжках замешкали

водяники нахабні, поселились

мавки боязкі. удосвіта

дошукую ключів до

істини, до спраги. спомин

розкладає пам'ять на дрібну

крупинку для птахів. я під самим

дощем для тебе сплів,

здавалося, гніздо найвигідніше.

як тільки дощ ущух — тебе не стало.


а шкода сліз, й молитви шкода.

з горіхової шкаралущі вилущилася

самотність, сіла на плече — нашіптує

тривожні розповіді. нині

я читаю вірші літеплі, не

довіряючи проклятому пророкові,

не довіряючи собі. моя хатина

грузне в осінь, мов у болота.

соломою забита трухла пам'ять,

але ще зуб огню не розкусив душі.


* * *


чигає за дверми година

смутку і чигає за покосами

мить щастя. розгорілося

знов небо у запамороченні

жуків. а чорний птах

віщує всім нам закоротку старість.

кульгаючи, вогонь проходить.

огонь проходить крізь

предмети, дотикаючись

красунь і щуплих лицарів.


огонь проходить серед жнив,

зганяючи комах у світ

рослинности, у вимір

порошинок. за дверми пшеничну

стеблину пильно доїть вітер,

посвистуючи

крізь зуби. непокоїться десь білий кінь,

що поза час, що поза дощ каміння

поведе тебе й мене.

позаду нас огонь проходить — босий.


* * *


опівночі складаю тимчасові

вірші, вижидаючи гудіння

джмелів. коли у трави падають

грушки. коли жарить свята вода.

качається у попелищі літа

місяць, місяць нишпорить

по закутках моєї пам'яті.

птахам невдячним я латаю

гнізда. у бляшану скриньку

всі свої настрої, всі свої літа складаю.


вижидаючи відчай комахи, що вмирає

на моїм порозі. виглядаючи купців,

що продають снотворні амулети

за три шаги. за крихітку

розради. я складаю тимчасові

казки про тебе — хоч як доцільніше

було б тебе забути !

хто ти ? — не відаю і вже не пам'ятаю.

вижидаючи години стукіт об чоло,

з тобою я давно вже розминувся.


* * *


коли повернешся, не буде вже

в селі привітної криниці.

птахів ніде

не знайдеш. гнізда

погоріли, гнізда вигнили.

коли

повернешся, мене

не буде. як повернешся.

сюди зійшлися упирі,

опівночі зійшлися відьми


і виткали із кропиви простору

самоту, розлогий розпач. як

повернешся, в селі не буде й

крихітки черствого хліба,

найменшої краплиночки

цілющої води. сюди

вже конокради прибули —

і ми осиротіли.

коли повернешся.

коли повернешся.


* * *


коли повернешся, напевно я

вже не любитиму тебе.

мабуть, вже й не впізнаю.

налетіла сарана сюди

і вигризла жита й

надію, розгризла моє

ім'я, мою хатину. від-

цурається тебе земля.

коли повернешся,

тебе заманить спека,


розшматує самота.

сюди на сизому коні

примчало божевілля,

що всі джерела потруїло.

як повернешся,

мене ти не

впізнаєш, і тебе

я не впізнаю.

бо вже так надто пізно.

бо вже так надто пізно.


* * *


дівчата за плечима дзеркала

навшпиньки ходять.

дівчатам сниться голуб

щастя за плечима

дзеркала. стривайте !

розкажіть нам казку

про коханців нещасливих.

за плечима дзеркала

літа проходять, греблі

розриваючи, й птахи —


такі несміливі. дівчатам

неможливе обіцяю серед жнив —

за крихітку запаморочення.

стривайте ! за

плечима дзеркала гудуть

джмелі, немов плянети

захмелілі. сонце розкидає

зрадницькі стежки під ноги.

за плечима дзеркала — хтось

самоті границю визначив.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.