Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Щодень щокрок

1993

ЗМІСТ


“хто розплете його складні казки“

Чужинець

Замість казки

Овочевий вимір

Сон величі

“кімната на границі дня і ночі“

“позагинав / усі стрілки усіх годинників“

“немов на гострім лезі пам'яті“

“в тісній душі — перетинка прозора“

“допоки перворідне яблуко“

Стислий триптих

“відклавши спрагу нас“

“коли цикада й безіменний птах“

“далеко поза містом“

“так ненароком трусонути б совістю“

“пишу любовний лист“

“вино лишає по столах розкішних“

“а на папері ніби стежка звивиста“

“чи знов спросоння наче сп'яна“

“чигає час гуде у кожного“

“тут небезпечно виглядати завтрішнє“

“в коловороті загадок що без розгадок“

“щоразу раннім ранком горобці“

“а під кінець“

“та все ж мені отут ніяк“

“так непомітно й все проходить“

“хто на сторожі тут стоїть ?“

“а наша хата буде біла“

Чи 1933 ?

“тут спить вода незаймана“

“говорячи про нас загублених в собі“

“тривожна — нескінченна подорож до себе“

“час вужчає щокрок“

“поля затихли глухо навкруги — “

“я буду вірити що ти існуєш“

“хто відповість на запитання що спасає ?“

“в годиннику щодень стрілки“

“роса вже звоювала всі поля сади луги“

“прийшов і час на те“

“так начеб з казки в казку ми блукаємо“

“ми предків та нащадків продаєм“

“ніхто до хати не зайшов ніколи“

“на перехрестях бляклі ворони“

“святковий дзвін віщує“

“пожежа в'яже дерево до дерева“

“безсоння — біла пляма серед ночі“

“кого чому й куди“

“сновидам радість і журбу віддати“

“в країні розпачу в країні меду“

“щодень босоніж ти підходиш“

“куди вже не піду — “

“ущухла нескінченна злива як“

“до лісу ти не йди“

“а ми — немов сполохані птахи“

“такої жінки не було ніколи“

“мов відголос“

“ліси мої ліси !“

“живу в жорстокій казці сам“

“щокрок шлях вужчає“


Джерело книжки


* * *


хто розплете його складні казки

на незначний клубок ниток

хто розгадає виворот

його пересторог

хто — серцевину віщувань

і смисл всього

що залишилось недоказаним


коли ніхто

наївного пророка і

не чує і не бачить ?


ЧУЖИНЕЦЬ


чи варто вибиратися

вербі плакучій

лишивши за собою пень

із божевілля зрубу крізь

сипкі піски

в країну де птахам

не знані зовсім

імена дерев ?


ЗАМІСТЬ КАЗКИ


від дуба до берези

підстрибував

безжурно на одній нозі

невловний пустотливий вітер


підклав йому хтось ногу жартома —

впав у калюжу вітер

(ніхто такого не передбачав)

і утопився безпорадно


: відтоді непомітно перестали

гуляти по саду

дерева —

обезкрилені


ОВОЧЕВИЙ ВИМІР


твоя хатина побудована

у точнім центрі помаранчі

у неї — стіни з крилець бабки

і міст від зернятка

до зернятка —

безшумна блискавиця

щоосени

коловороти соку

ваблять

срібну

комашню

тебе щоночі оп'яняють

немає в помаранчі брам

немає вікон

але це не важливе

бо ж тут і так

ніхто цим не цікавиться

чи десь

там за лушпинкою вирують

незаймані плянети

привітніші


СОН ВЕЛИЧІ


за хатою

я — на шорсткій ходулі

найбільший серед соняшників

за хатою

я — самозваний цар рослин

князь зілля володар мохів

що довжини своєї тіні з точністю

ще не спромігся змірити

за хатою

від ранку до самого вечора

запаморочений пускаюся в ту подорож

де я — вісь навкруги якої

ввесь світ довколишній кружляє

та все ж

у цьому божевільному танку

чомусь мені


лиш сонце заважає


* * *


кімната на границі дня і ночі

кімната з безліччю осліплих вікон білих стін

кімната для кохання тіла для облуди змислів

в кімнаті — ти

щоразу голодніша

на вістрі пристрасти

що не прощає зайвих павз

кімната де торкаюся шовкових стегон жінки

кімната де в шалених снах

дрімають молодиці з овочевими грудьми

кімната де пробуджуємося

щоранку ти і я — останні


кімната де

за нами двері тріснули

і зникли


немов вчорашній день


* * *


позагинав

усі стрілки усіх годинників

порвав всі їх пружини

уламки розтоптав і закопав

скрутив всім соняшникам шию

немов окату жабу місяць затопив

і цямрину усіх колодязів замурував

так густо обмотав шляхами

земну невтомну кулю

що вже їй не вертітися ніяк

розбив

розгони всіх плянет

і несподівано принишк

коли

на лівій скроні наче біля серця

посивів перший волосок


* * *


немов на гострім лезі пам'яті

на березі того

що мало бути й не здійснилося


ще раз над ранком на піску

накреслити своє крихке ім'я

останні сумніви останні турбування

що непотрібно точать душу

притуплені найперші спомини

про тебе записати на піску

(де ти ? чи в наших вимірах існуєш ?)

і спорудити піскові складні міста

імперії забуті лябіринт безвихідний

з піску

високі вежі дивовижні підвести


аби ще раз увечері байдужим рукавом

все за собою знов морський приплив

розтер безповоротно


хто ще тоді

про тебе буде пам'ятати ?


* * *


в тісній душі — перетинка прозора

за нею хтось сидить чигає

нашіптує жорстокі задуми

по пам'яті поплутавши неврони

на шахівниці крадькома

щораз на глум хтось підсуває

під чорну туру білий пішачок

з мішка хтось змія випускає

розжеврілу жарину кидає

в приплід пшениці де тече

з стебла в колосся запах хліба

нам зранку до зорі

роздряпує невпинно хтось ворота що

скриплять між совістю i мозком


чи справді — хтось ?


* * *


допоки перворідне яблуко

на гілці буде висіти

в наївнім коливанні

нам не відомі непідозрювані

явища :

запаморочливість прискорення

іронія приречености

безглуздя неминучого й

закон

непримиренного тяжіння


чому

зриваєш наше яблуко ?


СТИСЛИЙ ТРИПТИХ


І.


та тріска з-під сокири що

забута

свідчить про

поразку незборимих пралісів


ІІ.


та крапля крови що

з обличчя

капнула

не освятила жодної землі


ІІІ.


та відстань що лягла й росте

між недоречним

і забутим

нам розриває пам'ять на шматки


* * *


відклавши спрагу нас

на завтра затопивши

в гіркім вині

останні неспокої

повертаюся до себе


а завтра (буде ніч !)

твоя усмішка і

метеликовий дотик може ще

врятують

нас від мене


* * *


коли цикада й безіменний птах

нерівно ділять ранок між собою

мов необхідну здобич

коли стрункі

дерева механічно творять вітер

у брязкоті клітин і листя —

ти вабиш подорожника світанку

немов спокуслива сирена з-між

двох островів поза якими

царює неминуче многорука

одноока самота


хто ти ?


* * *


далеко поза містом

серед поля

капнув дощ

не оминувши нас


схвильовано

птах вітрокрилий тріпотить

в зеленім рукаві

пшениці   де твоя

поранена рука ? —

для тебе стільки місця ще

у подірявленій

моїй кишені ! :


одна лише бджола

знайшла собі під квіткою

без запаху

недоторканну схованку


* * *


так ненароком трусонути б совістю


посиплються крізь пальці


луска незв'язних задумів

скляні окрушинки душі

надії павутинним волокном

полатані

цвілі обривки обіцянок

і міріяди мозкових

без'ядерних клітин


а далі — цокіт часу


хто скаже


чи вистачить все те добро

на паливо нам щоб колись

добратися до себе


* * *


пишу любовний лист

до тебе на сполоханім листку

осиротілої берези


метелик прилетів сів на плече

від крилець загорівся ліс

і папороть залопотіла


а я тим часом призабув

яке було тобі ім'я

яка була твоя адреса


* * *


вино лишає по столах розкішних

і в мозку чудернацькі плями інколи

такі широкі деколи й незмивні


вода лишає згадку про незвіданий потоп

субтильний натяк на струмок гріхів

що протікає без угаву від сумління до душі


чорнило залишає на зіжмаканім папері

липкий слиз крови й смужки пам'яті


так випурхне і щезне зграя ошалілих слів

коли їх вчасно не приборкаєш


* * *


а на папері — ніби стежка звивиста

накреслена зрадливим олівцем


а в центрі тиші — ніби філіґранний зойк

сопілки що заманює мандрівника


а поза літом — ніби нескінченна втеча від

минулого в неспокій недоступного


а вже за нами — ніби сонях сонця гнеться до землі

і повінь розриває непохитні всі мости


* * *


чи знов спросоння наче сп'яна

удосвіта пускатися тобі довірливій

еквілібристкою по линві що

нечутно вужчає щодень щокрок


коли чаклунство — безпорадне


коли ніхто не скаже чи павук

вже дотягнув

своє прозоре волоконце до

стеблинки чергового дня


* * *


чигає час гуде у кожного

з нас унутрі настирлива комаха

що божевільна обезкрилена


у проріз пам'яті щораз

коротшим затікає день

і свідчить про

закінченість всього


клітини в'януть мимоволі

без паніки без галасу

в липкому павутинні здогадів

неврони плутаються мов джмелі

сполошені у кризі передбаченого

передсмертя


* * *


тут небезпечно виглядати завтрішнє

з вікна півсонним вихиляючись

тут заборонено

складати тимчасові пляни

про інше снити мріяти

про краще поки до останньої

копійки день що бариться

нам кожному не виплатить

належної данини


* * *


в коловороті загадок що без розгадок

перед ніким з лиця

ніколи маски не скидаю


у хрускоті інтриґ у вирі крови

обманним обіцянкам і тобі

не вірю та не п'ю

з сумнівних келехів незнані вина

нехай вони й багрові й чародійні

лукаво підкладаю до солом'яних

усмішок полум'я вогню

що не торкається мене

в банкрутстві самоти

зриваю всі мости що в'яжуть щільно

наївну пристрасть із зрадливим словом

розмножую круті безвихідні стежки

від себе й знов до себе


у клекотінні карнавалу

здираю маску перед дзеркалом

що не здивується коли лиця не буде


* * *


щоразу раннім ранком горобці

злітаються в саду

мов скло прозорі

крихкіші за кришталь

тут кажуть вилиті

з найпершої роси

(так починається

щоразу кожна казка

якої смисл ніхто не розуміє)

підступно сонце приголублює

й облизує їх до

останньої пір'їнки


а ми виходимо надвір

з крупинкою в долонях

і

дивуємося що в саду

підстрибують самі лише

дерева голі


* * *


а під кінець

від шелестіння трав

і моху загоряється весна

дерева покидають крадькома ліси

у хрускоті оголених суглобів


я зостаюся недовірливий

віч-на-віч із самим собою


немов без спадщини


* * *


та все ж мені отут ніяк


моє зужите слово співчуття

незграбно вимовлене випадкове

(коханко мила !) не спасе тебе

заманену між вимріяне й пережите


ти звільна грузнеш в дзеркалі

що викривляє форми й виміри

німих предметів хтивих ритуалів


я переходжу мимо


і не прислухуюсь

до зойку потопельників


* * *


так непомітно й все проходить


з долоні звільна витікають пальці

то я прощаюся з собою мов з ніким

то ти відходиш наче й не було тебе

хтось каже : справа звичайнісінька

опудала безрукі ходять по стернині

розносять маковий дрібний вогонь

по полю (журавлиний ключ — чи осінь ?)

тут жмутик незначний зачахне

там загоряється й палахкотить

узлісся навкруги сумління


ніхто не визнає що він

(а хто тут мовить про пожежу ?)

не в силі погасити час


* * *


хто на сторожі тут стоїть ?

хто запалив всі ті багаття ті огні

що непотрібні що дарма турбують ?

ми знаємо що прийде визначений час

бо випав голубиний дощ

пір'їнка за пір'їнкою

і серед нас нема нікого щоб їх позбирати

бо никне молодість як пізній іній

відходять з дому друзі вже не ті

які колись прийшли були у гості

чому так метушитися дарма ?

нехай злітається круг хати вороння

ми знаємо : і що і як !

цілком безпечне птаство кажуть :

так прилетить нізвідки й випурхне —

ти лиш махни рукою

чому навколо стільки вогників

і світочів що блимають у темряві ?


ми переконані на самоті

що не злякає нас

передостаннє неминучости


* * *


а наша хата буде біла

вся з моху звита злита вся з роси

на кінчику цього пера

що пише й не дописує

затаєне минуле і забуте

земля обіцяна була

а де вона ?

шукають стежку — не знайшли

тут кажуть вислизнулася з-під ніг

так всі мовчать не довіряючи собі

а в тиші — дірка незначна

чи на сопілковий зойк вистачить ?

до хати — ключ один-єдиний

мабуть давно вже поржавів

хтось ненароком заховав його

як ще було кому до неї

забувши де й коли забувши


ми знаємо без сумніву найменшого

(а наша хата буде біла)

що входу й виходу немає


ЧИ 1933 ?


тут спершу спека вразила розкішне поле

відтак приїхали забрали решту запалили

розріджену пшеницю виїла за день за ніч

до колоска останнього пожежа-ненажера

пустився дощ (кому потрібен ?)

принишкло неприборкне полум'я

притухло й сірий пил розхвилювався

над ранком — жодної (шукай !) сльози-роси

кульбаби розлетілися (хто їх просив ?)

і сиплють сніг легкий по полю

(ой вітре вітре — пожалій !)

у подір'явленій кишені — порожня бездонна

а може просто тільки голод замість шлунку

лежить дівча стебло стирчить з її зіниці

стебло крихке стебло пшениці що не визріла

сухе заламане але — стебло


зривається нізвідки чорний ворон

що виклює безжалісно

останнє зернятко —

мов око


* * *


тут спить вода незаймана

мов на межі самітности

верба плакуча — справа

а зліва — висохла трава


облизана туманами

тут вигинається струнка лоза

безжурна — де ж вітрам

її переломити


це кажуть жінка що вмліває похапцем

як тільки пучкою мізинця

до її тіла доторкнешся


це кажуть озеро

без справжніх берегів

просторе таємниче

камінчик кинеш — і за мить

коловорот розгнузданий

шалено плесо переоре


* * *


говорячи про нас загублених в собі


тут дехто каже що

це може бути лиш смішна пародія

чудна мініятюра апокаліпсиса


в пустелі серед тьми заблимало

(хоча й була загрозлива пересторога :

що б не було — назад не оглядайсь !)

стовбичать два стовпи сірчані

що розгорілись несподівано удалині

там — начеб на межі вигнання


тут дехто каже

що це незаперечні вічні свідки

того що неминуче не мине

нікого по дорозі де нема дороговказів

нікого не помилує і знищить до клітини


тут дехто каже

що навіть таємничий вітер з-поза моря

їх не погасить

ані за день

ані за рік

ані за покоління


* * *


тривожна — нескінченна подорож до себе


все кам'яніє в серці на руках

все крушиться в підточеній душі

дилема хитрих перехресть

заломлює останнього паломника

того що вірив ще у те чого не буде

земля розколюється в судорогах землетрусів

і поруч нас

осиротілих бо без пам'яті

дерева нишком ходять по вузьких стежках

яких ніхто накреслити не вспів

яких тоді ще не було — коли був час

яких немає нині вже — коли запізно


* * *


час вужчає щокрок

щослово і щоспомин

повз нас стурбовані нащадки

хто мовчки хто навшпиньки перейшов

один за одним — розчаровані

запитують : де наші предки ?

оті що доживають безтурботно час

зужитий по леґендах нетривких

той час тоді такий знецінений

а нині нам такий потрібний

що не лишилася нікому з нас одна секунда

щоб збунтуватися переламати звичаї

щоб одректися наданого прізвища


адже ж нікого тут

ніхто з нас не просив ніколи


ані родитися

ані вмирати


* * *


І.


поля затихли глухо навкруги —

втопився у припливі жита жайворон


ІІ.


і все пройшло так швидко непомітно

час мов перестрибнув у вигідніший вимір


ІІІ.


все те було як затихало поле

все те було як падав птах

що врешті таємницю лету розгадав

пізнав себе в запаморочливім

прискоренні падіння і збагнув

глибінь своєї спраги волі

в мілкому дзеркалі

згорілого колосся


* * *


я буду вірити що ти існуєш

що ти жила єдина серед всіх


коли творили ми одне оте суцільне

що називалося водою спраглого

коли творили спільно ми вогонь жагучий

що сплюндрував густо засіяні поля

що мимоволі знищив нас обох

між підсвідомістю й реальністю

і найвірніших друзів — до ядра


я знаю — ти ще десь існуєш крадькома

але не можу дальше вірити

що ти живеш тією що колись


* * *


хто відповість на запитання що спасає ?


хто вкаже точно як

колись добратися до суті істини

тієї що була найпершою

тієї що останньою лишилася для мертвих ?

де ж істина ?

де суть ?

між сумнівом і недовір'ям ми себе

шукаємо навпомацки

бо в темряві нікого не впізнаєш

сліпі до світла та глухі

до шелесту трави

що раптом в'яне як лише її торкнешся


а все навколо тихне (ржавим листям падають птахи)

а все (горить у папороті пізня осінь)

безповоротно перемінюється у сипкий пісок

все ломиться все никне все зникає

все що колись було

і все що завтра вже не буде


хто відповість на запитання — зайве ?


* * *


в годиннику щодень стрілки

час то розстроює то ломить

і на крутій межі

між споминами й обіцянками

ми губимось безпам'ятні


за райдугу щодощ

пускаєм голуба пухнастого

по хліб по сіль

у незбагненне у безповоротне

розвідника і вісника

хоч знаємо — в нікуди полетів

хоч знаємо — не вернеться ніколи


в годиннику

час обрахований для кожного

дзижчить

час наче муха обезкрилена

в годиннику

запаморочливий маяк

що звірив все і звільна сліпне

а блудний син не повертається

з розкішних берегів

країни меду й молока


так в серці стало пізно

як порожньо в годиннику —

без часу


* * *


роса вже звоювала всі поля сади луги

перлиста гусінь рання в плоскім царстві моху

душа на срібнім волоску тремтить

немов до вічности чомусь пришита

павук заблуканий в липкій траві

від дерева до вітру осінь тче

іржавим волокном замотані

всі наші порухи

найменший з наших задумів

і все те що колись було за нами

і все те що осталось перед нами


ми постарілися до невпізнання

за ніч одну

мов за цілісіньке життя


* * *


прийшов і час на те


як дерево у власнім розмірі вмирає

ніхто не чує наших закликів тривоги

коли утретє падаємо в пил

ніхто уваги не звертає бо таке

було пророцтво споконвічне

ніхто не чує грюкоту клітин

що сиплються одна по одній під корою

коли ліси на південь вибираються

коли дуби пливуть щовосени пливуть

за журавлями у своє приречене


кого це може зацікавити —


як нікому не вдержати

вигнання пахідермів


* * *


так начеб з казки в казку ми блукаємо

крізь хащі ми вперед простуємо наосліп

цураючись того минулого що нас

не забуває та ніколи не помилує

немов берези — насторожені

ми виглядаємо

нові світанки лагідніші більш доцільні

що нетривкі

щоразу (як лиш зійде сонце)

згоряють неминуче в спалаху роси


ніхто нікому на шляху

не показав куди не йти

що конче оминати

ніхто не звірив необхідної розгадки

ніхто не розказав

тієї притчі загадкової

що резюмує все в одне

із самого початку до кінця


знеможені ми добрели

здається до останньої сторінки

ще не цілком доказаної казки


* * *


ми предків та нащадків продаєм

на ярмарку де золото безцінне

вимінюєм минуле за майбутнє

і навпаки

за самі дрібняки побляклі

в шахрайські гри час гаємо

у карти програєм до трухлої душі себе

й порожню пам'ять вкрай зрешечену

заложники того чим ми були

підкорені підданці неминучого


заложники безжалісної сутички

що не вгаває між

забутою історією та

не передбаченим пророками


* * *


ніхто до хати не зайшов ніколи

а чи було тоді

й кому й коли ?

так начеб і нема воріт до неї

немає вікон голі стіни лиш і все

немає дня ніде немає ночі

нема живого світу за одвірком

ніхто із друзів не відважився

до брами й нишком підійти

на плоті меркне чорний птах

нічний неначе непотрібний

що двір до ранку буде стерегти дарма

ніхто камінчика не кинув в шибку

ніхто не стукнув в двері що мовчать

що вперто захищають нашу самоту

всесильну — ту

яка охороняє нас

від нас


* * *


на перехрестях бляклі ворони

хрести до краю розгризають

як лиш паломники проходять нишком

і перехрестя виминають злидарі

з монетами замість очей


минуло все що зайве непривітне

що непотрібно душу запорошувало

сліпець повісився на перехресті

знайшовши замість жемчуга

в простягненому капелюсі ґудзик


* * *


святковий дзвін віщує

півголосом чудний сполох (не дощ ?)

верба нечутно хилиться на південь

і в'яне у жахливім гуркоті клітин


пізніше — тиша мов на оці крапля воску


тут кажуть — це безкровна осінь

що жде своє призначення

свій час

свого осліплого пророка


* * *


пожежа в'яже дерево до дерева

останній карлик спалахнув

(ти чула ?)

у полум'ї комахи лопають

немов прозорі мильні бульбашки

під мій поріг огонь зганяє

нахабних жебраків

яких годую молоком застояним

підхмелені замолодим вином

ховаються бджола із літом під грибом


тоді я взагалі й

не знаю чи

без мене вмерти ти зумієш


* * *


безсоння — біла пляма серед ночі

крізь нас перелітає янгол пристрасти

щоразу викрадаючи із тіл знеможених

то клаптик підсвідомости що в'яне

то шмат сумління (чи було воно колись ?)

до ранку — начеб в'ється шлях

але нема дороговказів

щоб зберегти про тебе ніжний спомин

коли прощаємось назавжди

за жменю полину дешевого

я продаю тебе

прохожим з-поза часу

того

що вже віддавна нас забув


* * *


кого чому й куди

ведуть оці криві стежки ?

хто одурив джмелів хто заманив

в те біле полум'я світанку що не сходить ?

в той запах квітки що не доживе до ранку ?

хто серед літа видуває сонце із

стеблинки жита що лягло від спеки ?

ніхто не знає що було що буде

ніхто не пам'ятає як було й нікого

як завтра буде не цікавить

дарма мене ти не розпитуй

бо я забув усе що знав

а решту пам'яті удосвіта

програв у карти


* * *


сновидам радість і журбу віддати

одкласти крихту щастя для нащадків

обрахувати зморшки в дзеркалі

з долоні відгадати завтрішнє минуле

усе своє майно лишити жебракові

і за собою замести

найменший слід найбільшої провини

одкрити навстіж клітку птахові

в криницю кинути своє ім'я

і в ніч без каганця пуститися

туди де кажуть ти живеш

поза границею що простяглась

між недоступним сном і нечіткою смертю


* * *


в країні розпачу в країні меду

нам буде душу стерегти

однісінька бджола самотня

осінній жолудь мовою коріння володіє

останній жолудь пам'ятає молодість

лісів що відплили у вирій

та пралісів давнезних

які нічого не лишили за собою

цить ! — чи не чуєш як пісок скрегоче

коли заходить сонце крадькома

коли тривожиться комаха безіменна

що пізнає себе нарешті

але запізно

у плоскім вимірі землі ?


* * *


щодень босоніж ти підходиш

в одній і тій прозорій сукні

до мене мов до себе (чи — до нас ?)

в одній і тій годині

до зачарованої цямрини

щоніч ти заглядаєш

в одну і ту криницю

яку вже кожний з нас забув здається

коли бува в погіднім плесі

мов у зрадливім дзеркалі

милуєшся собою

з криниці несподівано випурхують

мільйони трепетних метеликів

які по стомлених тілах розносять

вогонь одної й тої пристрасти

в якій для мене місця не було

й не може бути


* * *


куди вже не піду —

за мною ходить кволе дерево

з іржавим вітром під листком

куди не гляну — вибухають овочі

у метушні вишень та яблунь

отут горять огні високі жовтокрилі

отам солома звільна догоряє тухне

по пристрастях тих що закохані

на ніч однісіньку лише

куди не забреду —

стернина гострить ікла і

заманює голодних горобців

мов у півсні заскочених


скажіть !


чи припадком це тільки осінь ?


а може вже передостанній день ?


* * *


ущухла нескінченна злива як

після потопу що спустошив все

по самий обрій

хтось нагло сповістив :

із квітки що (заждіть !)

он мала б вирости з чорнозему

бджола або метелик випурхне

і намалює під веселкою

не скарб як водиться у казці

(заждіть !) а феєричний ранок

всі мовкнуть насторожені

набожно виглядаючи предиво

чекають день

десятиріччя

покоління

а згодом — хто зневірився і відійшов

сусідові продавши свій квиток

хто збожеволів і блукає по лісах

несамовитим деревом безкорим безкорінним

хто трохи розчарований помер

а ті (заждіть !) хто непохитні

останні залишилися там де були

донині виглядають квітку

виглядають ранок


* * *


до лісу ти не йди

відьми у лісі хтиву папороть

до осени зшивають потайки

і заворожують заблуканих прохожих

яких ми вже не пам'ятаємо

від запаху незнаних квітів оп'янілі

до лісу ти не йди

з волокон павутинних відьмаки у лісі

плетуть на нас тісні пастки

готують з кропиви та моху

отруйливі напої згубні чари

до лісу ти не йди

у лісі комашня кишить болотна

і розгризає місяцю обличчя

спотворює поняття й вимір часу


до лісу ти не йди

бо ліс —

мій найвірніший друг


* * *


а ми — немов сполохані птахи

що залетіли в казку заборонену

де ми ? куди нам далі ?

ніде сховатись від грози що нависає

ніде від себе приховатися

бо в самій вже душі так вузько стало

в безжаліснім обряді пристрасти

ми подолали мимоволі один одного

і до найменшої клітини совісти оголені

так залишилися у центрі вже не казки

а обопільної самітности

здається що і виходу можливого

для жодного із нас немає звідси

ми прилягли стурбовані зате довірливі

на дні цієї казки (хто сюди нас скерував ?)

і від віків ми начеб вижидаємо

годину вирію

дарма ж

бо прикула нас до землі

назавжди атрофія

останнього ще ледь рухомого крила


* * *


такої жінки не було ніколи

такої жінки взагалі

не може бути


я в полі маківку зірвав —

метелик випурхнув з долоні

нізвідки всміхнене дівча з'явилося

взяло мене за руку й повело

в той край

де кажуть

все — можливе


* * *


мов відголос

далекої пожежі час гуде

в піщаному годиннику й

ніхто не слухає не чує

на ярмарку сліпець розказує роззявам

вилискуючі кольори в яких

щовечора заходить сонце

хтось випив те вино застояне

і вже не пізнає себе

друг утопився у росі

і нікому його тут воскресити

вузький безвихідний

шлях плутається в завороженому колі

навколо тиша й сутінки лягли

звисає за плечима чорний птах


ніхто не сміє заперечувати сон пророка :

обіцяна земля — ніяка вигадка мойсея


* * *


ліси мої ліси !


до вас назад сьогодні повертаюся —

не гість непрошений

не подорожник випадковий

а блудний син одурений

дуби розмножились безладно

всі друзі вимерли під іклами сокир

ви кажете :

колись вітри злетілись ордами

поплутали протоптані стежки

сон павуків насильно розмотали

й відтоді мавки

зґвалтовані соромляться

ріка гниє

ховаються безумні чаклуни по дуплах


ліси мої брати мої !


я повернувся навмання блукаючи

до вас —

чому ж не пізнає

мого обличчя жодне

із ваших наймолодших деревець ?


* * *


живу в жорстокій казці сам

у дзеркалі ледь пізнаю іще себе

ніхто мене не згадує

ніхто не нагодує не розвеселить

і нікому і ніколи відвідати мене


в цій казці я всесильний володар

невизначене моє царство що границь не знає

нікому не бажаю ані лиха ані щастя

я начеб легкодухий бо самотній і старий

зате хто ввійде потайки — умре на місці


* * *


щокрок шлях вужчає

щораз густіше під стопою бур'яніє стежка

щезають всі дороговкази необхідні

мов день за днем

затерті мов рознесені вітрами

в полоні подорожі в сліпоту

назад тобі й мені не повертатися

бо никнуть перспективи спереду

і віддаль відбігає відбігає

от майже вже за обрій відпливла


щоранку глибшає в нас на ретині

та невідклична рана що від неї довшає

тінь дерева

якого взагалі ми вже не бачимо



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.