Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Від острова до острова

(многовимірні подорожування по греції)

1993

ЗМІСТ


“так ми / пустилися в незвичні мандри“

“назад / не повертаймо поглядів“

“пляма від дешевого вина“

“там меви море заворожують“

“із демонами янголи вночі“

“запамороченням чарки налиймо !“

“побляклі простори й різкі“

“твоя / усмішка — небезпечна кладка кинена“

“чомусь / не допливають вже до берегів“

“тут височезні мури“

“тут у заграві полудня“

“земля затоками кругом оточена“

“твої міста —“

“я на базарі продаю купцям пляшки“

“так знову прочитати б“

“тут острови горять щовечора“

“коли / об шибку б'ються …“

“чи добрести колись“

“пливе фльотилія вельмож“

“минув несамовитий шторм —“

“там де меркне“

“павук замотує густі ліси“

“ніжніші в тебе груди за“

“не посилайте ластівок“

“чи / чуєте“

“день — коли чигає дощ і“

“дрібний шматок“

“по морю білі табуни“

“дрейфують по оливкових садах“

“тим часом вірогідним свідком на“

“від осени горять вже трави“

“триреми привезли сьогодні золото“

“увечері / як дотикається твоя рука моєї :“

“це море має спогади“

“докорами покорченим / деревам …“

“підводні ріки точать острови“

“я народився несподіваний увосени“

“між двома припливами готує“

“десь полягли брати мої“

“між островами розтяглася відстань виріїв“

“довкола простяглась безкрайньою“

“у лопотанні розшматованих вітрил“

“маяк окатий невсипущо стереже“

“трикутник літа серед спеки“

“увосени“

“як усміхнутися“

“ми — каторжники мимовільні“

“коли дзвін вибиває пізню осінь ми“

“чужинець безпорадний“

“від острова до острова“

“(дзижчить“

“на знак беззастережного довір'я“

“ми сидимо між плесом дзеркала й собою“

“на роздоріжжі заболочена“

“на камені лежиш —“

“за островами ніжний спів сирен снується“

“перша пташка“

“зміїно в'ється під згорілим дереном“

“коли зненацька передчасна сивина зими“

“з останніх островів“

“забуті книги мудреців“


Джерело книжки


* * *


так ми


пустилися в незвичні мандри

до граней крайньої чутливости

до кінчика периферичного неврона

що в'яже до душі ймовірність вічности


чи вчасно нам ще доплисти

до берегів отих незнаних островів

що навмання колись розбіглися

і заблукалися по океанах ?


чи вчасно — в ту обіцяну країну

де всі божки зневірені забуті ? де жерці

не в силі розгадати таємниці кам'яних

кумирів ? де міста спустошені не війнами

а просто часом що минає потайки навшпиньки ?


бо там були міста розкішні а на камені

не залишився камінь вітер віє сіркою й

піском на нас настирлива

чигає комашня з прадавнього минулого


удалині — немов зірвалась зграя

тих необхідних забобонів без яких

ніхто не вижив би й секунду нині.


* * *


назад

не повертаймо поглядів


вперед ! лише вперед !


плече — вузьке :

за нами тліє недовір'я молодости

хоч довшає так у ногах

щоразу тінь

не пройдених іще шляхів


вперед !

не зупиняймося !


бо кажуть : небезпечно


бо кажуть : вже — запізно.


* * *


пляма від дешевого вина

метеликовий дотик пальців

погляд ввесь розмотаний

оливками й цикадами обшите літо

марне маячіння цькованого звіра

судороги ящірки в незграбності конання

голуб пущений між дві метелиці

смак нечистої води

й нещадне вістря спраги


судно в морській аварії —

розколений горіх

безщоглий сон утоплений

в розпіненій калюжі ночі.


* * *


там меви море заворожують

щовечора

безшумно переносять золото

піску

на південь


там мевами обсніжені

жорстокі береги

що ваблять нерозважних лицарів

що п'яні кораблі

заманюють в гірке похмілля


там меви (кажуть) у тісний клубок

замотують морські струмки

плетуть із водоростей довгі коси

коли твою

я на ніч розплітаю


не меви (кажеш) а

казковий білокрилий вітер — він

між нами навіває неприступну пристрасть що

відтак стає безвихідною в мить

як тільки нас полонить.


* * *


із демонами янголи вночі

обличчями обмінюються

із моря випливає місяць —

чудний безсонний маг

кишать цикади на дні тиші

в настирливім танку

вирують запахи вина

що будить чуйність змислів.


* * *


запамороченням чарки налиймо !


аби не турбуватись між двома

припливами самітности

щоб проросло крізь нас кохання чисте і

прозоре — овоч без лушпинки й м'якоті

аби ми уцілілі проплили крізь тьму

нічних сірчаних забобонів щоб

похмілля наше паперово шаруділо по

вузенькій пам'яті де бур'яном

гуляє час


чарки налиймо

невтримним шумом моря

аби пізнати остаточну тайну

і нею освятити нашу гостру

несвідому спрагу

божевілля.


* * *


побляклі простори й різкі

струмки оливкових садів


обмана сонця — рана

у дзеркалі землі

крихкі руїни світла по

потрісканих стежках

збентеження незайманих мохів —

загублених паломників

минулого

в якому не було розгадок

немає і не буде


на осі спраги — бунт

розгнузданих казок

про нездоланне

многогриве

море.


* * *


твоя

усмішка — небезпечна кладка кинена

між нами

нестійка


чи варто нам ще раз зустрітися

коли лютує море в лопотанні вітру

коли навколо трощить стільки суден і

розшарпує вітрила на шматки ?


моя рука —

притулок незміренний

неначе павза між двома

потопленнями

перемученого

тіла.


* * *


чомусь

не допливають вже до берегів

обкуті золотом трієри


в шаленому танку

морських аварій щогли тріскають

роздряпуючи небо


час тратить всяке значення

і вимір :

без угаву розвівають


вітри невчасно запам'ятане

а ледь прожите хвиля загрібає.


* * *


тут височезні мури

лиш свідчать про

поразку і титанів

і богів


сіріють у піску

з медузами недоїдки

підступного

улесливого моря


а дальше — острови

мов жменя чародійних камінців

що втратили назавжди

усяку вірогідну магію


з проколеного ока мертвого

циклопа родяться

страшні леґенди про

всесилля ефемерности.


* * *


тут у заграві полудня

день вже перезрів


птиці перелітні

догоряють мимо

в розпалі польоту наче

в вимірі мітичного вигнання


нагле тіло жінки — біла

пляма що на грані сонця

вужчає

і меркне


непокоїться на дні глухої

тиші

зерно

неприборканого

шуму.


* * *


земля затоками кругом оточена

де виноград царює від віків

земля на острови розшарпана

в похміллі велетнями безіменними

земля протоками полатана

де доживають тайну святости боги

земля окатими комахами звойована

де спекота уможивляє

безсмертя спраги


земля обіцяна жорстоким предком і

не дана


ніким ще не розгадана земля.


* * *


твої міста —

широкоокі мов

дракони хитрі

огнеметні


в твоїх лісах

дерева ходять босі по росі —

вогнетривкі й

у полум'ї полудня


в твоєму морі непокояться

у розпачі блукання табуни

розгнузданих

течій


і кожен із

твоїх шляхів веде

під землю вогняну

просяклу землетрусами —


а жоден не виводить.


* * *


я на базарі продаю купцям пляшки

в яких дзижчать розгнівані моря


за них


заможні віддають живуче срібло

ізумрудні амулети

чудотворні талісмани

і серце одиначки-іфіґенії


убогі — необхідні та

безглузді забобони

вже від років безцінні дрібняки

останній палець із порожньої руки


я на базарі продаю купцям пляшки

в яких кишать


бунт крови й суть безчасся.


* * *


так знову прочитати б

твоє засмагле тіло мов

магічну книжку — за сторінкою

сторінку

та

міняти б ритуали й звички

найконечніші

як

підкаже дотик пальців

як

підкаже памороч


передкохання.


* * *


тут острови горять щовечора


тоді

вихоплюються з піни моря

крикливі метушливі зграї мев

і срібні овочі тяжать в саду

де зріє тиша під крильцем бджоли

чуйні дерева засинають

у лопотанні листя

тривожно трохи неспокійні

у хрускоті кори

і знов

ми зустрічаємось запізно

на грані завтрішнього та

забутого

мов нечутливі мов безпам'ятні


а острови горять до ранку.


* * *


коли

об шибку б'ються запах виноградинок

що перезріли вже давно

і безпритульний птах


коли

за шибкою немов загублений

в пітьмі метелик блимає

сполоханий листок берези


коли

з обличчя ми знімаємо

найняті маски не

пізнаючи себе


коли

кохаємося наче водорості

в вузькій ілюзії

безсмертя й непорочности.


* * *


чи добрести колись

нам до границі того краю де

роса з чола змиває зморшки ?

де святістю запалюють кумири душу

й сумління оновляють ? де бджола

у вулик ненароком з вулика

розносить невразливе відмолодження ?


чи добрести колись комусь із нас ?

бо шлях так розтягнувся що

бо ми без палиці осліплі вранці вибравшись

кружляємо навколо себе посеред

комах що пильно хитру спеку стережуть

до завтра


чи добрести нам ще до берега —

немов до себе ?


* * *


пливе фльотилія вельмож

пожадливих до слави

крізь острови підступні

на північ протискаються

князі хоробрі непоборні

в погоні за мітичним руном

що десь загублене звисає між

леґендою й провіщеним


а з-поза обрію

лиш зрідка повертаються

на південь кораблі —

розколене розкришене

горіхове лушпиння.


* * *


минув несамовитий шторм —

розгнузданий

кінь піною укритий

в глухому гуркоті

морських копит


й як завжди за

собою залишив

руїни — піскові


на березі — ребро зігниле

віддавна вже забутої ґалери


подалі — з нерозгаданих

часів минулих амфора

в якій найстарші срібні риби

без зайвих запитань

вмирають смертю безнадійних


полонянок моря.


* * *


там де меркне

відгомін гірких поразок

тіла й совісти


там де небезпечні

течії крізь

пальці скам'янілих

велетнів зміїно

протікають


хтиве море

без угаву

сизі спомини свої

переплітує в жорсткий клубочок

водоростей

з неймовірними леґендами про нас —


богів преісторичних.


* * *


павук замотує густі ліси

росою й сонце меркне на

розхитаній стеблинці


палахкотить

солома небосхилу : в заграві

червоний кінь скубе

березовий листок

і шум пом'ятої трави


ти на ніч роздягаєшся

до самоти

до розпачу


дарма тобі лякатися :

сова безсонна

твою цноту буде

стерегти до ранку.


* * *


ніжніші в тебе груди за

проснулі ранком персики поліття

що спекою не займані

не торкані червою


між ними догасає оксамитне полум'я

що яру пристрасть виїло за ніч одну


тремтить примхливе плесо моря

що стиха причаїлось нетерпляче між

двома загубленими островами.


* * *


I.


не посилайте ластівок

по зернятко роси — забаряться й

дарма

ми чудо виглядатимем коли

затоне місяць по криницях


II.


не відправляйте жебраків

по запах хліба — жоден з них

не вернеться

до нашого

порога


III.


не випускайте похапцем

по дикий мед бджіл очманілих

коли вже не зима коли ще не весна —

у безіменній квітці ми

осиротіємо назавжди.


* * *


І.


чи

чуєте


як

у кипучім морі

рифи розривають плесо й

строять струни водоростей ?


як

безугавно точить

нашу маячливу пристрасть

лихоманка піскова ?


як

за імлою

хвильокрилі чайки

на сполох квилять ?


як

вирисовується блискавиця

між двома грудками грому

перед тучею невідворотною ?


II.


ніхто віддавна вже не слухає

ніхто не обзивається —

на острові забутому

де ми шукаємо свого мойсея

серед глухонімих сліпців.


* * *


день — коли чигає дощ і

догоряє виноград поліття


день — коли вагаються припливи

папороті на узліссі вітру


день — коли запродуєш себе та

нас за зерно несподіваної паморочі


день — коли цикада божеволіє від тиші

й сарана від роз'їдаючої самоти


день — коли дзеркала

тріскають у кризі вірогідности


день — коли вмирає на коротку

мить поняття простору і часу.


* * *


дрібний шматок

останньої усмішки принесіть мені

рудаву краплю осени

шершавий досвід соняшника і

смиренність анемони


довірливість горіха принесіть

послідній непокірний спомин

окраєць совісти одламок сумніву

безлунну тишу після грому


я ж кожному з вас докажу

що смерть —

звичайний нерозсудливий павук

що неспроможний доплести

своєї сітки до душі.


* * *


по морю білі табуни

казкових островів гудуть

викроюють

глибокі невигойні рани


над морем вибухає бунт

чайок мов вихор що

лукавий всі

маршрути необхідні нівечить


за море у нікуди звідусіль

бредуть

найстарші кораблі

у передсмертному зусиллі —


невтримні свідки неминучого.


* * *


дрейфують по оливкових садах

дерева п'яні ломляться стежки

в ногах утомлених мандрівників

що відцуралися минулого назавжди

а на зорі раненько

ми зустрічаємо щораз

отих сумнівних янголів

що ніби втихомирюють

нам кволу совість незамінним сном

за краплю крови за шматок того

що звалося колись душею.


* * *


тим часом вірогідним свідком на

порозі терпеливости

на лезі забуття

цикада літом не приборкана

вмирає не звіряючи

нікому де

запліднюється відгомін

і де

вирощується тиша.


* * *


від осени горять вже трави

моє розхитане судно тоді

спізнілою пшеницею пливе до тебе

володарко країни де потоки висохли

над нами висить гострий місяць —

магічний ключ мов до непрохідного

таємного проходу до якого силоміць

зганяє нас безстрасний час

в ногах вужино стежка шерехтить

якій немає ні початку ні кінця

хто ж нас переведе туди

крізь проріз пристрасти

у невиразний вимір простору

де море зморене до краю ототожнюється

із виснаженою землею ?


* * *


триреми привезли сьогодні золото

і хліб і мед і вина опійні

з-за хижих берегів де вимерли

вельможі в розколі імперій

нечутно півень перетяв

мов яблуко з казкового саду

новий світанок пополам —

на світло і на тьму

жебрацтво сіллю ділиться

торгує срібною росою

а дзвони з мідяних

стручків кують

велике свято


бо золото пшениці нині

триреми привезли.


* * *


увечері

як дотикається твоя рука моєї :


цикади ошалілі на

узліссі звуку раптом мовкнуть

один лиш вітер

чвалає в лопотанні жита

об стебла спотикаючись

на білий сон

на сніг легкий

роздмухує заблукані кульбаби

між нами роздуває тлілу пристрасть —

примхливе полум'я в солом'янім огні.


* * *


це море має спогади

в'юнкі й гадки слизькі

немов зелені гади

що водоростями зашморгнуті

це море має безліч язиків

що лижуть береги стрімкі

підточені різким коралем

у ньому — кладовища несподіваних

аварій й метушня млинів

що лицарів не дочекалися

що безупинно в хрускоті

піску відроджують для нас чудні


далеко привітніші острови.


* * *


докорами покорченим

деревам душу павуки

замотують

поліття тріскає

вогку пшеницю комашня

полонить догризаючи

останній колосок

пожежа сіє паніку

невтримну між найстаршими

грибами по лісах

єхидні чаклуни

розмножують

драконів стоголових


і знов

мені мабуть тут доведеться

героєм посереднім вмерти

дарма охороняючи тебе

від власної наївної уяви.


* * *


підводні ріки точать острови

скрегоче наша квола пам'ять від

піску і спеки море гострить течії

що в безвість нам судно штовхають


мов відстрашливий амулет

ми зберігаєм побіч із душею

у гаманці гіркий переказ про

зненацька втоплених птахів


що не зуміли дочекатися вигнання.


* * *


я народився несподіваний увосени

на перехресті виріїв

коли злітаються кульбаби по полянах


я народився щедрим деревом

якого овочі ніхто

ніколи не зриватиме


я народився однокрилим янголом

що розсипає порошинки світла по очах

сліпих мандрівників забутої епохи.


* * *


І.


між двома припливами готує

срібне море нам в'юнкі потвори

з піни й гострить

ікла островів


ІІ.


а між двома прибоями

свідомости навпомацки

ми пізнаєм себе : одна для одного

(і навпаки) — лише отруйне зілля ?


* * *


десь полягли брати мої

в часі жорстокої війни

(у мене не було братів)


десь від розжареної пташки

мої сади всі загорілися

(у мене не було садів)


роздерлось ненароком море

і я осліп у розмаху піску

(у мене не було очей)


десь янголи найлагідніші

посеред неба мою душу розп'яли

(а чи була колись душа у мене ?)


* * *


між островами розтяглася відстань виріїв

між блискавицями — уламки неба та сліди комет


між райдугами мріють скарби в серцевині літа

між нами — попіл пристрасти і вигадана казка.


* * *


довкола простяглась безкрайньою

країна жебраків що потай родяться

з корінням голоду в устах

у власнім круглім вимірі

й вмирають анонімно в нім

країна де шляхи ведуть сліпців

в глухе нікуди

й розколюються під стопою неприкаяних

де гостре око ночі раз у раз

оливкове й совине

чи той притулок що в твоїх очах

отой що поблизу стривоженого моря

такий привітливий як кажуть ?

такий безпечний ?


* * *


у лопотанні розшматованих вітрил

хоробрі ми переплили ще раз

крізь бунт титанів крізь запаморочливі

коловороти штормів оминувши всі

морські пастки всі непривітні острови


до щогли тісно поприв'язані

до божевілля змислів

ми вислухали хтивий спів сирен


щоб на дні пам'яті нам залишився

мов незагойна рана непотрібний

спомин про

неутолиме і не пережите.


* * *


маяк окатий невсипущо стереже

безмежний простір моря що

за нами переораний

поржавленим стерном


освітлює щораз нові стежки

що в'ються до казкових берегів

де (кажуть) мріє в золоті

та молоці обіцяна земля


і поки не осліпне око маяка

ми колом будемо пливти

наївні — навкруги

одної вихідної точки


дарма


наздоганяючи себе.


* * *


трикутник літа серед спеки

і неприступні береги прибоями надщерблені

руїни бляклих поглядів

таємні цвинтарі нічних комах

шалена лють невгавних повеней

сон раненого звіра що не піддається

поламані хрести на перехресті часу

морський невтримний дрейф

туди

немов в нікуди

в обману незгладимого

докору втомленої совісти


і скрізь принишклі вири тиші й шуму

в мохнатій пам'яті

присмирених цикад.


* * *


увосени


в кульбабі — золотий птах що крилом

заломить нині спіле літо без зусилля


шепоче по луці ріка

що потруїла подорожників

земля родюча забуває всі

свої жнива найрозкішніші

розпряжені вітри скубуть

іржаву папороть

самотній дуб

рахує на своїй корі

старі рубці нові розчарування

нечутно крок у крок

підстрибує за нами час

щораз настирливіший


в кульбабі непокоїться іскристий птах

що завтра гратиметься у зів'яле листя.


* * *


як усміхнутися

мені тут злегка ще до тебе ?

як пригорнути щільно щоб тобі

на вухо звірити себе до дна

до краплі крови до останньої ?

як розказати таємницю прадуба

що володіє обрієм і дебрями ?

як радість чайки що

плекає хтиве море під крилом ?


коли ніде нам туча не дає

заякоритися на мить

ні відпочити.


* * *


ми — каторжники мимовільні

останньої ґалери що спустошує

безжалісно мітичні острови

античні прибережні царства

в липкій пітьмі де вже й

самих себе не пізнаєм

веслуємо не торкані зневірою

веслуємо

і будем веслувати до

наступної поразки що

десь кажуть на границі між

безчассям і безсмертям.


* * *


І.


коли дзвін вибиває пізню осінь ми

блукаємо крізь перезріле жито

від спраги змислів до

обмани пристрасти шукаючи

за необхідною криницею

в якій води віддавна вже нема


ІІ.


коли дзвін виб'є остаточний день

самотности —

чи вижити

ще раз мені

після двобою із собою ?


* * *


чужинець безпорадний


на перехресті спогадів

на схрещенні майбутнього з леґендою

у вимірі снотворного обряду полинів

в країні де ширяє поруч літа яструб спраги

у розпалі житів розстроєних прибоями вітрів

в дзюрчанні висохлих потоків та забутих рік


чужинець на останнім острові

де водоростями до берегів

розп'яте море

ніким іще не переможене.


* * *


від острова до острова

стежки непевні небезпечні

стежки усі пошиті з дрейфів

скеровують найвідважніших у нікуди


коли зривається нещадний шторм

вмирають горді воєводи

вмирають полоненики покірливі

керманичі зухвалі гинуть в тріскоті

аварії в банкрутстві слави

на лезі ефемерного геройства


після поразки море покоряється

як вчора й позавчора неодмінно


тоді ми в золотий наперсток

переливаємо про нього розповідь

для нерозсудливих нащадків.


* * *


(дзижчить

у павутинні вітру срібна муха

оливкові листочки блимають)


із тінню мертвих рицарів

млини розпачливо

пускаються

в чудний двобій


(а соловей клює

в незайманій траві

останнє зернятко роси)


в калюжі топляться

за день тисячолітні

морські імперії

одурених князів.


* * *


І.


на знак беззастережного довір'я

я залишив тобі :


напнуте тіло на жердині спеки

серед вітру воронням голодним

не видзьобане око страхопуда

спогади з соломи до якої

час лукавий підкладає полум'я

зісохлу душу — непотрібну

руку зняту потайки

вночі

з хреста


ІІ.


ти залишила за собою лиш

своє ім'я

до невпізнання вщент

розтерте

бо —

промимрене

зачасто.


* * *


ми сидимо між плесом дзеркала й собою

у центрі літа де

бабки розносять іскри спеки по садах

запалюючи шкірку овочів

що раптом оживають і летять

а всі дерева начеб розбрелись

ще зранку по росі босоніж


хто скаже нам

хто скаже синові якого носиш


як тут перехитрити хижу спрагу що

немов уламок скла

нам ранить душу

замість тіла ?


* * *


І.


на роздоріжжі заболочена

таблиця натякає про крутий

шлях до забутих міст і таємниць


тут знов — нікого я не пізнаю

своє сумління оминувши щоб

програти грізну боротьбу з собою


ІІ.


підступні вороги

мою наївність сплюндрували крадькома

у мене друзі найвірніші викрали

останні необхідні спомини —

до амнезії згубної


подайте палицю !

у мене вже й

очей не стало щоб

у темряві

невідворотне провіщати.


* * *


на камені лежиш —

шовковий клаптик шкіри


в твоїх очах —

підводні несподіванки

невтримні дрейфи водоростей

заманюють мене й прохожих

в твоїх очах —

мов ледь

помітний заклик до поновного

кохання що без пристрасти


на камені лежиш —

перегоріла тінь без тіла.


* * *


за островами ніжний спів сирен снується

за островами кажуть море — привітніше

за островами — царства срібла й молока

за острови пливуть щодень ґалери непоборні


з-за островів

ще досі з наших друзів

ніхто

не повернувся.


* * *


перша пташка

море від землі відрізала крилом


друга пташка

дзьобом відтяла його від небосхилу


третя пташка

море безборонне випила до дна.


* * *


зміїно в'ється під згорілим дереном

щоразу довша стежка

крізь час

що нас веде в нікуди і

в ніщо


вночі дерева — янголи хиткі

підступні й стримані

що потемки спускаються крізь душу

щораз

спричинюючи моторошні землетруси.


* * *


коли зненацька передчасна сивина зими

торкнеться наших голубів довірливих

коли зів'яне в заширокій пам'яті

останній крайній спомин про

вчорашнє теперішнє й неіснуюче

коли поліття запізніле зникне

у вирі розхвильованої папороті —


в нестиглому горісі ми замкнемося

аби повік

ніколи вже не знати смерти.


* * *


з останніх островів

намисто чародійне склавши

я не до тебе повертаюся

а до далекої країни де

дощ павутинним волокном

зшиває небо до обголених дерев

де дощ

замотує крило поснулим журавлям

і за собою залишаючи

щораз шматок себе

від тебе віддаляюся

чи досить пам'яті

зостанеться у мене

щоб не забулося те чим була

моя розкришена душа

у невгасимій спразі сонця ?


* * *


забуті книги мудреців

забуте маячіння магів і пророків

забута відстань між початком і кінцем

конечної проте неутолимої

мандрівки в царство спеки

і русла неприборканих течій

забуті спопелілі острови

в пінистім полум'ї що звільна меркне

забуті дикі табуни оливкових садів

і на дні моря спогади аварій

забуті цілі небезпечних подорожувань

крізь час із леґендарного в мітичне

забута нагла німота найстаршої цикади

забутий коловорот зерен

у серці ще ніким не зірваної фіґи

забута ти забутий я

забутий

безладний танець одноденної комахи

що божеволіє із розпачу

як тільки перший сутінок

торкається землі


якої нам ніяк вже не забути.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.