Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Уламки дзеркала

(білі вірші та інші)


1987

ЗМІСТ


Замість передслова

“на суміш отрут“

“з червою пара янголів“

“я покажу тобі світи невидні —“

“вулкани що давно погасли“

“довірливих — нас завели в сліпий куток“

“рятуйте потопельників нікчемних“

“по той бік тайн кумирами“

“розкласти глум на згуки складові“

“жевріють / найкращі пори року“

“чи була сумісна радість соняшників“

“по м'яких снах“

“я розсіваю зерна“

Розмір часу

“летиш летиш“

“закохана в обманливі слова“

“ти, / болотна комашня, неперелітне птаство й“

“ми / з лиця землі зітрем“

“щодень довірлива собі“

“пройшла сюдою мертва жінка — ще“

“ти відходиш“

Зустріч

“ходи !“

Жалобна пісня

Поліття нескінченне

День серед дерев

“ти зникла“

“у велику зиму граються дерева“

“коли чекаємо :“

“давно вже хата сутінками“

“наколи згорять ліси тобою зачаровані,“


Джерела книжки


ЗАМІСТЬ ПЕРЕДСЛОВА


уранці —

дзеркало розбилося.


в моїй руці відблискують

його кілька уламків.

і в кожному з них день —

щосекунди неподібніший до себе.


а чи впізнаємо себе ще —

ввечері ?


* * *


на суміш отрут

заміню найсолодші меди

найбільші вулики розб'ю у кризі

святости


мене розгвинчені джмелі й

комети будуть переслідувати

а від помсти пасічників

від їдкого гніву

комашні мене

врятує лиш одна

найменша


бджола осиротіла.


* * *


з червою пара янголів

в горісі заночує і

гора породить пристрасні струмки

що закохаються дарма у неосяжний

океан    в'юнкі вітри

роздмухають на ранній сніг

усі кульбаби восени

примеркне зовсім на

границі наших змислів

сиве полум'я надії та

крутим шляхом за мною

подадуться у вигнання


колонії одурених комах.


* * *


я покажу тобі світи невидні —

нові собі ти вигадаєш пози й пару крил

з-за місяця я викурю чудні химери —

ти полетиш за п'яним від весни птахом у казку

я розкажу тобі свій вік свої похмілля —

свіжіші видумаєш ти морські стихії

я збережу для тебе скалку дзеркала —

на лезі молодости ти умреш від неї.


* * *


вулкани що давно погасли

з мертвими цикадами перекликаються

крізь пустирі навскіс чвалають

дикі коні і заманена ріка

метелиці зір сиплються

з долонь насиченого жебрака

об небо що таке низьке

у рості б'ються гори молоді

там оживає яблуко між двома

краплями дощу й по дебрях

тліють у полоні старости дерева

ущент обгризені далеким

спомином про праліси сумнівні.


* * *


довірливих — нас завели в сліпий куток

божки і вранці ми проснулися з розсмиканою

пам'яттю із порохном згадок

та поглядом цілком притупленим — і ми

завісили над шлюбну постіль

мертвого птаха щоб нашим дітям

не примарювалися подібні

подорожі

виняткові.


* * *


рятуйте потопельників нікчемних

рятуйте попелом заражений чорнозем

звірів — від потопу від пожеж — лісовиків

бридких рятуйте мавок та осліплих відьмаків —

від власних заворожень

її рятуйте від отруйних яблук і

мене рятуйте від утоми пахідермів


— бо соломинка трісла !


* * *


по той бік тайн кумирами

царюють срібні павуки —

аж по цей бік сягає павутина


а замість колосків

в пшениці завелися

кокони липкі й пора тривоги


щоніч викльовує

нам пам'ять

янгол мов жорстокий соловей

а попри все —

невтримна одержима ти

блукаєш від дощу до спеки,

лагідні розмови про ніщо й

про все заводячи

із найдрібнішими

мохами лісу.


* * *


розкласти глум на згуки складові

і сміх розтерти на піщану порохню; ще

попіл мертвих друзів розмести й туманний

привид ненароджених дітей;

для предків, для нащадків

вибороти жменю часу, грудочку

землі сипкої; вигадати для синів

нові породи

снотворніших полинів, розшифрувати

діялект зів'ялих квітів


і відгадати помисли обдертих страхопудів —


аби приспати на секунду те

цілком розшарпане сумління.


* * *


жевріють

найкращі пори року

під твоєю шкірою

що — між молочними грудьми


іскриста пташка недоцільно

ронить поминальні щебети й

сузір'я пір'яні над нами


в коловороті моїх пальців

ти вмираєш щогодини і

щодень —


щиріша.


* * *


чи була сумісна радість соняшників

із народженням твого кохання ?


чи сумісний нині сум рослин

з безповоротністю твоєї зради ?


хоч

вже й

давно

по споминах

поблякли кольори твоїх очей —

найстарший осокір розказує

мені твою найпершу памороч

в якій палав

мій несумісний

поцілунок.


* * *


по м'яких снах

півні

продають

огонь — зужитий

випіявши

бавовняні

затишки


між два похітливі сни

за голими двома

дівчатами

протискуються зграєю

схвильовані лісовики


пристрасна ти млієш

на моїй долоні

ненаситною комахою —

далеко за

жорстоким сном.


* * *


я розсіваю зерна

від яких земля

іржавіє

і приглядаюсь

до дерев

що забігають зовсім

випадково

в моє царство


живу

погаслим сірником

в пустій коробочці :

вода якою

мене поїш —

надто прісна.


РОЗМІР ЧАСУ


коноплянішою щоранку

родишся

я сходжу щостоліття

на нові горби

тебе вичікувати

щожиття ти

усміхаєшся

і ніяковієш

в повторний день

моєї смерти —


тривожно обраховуючи точну відстань

між собою і

найстаршими

дубами.


* * *


летиш летиш

розпаленим птахом

з найдовшої години в найкоротшу пристрасть

з тривожних міст в мій замок зачарований

із дзеркала розбитого в отруйну воду

догоряючим птахом

летиш летиш.


* * *


закохана в обманливі слова

закохана в опудала

найхоробріші


на ніч одну

закохана

скидаєш

на ніч свою шкіру


закохана

на день один

у перелітне мариво

смеркання в чар

звабливого

передкохання


закохана

ховаєш

на ніч свою шкіру

в найгустіше


передчасне збіжжя.


* * *


ти,

болотна комашня, неперелітне птаство й

звірі лісові

обсіли літо


літо ж непомітно

розкришилося —

дерева занедужали

на роз'їдаюче безсоння


перед нами нескінченна стежка

між розчаруванням і надією

лягла — незграбно

висмикане волокно.


* * *


ми

з лиця землі зітрем

послідній шлях що в'ється до

смирніших океанів

з пуху лебединого змайструємо

потвори нездоланні огнеметні

заховаються птахи

за жмутик

спопелілої трави

і будем дивуватися

що не горить

душа.


* * *


щодень довірлива собі

живеш поміж прозорих

рік

полюючи зненацька на

найменше перелітне сонце


до стіп мені припала

теплим горобцем дрібна

комета — ввечері

зацькована твоєю

комашнею


дарма !

віддавна вже

опудалу хтось очі поклював

ім'я вже хтось прогриз

до кісточки.


* * *


пройшла сюдою мертва жінка — ще

деревам сняться запах і

прозора густота води.

пройшли сюдою коні у гнідому розмаху —

нічним птахам ще сниться метушня

дубів у тріскоті пожежі.

пройшли сюдою табуни зірок —

ще сниться сиротам сліпим

гірка самотність сонця.


* * *


ти відходиш

ввечері.


тоді ненаситний годуюсь теплим спомином колишніх весен. серед ночі замість ока відкривається під хмарою отруйний квіт. чи ще пливе між нами той потік освячуючого вогню ? зажди ! сади десь родяться щедріші, ширші там границі щастя визначає птах поламаним крилом. зажди ! того же щастя, що в моїх долонях сіном пахне ще. зажди ! бо по тобі мабуть згорить останній жмут надії, що в моїй полатаній душі.


ти відійшла.


вже начеб ранок —

а чомусь

ще півень не запіяв.


ЗУСТРІЧ


до колодязя, де вже замешкав

місяць, кривоногий час

прибув зовсім нечутно, й ніч

уся обмотана росою приповзла.


прийшли слова, що мимохіть

утихомирюють сумління на

годинку; і світанок, що

на білий порох розтирає сни.


зайшли за ними й ми —

з шаленими роями

розхвильованих джмелів

в очах.


за нами

начеб двері луснули ! —

хтось цямрину

замкнув на ключ.


* * *


ходи !

я зберігаю таємницю пристрасти і щастя

— серед літа що покірно догоряє

— посеред зими що гордо тріскає


п'янкі кохання я знаходжу

в кожнім зернятку пшениці під

крилом птаха якого вже

(ходи !) ніхто не пізнає.


ЖАЛОБНА ПІСНЯ


співай !

я не вмиратиму іще

хоч майже привітала вже

мене земля хоч вже й

чорнозем приголубив душу хоч

зів'яли квіти намальовані

бджолою восени.


про мене ще гудуть (співай !)

ліси довірливі й ріка

на тисячі струмків роздерта.


хоч вже лягла

навколо пам'яті глибока тьма.


співай ! ще може

виживу —


співай !


ПОЛІТТЯ НЕСКІНЧЕННЕ


а вже павук

повісився

в липкому епіцентрі

свого павутиння.


а вже через веселку на

границі літа переправилися

журавлі безшумно на крило

дощ надягнувши.


іржа вже звоювала

хтиве царство

гусениць і папороті.


вже час !


а тут —

десь осінь

забарилася.


ДЕНЬ СЕРЕД ДЕРЕВ


як тільки полум'ям роси

горить світанок на твоїх устах —

в моїх очах

дерева височезні зеленіють.


як тільки завмирає сонце в

затінку твоїх грудей —

щоразу глибше забігаю в сон

найстаршої берези.


* * *


ти зникла

серед ночі

між два жмути блискавиці —

як увосени

зникає полохливий голуб.


розвився невловимим змієм шлях

між нами.


ти повернулась між двома

дощами — несподівано й

накреслила мені на клаптику

посивілої пам'яті різкий

знак запитання


червоним олівцем.


* * *


у велику зиму граються дерева

пильніше від дітей осиротілих.

заманене жар-птицею у вирій

догоряє сонце. в заграві

тривожно бджоли доживають

сивий вік і снять

про вічні квітники.


в твоїх очах

найбільші гнізда

виплітає яструб

пристрасти.


* * *


коли чекаємо :

години капають із дерева

дупластого, що пальцем підпирає

зливу.


коли кохаємось :

мій дотик — мов огонь загублений в соломі

твій стан — мов неугавне розгинання очерету

мої уста — мов ледь дозріла шкірка персика

і твої перса — мов сполохані два соболі.


коли прощаємось :

між нами ніч

повільно сліпне у совиному

дуплі.


* * *


давно вже хата сутінками

щільно обросла — в саду

ще яблуня не спить, на сон

за шмат пожмаканої шкури

промінявши кору.


усі мої книжки тоді

говорять без угаву лиш

про те, що не існує вже

ніде та про

те, від чого

в годині злету

вимирають восени

найстарші журавлі.


* * *


наколи згорять ліси тобою зачаровані,

наколи прокинеться у колі вітру папороть,

наколи зів'яне горобець у повені сухого листя,

наколи докажеш свою чудернацьку казку,

наколи своє життя переснуєш нитками смирного затишшя,

наколи всміхнешся вперше, наколи на те ще буде час,

наколи самотність вигадає стежку, що за пустирі веде,

наколи день свята виб'ють дзвони, наколи — годину смерти,

наколи придумаєш мені ім'я привітне, більш доцільне,

наколи — і душу більш прозору та простору,

наколи густіше визріють жита,

наколи, мов загадкову книжку, твоє тіло дочитаю,

наколи,


тоді — я заспокоєний засну

і для коханців, кажуть, зійде

ширший місяць.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.