Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Нічні перекази

1987

Hai chiuso gli occhi.      Очі ти заплющив.

Nasce una notte      Родиться ніч,

Piena di finte buche,      Повна вдаваних западин,

Di suoni morti      Мертвих звуків,

Come di sugheri      Що — мов поплавці

Di reti calate nell'acqua    Сіток, занурених в воді.

Giuseppe UNGARETTI


ЗМІСТ


“ніч — за дверми. на плоті —“

Безсоння

Морське

“я — / одержимий вітер, що розлився з глиняної чаші.“

“вночі.“

Модифікація

Я знов прийшов

“мої листи до тебе — вигадки“

Останній дотик

“так входжу в ніч — немов у клітку.“

“я ліг на дно казок“

“я збережу для королів вигнання піскові“

Птахи

Феєрія снідання

Пташиний диптих

Сліпець

“знялись вітри —“

“дуби списали безлічі листів.“

“заснули райдуги у теплоті твого волосся“

Міраж

“згорів ліс уночі : “

В снігах

“я в небі вигриз“

Буденне

“за обрієм“

Лист до тебе ?

Сон у місті

Чекання

“ми сплели безмежні сіті“

Смерть

“продають сліпці : “

“мій павук“

“сади дрімають тупо,“

Білі ночі

“казки забуті повертаються“

Поезія для М.

“час умирати : а, здається,“

Завтра

“зійшлись під весну“

“над вхідні ворота сонце розіпни : “

Нагорода

В моїм селі

“тоді / ми полюбили сонце,“

Однонічне кохання

Поезія для С. — 1

Поезія для С. — 2

“у тіні наших підлих / радостей ми“

“поза межі райдуги“

До коханки

“у золотім наперстку“

“в моєму царстві“


Джерела книжки


* * *


ніч — за дверми. на плоті —

непорушні крила ворона.

тоді — деревам

виростають з-під кори пожадливі

долоні й неминучий сумнів змієм

закрадається в півсон. в годині

завороження лягає на чорнозем птиця

плямою — щораз сірішою, й за шибкою

стовбичать хворі на безсоння ліхтарі.


настирливо гудуть

в глибинах тіла землетруси крови.

по дахах

горохуватий дощ

слова невпинно

невимовні вибиває.


по нічних переказах

тоді

пшениця мови непомітно

дозріває.


БЕЗСОННЯ


Досвітнє : 3 год. 36'


ніч раптом визріла : одне крило — совине, друге — янгольське.

на небі вже давно згоріли райдуги мохнаті. вії — олов'яні.

(по снах так тихо ! папороттю прикидаються сузір'я)

в саду — вважай ! не спотикнись об свіжий пень :

недавно ще ридав тут вітер, як рубали тіні ніжку сонця.


Досвітнє : 4 год. 06'


тарантулем на першу сосну видряпався місяць

і з кам'яного сну, мов овоч, вулиця прокинулась.

(по снах так синьо ! місто — аквареля тиші за вікном)

тоді ніч зраджує мені свої всі попелясті таємниці, що

рясними плямами обляпують пожужманий папір.


МОРСЬКЕ


злетілися

на слово сонця

втомлені сумлінням

моря

альбатроси,

береги

засипавши крикливо

стиглими крильми.


а, може,

просто —

тільки згадкою

про ніжний сніг

твоїх грудей,

що непокоїлись тоді

в полоні мого

дотику ?


* * *


я —


одержимий вітер, що розлився з глиняної чаші.

міст між утомою і пам'яттю прадерева,

що родить жолуді отрути. сиве полум'я

з далеким присмаком пожежі. овоч, що

цурається віджити, бо сиріший від землі.


глибока незагойна рана на твоїм чолі.

незмивна пляма крови на твоїх долонях.

томливе вижидання неіснуючих птахів,

яких вигадуєш щоранку.


* * *


вночі.


дерева розмовляють про столітні недоречності.

а на дні порцелянового

глечика лежать :

стеблинка літа, оберемок сіна і

недогарок того, що зветься пам'ять.

вночі.

в моїх обіймах

птахи звивають гнізда — безпечніші.

і місяць гострим пазурем

таврує мою кору — неспокійну

мою совість.

даремні ж всі оці зусилля ! :

коли — вночі —

нікого овочі мої

не в силі заманити.


МОДИФІКАЦІЯ


горять книжки горять сади пшениця

і ти не та

не та вже нагота твоя

не те надхнення запах овоча не той

не та снотворність дотику


між нами ніч

розбилася на рій комет

що меркнуть непомітно


не той вже місяць

німота води не та

на дні

вен

грім не той

сірчаними стежками

гуркотить

щодень глухіше


холонеш ти холоне недопите тіло.


Я ЗНОВ ПРИЙШОВ


я знов прийшов до тебе. у саду був : пильно

деревам розповів новини про липке буденне днів,

про місиво півснів. вони мені — про сонце огнекриле.

зірвав усмішку з гілки, наче запах яблука,


і знов прийшов до тебе, ревна жрице цноти.

до тебе, що вливаєш шал ерупцій в тлінну кість.

дозволь : нехай до ребер прикладу уважне вухо,

і з певністю скажу, чи серце б'ється часто так


в тобі —

як

сосна ворожила.


* * *


мої листи до тебе — вигадки

пусті

і слово — звабна бульбашка

в устах вітрів


безодні цій не вір !

не вір мені

: за

порошинку щастя

циганові

я віддав

(поспішно трохи)

колір


своїх

очей.


ОСТАННІЙ ДОТИК


тобі весною стегна загортаю. вже й слів не стає,

аби ревніше помолитись до чудної зелені

пшениці. твою шкіру, імена твої усі люблю,

як тільки сонце розпинається на бляклих кольорах —

увечері.


а вранці начеб в'ється запах опійної кави серед нас,

коли торкаюся твоїх грудей спросоння теплим язиком.


тоді —

віддай хоч тінь мого сумління !


бо в серці в'яне ніби витятий

з газети паперовий чорнокрилий птах —

як тільки дотикаєшся ледь-ледь мене

отим вже не значним

для тебе

спомином

про нас.


* * *


так входжу в ніч — немов у клітку.


десь місто є таке (моє ?) —

солом'яна леґенда, де найменший камінь снить

про тебе дикі божевільні пристрасті,

де дощ надів на себе твої темні очі,

де

бубнять плякати яру барву твого тіла.


    тіні цього міста кроять

між твоїми персами бездонну пляму —

за пухнатий хліб свіжішу, теплу. і

звивають білі мури міста навкруги

моєї пам'яті гніздо розлоге і вигідне,

щоб

тебе цілком забули

мої пальці вогняні.


так входжу в сон — немов у клітку.


* * *


я ліг на дно казок

щоб чатувати на

обгризлий місяць повен

гуку і мовчання


вітрила ти розкрила

для птахів одних тих що

не мають гнізд і помаранчею

запахло сонце у руці


буває : ти вербою

прикидаєшся аби

я не забув землі

що родить розмах вітру.


* * *


я збережу для королів вигнання піскові

палати, свою пам'ять кину псам — немов волову кість,

глибоко загребу в чорнозем галас дзвонів і душі,

та проведу шляхи

крізь терня часу просто до твоїх приман і примх.

для горобця я підведу драбину до осінніх виріїв,

на дошці моря виріжу твоє ім'я зубами і засиплю вщерть

густою пристрастю провалля змислів

і лише

тоді —

заллю клепсидру ока

синім вітром та

засну

з усмішкою в пораненій руці.


ПТАХИ


з птахами

довго ми браталися

щоб врешті зрозуміти

що весни не буде

вже мабуть ніколи

і з плечей в калюжу

поскидали гнізда звиті

з коренів і шумів.


відлетіли птиці поза сон

гуртом


лишивши кожному :

в очах — краплинку неба

в серці — жмутик пуху й на

долонях — невиразну долю.


ФЕЄРІЯ СНІДАННЯ


над ранком принесу тобі на стіл

м'ясисте море, викурене з мушель. у

пісок зарию недогризені докори — щоб

дні стали круглі, як


сухі горіхи. попрошу птахів

співати колискову : тихо-тихо, щоб бува

хтось не прокинувся. розсиплю комашні

кришки свого сумління, вщерть наповню


білі філіжанки твоїм запахом. прилине на

гостину вітер. може — ти ? і безіменний звір ?

мені віддасть лице дитяче тепла казка.

а якщо

десь припадком знов обізветься тоскний дзвін :


тоді — на мить лише ! — сховаю усміх до кишені.


ПТАШИНИЙ ДИПТИХ


І.


не встиг я вам купити жмутичка веселки

на дорогу — дрібняків не стало,

вогняні птахи ! —

такий ваш колір став подібний до землі !

маленькою пір'їнкою одурені — дерева вчора

зігнили. байдужі вам шляхи, заляпані

травою. байдуже, що марно виглядають вас

з-над сонця негритянки.

й вода (не дощ !) —

вже мов подібна до

розплавленого скла.


ІІ.


ну дайте ! розкажу вам казку про жар-птицю,

хоч вже й

не стало слів

дрібніших від крупинки.

чому ж сердито так сплітаєте з мовчань

розлогі гнізда ?

я

для вас

невтомно чатував на сонце — в сітях

залишився тільки виворот його очей.

з лун витрусив останній вам можливий звук —

аж дні прилипли глеєм до долонь.

вам перемалював роки і присмерк на зелене.

попри все ж :

ви родите мені

лиш камінці тугі.


СЛІПЕЦЬ


зненацька підійшов.

і став, казки розказуючи,

небо розгризати.

не

випитували ми : кому віддав він

свої очі ?

чи

були вони колись у нього ?


— діти ж

плакали щоразу,

як


в його зубах

за кожним словом

хрускотіло сонце.


* * *


знялись вітри —

глухі галопи крізь поля, засіяні мовчанням зерен.

ми відвернули голову від моря, повного тривожних

таємниць. і шкіра наросла чуйним листком берези —

прастарі божки пустили яструбів по душі ! голубів

необережних проковтнуло біле місто.


ніч. приворожені — в нас очі, наче срібні бджоли.

павучі — пальці. усміх — кинений срібняк.

чи час вже нам передавати сину необхідний

чарівний горіх, налитий магією досвіду

і щастя ? : наколи кохання наше — ще

таке дрібне,

нестигле.


а коні, коні — серед тьми чвалають.


* * *


дуби списали безлічі листів.

птахам давали їх читати.

птахи не розуміли мови листя.

розчаровані — дуби пом'яли всі листи

і вимерли в коловороті листопаду.


наспіла через тиждень вістка :

в лісі появилась осінь (кажуть — дівчина

з очима теплими, як м'якоть казки).


відтоді

кожному,

хто на птахів

полює

безпритульних —


зіниці попеліють.


* * *


заснули райдуги у теплоті твого волосся

і серце розірвалося від музики.

проникливо так не гляди на мене !

душа моя — немов в амебній оболонці.


зажди !

пройшли крізь нас дощі — розгнуздані казкові коні.

зажди !

ми ж добрели лишень до берега години,

що визначає невиразну межу між

кінцем ілюзій та початком споминів.


зажди !


нехай доп'ю до краплі твої хтиві очі.

не розпинай вітрів, що мимрять про кохання леґендарні.

у сонця викрав я один ще день горіховий і сміх

кульбаби : небо знов над нами — як твоя роздерта сукня.


зажди ! —

бо прийдеться завчасно нам умерти.


МІРАЖ


у ніч — розкриті очі, наче брами.


зненацька — ледь

помітне джерело прорвалося

в пустелі темряви.


в якій ми безугавно котимо свою

томливу совість, де

на кожен з наших помислів

чигає впертий сумнів хижаком,

куди ще не збіглися спраглі білі

коні, що нас понесли б далеко в ту

країну, де пшениця світла золотіє

в пальцях голубого вітру.


в пустелі, де джерельце он

зісохло, на пісочок розгризає нам

найменший усміх і надію

невсипуща

сарана.


* * *


І.


згорів ліс уночі :

день випав сірий,

попелястий.

у криниці місяць —

мов утоплена

одута жаба.


ІІ.


у лісі

серед карликів,

драконів

і грибів

моє ім'я

згоріло.


ІІІ.


пустився дощ. лишилася твоя

тривога і пожовкла фотографія.

за стіл засядьмо : розкажу тобі,

чому горів ліс уночі,

чому не розбіглись дерева.

я розкажу —

послухай.


В СНІГАХ


ми виросли серед німих вовків : не очі в нас,

а тлінні соняшні жаринки.

хоч навіть інколи тепер снимо про цноти непорочні,

синів своїх пожерли ми, продавши вовкулакам

видерті серця.


(ідуть сніги) хто стежку відшукає ту,

що поведе нас за

міражі випадкові ? (йдуть сніги) коли ж

появляться білясті янголи, мов перехожі

з казки в казку, щоб віддати нам


заслужений шмат щастя ?


* * *


я в небі вигриз

дірку,

(по лісах живуть наївні маги)

щоб дням

дати

(по лісах дрімають карлики сумні)

можливість, кинувши

годинникову

пам'ять,

(по лісах дерева зрілі вимирають)

витекти один

по одному

за місяць.

(по лісах блукаєш приворожена совиним оком)

я в небі вигриз

круглу дірку.


БУДЕННЕ


до тебе я пишу листи задовгі.


а півні в'януть за вікном. щодня.

пісок іржавіє в очах посліплих

перехожих, і не знають вже

дерева літеплі, куди на смерть

їм вибиратись. голуб сіє

пух і попіл : небо вироста

чомусь безбарвне з ока ранку.

під мостами циганята нам

віщують за срібняк

маєтки феєричні,

весілля казкові та

недуги венеричні.


до тебе я пишу листи порожні.


* * *


за обрієм

над ранком спалахнув

метелик срібний,

як згоряє ліс,

покинений деревами.


зачерпнімо трохи того

неба, що за нами ! —

нагадається нам, де дівчата

родяться

із прізвищами цнотливішими.


в моїй бляшаній клітці

спить жар-птиця —

я живлюсь її стурбованими

снами і надіями.


ЛИСТ ДО ТЕБЕ ?


довго я кохав тебе.

довго рахував на пальцях грона голубів : тих, що над нами дерево до дерева зшивали, й тих, що вилітали несподівано, немов з ріки — у почерку крила.

вже ріки проплили — кудись. і вже останнє зникло дерево — чомусь.


розказував тобі невтомно (чи не тисячу разів) одну і ту трагічну казку про кохання : ту, де ґноми глузували по лісах з князенка, що — дракона зарубавши — не знайшов нікого в зачарованому замку.

ти не розуміла про кого йшла мова.


не одне тисячоніччя ми, здається, в темряві удвоє прожили. гляди ! чи ж то не наші спомини, мов хижі змії, родять навкруги пожари непотрібні ?


ще досі я не певен взагалі, що ти існуєш.


СОН У МІСТІ


над містом — ніч, розтрощене

судно та міріяди островів,

що навмання пливуть на південь.


чи снили ми ? чи — я ? чи — про твою

долоню, що в моїй ? чи — про повернення

з полону сутінків у вимір пристрасти ?

про оксамит твоїх напружених грудей й

пожежу, що вночі палахкотить

між ними ? про невтримну памороч

вабливих молодиць — у колі моїх

пестощів ? чи — про чудну

нетлінну душу неуловного птаха,

що родить полум'я й світанок ?


над ранком — я сказав тобі :

здається, снилось многооке місто, де

на нас чигають без угаву — в кожнім

відблиску неонів — похітливі

хижі чарівниці.


ЧЕКАННЯ


вже

листи пожовкли серед дня, що на

обличчі восковою маскою застиг.

казали : за

одвірком десь година з тучею

у погляді кульгає, виминаючи

тінь звалених дерев. шляхи лягли

круті, спокусливі — між нами. ще

не повернулись голуби, посіяні зимою,

з-поза тих лісів, де прадуби

розказують страшні леґенди про вогонь.


чи то вже ти ?

снується голос чийсь

з вимовою осінньої кульбаби.

— твій ?


* * *


ми сплели безмежні сіті

з опійних трав

і

побралися з осліплими

відьмами.

виїхали за покіс

на сонце полювати

у країну,

де

про нього ходить

остання

чутка.


СМЕРТЬ


себе ми загубили десь —

в густих житах.

як з казки просиналися ?

коли з незнаними рослинами

знайомились ?


а, може, викрали

опівночі

нас хижі чаклуни ?

підступні янголи, які

сміються в очі

рікам і рокам —

тим, що колись плили

й яких тепер

уже нема ?


де ми ? —

мабуть,

вже нікому тут

відповісти.


* * *


продають сліпці :


овочі — налиті справедливістю і раєм,

зернятка піску з розвалених будинків,

совісти окрушинки, години круглі

і порожні, мов кульки із

різнобарвного скла.


вигризли сліпцям

зіниці

предки.

виїли

жорстокі, бо —

занадто строгі та

вибагливі.


* * *


мій павук

вам витче арабески

чудернацькі, свіжу

постіль, тимчасові радості,

запаморочливі ілюзії й

напевно крила янгольські —

коли вже їх у вас не буде.


а ненароком, як завважите,

що в вас життя виходить

закоротке і тісне,

він

витче вам шовковий міст

між смертю і

найкращим спомином.


* * *


сади дрімають тупо,

наче в тиші передсмертя —

стадо зубрів.

у долоні вітру — місяць

вже не той,

і ти не та, яка

в альбомі.

зовсім інші й ті птахи

(щось — поважніші), що

сплели в твоїх очах

свої широкі гнізда. та

сірчані віщування над

тобою комашня розносить.


буде дощ

між нами.


БІЛІ НОЧІ


птахи влетіли

в око довгих

ліхтарів й

замовкли.


(повз нас,

крізь нас —

мов табуни осліплих коней, що

в пітьмі чвалають навмання

несамовиті по степу —

крізь нас,

повз нас

секунди мчать)


птахи закрилися

по ліхтарях і неутомно

кожному клюють — один

по одному — щасливі

сни.


* * *


казки забуті повертаються

із соняшних країв.

птахи вмирають — вчасно не

вернувшися під весну.


ми віримо в дурман

отруйних трав.

і восени ми начеб

відрікаємося сонця.


відрікаємось конечної молитви.

відрікаємося найплідніших молодиць.

задивлені в безсмертя лишаїв,

шукаємо себе


з погаслим сірником в руці.


ПОЕЗІЯ ДЛЯ М.


1.


я повторятиму твоє ім'я,

покіль не відшумить упале від

років зів'яле листя та

цуратимусь дзеркал найглибших,

поки ти не звіришся, що не мене

кохаєш, а птахів, які віщують весну.


2.


прошумить грімка ріка, в якій

втопилось восени іржаве сонце. із

чорнозему озвуться квіти —

несподівані, що запахом нагадуватимуть

відліт крикливих журавлів, що вчора

повернулися з далеких просторів піску

і необхідної весни не принесли.


3.


я повторятиму твоє

ім'я — неперелітне,

невимовне,

весняне.


* * *


час умирати : а, здається,

ще родитися завчасно

нам — облудним ! за

розради оберемок, тріску

вічности віддаємо цілісіньке життя —

солом'яний огонь !

читаємо нагально спомини

дідів сивоголових і снуємо

неспокійні мрії знов зустрінути

тих чудернацьких янголів,

які від забуття безповоротного

спасли б нас —

зовсім

вже

безпам'ятних.


ЗАВТРА


шляхи ми прокладатимемо крізь спокусливі міста.

і будем кидати мости між недоречним і

прожитим. знову слухатимемо, як засинають

найвірніші друзі, мов рослини безіменні —

таємниці не звіряючи найменшої

нікому,

дяки не лишаючи, ні

спадку.


і всоте умліватимемо розчаровані собою

на порозі незаслуженої радости,

як умирають діти —

трохи

несвідомо.


* * *


зійшлись під весну

у саду

дерева білі, многоокі.


це — кажуть —

заворожені царівни ?

журавлі поснулі ?


: ніяк

криниці пригадати.

в'януть трави

(в травах доживає розпач

жук забутий).

в'яне пам'ять, наче

на жердині

голий сонях.


* * *


над вхідні ворота сонце розіпни :

узнають перехожі, що тебе нема.

крізь дикий ліс пускайсь

до мене кладкою веселки.


як дійдеш, я навчу тебе

вмирати в полі

безіменних

квітів.


НАГОРОДА


дрімати в порохнявому горісі;

прокидатися під лементи

дверей, яких ніхто не виминає;

під лушпиною поморщеного яблука кохати;

умирати на дрібненькій стружечці

хреста.


: після цілого життя,

прогаяного під крилом

нічної птиці.


В МОЇМ СЕЛІ


1.


в моїм селі на дні криниці

досі зберігається для божевільних

місяця відламок,

а води немає,

не було.


2.


тисячами вимирали у моїм селі

птахи,

коли ти вибиралася безповоротно

за покоси, і донині

в нас птахів немає.


3.


в моїм селі дідам зів'ялу пам'ять

розгризає

вогке

літо. і

запродується за порогом ніч.


4.


в моїм селі

безсила —

навіть смерть.


* * *


тоді

ми полюбили сонце,

переживши шум вмираючого

дерева — у клекоті дрібних клітин.

за згнилим стовбуром

павук обмотує нам пам'ять :

хто ми ?

де — ми ?

і чомусь

занадто усміхаємося

без причин :

мабуть, щоб знову переплисти

літо огняне — немов

комаха, одурманена безсмертям і

від горя збожеволіла.


ОДНОНІЧНЕ КОХАННЯ


жаркі піски я вчора вигадав —

роки проживши незліченні

в царстві

водоростей. блимнула

секунда пристрасти,

стрілою промигтіла ніч

спокуси — в прорізі

душі.


а нині ти

сказала : в лісі, де

кохаємося, дивна папороть росте,

що неодмінно нам поранить руки,

серце щільно замотає і задавить.


тому й то я до тебе не дожив,

у просині твоїх очей

умерши —

крадькома,

нечутно,

передчасно.


ПОЕЗІЯ ДЛЯ С. — 1


для скріплення кохання я створив

безмежні віддалі,

для недоказаного — колискову пісеньку,

для неможливого — глибокий сон

і нерозсудливого птаха.


для

безпам'яття я вигадав

розкішне дерево, в якому спить жар-птиця,

для самотности — час неугавний й

ряд предметів, вірних і зужитих.


для остаточного прощання —

не зумів створити я

нічого.


ПОЕЗІЯ ДЛЯ С. — 2


прислухатись востаннє

до дощу,

немов до відгомону затривоженого

моря. невідзовно вмерти за одвірком

щастя — мов невинне пташеня,

що тріску сонця в дзьоб вхопило

і загорілося від нього.


загребти об'їдки твого імени

в пісок безчасся, і шляхи

підземні кинутись

розшукувати —

в розтрусі років.


* * *


у тіні наших підлих

радостей ми

виживем, мабуть — цілком

без віку, голі у найнятих совістях.

і, може, ще колись у розкладі душі

ми нагадаємо собі, яка

хвилина нам була приречена

для феєричного кохання та котра —

для безнадійної тривоги.


коли ж надворі

несподівано

нас покидає сонце —

ми

повторно пізнаєм себе

і божеволієм.


* * *


поза межі райдуги

з торбами

я послав своїх синів

по водограй,

по сонце,

воду.


без вісток від них

на дні криниці

нині я лежу —

з мурашником у серці

та двома зеренцями піску,


від

яких скрипить

мій сміх.


ДО КОХАНКИ


я навчився безугавно говорити —

щоб мовчати успішніше. та

дрімати на дні пристрасти —

щоб легше розгорятися.

страждати на хресті

безсоння — щоб частіше

вранці воскресати.


лиш одного

я не навчився : снити про

щонебудь і про все —

щоб вродливішою тебе —

коханко ! —

уявляти.


* * *


у золотім наперстку

на дорогу заховав

собі я суть надії,

декілька ілюзій та

поняття вічности.


я подолав

суворі пори року й

всі потопи нескінченні.

кожен сумнів в'їдливий

переборов. пройшов крізь

пошесті жорстокі, крізь

лукаві посмішки й

отруєні слова.


все те я пережив, аби

віддати ввесь маєток свій

у спадок синові, який давно

вже — кажуть — вмер

із розпачу недочекання.


* * *


в моєму царстві


є сходи потайні,

які нікуди не ведуть;

і двері, що скриплять, не одкриваючись;

ліси, де криються комахи божевільні

й небезпечні маги. у

моєму царстві є джерела — надто чисті,


хати — порожні,

небо — недосяжне.


я закупив для свого царства



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.