Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Листи до коханок

4 СІЧНЯ


як полюбив я, панно, вас !


пси гавкають звуки дрібні, як зорі.

для вас я викрав у подруги осени кольорові олівці й накреслив : дитячий сад; вухо місяця, що висувається з-під ночі; й ще пару коней вогняних, що поза хижі дебрі відвозять снопи пригорілого літа.


над нами — розстелені сувої, пошиті з крилець метеликів. і небо свіже, свіжіше від білого хліба, чваниться широкими плямами ваших очей.


як полюбив я, панно, вас ? — не знаю.


18 СІЧНЯ


ми вигадуємо пустирі смугасті,

щозими — шляхи даремні,

щовесни — нові плянети.


воронами в дуба просим

оберемок тіні на нічліг, коли

самотністю увінчуються чола.


у кожній сосні

убачаємо опівночі відьмами

заворожене дівча.


21 СІЧНЯ


ми не зустрілись для геройства :

море — голубе, день — кам'яніший

щогодини, очі — малахітові твої

і кожна зморшка — звивиста, зрадлива.


16 ЛЮТОГО


ти собі будуєш долю піскову

на циганських картах. твоя шкіра

така ніжна !

час вигризає очі моїм приятелям.

а я вже сам учуся мудрости

у круглих перестиглих каменів.


3 БЕРЕЗНЯ


ми кохаємось бездумно, мов відцвілі водорості, огнем не торкані папороті.

полохливо день б'є в дзвін конвалій.

кинь дзеркало ! : мов орхідею, комашня засипала твоє обличчя.

он сонце заіржало ! : вже, мабуть, нам довше не прощатися.


16 БЕРЕЗНЯ


на небі — пляма, що до сонця зовсім не подібна.

шукаємо шляхів, що поведуть нас у безвітря,

що божевілля спраги обминуть.

край неба — лісовик пастки готує на мою довірливість, на твою цноту.


ми засинаємо між двома грудками землі,

що така подібна до твого тіла.


2 КВІТНЯ


душа — мов шибка,

камінь — мов зоря,

роки — мов відгомін


пожежі.


а ми собі

одне для одного

(невже ?) — лише


тілесна чужина.


13 ТРАВНЯ


за дрібку совісти віддай мені ти на дорогу очі.

вітер — подірявлений, немов квиток зужитий.

вже чарки — налляті вщерть

снотворним соком. вже мої торби — порожні.

простір, що переді мною стелиться —

ввесь бурями засипаний. в моєму мозку, замість

пам'яті — твоє ім'я і дрібка натрію.


26 ТРАВНЯ


я вижидатиму прихід обіцяного вітру, мов пророчого орла.

і розкажу тобі про море тисячі казок, в яких на мавок дерево полює, на громи — божиська, в яких закоханим безсоння сниться і запаморочення, грибам — широка густота кори.


ми заглядатимем в лице землі.


коли себе пізнаємо — від друзів відречемося,

для неба вигадавши нове сонце.


чи запашніше чудо виросте тоді з твоїх грудей ?


11 ЧЕРВНЯ


мої слова не долетять до тебе.

між відгомонами і призабутим морем розстелилося густіше павутиння.

вітряки вітрам обгризли зовсім

крила, ноги.


про тебе сни — кругліші від тих овочів, що родяться на дні леґенд.


мої слова не долетять до тебе.

стягну до стіп тобі зубами небо — напрочуд м'яке. і море тьмою занімілих риб наповниться. чуйним прокинусь деревом — скажу дупляво, що люблю люблю люблю твою примару, і тоді найпершому прохожому хрестом ляжу на плече, щоб хоч на мить самотність заперечити.


до тебе я пишу неадресовані листи.


22 ЧЕРВНЯ


залишила ти мені на згадку свої губи — вщент розкушені у божевіллі спраги, пристрасть — вирізану на обличчі звивистим рубцем.

чорнилом розлилася ніч по білім вітру : плями вже ніяк не змити нам.


ти уночі — одна, голодна. уночі — нікому

жаги не гасиш ти живущою росою.

уночі —

я знову сню

широкий сон : тобі чужинці роздирають легку сукню, від твоєї цноти збожеволівши.


25 ЛИПНЯ


я приніс тобі — в рукав сховавши — місяць

вкрадений і пару золотих зірок.

для тебе позбирав усі розсипані уламки дзеркала,

за яким щезла твоя перша

усмішка.

коханко ранішня !

коханко довечірня !


чом

ти не дозволила мені тебе перекохати ?


хто ж завтра твої коси розплітатиме в солом'яній імлі ?

хто ж завтра роздягатиме твоє ім'я

між тими двома краплями дощу,

від яких іржавіють уста ?


механічно в'януть паперові квіти на стіні.


8 СЕРПНЯ


між двома зів'ялими листками завжди була бджола, яка з нудоти умирає.

між двома аваріями завжди був пустий острів, інколи й скарб леґендарний.

між нами завжди була зграя віщих птахів, які зриваються, коли торкаюся твоїх грудей.


13 ВЕРЕСНЯ


порожній горіх — прогаяного часу вислів.


ізвечора, коли вербовим листям пахне вітер у твоїм волоссі, ти мовиш :

я — оаза найпривітніша.

удосвіта — тривожною рукою помахаю сонцю на дорогу й, хоч усіх забуду, ще,

мабуть, колись згадає сп'яніла бджола про тебе.


вислів недосяжного кохання — у порожньому горісі.


17 ВЕРЕСНЯ


вернись ! : з тобою

не гнівалось ніколи море. не цуралися тебе чайки, засліплені піском.


по грушах м'яко пахне осінь. як колись. комахами — майстерно небо вишите. десь подаль камінь, кажуть, мимрить на шляху одну й ту старосвітську розповідь.


вернися ! : осінь виправдається ! за журавлями, кажуть, відлітають до останньої

усі години — зокрема оті, що найприкрішими колись були.


7 ЖОВТНЯ


запаху хлібів я не забув у присмерку,

ні присмаку твоїх молочних стегон —

хоча й уже не стало кременів,

щоб свічку запалити.


уночі.

розбилися калейдоскопи : наші очі —

зовсім безколірні.


уночі.

ми складемо, наївні,

дивовижний ритуал запаморочення

й згорить пшениця, що

хвилює між грудьми твоїми.


та ж завтра — як мені знов вичитати з липових

листочків шелест твого імени ?


17 ЛИСТОПАДА


чи ж конче присутність ворона між нами віщує заклик до новіших мандрувань ?

покинь, покинь мене !

покинь самотнім вітряком

у царстві божевільних лицарів !

покинь ! птахи осиротілі

приберуть колись мене

хочаб лиш за останнього з братів.


покинь ! —


в пустині я назву тебе водою.


23 ЛИСТОПАДА


страшні — твої уста щоночі,

груди — надто спілі,

жінко.


не встиг я відрізнити сніг твоїх пліч від шумкої піни океанів.

твій сміх — мов шурхіт із-під журавлиного крила.


он завертівся у твоїй долоні соняшник ! — і ночі довшають.

чи дивуватися мені ? чи шкодувати, що твій вік вже той,

в якому овочі — налляті відгомоном осени ?


5 ГРУДНЯ


роздерті — з нетерплячки — наші білі маски.

і стегна — порозкушені в шаленстві ночі.


ось сонце витекло з розшарпаного неба. до стіни

прилип комар — розчавлений мовчанням.


ніяк мені вже не добрати глузду, ані слів до тебе.

ніяк добрати пози для прощання.


11 ГРУДНЯ


так страшно забути найпершу,

так страшно забути останню

коханку

однісінької ночі.


так страшно назавжди забути сонце — з неба

випадково блискавицею видерте :

стають чужими від віків протоптані стежки,

які ведуть далеко поза виміри кохання.


так страшно у труні почути вістку

про власну смерть —

на роздоріжжі років загубивши пам'ять,

не розпитавшись вчасно

і слушно, за якими урвищами — щастя.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.