Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Подорож поза форми

Роман Бабовал

ПОДОРОЖ ПОЗА ФОРМИ


1972

ЗМІСТ


1. “зимою / з райдуг покотилися“

2. “вже / стеблинку літа“

3. “люблю / всі твої пальці“

4. “дзвони завелись святкові“

5. “віддам тобі“

6. “я досі не спромігся угадати“

7. “ми не складатимемо рук“

8. “подорожникам ми віддамо ледь впійману“

9. “ми надто схожі на осінні заметілі“

10. “ми / білі корінці з-під мурави вигрібували“

11. “з-за обрію скотились яблуками хмари“

12. “до / приходу очікуваної весни“

13. “дзвіниці змовляться“

14. “одламка місяця“

15. “не проклинай мене“

16. “солома книжка літо з-під“

17. “рознеслись / птахи — “

18. “земля взялася домагатися“

19. “пальці виросли з долоні“

20. “ми перестали довіряти“

21. “ми розкрили спільно книжку — розбрелись рядки“

22. “заплутались стежки“

23. “для тебе / я куплю окраєць неба“

24. “в долонях наших — сажа досвіду“

25. “відтак / ми забрели у білу казку“

26. “для жебраків / тюльпани зберегли“

27. “за овидом взялись іржавіти“

28. “шляхи / нам ноги“

29. “землею пахнуть твої коси“

30. “цілком ще не назріла самота“

31. “на лезі паморочі“

32. “ми слухаємо“

33. “і море обізвалось відшумілою пожежею“

34. “ти вмреш“

35. “на ніч ми позичаєм“

36. “позичте білі крила“

37. “коли пильніше стали ми до себе приглядатись“

38. “я не приглянувся тобі чудній“

39. “візьми від мене пісню“

40. “прости ! — водою зайдуть очі“

41. “на небі ми взялись“

42. “в синів моїх напевно будуть очі“

43. “коли вмирати будуть ранком коні“

44. “вже прокаженого люблю за його запах“

45. “крушиться небо під стопою“

46. “слова твої / твоє волосся“

47. “книжки засипані пилюкою сумлінь“

48. “срібні павуки“

49. “аж учора я одважився : “

50. “мила / посади мені в ногах“

51. “замурзане над нами небо“

52. “з рук вихопилися“

53. “за пустелі понесли птахи“

54. “над нами — / відгомони землетрусів“

55. “зеленіше / море десь росте щоранку“

56. “за хатою криниця“

57. “в старих комах окатих“

58. “птахи / проснулися в твоїм волоссі“


Джерела книжки


1.


зимою

з райдуг покотились

мов сніжинки

груші з

гуркотом що дозрівання

вітру так нагадує

не говори мені

про море

нині

тиша більш цілюща

за пісок

за птаха


2.


вже

стеблинку літа

я одіслав за море гори доли

твої

уста набрали барв

землі якої я цурався довго

довго

поки врешті не прокинулись

вовки заморені

між нами


3.


люблю

всі твої пальці

хоч не цілую їх уже здається від

віків люблю хоч полум'я

вмирає поступово

ковтаю твою памороч присипавши

її бджолиним запахом

і згадкою про сонце — те мінливе

яке щоранку родиться щораз інакшим


4.


дзвони завелись святкові

а може похоронні

пригадати годі

сніг пішов і ти повірила

що дерево прозріє в третій

день

і знов про плідне море

стала снити


5.


віддам тобі

свої

останні очі

бо присмерк став тепер

такий вибагливий

що вимерли

найкращі віщі всі птахи

і ненароком

соняшники висохли

у подір'явленій душі


6.


я досі не спромігся угадати

чим пахне льон

і чим смакує попіл

ти розпустила в морі літо мов

розплетене волосся

альбатроси мимоволі випили

дощенту

твоє тіло


7.


ми не складатимемо рук

щоб назрівання вихорів відкликувати

боввани віддамо вулканам

так сонце зійде й просто

ляже нам під двері простягаючи

закоханим опуклі яблука

що — з присмаком закляття

що — з зернятками вередливими

мов немовлята


8.


подорожникам ми віддамо ледь впійману

комету

заворожимо птахів щоб сміло

зорі вилітали із вузьких щілин

комахами

і догризали місяць —

чорний


9.


ми надто схожі на осінні заметілі

між нами небо мов

грузьке болото повне мертвих слів

ніч продирається між ребра кинувши

павучі нори

тоді тобі

не смію говорити про смак солі

про затривожені підсоння


10.


ми

білі корінці з-під мурави вигрібували

на згадку мимоволі прогайнованих

років

на небі голуби стелили сиві смуги на

стіні жоржини проковтнувши паперове

сонце рожевіли

мов п'ястуки поснулих

в казці немовлят


11.


з-за обрію скотились яблуками хмари

приснилась подорож похнюпленим грибам

зашарудів день паперово щось про осінь

і нагло смак твоїх губ нагадав чомусь

полин


12.


до

приходу очікуваної весни

нам душу

нерозважний вітер буде стерегти

а на весні

він пута розгризе

усім хто не забув ходити

ти ж мовчки знов сидітимеш

прислухавшись до пісні

лип


13.


дзвіниці змовляться

і стануть викликати голубів

на раду

плести

гнучкі години мов коші

бездонні

ми відречемося найконечніших тайн

і звільна будуть пухнути

від спраги наші губи


14.


одламка місяця

притупленого сну

під жодним каменем я не знайшов

годі

я тобі

не в силі видобути з ока

скалку часу


15.


не проклинай мене

засипаного тінню — того жебрака

що з чародійною зорею на побляклих скронях


(ніч що над нами — брама грозова)


не проклинай мене загнаного

в просте зрівання часу

забутого собою богом і піском


(між нами хмари — мідяні леви)


16.


солома книжка літо з-під

вітрів травистих

наглий день

пошита тиша комариним жалом —

десь розлилося твоє ім'я

свіжішим молоком


17.


рознеслись

птахи —

солом'яніше

догоріло

небо


18.


земля взялася домагатися

темніших барв

сьогодні ми

тривожимось —

забули

куди

закинули луску сумління

забули о котрій годині

дозріває камінь


19.


пальці виросли з долоні

одчайдушні бо з порожньої

насильно вітру здерли шкіру

і вже не стало звідки б

хоч жменю смирности найняти

собі в оцім безвітрі


20.


ми перестали довіряти

казці

в криницю кинули

останню крихту

місяця

присіли

край світанку й

стали звільна кволе щастя

лущити

немов квасолю


21.


ми розкрили спільно книжку — розбрелись рядки

мов налякані дзвоном сторінки стали білі білі

біліші загорілися від них наші лиця і замість

очей лишилися два чорних береги завіяні імлою


згодом вістку рознесли цвіркуни : не стало моря


22.


заплутались стежки

й ми забрели у бездоріжжя дощове

щоніч широкий ятір закидаємо в ячмінний вітер

а зранку в ньому не знаходимо ніколи

ані дрібної птички ані овоча найменшого —

лиш паперові водорості

й луску пожовклих тих зідхань

що свідчать про

ймовірність наших ніби-то кохань


23.


для тебе

я куплю окраєць неба

порожнього як бубон

на границі віку

хати

що наші сни засипали

матимуть

мільйони вікон


24.


в долонях наших — сажа досвіду

ми

для нащадків понесли

в химерну путь

зужитий час

в дірявих відрах


25.


відтак

ми забрели у білу казку

і стали в білих голубів

за жмутики душі за кісточки

вишневі купувати


білішу тишу


26.


для жебраків

тюльпани зберегли

немов у келеху

кілька загрозливих комах

з гербаріїв гудінням обізвалися

конвалії

а нам

що так

любили овочі

приснилися сади

залиті воском


27.


за овидом взялись іржавіти

ліси

ми

після блискавиці

від родючої землі не зводили

посивілих очей

бо знали — в присмерк тиші

лиш

упала тріска

грому


28.


шляхи

нам ноги

загнуздали

вже хліб черствий

і тіло твоє кволе

до дна

здається вже допите

снотворне

літо і тоді

щораз частіше вірю в ті слова

що сонцю

акуратний запах

віддають


29.


землею пахнуть твої коси

в часі кохання протоплазму так

нагадує тоді вода

десь — сон мов бублик з діркою

для втомленого мозку


30.


цілком ще не назріла самота

як ти

вже стала

мимрити чудесну казку про вродливого

князенка

закутого на два тисячоліття

на дні горіха

й відтак взялася мріяти

про густоту кохання і

молитви


31.


на лезі паморочі

ми

снимо безстрашні

про старість мов по снах

побляклі голуби

з очима повними

тієї осени

що вже віддавна відшуміла


32.


ми слухаємо

ми ждемо

немов

на лавці призабутої

трамвайної зупинки

шукаючи

срібняк

у подірявленій

кишені


ждемо

засипані

снотворними птахами


33.


і море обізвалось відшумілою пожежею

весною побратались ми з вітрами мимохідь

перемальовувати кинулись на зеленіше небо

птахів на дощове

тоді загуркотіли вітряки

і роздробився білий місяць

у наші перелякані

зіниці


34.


ти вмреш

мабуть

так як найбільші ріки помирають

в чуприні коней соняшних

і висиплються твого імени окрушинки

з вузенької щілинки неба

завбільш широкої як день


35.


на ніч

ми позичаєм свої очі кожному бродязі

серед грози вітри вивішують

їх наче забобонні амулети

удосвіта

мов колір днини витікають з них озера

і по зіницях залишаються

лише лишайники дощів


36.


позичте білі крила

альбатроси

хоч на останню

путь

ось вам одгарок неба

дрібка грому

зів'ялі три листки

і жмут душі


37.


коли пильніше стали ми до себе приглядатись

і з літеплих долонь вичитувати синю долю

в печері згас останній відгомін

пожежі

й ми пішли

звірятися сліпим вовкам


38.


я не приглянувся тобі чудній

ти стала тим найменшим джерелом

в країні спраглих ненаситних

твої слова —

оббризкані густим мовчанням

день — сплетений

із райдуг з обіцянок

мені ти снишся

щостоліття


39.


візьми від мене пісню

про сон комах

і заворожених птахів

і пальцем на піску лиш накресли

своє крихке ім'я —

я дивуватися не буду

коли почне

уголос камінь марити

про казкові


польоти


40.


прости ! — водою зайдуть очі

і з уст прорветься

вже

не миле слово

а жорсткий

дубовий

корінь


41.


на небі ми взялись

перераховувати сиві ріки голубів

і з вічности приділені

роки останні

за місяць кинувши бабусині казки

книжки про зачаровані

фреґати

ми стали на розмову

з сліпими журавлями


42.


в синів моїх напевно будуть очі

подібні до сумних очиць

закоханих у спіле небо коней

закоханих у воду затривожену

і караних за цю любов


в синів моїх

напевно будуть очі

голубі


43.


коли вмирати будуть ранком коні

я снитиму про тебе сни

кривавіші

ридатиму

як говоритимеш про найпростіші речі

і будеш дивуватися

як крейдянітимуть у мене

від поцілунків зуби


44.


вже прокаженого люблю за його запах

чорнозему після зими після пожежі

надія — птах

засліплений піском

купую твою блідість за одламок

сумління за крихітку сорому

вже ніч

не випустить

своєї здобичі


45.


крушиться небо під стопою

янголів

дивуюся :

стає

знов сонце божевільним богом

що ніби й милосердний —

невинного жука вже не одного я

розчавив на порозі


своєї душі


46.


слова твої

твоє волосся

мила

пахнуть то дощем

то смертю

мені засипав вітер жили осінню

я ж морю розтрощу хребет блакитний

і стану говорити голубам про хліб

про шкіру віку


47.


книжки засипані пилюкою сумлінь

і хмари мов спросоння бегемоти спраглі


мій палець встряг найвищим кипарисом

у саму душу неба


змайструй мені з цеглин і глини

мила

вигідне забуття і поцілуй

перед прощанням

змайструй мені високу вежу

самоти


48.


срібні павуки

сплели тобі клубочок щастя

за жменю трухлих слів

і нам

невже ж

уже вмирати

час


49.


аж учора я одважився :

прокрався між сузір'я

по анемони по латаття

і втопився

віщі птиці на поріг

тобі

принесли на згадку

тліючі дві зорі

моє ім'я і запах

зрілої пшениці що після дощу


а може це були лиш янголи


50.


мила

посади мені в ногах

прозоре дерево

і друзям розкажи

як самота

задавила мене


51.


замурзане над нами небо

нерозважними комахами

й слідами нетривких

комет

в твоїх очах

поруч кохання

загніздилися найбільші

морські птахи


52.


з рук вихопилися

дві осені

та що навчила говорити голубів

і та

що про нічних мандрівників

розказує грибам

казки


53.


за пустелі понесли птахи

маленький жолудь

в якому назрівало

від років

наївне щастя


54.


над нами —

відгомони землетрусів

вижидання полум'я

пожеж пташиних

над нами —

гливі хмари комашні


55.


зеленіше

море десь росте щоранку

росте німіше

поруч із лісами

й голубими каменями


лягло між нами море

давно вже

зеленіше


56.


за хатою криниця

води ти просиш

цить

ні

це не твій голос

це тільки вітер


57.


в старих комах окатих

дерева

розради шукають

виткали за день самітність

сиві павуки

і

снючи про безсмертя

вмерли

непомітно


58.


птахи

проснулися в твоїм волоссі

і віднесли

за поняття землі

усмішку первісну

приснилася найстаршим соняшникам

подорож


поза


форми.

кохання, що

вертиться, мов

дешева іграшка —

на

непорушній осі

самоти.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.