Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Поза тишею

Потяг став. У купе увійшов жовтошкірий, і довелося мені опустити на долівку схрещені ноги й підшукати собі іншу позу, вигідну. Сів навпроти мене. І в скреготі паротяг повіз наше повне купе в дальшу путь. За вікнами вітер виє і дощ випадає густий, невгавний. Нас повиває легенька мла з цигаркового диму, хоч вивішене : “Курити заборонено“.

Жовтошкірому дощі, здається, вибілили лице; лишилися вузькі шпарки для невидних очей і жмути чорного неслухняного волосся, незугарно постриженого. Біля нього якийсь селянин опустив голову, опершись на коліна, і, замість голови, переді мною — круглий кашкет. Далі — дівчина, чорноволоса й жвавенька (я подумав ненароком про мінеральну воду) перекидається нісенітницями, банальностями (“...і, знаєш, він прийшов на другий день і став докоряти : чекав годину з половиною на тебе...“) з подругою, що сидить навпроти. Ця ж мовчить. Обличчя — обсипане приємними золотими цяточками, бльондинка, довгі (бо коротенька спідничка) ноги, смагляві; а може, це лише вони такі живі завдяки найлоновим панчохам, що в крамницях лежать поруч із реклямами, де забезпечені “колір і тривкий матеріял“.

Побіч мене у книжку вчитується молодець. Спершу я думав, що це вояк на відпустці, а згодом зоглянувся, що у нього просто — поганий смак. З голови до ніг закутаний у хакі. Читає. Уже п'ятнадцять хвилин одну й ту саму сторінку. Мов заворожений, не зводить очей.

Сиджу, покурюю. І ні про що не думаю. А може, і думаю — про бльондинку й майструю в уяві складні ситуації. Скурив цигарку, розчавив ногою недокурок. По хвилині в'єтнамець (мабуть, студент якийсь), відчепивши погляд від моєї крикливої краватки (такі вони саме в моді були минулого року), витягає пожужману пачку цигарок з кишені. Шукає сірників, немає.

— Можна попросити у вас вогню ? — наче б винувато питає мене. Я мовчки підводжу палець у напрямі сталевої таблички, де чорніє : “Курити заборонено“. Він дякує з презирством. Тоді несподівано дівчина з розкішними, дозрілими ногами підносить йому дешеву запальничку. І в мить, коли вона черкає, я ловлю її дівочий докірливий погляд. Намагаюся витримати його, але по хвилі переводжу погляд у книжку мого сусіда. Далі в нього та сама тридцять четверта сторінка. “...зробив, Бурдісе, і думаю, що з приємністю прийму вістку : Томаса Дюва покарано на горло. Під умовою...“. Жовтошкірий втягає глибоко дим у легені, видуває трохи носом, а решту (посвистуючи) устами. Під сірим кашкетом непорушно дрімає літній мужчина.

Падає тиша. Густа. Надворі далі дощ. Сірий.

Входить відповідальний за контроль квитків. Я подаю швидко свій і, відобравши, прижмурюю на хвилину очі. Чую, як контролер щось кричить і як хтось із трудом відповідає : погана у нього вимова. Розплющую очі : жовтошкірий, з червоними щоками, платить грошову кару, за куріння в купе, резервованому для некурців; селюк підвів очі, зісунувши сірий кашкет набакир; бльондинка дивиться в віконце, злегка зашарівшись; щебетлива подруга не порушує тиші.

Закриваються засувні двері і западає коротка тиша. Коротка, а зате густіша за глей. Потяг поволі заїжджає на станцію. Нараз селянин починає щось бурмотіти. Незрозуміле. Щось про расизм, про вирозумілість, даремно беручи мене за свідка своїх гуманітарних скарг. Я кажу “перепрошую“, стягаю спритно валізку з коша і виходжу. Псевдовояк не відриває очей від тексту у чорне оправленої книжки : “...зробив, Бурдісе, і думаю, що з приємністю прийму...“. Ловлю ще проклін, яким дідуган, скинувши кашкета (він лисий з залишками рудого волосся), наголошує своє обурення з приводу неввічливости залізничих службовців, безсовісних аривістів тощо. Дівчина з приємними цятками (які густо обсіялись навколо очей) щось каже, але я того вже не чую : я вже за засувними дверми. Мені й не цікаво, про що вона говорить. Зрештою, вартість всякого вчинку (думаю собі коротенько) і догана або похвала, які він викликає, надто релятивні, щоб тим турбуватися.

Виходжу з двірця. Дощ не вгаває, а я забув вдома дощовик. Волосся липне до шкіри й родиться приємне почуття свіжости. І здається мені нараз, що дощ вимиває очі й обличчя моє від усього, що, сумнівної чистоти, назбиралося за довгі літа в зморшках, в їх барві. Бреду широким тротуаром, де метушаться люди; люди, які у мрячні або соняшні дні мляво повзуть. Усміхаюся і думаю про бльондинку; уявляю собі складні ситуації, що, як у дешевих книжках, завершуються теоретично великим коханням.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.