Всі публікації щодо:
Бабовал Роман

Притулок дзеркала

“я — цей чужинець стриманий“

“пройшли усі / пожежі нескінченні“

“як позавчора завтра“

“те око що за нами стежить зблизька“

“не каже це оповідання“

“тебе я відчуваю жінкою яка“

“в осінній вітер розсіваю“

“житло моє — непевність розпливчастих форм“

“отим яких запрошую не докоряю“

“не знаючи що путнього вам пані“

“немов гроза що імпонується“

“я скрізь і я ніде“

“вогонь / проходить й за …“

“але це дзеркало не пожаліє жодного обличчя“

“та ж все / їм затаїти …“

“комаха що слідом за нами йшла“

“а інколи й / пускаюся таку шукати“

“це дерево якого віку я не знаю“

“все те що слід було тоді сказати — “

“приголомшлива мандрівка“


* * *


я — цей чужинець стриманий

бо вами не запрошений

до столу на якому не осталося нічого


за час пом'ятих жнив

за мить заломлення пшеничного стебла


— цей голодуючий

що потопає в розпачі

своєї ідентичности


— щораз нової осени

неоминимий страхопуд.


* * *


пройшли усі

пожежі нескінченні

й за ними всі

потопи безугавні


я вижив

в одинокім дереві

що в силі ще було

ходити.


* * *


як позавчора завтра

однісінька мала піщинка

заїсть всі наші звички

і щіпка солі

роз'ятрить рану що на мить приспала

розбудить всі ті демони

що нам спокою не дають


але те дзеркало


в якім нарешті ми знайшли притулок

чомусь невгавно не перестає

спотворювати нам обличчя.


* * *


те око що за нами стежить зблизька

не бачить тої тіні що

дарма у мене проникає щоб

до тебе уподібнитись


те око що слідкує за тобою здалека

обізнане до краю із найменшим закутком

тієї ідентичности безформної

що нам жорстоко так бракує.


* * *


не каже це оповідання

чи в тебе я закоханий

не каже це оповідання

чи дійсно-справді ти існуєш

в цій казці де заздалегідь

призначене вже кожне місце

навіщо ж знов

про тебе безупинно говорити

якщо тебе

й немає може в ній ?


* * *


тебе я відчуваю жінкою яка

розвівши руки у розбитий хрест

нестримно потопає у завихренні

свого зображення


що в дзеркалі стає короткочасним :

між спрагою життя

й ілюзією що ніколи

старітися не будеш.


* * *


в осінній вітер розсіваю

осколки блискавиці від

яких

займуться землі недоторкані

відтак

здивований

підстерігаю деревця

що навмання блукають по

моєму царству —


по втраченім раю.


* * *


житло моє — непевність розпливчастих форм

живу інтерними стираннями приручених предметів

вигадую собі усеприсутню тінь

яка за мною йде слідом

з загубленого кроку у

загублений.


* * *


отим яких запрошую не докоряю

коли вони від мене ухиляються

майстерний в мене хист розподіляти хліб

не даючи його нікому

вода якою наливаю чаші прісна

для тих губ що рискуються до неї

я гучно й надто говорю

до рідкісних гостей

які одважуються слухати мене

всі мої страви мають

якийсь незвичний смак

невизначений — щось

між жовчю і цикутою


: свідомі всі вони

що це остання їх


вечеря.


* * *


не знаючи що путнього вам пані

розказувати безнастанно й знов —

вигадую вас щоб оволодіти вами на

узліссі дзеркала того в якому живете

між правдою яку підозріваю

й брехнею що вас робить імовірною.


* * *


немов гроза що імпонується

кінець мандрівки — на цей вечір


обіцяна земля

чи рай загублений ?


як примирити


поспішність виїзду

із зволіканням смерти ?


* * *


я скрізь і я ніде

між імовірним та уявленим

без жодного запевнення що дійсно я й існую

підтверджую себе твоїми сумнівами між

огнем що знехотя вмирає

й водою що відроджується безупинно

я той що тільки може бути

до жертв своїх у мене апетит жорстокий

прецизний крок що й заразом підступний

але моє терпіння теж безмірне


: довірливий


вичікую себе

на епіцентрі

того якому ти одвічно переконана

була що ти тотожна.


* * *


вогонь

проходить й за

собою все прожарює


вода затоплює

те що не прогоріло


ми елементами

оточені

вже неможливий

жоден відступ


що вчора сховищем

було

сьогодні —

пастка.


* * *


але це дзеркало не пожаліє жодного обличчя

і жодна зморшка

яку уникнути була колись можливість

від нього не втече


хто ж вам казав

що поза ним

ми

живемо ?


* * *


та ж все

їм затаїти зрадило б те мінімальне що

секретним мусить конче залишитися —

зізнання потайне води

мовчання непрозоре каменя

мости що от-от проломилися

нікого з нас не пожаліють

а чим ти завтра стала б

якби про тебе

я несподівано заговорив ?


* * *


комаха що слідом за нами йшла

раптово затихає

й зникає — за собою не

лишаючи найменшого сліду


малесеньке ніщо яке

розпачливе

себе пізнало врешті

у вимірі такому що


ніколи їй не був доступним.


* * *


а інколи й

пускаюся таку шукати

що схожою була б на тебе

яку під сумнів взяти

ніколи не одважився б


з одним-єдиним лиш

орієнтиром —


тим ледь відчутним відгомоном що

снується за травинкою яку п'ятою мнеш


щокрок від мене оддаляючись.


* * *


це дерево якого віку я не знаю

ані його сумнівних мандрів

це дерево

якому пам'ять розгризає комашня

віддавна вже не пізнає мене


хто я : чи сік ? чи кров ?


це дерево

що неушкоджене

минуло всі непередбачені

тенета лісоруба —

цього мені не скаже.


* * *


все те що слід було тоді сказати —

хтось знехотя лише промимрив

все те що слід було всім донести тоді —

залишиться затаєним змістифікованим

все те що слід було в той час розкрити —

для всіх останеться прихованим

й западе в забуття

бездонне


а за все те —

ніхто нас завтра не помилує.


* * *


приголомшлива мандрівка

у повільну атрофію зримого

марне вижидання бою вирішального

з ніччю що бариться

жаль за побіжно побаченим крізь двері

ледь прочинені які не

одкриваючись скриплять


довго це чекання не триватиме :


вже за мною

хтось нетерпеливиться.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.