ІВАН БАГРЯНИЙ

Золотий бумеранг - ІВАН БАГРЯНИЙ - Іван Павлович Лозов'ягін

І

В орбіті сонця Альма Матер

Маршрутом зоряних фрегатів

В етері з гуготом летить

Крізь цілий ряд тисячоліть…

Ані на мить,

Ані на цаль

Не схибивши, невтомно ходить —

Космічний еліпсис виводить

І разом з сонцем гне в безодні

Непередбачену спіраль.

З яких же воль? Якого бога?

І з примхи дьявола якого?

Куди й по що — без мап,

без дат

Параболить, летить фрегат,

Параболить

серед нічого?

Куди?

Звідкіль цей корабель —

Мара безоднь, мара пустель?!.

Від нефіксованої дати,

Через мільйони літ і ер,

Аж дотепер і відтепер

Жене в етері Альма Матер, —

Стримить! Жене із сонцем вдвох

Космічним, божевільним гоном,

За беззаконням чи законом,

Шляхом космічних катастроф;

В ніщо, у безвість, у ніде —

Параболить,

поки впаде.

Параболить поза законом.

Але де падати й куди?

Нема понять “сюди“ й “туди“,

Нема сторін, ні дна, ні д'горі, —

Порожнява фантасмагорій,

Порожнява нудна, страшна,

Порожнява без меж, без дна,

А в ній, в ній крах —

лиш зустріч двох, —

Фінал космічних катастроф.

І гонить, гонить в безвість чвалом,

У невідоме, на поталу,

В ніщо, у ніч закований,

Параболить рокований.

Параболить к цьому фіналу

Життям вантажен корабель —

Мара безоднь,

Мара пустель.

Від нефіксованої дати

Так вічність падає, летить,

Через пустелі миготить

В орбіті сонця Альма Матер.

Вже й сонце, падати й світить

Стомившись, стало погасати —

В орбіті сонця Альма Матер…

ІІ

Холодні ґлетчери і шпилі,

Материків хребти в тумані,

Ясні свічада океанів,

Плаци великі і малі —

Пливуть по круглій оболонці

І повертаються під сонцем…

І повертаються в імлі

Рухливі контури землі.

ІІІ

Так перед учнем на столі —

Десь на Землі — її подоба,

Продукт людського мозку, глобус —

Портретик капосний Землі —

Перед ясним дитячим оком

Стає то тим, то іншим боком

Пливе…

Ах лихо! Чи ж пливе?

Чи так?

Зовсім не так, сливе.

Невдалий твір митця-невдахи

Напів з паперу, напів з бляхи,

Підмазаний, щоб не рипів,

Рипить в коростяві струпів, —

В тенетах різних ахіней,

В пітканні мотузів і шлей.

Географічних смуг і ліній, —

Як дохла вобла в ятерині

З прогоничем у животі,

Рахуби завдає отій

Малій допитливій дитині.

Лиш марно хмарить тихий зір

Грайливих радісних озір —

Очей дитячих синіх-синіх,

Єдиних тут живих озір.

По копії нулі, нулі…

Ах, любий мрійнику з Землі!

Покинь цю бульбу на столі!

Облиш цю копію Землі.

IV

Через етер, через віки,

Без втулки, осі і чоки,

Без компаса і без стерна… —

Оце-о Мати! Це вона!

Жене безоднями в імлі,

Мерехкотить на чорнім тлі.

Яснять свічада океанів,

Мигають пасма гір в тумані,

Материки й архіпелаги,

І острови, і острівці

З нічних холодних манівців

Біжать по соняшну наснагу.

Спішать. Пливуть,

пройшовши тінь,

Під зливу соняшних промінь.

І гріє сонце їх і ллє

Снагу через мільйони льє, —

Свій живодайний вогнецвіт

Без обміру і без контролю

Потопою злива в юдолю —

В живий, ним витворений світ, —

Нехай буя! Нехай живе!

Нехай лишень за ним пливе.

І радо назирці здаля

Не відстає, спішить Земля.

Попід зеніт притьмом проходить,

Під зливу кожну цаль виводить,

Живе! — і плодить, плодить, плодить, —

Мільйонам форм життя нове

Дає

Й безоднями пливе.

Колиска. Фарма. Корабель!!.

Мара безоднь. Мара пустель.

V

Благословенний світ — Едем!

Скарбів незлічених юдоля,

Доробок безлічі віків,

На золотих шнурах ґондоля —

Земля п'ятьох материків.

Буяє, миготить, тріпоче,

Через безмежну прірву ночі

Жене, мов радости юла, —

Стримить через усенькі сфери

В серпанку ніжнім атмосфери…

Дитина Сонця і Тепла.

Колиска людськости — Земля.

VI

Земля без Заходу і Сходу,

На два льодових бігуни.

На двох суцільних брилах льоду

Лише й немає там народу,

Бо не бува, либонь, весни.

Там не сягає сонця промінь.

Там не буває злив і грому.

Там прирекли вже так — “не жить“.

Бігун не йде, бігун стоїть.

Між бігунами ж, між льодами,

Між бігунами буйний цвіт.

Між бігунами барви-плями…

Між бігунами рух і гамір…

Між ними казка, казка — світ!

Світ в веселках, у гомоні,

Світ в радіснім поломені.

Там кожна чверть і кожна цаль

Під зливу соняшну виходить, —

Живе

І плодить, плодить, плодить…

І тче в них соняшний рискаль

В мільйонах форм, як дивні міти,

Життя окремішніх світів,

Щоб кожен жив,

Щоб кожен цвів,

Родився сам і вмів родити.

Благословенний світ — Едем!

VII

Так в буйнім патосі цвітіння,

Покірна воля рискаля,

Пливе й гойдається над синню

Колиска людськости — Земля.

Колиска безлічі народів,

Доробок безлічі віків,

Земля без Заходу і Сходу —

Земля п'ятьох материків.

Буяє. Миготить. Тріпоче.

До млосних любощів охоча.

У діадемі променів,

У веселках, у гомоні,

Серед пітьми, серед пустелі —

Яка ж бо ти й прекрасна, леле!

Яка ж ти й гарна оддаля,

О, Альма-матінка Земля!

VIII

Земля без Заходу і Сходу,

Без конфірмації Земля, —

Без пашпорту в просторах ходить,

Без атестації гуля.

А на Землі… Гей на Землі…

Там на Землі туман і мла.

Там на Землі діла малі —

Діла людські — свої діла.

Торги… Бойовиська… Походи…

Аж кров'ю давиться Земля!

Земля без Заходу і Сходу,

Без конфірмації Земля, —

У приписи

сповивана,

Ґранатами

поливана,

Засмикана,

закивана

Земля.

І кожен день, і уночі

І кожна тля — анічичирк.

Земля без Заходу і Сходу

Та й і без виходу Земля!

Там без квитка, либонь, не ходять,

Там без ключа й замка не сплять.

І кожен день, і уночі

І кожна тля — анічичирк.

Без пашпорту не родиться,

Без дозволу — не мре,

Без кодексу — не сходиться,

Без “права“ — не бере.

Не їсть без молитовника,

Не любить без чиновника,

Без палки й арештовника

Ні мовить, ні оре.

Не снить без конституції,

Не д'хне без контрибуції,

Без чиншу й екзекуції

Ні дума, ні пере…

Земля без Заходу і Сходу,

Без конфірмації Земля, —

Без пашпорту в просторах ходить,

Без візи шейха й короля.

А на землі… Гей на Землі…

Там на Землі туман і мла.

Там на Землі діла малі,

Діла людські — свої діла:

На “Сходи“ й “Заходи“ розбили,

Переділили бігуни

І кожну чвертку розчертили,

Мов “пітагорові штани“.

Та все стовпи… стовпи… і лати…

І таблички, і патрулі…

Що стовп — то й штат, а в кожнім штаті

Наглядачі і “королі“,

Чи раднаркоми там, магоги,

Божки, божечки й демагоги,

Шамани й йоги…

Що кому!

Несуть Талмуд. Пасуть юрму.

Ведуть її. Вставляють стекла.

Несуть ключі від “Раю“ й “Пекла“,

Та у всіх нові! Та у всіх свої!..

Я пізнаю Тебе по їх!

Я пізнаю тебе по шатах —

По глицях, по стовпах, по латах,

По тюрмах,

По тюремних ґратах!

Я пізнаю тебе по штатах,

О, Мати-Земле, Альма Матер!

О, Земле Мати, Альма Матер!

ІХ

Щезає ніч. Щезає день

В безодню, в вічність, у ніде…

Серед пустель на чорнім тлі

По сніжно-білій оболонці

Пливуть і крутяться під сонцем,

Пливуть і крутяться в імлі

Рухливі контури Землі.

Х

Ось край богів, жертовня Чарки —

Вітчизна Данте і Петрарки

У сяйво з темряви гряде

І Елінку стару веде

За руку —

впитися іще

Хмільної радости, ачей

Не доведеться раптом вдруге…

Країна пензля в плямах, в смугах…

Країна мрійників-майстрів…

Країна деспотів-царів…

Попід зеніт притьмом проходить

І у зеніт люфу наводить,

І у зеніт стромля хрести,

Стромля зіньки, стромля персти…

Неначе просить до “Раю“ —

Ридає, ницьма лежучи,

І хтось у ній ключі тримає —

До “Раю“ начебто ключі.

Підносить очі і персти,

Підносить чаші і хрести,

Підносить руки д'гoрі, д'гoрі!..

У власних вир фантасмагорій.

А д'гoрі —

тільки пустота,

А в ній, як латка золота,

Пливе Вона — минає зорі.

О, край Петрарки й край Тезея!

Край мрій, колізій, Колізея!..

Ще Юлій Цезар і Нерон

Навчали в нім божків любити,

Навчали різатись і битись

Та шанувати блиск корон.

Відтоді всохла навіть Лета.

Відтоді вимерли поети.

Вона ж усе шука мети, —

Стромля в зеніт зіньки й персти,

Шукає “Раю“ в атмосфері —

В якійсь там сфері у етері, —

Ридає, ницьма лежучи,

Й тримає ковані ключі.

Сама собі снує тенета,

Сама собі жалобу тче,

Замісто Тибра, прагне Лети,

Замісто сонця…

От іще!

Ах, Земле — Земле! Все вотще!

Там пустота в тій дивній сфері

Химерних мрій Аліґієрі!..

І блідне Дантова свята,

Зникає смужка золота.

ХІ

Серед пустель, на чорнім тлі,

По сніжно-білій оболонці

Пливуть і крутяться під сонцем,

Пливуть і крутяться в імлі

Рухливі контури Землі.

ХІІ

…………………………………………………

Безводні Азії пустелі…

Холодні Арктики сніги…

Земель гавайських упруги

На бо'зна котрій паралелі…

І чорна млость лісів тропічних,

І субтропічних прерій синь

По циферблату, гейби тінь,

Проходять у мандрівці вічній, —

Спішать в нікуди, у ніде.

Деталь іде —

Деталь везе.

ХІІІ

Месопотамія… Едем

На тихих водах Іордану…

Строкатий клин земель Корану…

Обличчя Індії руде…

І чорний жмут кряжів Паміру…

Рівнин слов'янських сиза шкіра…

Країна пагод… Мла Сибіру…

І в туманах архіпелаг —

Межи морями плями, плями

Під смолоскипом Фудзіями…

Строкатий Пан-Європи стяг…

І знову ось архіпелаг —

Вітчизни Байрона й Шекспіра.

А над усім, як в казці, прoбі!

Ходою велетня іде

Вітчизни саґ великий чобіт.

XIV

Іде у Ніч… А інші — в День.

Америк двох крилата птиця

В емалі лине голубій.

За нею слідом чорнолиця

Країна муринів — вдовиця —

Лицем під соняшний прибій, —

Пливе, щоб зникнути за грані

В безмежнім тихім океані…

А ген-ге-ен з-за лінії,

Загублене у синяві,

Од всіх одірване, одно

Спішить Австралії плесно.

Спішить-спішить — не дожене

Дитя мале, дитя дурне…

Так в зливі сонця, у етері

Пливе при власній атмосфері,

Пливе на протязі віків

Земля п'ятьох материків.

XV

Від тропіків й до моря льоду,

Від Ґанґу й геть до Шпіцберґен

Багато перейшло народів,

Ще більше перейшло племен,

Відколи став цей дивний світ —

За час кількох мільйоноліть.

І вже не так у тій Ґондолі.

У тій колисці — на Землі.

Малі пташата вже не голі,

Не голі вже та й не малі;

Перемальована руками

Не та вже й смужка золота,

Геть переснована дротами

Сама й колиска вже не та.

Не так уже у тій Ґондолі,

У тій колисці — на Землі

І не дієзи вже — бемолі

Стоять в піснях й пісні не ті…

Але ж по-давньому Ґондоля

Береться сонцем і цвіте —

Але ж по-давньому Ґондолю

Гойдає сонце золоте.

XVI

У смугах рік, у смугах гір,

Строката, закосичена,

Помежи гір, межи озір

Розписана, розмічена,

Покраяна на тьму знамен,

Поділена межи племен.

Що шмат, то й клин до клину клином.

І кожен клин — то є країна.

І так всі п'ять материків.

Посіли їх аж геть до цалі…

Перевантажені, важкі

Гойдаються материки

На ніжно-голубій емалі.

XVII

А по емалі — нікелі,

Такі малі, такі малі! —

А по емалі — нікелі

Мікроскопічні кораблі:

Пливуть години і тижні,

Пливуть навколо бігунів…

З країни Данте і Петрарки —

Десь до країни Далай-Лами,

А чи з вітчизни Пива й Марки —

До смолоскипу Фудзіями.

Чи то із дикого Сибіру —

В химерний край Шехерезади,

Чи десь довозять чорношкірих

В країну Розуму і Ладу…

Пливуть малі… такі малі! —

По голубому нікелі…

Нехай пливуть — їм тра пливти.

Багато їх — країв отих.

Багато їх та й всі вони,

Мов край той Данте і Петрарки…

Придатен опис без ремарки

На всі чотири сторони.

XVIII

Щезає ніч.

Щезає день, —

В безодню. В вічність. У ніде.

Серед пустель на чорнім тлі

По сніжно-білій оболонці

Пливуть і крутяться під сонцем,

Пливуть і крутяться в імлі

Рухливі контури Землі.

ХІХ

І вибігають по одній,

І ось збираються роями

Країни — плями… плями… плями… —

Мов проти сонця дітвора,

В міжгір'ях, в нетрищах, в ярах, —

Таборища людських племен…

А серед них он —

край пісень

І зветься край той

Україна!

ХХ

Серед слов'янської рівнини,

Межи Сибіром і хребтом

Карпатських гір — крутим хребтом —

Пливе під сонцем Україна:

Лице в зеніт. Коса в цвітінь.

Рожеві руки в моря синь.

Заквітчана, усміхнена

І мрійна над усіх вона.

Плацдарм сливе одвічних воєн,

Бойовиськ край, від Трої втроє

Чи не славніших рубежів.

Земля Олегових героїв.

Земля Буй-Тура смілих воїв.

Край волелюбців, край мужів

Пренепокірних.

На межі

Між двох світів, як Ельдорадо,

В Гелладу з Арктики проспект,

Всіх завойовників завада,

Всіх завойовників об'єкт.

Не 'дин там кораблі спалив.

Не 'дин там пальці посмалив,

Земля титанів-“нетитанів“,

Земля веселих кобзарів.

Не бракувало там Боянів,

А й не було своїх царів.

Не бракувало й на діла

І хоч хай доля обійшла,

І хоч нема ім'я у світі

Та буйно родяться в ній діти,

Хоч доля й мачуха була…

Земля титанів-“нетитанів“,

Земля могутніх кобзарів…

Й пливе із давньої пори —

З давно забутої пори —

Десь у майбутнє з сонця п'яна,

Пливе!..

Либонь, щоб все з початку.

Над пережитим, мов печатки,

Стоять хрести, лиснять могили…

Там вже ні гіку, ні луни,

Де печенізькі табуни

Та скитські тичбища ходили.

Вже не бряжчать мечі, як здавна.

В лискучім соняшнім пилу

В Путивлі-граді на валу

Давно не плаче Ярославна, —

Лице в зеніт, коса в цвітінь,

Рожеві руки в моря синь, —

Заквітчана, усміхнена

І мрійна над усіх вона.

Тож Край-Титан! То по росі

У перламутрі-поросі

Плацдарм бойовиськ. Край-дитина.

І зветься край той Україна.

А в ній…

ХХІ

…Десь в місті чи в селі

Маленький хлопчик при столі

Тримає копію Землі.

По паралелях пальцем водить —

Перетина меридіан,

Минає гір хребти і води —

До Уругвая пішки ходить

Через Індійський океан.

З ночей казок Шехерезади

Навпрост по сизих пасмах гір

Йде до співочої Гренади

Через Єгипет і Памір.

З душних ночей Шехерезади

До Ніневії…

До Геллади…

І мерехтять ясні свічада

Дитячих радісних озір.

Маленький світ — малий хлопчисько,

Син Сонця — велетня світів!

Він задоволений з колиски —

З Землі п'ятьох материків, —

По паралелях пальцем водить…

Нехай!

Нехай!

Нехай же ходить.

Родившись жити і цвісти, —

Йому цвісти! Йому іти!

Йому йти радісним походом!

І повертається пухир,

Рипить, повзе нерівно, скоком, —

І посміхається над ним

Світила син блакитноокий.

По копії нулі… нулі…

Ах, любий мрійнику з Землі!

Крути її, щоб аж свистіла!

Крути-крути, щоб аж гула!

Щоби просторами летіла,

Щоб над безоднями пливла,

Щоб в сяйві сонця золотого,

Щоб без диявола лихого,

Щоб тільки жити і цвісти, —

Крути її!

Крути!

Крути…

ХХІІ

Мов після вибуху гарматень,

Без втулки, осі і чоки

Параболить через віки,

Параболить фрегат з фрегатів.

Жене безоднями в імлі…

Мерехкотить на чорнім тлі…

Яснять свічада океанів,

Лисніють пасма гір в тумані

Через етер, крізь всенькі сфери…

І мерехтять ясні озера

В малого хлопчика з Землі.

Крути ж її, щоб аж свистіла!

Крути-крути, щоб аж гула!

Щоби просторами летіла,

Щоб над безоднями пливла,

Щоб в сяйві, сонця золотого,

Щоб без диявола лихого,

Щоб тільки жити і цвісти, —

Крути її!

Крути!

Крути…

ХХІІІ

Пливуть світи.

Холонуть зорі.

В порожняві фантасмагорій

Ані початків, ані дна, —

Порожнява нудна, страшна,

Порожнява без меж, без дна,

А в ній Вона

минає зорі.

Біжить мандрівниця пустель,

Береться сонцем і цвіте.

Ані помилиться ніде.

Ані зупиниться ніде.

* * *

Тут — крапка. Тут урвав, далeбі, —

На допит йти, на цундру треба

Таки ж на тім на Кораблі —

Таки в в'язниці на Землі.

Читачу любий! Пощо сміх?

Не смійся, серце, — кажуть, “гріх“.

1932

Іван Багряний,

Київ, „Рада”, 1999