Всі публікації щодо:
Барка Василь

Надбережний досвіт

І

Марева від озера відходять,

а туман: як потойсвітній.

Ми - самокрадіжні; сонця одяг

скинули, бо мало втіхи.

Зодягаємся в півтіні мерхлі,

без надій, що - й луг палає,

несучи ікони в мідній церкві

осени! крізь горе спрагле.

Все - в блаженний жеврій, все з листками,

погляди предвіччя близить:

кличучи! вам квіти відмикати

з вікон царства незалізних.

Там, світливши берег проти нетрів,

з воску - мучениці повість.

Білокора! в пламенності терпить

ради дня сестер високих.

II

Чуємо: курличуть в ірій вірний

білі журавлі: - ключами.

їм, як свідок, місяць перемірить -

в айстрі синій шлях змічати.

Тут незлобні; тут ікон явлених

учні: в листковій подобі.

Жертву клен, безкнижно - євангелик,

розпалив! послушник добрий.

Вкруг помножено костри блаженних;

в озеро галуззя схилять.

Небо кров’ю на трихресній стежі -

побагрілося й крізь листя.

Ми незрячістю сердець - мов сонні:

не збагнем свічок осінніх.

Риби під дзеркальністю при мості

проминуть веселок відблиск.

Ми - чи простимо, громада братня:

всю! в непам’ять, кожну кривду?

Рідні духом полум’я з розп’яття,

ангели позвати прийдуть.

Ми - чи в звіт готові? крильня сіра, -

до спокути, до палання.

Вкруг хреста небесного іскриться,

в цвіт, галузка сонць ласкава.

III

Невеличні! кожен братчик вибрав

смолоскип від неба мовчки.

І повторює з огню глибизна -

звіщення: в досвітню поміч.

Мов пожежа в небозвід: чудесність! -

без темнот, ні в спад пелюстки.

Ключик сонця зо стежок щоденних

світить крізь терни колючі.

Світоч, розсипаючи вкруг церкви

скарби з-над сузір’їв кріпких...

мій порадник! псальмик мій сердечний,

став при дверях неба мріти.

Царство, при хатках межею поряд,

побудовано: від чаші.

Зором серця зглянем, як негорда

нива стала причащатись.

IV

Сиплються листки - в три чверті зірки:

ніби розгорівши з воску.

Кучугурами жарин закрили

згадку каменів жорстоку.

В синьогір’я напливають хмари,

з тайности: мов гілка близить.

Огній кленик - смолоскипник, марить;

розсвіт в озері любити.

Нам би, наче гшамінь, завінчалась

осінь при гробниці сніжній.

Звідки? від руїни та дичання

груди розростили в хижість.

Без святого невидим’я! тоскні,

кліплять каганечно душі...

Чад і тління суєти крізь осінь

розтягнули: сніг додушить.

Збудимося? крізь туман присмертннй.

вірячи з свічками свідків.

Спомин церкви, в десять рук. берези

піднесли на празник східній.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.