Сергій Батурин

Меч королів - Сергій Батурин

Сашкові Човгану, хрещенику

Сказання перше. Меч королів

Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.

Глава І.

Королівство Великої Гряди народу прангів розташоване на дванадцяти островах. І одинадцять з них ніколи не були потрібні нікому, крім прангів. Вони жили собі на величезних вулканах, що простяглися в океані ланцюгом з північних широт, де плавають льодові гори, до теплих, де ніколи не замерзає вода, пасли овець та кіз, ловили рибу, плели теплі светри з чудової вовни, і, кажуть, потроху промишляли на швидких своїх вітрильниках морським розбоєм.

Одинадцять островів не цікавили нікого. А от дванадцятий — найпівденніший, що звався Великою Черепахою, вабив багатьох. Острів лежав на самісінькій середині океану, на перехресті торговельних шляхів. Саме сюди заходили кораблі зі Сходу і Заходу: торгувати, поповнювати запаси прісної води, кренґувати кораблі, ладнати снасті та вітрила.

Саме Велику Черепаху не раз і не два хотіли відібрати у прангів сусідні народи. Раз по раз, війна за війною, пранги відстоювали свою перлину, свій найбільший скарб, розуміючи, що без цього острова вони швидко перетворяться на другорядну націю. Так було кілька віків, аж поки король Доар ІІІ з роду Гадрузів, батько нинішнього, Доара ІV , перебудував порти, укріпив острів, перетворивши його по суті на величезну фортецю, і переніс до найбільшого міста острова — Майвани — столицю Королівства. Палац Доара ІІІ являв собою неприступну тверджу з вузенькими вікнами та товстенними базальтовими стінами; з бійниць на всі боки стирчали чудові гармати, придбані у Фатії.

Тільки одного разу після всіх нововведень та перебудов південні варвари з Ядрану спробували напасти, і король Доар з хижим задоволенням продемонстрував їм дію нової потужної артилерії, а адмірал Устін Блек трощив їхні незграбні судна панцерними носами бойових ґалер. Декому все ж вдалося втекти, і з тих пір ніхто не зазіхав на Велику Черепаху, відтоді в гавані та на ринках — ніде курці клюнути. Багатіє Майвана. Пливуть до неї з усіх світів купецькі кораблі: крутобокі вітрильники з Фатії, солідні гребні судна з Заходу, строкаті примхливо розмальовані шхуни з Теплих Морів, сільбертальські трипалубні ґалеони, ядранські помаранчево-бузкові вітрильники, тисячі кораблів під всілякими прапорами, а часто-густо і зовсім без них.

Заздрять Майвані великі міста Королівства: Квінізорайя, Ель Кайра, а, особливо — колишня столиця Мезума. Тільки адмірал Устін Блек, невідомо, нагороджений чи покараний за військові звитяги посадою губернатора Малої Черепахи, загадково посміхаючись, налаштовував на острові копальні, ливарні, мануфактури та верфі, ремонтував укріплення навколо столиці острова — міста Квінізорайї та примовляв:

— Не знаю, що там у Майвані — давно не був… А Квінізорайя — резиденція Небесного принца, спадкоємця престолу.

Не старший і не молодший — тільки другий за ліком син короля з династії Гадрузів мав право носити титул Небесного принца. Так записав до Кодексу Гадрузів кілька віків тому Доар І Великий: старший син — принц Мезумський, другий — спадкоємець престолу Небесний принц Квінізорайський, третій, якщо є, — принц Ель Кайра.

Стати королем принц Мезума міг лише в одному випадку — якщо був єдиним хлопчиком у родині. І ніколи він не ставав Небесним принцом.

Законний спадкоємець престолу Королівства Гряди князь Зульфікар Гадруз, принц Квінізорайя, зиркнув на монахове лице, затемнене клобуком, скривив рота і невдоволено посунув від себе по столу товсту старовинну книгу:

— Нащо мені мова інґлішів? Що це за народ — інґліші? Хто бачив їх, їхні міста, кораблі, військо? Хто чув про цю мову, крім кількох розумників у каптурах?

Монах змовчав, а Зульфікар розійшовся:

— На Землі дві мови: народів Неба та варварська ядранська. У кожній мові — з десяток говірок. І єдина для всіх хробакова абетка. Нащо мені інґлішські руни?

Монах підвів голову — свічка вихопила з пітьми майже таке ж молоде, як у принца, лице:

— Як же ти читатимеш написи на мечі Гадрузів?

У його низькому, свідомо приглушеному голосі явно відчувалося справжнє здивування:

— Усі Небесні принци вчили мову інґліш. Кодекс Гадрузів виголошує чітко і ясно: Небесний принц не може стати королем, доки не засвоїть цієї мови.

— Коли писався той кодекс, — розчаровано сказав Зульфікар. — П'ятсот років тому…

— П'ятсот одинадцять, — уточнив монах.

— Чому я маю підкорятися закону, якому півтисячі років? Вчити мову, якою ніхто ніколи не говорив? Письмена, складені не знати за якими правилами? Я говорю та пишу небесною та ядранською, вправляюся зі списом та бойовою сокирою, стріляю з лука, арбалета та пістоля. Врешті-решт, я володію бойовим мистецтвом меча!

— Ти? — звів брови адмірал Устін Блек. — Ти володієш мистецтвом меча?

— А що? — з погордою підняв голову принц. — Звісно, володію. І непогано.

— Ти володієш тільки тим, чим володіє будь-який капрал ґвардії короля Доара. Це зветься кайванська класика або школа прангів. Це тільки основа, яку ти сяк-так засвоїв, — адмірал загорнувся у плащ, підбитий густим хутром морського носорога. — В королівстві щонайменше півсотні бійців, не гірших за тебе. Та десятків зо два — ліпші. А якщо зважити, що є ще великі майстри, — то реально ти десь у першій сотні.

— Сержант Брайт каже…

— Плювати на те, що каже Брайт, — жестом зупинив Зульфікара Устін Блек. — Він — простий учитель військової справи, тобто ремесла! Хай дуже вмілий учитель, але — саме ремесла.

— Хто такі — великі майстри? — поцікавився принц. — І чому вони — великі?

— Це воїни, які перетворюють військове ремесло на мистецтво. В нашій країні це ті, кого навчили високого стилю.

— Є такий стиль? — холодно поцікавився принц.

— Від Доара Великого п'ятсот років пранги вдосконалюють свій стиль.

— Чому ж я сиджу тут, у провінції, і нічого не знаю? — спитав принц. — Чому я маю жити у цьому місті, а не в столиці, як мої брати?

— Квінізорайя — резиденція Небесного принца, — підніс вказівного пальця догори адмірал.

— І ти сидітимеш тут до повноліття і вчитимеш усе, що тобі скажуть, — втрутився у розмову монах. Його голос звучав тепер міцно і владно. — Вчитимеш, аби гідно пройти всі обряди повноліття.

— Мову інґлішів, — іронічно подивися на монаха принц. — Так, каптурнику Зеноне?

— Так, — холодно погодився той. — А ще — високий стиль.

— У Квінізорайї є великі майстри? — здивувався Зульфікар.

— Один для тебе знайдеться ,— загадково посміхнувся Устін Блек.

Принц помовчав, покрутився у незручному дерев'яному кріслі, поскуб негустого юнацького вуса:

— Чому військове ремесло зветься „кайванська класика“? Острів Кайвана у Королівстві Гряди — глуха провінція, місто Мун — закутень; чиновниками та вояками призначення туди сприймається як жахлива невдача.

— Але саме з Кайвани почали пранги освоєння Гряди, — повідав каптурник Джон.

— А звідки вони взялися на Кайвані? — спитав юнак.

— Із Західного континенту, — пояснив монах.

— А там звідки?

— Ми, пранги, — виголосив монах, — небесний народ. Леґенда говорить…

— Що ми прийшли з неба, — закінчив за чорноризця Зульфікар.

Глава 2.

Нічне небо впало на Квінізорайю і перемішалося з океаном — не зрозуміти, де небо, а де — вода. Густе, чорне зверху і знизу; слабенько мерехтять зеленуваті далекі зірки, кволо спалахують ледь помітні вогники у хвилях.

Потонула у ночі Квінізорайя. Ані вогника у передмістях та на околицях — ремісники рано лягають, потомлені важкою роботою. Швидко втихомирюються портові чиновники та торгівці, бо зранку ще удосвіта оживе порт і відкриються склади та крамнички. Принишкли ченці у чорній громадині монастиря. Тихо по теремах шляхти. Та і яка там уже шляхта у провінційній Квінізорайї?

Лише вартові на сторожових вежах палять вогні, проходять уздовж берега дозори та догулюють у портових шинках і тавернах моряки.

Капітан королівського військового флоту Кер Гирей, не криючись, зазирнув у глибокий виріз блузи першої портової красуні Ханни Шелди (яке там кругленьке!), майже владно торкнувся твердої сідниці:

— Пішли?

— Як хочеш, — погодилась Ханна. Моряк поліз до кишені, витяг жменю монет, вибрав срібну і кинув її корчмареві:

— Решти не треба.

— Дякую, майстере Кере, — упіймав той гроші на льоту.

Гирей підвівся, потягся, відкинув довге жовте волосся за спину, підійшов до дверей (красуня за ним — як нитка за голкою), відчинив їх та відсахнувся: вулицею Морських Мольфарів стрімко крокував подвійний наряд королівської ґвардії, щільно оточивши великі губернаторські ноші.

— Ще затопчуть, — підморгнув капітан Ханні, коли почет зник за рогом, поправив меча, підхопив жінку і вийшов геть з таверни.

М'які ядранські чоботи, що тільки-но почали входити у моду, наступали на бруківку тихо. Хода маленьких ніжок Ханни, взутих у традиційні сандалії, плетені з тонких смужок шкіри морського носорога, взагалі здавалася нечутною. Ханна пригорнулася до м'язистого капітана і ні про що не думала.

— До тебе чи до мене? До мене ближче, — вибрав дорогу Гирей.

Зроду-віку вулиці Квінізорайї мостили бруківкою, а провулки — так-сяк обтесаними кам'яними плитами: добре, що не було багнюки під ногами.

Одвіку квартали припортових шинків освітлювалися жаровнями, що стоять просто неба. Але тепер вогонь в них вже догорів — лише вугілля ледь жевріло, не даючи світла.

Гирей довів Ханну до Жаб'ячого провулку і повернув праворуч: у третьому за ліком будинку, де був більш-менш пристойний постоялий двір, він давно вже відкупив половину мансарди і досить зручно облаштувався. Щоправда, господар спочатку пручався, не погоджуючись продавати помешкання за будь-яку ціну, але Гирей привів кузена Едварда Фортунато, і той швидко владнав справу:

— Або ти, корчмарю, матимеш сусідом та другом капітана вітрильника Небесного принца, — Едвард обережно поклав на один край стола чималенький гаманець, повний золотих монет. — Або, якщо дурний, особистим ворогом командира портової жандармерії, — на другий кінець столу впала його важка залізна поліцейська рукавичка.

— Вибирай, — широко розвів руки Фортунато, ставши біля середини столу.

Рудий корчмар Раух Вергер не був дурнем: він прийняв гроші та Керову й Едвардову дружбу і жодного разу не пожалкував: того ж вечора він порекомендував капітанові слугою свого брата. За місяць вся Вергерова родина годувалася біля Гирея: сестра прала йому одяг, дружина прибирала кімнати та готувала сніданки, а десятирічний син виконував різні дрібні доручення.

Щомісячні підрахунки показали, що продана мансарда давала Раухові подвійний прибуток. А які вигоди дає прихильність високого чина поліції, мабуть, і пояснювати не треба.

Тож капітан вів до себе красиву та бажану жінку, яка притискалася гарячим тілом так, що він відчував, як стукає її збуджене серце.

Він вів її, хоча ніколи жінок у свій дім не водив.

— Ой, який пан нам зустрівся, — вивалилися з шинка „Західний континент“ троє кремезних молодиків у типовому для портового та морського люду одязі: широких штанях, темних сорочках з широкими ж рукавами, в шкіряних морських чоботах до колін. Широкі череси на товстих перехватах.

— А ще й дівка з ним добра, — облизнув товсті губи той, що був посередині.

— Що вам треба, шановні? — зумів втримати себе в руках Гирей.

— Від тебе — майже нічого, — відповів товстогубий — він, мабуть, був у них за головного. — Ти можеш залишити гаманець та дівку і йти.

Жодна знахабніла наволоч у Квінізорайї не сміла так говорити з Гиреєм.

— Ви, мабуть, п'яні! Забирайтеся, поки я не розлютився!

Три широкі морські кинджали націлилися в живіт Гиреєві. Він моментально оцінив відстань до супротивників, плавним рухом правиці заховав жінку собі за спину, взявся за рукоять меча і, звільнивши його з піхв, подовжив рух руки і вдарив зверху губатого. Той устиг зреаґувати і відхилився назад, але лезо зачепило його підборіддя і досить глибоко порізало. Нападник вилаявся і зробив декілька погрозливих рухів кинджалом. Його супутники теж досить вправно закрутили ножами. Лезо у морського кинджала — приблизно лікоть, у меча морського офіцера — два з половиною. Довжина зброї та, мабуть, більша майстерність фехтування, зрівняли шанси. Щоправда, Гирей не міг вільно маневрувати, змушений був увесь час обирати позицію між ворогами та жінкою, але, дякувати Небу, провулок був досить вузький, щоб не дати ворогам обступити себе. Гирей танцював, ухиляючись від ударів. Відбиваючи їх та завдаючи.

— Той, що зліва! — вигукнула раптом Ханна і кинула в лице ворогові, що знаходився ліворуч, повну жменю дрібних блискучих кульок. Здоровань з несподіванки моргнув, і тієї ж миті стрімкий Гиреїв меч пробив йому груди. Він зойкнув, випустив ножа, зробив кілька кроків назад і повільно завалився на спину.

„Це були майванські перли з її улюбленого намиста“, — мимохідь здогадався капітан. Він зробив удаваний замах мечем зверху — губатий підняв руку з ножем догори. Гирей різко вдарив його ногою у пах. Ворог присів, поліз рукою до забитого місця, але ножа не кинув, виставивши його вперед, і важко засопів.

А третій, задкуючи, вже відтягував його за пасок — назад, у темряву, виписуючи ножем у бік Гирея вісімки та зиґзаґи.

Раптом двері „Західного континенту“ розчинилися, і на порозі, на чолі кухарів та офіціантів, з величезним яскравим смолоскипом в руці з'явився хазяїн трактиру:

— Що це за шум під моїми вікнами?

Тієї ж миті двоє нападників щезли у темряві.

— Це ти, майстере Кере? — впізнав, нарешті, шинкар Гирея. — Що сталося?

— Сталося те, поважний Боне, що якісь шибеники напали на мене мало не на порозі власної оселі! — кинув меча у піхви Гирей.

— Здрастуй, поважна Шелдо! — розгледів, нарешті, за спиною у моряка красуню шинкар Бон.

— Вітаю тебе, поважний Боне, — зніяковіла чомусь Ханна. „Оце новина“, — помітив її скремпованість Гирей. Він схилився до лежачого на землі ворога — той не подавав жодних ознак життя.

— Еге-е, — наблизився зі смолоскипом до вбитого грабіжника Бон, — та це ж один із тих трьох моряків, що пили у мене цілий вечір кайванську горілку!

— Чому ти вирішив, що вони — моряки? — спитав майстер Кер, хоча сам у тому майже не сумнівався: він бачив їхній одяг, зброю і, що важливіше, ходу.

— З балачок, — впевнено заявив Бон. — Зазвичай я не прислухаюся до розмов відвідувачів: що розумного може сказати людина, яка весь вечір п'є кайванську горілку? Пий собі, поки грошей вистачає! Але ці, — вказав у бік мертвого моряка Бон, — ці сиділи довго, пили багато, говорили голосно. І все про моря, порти. Згадували кам'яний мол у гавані Ізерлону. А як платили — які тільки монети не давали, навіть ядранські мідяки!

— І ніж у нього — не звичайний морський кинджал, а ядранський запоясник, — подала голос Ханна.

— Справді, так, — підняв і роздивився зброю Гирей. — А ти звідки знаєш?

— В мого батька колись такий був, а він привіз його з плавання до Ядрану.

Корчмар знов освітив мерцеві лице, схилився. Підняв повіко вбитому:

— Ні, він не ядранець.

— Куди ті поділися? — подумав уголос Гирей. — Де їх шукати? В гавані останнім часом стільки суден…

— Майже як у Майвані, — з погордою сказав Бон, який, до речі, ніколи не був на Великій Черепасі.

До Майвани за день приходило більше кораблів, ніж до Квінізорайї за тиждень, але раніше поява будь-якого корабля (як правило, це був поштовий однощогловий вітрильник, який з'являвся щопонеділка) ставала подією, і лише останні кілька років трудами адмірала Блека все змінилося, тому капітан охоче погодився з шинкаревою гіперболою, щось ствердно пробубонів і кивнув головою. Під підошву його чобота потрапило щось дрібне та кругле. „Майванські перли“, — згадав він і поцілував Ханну:

— Я куплю тобі нове намисто.

Ханна мовчала.

— І сережки.

Вона не говорила нічого.

— І каблучку.

Ані пари з вуст.

— Бо ти мужня дівчина, я пишаюся тобою, — здогадався Гирей. Ханна посміхнулася і притулилася до нього так, що Гирей згадав, куди, власне, вони йшли до нападу.

— Ми проведемо тебе додому, майстере Кере, — запропонував корчмар.

— Дякую, поважний Боне.

Так уже повелося дуже давно у Королівстві: до людей шляхетного походження або неабияких чинів зверталися — „майстер“; до заможних посполитих — „поважний“.

Поважний Бон провів майстра Кера та його супутницю, оточених почтом озброєних великими ножами та ополониками кухарів, до дверей та передав поважному Вергеру.

..Губернатор Малої Черепахи адмірал Устін Блек підморгнув принцу Зульфікару, що розлігся навпроти нього у великих губернаторських ношах:

— Вже вулиця Морських Мольфарів, потім — Бандурів Королеви, а там вже і Соборна площа .

— Нащо було вдень у закритих ношах через усе місто добиратись у порт, сидіти там до глупої ночі у вежі Північного Форту, а потім у темряві — до собору? Не можна було просто — піти у собор?

— Сказано ж, — як маленькому пояснив адмірал, — щоб ніхто не знав, що ти будеш у соборі зустрічатися з єпископом. Ба більше, у твоїх покоях зараз грає лютня, і туди провели одну з наложниць. У палаці всі певні, що ти зайнятий любовними забавами.

„Передбачливо“, — подумав принц. — „А якщо вона розпатякає, що мене вночі у покоях не було?“

— Вона дочекається тебе, — ніби прочитав його думки адмірал. — Бо у єпископа будеш не дуже довго. До того ж можна не боятися, що вона комусь щось скаже.

— Така надійна? — не повірив принц.

— Просто з народження німа, — пояснив губернатор. Він знову визирнув назовні. — Вулиця Бандурів Королеви.

— Яка королева була в Квінізорайї? — спитав Зульфікар.

— Жодної не було.

— А хто такі бандури?

— Так, здається, на одному з майже забутих діалектів Західного континенту звуть охоронців… Слухай мене, принце Зульфікаре. За кілька місяців ти зватимешся — ваша Небесна високість. Ми навчимо тебе всього, що має знати Небесний принц, спадкоємець королівства. Єпископ Сардар повідає все, що стосується обряду посвячення. Лише про одне тебе прошу: будь шанобливим до єпископа, бо він чутливий на такі речі…

— Добре, — кволо погодився принц.

Розмова з головним чорноризцем острова і справді тривала недовго. Законник, старенький сухий чоловічок з рідкою борідкою та захованими в тінь каптура очима, скрипів тихим голосом, і, здавалося, зовсім не цікавився, чи слухає його Зульфікар:

— Посвячення складається з двох обрядів: випивання крови священної тварини куґуар та передачі меча. Меч передає родина, все інше робить церква. Ти повинен слухатися священика, отця Зенона, який весь час буде поряд. Все, що покаже тобі кров куґуара, ти повинен запам'ятати та використовувати у подальшому житті, але нікому не розповідати, бо то — велика таїна. Ти щось хочеш спитати, сину мій?

— Будь-хто може спіймати в горах куґуара та і напитися його крови; він хіба знатиме святі секрети?

— По-перше, — посміхнувся єпископ, — то гріх — пити кров священної тварини будь-кому, крім Небесного принца. По-друге, молодого куґуара з дня народження принца вісімнадцять років годують за секретною дієтою. Інакше його кров не має сили. Так що грішник і не побачить нічого. Зрозумів? Йди, — відпустив принца рухом долоні чорноризець.

Зульфікар встав із подушок, на яких сидів перед кріслом єпископа, вклонився і вийшов. Не цілувати рук каптурникам — один з привілеїв спадкоємця трону.

Губернаторські ноші чекали.

— Я б випив чогось, — заявив Зульфікар адміралові.

— То що — у „Західний континент“? — підморгнув Устін Блек. Колись їх водив у той шинок капітан Кер Гирей — куштувати кайванську горілку.

— Та ні, самі не підемо — хай хтось сходить за пляшкою.

— У тебе в палаці які вина, — спробував заперечити адмірал.

— А кайванської горілки — катма! —відрубав Зульфікар і наказав слугам. — Несіть!

Нести було зовсім близько — палац принца виходив на Соборну площу.

Коли сержант Кер Брайт вийшов із „Західного континенту“ з двома (про всяк випадок — щоб не ходити удруге) пляшками прозорої рідини у солдатському наплічнику в Жаб'ячий провулок, під підошвою солдатського чобота щось хрупнуло — раз і другий, він не знав, що то були поодинокі перлини, які не знайшли у темряві люди поважного Бона, перлини з чудового дорогого намиста, яке ще годину тому прикрашало шию коханки його брата — капітана Кер Гирея.

Глава 3.

— Як на моряка ти дуже непогано володієш мечем, — сказала Ханна.

— У мене брат — сержант королівської ґвардії, вчитель фехтування. От він і навчив, — Гирей розстебнув пояс і недбало поклав разом з мечем, що висів на ньому, на широке крісло. — Якби не ти, все могло скінчитись інакше, сонце моє, — він притяг до себе жінку, міцно притиснув до грудей і пірнув лицем у її волосся.

Як же дивно пахло воно! Морем, або ні, морськими травами, що їх викидає на берег шторм, а потім висушує на пилюгу нещадне літнє сонце. Чи дощем, що проливається на землю, знесилену спекою. Свіжістю, яку приносить той дощ. Може, сіном, що його сушать по схилах гір навколо Квінізорайї чабани? Що тільки не вигадає про аромат волосся жінки чоловік, якому подобається та жінка!..

Ханна підняла голову і знайшла його рот губами. Гарячими та свіжими. М'якими та слухняними. Спраглими, наче хотіла вона випити його одразу.

Гирей провів кінчиками пальців по її спині — від сідниць до шиї, ніжно і лагідно, ледь торкаючися. Занурив пучки у волосся. І знов лагідно — уздовж хребта. Пружна, ніжна, шовкова — її шкіра відчувається крізь тонке полотно. Він поцілував удруге — і взяв повну владу над жінкою, остаточно втративши самовладання. Як теплий вітер гуляли його долоні її податливим тілом, Ханна поступалася його пестощам, купалася в них, йшла за ними.

На руках — сильні у нього руки, — він доніс жінку до ліжка, вкритого величезною шкурою матхонського лева, обережно поклав у тепле м'яке руде хутро і на мить замилувався.

— Гирею, — самими губами покликала вона. Моряк сів коло неї і потихеньку почав підтягувати догори блузу. Відкрився живіт, відкрилися груди. У непевному світлі свічок вони здавалися круглішими та привабливішими. Темними верхівками дивилися вони просто у небо.

Гирей взяв їх руками — ніжно, як тільки умів, — і злякався, чи не загрубі в нього долоні? Він схилився і став пестити їх губами, цілуючи то один сосок, то другий. Його вуста блукали її тілом, приходячи то на шию, то на живіт.

У неї була ніжна та гладенька шкіра. Наче шовкова. Хоча ні, хіба можна порівняти мертву тканину з її живим тілом. То шовк блякло і віддалено нагадує її шкіру.

Ханна сама через голову стягла блузу; він поцілував її в шию, підборіддя, губи. Жінка закрила очі та закинула руки десь за голову.

— Гирею, — прошепотіла. Темне волосся розсипалося жовтогарячим хутром. Круглилися перса та мерехтіли вогники у великих очах Ханни:

— Гирею…

Він більше нічого не пам'ятав: як вони роздяглися, як пестили одне одного, що говорили. Тільки відчув, як тепло і волого з'єдналися, обоє розпалені жагою та однаково нетерплячі.

Сильніша за розум, швидша за думки, мудріша за попередній досвід була та пристрасть; вона як вир крутила їх і несла, не даючи схаменутися.

Ніколи він не здавався собі таким сильним, ніколи не був таким беззахисним, ніколи так не поступався собі.

Гирей відчував, як б'ється в його обіймах Ханна, і не думав: чи добре їй. Могутня сила штовхала його в крижі: бери її, вона твоя!

Нестерпно солодка блискавка пронизала його раз, другий та третій; змусила звиватись, корчитися, кричати! Ще один — найсильніший — удар, і він прийшов до тями.

Знесилена, стомлена, сяяла усмішкою коло нього жінка:

— Гирею!

Моряк встав, підійшов до столу, налив у срібну чашу темного, майже чорного, вина, хотів випити, зупинився, і, сам дивуючись тому, що робить, простягнув чашу у бік ліжка:

— Хочеш?

Вона і не пила зовсім — трішечки пригубила; Гирей допив вино, поставив чашу на стіл, загасив свічки і ліг біля своєї милої, — вона одразу пригорнулася до нього, — і не знати чому сказав:

— Знаєш, як зветься це вино?

— Як? — поцікавилася Ханна.

— „Ночі Ель-Кайри“.

— А ти був у Ель-Кайрі?

— Був, — мляво згадав він.

— І які ж там ночі?

— Звичайні, такі точно, як у Квінізорайї.

Теплі влітку ночі у Квінізорайї. Чорне повітря пахне морем. Хвилі мірно б'ють у скелясті береги. Влітку рано лягає спати Квінізорайя і бачить солодкі спокійні сни; що з неї візьмеш — провінція...

Поважний Бон перекинувся кількома словами з поважним же Вергером і, оточений челяддю, повернувся на поле битви біля своєї корчми. Наказав світити і неквапливо обшукав мерця. Витяг гаманця з кишені, золоту сережку з вуха, забрав пояс. Срібний перстень уріс морякові у палець; корчмар смикнув — не зняв, возитися з мерцем на людях йому було ніяково, а прикраса — досить дешева; Бон махнув рукою. Потім прицінився до чобіт і раптом побачив коло ноги вбитого моряка перлину, поряд — другу, а там — ще…

— Дайте світла! — наказав і заходився збирати; люди — за ним. Потім Бон узяв мерця за комір, витяг з Жаб'ячого провулку і спихнув у стічну канаву, що тяглася уздовж вулиці Морських Мольфарів.

— Хай там полежить до ранку, — вирішив шинкар. — На світанні здамо це падло поліції.

— Ти — староста кварталу, тобі видніше, — за всіх погодився кухар.

Хазяїн таверни скривився і, нічого не говорячи, пішов до себе у „Західний континент“. Челядь — за ним.

Бон закрив двері на засув, підійшов до лампи і почав роздивлятися здобич: сережка явно з Південних Морів — золото погане та і робота примітивна; грошей у гаманці як на простого моряка чимало, монети — з усіх усюд: ізерлонські, сільбертальські, ядранські, ще якісь, що їх і поважний Бон ніколи не бачив. Він висипав на тацю цілу жменю перлів, що назбирав у провулку, розкотив пальцями, помітив отвори для нитки. Зрозумів, чиї вони, і вирішив: хай полежать. Якщо вона прийде за ними — віддам. А як ні… Він зсипав морякові гроші у шухлядку, перлини — до гаманця, старанно зав'язав його і опустив до тієї ж таки шухлядки.

Тільки-но Бон закінчив ці поважні справи і хотів вицмулити келишок улюбленої своєї бражки, як у двері владно загупали:

— Відкривай, Боне, це я, сержант Брайт.

— Вітаю, майстре Кер, — пустив гостя шинкар, вклонився і почав. — Я саме хотів переповісти тобі про одну пригоду, що тільки-но сталася з…

— Потім, я дуже поспішаю, — Брайт тицьнув шинкареві монету. — Давай дві пляшки кайванської.

Поспіхом сховав сержант горілку до наплічника й вийшов. До світанку лишилося не більше години. Бон вирішив не лягати — з ранку треба було йти замельдуватись і доповісти про нічну пригоду у кварталі. Зрозуміло, що нападників поліціянти не впіймають, то хай хоч труп заберуть!

Він покликав кухаря, і вони почали удвох діловито пити знану Бонову брагу, заїдаючи смаженими ковбасками по-сільбертальському. За годину Бон та кухар вирішили піти до поліції удвох. Вже майже розвиднілося — шинкар, закриваючи двері, легко вставив ключ до хитромудрого замка.

Чоловіки вийшли з Жаб'ячого провулку — на широкій вулиці світла було ще більше.

Бон кинув погляд у кювет і смикнув кухаря за рукав:

— Луко, дивися!

— Не може бути, — глянувши, прохрипів Лука.

У стічній канаві весело дзюрчала вода, крутилися якісь папірці, тріски, дрібне сміття.

Мерця там не було.

Глава 4.

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в'яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:

— Ой, добра горілка, га?

Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, — метеликів не любив, — подивися на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:

— Може, покликати дівчат?

— Якщо тобі треба — клич, — погодився адмірал.

— А тобі? — здивувався хлопець.

— А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись — і те подія. А для іншого я старий.

— Горілку пити — не старий? — підморгнув принц.

— Це не вимагає фізичних зусиль, — адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони , крутячись, полетіли на підлогу.

— А у Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі…м-м-м-м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.

— У них нема прибиральників? — кволо поцікавився принц.

— Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги у будинках не кам'яні, як у нас, а дерев'яні, намащені воском. Навмисно псувати їх — нерозумно.

— А що ти робив у Фатії?

— Гармати з твоїм дідом купляв, — аж засвітився від спогадів адмірал.

— А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?

— Тоді були кращі…

— Тоді? — уважно глянув хлопець на сивого ветерана. — А тепер?

— Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…

— А жінки у них які? — підморгнув принц. — Ти ж тоді не був старий?

— Не був, — погодився адмірал. — Жінки у них…люблять військових моряків.

— А що, дід сам їздив по гармати?

— А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…

— Та ти про жінок, — не вгамовувався принц, — Про Фатію.

Адмірал подивився на вогонь свічки — очі стали сумними та вологими. Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.

— Про жінок... — адмірал похитав головою. — Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, — Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, — відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п'ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової Затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам'яне місто, обнесений муром, — у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, — а за муром — майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнна у Партерен човнами, а ввечері — назад. У негоду — просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила — самогубство, тягти на веслах проти вітру — годі й думати, а їхати навколо затоки — триватиме це два дні.

Ми жили у Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерену ходили вітрильником. Доар, — адмірал помітив, як одразу витончились принцові губи, і виправився, — король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.

— Король? Сам торгувався? — перебив Зульфікар.

— Це був не просто король, це був — Доар Третій! — наголосив адмірал. — Звісно, був фінансовий радник, але Доар...хм...Третій сказав: „Я замовляю товар, я плачу, я й торгуватимусь!“. Партеренські майстри плакали, як він збивав ціну! І, головне, знав, що сказати, бо на гарматах знався. А один, той, що лив берегові гармати, ті, що й у Майвані, і в нас на фортах стоять, затявся: товар у мене пристойний, то і ціну пристойну давай! Тоді Доар... та не зиркай ти, Мольфари б тебе побрали! — ми з ним були як брати!

Адмірал спустошив ще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца — Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум'я свічки.

— Я був за консультанта з корабельних гармат, — трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.

— То що сталося з майстром, що робив гармати для фортів? — нагадав спокійно Зульфікар.

— Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх — півтори сотні! — з усіх боків і каже: заряджай їх усі і сам стріляй! Якщо жодну не розірве — отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу — одержиш те, що мали б мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав казначеєві платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.

Корабельні гармати відбирали у першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а уздовж всього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати ґалерами : щоб не залежати від вітру.

Так от, я був зайнятий роботою десь днів з десять, а потім часто — густо обходились і без мене.

У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж — жодного театру. У Люнні — навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера... Я родом з Мезуми — там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є у кожному місті.

— Та що то за опера? — не стримався Зульфікар.

— Це такий театр, де замість розмов — пісні. Балачок герої не ведуть — співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю... Король з почтом саме був у Партерені, а я лишився у Люнні: мортири та ґаубиці не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі і вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля — склепінням. Людей в тій опері — аж темно. Шляхта у мундирах військових та партикулярних, жінки сяють камінням та тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний легінь з дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: „Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!“. Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його б уже розтельбушили та порубали, як кок на твоєму флаґмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося „Лазуровій лілеї“ бути флаґманом — я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку — саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди „Лазурової лілеї“, а „Лілею“ поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат — „Світанкова зоря“.

— Чому так? — спитав принц.

— Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, — пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікару, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув та прошепотів:

— Гидота!

— Пішов ти до опери... — повернувся до історії принц.

— А, в опері, — пригадав адмірал. — Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч, як заступ, тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з'явилася вона. І мені уже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, з дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним та звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одяг у роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлись для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні і перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.

Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елеґантним — чорний, зі срібними галунами та нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та і я був молодий, стрункий та красномовний, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла...

Її звали Лотта. Вона весело та легко погодилася на побачення і я запросив її до таверни „Гряда“. Кумедні фатійці: вони були впевнені, що це — справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там — прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої —ті справді були привезені з Королівства. Їй сподобалося вино „Ночі Ель-Кайри“. На величезній тарелі подали тушковану лапу аліґатора. Передню.

— Передню? — аж підвівся принц.

— Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: „Візьміть нежирну лапу...“. Пранг і так знає — яку... Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, — адмірал посміхнувся, — жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоча я розумів: корчмар торгує екзотикою у тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж... Хто торгує гарматами, а хто... Я не став їй нічого говорити: яка різниця — передню лапу їсти чи задню — т?му, хто їх не розрізняє на смак?

У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю — це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі і дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір'ях, на дахах — де ще є дахи, в оселях та навіть у храмах.

Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить — хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.

Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ — в землю повгрузали.

Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м'якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір'я.

Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла... Лотта сказала, що у місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.

Ми зайшли до будинку: кам'яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них ще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скоріш за все, вони були дерев'яні і згоріли ще у день падіння міста.

Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.

— Тут була зала, — чи говорила, чи стверджувала вона, — тут — кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину...

Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поряд фиркали коні.

Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих — полохливо та гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоб ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею у безодню і злітати з нею, переплітатись тілами і розплутуватись. Як ніколи, я добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!

Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами і безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом...

Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п'ятий день вітер припинився раптово, як і почався.

Незабаром з'явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на „Морському носорогу“. До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж дотоді, поки „Носоріг“ не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав:

— Знайшлися такі, хто об'їхав затоку і розповів про твої походеньки.

— Я хотів побратися з тією жінкою, — спробував виправдатись я.

— Я не дозволяю тобі одружуватись з Лоттою, — відрубав він.

— Я кохаю її.

— Ти що, не знаєш, — заревів король, — що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта — метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?

— У ядранців жовті зіниці...

— А у метисів — ні! Єдине, як можна вирізнити метиса — це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло-бузкова. Та я перевірив: вона — метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!

Він вийшов з каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: „Морський носоріг“ при попутному вітрі жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії...

...Адмірал зітхнув:

— Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то і не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!

— А ти ж так і не одружився?

— Ні.

— І дітей у тебе так і нема?

— Таких, щоб я знав про них, нема. Може, — припустив адмірал, — і є в якомусь порту...

— Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? — підбив підсумок принц.

— Не знаю, — сказав адмірал і відвернувся.

— Коли-небудь я поверну чорний колір морському мундиру, — просто в широку адміралові спину сказав Зульфікар.

Глава 5.

Вже півроку Ханна живе у Гирея. Дивно: вагався, чи вести її до себе, а тепер не уявляє, як жив він без неї.

Після нічної бійки він наступного дня у знайомого капітана з купецького вітрильника купив дві низки перлів: майванські, кращі та дорожчі, ніж ті, що у неї були, та місцеві, теж таки непогані. А ще — контрабандні, сільбертальської роботи, срібні сережки з дивними білими камінчиками, що спалахували всередині всіма кольорами веселки.

Вже півроку минуло від тієї пам'ятної сутички у Жаб'ячому провулку. Хоч як намагався Гирей щось з'ясувати про тих нападників, хоч як допомагав йому кузен — дарма.

— Ні за цапову душу старався, — підбив підсумок пошукам командир портових жандармів. — Де їх знайдеш? Ти ж навіть не знаєш, з якого вони корабля: може, він тієї ж ночі вийшов з порту? І де мрець? Ти його що, не на смерть зарубав?

— Та ні, вбив. Он і Бон дивився, і до стічної канави тіло відтягав...

— Ну, не знаю: тіла нема, то і справи нема, — по-поліційному зняв питання Едвард. — Якщо побачиш когось, схожого на тих хлопців —скажеш.

Півроку минуло, і ніхто не зустрівся. А тиждень тому адмірал з'явився на „Лазуровій лілеї“ і наказав Гиреєві відвести її у док для ремонту та кренґування, прийняти новий фреґат і перевести на нього команду.

Хоч як любив Гирей „Лазурову лілею“, але коли ступив він на борт нового двопалубного красеня, відчув: то його корабель. Неквапливо обійшов його, прискіпливо оглядаючи та обмацуючи линви, блоки, щогли та вітрила.

Звернув увагу на гармати: на „Лазуровій лілеї“ вони були фатійські, а „Світанкову зорю“ спорядили своїми, напозір нічим не гіршими.

Команда заходилася обживати корабель, доводячи його до бойового стану. Людей не вистачало: „Лазурова лілея“ — бриґ, він значно менше фреґата. „Треба добрати людей“, — вирішив Гирей. Він провів випробування у відкритому морі і зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом.

Цілий тиждень Гирей зранку до ночі був на кораблі, — капітанові турбот вистачає, — і Ханна почала навіть трішечки ревнувати.

Принц Зульфікар вже півроку старанно вивчав мову інґлішів та бойове мистецтво; яке ж було здивування, коли він побачив свого вчителя: старого і, здавалося, неповороткого адмірала.

Нарешті, і мову опанував, і адмірал вирішив: „До діда, звісно, ще далеко, але — цілком задовільно“.

Це вже завтра — початок обряду посвячення, і принц не знав, куди себе подіти.

Це вже завтра...


Гудуть барабани, верещать пронизливі флейти, бубонять гелікони. Почет монахів у білих — заради свята — клобуках вишикувався живим коридором через площу — від Собору до Палацу Небесного принца. За ними — королівська ґвардія, і аж тоді — натовп.

Поміж цих живих стін ледь рухається до Собору — процесія. Попереду хорунжі несуть особисті штандарти: короля — золоте сонце на білому тлі; принца Мезумського — золоте не синьому; Небесного принца — золоте на срібному.

За ними — ченці, балахони зірками розшиті, видзвонюють у дрібненькі дзвіночки.

Король Доар, що приїхав учора з Майвани, виступає, поряд з ним — але трішечки все ж позаду, — єпископ та принц Азиз Мезумський, за ними — духовенство вище та знать. Крокує впевнений у собі, немолодий вже губернатор острова Мала Черепаха адмірал Устін Блек; на ньому парадний мундир, піхви меча оздоблені дорогоцінним камінням та написом: „Найхоробрішому від Доара ІІІ“. Посміхається адмірал — блищать молоді зуби.

Офіцери ґвардії — окраса нації: чорняві, темноокі, смагляві — як брати; йдуть на шанобливій відстані, обладунком брязкають.

Несуть принца Зульфікара на відкритих ношах у простому одязі, а за ним крокують морські офіцери — надія держави. Мундири сині, золотом шиті. А ці троє — у чорних зі срібними галунами — командири кораблів ескадри Небесного принца: якийсь молодик з нашивками лейтенанта зі щойно приєднаної до ескадри шхуни „Акула“, капітан Да Карро (недавно був старшим помічником) з бриґа „Лазурова лілея“ та капітан Кер Гирей з флаґманського фреґата „Світанкова зоря“. Цей Гирей і на пранга не дуже — то схожий, радше, на фатійця чи сільбертальця: і шкіра в нього біліша, і очі світлі, і волосся не чорне — жовте.

Тільки тиждень тому принц та адмірал сформували цю ескадру та ввели нову форму; всі вирішили, що — непогану, а старі моряки визначили — безперечно, кращу.

За моряками — оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.

Далі — знать. Чиновна — з Майвани; старовинна, родовита — з Мезуми, з погано прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту ( що поробиш, вона теж тут) — ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж так, мабуть, тільки роблять вигляд: презирливо кривляться на костюми — провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.

Гербами відблищала біла кість, а тут — третій стан. Ці — чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь... Дари Небесному принцеві. І не надмухують щічки один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли — голова процесії уже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять — аж кортіло скочити вниз, — але ні, пам'ятає настанови ченців: зійшов повільно та церемонно.

Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.

Поважно — крок за кроком — виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасілойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі Королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.

Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і — до Собору.

Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається у сутінках, там горять сотні свічок, а посередині — стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому — Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається — малесенькими райдугами на гранях вибухає.

Зульфікар пройшов Собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей в темряві попід стінами

Старенький сухий чоловічок з рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві і підняв руки — широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у Соборі.

Єпископ Сардар — а це був саме він — заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув — грім.

— Браття мої, вознесемо молитву!

Шелест пройшов Собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті — обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:

— Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безкінечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:

дай сили мені нести цю честь і прокляття, привілей і обов'язок; дай волю мені!

Дай наснагу, віру дай , укріпи мене!

Високе Небо, молю тебе: забери все, залиши тільки одне право, дароване тобою:

переможцем чи переможеним,

багатим чи бідним,

гордим чи приниженим,

хоробрим чи боягузом,

здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим —

дай мені силу лишитись собою.

Високе Небо, що породило людей, слава тобі!

— Слава, — відгукнулося з пітьми сотнями голосів.

Загули мірно барабани, двоє чоловіків у червоних балахонах принесли на ношах прив'язаного міцною линвою куґуара — великого звіра, схожого на дикого кота. Третій балахонник чиркнув ножем — закричав куґуар, та кров цівкою вже полилася у підставлену кришталеву чашу.

Кричить куґуар, напружується, хоче видертись, та — наповнюється посудина, вже приблизно третина. Єпископ взяв чашу, люди в балахонах відступили зі світлого та і зникли. А чаша вже у Зульфікара. Гримлять барабани, тріпоче жива гаряча кров. Принц неспішно п'є, роблячи ковтки одночасно з ударами барабанів. Спустошена чаша опиняється у єпископа, а принц — у чудовому кріслі.

Навчений напередодні, Зульфікар дивиться у середину кристалу, і поступово все зникає: і Сардар, і собор, і Квінізорайя. Зникають острів і Королівство. Бачить принц велику планету, схожу на Терру, тільки більшу, не два континенти на ній, а шість. Виринає вона з пітьми, блакитно-зелена, нежива срібляста куля біля неї крутиться.

Вдивляється Зульфікар — міста стоять величезні: будинки, палаци, споруди, призначення яких принцові незрозуміле. І всюди — люди, такі точно, як Небесні народи: світлі, смагляві. чорношкірі...

Бачить принц — кораблі пливуть океанами; придивився до одного — руни на бортах; спробував розібрати — не вийшло; схожі на інглішські, та не вони...

А там — війна: білі, як фатійці, та чорні, як атріанці, із срібних птахів кидають вогняні кулі на міста та фортеці смаглявих, схожих на прангів. Ті відбиваються, але результати — мізерні, бо зброя у них гірша. Горять їхні будинки, фортеці, школи, лікарні і крамниці, розписані не рунами, а літерами, що схожі на хробаків... Раптом над одним з їхніх міст виросла вогняна куля, аж очі заплющив принц — така сліпуча, та ні, це Небесний кристал променями грається, на гранях райдугами вибухає.

Підняв голову Зульфікар, і одразу виголосив єпископ Сардар:

— Слава Небесному принцові!

Заревів натовп, і одразу до принца підійшов король, поцілував і жестом дозволив підносити дари спадкоємцеві престолу. На мить Зульфікар заплющив очі: величезна вогняна куля росла у небі і палила місто людей, таких схожих на прангів. Зусиллям волі він відкинув цю маячню і повернувся до зали: вже підходив до нього, перший за правом, принц Азиз Мезумський і ніс дарунок — старовинну, у палітурці з чорної шкіри, перлами та камінням оздоблену, з золотими замочками, книгу. У дитинстві Зульфікар бачив її у майже дорослого брата, але не те що читати — торкатися її йому не дозволялося, бо був то чи не єдиний відомий у світі примірник „Сільбертальських хронік“.

Єпископ Сардар кивнув головою —двоє у балахонах затягли здоровенну срібну вазу, на одному боці якої була зображена карта Королівства — всіх дванадцяти островів, а на другому — він сам. Золотом горів надпис: „Зульфікар Гадруз, Небесний принц Королівства Гряди“.

Принц дякував, як і вчив сам же Сардар, належним чином — ввічливо та гідно.

Адмірал Устін Блек подарував пару чудових пістолів. „З Партерену“, — пояснив, і принц здогадався: ще з тих, незабутніх для старого воїна часів, і — оцінив подарунок.

Несли дари і знать, і ремісники. Чого там тільки не було: зброя, посуд, килими...

А староста цеху кравців підніс чоботи дивного сап'яну на ядранський кшталт — за новою модою.

Зульфікар (молоде і є — молоде, хай хоч і принц) одразу взувся: як по мірці шито! Поцікавився у ремісника: як вгадали?

— Серцем, — відповів той. Насправді ж місяць тому цех сплатив величезний хабар маршалкові принцового двору за старі стоптані Зульфікарові чоботи...

— Прошу шановне панство до столу, — запросив, нарешті, Зульфікар і повів батька до сусідньої зали, де уже було все накрито. Лише один раз за правління короля прангів представники всіх трьох станів опиняються за одним столом: у день посвячення Небесного принца. Це начебто майбутньому королеві показували: дивись, ось твій народ, а народові — ось твій король. Назагал одне одному вони сьогодні подобалися.

За годину спадкоємець престолу скористався своїм правом після восьмої чарки покинути трапезу.

Він пройшов до своїх покоїв, взяв таку бажану у дитинстві книгу і зручно вмостився на канапі. Помітно застарілою мовою перша хроніка розповідала про боротьбу п'ятьох синів сільбертальського короля за трон по смерті батька. Підступних та підлих братів перемагав чесний та шляхетний законний правонаступник — старший син короля.

„Це у них — не так , як у нас“, — подумав Зульфікар і заснув.

Глава 6.

Передача меча — обряд майже сімейний. Запрошуються члени правлячої династії, найвищі урядовці, військові, священики.

Хіба що каптурник Зенон допущений — не Гадруз, не вельможа, не губернатор чи адмірал. Особистий духівник принца. Стоїть у кутку, чотки тонкими перстами перебирає, лице у клобук заховав.

Єпископ Сардар молитву сотворив; не так, як учора — громоподібно, — проникливо та душевно. Втретє бачив його Зульфікар — наче третя людина поставала перед ним. „Який він насправді?“ — подумав.

Як тільки біскуп скінчив, вдарив ґонґ і чотири ґвардійці внесли на величезному старовинному щиті довгий футляр чорного дерева, інкрустований сріблом та перламутром. Ґвардійці завмерли, а король Доар з повільною величчю пройшов до них, витяг із кишені маленький срібний ключик, відкрив замки і відкинув покришку.

В'язка тиша зупинила повітря у просторому Зеленому залі палацу: оздоблений всередині червоним оксамитом футляр був порожнім!

Сполотнів Зульфікар, зімкнув губи у тонку лінію єпископ, важко засопів, наливаючись кров'ю, адмірал Устін Блек. А король, спокійний та врівноважений, відчепив свій меч і простягнув синові, говорячи встановлені обрядом слова:

— Даю для слави.

— Хвала Небу і королю! — відповів Небесний принц.

— Хвала Небу і королю! — підхопила присутня еліта. Виночерпії внесли чаші. А коли гості випили та з поклонами вийшли, король прогарчав:

— Такого ще не бувало! У палаці Небесного принца із замкненої кімнати, з футляра, єдиний ключ від якого у короля, вкрали меч Гадрузів! Це особиста образа! Мене, Доара Гадруза, обікрали і зробили посміховиськом! Блек!

— Так, ваша величносте! — обізвався старий вояк.

— Накажи начальникові порту: жоден корабель не може залишити Малу Черепаху! Перерити всю Квінізорайю, всі кораблі, весь острів, якщо треба, а Меч Гадрузів — знайти!

— Слухаю, — вклонився адмірал і несподівано спритно зник.

Зціпивши зуби, білими від напруги пальцями стиснувши батьків меч, стояв Зульфікар з очима, повними безсилих сліз. Віками передавали його предки той клинок від батька до сина, а вкрали — у нього. Старший брат, принц Азиз, сидів на маленькій канапці, цмулив вино і сумно зітхав. Король стояв біля вікна, нетерпляче барабанив пальцями по склу і неголосно лаявся. Нарешті з'явився адмірал.

— Що? — кинувся до нього Зульфікар.

— Все зроблено, але... — не зміг упоратись із задишкою старий воїн.

— Але? — прошепотів король. Ти — мені кажеш — але?

— ...Але, — іґноруючи погано приховану погрозу, продовжив адмірал. — Дві години тому, єдиний за останню добу, знявся з рейду і пішов курсом на південний схід кліпер „Морська ворона“ під ядранським прапором.

— Я наздожену його, — підхопився принц.

— Хай його наздоженуть Гирей та Да Карро, — заперечив король.

— „Лазурову лілею“ кренґують у дальніх доках, — повідомив Устін Блек.

— Я дожену його і вб'ю, дозволь мені, батьку! — з порушенням протоколу звернувся до короля Зульфікар. Доар вагався, і принц виклав останній козир:

— Цей меч може носити тільки Гадруз, і тепер — моя черга.

Мить — і король наважився:

— Візьми ґвардійську півроту і пливи, хай береже тебе Небо!

Блискавично гайнув у двері Зульфікар, а за ним — не відстаючи — молодий каптурник. Адмірал вистрілив поглядом у єпископа — той смиренно потупив очі.

Принц піднявся на „Світанкову зорю“, й одразу перед ним виріс Гирей:

— Ваша високосте...

Принц перебив його:

— Не треба. Який боєзапас на борту?

— Повний.

— Харчів?

— На чотири місяці. — Гирей поглянув на причал, де вишикувалась братова піврота і додав. — Якщо тих вояків беремо, то — менше...

Небесний принц дав Брайтові сиґнал піднятись на борт і повернувся до капітана:

— І на місяць не треба. Ми мусимо наздогнати кліпер „Морська ворона“, який три години тому вирушив у напрямку Ядрану.

— Бачив я у трубу той кліпер на рейді, — пригадав Гирей. — Судячи з обводів, у нього повинний бути непоганий хід.

— Що ти хочеш цим сказати? — звузив очі у щілинки принц.

— Що у нашого корабля хід кращий, — вклонився принцу Гирей і рішуче пішов на місток.

За годину принц зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом: вітрила випиналися, мов сорочка на грудях у молодої красуні, вантами снували вимуштрувані матроси, Гирей на містку, схрестивши руки на грудях, владно керував судном. Поряд, спершися на меч, стояв Зульфікар і байдуже дивився, як, уражений морською хворобою, страждав на півбаку каптурник, періодично перехиляючись через фальшборт.

— Не випав би, — сказав про монаха Гирей.

— Його на борт не кликали, сам прибіг, — скривився принц. — Хоча, хай хтось пригляне...

Гирей рукою указав боцманові на Зенона, і того одразу майже силою повели до каюти. Ґвардійці переносили море легше : люди бувалі та загартовані.

Брайт так і не підійшов до брата: той стояв на містку з принцем, до якого без наказу сержант не смів наблизитися, хоча чудово його знав, і навіть колись навчив основ фехтування.

Гирей витяг із-за широкого пояса підзорну трубу і почав оглядати горизонт: порожньо. Він знав, що ще зарано: три години відриву за годину не надолужити, але все одно вдивлявся старанно.

— Дай і мені глянути, — сказав принц.

Гирей простяг юнакові трубу, і той жадібно припав до неї оком: спереду і з боків — лише чистий прозорий небокрай, а позаду, де ще чітко виднілася Мала Черепаха, пливли в небі хмари, білі і пухнасті, мов шматки хасілойської вовни. Принц цокнув язиком, похитав головою та повернув трубу капітанові:

— Куди б ти пішов, якби був капітаном на тому ядранському кліпері?

— То не ядранський кліпер, — спокійно повідомив Гирей.

— Як то — не ядранський? — кинув косий погляд на капітана принц. — Ти що маєш на увазі? Адмірал казав — під ядранським прапором.

— Це правда, — погодився моряк. — І прапор ядранський, і вітрила розфарбовані по-ядранському, і шлюпка відходила від нього — ядранська. Але, все одно, залишилося враження, що все це —несправжнє.

— Чому ? — свердлив Гирея поглядом принц.

— Дивись, — почав капітан. — Обводи у судна, форма вітрил, ранґоут — все не ядранське, і взагалі — ядранці кіперів майже не будують.

Принц стояв ошелешений.

— Радше, це корабель сільбертальської побудови, — продовжував капітан. — А робити йому слід таке: щонайменше добу йти на південний схід, щоб обминути Велику Черепаху за межами прямої видимости, — будьте певні, там тривогу вже оголосили! — потім повертати на південний захід ще на кілька діб, а потім — куди вже йому треба: якщо до Ядрану — знов міняти курс, якщо на Сільберталь, то так і йти, поки не відкриються береги Ізерлону, а тоді вже — обходити Ізерлон.

— І як ми знатимемо, куди він поверне? — Мляво і розчаровано спитав Зульфікар.

— Нам не треба цього знати, — посміхнувся Гирей. — Ми побачимо його вітрила ще сьогодні вдень. У найгіршому разі — завтра на світанку.

— А як ти знаєш, що на Великій Черепасі — тривога?

— Бо, як ми з порту виходили — з башти Дальнього Форту поштових голубів випускали.

— Тобто, маємо ще час пообідати, — зробив висновок принц. — Лейтенанте Брайт, ідіть сюди!

„Він сержант“, — зазначив про себе Гирей.

— Призначаю лейтенантом, пане Кер Брайт, — прорік Зульфікар і, вислухавши традиційне : „Служу Небу і королю!“, між іншим пояснив: — Брайт у ґвардії на Малій Черепасі — найкращий сержант, але сержанти не мають права обідати в кают-кампанії, а офіцери — можуть. А Брайт давно гідний підвищення. Капітане, на кораблі знайдеться офіцерський галун?

— Срібний, — сказав Гирей.

— Хай буде поки що срібний.

У кают-кампанію Брайт з'явився з нашитим галуном встановленого золотого кольору, який вже давно у Брайтовому ранці чекав свого часу.

Принц чудово, як справжній пранг, переносив морську хитавицю.

Він посміхався у бік каптурника, який нічого не їв і , з гримасою страждання, пив лише підкислену воду. Сам же Зульфікар пив вино, їв тушковане м'ясо морських молюсків, морську капусту, мастив перепічки маслом і весь час голосно жалкував, що у капітана нема кайванської горілки. Згадка про цей пекельний напій наповнювала монаха жахом.

— А звідки ти знаєш, отче Зеноне, що кайванська горілка — сувора річ? — поцікавився принц. — Каптурникам же нічого, крім вина, та й то під час обряду, пити не можна?

Зморений морською хворобою монах не знайшовся, що відповісти.

— Він же не все життя був чорноризцем, — прийшов йому на допомогу Брайт. Зенон вдячно подивився на гвардійця. Принц згадав сповідь адмірала і вдав із себе поціновувача:

— А чи є у тебе, капітане, вино „Ночі Ель-Кайри“?

— Є, — кивнув стюардові Гирей. Той за мить з'явився з пляшкою.

— Вашій високості подобається це вино? — спитав капітан і згадав Ханну.

— Чесно кажучи, я його ще не куштував, — зізнався Зульфікар. —Чув від одного знавця...

Він узяв зі столу наповнений кубок, понюхав вино, покуштував, почекав, поки з'являться залишкові смакові відчуття, і вирішив:

— Подобається.

Новоспечений лейтенант Брайт тримався непогано, але все ж трішечки ніяковів у новій ролі, та коли офіцери за звичаєм за чаєм витягли дерев'яну поліровану дошку і почали грати у камінці, він ущент розгромив Гирея, потім — двічі — принца, делікатно програвши Зульфікарові третю партію, потім — обіграв ще кількох гравців...

— Панове офіцери, даю десять золотих тому, хто переможе лейтенанта, — об'явив спадкоємець престолу.

— Давайте я спробую, — запропонував свої послуги сивий командир бортової артилерії лейтенант Анвар.

Брайт одразу відчув досвідченого гравця і почав грати обережніше. Гра носила позиційний характер з незначною перевагою чорних. Мовчали глядачі, блищали складені у стовпчик монети.

— Я перепрошую, ваше високосте, — спитав раптом Брайт, — якщо я виграю, то можу взяти монети собі?

Принц кивнув — Брайт зробив нестандартний, але дуже сильний хід. Суперник зрозумів загрозу і задумався.

До кают-кампанії зайшов вістовий і чітким голосом повідомив:

— Пана капітана просять піднятись на місток!

— Що там? — спитав захоплений грою капітан.

— Прямо по курсу на обрії — вітрило!

— Прошу на місток, — сказав принцу Гирей.

Зульфікар вихопив у першого помічника далекоглядну трубу і навів на вітрило. Він не знався на кораблях і не міг визначити, чи той це корабель, який їм потрібний. Гирей витяг свою трубу ( до речі, значно сильнішу) і знайшов на обрії вітрило.

— Той корабель? — нетерпляче вигукнув юнак.

— Дуже схожий, — відповів капітан. — Треба підійти трохи ближче.

Він глянув на щогли, — принц також, — додати вітрил неможливо.

Гирей знов навів трубу на корабель :

— Здається, кліпер.

За годину можна було роздивитись в трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.

— Тепер сумнівів нема — він, — запевнив спадкоємця престолу капітан.

— До ночі наздоженемо? — непокоївся принц.

— За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, — прикинув Гирей, — ми візьмемо їх на абордаж.

Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати ( а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.

Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат з портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.

Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.

Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпечений прут у запал гармати.

Г-у-у-у-! — виплюнула ядро з пломенем та димом гармата. Гирей простежив за ядром :

— Недоліт! — і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар , впевнений та зібраний, щось наказував канонірам.

—Телепень, стріляти не вміє! — вилаявся нетерплячий Зульфікар.

— Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, — начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло — дістати втікача!

Г-у-у-у-у —х! — ще гучніше вистрілив лейтенант, і одразу — дим та вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук — донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро — Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!

Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.

— Вправні хлопці, — похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.

— Де взявся той сучий туман! — у розпачі вигукнув принц. — Атакуймо їх, швидше!

Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить — і він зовсім зник.

— Прокляття! — схопився за голову принц, вдарив по перилах містка кулаком, затупотів ногами.

— Ні, не може того бути, — видихнув Гирей.

— Чого не може бути? — роздратований, перепитав принц.

— Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.

— Що це за маячня? Що ти мелеш? —остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. — Хто бачив Морських Мольфарів наочно?

Капітан тихо відповів:

— Відповідно до бортових журналів фреґата „Морський носоріг“, двадцять п'ять років тому їх бачили король Доар ІІІ та капітан Устін Блек.

Глава 7.

... Туман, що падає сонячним днем, у старовинних оповідях, які передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.

Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на „Світанкову зорю“. Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і ... махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.

Раптом із туману з'явилася одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях та куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел та вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперу сховатися від погоні.

Принцова рука потяглася до пістоля — один з Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата:

— Йди на Ядран, — простягнув руку до Зульфікара чаклун. — Там відповіді на перші твої запитання.

— Я не ставив тобі жодних запитань, — закричав принц.

— Ти їх ставиш собі, хоча ще не визнав цього, — посміхнувся чарівник.

— Нащо ти перетнув мені шлях? — роздратовано, але вже спокійніше сказав принц. — Як я тепер знайду крадіїв, як поверну собі меч?

— Йди на Ядран, — повторив Мольфар і раптом зник з усією своєю флотилією і туманом. Вітерець заворушив обвислі, було, вітрила. На небокраї ще виднівся невеличкий шматочок сонця, який кидав останні червоні промені на вечірній океан.

— Йди на Ядран, — повернувся у Гиреїв бік і розвів руки принц.

— Тепер Мольфарів багато хто бачив, — стиха сказав капітан. І голосно додав: — Ядран великий, ваша Небесна високосте, куди саме йти?

— Йди на столицю, на цей, як його... — забув назву Зульфікар.

— Гасхурн, — підказав капітан.

— Гасхурн, — затвердив королівський син і пішов до кают-компанії.

Каптурник Зенон сидів за столом і читав старовинний звиток, манускрипт. Перед ним стояв великий келих димчастого скла, повний білого вина.

— Очуняв? —посміхнувся принц. — Гиреєві мало весь корабель не..., — хотів сказати — „заблював“, але передумав, — забруднив. А зараз, дивись, вино п'є.

— Я, як побачив, що сталося, забув про морську хворобу. Хто вони, чому допомагають неправдивим? — захвилювався Зенон.

— Ну то що, знайшов відповіді на свої питання?

— Поки що ні, — сумно опустив очі чернець.

— Йди на Ядран, — Мольфаровим голосом глухо пробасив Зульфікар. Монах здригнувся. Задоволений жартом, принц всівся у крісло на чолі столу, поглянув на дошку з виставленими камінцями, на якій збереглася недограна позиція.

— Повезло лейтенантові канонірів, він уже фактично програв, але партію не дограно — отже, поразка не відбулася, — принц забрав гроші, що так і лишалися на столі, і плеснув у долоні. — Вина, червоного, міцного! — наказав меткому стюартові. Взяв вино, ковтнув, замислився:

— Скільки днів ходу до Ядрану?

— Я не знаю, — розгубився монах.

— Тобі й не обов'язково знати, — глянув крізь вино на світло юнак. — Я спитаю в Гирея.

Королівства Ядрану займають більшу частину Східного континенту, лише північна третина якого належить королівству Руттія — єдиній державі Небесного народу, яка має суходільний кордон з Ядраном по річках Оло та Олол. Умовним кордон був в Ольській низині, де ріка губилася в прісних трясовинах, які переходили поступово в морське мілководдя. Між Ядранськими горами, звідки витікала повноводна Оло, та Ольською низиною в прадавні часи рутійці побудували величезний вал, з'єднавши ним три фортеці: Тургал, Апіру та Анц. Скільки в Ядрані королівств, де їхні столиці, пранги не вельми добре знали. Достеменно було відомо, що їхній верховний правитель живе у місті Гасхурн, що розташований на південному, найвіддаленішому від Гряди узбережжі. Гасхурн — то було єдине ядранське місто, у якому був консул прангів та діяло крихітне їхнє земляцтво.

— Скільки днів до Гасхурна? — спитав принц, коли, нарешті, з'явився Гирей.

— За сприятливого вітру — днів сорок....

— Хай допоможе нам Небо з вітром, — підвів очі Зенон.

Після вечері всі офіцери, крім вахтових, розійшлися по каютах. Гирей зайшов до новоспеченого лейтенанта Брайта, погомонів з ним та й пішов спати. Тільки, здавалося, очі закрив, а в двері каюти хтось голосно стукає — з петель зриває! Капітан підхопився:

— Хто там?

— Пане капітане, попереду — ядранський кліпер, — відповіли з-за дверей. Гирей вискочив з ліжка, як дельфін із води, стрімко вбрався, натяг чоботи, перепоясався ременем з мечем, схопив капелюха з пером і, виходячи, зиркнув у дзеркало — нічого особливого не побачив.

Високий прозорий світанок заполонив небо на сході. Було прохолодно і хитавиця посилилася.

— Де? — кинув Гирей черговому офіцерові.

— Он там, — вказав той. Капітан витяг свою чудову трубу, налаштував, навів на маленьку цяточку на горизонті, і за хвилину на кораблі почався активний рух і галас: задудніла боцманська дудка, потім друга, затупотіли по палубі матроські ноги, потім вийшла Брайтова піврота, уже в обладунках та зі зброєю, по вантах побігли стрімкі матроси, заходилися коло гармат каноніри. Вийшов Зульфікар, — офіцери виструнчилися, — жестом дозволив бути вільно та спитав:

— Гарячі напої — сюди принесуть?

„Кляте низьке походження, — подумав Гирей. — Як у дитинстві не навчили, потім вчись — не вчись, усе одно — не надолужиш“. Він поглянув на старшого помічника — той зник, і за п'ять хвилин на місток подали гарячий шоколад. Принц завів світську бесіду, жартував з офіцерами, дрібними ковтками пив духмяний напій, і тільки Гирей бачив, як косував він оком у бік далекого ще кліпера.

— Та він не втікає? — здивувався вартовий.

Принц сіпнувся до перил — Гирей простяг йому трубу. Зульфікар хвилину роздивлявся вітрильник, повернув прилад капітанові: а ну, ти скажи.

Гирей глянув: вітрила на єдиній вцілілій щоглі плескалися, як білизна на мотузці десь у дворі бідного портового квартала Квінізорайї. Кліпер гойдався на хвилях, і відстань до нього швидко скорочувалася.

— Він не тільки не втікає, — повідомив принца Гирей, — ним ніхто не керує.

Юнак вихопив у капітана трубу і завмер, не відводячи її від ока. Гирей наказав готувати абордажні гаки та зброю. Піврота лейтенанта Кер Брайта стояла із зарядженими пищалями — ледь диміли запалені ґноти.

Фреґат притерся бортом до кліпера, і з нього одразу ж полетіли абордажні гаки з мотузами, а з тих мотузів на палубу посипалися страшні, як чорти, матроси. Брайтові ґвардійці наблизилися і навели зброю у бік „ Морської ворони“. Ніхто не встав назустріч прангам: чи не пастка? — насторожився Гирей, але нападники кинулися до трюмів і оволоділи судном без жодного пострілу — на борту захопленого судна нікого не було.

Гирей перебрався на кліпер, зайшов зі своїми людьми до рубки, до капітанської каюти — бортового журналу не знайшов.

— Шукайте меч! — крикнув з фреґата Зульфікар.

— Шукаємо, — відповів Гирей і пішов на камбуз. Навіть на погляд плита була холодна : сьогодні її не розпалювали. В крюйт-камері був повний запас пороху, в трюмах — провіанту.

— Вони покинули судно ще вчора ввечері чи, щонайпізніше, вночі. Пішли швидко, але без паніки: судовий журнал, корабельна каса, особисті речі та найцінніше майно винесено. Меча не знайдено, — доповів знизу капітан Зульфікарові.

— Хай би вони повиздихали, — вилаявся принц,неначе посполитий, вихопив подаровані адміралом пістолі і вистрілив — раз та другий — у вцілілу щоглу кліпера.

— Дайте мені вогню! — закричав.

— Не треба його палити, — майже благально промовив Гирей. — Це — призовий корабель. І він, як я й думав, зовсім не ядранської побудови. Приведемо його до Квінізорайї, відремонтуємо — буде чотири судна у Небесній ескадрі.

— Нащо він мені, такий тихохідний? — попри гнів, зацікавився принц.

— Якщо обдерти все, що наросло на його бортах, — Гирей показав на товстий шар водоростей та молюсків, що обліпили судно, — то не такий вже і тихохідний.

— І що, буде плентатися за нами до Гасхурна?

— Та ні, ваша високосте, посадимо на нього одного з моїх офіцерів, кілька матросів та десяток солдатів, і хай ідуть потроху на Квінізорайю.

— Хай буде так, — покидав принц пістолі, які все ще тримав у руках, по кобурах.

За три дні дивне судно увійшло до порту Квінізорайї: сільбертальський за обводами кліпер з однією щоглою під ядранськими вітрилами та прапором Небесного принца.

Глава 8.

За місяць і тиждень плавання принц вивчив багато морських слів: фок, ґрот, бізань, гітов, рея, стеньґа, марс, півбак, пів'ют...У ясну погоду навіть кілька разів постояв за штурвалом — не сподобалося. Потім він вигадав розвагу: ставив на фальшборт порожню пляшку з-під вина і стріляв по ній із пістолів. Якщо влучав — вона розліталася, і скалки летіли за борт. Бувало, через хитавицю бив мимо цілі — кулі летіли у море чи з шаленою силою пробивали дошку фальшборту: тріски відколювалися з зовнішнього боку.

Одного разу Зульфікар побачив: дивиться Гирей на це скоса, але, з важким серцем, мовчить.

— Зробіть мені так, щоби пляшку можна було підвісити за бортом, — наказав принц. Тепер стріляти стало ще важче: гойдається корабель на океанській хвилі, гойдає пляшку. Спочатку все мимо бахкав принц, потім призвичаївся: замре корабель на мить на гребені хвилі — гримить влучний постріл.

А то ще розвага — фехтування. Виявилося, що вправних фехтувальників на борту всього троє: він сам, Брайт, який завжди навчав фехтуванню новачків, та, хоч як дивно, капітан Гирей.

Брайт чудово володів класичною технікою: поки він стояв у стійці, то був небезпечний та майже невразливий. Його треба було вивести у незручне, а ліпше — в нестандартне положення, тоді він діяв гірше і — програвав.

Гирей — навпаки. Школою моряк володів слабше, зате не тяжів до шаблонних комбінацій, чудово рухався, був розслаблений і, що найголовніше, імпровізував. Одного разу, у безвихідному, здавалося, становищі, він кинув в лице принцу жменю дрібних монет. Вони не могли вразити очей — маска надійно захищала, та у той момент Зульфікар не встиг подумати — відсахнувся і пропустив удар дерев'яним мечем по кірасі. Був би меч справжній — пробив би, мабуть, мідну шкаралущу.

Зульфікар помітив, як швидко Гирей перебирає у нього прийоми, стійки, зв'язки елементів, захисти і удари... Брайт же працював мечем, як машина: дуже добре, та, здебільшого, одноманітно. Але загалом принц переважав братів, так що і ця розвага не завжди радувала.

За час плавання всі, хто був на кораблі, зрозуміли: більше однієї з десяти партій в камінці у Брайта може виграти тільки Анвар: дві — три...

Вже тижнів зо два не зустрічаються прангівські кораблі —лише ізерлонські, атріанські, руттійські, частіше — строкаті шхуни з Південних Морів, і все частіше — ядранські, бузково-помаранчеві.

Раз по раз, майже з кожного ядранського судна, злітав при зустрічі зі „Світанковою зорею“ поштовий голуб.

Старовинні карти, на яких зображено Ядран, досить точно відображали узбережжя: фреґат „Світанкова зоря“ на тридцять восьмий день плавання обігнув мис на півострові та увійшов, стрімкий, до великої затоки. Десь далеко, на березі, миль за десять, виблискував на сонці мідними дахами величезний Гасхурн, а значно ближче, майже на відстані пострілу доброї гармати, великою дугою стояли неоковирні, непропорційні якісь ядранські бойові судна, а попереду, на чолі бойового порядку — доладніший, схожий будовою на корвет, корабель із яскравим прапором на ґроті: на ультрамариново-чорному тлі бузковий змій обвиває помаранчеве сонце.

Гарматні порти його були зачинені. Ядранський корвет дуже повільно рушив у бік „Світанкової зорі“, і над щоглою піднявся невеличкий кольоровий прапорець.

Гирей роздивився у трубу клапоть тканини:

— Не може бути! Вони підняли прапор „Ласкаво прошу“!

...Протокол — складна штука. Консул Королівства Гряди прибув на „Світанкову зорю“ на ядранському корветі і відтоді невідступно крутився біля принца.

Величезний почет зустрів Зульфікара на причалі. Принц потискав чиїсь руки, кивав головою, посміхався, аж поки, нарешті, не подали величезний критий візок, запряжений чудовими блакитними муфлонами. „Непогана штука, — оцінив принц. — А у нас на ношах досі носять“. Частина його команди, солдати Брайта, ну, і, звісно, каптурник, мали стати за візком високого гостя. За ними вишикувалась почесна варта ядранських мечоносців, потім — ченці з музиками, а хто далі — прангам не видно.

Вельможа, що зустрічав принца („Брат короля“ — зробив великі очі консул), влаштувався у такому ж точно візку, що стояв поряд із Зульфікаровим.

Поважний, з непроникливим лицем, брат короля Ядрану князь Олол зняв білу шовкову рукавичку і кволо махнув нею, виблискуючи камінням перстенів. Процесія неквапно рушила. Небесний принц оглядався навсібіч: ще з моря він побачив, яке велике місто Гасхурн, і тепер із цікавістю розглядав будинки, бруківку, мешканців. Майже всі будови були зведені з білого каменю — вапняк чи черепашник, звідси не роздивитись — і накриті міддю. Найчастіше — у три, але є й у чотири поверхи. А з вікон ядранки виглядають; очі мигдалевидні, жовті, волосся легке по плечах розсипається. Самі здебільшого мініатюрні. Дивна річ: чоловіки звичайні на зріст.

Зупиняються перехожі, на дивних гостей витріщившись... Вдягнені вони у якісь халати, а не так, як пранги — куртка та штани... Зустрічаються військові. Зупиняються, честь процесії віддають.

А музика — зу-у-у-у!— зу-у-у-у!— ще паскудніша, ніж наша, — вирішив принц, згадавши свій недавній обряд посвячення.

Брат короля сидить — ніби кілка проковтнув. Принц спитав у консула: може, так треба за тутешнім етикетом? „Він завжди такий“ — відповів дипломат.

А кортеж потроху рухається: вже вийшов на майдан — по колу стоять великі будинки, схоже, готелі. Далі — крамнички, знов готелі, таверни, оранди...Одна будівля відрізняється помітно: білого каменю зі вставками з чудової червоної цегли, вікна вузькі та високі, двері великі, мов брама, — з двох стулок, на кожній — кованого заліза розфарбований герб, бачений уже сьогодні прангами на прапорі ядранського судна: бузковий змій обкрутився навколо помаранчевого сонця.

— Це — резиденція короля? — здогадався Зульфікар.

— Ні, — заперечив консул. — Це — кафедральний собор.

— Ти щось розумієш, раднику Редж? Чому нас привезли сюди? Може, так належиться за їхнім протоколом? — закидав консула запитаннями юнак.

— Хто його знає, як там за їхнім протоколом, — стенув плечима радник. — Не те що Небесний принц, ніколи жодна висока особа людського племені до Гасхурна не приїздила...

Брат короля дочекався, доки спеціальна людина відкрила дверцята його візка, і зійшов на бруківку — між двома екіпажами. Небесний принц Зульфікар Гадруз вийшов до нього точно так, як сходив із нош у день посвячення: повільно та церемонно.

Розчинилися стулки — наче самі собою, ядранець пішов до собору, принц — за ним. Він чекав побачити все, що завгодно, та...

Величезне приміщення ховається у напівтемряві, горять сотні свічок, стовп світла посередині, ясне коло від того світла, а в ньому — постамент, а на постаменті — величезний кристал, завбільшки з гарматне ядро, тільки не яскравий, як у Квінізорайї, а тьмяний, наче всередині матовий. Теж блищить... А брат короля веде у задню частину собору, на ґвинтові сходи, і далі — униз, у підземний хід. Озирнувся Зульфікар — із своїх за ним ідуть тільки консул Редж та капітан Кер Гирей. Правда, і ядранців — кіт наплакав; товсті та літні — видно, що не бійці.

— Куди ми йдемо? — прошепотів юнак до консула. Раптом брат короля повернувся до прангів і його холодні, здавалося, очі горіли:

— До Верховного правителя Ядрану, короля Десяти королів, — чудовим прангівським діалектом з мезумською вимовою (який шик навіть для Майванського князя!) повідомив він гостей.

...Ханна зі сну помацала коло себе: пусто, і — прокинулася. Дощ барабанив у вікно спальні. Місяць і тиждень минув відтоді, як поїхав принц Зульфікар на новому кораблі, де її Гирей капітаном. „Як з'явився цей корабель, майже не лишилося часу і місця в його серці для мене“, — схлипнула вона. Мабуть, було ще досить рано, за вікном сутінки, хоча — удосвіта встає Квінізорайя. Ось торохтить візок — мабуть, молочник їде своїм щоранковим маршрутом. Тепло Ханні під м'якою ковдрою, але незвична вона довго лежати зранку, встала, натягнула шовковий ядранський халат — дарунок Гирея — і підійшла до вікна.

Он до пам'ятної корчми „Західний континент“ підкотив свій візок продавець овочів, і поважний Бон запекло торгується з ним, хоча кожного дня купує саме у цього продавця, і ціна усталена вже не один місяць.

Продавець, невеликий на зріст, з тулубом, мов діжка, великою нечесаною головою, хапав Бона за руку та гаряче говорив:

— Ти подивись, який товар! Двадцять хвилин тому ще на грядках був!

„Брехня“, — подумав Бон. — Тобі від Східної Брами, де ти перекупляєш овочі у селян, перти цього візка до Жаб'ячого провулку щонайменше — півгодини“.

„А вже смачні плоди, дивися“, — без будь-якої логіки майже під ніс Бонові тицьнув продавець величезну ріпу.

Ханна не стала дивитися, що буде далі: продавець вихвалятиме товар, а Бон говоритиме, що вчора бачив на припортовому ринку точнісінько такі томати, тільки значно дешевші.

Продавець кричатиме Бонові, що на тому ринку товар — фуфло, самі перебірки, які він та його колеґи здають за безцінь після того, як обійдуть усіх постійних покупців. А тут — доставлено під двері, та ще й найкраще.

Потім вони вдарять по руках, Бон віддасть гроші (рівно стільки, скільки і вчора, і позавчора), його люди заберуть з візка товар (стільки, скільки завжди), і до завтра вони розійдуться, щоб зустрітися та повторити все спочатку. Просто купити — у Квінізорайї вважалось нечемним.

„Мабуть, молочник уже був“, — вирішила жінка, і раптом їй так закортіло свіжого молочка... „Спущуся, — вирішила, — куплю склянку, ні, маленький глечик, у Вергера“. Вона взяла зі столу гроші, глянула — вистачить — і відкрила двері.

— Та портова шльондра ще спить-вилежується, — почула Ханна неголосні, але злі слова Вергерової дружини Марри. — Той пригрів сучку, та й поїхав, а вона тут дружків його приймає!

Перехопило Ханні подих. Вчора, справді, заходив на хвилинку Гиреїв друг, Фортунато. Поцікавився, чи є новини від Гирея, і побіг, навіть від філіжанки кави відмовився. А ця руда кирпата курва натякає казна-що! Ще Гиреєві щось таке скаже...Портовою шльондрою називає!

Так, то правда, танцювала Ханна ще півроку тому в портовому балагані, було у неї кілька хлопців до Гирея... Але ж — до Гирея! Звідки вона знала, що зустріне його?

Ханна різко крутнула головою — сльози, які, було, наповнили очі, розлетілися віялом.

— Що ти мелеш, дурепо, яке твоє діло? Був Гирей колись простий хлопець, а тепер — пан! А відтак і жінка його — пані!

— Ой, жінка! Що вони — побралися? Та у нього таких жінок... — не замовкала руда.

— Весілля не бачив, але жодна дівка до Ханни тут не жила, — сказав унизу Вергер.

„Я знайду спосіб порахуватися“, — вирішила Ханна. Вона так гепнула дверима, що аж тиньк зі стін посипався — балачки внизу одразу стихли.

Ханна зійшла сходами до зали, підійшла до стійки, за якою принишкло перелякане подружжя, і, навмисно не помічаючи руду Марру, простягла Раухові гроші:

— Глечик молока, поважний Вергере!

Відводячи погляд, рудий корчмар Раух Вергер простяг Ханні посудину...

Місяць король Доар та адмірал Устін Блек перевіряли Малу Черепаху. Добу діяла усна заборона залишати порт, а на ранок ескадра бойових галер стала на рейді (долетів таки голуб до Майвани!) і портова жандармерія разом з митною службою заходилися обшукувати кораблі та портові споруди.

Густим гребінцем пішли по Квінізорайї патрулі, забираючи до відділків усіх підозрілих. Допитали всіх відомих злочинців — ніхто нічого не знав і допомогти слідству не міг, хоча гроші від імені короля пропонували величезні.

Щоправда, результат — таки був: у спокійній, в принципі, Квінізорайї, запанував ідеальний порядок; усі, чия добропорядність була хоч трішечки сумнівною, боялися носа показати.

Меча так і не знайшли. Принц Азиз Мезумський крутився коло батька, скоріше заважаючи пошукам, і намагався, як умів, заспокоїти: сидів поряд і зітхав. Королеві Доару, батькові мужнього та рішучого, це скоро набридло:

— Раджу вашій високості не сидіти у палаці, а взяти солдатів та піти перевірити Дальній форт.

Ображений принц оселився у вежі Дальнього форту і з двома десятками солдатів три тижні поспіль обшукував усі будівлі укріплення. Комендант форту, старий майор Джальміро, тримав порядок залізною рукою: принц не знайшов ані меча, ані жодної зайвої речі, яка не була б на обліку.

— Надійшов наказ короля: перевіряти Дальній форт, відміни наказу не було, — пояснив майорові свою поведінку за вечерею принц. А одного разу у форті з'явився королівський посланець; голосно задуднів горн. Азиз вийшов з вежі, пройшов стіною, спустився сходами вниз, у двір форту, і підійшов до посланця. Той схилився у низькому поклоні:

— Його величність король народу прангів Доар Четвертий запрошує вашу високість сьогодні на обід.

Принц вдоволено посміхнувся:

— Добре, я прийду. Можеш іти, — і вказівним пальцем провів по негустих підфарбованих вусиках.


Глава 9.

Король десяти королів — в літах, але дуже міцний та величний, — сидів на величезному базальтовому троні, прикрашеному золотом та перламутром. Неосяжна зала, вирубана у підземному кам'яному моноліті, мабуть, років уже п'ятсот слугувала для найважливіших подій: тут Верховні правителі коронувалися, одружувалися, вирішували долі царів та народів. Звідси Ядран оголошував війну та погоджувався на мир...

Це він, король Раал П'ятий, з державою у вигляді сонця, оповитого змієм, втілює владу та право стародавнього Ядрану. Десять ядранських королів схиляють голову перед ним — десять могутніх властителів. І нема у нього друзів серед них — жодного. Триста сімдесят найзначніших баронів стоять на колінах перед королем Раалом, а простий Ядран — лежить долілиць. І ще невідомо, чи є там у нього друзі. А ворогів — безліч. І в десяти королівствах, і, особливо, за їх межами. А найзапекліший — адмірал прангів Устін Блек. Гіршим за нього був тільки покійний уже їхній король Доар Третій.

Той колись налетів з ескадрою на Бурштинову Обмілину, де споконвіку ядранці ловили рибу, і давай стріляти з гармат по рибалках. Одного корабля таки втопив, інших — прогнав. Цього Раал вибачити не міг, з'явився з усім флотом. Бурштинова Обмілина була порожня, а на сусідніх відмілинах видимо-невидимо прангів — рибалок. Вони, знахабнілі, побачили його і навіть не втікали. Тільки ті, хто встиг після першого залпу обрізати сітки та підняти вітрила, врятувалися, але за ними тінню пішов Раалів флот, — на нову столицю прангів, на Мезуму.

А там, біля Великої Черепахи, доля відвернулася від нього: вітер майже стих, лишивши вітрильники без маневру, берегові гармати у прангів виявилися напрочуд далекобійними, і, до того ж, навалився з армадою бойових ґалер ненависний Устін Блек: таранив броньованими носами нерухомі вітрильники, розстрілював з гармат, брав на абордаж і — топив, топив, топив!

На щастя, дмухнув легкий вітерець, і мужні ядранські адмірали кинули на Блека останні кораблі, даючи Раалу змогу піти геть і рятуючи тим від загибелі чи полону.

А потім, три місяці по тому, коли за посередництва Руттії у Триарсі укладався „вічний мир“, Доар нахабно заявив, що ніколи не зазіхав на Бурштинову Обмілину, бо риби пранги і так ловлять вдосталь, а втопив ядранське риболовецьке судно тільки за те, що його капітан не поступився йому, королеві, дорогою, ще й показав непристойний жест правою рукою, поклавши на її середину ліву. А за таке — він зрозуміє, якщо і Раал когось утопить.

Вже третє десятиліття пранги неухильно дотримуються угоди, навіть не підходячи до місць риболовлі ядранців. Але хоробрі ядранські моряки пішли на дно біля Великої Черепахи , і ніхто цього не забув.

І от тепер онук клятого Доара приїхав сам до Гасхурна. І Раал знав, що привело його...

Король підвівся назустріч юнакові, демонструючи: ти — рівний, і сказав ядранською:

— Я радий вітати Небесного принца у столиці Десяти королівств.

— І я вітаю вашу величність, — також ядранською відповів Зульфікар.

Приємно здивований, король щось стиха наказав одному з вельмож, той поворушив указівним пальцем, і тієї ж миті двоє старих ядранців (мабуть, товмачі) швидко залишили приміщення.

Король Раал вдивився у молоде чисте лице: не тінь ворога, не згадка, ні — здавалося, сам Доар ІІІ, молодий, дужий, сміливий та заповзятий, підвівся із труни, дивився прямо у вицвілі блідо-жовті королеві очі та приязно посміхався. „Такого мати за ворога — честь“, — вирішив старий воїн, але погляду не відвів.

— Що привело тебе, принце, у мої землі? —спитав.

— Сталась у мене велика неприємність, — почав Зульфікар. —Вкрали у мене одну річ, дуже дорогу та пам'ятну. Я майже наздогнав крадіїв. Але...

— Щось завадило? — підтримав розмову Раал.

— Подія, яку пояснити я не можу... Коли ми таки знайшли їхній корабель в океані, він був покинутий...

Ну й погляд у цього принца, таким тільки олово плавити. Раал на секунду опустив очі і зрозумів: знову програв, і знову прангу на прізвище Гадруз!

Але принц чомусь замовк, хапнув повітря ротом, ковтнув і наважився:

— Розумієш, я думав — то казка, міф, якими повниться Терра...

— Террою ти звеш планету Ядран? —уточнив король.

— Нашу планету, — пояснив Зульфікар, хоча, ядранець не міг не знати, як зветься ця планета Небесною мовою...

— Наша планета сповнена міфів, — погодився Раал. — І який же міф ти зустрів?

— Ми майже наздогнали кліпер крадіїв. Він був розфарбований у ваші кольори, але я здогадався, що це не ядранський корабель, точніше, мій капітан здогадався, — Зульфікар кивнув у Гиреїв бік. — І коли вже наша гармата збила одну щоглу на кліпері, коли готові були абордажні гаки, коли я бачив у трубу метушню на їхній палубі, впав туман з ясного неба, закрив увесь світ, і прямо на нас на величезних човнах нізвідки , бо їх не було на небокраї, вийшли, оповиті імлою...

— Морські Мольфари! — закричав король.

— Ти також бачив їх? — здивувався принц.

— Так, — оволодів собою король. — Двадцять п'ять років тому...

— Тоді ж їх бачили з нашого фреґата „Морський носоріг“.

— Вони з'явилися, — сумно посміхнувся король, — між ютом мого корабля і носом вашого... Як ти сказав — фреґата „Морський носоріг“?

Принц мовчав: здається, він припустився невиправної помилки: саме тоді була та знаменита війна, яку гучно виграли пранги...

— Так, якби не вони, — король кивнув головою, — Доар, мабуть би, вбив і мене, і мою команду.

— Прошу у вашої величности пробачення, — схилив голову пранг.

— І що тобі сказали Мольфари? — змінив тему Раал.

— „Йди на Ядран“.

— А мені тоді: „Чекай на молодого пранга!“. От і дочекався! Дайте нам сільбертальського рому! — наказав.

Майже оголена, дивної вроди, ядранка принесла тацю з двома кубками. Жестом король запропонував гостеві кубок, той взяв, чомусь — дальній від себе. Король помітив це, взяв другий, підніс до Зульфікарового:

— Перелий частину з твого кубку! Так колись робили твої предки, коли тільки з'явилися на Ядрані.

Зульфікар зробив те, що вимагав від нього старий ядранець, і той одразу добряче ковтнув — принц згадав адмірала... Король так само, як і Блек, хукнув, Зульфікару на мить здалося — зараз скаже, як адмірал: „Гидота“.

Принц для годиться зробив маленький ковток.

— А яку саме річ шукає ваша Небесна високість? — поцікавився Раал.

Принц задумався: як пояснити?

— Чи не цю? — не давав продихнути король.

Зульфікар повернувся за рукою старого ядранця, ворога його діда...Брат короля, князь Олол, який зустрічав принца ще в океані, і привіз сюди, на двох долонях, обережно, мов дитину, тримав меч Гадрузів. Зульфікар зробив зусилля і — зміг, не здригнувся. Незворушно підійшов, глянув — достеменно, і сталь таку робити давно вже розучилися, і надпис мовою інглішів: „Born for glory“.

— Що хоче ваша величність за цю річ? —утримав у голосі спокійні інтонації молодий Гадруз.

— Нічого... Зовсім нічого, — стиха відповів король. — Я знаю, що це за річ. Я бачив цей меч у твого діда на поясі тоді, у Триарсі... Це — той меч, який король прангів віддає у день повноліття спадкоємцеві престолу?

Про всі ці подробиці Раал довідався тільки вчора, коли отримав клинка, але вразив цим знанням юнака...

— Той, той, я бачу, — подовжував замилювати очі ядранець. — Я віддам його тобі з одним проханням: якщо коли-небудь зберешся воювати з Ядраном, згадай цей день, і, якщо буде можливість зберегти мир, — не воюй.

— Я обіцяю тобі це, — сказав принц, до смерти взявши на себе важку ношу, яка під силу тільки порядній людині: необережну обіцянку.

Меч Гадрузів виявився довшим і важчим, ніж батьків, що висів у Зульфікара на поясі. Принц відчепив Доарового меча, віддав Гирею, а натомість прилаштував — меч Гадрузів.

— Вчора якісь моряки принесли його і продали за досить незначну суму, — сказав король Раал.

— Які моряки? — загорівся юнак.

— Звичайні. Не ядранці, з ваших, Небесних... У одного — досить свіжий шрам на лиці.

— Вони хотіли посварити Гряду та Ядран, — припустив принц. — І кліпер розфарбували під ядранський, і меч завезли у Гасхурн, наче і вкрали його ядранці...

Раал дивися на нього — юнака, майже підлітка, і не розумів себе: ще вчора він знав , що Зульфікар прийде і хотів — ні, не вбити, — війна зі зміцнілим Королівством Гряди йому ні до чого, але хотів принизити, примусити просити...

Хотів, але чомусь одразу віддав меч і сповнився поваги, навіть, що там брехати собі, почуття теплої прихильности.

— Ти вмієш читати руни, що викарбовані на мечі? — поцікавився король.

— Там написано: „Народжений для слави“, — пояснив юний Гадруз.

— Меч — народжений? — здивувався старий ядранець. — Чи його володар? Хоча, чому б — ні? Справжній меч не виготовляється, він справді — народжується. Скільки йому років?

— Не знаю... Можливо, його принесли ще з неба...

— З неба? — загадково посміхнувся король. — Тобто, на Ядрані він дві тисячі років...

Зульфікар вп'явся поглядом в уста старого: ніколи навіть приблизної дати появи на Террі Небесних народів він не чув від мудреців Королівства Гряди і не читав у найдавніших книгах.

Король десяти королів, верховний правитель Ядрану ще раз поглянув у вічі юному прангу: переконався, що не витримає погляд, хитнув головою і почав:

— Не питаєш? А ви, Небесні, не зберегли пам'ять про ті часи... Лише „Сільбертальські хроніки“ дещо згадують, і те — у вигляді леґенд...

— Звідки ти знаєш, про що пишеться у „Сільбертальських хроніках?“

— Бо у моїй бібліотеці є примірник тієї книги...Якщо хочеш, — запропонував король, — мої вчені перепишуть її для тебе, і я відішлю її тобі на Малу Черепаху...

— Дякую, у мене в бібліотеці також є примірник, — свідомо назвав свою єдину поличку з книгами гучним словом принц.

— Ядранські ж літописи починаються за багато віків до вашої появи. — Король Раал допив кубка, знайомо хекнув і продовжив. — Вісім вогняних птахів впало на Західний Ядран („Західний континент“ — здогадався принц), їхні черева розкрилися, і вийшли звідти Небесні люди, так схожі на жителів Ядрану...

Спочатку вони і справді були могутнім народом: володіли блискавками, підкоряли небо і море, могли за одну мить спалити землю на десять тисяч кроків уперед... Наші мечі та метальні машини не могли протистояти зброї, яку вони привезли з неба....

Наші предки опиралися, як могли, але за десять років Західний Ядран упав під ноги прибульцям.

— Чого ж так довго, якщо зброя була непереможна? — кинув на короля короткий погляд Зульфікар.

— Занадто мало було завойовників, що спустилися з неба, а простори величезні... Вогняні птахи повернулися до зірок і ніколи не з'являлися знову...

На Ядрані не бачили такої жорстокости: ми воювали і вбивали, але ніколи не знищували цілі народи...

Потім небесні прибульці збудували кораблі і перепливли океан, штормом кілька кораблів закинуло на... — король замовк, забувши прийнятний для пранга топонім.

— На острів Кайвана, — підказав Зульфікар.

— Так, на Кайвану, — кивнув головою жовтоокий король. — Всі інші висадилися на Східній Землі (континент Ядран — переклав принц). Випалили її північну третину і зупинилися на лівому березі ріки Оло. Цей кордон між нашими світами існує і дотепер.

— Чому ж вони зупинилися? — замислився принц.

— Могутня зброя, яку привезли вони з неба, почала псуватися, боєприпаси танули, — пояснив Раал. — А налаштувати виробництво вони так і не зуміли. Поступово втрачалися чарівні машини і знання, псувалися гармати, що метали блискавки, спливала могутність, танула перевага. Але Небесна раса швидко розмножувалася, поглинала, заселяючи, простір Ядрану. Наші предки дивилися на прибульців і не могли зрозуміти їх: ядранці теж рубали дерева, але ніколи не вирубували лісів, не забруднювали річок, не вибивали дичину...

Дивна особливість виявилася згодом: особи протилежної статі вашого і нашого роду аж надто привабливі одні для одних.

— Але ж метиси завжди бездітні, — зауважив принц.

— І коли це з'ясувалося, померла остання надія на мир, — зітхнув король. — Династичні шлюби безглузді, а відтак... Минуло кілька віків, поки Небесні народи не схаменулися і не припинили грабувати Ядран, тобто, як ти кажеш, Терру...

— Вони прийшли з неба і сподівалися незабаром туди повернутися, — здогадався принц.

— А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?

— Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, — почав юнак.

— Ти впевнений? — спитав Раал. — А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? — правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.

— Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, — прошепотів вражений принц.

— Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? — примружив праве око старий ядранець. — Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить...

Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.

При виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великий тубус. „Манускрипт“, — здогадався Небесний принц.

Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. „Палац гостей короля“, — пояснив консул Редж.

Глава 10.

Гості короля піднялися ошатними мармуровими сходами, прикрашеними статуями оголених дівчат, які тримали в руках світильники, на другий поверх.

Величезна зала, освітлена десятками свічок, вставлених у мідні канделябри, відлиті у вигляді різних тварин, дивувала багатством. Підлога з різнобарвного паркету, майстерно підібраного за відтінками. Зульфікар згадав розповідь адмірала про Фатію: той говорив, що і там підлоги — дерев'яні.

Принц придивився: темне дерево утворювало напис ядранською: „Позаду — життя, попереду — вічність“. Дивна фраза, — подумав принц. Мармурові стіни зали горіли примхливими візерунками. Як тільки пранги увійшли, тиха музика попливла з-під стелі. Зульфікар озирнувся: на малесенькому балкончику сиділи троє ядранців і грали на дивних сопілках. Це зовсім інша музика, значно краща, ніж та, що лунала вранці — помітив принц.

Під стінкою, на якій яскравими фарбами був намальований молодий красень-ядранець у панцирі, дуже схожий на короля Раала, стояв великий стіл: безліч напоїв та наїдків, і молоді гарні ядранки коло нього кланялися, запрошуючи.

— Ти їстимеш? — з жахом спитав Зенон-каптурник.

— А що? — здивувався принц. — Все, що братимуть ті дівки, — кивнув на ядранок, — буду їсти і я.

— А якщо вони заздалегідь напилися протиотрути, чи, що гірше, якась їжа для тебе смерть, а для них — ні? — переймався монах.

— Не хочеш — не їж, — вирішив для себе принц. — Небо не дасть мене скривдити. — Він повернувся в той бік, де стояв капітан Гирей:

— Не боїшся, що отруять?

— Якби хотіли вбити, то вже вбили б, коли зустріли наш фреґат цілою армадою, чи у підземному палаці... Хіба що вони знають отруту, яка проявляє себе за кілька років по тому...

Дві прегарні, з ледь розкосими очима, ядранки у гаптованих золотом коротеньких шовкових туніках підійшли до молодих прангів і ніжно повели до столу. Вони сіли поруч, і Гирей, торкнувшись ногою стегна своєї сусідки, раптом відчув, що йому це сподобалося. Зрозуміло: давно вже капітан не був із жінкою.

Птиця, риба, овочі... Гостей ядранська кухня не здивувала: господарі готували просто, без витребеньок. Кухар намагався підкреслити саме натуральний смак продукту. Сільбертальський ром та місцеве біле вино — от і всі хмільні напої. Ядранки пили вино та притискалися до привабливих прангів. Принц огледівся: так, навіть до Зенона одна підсіла; упрів чернець, сидить, очей підняти не сміє.

— Не встоїть, — почув і повернув голову до капітана. Той також побачив іспит на цноту, що випав на долю Зенонові, і зробив свій прогноз.

— Не встоїть, — погодився Зульфікар і міцно взяв за талію чужинку, що звабно, згубно та солодко посміхалася йому. — Бо це неможливо.

Гирей відчув, як гаряча долонька сусідки лягла йому на коліно і тихенько поповзла стегном.

— Можливо, — засопів. — Цього не треба, красуне.

Вона здивовано подивилась туди, де непереможно піднялась під одягом чоловіча плоть:

— Ти ж хочеш мене?

— Хочу. Бо я чоловік. Але...

— Ти відмовляєшся, бо я — ядранка, — намагалася здогадатися вона.

— Ні. Тому, що там, — Гирей пальцем указав кудись собі за спину. — Там, у Квінізорайї, лишилася та, якій би дуже не хотілося, аби я зараз погодився!

— Ви також не позбавилися цього пережитку? — зацікавилася жінка.

— Ти про що? — остовпів капітан.

— Про любов, — засяяла жінка. — І в нас вона інколи трапляється, щоправда, дуже рідко...

— І в нас рідко! — весело загорлав принц. — Я, наприклад, вперше бачу! Оце вже Ханні повезло!

— Значить, її звуть Ханна, — зняла, нарешті, руку з його ноги діва.

— Саме так її звуть, — підтвердив майбутній король Гряди і повів свою обранку геть із великої зали. Гиреєва сусідка підвелася — невеличка, струнка, ладна, з легким волоссям і прозорою якоюсь, світлою шкірою:

— Добре, капітане!

Вона обійняла його шию і припала вустами до його вуст... Мить, друга — моряк відчув, як лоскотно і пряно вона пахне, яка вона тепла та ніжна і — відірвав від себе:

— Я не залізний, жінко, і не кам'яний. Кажу — не треба!

— Прощавай, Гирею! — ніжно глянула ядранка і пішла, не озираючись.

— Хто вона? — спитав у лакея-метиса схвильований капітан.

— Дочка князя Олола, брата короля, княжна Олма, — поштиво прошепотів лакей.

— А та, що пішла з принцом?

— Її сестра, княжна Оло.

Гирей помовчав, не знаючи, що сказати: урешті-решт, кожен народ має свої уявлення про мораль.

— Де моя кімната? — спитав нарешті.

— Я проведу вашу милість, — лакей узяв свічку і пішов уперед, показуючи шлях... Гирей простував за ним, все ще відчуваючи солодкий, лоскотний, пряний, оманливий, терпкий, прозорий запах княжни Олми. Правду казав старий король: особи протилежної статі небесного та ядранського племені аж надто привабливі одні для одних. „Ханна краща“, — переконував себе моряк. Він не бачив, як у закритому візку, запряженому білими муфлонами, ридала молодша дочка брата правителя Ядрану.

Принц Зульфікар не помітив, як чужинка заволоділа ініціативою: він просто йшов, куди вона вела — все далі від великої зали, де грали прангівські сопілки. Він тримав її руку, на дотик геть таку, як у жінок Небесного роду. Крадькома глянув: її долоня ані формою, ані розміром не відрізнялась від долоні фатійки чи сільбертальки. Вона йшла, іноді рухом голови відкидаючи з чола волосся: темно-русяве, летюче.

Вони пройшли коридором, піднялися ґвинтовими сходами і пірнули у невеличкі двері з темного міцного дерева з дрібним невиразним візерунком деревини. Світличка з вузьким вікном, грубими простими меблями та голими кам'яними стінами здалася крихітною та вбогою після розкоші великої зали. Княжна Оло швидким рухом закрила великий засув та повернулася до пранга, з викликом дивлячись на нього великими розкосими бурштиновими очима. Принц уже помітив: у молодих ядранців очі кольору вохри, бурштину чи бронзи, а у літніх — безжально розведеного водою пива. Принц так і тримав її за руку — таку саму, як у звичайних жінок, до яких він вже ходив у Квінізорайї. Рука княжни випромінювала тепло. Суха та м'яка, вона покірно лежала в його долоні — гарячій та жорсткій.

— Ну? — засміявся принц. — Нащо ти мене сюди привела?

— Ну? — ніздрі її затріпотіли. — Нащо ти сюди прийшов?

Зульфікар схопив її за плечі і почав цілувати: в лице, шию, волосся. Княжна заплющила очі і здалася. Все сильніше відчував принц її чарівний аромат: лоскотно-солодкий, пряно-оманливий, прозоро-терпкий. Її волосся пахло молодим листям у весняному гірському лісі, — принц колись був у горах весною, — свіжою водою, якою бавився у тому лісі ручай, маленькими квітами, що росли біля тієї води, — чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який пристрасно хоче цю жінку! Він відчував тілом пружні півкулі її грудей, живіт, теплий та ніжний...

— Як тебе звуть? — прошепотів.

— Оло...

— Так зветься ріка, на якій стоять руттійські фортеці, — пригадав він.

— У нас всі ріки звуться жіночими іменами: Оло, Олма, Матта...

— Олол, — посміхнувся принц.

— Єдина ріка зветься чоловічим іменем — Олол, і це ім'я, яке може носити тільки брат короля.

Її живіт, дотикаючись до Зульфікарового, випромінював гарячий, нечувано могутній поклик.

— Я тебе хочу, — промовив юнак.

— То не стій, як стовп, — майже благаючи, голосно сказала ядранка.

Він заволодів нею, як літня ніч заволодіває Квінізорайєю: впевнено і невідворотно.

Глава 11.

Гирей увійшов до своєї кімнати — невеличкої, з шерехуватими простими меблями та високим вузьким вікном. „Могли б знайти для капітана флаґмана Небесної ескадри щось пристойніше“ — вирішив він, хоча, якщо чесно, йому було байдуже, чи є позолота — був би спокій.

Моряк покрутив у руці отриманий від принца на збереження тубус із манускриптом, подарованим королем Раалом. „Подивитись, чи що...“ — вирішив Гирей.

Літери єдиної для всієї планети хробакової абетки легко складались у знайомі ядранські слова:

„Я, придворний хроніст володаря Ядрану, короля королів, повелителя двох континентів, його величности Гасхурна Першого, хай Небо прийме його душу, — я, охоронець бібліотек, товмач манускриптів, радник наук Тал на прізвисько Правдивий, не маю права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя бачити.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, коли ще світ здавався непохитним, а народ Ядрану був щасливим, хоча і не розумів цього...

Король королів Гасхурн правив планетою Ядран зі своєї столиці — прекрасної Люнни, що, велична та розкішна, розкинулася на березі Перламутрової Затоки.

Суворий та мудрий, король Гасхурн правив своїм народом , не допускаючи війн, бунтів та усобиць.

Всюди панували мир та лад, тільки десь на островах Південних Морів ховалася жменька невдоволених — божевільні були в усі часи, і король дав їм спокій. Правителі вправно сплачували дані та податки, і барони, якщо і не забули недавні вільності і привілеї, мусили скоритися: ніхто не міг встояти проти сили Залізних Леґіонів, нічого було протиставити і могутнім ескадрам, що охороняли морські торгові шляхи в океанах. Принишкли пірати, причаїлися розбійники: рідко кому вдавалося приховати провину від гострого проникливого ока короля й уникнути караючої правиці.

Розквітли ремесла, стала на ноги торгівля. Багатіли міста та баронства, провінції та королівства. Повнилася скарбниця короля королів, величезною кам'яною трояндою розквітла Люнна.

Могутній чоловічою силою, король Гасхурн дозволив кожному чоловікові мати стільки дружин, скільки він міг утримувати, і стільки дітей, скільки здатний вивести гідно у життя.

Це сталося рівно за три роки до того, як упали з неба вогняні птахи, які привезли небесних варварів з їхньою страшною зброєю та могутніми машинами. Король Гасхурн, напившись священної крови куґуара, майже весь день провів біля Небесного каменя. Що показав йому кристал, не знає ніхто, але зранку він зібрав Королівську Раду й оголосив:

— Я гідний того, щоб мене забрали на Небо!

Приголомшена Рада затвердила ці слова як закон, а король, зібравши найкращих ґранувальників кришталю, наказав зробити вісім дюжин копій Небесного каменя. Довірені ченці розвезли їх по всіх соборах планети і таємно підмінили підробками справжні кристали, які ще півроку звозили до Люнни. Король та Верховний монах заносили їх до якоїсь потаємної схованки.

Я, хроніст Тал Правдивий, на власні очі бачив, як ґвардійці Першого Залізного Леґіону схопили всіх майстрів кришталевих справ, причетних до копій, вивезли на середину Перламутрової Затоки і живцем утопили, прив'язавши до ніг кожному величезне гарматне ядро. Коли повернувся останній гінець і був схований останній кристал, усі ченці, що їздили по соборах, померли від раптової хвороби, яка миттєво вбиває людину, спалюючи нутрощі страшним жаром.

По соборах у провінціях і баронствах ніхто не помітив підміни, ні про що не здогадався. А якщо і здогадався... Не було на Ядрані сили, яка могла б встояти проти Залізних Леґіонів. Король Гасхурн пив чорне вино без міри, а коли напивався, кричав, що скоро піде на Небо.

Король усе рідше відвідував своїх дружин, занурений у думки про своє вознесіння.

Одного дня вісім вогняних птахів впали на Західний Ядран неподалік від Люнни, їхні черева розкрилися, породивши небесних варварів, зовні так схожих на жителів Ядрану.

Велике посольство направив до них король Гасхурн, сподіваючися, що це прилетіли за ним.

Посли повернулися і розповіли про ганьбу: їх ніхто не став слухати, а нагнали, пустивши кілька блискавок і вбивши барона Заба. Посли з жахом розповідали про страшну зброю та могутні машини прибульців. Того ж дня король стратив Верховного монаха, зарядивши ним величезну мортиру і особисто піднісши гніт зі словами:

— Ти — справді вознесешся на небо! Я тобі покажу, як тлумачити видіння!

Після того Король королів, правитель двох континентів король Гасхурн І особисто очолив Залізні Леґіони і вийшов зустрічати непроханих гостей. Він загинув у перші ж миті страшної битви під Люнною, так і не довідавшись про свою єдину поразку та облогу столиці.

А на другий день небесні варвари шаленим штурмом взяли Люнну, блискавками та вогняними кулями долаючи опір стійкої та мужньої залоги. Я бачив це зі східного берега Перламутрової Затоки, куди встиг переправитися на невеличкому вітрильнику, довідавшись про смерть короля. А вночі, коли полум'я пожежі встало над Люнною аж до небес, я наважився і, прихопивши деякий запас харчів та прісної води, вирушив на маленькому своєму судні подалі звідси — на Східну Землю.

Що бачив король Гасхурн у своїх видіннях — не дізнатись уже нікому, бо ніхто не мав права пити священну кров, крім королів, а підроблені кристали не показують нічого, хоч скільки священної крови пий...

Я довго думав: куди він сховав святині цілої планети, і навіщо він це зробив?

Я вже старий і не мав права померти, не залишивши нащадкам розповіді про те, що мав нещастя знати“.

Вражений, відклав Гирей рукопис. Спати йому не хотілося.

...Зульфікар прокинувся, відчув поряд тепле жіноче тіло і все згадав. Це тривало цілу ніч, незбагненно, виснажливо, неповторно. Не було сил ворушитися, навіть відкрити очі.

— Я знаю, що ти не спиш, любий! — прошелестіла на вухо принцеві Оло. — Піднімайся, бо вже час!

— Я не в змозі, — простогнав принц.

— Твої сили може відновити тільки мат?, — потягла його за руку княжна.

— А що це — мате?

— Це листя гірського дерева, заварене за особливим рецептом.

— Давай своє мате, — погодився принц.

— В усьому Гасхурні мате дають лише в одному місці — таверні „Жовта троянда“.

— Це ще кудись іти? — жахнувся принц.

— У сусідній будинок, — заспокоїла Оло.

Вони вислизнули з палацу через чорний хід, помічені лише вчорашнім метисом-лакизою, що мовчки схилився в поклоні.

З першим же ковтком Зульфікар відчув, як злетіла з нього втома. „Мабуть, ще і враження від авдієнції втомили, та й перепив трішечки...“, — подумав він, глянув на ядранку і вирішив: „Ні, таки вона збуджувала та виснажувала“.

Вони лежали на великому ложі, по черзі сьорбаючи мате з колебаси — глечика, зробленого з висушеного невеликого дикого гарбуза.

До зали увійшов чоловік з красивими, але дещо різкими рисами обличчя, вусиками та манірною тонкою борідкою навколо виголеного підборіддя. На шиї була пов'язана різнобарвна хустинка з тонкого місцевого шовку. Він чемно та гідно вклонився княжні, кивнув принцові („Який вихований“, — подумав Зульфікар) та пройшов до вільного ложа. До нього прожогом кинувся служник.

— Хто це? — спитав зацікавлений принц.

— Це — Покль, наш знаменитий поет. Його вірші вивчають навіть у школі...

— Добрі вірші?

— Послухай, — і вона заговорила, як заспівала.

Спливають сірі дні — холодні та байдужі,

І через океан не наведеш мости...

А туга — чорний кат, що розтинає душу,

Бо в серці тільки ти, бо в серці — тільки ти.

Кохання небеса лиш обраним дарують,

Любов'ю небеса карають без жалю...

А серце і душа і вірують й вирують,

Бо я одну тебе, як небеса, люблю.

Покль почув, підвівся на лікті, глянув і продовжив:

— Між нами і літа, і океанські хвилі:

Безжальні і гірки — убрід не перейти.

Спливають сірі дні — бездарні та безкрилі.

А в серці — тільки ти. І — тільки в серці ти.

Коли вщухли оплески, зітхнув і гірко сказав:

— І ти, Оло, пізнала любов Небесних. Знай же, що це —назавжди, і тепер тобі не звільнитися.

Поет взяв у офіціанта велику колебасу, ковтнув і впав на ложе.

— Батько каже, що в ядранській літературі Покль — найяскравіша постать сучасности, — зашепотіла на вухо Зульфікарові княжна.

— Очевидно, твій батько знає, що каже. А у прангів інша поезія: про океани, вітрила, хвилі, течії... Пранги майже всі моряки. Нас не шукатимуть там, у палаці?

— Мабуть, уже шукають, — засміялася княжна.

Коли Зульфікар та Оло, взявшись за руки, підійшли до Палацу гостей короля, на порозі, схрестивши на грудях руки, важко сопучи, стояв капітан Кер Гирей:

— Тут уже здійнявся справжній рейвах! — І додав: — Ваша небесна високосте!

— Ми ж на ти, Гирею! — здивувався принц.

Гирей глянув на принца, зазирнувши у його сяючі очі, потім — на княжну і пом'якшав:

— Звісно, на ти...

Закохані пішли до палацу, а моряк засмучено подивився їм услід:

— Звісно, на ти. Ти ще не читав свідчення Тала Правдивого...

Глава 12.

— А це — барон Покль, радник Короля десяти королів його величности Раала П'ятого з питань мистецтва і культури, — представив принцові вельможного пана князь Олол.

— А ми вже трішки знайомі, — подарував братові короля усмішку Зульфікар. — Доброго дня, пане бароне!

Увійшовши до зали, барон одразу зрозумів, хто був вранішнім супутником княжни Оло... Як міг знати тоді стомлений Покль, що цей юнак з гордим лицем — Небесний принц? Зульфікар усміхнувся поетові приязно та тепло і стиха спитав у князя Олола:

— Ви не знаходите, що Покль — одна з найяскравіших постатей у ядранській літературі?

Олол витріщився на принца, а той продовжував:

— У нього епітети яскравіші, ніж в Ондра, і метафори виразніші та точніші, ніж, скажімо, в Акси Зе...

Принц вивалив Ололові все, що встиг передбачливо, почувши від Оло про слабкість князя до поезій Покля, довідатись у консула Реджа про ядранську поезію.

Редж серед місцевих поетів віддавав перевагу Ондрові, але чудово знав і сильні сторони баронових віршів — саме це і було потрібно Зульфікару. Вражений князь мовчав, а юнак безжально добив його, назвавши ще кілька імен ядранських поетів, і, вичерпавши всі знання теми, перейшов на літературу прангів, бо нещодавно її вивчав.

Брат короля влаштував гучне прийняття на честь гостей — завтра зранку вони мали від'їхати. Княжна Оло, як ніколи, сяяла звабливою красою, а сестра її Олма — навіть не вийшла зі своїх покоїв, назвавшись хворою.

Пранги справили загалом непогане враження на ядранську шляхту; вже кілька днів їх обговорювали по палацах і салонах, і врешті-решт суспільство вирішило: екзотичні, але цілком прийнятні...

П'ять ночей Оло приходила до Зульфікара, прийде і сьогодні, вшосте і востаннє. „Династичні шлюби безглузді“, — згадав він Раала. Шкода. Вона чудова. Але ані Доар, ані інші Гадрузи не дозволять йому побратися з ядранкою. Хто тоді успадкує трон? Метис? А після метиса, у якого не буде дітей? А як не прийме Гряда принца-метиса і королеву-ядранку? Що тоді — міжусобна війна? Зульфікар поклав руку на руків'я меча Гадрузів, але не відчув спокою, який передавався йому зазвичай від зброї з першим же дотиком.

...Принц Азиз Мезумський подякував королеві за обід і спитав:

— Коли ваша величність прийде обідати до свого старшого сина?

— Як скажеш, хоч би й післязавтра, — зрадів примиренню Доар. Принц чемно вклонився:

— Я буду чекати на вашу величність, — вийшов з палацу Небесних принців, сів у ноші і наказав. — До Форту!

Він не поїхав до губернаторської резиденції, де мешкав перед сваркою з батьком, а чому — не міг зрозуміти і сам. Обшуки відмінив, пішов на дальній двір під стіною форту, де солдати тренувались у стрільбі, і до темноти шмаляв там з мушкетів та пістолів. На вечерю до майора Джальміро він з'явився блідий та замкнений.

— Післязавтра у нас обідатиме король, — тільки і сказав майорові.

Браво, мов груди королівських ґвардійців, випинаються пружні вітрила. По вантах біжать матроси, свистить боцман, стоять офіцери, урочисті в срібно — чорних мундирах. Тріпоче на ґрот-щоглі вимпел Небесного принца: золоте сонце на срібному тлі. Розвертається і бере курс на захід флаґман Небесної ескадри — неперевершений фреґат „Світанкова зоря“.

Усміхається, радіє на містку капітан Кер Гирей — могутній та світлий. Сумний, мало не плаче принц Зульфікар: виблискує на сонці мідними дахами величний Гасхурн, біліють колонами палаци, стирчать круглі бані та вежі.

На причалі — весь цвіт ядранської столиці: хто прийшов проводжати, а хто — просто подивитись, побути у світі, зайвого разу потрапити на очі королеві .

Стоїть Раал, величний та спокійний — збулися (чи — почали збуватись) пророцтва Морських Мольфарів; Оло крутить у пальцях носовичка, не зводячи бурштинових очей з корабля прангів — здається, так і кинулась би у хвилі. А Олма взагалі не прийшла. Збулося пророцтво Мольфарів: з'явився молодий пранг і все почало змінюватися. Барон Покль дивиться услід прангам: там, за океаном, на Західному Континенті, далека Валлуга, а „...через океан не наведеш мости“... Радник Редж біля барона, а далі — знатні та багаті... скільки око йме.

Вчора Оло була ніжною, лагідною та слухняною. Принц пестив її і не вірив, що це — востаннє.

— А що ти робитимеш, якщо в тебе буде дитина? — раптом спитав принц.— Ми ж ніколи не зможемо пробратись...

— То що? У мене ж буде дитина!

— Ти розумієш, що наша дитина буде метисом? Ані прангом, ані ядранцем?

— Яка мені різниця? —здивувалась вона. — Це ж буде твоя дитина!

— Тебе не осудять в Ядрані?

Оло махнула рукою:

— У нас не такі суворі правила, як у вас. А якби хтось і осудив, яке мені діло, якщо у мене був ти і твоя любов — коротка, але щаслива, і якщо Небеса дадуть мені ще й дитя...

„Молю, щоб не дали“, — подумав Зульфікар.

Сумний стоїть на містку Небесний принц: віддаляється, меншає, втрачає велич та красу, майже зливається з темною смугою суші Гасхурн, щезає, мов казка, мов марево: не знати — був чи ні.

А корабель летить, стрімкий та прекрасний: чи то вмілий Гирей вправно впіймав вітер, чи, може, підганяє „Світанкову зорю“ Гиреєва знуджена, розлукою підсилена любов.

Глава 13.

Майже заспокоїлася Квінізорайя, майже повернулося колишнє життя...Третій місяць минає з того дня, коли вийшов із гавані і відтоді сховався за обрієм фреґат Небесного принца „Світанкова зоря“.

Змарнів та схуднув король Доар, посивів і, здається, одразу постарів. Щодня виходить він на велику вежу Дальнього форту і годинами стоїть, вдивляючись у небосхил. Люди, що привели сільбертальський кліпер, говорили, що принц вирушив на Ядран... Дивні речі говорили ті люди. Їх допитали — кожного окремо, — неймовірні оповідання збігалися до найменших подробиць, і повністю співпадали з тим, що двадцять п'ять років тому бачив з борту „Морського носорога“ адмірал Устін Блек. І король похмуро дивиться годинами у фіалкову морську далечінь.

Свистять боцмани у дудки, біжать по вантах матроси — летить океаном чудовий, квінізорайської будови, фреґат, розкинувши над хвилями крила з білої матхонської парусини. Недешево коштують такі вітрила: руттійські купці вимінюють за лікоть такого полотна лікоть білої хасілойської вовни. Легко йде корабель, нечувано легко, стоїть на містку жовтоволосий (яке диво серед чорнявих прангів!) капітан — пальцями на перилах ритм вибиває. Каптурник Зенон, забувши вже про морську хворобу, прогулюється півбаком. Лейтенанти соту, мабуть, партію грають у камінці: з десять із них виграв Анвар, та стільки ж звів унічию... Бахкає Небесний принц з партеренських пістолів, робить, нетерплячий, більше похибок, ніж зазвичай.

А на горизонті — ядранський порт Оквілла, останній, куди зайде фреґат по дорозі додому.

„Після Гасхурну Оквілла здається жалюгідним селищем“, — подумав Гирей. — „Цікаво, якою видасться Квінізорайя?“

Можна було б і не заходити в цей порт, але два дні тому „Світанкову зорю“ потріпав сильний шторм, і було необхідно оглянути та підправити такелаж перед останнім — найдовшим — кидком на Гряду, на Квінізорайю. За Оквіллою лежав ще один ядранський порт — Ипл, але це вже не по дорозі, узбережжя відхиляється на схід.

Розвернувся, заходячи на рейд, фреґат, затріпотів на вітру прапор принца. Від берега відшвартувався великий бот під знайомим уже ядранським прапором. Пранги спустили вітрила і кинули якір.

— Владнати всі справи з місцевою владою, — наказав старшому офіцерові Гирей.

Довідавшись, що пранги простоять на рейді не більше доби, а команда на берег не сходитиме — тільки офіцери, — начальник порту забрався геть, а Зульфікар наказав капітану:

— Спускай шлюпку, прогуляємося земною твердю.

Він навмисно вжив це слово, піддражнюючи каптурника Зенона, який явно збирався з вільними від вахти офіцерами на берег.

— Спочатку підемо по борделях, — зрозумів гру Кер Брайт.

— І я пішов би, та, на жаль, вахта, — гучно зітхнув Анвар.

— А ви, батюшко, яким жінкам віддаєте перевагу: худеньким чи повненьким? —підключився до гри Гирей. Зенон почервонів, але наважився:

— Танцівницям!

— Ги! — не втримався принц.

— Го-го-го, — за ним зареготав Гиреїв брат, за Брайтом — сам капітан і всі офіцери.

— Поцілив, — відреготавши, погодився моряк. — Добре їх у монастирі риторикам різним навчають.

Сільбертальський кліпер, точнісінько такий, як захоплена два місяці тому „Морська ворона“, під сільбертальським же прапором, пройшов поряд зі „Світанковою зорею“ і взяв курс на північ.

— Цікаво, на Гряду йде чи на Руттію, — глянув йому услід Зенон. На кліпері було чітко видно надпис із двох слів: назва та порт приписки.

— „Лебідь. Шванентайх“, — прочитав уголос монах.

— Шванентайх — найбільший сільбертальський порт, — не знати для чого повідомив Гирей.

Нарешті спустили шлюпку. На берег зібралися всього четверо: принц, Гирей, Брайт та Зенон. На вигляд незграбний у довгому балахоні, каптурник добре впорався зі сходами, зробленими з міцної линви, і шлюпка полетіла до берега.

У Гасхурні були музики, почет, протокол... В Оквіллі ці пранги не цікавили нікого: руттійські, атріанські кораблі бували тут досить часто; вулицями сновигала безліч метисів, і на них ніхто не звертав уваги. Квінізорайці оглянули місцевий ринок, купивши деякий дріб'язок на подарунки, і вирішили: такий собі базарчик. А Брайт додав:

— Як у Квінізорайї, не більше.

Всі засміялися: враження від Гасхурну були ще свіжими, а Гасхурн — надзвичайно велике місто.

Довга вулиця вела від порту до ринку і закінчувалася площею, де, власне, і були торгові ряди. Білого каменю будинки, переважно двоповерхові, оточили площу. „Матхонський лев“ — прочитав Гирей надпис на вивісці одного з будинків і здивовано роздивися малюнок: чудернацький звір стояв на задніх лапах і тримав величезний келих.

— Якщо це — матхонський лев, то що за шкура вкриває моє ліжко?

— У тебе є шкура матхонського лева? — перепитав принц. — Ти його вполював?

— У Порт-Рутті на ринку, — чесно зізнався Гирей, хоча збрехати кортіло неймовірно.

— Здається, це шинок, — вказав на „Матхонського лева“ Брайт.

— Зайдемо для порівняння, — вирішив принц і першим увійшов до трактиру.

Такий набрід ніколи не збирався ані у Вергеровому „Домашньому затишку“, ані в Боновому „Західному континенті“. Навіть ті, з Жаб'ячого провулку, з ядранськими кинджалами, виглядали пристойніше, — вирішив Гирей. Пранги пройшли до вільного столу і посідали. Підбіг шинкар. Поки Зульфікар щось говорив йому, Гирей оглядав приміщення: чаділи сальні свічки, за столами пили, їли, говорили, лаялися, сварилися колишні солдати, здавалося, всіх армій та моряки всіх флотів світу. Яскраво розмальовані дівки всіх народів Терри сиділи з цими різношерстими чоловіками, сміялися, жартували так само брутально. Обидві мови, всі діалекти та говірки Терри звучали тут.

— Не подобається мені це місце, — визначився Гирей.

— І мені, — погодився отець Зенон.

Брайт просто скривився.

— Ну, добре, вип'ємо вина та підемо, — погодився принц. —Повернемось на корабель, накажемо кокові насмажити ковбасок по-сільбертальському, і, поки ладнатимуть такелаж, питимемо вино з ковбасками і гратимемо у камінці... — Зульфікар підморгнув Брайтові, на фреґаті той був безумовно найкращим гравцем.

Ніхто з прангів не помітив, що вони привернули увагу кремезного чоловіка, що сидів за сусіднім столиком.

... Майже заспокоїлася Квінізорайя: пошуки тривали дедалі кволіше, поступово життя входило у звичний ритм.

Адмірал Устін Блек майже щодня навідувався до порту — подивитись, як ремонтується призовий кліпер, і майже кожного дня біля причалу , де так недовго простояла „Світанкова зоря“, бачив молоду гарну темноволосу жінку, дивовижно струнку. Вона сумно дивилася у фіалкову далечінь моря. Одного разу губернатор доручив вірній людині довідатися, хто вона, а назавтра підійшов і спитав:

— Ти Гиреєва дружина?

Вона здригнулася, обернулася до адмірала.

— Ти — Ханна Шелда, питаю? — майже сварливо уточнив старий.

— Я, — закліпала очима.

— То чого мовчиш, як питають?

— Я Гиреєві не дружина, — прошепотіла.

— Як повернеться — одружиться, це я тобі обіцяю, а я рідко роздаю обіцянки, — сказав, як величезного корабельного цвяха забив, літній моряк.

— А ви — хто? — несміливо спитала.

— Я — губернатор, — сказав і почовгав у бік доків Устін Блек. Ханна нічого не зрозуміла і заплакала.

Пранги вийшли на мол Оквільського порту години на дві раніше, ніж було домовлено. Гирей помахав рукою — з фреґата не відповіли. Капітан дістав з кишені носовичок — той самий результат. Прив'язав носовичка до Зенонової патериці і махав довше — знов без відповіді. Почали гукати — і не помітили , як на мол вийшла досить велика група людей у звичному для морського люду одязі: у широких штанях, темних сорочках з широкими ж рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін. Абордажні шаблі та руттійські палаші висіли на їхніх широких чересах.

Зульфікар втратив терпець, вийняв пістоль і вистрілив у повітря.

— Чого це ти тут розшумівся, чорномазий? — зневажливо кинув принцові кремезний чолов'яга, що стежив за прангами ще у трактирі. Гирей віддав посох каптурникові і відповів кремезному:

— Тобі доведеться вибачитись перед його високістю.

— Високість він — у Квінізорайї, а тут — чорнопикий дикун, що заважає нам прогулюватися та дихати морським повітрям! — нахабно заявив чоловік, даючи зрозуміти, що знає, з ким має справу. „Десь я його бачив“, — подумав Гирей, вихопив меч і сказав:

— Виходь, подивимось, чи справді ти такий хоробрий!

Чолов'яга виступив з натовпу і досить вправно закрутив абордажною шаблею, виписуючи перед собою вісімки та зиґзаґи.

— Жаб'ячий провулок, — згадав Гирей. — Тебе одного я тоді не дістав...

Як тільки їхня зброя брязнула, зустрівшись, десятеро супутників кремезного кинулися на прангів.

Зульфікар миттєво зреаґував і бахнув з пістоля у найближчого. Голова у того розлетілася, як скляна пляшка, і шмаття кісток, мозку, волосся та крови бризнуло ліктів на десять позаду. Ворог зробив ще кілька кроків (дивно: голови нема, а тіло продовжує виконувати її команди) і завалився вперед та вбік. Каптурник вправно перечепив супротивника патерицею і, коли той падав, п'ятою у скроню — добив, а патериця уже вразила наступного у борлак. „Добрим риторикам навчають їх у Монастирі“, — подумав Гирей мимохідь, відбив лезо шаблі, ухилився, пішов з лінії нападу, вдарив у відкриту спину супротивника, який падав на карачки, другим рухом — заколов. Озирнувся в бік моря — від фреґата відчалили дві шлюпки, повні Брайтових ґвардійців.

Атака явно не вдалася і за кілька хвилин могла перетворитися на поразку: наче за сиґналом, дружно відступили з молу та щезли між будівлями порту кривдники-невдахи. З першої шлюпки вистрибнув лейтенант Анвар з пістолем у руці.

— Що з такелажем, пане лейтенанте? — ошелешив його Гирей.

— Такелаж відремонтовано, — доповів Анвар.

— За те, що примусили його високість очікувати на молу, будете покарані, — холодно сказав Гирей і, нарешті, поглянув на брата. З мечем в одній руці і кинджалом у другій, неушкоджений Брайт стояв над двома забитими ворогами. Капітан придивився до „свого“ мерця: „Це точно той, з Жаб'ячого провулку, що сховав у темряві губатого“.

— Прошу всіх повертатися на корабель, — сказав супутникам.

Коли оквільська поліція прибула на мол, там не було жодної живої душі, тільки декілька мерців без документів.

— Зашийте їх у лантухи з камінням та вивезіть у море, — прийняв рішення поліцейський капрал.

На обрії ще можна було побачити вітрила фреґата, що взяв курс на північ.


Глава 14.

Лишилося днів десять ходу до Квінізорайї, коли Гиреїв фреґат наздогнав і обійшов сільбертальський кліпер „Лебідь“, приписаний до порту Шванентайх.

— Це його ми бачили і Оквіллі? — здивувався принц. — І лише зараз наздогнали? У нього ж був запас годин сім-вісім, не більше.

— Нагадую вашій високості, що у Небесній ескадрі є точно такий кліпер, просто близнюк якийсь...

— Але той ми наздогнали за добу, а цей — майже за два тижні, — заперечив Зульфікар.

— Той був оброслим, як голова Морського Мольфара, а цей — щойно кренґований, та й команда на ньому, здається, краща, — відповів Гирей.

— Виходить, ти мав рацію, коли не дав його потопити...

...У місті Квінізорайї, на Великій вежі Дальнього форту, король народу прангів Доар нишпорить по обрію поглядом, підсиленим чудовою десятикратною фатійською підзорною трубою. Трохи осторонь принц Азиз Мезумський — така ж труба в руці, та він не дивиться на небокрай, а придивляється до батька. За кілька місяців змарнів, подався Доар — був до посвячення Небесного принца міцний, нестарий на вигляд чоловік, а тепер... Він підійшов до столика, де серед тарілок різнокольоровими баштами стирчали пляшки, налив собі у срібний келишок кайванської горілки, одним рухом вкинув рідину в горлянку, запив терпким соком гірської сливи, став на своє місце і приклав трубу до ока, обернувшись у бік океану.

Вже понад тиждень, як король переселився до нього у Дальній форт.

З тих пір, як Зульфікар залишив Квінізорайю, кожного дня черговий офіцер опитує капітанів прибулих суден — чи не бачили вони „Світанкову зорю“, чи не чули про неї, кожного дня опівдні доповідають капітанові про результати опиту. Лише у перші дні кілька капітанів бачили фреґат, що на всіх парусах йшов на південь. Тепер відповідь одна: не бачили. Щодня приходить адмірал Устін Блек, але і в нього мало втішного...

Азиз сів на стілець, поклав праву ногу на ліву і ліниво продовжував дивитись у трубу, розглядаючи частіше кораблі, що стояли на рейді, вежі Східного форту , портові причали, катери, боти і шлюпки, що снували затокою.

За чверть години до полудня до принца підійшов слуга і щось шепнув на вухо.

— Добре, йди, — зробив жест долонею від себе принц. За п'ять хвилин до дванадцятої він сказав королю:

— Піду дам вказівку щодо обіду: хочу битків по-хасілойському.

Принц спустився до брами форту, де його чекав чолов'яга у м'ятій темній сорочці, широких штанях та морських чоботах. Його щоки вкривала густа п'ятиденна щетина. Неголений побачив принца, поліз рукою з чорними нігтями за пазуху, дістав складений учетверо аркуш, віддав Азизові, незграбно вклонився і швидко пішов у бік міста. Азиз розгорнув аркуша: „Прошу внести платню протягом чотирьох днів. Месроп“. Принц сховав папірець до кишені, озирнувся і пройшов до майора Джальміро:

— Ми з королем хотіли б на обід битки по-хасілойському.

— Ваша високість марно струджувала себе, — схилився на знак згоди майор. — Можна було б прислати лакея.

— Хотілося розім'ятися самому, — подарував комендантові білозубу посмішку Азиз. Він піднявся на вежу, спитав , чи не бажає король вина, власноруч наповнив келих і підніс батькові. Король на мить відірвався від спостереження, випив, подякував і знову вп'явся поглядом у горизонт...

* * *

...Гордо тріпоче на щоглі прапор Небесного принца, велично розвертається, заходячи до Синьої бухти, на березі якої лежить Квінізорайя, новітній фреґат з чудовим, довершеним силуетом...

Впевнено підійшла „Світанкова зоря“ до свого причалу, зійшов на берег здивований німотною тишею принц Зульфікар. Назустріч йому, у повній парадній формі, виступив адмірал Устін Блек:

— Вітаю вашу Небесну високість! — і схилився у офіційному напівпоклоні.

— Що сталося в Квінізорайї? — відчув напругу принц. Супровід адмірала повідводив очі. Блек чітко, по-військовому, доповів:

— Позавчора по обіді його величности королеві Доару стало зле: він скаржився на нестачу повітря і млявість, а вчора помер.

Зульфікар приголомшено мовчав, а губернатор продовжував:

— Відповідно до Кодексу Гадрузів померлого короля наступного ж дня ховає коронований правонаступник. Вашої високости не було, тому коронацію принца Азиза призначено сьогодні на одинадцяту годину, а одразу по тому — похорон.

Зульфікар швидко повернувся до портової вежі, на якій відміряв час великий годинник: половина десятої.

— І що тепер? — спитав він у губернатора.

— А тепер доведеться йому, мабуть, віддати корону вашій високості, — цокнув язиком адмірал. — Якщо ваша високість встигне до того, як на Азизову голову покладуть ту корону...

— А як він не схоче віддавати? Я ж здогадувався, що він завжди заздрив мені. У нього і найулюбленіша книга про те, як найстарший брат посідає сільбертальський престол.

— Я, коли побачив „Світанкову зорю“, що заходила до бухти, підняв про всяк випадок по тривозі Небесну ескадру, ґвардію та портову жандармерію. Всі командири незабаром будуть тут!

— І що, може статися, я воюватиму з братом?

— Побачимо, — спокійно сказав губернатор. — Поки що зачекаємо на вірні частини...

— Добре, трохи зачекаємо, — погодився принц і відійшов до Кера Брайта, який вишикував своїх людей на причалі і був готовий діяти.

— Чого стоїш, біжи вже до жінки, — наче невдоволено сказав адмірал Гиреєві, який давно вже не зводив очей зі стрункої темноволосої красуні. — Вона тебе кожного дня тут виглядала.

Ханна кинулася назустріч коханому, підбігши, сховала лице у нього на грудях. Він обійняв жінку і з задоволенням понюхав її волосся. Високе небо! Чим тільки пахне волосся жінки чоловікові, який кохає ту жінку!

У мідних кірасах, з прямими палашами та великими пістолями, першими прибули загони портової жандармерії. Вів їх красень капітан Едвард Фортунато. Одного погляду на них вистачило Зульфікарові, аби зрозуміти: цим людям чорт не брат, і не бояться вони ані адмірала Блека, ані навіть його, принца; тільки свого капітана, за одним словом якого підуть без роздумів хоч на край світу, хоч самому чортові в зуби!

Одразу за жандармами з'явилися чорно-срібні моряки Небесної ескадри з абордажними шаблями та короткими мушкетами. Прийшли та стали — краса та гордість флоту королівства — поряд із командою свого флаґманського корабля. Під гуркіт барабанів, під знаменами, що були свідками багатьох перемог, до порту, гупаючи чоботами об бруківку, увійшла ґвардія.

— Діти мої! — незвично звернувся до військ адмірал. — Король Доар помер. І щойно повернувся до Квінізорайї законний спадкоємець престолу, Небесний принц Зульфікар Гадруз. Приплив, повернувши собі і народу прангів одвічну реліквію королівства — меч Гадрузів. За Кодексом Гадрузів він і тільки він має право стати королем. І зараз ми підемо, і коронуємо нашого законного правителя! Слухай мою команду...

Уміли будувати пращури: посередині темного собору — стовп світла, на підлозі яскраве коло від того світла, а у колі — Небесний камінь на постаменті: величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал променями грається. Поряд з постаментом принц Азиз стоїть, коліно преклонивши, старенький сухий чоловік, тримаючи над його головою корону Гадрузів, читає молитву голосно та виразно:

— ...здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим —

дай мені лишитись собою!

Високе небо, що породило людей, слава тобі!

Уже вдихнули повітря сотні грудей, щоб відповісти: „слава“, вже придивляється єпископ Сардар, як йому краще надіти на Азиза корону, але міцніше, ніж грім, ніж виверження вулкану (хай береже Небо Гряду від цього!), звучить дзвінкий голос каптурника Зенона:

— Стій, єпископе, бо звершиш блюзнірство!

Здригнувся і завмер Сардар: через весь Собор ішов до нього, з мечем Гадрузів на боці, Небесний принц Зульфікар, а за ним — адмірал Устін Блек, каптурник Зенон, капітани Кер Гирей, Едвард Фортунато, і ще, і ще, і ще...

Зенон узяв із рук розгубленого Сардара корону, сказав:

— Згідно з Кодексом Гадрузів, — одягнув корону на голову Зульфікарові і виголосив:

— Слава!

— Слава! — дружно підхопили адмірал, Гирей, Фортунато та сотні моряків, жандармів та ґвардійців, що прийшли з ними.

— Слава, — відгукнулися вельможі, що були у Соборі.

— Ти пропав, як дим з комина, а батька треба ховати, от я і... — сказав принц Азиз.

— То ж нумо, — відповів король Зульфікар.

У прангів мало земель, а океану — досхочу. Біля океану народжуються вони, ростуть , мужніють. Океаном більшість прангів живуть. Хто — риболовлею, хто — морською справою, а дехто, кажуть, морським розбоєм. Під мірний шум прибою одружується пранг, колисає дітей. Дивлячись на безмежні води океану, думає про швидкоплинність життя. Біля океану помирає. Багато океану у прангів, і обмаль землі, а тому — нема у них кладовищ.

Тоненькою смужкою ледь помітна на небокраї Мала Черепаха. Тільки хмари, неначе купи білої хасілойської вовни , досвідченому погляду одразу видають присутність суші. Небесна ескадра лягла на курс, а поряд — бойові ґалери, фреґати, ґалеони... Вітрильники багатих городян, шаланди бідняків. Всюди — судна.

Співають погребальні гімни ченці, у небесні дзвіночки видзвонюють. Щось змінилося в їхній ієрархії після сьогоднішньої коронації: відступив на другий план єпископ Сардар, опустив очі — дошки палуби розглядає. Начебто і він старший за обрядом, але ні, зрозуміли вже всі присутні, — забрав у нього частину влади каптурник Зенон.

Стоять каноніри біля гармат, завмерла почесна варта. На містку принц Азиз сльози по щоках розмазує. Король Зульфікар оперся на меч Гадрузів — на мертвого Доара дивиться. Лице його постаріле — суворе і скорботне; кістляві пальці переплетені. Грається сивим волоссям вітер.

Співають погребальні гімни монахи, повільно йде найшвидший корабель у світі — фреґат „Світанкова зоря“, тримаючи курс на острів з дивною назвою —Каракудук. Острів, де нема жодного міста —кілька сіл на березі. Острів — усипальниця. Всі знатні пранги закінчили свій шлях тут — на горі П'ять Димів. Пранги зазвичай просто спалюють своїх мерців, висіваючи попіл у смугу прибою. І тільки Гадрузи та найвищі бояри везуть своїх мертвих на Каракудук, щоб підняти на П'ять Димів. Величезний вулкан з п'ятьма жерлами ніколи не спить: зітхає, булькає, димить у його кратерах червона, тьмяно-гаряча лава. Тонка стежка в'ється горою все вище та вище. Дивні люди: і тут вигадали титули та чини. Цей кратер для бояр, а цей — для військових. Той — найбільший — для Гадрузів. А всього тих кратерів — п'ять, звідти і назва гори.

Підняв очі Зульфікар — все ближче сумний невелелюдний острів, все чорнішим здається дим, з яким піде у небо його батько, Доар IV Гадруз. Проревуть гармати на всіх кораблях, заведуть ченці тужливу заупокійну пісню. Кине знать у кратер по монетці, ланцюжком зійде процесія з гори до бухти, і понесуться кораблі до Квінізорайї — три дні пиячитимуть пранги, згадуючи великі діяння свого короля.

А головним його діянням були десятиліття миру.

Глава 15.

Нічого не сказала Ханна нікому, але нічого і не забула рудій Маррі. Мстилася по-своєму, як уміла: то дохлого щура підкине і слухає, як верещить Марра, аж поки не прибіжить рудий Раух і не винесе його на заступі з таверни; то вилає Марру за погане, нібито, прибирання. Потім тихенько запустила живого таргана у глечик з вином, і слухала, що говорив Маррі чоловік, не соромлячись простих матроських слів.

А вчора Ханна, наївно дивлячись на Рауха, спитала: „Ви з жінкою обидва руденькі, в кого ж ваш синок чорнявим удався?“

Раух нічого не сказав — тільки засопів, і Ханна зрозуміла, що влучила в больову точку: це питання корчмар собі задавав уже десять років.

Марра не була в чомусь винна: її прадід був чорним, наче крук, але що тільки не вигадає чоловік, коли його жеруть ревнощі...

Три дні тому Гиреїв фреґат з'явився у порту, Гирей обійняв її, поцілував та пішов з військом до Собору, потім — ходив з королем Зульфікаром на Каракудук ховати королевого батька. А тепер він у короля в палаці. Добре хоч, що Ханна знає — де.

Жінка підійшла до вікна: біля „Західного континенту“ поважний Бон і знайомий уже продавець овочів розігрували свою щоденну виставу. Це здалося їй нецікавим, вона відійшла від вікна, сіла в улюблене Гиреєве крісло і не бачила, як з вулиці Морських Мольфарів до Жаб'ячого провулку завернула ціла процесія: великі губернаторські ноші, за ними — ще одні, менші, поряд — пішки — кілька офіцерів у чорних мундирах із срібними галунами. Хоча є серед них ґвардійський мундир та поліцейський.

З Блекових нош вистрибнув молодий король, обернувся до адмірала, що виходив неквапливо:

— Я вирішив завести собі муфлонів і їздити на них верхи та запрягати у візки.

— А що робитимуть носильники його величности? — поцікавився старий.

— Доглядатимуть муфлонів і керуватимуть візками, — знав, що відповісти, Зульфікар.

З меншого візка спритно виліз Зенон зі своєю патерицею:

— Сюди? — показав він на „Західний континент“.

— Сюди — потім, — посміхнувся король, впізнавши заклад. Із Зенонових нош з'явився розгублений Гирей.

— Веди вже, капітане, — наказав Устін Блек. Гирей повернув до Вергерового „Домашнього затишку“.

Рудий корчмар хапав ротом повітря, вилупивши сірі водянисті баньки на Гирея, який зайшов до таверни з самим королем! А за ним — губернатор, командир королівської ґвардії, начальник портової жандармерії, капітани Небесної ескадри, і —віднедавна відомий на всю Квінізорайю каптурник Зенон. Затісно та шумно стало одразу в просторій залі . Який там затишок: зброя брязкає, король з адміралом розмовляють голосно, а офіцери регочуть — посуд у шафі бренькотить.

— А дай нам, господарю, сільбертальської горілки для сміливости, — наказав король. Наливає Раух у чаші — руки тремтять, серце аж у вуха стука!

— Ну, — підняв чашу король, — п'ємо за успіх!

Він раптом наблизив свою чашу до Гиреєвої, перелив трішечки рідини капітанові, хукнув, випив, видихнув — „гидота“ і повчально сказав здивованому почту:

— Що, не знаєте? То давній звичай Небесних народів!

— Пий уже, та пішли, — сказав Гиреєві адмірал.

— А ну, проведи нас до цього моряка, — наказав Раухові Зульфікар, і той кинувся вперед по сходах — показати дорогу.

Гирей поставив повного келиха на шинквас і разом з Зеноном пішов слідом за королем та адміралом сходами угору, куди біг попереду всіх спритний корчмар.

Не встигла Ханна сісти в Гиреєве крісло і розслабитись, як у двері грубо постукали.

— Хто? — незадоволено спитала жінка: єдиний, кого вона хотіла б бачити, мав ключ і не стукав би.

— До вас гості, пані Ханно, — несміливим голосом повідомив зі сходів зазвичай жвавий та меткий на язик шинкар.

Вона підвелася, відчинила двері та здригнулася: у дверному прорізі стояв губернатор, якого вона зустрічала вже на причалі, та молодий красень у розкішному одязі — чи не сам король. А за ними — Гирей та ще цілий натовп...

Ханна запросила гостей і вони увійшли, заповнивши всю передню кімнату.

— Його превосходительство адмірал Блек повідомив мене, що дещо тобі обіцяв, — почав, свердлячи очима Ханну, король.

Ханна пригадала їхню зустріч у порту.

— Так от що: веселитися тепер не час, а через рік ви з Гиреєм маєте запросити всіх, хто тут є, на весілля. До речі, через тиждень я переїду до Майвани, Небесна ескадра — теж, отже, збирайся, жінко!

Ханна трішечки заспокоїлася і придивилася до короля: лице бліде, очі підпухлі та червоні — чи то мало спав, чи то плакав. Найкраща танцівниця у Квінізорайї, вона схилилася з невимушеною ґрацією:

— Слухаюсь, ваша величносте!

— Пішли, панове, — звернувся король до офіцерів. — Капітанові з нареченою необхідно пакувати речі для переїзду.

Король ще не навчився і не звик приймати почесті, він вийшов, не подавши руки для поцілунку. За ним, підморгнувши Ханні, адмірал, потім — офіцери. Останнім — Зенон. Він зупинився на порозі:

— А я б вас і зараз одружив, — і вийшов, причинивши двері.

Ханна стояла і раптом — злетіла, підхоплена та закручена у повітрі Гиреєм.

А у провулку, сідаючи до нош, адмірал спитав у короля:

— Чи сподобалась вам Гиреєва Ханна?

— Що тут скажеш — дуже гарна.

— І я так думаю, — погодився Устін Блек. Він навмисне розповів повелителеві про свою обіцянку Ханні та затіяв ці оглядини, щоб розвіяти хоч трохи безмежну Зульфікарову тугу.

Раненько прокинулася щаслива Ханна, тихенько піднялася —аби не розбудити коханого — чи, пак, нареченого, — вдяглася та вийшла з квартири, тихенько причинивши двері та закривши замок на два оберти ключа.

Вона вбралася в нову сукню, яка коштувала чимало, та не впадала одразу у вічі, пов'язала нову хустку яранського шовку, подаровану вчора Гиреєм, і прихопила чималого кошика — викапана багата городянка.

Поважна Ханна — це тобі не танцівниця у портовому балагані, де кожний тільки і мріє затягти тебе у постіль. Тьху — жінка аж розсердилася на ці спогади.

Скільки там іти до ринку — хвилин п'ятнадцять, — а там уже вона візьме качку, коріння, приправи, зелень і все інше... Вона згадала, як колись, ще у дитинстві, коли ще жива була мама, вони ходили на той портовий ринок, і продавці чемно віталися з ними, а батько, Арт Шелда, був найвідомішим шкіпером у Квінізорайї.

— Доброго ранку, поважна Ханно, — привітався Бон, коли жінка проходила повз „Західний континент“

— Доброго ранку, — схилила вона голову точно так, як колись робила мати. Ханна вже повернула на вулицю Морських Мольфарів і щезла за рогом, коли корчмар захоплено вигукнув їй услід:

— Хай їй грець, цій дівці, порода своє бере, а порода у неї добра!

— Це вже точно, — з-за Бонової спини підтвердив кухар.

— А ну, швиденько до соусів! — нагримав на нього хазяїн. — Бач, користується добрим ставленням, Мольфари б його побрали!

Ханна і раніше нерідко бувала на ринку, але саме сьогодні помітила: майже всі торговці — ті самі, що і вісім років тому, коли вона була тут востаннє з матір'ю. Он товстий м'ясник із волохатими руками посміхається, наче бачив її тільки вчора:

— Доброго ранку, Ханно!

— Бувайте і ви здорові, поважний Халіде, — ім'я товстуна пригадалося саме собою. Вона йшла торговими рядами, щаслива й горда собою, і чула , як люди говорили услід: „Ви впізнали її? Це Ханна, шкіпера Арта донька“.

Гирей прокинувся від того, що клацнув замок і, здивований, побачив Ханну з кошиком, повним покупок. Збуджена, вона залетіла у помешкання:

— Гирею, я бачила його!

— Кого? — здивувався капітан.

— Того, з провулку, що ти поранив у лице та вдарив ногою!

— Губатого? — здогадався Гирей.

— Його!

— Де? — підхопився Гирей.

— На портовому ринку.

Глава 16.

Ганяють портом жандарми, гасають моряки зі „Світанкової зорі“ та „Лазурової лілеї“, шастають шпигуни: нема людини зі шрамом на підборідді.

Вчора увесь ринок перевернули — нема. Доповіли губернаторові, а той — королю. Зульфікар, як почув, аж схопився, кричачи:

— Як — зі шрамом ? Та ти знаєш, що меч Гадрузів привіз до Ядрану саме моряк зі шрамом? Знайти негідника та допитати!

А сьогодні не пошук — облава: по шинках, тавернах, орандах; трясе поліція постоялі двори, гостинні доми та готелі. Місцеві жителі, надивившись на таке під час пошуків Зульфікарового меча, тільки сміялися, а от старостів кварталів зобов'язали щоранку ходити на доповідь до поліційної дільниці: що сталося, кого бачили, про що говорили люди.

Азиз Мезумський, не ставши королем, вештався по тавернах та борделях і напивався до нестями. Майже щовечора у палац його приносила охорона: принц плакав п'яними сльозами, нерозбірливо щось говорив, зрозуміти можна лише слово „мить“.

Адмірал, набувши досвіду ще під час Зульфікарової поїздки до Ядрану, так організував пошуки, що командир королівської ґвардії (а її на Малій Черепасі всього рота) говорив, що це — облога зсередини.

Спіймали п'ятьох моряків зі шрамами: в трьох шрами були на щоках, в одного — на лобі, і тільки в одного — на підборідді. Жодного з них Ханна та Гирей не пізнали — моряків випустили.

На сьомий день по смерті Доара Азиз проспався і заявив:

— Якщо ваша величність не проти, я поїду до Майвани, додому.

— Коли? — поцікавився король.

— Сьогодні ввечері, — кволо сказав йому брат.

— Я прийду проводжати тебе у порт, — вирішив Зульфікар. Не те щоб він надто любив брата: той був старший і в дитинстві весь час підкреслював це, він надто довго був сильнішим, розумнішим, більше знав... А потім Зульфікара перевезли на Малу Черепаху, а Азиза одружили з Лізою, дочкою маршала Еміля Френча. Молодим найманцем з лейтенантським дипломом приїхав Френч колись з Гортіполя; а тепер дивись — маршал і міністр. Еміль здогадався одразу по приїзді стати підданим короля Доара, досконало засвоїти місцевий діалект та одружитись із дочкою мезумського барона.

Тепер, породичавшись з Гадрузами, він з усмішкою згадував замок свого батька під Гортіполем: великий сільський будинок з бійницями замість вікон, з ознаками старанно прихованого занепаду...

Між іншим, Азиз досить швидко охолонув до дружини, зробивши їй чудового хлопчика, Бабура, дуже схожого на діда, короля Доара ІV, і почав тягатися по шльондрах та борделях. Але це нікого, крім Лізи, не обходило.

Азиз зібрався повертатись додому на батьківському ґалеоні „Кондор“. Зульфікар, закоханий у „Світанкову зорю“, легко погодився: „Добре, забирай „Кондора“ собі“, — і тепер Доарову каюту готували для його старшого сина.

Король і принц вийшли з королівських нош у порту, Зульфікар ще раз подумав: „Заведу муфлонів, як Раал“.

Почесна варта з моряків Небесної ескадри стояла уздовж причалу. Брати пройшлися повз шеренги засмаглих красенів у чорній формі, обійнялися, старший зійшов на борт ґалеона, куцо махнув рукою.

Махнув рукою і Зульфікар, одразу берегові гармати Дальнього форту, вивергнувши струмені вогню та клубки диму, грізно ревонули прощальним залпом. Піднявши вперше прапор принца Мезумського — золоте сонце на синьому тлі, „Кондор“ відчалив і потроху став виходити з порту. Караул залишив причал, а король, обійнявши капітана Гирея за плечі, спитав:

— Ну що, друже, час і нам збиратися?

— Може, слід трішечки затриматись?

— Чому це?

— Вашій величності нічого не нагадує он той корабель на рейді? — тицьнув пальцем у далечінь моряк.

— Не показуй пальцем, нечемо, — зауважив король. — Бо станеш адміралом, а виховання, як у темного шкіпера, ото буде ганьба!

Гирей опустив руку і почав міркувати, як повестися.

— То який корабель? — недбало спитав Зульфікар.

— Он той, — витяг з кишені трубу і нею показав капітан.

— Он той? — хмикнув король. — І що? Здається, я такий десь бачив.

— Такий ви бачили, — нагадав моряк, — у день, коли ми зустріли Мольфарів. А цей — підходячи до Оквілли, а потім — за кілька днів до нашого повернення.

— „Лебідь — Шванентайх“, — згадав монарх.

— Так, саме „Лебідь“, і бачили його біля Оквілли, а в Оквіллі на нас був напад, яким керував приятель моряка зі шрамом.

— Адмірале Блек! — загорлав король. Губернатор кинувся на поклик. І вже за півгодини до „Лебедя“ підійшла „Лазурова лілея“, і з неї на кліпер полізли кремезні ґвардійці. А молодий правитель повів Блека та Гирея у Велику вежу Дальнього форту, де останнім часом жили Доар та Азиз.

На вежі адмірал приязно розмовляв з майором Джальміро, якого знав ще з колишніх часів.

— У той день, — оповідав майор, — його величність, як він часто робив останнім часом, піднявся на вежу і дивився на море у трубу. Вони з принцом Азизом були тут з ранку до обіду, потім пообідали, король ще замовив битки по-хасілойському... А потім, вже під вечір, королеві стало зле, і я послав за лікарем та за вашим превосходительством.

Раптом Зульфікар спитав:

— В той день не було нічого незвичайного?

— Ні, не пригадую, хіба що посильний приходив до принца з міста. Але таке бувало і раніше...

Гирей глянув у свою підзорну трубу на „Лебедя“: там відбувалася якась метушня, потім від „Лазурової лілеї“ відплив катер і пішов спочатку в бік Королівського причалу, а потім, побачивши, очевидно, звідти сиґнали, повернув на Дальній форт. Катер побачили і король, і капітан, навели на нього свої труби.

Хвилин за двадцять суденце причалило біля форту, і міцні ґвардійці виволокли на берег моряка зі зв'язаними за спиною руками.

— Давайте його сюди, — закричав з вежі адмірал.

Ґвардійці на чолі з Брайтом затягли кремезного чоловіка у типовому одязі моряка. Досить свіжий рубець горів на його підборідді під повними губами.

Лейтенант силоміць (видно, що моряк пручався) поставив його на коліна.

— Це той? —повернувся до Гирея король.

— Це той, — впізнав нічного нападника капітан.

— Чому ти нападав на капітана Небесної ескадри?

— Я від тебе вперше чую, що він капітан, — упізнав Гирея моряк. — Просто посварилися сп'яну.

— Тобто, ти не заперечуєш той факт, що напав на офіцера королівського флоту?

— Ні, — нахабно дивлячись в лице адміралові, посміхнувся моряк.

— І не шкодуєш, що скоїв напад?

— Я шкодую, що не вбив його, — загарчав губатий. — І його, і ще декого.

— Чого ж так? — досить спокійно подивися на приреченого моряка Блек. — До речі, ти знаєш, що тебе повісять?

— А мені плювати. Ви тільки і можете, що вішати, зраджувати та прирікати на голодну смерть. Ви, пранги, взагалі підла порода! І я шкодую, що мені не вдалося помститися вам!

— Ну, досить, — вирішив адмірал. — Владою губернатора острова Мала Черепаха, даною мені королем народу прангів, за напад на офіцера військового флоту королівства я караю тебе довічним ув'язненням на мідних копальнях! Як твоє ім'я?

— Нащо тобі моє ім'я? — люто глянув на губернатора засуджений.

— Я маю щось записати у вирок, — байдуже повідомив адмірал.

— Пиши, — нахабно підняв голову моряк. — Моє ім'я — Алекс Блек!

У німій тиші, що впала, як туман Морських Мольфарів, зміцнів злий голос в'язня:

— Що витріщився? Пам'ятаєш співачку Лотту з Люнни? Не забув? Вона тебе все життя пам'ятала! Аякже! Капітан „Морського носорога“. Квіти дарував! Шляхетним прикидався! А потім покинув вагітною — і поїхав!

Почувши ці слова, Зульфікар занімів: він згадав Гасхурн та княжну Оло.

— Лотта з Люнни не могла завагітніти! — закричав адмірал.

— Чому це? — єхидно примружився Алекс.

— Тому, що вона була метискою, — не так впевнено сказав Устін Блек.

— Це тобі, часом, не король Доар сказав? А чи знаєш ти, що він днів за п'ять до тебе підкочувався до матері з тим самим, що і ти, але йому вона відмовила? Вона розповідала, коли я вже був дорослий. А ти не знав, татусю? А ти подумай, чому він тебе, героя війни, сюди запхав! А потім вона не змогла співати з черевом і втратила роботу, народився я. Вона кохала тебе до останнього дня, чекала на тебе! Ходила на берег, начебто на прогулянки, а сама вдивлялася в небокрай — чи не з'являться вітрила „Морського носорога“! Ми бідували, і я, син прангівського шляхтича і фатійської дворянки, лягав спати голодним і не ходив до школи!

Зульфікар уявив княжну Оло, яка стоїть на причалі і вдивляється у морську далечінь.

— А потім, — з викликом продовжував Алекс Блек, — коли мені було п'ятнадцять років, вона померла, і її поховали сусіди на кладовищі для бідняків, а я пішов найматись юнґою на перший-ліпший корабель. Тоді я поклявся помститись усім винуватцям наших бід: і тобі, і Гадрузам...

— Що міг зробити ти, простий моряк, королям? — здивувався Зульфікар.

— Краще б тобі не питати, Гадрузе! Бо те, що ти почуєш, саме собою буде страшною помстою! — презирливо кинув син адмірала.

— Підніміть його з колін, — раптом наказав ґвардійцям Зульфікар. — Говори, Алексе Блек, як ти помстився Гадрузам.

— Хай мене розв'яжуть, — заявив той.

— Розв'яжіть, — дозволив король.

— Три роки тому, — почав свою розповідь Блек-молодший, — я повернувся до Партерену (я давно вже купив там собі будиночок) з рейсу до Південних морів. На другий день до мене прийшов майванський купець Месроп. Він добре знав, хто я, сказав, що знав мою матір та батька...

— Ти кажеш — Месроп? Месроп справді був тоді з нами у Фатії. То це він, — схопився за голову адмірал, — об'їхав під час негоди затоку і повідомив Доарові про мій зв'язок з Лоттою.

— Мені продовжувати? — спитав Алекс.

— Продовжуй, — кивнув король.

— Той Месроп сказав, що представляє дуже впливову особу, яка допоможе мені помститися, оскільки це в її інтересах. Він запропонував мені піти на службу до цієї особи за дуже велику платню і стати боцманом на одному з двох кліперів сільбертальської побудови, які записані на Месропа, але фактично належать тій особі. Весь цей час ми нічого особливого і не робили: плавали собі, та і все, але якось Месроп передав наказ замаскувати корабель під ядранський, йти на гряду і чекати у Квінізорайї. Корабель стояв на рейді, а ми пили по всіх шинках. Тоді ми і зустріли цього, — кивнув на Гирея, — пана з дуже гарною жінкою. Нам не пощастило: він виявився дуже вправним бійцем, а ми були надто п'яні... Він одного вбив, потім здійнявся галас і ми втекли, а вночі забрали тіло свого товариша, яке вони кинули у стічну канаву, — аби ніхто його не впізнав і нас не знайшли через нього. Ми прив'язали до тіла величезну каменюку і втопили його у бухті. Тиждень я ховався на кораблі, а потім надійшов новий наказ — і ми пішли з Гряди.

За півроку ми повернулися, знов приїхав Месроп з тією впливовою особою. Вони привезли одну річ: здогадались — яку? Так, меч! І сказали йти у певну точку, де мені з мечем перейти з того кліпера на „Лебідь“. Дуже просто: шукали б ядранський кліпер, а не сільбертальський. Ваш фреґат виявися швидшим, ніж можна було розраховувати, а „Ворона“ надто обросла водоростями та молюсками... Тільки диво врятувало нас...

— „Ворону“ вже покренґували, — повідомив король. — І що було далі?

— Далі ми пересіли на „Лебедя“, а у того хід дуже непоганий, і дісталися до міста Ипл, звідти — диліжансом до Ерли, і, поки ви йшли довкола всього Ядрану, ми річною ґалерою спливли по Матті у Гасхурнську затоку. Ми віддали меч королеві Ядрану, — Алекс побачив, як Зульфікар поклав руку на рукоять. — Саме цей меч, я бачу — ви повернули його... Ми встигли: на другий день у затоку ввійшла „Світанкова зоря“.

Ми думали, що король Раал захоче помститися за старі образи, вб'є або візьме у полон принца, а воно он як вийшло. Поштовим корветом ми дісталися до Оквілли, де нас очікував „Лебідь“, я поїхав, а Сандро Бур лишився там на випадок, якщо ви зайдете до Оквілли, і ви зайшли — я ж бачив там ваш корабель.

— Сандро Бур — третій з провулку? — уточнив король.

— Він, — підтвердив Алекс.

— Ти більше його ніколи не побачиш, — втрутився мовчазний до того Гирей.

— Ти і його вбив? —здогадався Алекс. — Ти вбив обох моїх друзів!

— Що було далі? — нетерпляче підганяв розповідь король.

— Коли ви наздогнали „Лебедя“, я приблизно вирахував ваш хід і випустив голуба з повідомленням Месропу, а той з Майвани — другого, який долетів до Ель-Брадо, а звідти надіслали третього, який дістався Квінізорайї раніше за вас, але, я бачу, трішечки пізніше, ніж треба.

— Говори ясніше, — наказав Зульфікар.

— Буде ще тобі ясність, — пообіцяв Алекс. — А ще , на прохання тієї поважної особи, я привозив рік тому з Руттії отруту, якою та особа, як я розумію, скористалася. Хоча я не знав, для кого саме така отрута потрібна: спочатку людина відчуває нестачу повітря, а протягом доби помирає від ядухи.

— Саме так помер батько! — вражено закричав молодий король. — Кому ти віз ту отруту? Хто ця впливова особа?

— Оце і є час моєї помсти. Тепер ріжте одне одного, вбивайте! — високо підвів голову арештант. — Бо цю людину звуть...

Він витримав паузу і виголосив:

— ...Азиз Гадруз!

— Ти можеш це довести? — холодно спитав король.

— Можу: половина людей з „Морської ворони“ бачила, як він привозив меча, — месник підняв руку і пальцем указав у бік Синьої Бухти, — і зараз вони на „Лебеді“. І отрута... Я привіз йому вісім пляшечок синього скла у формі груш. Однієї пляшки для однієї людини достатньо. Навряд чи він використав їх усі — одна — твоя, — підморгнув Зульфікарові Алекс, — напевне, ще у нього...

— Почекайте, — наказав король і стрімко пройшов у вежу — до кімнати, де жив Азиз. За хвилину він вийшов, ховаючи у кишеню маленьку синю пляшечку, саме таку, як сказав Алекс, і знов приєднався до інших:

— Ми не будемо тебе відправляти на каторгу. Ти поїдеш у місто Мун на Кайвані, під нагляд поліції. Років через п'ять ми подивимось, що далі з тобою буде... Виведіть! — наказав ґвардії.

Тільки Алекса вивели, як старий адмірал, впавши на коліна, почав цілувати королеві руку.

— Встань і не плач, — наказав Зульфікар. — Якби не дід, був би він офіцером нашого флоту... Капітане Гирей, передайте мій наказ на всі кораблі Небесної ескадри: бути готовими зранку вийти в море!

Зульфікар обернувся до бухти і, раптом, до Гирея:

— Дай трубу!

Гирей дав трубу, глянув туди, куди дивився король, і остовпів: на рейд Квінізорайї, повз „Лебедя“ та „Лазурову Лілею“ входив саме той ядранський корвет, що зустрічав „Світанкову зорю“ в Гасхурнській бухті. Тріпотів прапор: на темно-ультрамариновому тлі бузковий змій обвив помаранчеве сонце.

— Я тебе благаю , — сказав капітанові король, — довідайся, хто там.

Глава 17.

Радник правителя Ядрану з питань мистецтва і культури барон Покль схилився перед Зульфікаром у поклоні:

— Я співчуваю вашій величності з приводу кончини вашого батька, його величності короля Доара Четвертого.

Король кивнув у відповідь — співчуття прийнято.

— Що привело пана барона у наші краї? — спитав.

— П'ятнадцять років тому я був у герцоґстві Валлуга у місті Хак-Мозар. Там у мене була жінка, яку я не можу забути. Я не одружився з нею з певних міркувань: вона не ядранка, вона Небесна...

„І ти, Оло, пізнала любов Небесних“ — згадав король.

— Деякі обставини, що склалися у Гасхурні після від'їзду вашої величности, спонукали мене сісти на корабель і плисти до Валлуги: якщо вона не заміжня і ще кохає мене...

— Що сталося у Гасхурні після мого від'їзду? — швидко спитав король. Покль одразу не відповів, було видно, що він добирає слова.

— Вона плаче? — зазирнув у бурштинові баронові очі король. — Оло плаче?

— Вона весь час плаче і сумує, — прошепотів Покль. — І я подумав: а якщо і та, яку я кохаю, плакала всі ці роки...

Король глянув на Устіна Блека: старий адмірал пополотнів і осідав на заслаблих умить ногах, втрачаючи свідомість.

Блискавично Зульфікар підхопив старого і крикнув Гиреєві :

— Дай крісло!

Адмірала всадили до одного з тих крісел, що стояли тут з тих часів, коли Доар виглядав звідси синові вітрила...

— Я бачу, що це не дуже доречно, але, оскільки я збираюся сьогодні ж відплисти з Квінізорайї, я повинен передати дарунок від князя Олола, тим паче, що він люб'язно запропонував мені свій корабель.

Покль зробив знак своїм слугам, що стояли осторонь, і ті піднесли королеві цілу купу ядранських книжок.

— Передайте князеві мою вдячність, — почав роздивлятись книжки Зульфікар: Ондр — „Птиці чудернацькі“, Акса Зе —“Недолюблена жінка“, Рван — „Крах-кінець...“

— Автор цієї книжки, — пояснив барон, — пророкує загибель більшої частини Ядрану від невігласів, зрадників та зневажання одвічних традицій. Він звинувачує ядранський народ у тому, що, не змігши протистояти вторгненню, не вміє пристосуватися до реалій, щоб вижити...

— А, — відклав книгу король. На одній з книжок він побачив ім'я, якого раніш не чув — Матта. „У Ядрані майже всі річки звуться жіночими іменами“, — згадав і розгорнув книгу на першій-ліпшій сторінці.

Там були вірші:

„Я п'ю любовних снів солодкий трунок.

Я не встидаюсь провінційних слів,

Мої пісні — чарівний візерунок:

В них квіти, ноти, плями кольорів.

Душа — не дримба, ніжна то челеста,

Якій високі звуки до снаги...

Пісні душі лунають з перехрестя

Шляхів любови, туги та жаги“.

— Ніколи не чув про неї, — сказав Зульфікар.

— Вона кілька років тому переїхала до столиці з Чорного міста, — відповів барон.

— Я так думаю, що ядранські поети — чудові і талановиті...— сказав Зульфікар.

— Дякую, — схилився в поклоні барон-поет.

— У мене буде прохання до вас, бароне: коли ви їхатимете назад, — я сподіваюсь бути тоді у Майвані, — заїдьте до мене. Хтось із моїх людей поїде до Гасхурну; я б хотів, щоб це сталося у вашому супроводі.

Незабаром барон пішов. А ввечері Небесна ескадра, взявши всю королівську ґвардію, що була на острові, вирушила на Майвану. Зульфікар покликав до себе у каюту капітана Гирея і спитав, що той думає з приводу походу.

— Як чула ваша величність...

— Ми тільки удвох тут... Коли сторонніх немає — етикет тільки заважає, ми можемо бути на „ти“, як і личить друзям, — перебив Зульфікар Гирея.

— Добре, — погодився капітан. — Як ти чув, у Азиза є в Ель-Брадо людина, яка посилає голубів. Голуб летить швидше, ніж пливе вітрильник. Від Хасілойї до Майвани йти добу з половиною, Ель-Брадо — майже точно на половині дороги. Тобто, щоб прийти , як ми хотіли, до Майвани на світанку, повз Ель-Брадо ми повинні пройти вдень! А якщо ми зараз зменшимо хід, то пройдемо повз Ель-Брадо вночі і будемо у Майвані ввечері.

— Добре, можемо прибути туди ввечері, але — пізно ввечері!

Не летить, як може — ледь плентається Небесна ескадра. Таким ходом ходять тільки прогулянкові кораблі, які по вихідних за гроші катають цивільну публіку уздовж узбережжя. Та нічого не поробиш: і ніч, і день йде ескадра лельом-полельом. Потроху підійшли до Великої Черепахи та вітрил не додавали. А коли сонце почало сідати за високі гори острова, Гирей раптом наказав збільшити хід. „Акула“ почала відставати від фреґата, а „Морська ворона“ та „Лазурова лілея“ трималися поруч. Настала ніч. Судна кільватерною колоною йшли за своїм флагманом, орієнтуючись на його ходові вогні, а „Світанкова зоря“ йшла по приладах, відповідно до прокладеного вдень курсу. У передсвітанковій темряві пройшли маяк Ель-Брадо, а зранку додали вітрил ще. Капітани суден ескадри змушені були застосувати всю свою майстерність, аби утриматися за Гиреєм, а той — стримуватися з огляду на них. „Акула“ ж ще вночі безнадійно відстала... Цілий день мчали вітрильники повз Велику Черепаху. Зульфікар дивився на берег і дивувався розуму діда: всюди, де до берега могли підійти кораблі, були побудовані неабиякі укріплення з могутньою артилерією, більшу ж частину узбережжя надійно захищали хижі ненаситні скелі та підступні гострі рифи.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли у порт Майвани влетіла Небесна ескадра з королівськими — золоте сонце на білому тлі — штандартами на щоглах. Ніхто не чекав на приїзд молодого короля — форти навіть не дали зустрічного салюту.

Притьма полетіли до берега шлюпки, повні ґвардійців та моряків у чорних мундирах, блискавично пройшли їхні загони Портовою вулицею та Королівським бульваром і увійшли у королівський палац.

Тільки тут варта здогадалася їх зупинити, але, побачивши Зульфікара, якого майже всі ґвардійці пам'ятали з дитинства в обличчя, без перешкод пропустила загони короля до палацу.

Помітно хмільний, Азиз Гадруз вечеряв з друзями у великій залі. Солодка музика тішила вухо, а напівоголені танцівниці — око.

— Не сподобалася мені Квінізорайя, — розповідав принц. —Три місяці там просидів — жодних розваг. І одежа у тамтешніх жителів провінційна, і вимова, і погляди на життя...

— Особливо погляди, — увійшов з офіцерами до зали король. — Ми там провінційно вважаємо, що родичів убивати не можна!

— Про що ти, брате? — зробив здивований вигляд принц.

— Про це, — кинув на стіл перед ним синю пляшечку король. Поки принц збирався щось сказати, поряд з пляшечкою впала залізна військова рукавичка.

— Завтра зранку на королівській галявині, що у парку за палацом, — призначив місце Зульфікар. Так уже записано у Кодексі Гадрузів: осіб королівської крови не страчують, їх можна вбити тільки під час двобою.

— Цих, — показав король на братове оточення, — до ранку під варту.

Ґвардійці кинулися виконувати (чи не надто ретельно?).

— Принца Азиза відведіть до його апартаментів і подбайте, щоб ніщо не завадило йому до ранку відпочивати.

Коли Азиза вивели, додав:

— Виставити варту в палаці з наших людей. А ви, капітане Да Карро, з вашим загоном негайно заарештуйте та приведіть сюди місцевого купця Месропа.

А Майваною вже поповзли чутки: приїхав молодий король. Начальник порту у паніці підняв усі прапори, що личить піднімати в урочистих випадках: державні та ґеральдичні. Він репетував, називав офіцерів зрадниками, питав їх, як таке могло статися, і з'ясував лише одне: про існування Небесної ескадри ніхто з них нічого ніколи не чув...

— Але ж ви бачили штандарти? — заверещав начальник порту.

— Вони зайшли проти сонця, — знайшли що сказати офіцери. Насправді ж вони просто проґавили приїзд молодого короля, розбещені легким життям, що було тут останніми місяцями.

Незабаром прибіг Да Карро з загоном.

— Де Месроп? — кинув йому назустріч король.

— Ваша величносте, ми не встигли. Прийшли — він ще живий, повітря хапає, як глибоководна акула на палубі, а говорити вже не може. — Да Карро розтулив кулак — на підлогу впали дві знайомі вже Зульфікарові сині пляшечки.

Король хмикнув (невже задоволено?) і наказав капітанові:

— Руки вимий!

Озирнувся молодий правитель — тут минуло дитинство! — і не відчув у душі нічого: його палац у Квінізорайї здався йому набагато милішим та затишнішим. Він зітхнув і вирішив — треба лягати, завтра важкий день.

...У нагрудниках та шоломах, виготовлених, як у всіх Гадрузів, у вигляді панцира черепахи, у важких обладунках, без щитів , з самими мечами, сходилися брати Азиз та Зульфікар, онуки короля Доара Переможця.

Свідки стояли осторонь: Азизів — маршал Еміль Френч, та Зульфікарів — капітан Кер Гирей. Їхня роль була дуже простою: вони не мали права ані втручатися, ані допомагати... Тільки засвідчити, що переможець чесно вбив свого суперника, тобто — власноруч, без жодної допомоги.

Зульфікар глянув в очі братові — той відвів погляд. Азиз помітно нервував, і королеві на мить перехопило серце. Він ще раз глянув у Азизове лице і одразу пригадав інше: постаріле, суворе і скорботне.... Пригадав кістляві пальці, сиве волосся, що його куйовдив морський вітерець... Слабенький димок над королівським кратером...

Переляк додав Азизові сили: він вдарив мечем раз — король відбив, другий — відхилився, третій — відбив знов.

Король стояв у класичній кайванській стійці, і принц Азиз не раз спитав себе: „Невже його не навчили?“

Але Зульфікар захищався традиційно, і потроху старший брат осмілів. Якби він знав, що король старанно імітує Брайтову манеру фехтувати — аби приспати його пильність. Азиз побачив, що король опустив меч досить низько — і наважився: зробив випад і блискавично вдарив Зульфікара зверху. Та той — стрімко — крок вперед і вбік правою ногою, заступив лівою собі за спину, піднявши свою зброю — і лезо Азизового меча провалилося у порожнечу: король був ліворуч, майже за спиною.

„Таки навчили“, — встиг подумати Азиз. Вдаривши, Зульфікар відступив назад і, не опустивши леза, спостерігав, як падає на траву тіло принца Мезумського.

Свідки переконалися, що принц помер, — що поробиш — обов'язкова процедура, хоча хто б там був живий у такій калюжі крови та з перерубаною шиєю? — і сказали обов'язкові слова:

— Правосуддя відбулося.

Король хотів піти, та раптом прислухався: десь там, у місті, не дуже вже й далеко, гули барабани, гупали дружно солдатські чоботи та ревів захоплено натовп.

— Що там? — здивувався король.

Виступив вперед маршал Еміль Френч:

— Ви вже зійшлися в поєдинку з... — замовк, не знаючи, як назвати мерця.

— Нашим колишнім родичем, — підказав король.

— Саме так, ваша величносте, — погодився маршал, — коли прибіг гонець: годину тому до Майвани з флотилією бойових ґалер та великим загоном піхоти прибув адмірал...

Рев натовпу зміцнився. Так зустрічати у Майвані могли лише одного адмірала, і Зульфікар радісно здогадався:

— Устін Блек!

— Устін Блек, — мляво погодився маршал.

— Добре, тоді збирайте Велику державну раду, — наказав король.

...Королівська промова на раді була короткою:

— Панове, представляю вам першого міністра королівства адмірала Устіна Блека!

Шелест пройшов залою.

— А також губернатора Малої Черепахи — маршала Еміля Френча...

Ну, це сприйняли спокійно — колись морського міністра Блека зробили губернатором, то чому тепер не можна — військового?

— Командувача Небесною ескадрою адмірала Гирея...

Цього взагалі ніхто у Майвані не знає...

— А ще хочу повідомити, що погребальна процесія принца Мезумського відпливає з порту на Каракудук рівно опівдні. У мене поки що все. Всі вільні.

Члени державної, Доарової ще, ради з поклонами виходили із зали. Вони ще не знали, що готує їм король Зульфікар.

А той, підхопивши під лікті адміралів Устіна Блека та Кер Гирея, повів їх до своїх покоїв.

— Дякую вашій величності за оцінку моїх старань, — почав було Гирей, але король не дав продовжити і не дозволив вклонятись. Він власноручно налив три чаші доброго вина.

— За нового адмірала! — і випив, не зупиняючись, до останньої краплі.

Моряки змушені були наслідувати його приклад.

— А тепер слухайте мене, друзі мої, — серйозно подивився на обох правитель. — Незабаром до Майвани приїде барон Покль.

— А, це той ядранець, що приїздив до Квінізорайї — пригадав Устін Блек.

— Так, і я прошу вас вирушити з ним до Гасхурну.

Спантеличені, витріщилися адмірали на короля, а той спокійно продовжував:

— У Гасхурні ви просватаєте за мене дочку князя Олола, брата короля Раала, княжну Оло, і привезете її до Майвани.

— Ти здурів: тебе не зрозуміє шляхта та не підтримає військо, — дуже тихо заперечив Устін Блек. — А до того: у вас не буде онуків! Що буде з троном Гадрузів?

— По-перше, я — король! І жоден закон королівства не забороняє мені взяти дружиною ядранку, по-друге, спадкоємцем трону об'явимо Азизового сина Бабура, а краще — його майбутнього сина — і буде наступник трону, а коли я помру — то й король. А, по-третє, ти що, хочеш, щоб я страждав усе життя так, як ти або той барон?

Блек пригнічено мовчав, а Гирей наважився:

— А якщо знайдуться такі, хто захоче, щоб Бабур уже зараз був королем? А проти тебе влаштують змову? Або поставлять перед вибором (те саме військо або Гадрузи): трон чи вона?

— Я молитиму Небо дати мені сили лишитися собою і оберу любов! — твердо сказав король.

— Бабурові тільки три рочки, — сказав старий адмірал, — коли ще у нього будуть сини... Але все це треба тримати у великому секреті. Принаймні, поки не приїхав той барон... А ще краще — поставити всіх перед фактом весілля...

* * *

— Нащо ми так вшановували того прангівського принца? — роздратовано дорік братові принц Олол.

Король Раал спокійно відповів:

— У мене було кілька причин. Ядран поки що достатньо могутній, щоб дати відсіч будь-кому. Але подивися: Небесні народи мають по декілька дітей у родині, а у нас же — одну дитину, в найкращому випадку — двох. У порубіжних з Руттією землях стає все менше ядранців, там повно метисів і рутійців, там майже не говорять ядранською, а все більше — Небесною.

Таке вже давно в Иплі, таке почалося в Оквіллі. Чи не скажуть тамтешні жителі одного дня: більшість тих, хто тут живе — рутійці, і ми не хочемо знати ядранської мови, ядранських законів, ядранських податків? Ядранських шкіл та поліції?

Чи не скажуть вони: віддайте цю землю нам, бо ми тут народилися? А ми не віддамо, бо це одвіку наша земля! І почнеться війна, і втрутиться Руттія, начебто для захисту уроджених рутійців. Тоді буде дуже важливо, щоб Гряда, яка так зміцнилася на нашій пам'яті — останніми десятиліттями, зберігала нейтралітет.

І потім, є пророцтво Мольфарів, яке я почув того дня, як урятувався від Устіна Блека.

— Чому ти маєш вірити Мольфарам? — нервово спитав у короля брат.

— Тому що вони дуже давно живуть у Ядрані, про них згадується у найдавніших наших літописах, можливо, вони живуть тут довше, ніж самі ядранці...

— То що з того? — не зрозумів князь Олол.

— А те, що вони лише двічі за всю історію втручалися у перебіг подій на планеті, і обидва втручання пов'язані так чи так з тим прангом.

— Та що мені до їхніх пророцтв, якщо я не знаю, що мені робити з княжною Оло! Вона сумує і плаче!

— Вона вагітна? — поцікавився король.

— Каже, що ні, — невпевнено відповів братові князь.

Глава 18.

— Церква підтримає тебе, — впевнено сказав Зенон. — Буде законний правонаступник престолу з правлячої династії. Буде мир та торгівля з багатим Ядраном — будуть і контакти між церквами. Наші вірування досить схожі, і нам давно вже треба дещо прочитати у їхніх книгосховищах! Це — незвичний шлюб, але для королівства зовсім не шкідливий. Нічого поганого від нього не буде. Церква підтримає тебе...

— Ми підтримаємо тебе, — сказав єпископ Сардар.

— Бо служителі Небесної церкви та Гадрузи завжди підтримують одні одних, — додав митрополит Алішер.

Інші сановні отці закивали головами.

— Синод уповноважив мене ознайомити тебе з Небесним манускриптом, — повідомив короля Зенон. Було видно, що він останнім часом високо вивищився у церковній ієрархії і є фактично визнаним наступником Сардара.

— Прошу пройти зі мною до сховища.

Король пішов, і Зенон підвів його до суцільної стіни, вставив до щілини між величезними кам'яними брилами золоту пластину складної конфігурації (ключ — здогадався Зульфікар), і частина стіни зрушила з місця, пропустивши їх у невеличку кімнату без вікон.

На постаменті стояла старовинна, з чорного дерева, скринька, а на протилежній від дверей стіні був вибитий якийсь напис рунами. Зенон підняв віко скриньки і присвітив свічкою з сала морського носорога: лише один аркуш лежав на споді.

— Оце — Небесний манускрипт, — вказав поглядом на той аркуш Зенон. — А то, — глянув на стіну — його точна копія. Якого читатимеш?

Зульфікар глянув ще раз у скриню: аркуш і на вигляд був надто старим та ветхим — страшно брати до рук.

— Той, — кивнув головою на стіну.

Зенон закрив скриньку, запалив ще три свічки, що приніс із собою, прилаштувавши їх так, щоб було видно всю стіну:

— Читай.

Король прангів Зульфікар Гадруз почав вдивлятися в інглішські руни. „Організація Об'єднаних планет“, — прочитав.

— Що це? — спитав у каптурника.

— Читай, — жорстко сказав, майже віддав наказ, Зенон.

Король почав читати:

„Організація Об'єднаних планет.

Президія Всесвітнього Уряду.

Указ № 18/375-800.

За відмову від виконання Указу Всесвітнього Уряду № 10/20810734 від 12.03.2395 р. „Про обов'язкову генну корекцію населення“, систематичне та злочинне ухиляння від трансмутації генів аґресії, користуючись правом Верховного арбітражу, наданим Президії відповідно до резолюції Всесвітнього Уряду № 545352 від 24.08.2391 р.,

Засудити

громадян планети Земля числом 2317 осіб ( списки додаються) на довічне заслання без права повернення.

Зважаючи, що кристалічні телепатичні датчики з планети Ядран протягом двох років і восьми місяців не надіслали жодного сиґналу, що свідчить про загибель розумного життя на планеті, встановити засудженим особам, числом 2317(списки додаються), місцем постійного перебування названу планету. Встановити режим підтримки — мінус один (обмеження на технологічний розвиток). Депортацію здійснити негайно.

Голова президії Вольф Вейсон

Віце-голова Георгій Кущ

Секретар Лео Кьорлхет

14 червня …403 р., м. Гаванна , Земля“

Зульфікар вийшов зі сховища, і камінні двері за ним зачинилися.

— Ну, що скажеш? — запитав Зенон.

— ...здоровим чи калікою,

славним чи осоромленим —

дай мені

залишитися собою! —

словами молитви відповів король. Він повернувся і тихо пішов, юний красень зі скорботною мудрістю в очах.

* * *

Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.


Сказання друге. Бурштинові очі

А поки ви десь – тут вулкани ревуть,

Мольфар насуває вже хмари.

Матта1

Розділ 1.

Темне небо над Королівством Гряди. Не видно вдень сонця, а вночі – зірок: густий дим аж до обрію. Північно-східний вітерець несе його разом із вулканічними газами, притрушуючи попелом океан, острови та міста прангів.

Скільки око йме - водний простір, укритий уламками пемзи; вони пливуть за вітром, а прибій підхоплює їх і кидає у скелясті береги островів Собачої Голови, Великої і Малої Черепахи.

Три дні тому, на другий день цього лиха, кількома човнами припливли до Майвани перелякані нечисленні мешканці острова Каракудук. Без ладу і складу переповідали вони, як цілий тиждень гугоніла гора П'ять Димів, бурчали, буркотіли, бубоніли усі п'ять її кратерів, як дрижав усім тілом, неначе у лихоманці, острів, як деренчали шибки та сипався тиньк у їхніх халупах, а вони думали – минеться і творили молитви Небу.

А потім, наприкінці сьомої доби, рівно опівночі, найбільше жерло – кратер Гадрузів – викинуло у самісіньке небо сяючий розпечений струмінь газу, за ним – другий і третій, вулкан загарчав, заворушився, піднявся, заревів і вибухнув, розірваний навпіл страшною підземною силою. Він плював у небо жаркою лавою, і та падала на схили і повзла до океану повільно, але невідворотно, випалюючи усе на своєму шляху. Перелякані остров'яни поспіхом посідали до човнів, кидаючи напризволяще житло, збіжжя та худобу, і, квапливо веслуючи, направляли свої судна у бік столиці.

Чому вони не пливли на ближні острови – Собачу Голову чи Малу Черепаху – або, ще краще, на Кайвану, яка стоїть трохи осторонь, і на неї навіть дим і газ не йдуть – біженці і самі не знали.

А вулкан потрясав острів, і величезні хвилі котилися від нього океаном до руттійських та атріанських берегів.

У столиці держави місті Майвані, у тронній залі королівського палацу яскраво горіли свічки із сала морського носорога, розганяючи незвичайні полуденні сутінки.

Король Зульфікар Гадруз та королева Оло зібрали усіх відомих у столиці вчених, книжників, звіздарів, астрологів, священиків, віщунів, провидців та пророків. Тут же перший міністр адмірал Устін Блек, морський міністр адмірал Кер Гирей і начальник таємної поліції радник Едвард Фортунато.

Король висадив без чину по лавах уздовж стін усіх прибулих (тільки Устін Блек посів звичайне своє місце – найближче до короля з правого боку), повів боровою – дужі гвардійці зачинили величезні важкі, з кайванського дубу, двері і стали ззовні на варті.

Впала тиша – аж чутно, як у пломені ґноти свічок тріщать.

— Ви усі бачите, вельможне панство, - почав неголосно Зульфікар, - що відбувається. Нам важливо визначити своє ставлення до подій на острові Каракудук, тому хай кожен скаже прямо, як думає: що віщують нам ці знаки? – і правитель Гряди долонею вказав на темне небо за вікном.

Тріщать свічки, хитається нетривке їх полум'я. Сидять розумники та мудрагелі, знавці та шарлатани, втаємничені та махлярі-дурисвіти – мовчать та підлогу зосереджено розглядають.

Адмірал Устін Блек на правах першого міністра почав:

— Ніякий це не знак. Я розміняв уже сьомий десяток і бачив принаймні чотири виверження. Коли мені було вісім років, на острові Тюрбан раптово вибухнув вулкан Принда і засипав попелом містечко Лейла-Валейла разом з усіма його мешканцями. Потім, того року, коли я їздив із королем Доаром Третім по гармати до Фатії, було виверження того ж таки вулкану П'ять Димів. Тоді лава випалила увесь північний схил гори, і кратер збільшився удвічі...

— Ми з тобою однолітки, адмірале, - заскрипів раптом, перебиваючи Устіна Блека, єпископ Сардар. – І я нагадаю тобі, що сталося за рік по тому: була велика війна з Ядраном. Тоді, як і тепер, вибухнув саме цей кратер, от тільки дим та попіл того разу не сягали Майвани. Коли вивергається будь-який вулкан на Гряді, то - ніякий не знак , але коли вибухає кратер Гадрузів – це знак і це попередження!

— Дійсно так, – погодився перший міністр. – була велика війна з Ядраном. І у битві під Майваною ми потопили увесь їхній флот, дивом урятувався єдиний вітрильник, на якому тікав король Раал. До речі, я бачився з ним минулого року у Гасхурні, коли очолював посольство Королівства Гряди, і тепер не жалкую, що він лишився живий, а тільки дивуюся, з якої дрібниці почалася та війна...

— Я не знаю, знак це чи кара, - подав голос митрополит Алішер. – тільки – нечувані речі сталися протягом року у королівстві...

— Що ти маєш на увазі? – примружився, як кугуар перед кидком, каптурник Зенон.

— Ніколи, по-перше, за усі віки, скільки сягає пам'ять наших літописів, не втрачали пранги Меча Гадрузів, - загнув палець церковник.

— Ми його одразу ж повернули назад, - палко заперечив Зенон.

— По-друге, ніколи, - продовжував Алішер, наче і не чув каптурника, - Гадрузи не вбивали одне одного, а тут – аж двоє: син отруїв батька і за кілька днів по тому був зарубаний братом...

— Не зарубаний, а покараний правосуддям Неба під час чесного поєдинку! - вигукнув з місця Гирей.

А король насупився і наставив важкий погляд просто в лице митрополитові.

Той же своє веде: третього пальця загинає:

— І, до того, ніколи ще на королівському троні не сиділа навіть іноземка, а тепер сидить чужинка, більше того – інородка, ядранка!

— Чи не ти, святоше, давав згоду на цей шлюб? – загримів. підхопившись, адмірал Устін Блек. – Хіба не ти казав, що Небесна церква підтримає короля?

Королева щосили здавила поруччя трону, намагаючись втримати почуття (аж тонкі пальці побіліли), але прекрасні нетутешні її очі заповнили непрохані сльози. Зульфікарове лице поволі наливалося кров'ю.

Єпископ Сардар зіщулився, опустив очі долу і напружено вивчав носок свого чобота.

— Я і тепер підтримую короля, - твердо заявив Алішер.

— Чим же ти його підтримуєш? Тим, що перекручуєш факти та виголошуєш брехню? – кинув з лави каптурник Зенон.

— Тим, що виконую його наказ, - стукнув у кам'яну підлогу патерицею Алішер. – Тим, що кажу, як думаю!

Він підвівся і підняв над головою свою різьблену митрополичу палицю:

— Невже ти заперечуватимеш, Зеноне, що між цим кратером та долею Гадрузів є надприродний, незбагненний, таємничий зв'язок?

З піднесеною рукою він застиг, тримаючи паузу.

— Ти закінчив? – безпристрасно спитав король, і, поки митрополит розмірковував, що відповісти, додав. – Дякую. Можеш сідати. А що думаєш ти, майстре Баграте?

У чорній мантії, з виголеною до блиску головою, підвівся Великий Магістр Майванської Ученої Гільдії майстер Баграт:

— Нам достеменно невідома природа виверження вулканів. Судячи з того, що розповідають очевидці, у надрах вулкану П'ять Димів накопичилася величезна кількість розпеченого газу. І , коли сила його тиску перебільшила силу опору каменю, гора вибухнула. Газ, що піднімається з глибини, виштовхує поперед себе величезні маси розпеченої лави...

— Скільки це триватиме і чим загрожує? – перервав його Устін Блек.

— Наші дослідження, на превеликий жаль, не дають поки що можливості прогнозувати ані період виверження, ані час його початку і закінчення. Так само не можемо ми передбачити усі наслідки...

— Ви вже десять віків товчете одні і ті самі досліди, - єхидно проскрипів єпископ Сардар. – І завжди вам, ученим, нічого достеменно не відомо.

„Нащо він це каже?“ - промайнуло у Зульфікара. – він же втаємничений, на відміну від Баграта; він читав Небесний Манускрипт і відає, що Небом поставлено межу знань, якої нам не дано подолати“.

А біскуп продовжує огидне скрипіння:

— І завжди ви, розумники у мантіях, припускаєте та сумніваєтеся...

— Зате ти, Сардаре, не сумнівався – мало не коронував вбивцю! - вперіщив промовця реплікою Устін Блек. - А твій поплічник, - вузлуватим пальцем адмірал тицьну у бік митрополита, - дорікає королеві, що він покарав злочинця за Кодексом Гадрузів попри те, що тим негідником виявився його рідний брат!

— Ганьба тобі, адмірале! І не соромно принижувати святу церкву? – чистим уже та міцним голосом дорік Сардар. Його маленькі сухі очі заграли недобрими вогниками.

— Ти не ототожнюй, Сардаре, Небесну церкву та деяких двоєдушних церковників, не плутай святе та лукаве! – вулканом вибухнув каптурник Зенон. – Синод хотів торгівлі з Ядраном – подивись же, скільки тепер ядранських торгових суден у порту! Ти мріяв хоч одним оком зазирнути до ядранських літописів – так чи не тобі привіз барон Покль вісім здоровенних скринь з пергаментами? Ти печешся про майбутнє династії? То хіба небіж короля принц Бабур – не Гадруз? Чи ти гадаєш, що у палаці не відають, як ви з Алішером натякаєте не проповідях у Соборі, що короля у Ядрані обпоїли приворотним зіллям та присушили до ядранки чарами?

Сардар закляк: він і справді бовкнув навесні щось подібне зопалу, викриваючи єресі відступників – чаклунів з Арпаду.

— Це вже схоже на змову з метою бунту, - зловісно встромив у єпископа холодний погляд Едвард Фортунато.

За усе життя старий Сардар не боявся нікого, крім короля Доара ІІІ Переможця, Зульфікарового діда. Хіба що останнім часом остерігався каптурника Зенона. Але цей Едвард породжував у ньому нестримний жах, лякав більше, ніж кайвнський алігатор –тамтешніх рибалок і ловців перлів.

Лише рік тому вивищів король командира портових жандармів з Квінізорайї аж до начальника таємної поліції королівства, і за рік Фортунато оплутав сіткою своїх шпигунів мало не усю державу. Його очі і вуха були сюди: на кораблях і майстернях, у казармах і палацах. А тепер виявляється – і у соборах.

Весь цей рік Зульфікар усував з усіх важливих посад батькових вельмож, замінюючи їх своїми молодими друзями, і весь рік старі сановники бігали до Едварда – доносити один на одного, - сподіваючись на захист і покровительство. Тільки маршал Еміль Френч нікого ні про о не просив: поїхав на губернаторське, колишнє Блекове, місце.

А Фортунато зіштовхував лобами губернаторів і міністрів, адміралів та камергерів. Нацьковував одних на других, підбурював. Використовував надані ними відомості.

Хитро діяв і перший міністр адмірал Устін Блек: спочатку відрядив до Ядрану каравани купецьких суден з місцевими товарами: хасілойською вовною, майванськими перлами, вином з Мезуми та Ель-Кайри, кайванською горілкою, мідним посудом з Квінізорайї... Незабаром торгівці повернулися, і, задоволені ґешефтом, почали швидко завантажувати трюми знов.

Потім у портах гряди з'явилися і ядранці з дешевими перґаментами з Иплу, з невагомим шовком з Оківлли, з гасхурнською парусиною, не гіршою за матхонську, але значно дешевшою. Старі люди поставилися до чужинців підозріло та невдоволено, а молодь, за життя якої не було жодної війни з Ядраном, підсміювалася і охоче купляла заморські недорогі товари. Ядранські модні чоботи, доступитись до яких ще рік тому могли лише дуже заможні люди, тепер були на кожному другому.

Вигідно продавати свої надлишки та дешево купувати те, чого не маєш – кого не задовольнить така торгівля? Кульгавий Мемед з Ель-Брадо ризикнув і вивіз до Гасхурну цілий корабель плетених рибальських светрів, а тепер возив їх аж трьома кораблями, бо виявилося, що у південному Ядрані теж буває холодна пора, – коли у прангів літо, - а светри продавалися швидко та з чималим зиском.

А коли пранги звикли до ядранців і переконалися у вигодах від миру і торгівлі з ними, Устін Блек оголосив про скоре весілля короля з ядранською принцесою. Посполиті поставилися до новини байдуже, а шляхта та бояри по палацах і замках пошепки осудливо обговорювали це рішення: діти від такого шлюбу будуть метисами, а метиси завжди бездітні.

Зульфікар позакривав злостивцям роти, видавши указ, за яким у випадку відсутності у нього онуків престол могли успадковувати нащадки принца Бабура Гадруза, його небожа.

Особливо затятих заспокоїв Едвард Фортунато, а графа Ель-Брадо, який заявив, що не буде присягати на вірність ядранці і не служитиме такому королівському подружжю, того ж дня заарештували жандарми, а назавтра вже, позбавлений усіх нагород, плив він бойовою галерою до Кайвани – на довічне заслання.

Пересуди припинилися, шляхта принишкла...

Тріщать гноти у хиткому полум'ї свічок. Мовчить король – мовчать і радники. Насупився Алішер, губи у нитку стулив. Незворушна сидить королева, дивиться просто перед собою прекрасними бурштиновими очима. Устін Блек спідлоба сановних чорноризців недовірливо розглядає. Гострими поглядами стріляє по гостях головний шпигун держави.

— То що мовчите, панове? – нетерпляче забарабанив по поруччю трону король. – Може, справді, причина усіх бід - чари?

Із жезлом - бивнем морського носорога з граненим оксамитовим набалдашником - підвівся Великий маг Ордену Білої Зірки, звіздар і чаклун майстер Арслан. Долонею лівої руки виписав він величезне коло, прохромив удавану цю ціль різким штурханом жезлу, схопив щось із повітря, завмер, прислухаючись до наявного у жмені, обережно розкрив долоню і упевнено заявив:

— На королівське подружжя чарами не впливали.

— Ти переконаний? - підхопився Зенон.

— Абсолютно. І приворотним зіллям не поїли.

— Чим ти можеш це довести? – не вгамовувався священик.

— Нічим. Просто знаю і край.

Зенон хотів сказати щось уїдливе, але Великий Маг жестом зупинив його.

— От рік тому я ж не був у Гасхурні, а знаю, що там, а саме, у Палаці гостей короля, з тобою у перший же вечір трапилася одна подія, згадки про яку тобі все ще небайдужі...

Зенон відвів очі.

Король згадав той вечір, простору залу, ядранських сопілкарів на балкончику, їхню першу з Оло зустріч, і майже реально відчув, як притискалася тоді вона гарячим стегном до нього, накрив її долоньку своєю і стиха промовив:

— А для нас ці згадки дорогоцінні... Цікаво, а що ж таке робив тієї ночі Зенон?

— Оце вже справді загадка, - повернулася до нього попри етикет іронічна королева. –Упевнена: те саме, що і ми...

Зульфікар пригадав, як загравала тоді до каптурника якась молода ядранка, Гиреєве пророцтво з цього приводу – „не встоїть“, їхню першу з Оло гарячу ніч із цікавістю подивився на Зенона.

— Ну, а з вулканом не чарами, бува, скоїли таке? – поцікавився тим часом у чаклуна Устін Блек.

— Я не виключаю такої можливості, хоча і не знаю нікого, хто був би на це здатний, - відповів адміралові Арслан. – Стара Зарра Пьорпл з Кайвани може нагнати хмари, я – пролити з них дощ, єретики з Арпаду, що у Південних морях, викликають чарами громовицю... Подейкують, десь у Руттії: чи то у Глоссії, а, може, у Порт-Рутті – є чаклун, який приборкує шторм...

Книжники, віщуни та маги заворушилися, загомоніли між собою, залом зашелестіло ім'я: „Ардаліон – Ардаліон - Ардаліон“...

Великий Маг криво посміхнувся, гмикнув і повів далі:

— Дійсно, кажуть, що звуть його Ардаліоном. Про нього усі чули – ніхто не бачив. Усі пліткують – особисто ніхто не знайомий. Про його силу ходять легенди. Може, і сам він – легенда, міф, якими повниться Терра? Бо якби така людина була – я би, скоріше за усе, знав. Просто знав, - і Арслан кинув іронічний погляд на каптурника.

— То, скоріш за усе, - не чари? – сварливо перепитав перший міністр.

Чаклун цокнув язиком і похитав головою:

— Навіть усім разом: Заррі, мені, відступникам з Арпаду і Ардаліонові, якщо він існує, нам таке – роздерти вулкан – не до снаги. Силами, підвладними людині, такого не зробити!

А щодо питання, яке є темою нашого зібрання, можу сказати. Не знаю, чи є знаком вибух вулкану П'ять Димів; на мій погляд – ніякий це не знак, а наслідок. Може, і справді, діють невідомі нам чари, але не виключено, що, як казав великий Магістр, - Арслан вклонився майстрові Баграту, - просто гору газами та лавою розперло.

Але одне я знаю точно: зірки не віщують загибелі ані королівству, ані династії. Інтриги, зради, змови – будуть. Можливо, що і війна.

Настануть великі зміни, а з ними – колеги підтвердять – прийде нечуваний розквіт торгівлі, ремесел і, як не дивно, пане єпископе, наук!

Арсланові колеги: звіздарі та провидці, астрологи та віщуни, книжники та пророки один перед одним заповзялися підтверджувати – голосно і начебто впевнено.


Розділ 2.

Байстрюк адмірала Устіна Блека кримінальний засланець Алекс Блек у містечку Мун на острові Кайвана не бідував. Утримання у двадцять п'ять золотих монет щомісяця (суму визначив особисто король) достатньо, щоб не бідувати навіть і у Майвані. П'ятдесят срібних кондорів, які із своїх статків додавав адмірал, робили Апекса заможним і незалежним.

Вдягнений шляхтичем середньої руки, вештався він містом. Прісна нудьга оселилася у столиці острова Кайвана. Як гучно сказано – столиця! Бувалий у бувальцях моряк, Алекс Блек бачив справжні столиці: Партерен, Ізерлон, Гасхурн, Майвану... А місто Мун – глухий застум. Тільки й того, що мешкає тут губернатор. Його дім – єдина пристойна будівля на острові, але назвати двоповерховий невеличкий будинок палацом, як, наприклад, у Квінізорайї, навіть у кайванців язик не повертається. Знайшли слово – „резиденція“ і радіють, як діти. На усю цю „столицю“ - два шинки і таверна. Ще є пошта та, звісно, поліція. І, як годиться, собор. У таверні та шинках молодого Блека знали добре – завсідник, щоденний гість. На пошті він отримував гроші та книжки від старого адмірала. У поліції – відмічався по п'ятницях. До собору ж не заходив жодного разу. Серед адміралових книжок відбирав він посібники з судоводіння, штурманської справи та будування суден, бо це його дійсно цікавило. Усі інші він складав на купу у кутку своєї кімнати - гора вийшла вже чималенька!

Нудне, нецікаве, паскудне життя на Кайвані! Раз на тиждень – базар. Бідненький, точніше – скудний. А як може бути інакше, якщо майже усі мешканці острова влітку ловлять рибу та перли, а у холодну пору – плетуть светри?

Чотири винокурні женуть діжками удень і вночі міцну місцеву горілку, а купці розвозять її по усій Террі. У кайванської горілки один справжній конкурент – сільбертальський ром, від неї - величезні надходження до казни. Та що з того кайванцям, винокурні ж належать короні...

Усі у Муні звуть Алекса як шляхетного – „майстер“, і місцеве панство, темне та необізнане, радо прийняло його до свого кола. Алексові і добре: серед цих людей з їхньою просторічною говіркою та спрощеними поглядами на життя він, донедавна простий моряк, не відчував себе невихованим невігласом. Його брутальні жарти вважалися тут дотепними, примітивна мова – нормальною, гучний голос – мужнім, громове реготання – веселим сміхом. Він їв як вони – руками, розмовляв за столом з набитим ротом, плямкав, викладав лікті на скатертину – своя людина.

А от витончений та освічений граф Ель-Брадо не припав тут до душі нікому: зарозумілий – вирішила кайванська шляхта, і він разом із лакеєм та кількома мисливцями майже весь час проводив на полюваннях – на качку, на вепра. навіть, казали, на кайванського алігатора. Вдома він бував рідко: щось читав та писав, майже нікуди не виходячи.

Одного разу, вештаючись містом, Алекс вийшов до будинку старої Зарри Пьорпл – знахарки, провидиці і чаклунки. Тубільці без гострої потреби (зуби заговорити, зілля від застуди взяти, звих вправити) до неї не ходили, намагаючись обминути її житло десятою дорогою.

Розповідали, що років сорок тому юна ще Зарра навела порчу на красуню Наїлю за вродливця-рибалку, що його буцімто відбила та у Зарри.

І багатьом же подобалася Наїля – а ніхто заміж не взяв. Змарніла її врода, зіпсувався характер. Утратила вона залицяльників, розгубила друзів. Зустрічаючи її у місті – висохлу, неохайну, сиву, одиноку та сварливу, - городяни відводили очі і молили Небо відвести від них гнів Зарри.

Побоюються її люди, ой, побоюються! А от Алекс, син Лотти із Люнни та Алекса Блека, не злякався – підійшов до дверей і рішуче постукав.

Ні думано ні гадано двері відчинив граф Ель-Брадо. Він анітрохи не здивувався, відступив на крок, пропускаючи гостя до помешкання, приязно усміхнувся і подав руку як рівному:

— Доброго дня, майстре Алексе!

* * *

У легкій мідній кірасі, брудних чоботах, густо притрушених пилом, темний лицем, тримаючи пом'ятого шишака у лівій руці, барон Заб пройшов залою і впав на коліно перед базальтовим троном, на якому велично сидів король десяти королів, верховний правитель Ядрану Раал П'ятий. Мовчали вельможні та високородні, що оточили трон, у рот води набрали чиновні та шляхетні, що тіснилися у залі, принишкли заможні посполиті, що несміливо тулилися до стни під самими дверима.

Схиливши чоло, чекав барон. Брат короля, перший міністр держави князь Олол перервав тривожне мовчання:

— Прошу пана барона піднятися!

Заб звівся.

— Розповідай. – рівним безбарвним голосом наказав король.

— Ваша величносте, новина уже погана, не приховуючи хвилювання, повідомив Заб. – Руттія почала війну. Стрілецькі полки разом із атріанськими мерсенерами взяли Ипл та просуваються на Оквіллу. Руттійський флот блокує усе північно-західне узбережжя.

— Чому з Иплу не прилетів жоден голуб? – вдихнув король.

— В них було все підстроєне: уночі згоріли усі голубники разом із голубами, зранку почалися заворушення у руттійській громаді Ипла, опівдні – зіткнення з поліцією, вдень вони налаштували барикади у руттійських кварталах і поголовно усі озброїлися. Вдень вони спробували захопити Східну браму, але були відбиті легіонерами, а вночі просто проломили стіну і пустили мерсенерів до міста.

У порту з'явилися руттійські фреґати і почали бомбардувати берегові укріплення. У місті вже точилися вуличні бої, а стрільці напосіли на Східну браму. У нас було всього дві когорти, ми билися, як тільки могли, та їх було видимо-невидимо. На світанку Ипл опинився в руках ворога, а ми закріпилися у південному форту і трималися ще дві доби, а навкруги буяли пожежі, грабунки, різанина і плюндрування. Ми відбивали атаки стрільців, а місцеві руттійці разом із мерсенерами грабували ядранські квартали.

На четверту добу ми підземним ходом вийшли з форту за їхніми спинами. У ворога не було часу розвертати націлені на порожній форт гармати; змітаючи патрулі з новоствореної місцевої міліції, огризаючись залпами на стрільців, що напосіли на ар'єрґард, через східну браму, розбиту самими ж руттійцями, через передмістя з боєм вирвалися до Оквільських лісів. Шлях на Оквіллу виявився перекритим частинами мерсенерів, забутими тропами за дві доби дісталися ми до Зеленого хребта, перейшли його через Косулячий перевал, а ще за день добрели до Трьох Мостів.

У цьому містечку навіть пошти немає, а єдиний аматор-голубар помер що десять років тому. Три поліціянти там усього, а бургомістр старий - ледве ноги волочить, на вухо тугенький, благенький – ще до прильоту вогняних птахів кебета у нього до гори дригом стала. Було колись три мости у місті – тепер останній розвалюється. Три Мости тепер диліжанс новим трактом обминає – от і занепало місто.

Раал мовчав, погойдуючи у руці державу у вигляді сонця, оповитого змієм. Очі кольору світлого пива безпристрасно розглядали барона.

Заб заспішив:

— У Трьох Мостах розквартирувалися залишки військ, а я верхи домчав до Ерли, звідти пустив голубів, винайняв найшвидшу річну галеру і приплив до вашої величності.

— Твій голуб з Ерли долетів і листа я отримав. Там нічого не пишеться про долю барона Ипла.

— Я нічого не знаю. У мене під Иплом маєток, а у самому Иплі – будинок...був, – задрижав голос барона Заба. – Коли усе почалося, я кинув його напризволяще і пробився з охороною до казарм другої когорти, а коли вбили їхнього капітана – перебрав командування когортою на себе.

Раал коротким жестом дав баронові знати, що розмову закінчено, і звернувся до князя Олола:

— Негайно розіслати голубів усім баронам, підняти Залізні легіони і флот. Ми вдаримо одночасно: з суші по армії вторгнення, а з моря – по кораблях.

... Адмірал Кер Гирей з жалем згадував свою квартиру у Квінізорайї: затишна та мила серцю Це було його перше власне житло. Не винайняте, орендоване – своє! Яке вони з Едвардом купили колись у корчмаря Рауха Вергера, добре натиснувши на нього, бо той пручався –„не продам“. Як потім з'ясувалося, Гирей переплатив кругленьку суму. Проте, не шкодував, хоча тоді у нього, простого каптана королівського флоту, зайвих грошиків не водилося...

А потім там з'явилася Ханна, докорінно змінивши капітанове помешкання. Коли по дахах шарудів дощ, вони запалювали дрова у каміні, підтягували широке старовинне крісло ближче до вогню, Гирей сідав, а Ханна вмощувалася у нього на колінах. Цілувалися, пили вино (найчастіше – „ночі Ель-Кайри“), мріяли. А потім любили одне одного до нестями на широкому ліжку, вкритому шкурою матхонського лева. Шепотів щось пломінь, вторив йому Гирей, стиха говорячи коханій пристрасні слова.

Тепер Гирей не капітан – адмірал, морський міністр королівства. У нього величезний будинок, майже палац, у Майвані, там усюди сновигають, бігають, шастають, вештаються (коли Ханна не бачить) якісь слуги, лакеї, куховарки. У передпокоях товчуться охоронці, кучери муфлонів (у них із Ханною виїзди різні), ще якісь люди.

Справ у адмірала - без міри. Королівство Гряди – морська держава, а пранги – народ мореплавців. Суден у них – ліку нема. А ще порти, берегові укріплення, верфі...

За морським відомством чотири великі ливарні – гармати відливають, і одна невеличка – виготовляє корабельні дзвони. А Гирей до того закладає новітні фреґати – такі, як „Світанкова зоря“. Вже спущені на воду три: „Вогняний птах“, „Небесна колісниця“ і „Доар Переможець“. А на стапелях – аж вісімнадцять: „Властитель вітрів“, „Пломінь небес“, „Громовержець“, „Хасілойя“, „Алігатор“ (інші без імен ще).

Плетуть линви та канати у Хасілойї; здоровенними бухтами закупають їх Гиреєві люди, прискіпливо перевіряючи кожен лікоть. Корабельні гармати для нових фреґатів Гирей перевіряє власноруч: залізним прутом обстукує, прислухається, як дзвенить та співає метал, і – платить. Одного разу було, примусив майстра спочатку з тієї гармати вистрілити: не сподобався йому, бач, голос, яким відгукнулася бронза люфи на його вистукування.

— Звідки ти знаєш? – здивувався король.

— Про перевірку гармат на звук? – гмикнув Гирей. – Усі військові знають.

— Так робив мій дід, коли купляв гармати у Партерені, - повідомив Зульфікар. Мені Блек розповідав.

— А мені – мій батько. Він саме тоді був у Блека другим помічником на „Морському носорогу“.

Король кинув погляд на велетенський стіл, що займав майже половину Гирлового кабінету: морські карти, документи, рапорти командувачів ескадр, гусячі пера, чорнильниці, якісь дивні лінійки – багато чого, та усе розкладене к порядку, найпотрібніше завжди під рукою.

— Що доносять з Каракудука? – поцікавився. Тиждень тому Гирей відрядив туди кліпер „Морська ворона“ з майстром Багратом на борту, давши йому у розпорядження власного голубаря з десятьма клітками птахів, і тепер щодня отримував докладні повідомлення.

— Виверження майже припинилося: вулкан димить, буркотить, та лава з жерла на йде. Тепер на горі П'ять Димів один кратер і острів начебто трішки піднявся з води і став більшим. Як не дивно, усі кинуті селища вціліли: худоба вільно гуляє по вулицях та пасеться на городах та у садках.

— Ти диви, - плеснув у долоні король. – Виходить, даремно вони тікали?

„Вони“ - це мешканці острова, які, осівши у багатій Майвані, заспокоїлися і вже не помишляли про повернення.

— А ще прилетів голуб з Глоссії, а кордонах Руттії та Ядрану неспокійно. Якісь сутички, достеменно поки що невідомо.

— Через нашу торгівлю з Ядраном Руттія втрачає величезні прибутки від парусини, - зробив жест, наче зважує гаманця, Зульфікар.

— Усі війни заради грошей, - бовкнув Гирей. –Імператор Руттії Борвальд розлючений збитками і погрожує блокувати торгові шляхи на Ядран. Він ладний розпочати з Раалом війну та дорікає Гряді у зраді справи Небесних народів заради ґешефтів з інородцями. Він репетує на весь палац, що раніше правителі Небесних народів усі разом билися проти нелюдей, а тепер почали одружуватися з їхніми принцесами...

— Пішов він під три чорти! – вилаявся король. – Не йому наказувати, з ким мені одружуватись. А він не пам'ятає, які ціни він встановив на свої товари? Скільки віків Руттія практично грабувала Гряду, користуючись тим, що майже ніде, крім Руттії та Ядрану, бавовна не росте? Що найкращі корабельні ліси - також у Руттії та в Ядрані? Ми воювали з Ядраном, віддаючи останні кошти за руттійські поставки, а вони жирували! Хай везе товари за ядранськими цінами! Йому не вигідно? Та ж прангам вигідно торгувати з Ядраном – і я торгуватиму! А буде потреба – кожен купецький караван супроводжуватимуть військові кораблі! Ач, згадав: усі разом билися проти Ядрану! Коли Раал почав війну з дідом, Борвальд - що, прийшов прангам на допомогу? Ні, він після нашої перемоги під Майваною запропонував Раалові свої послуги миротворця, зажадавши кругленької суми! Вигадав: битись разом! Я обіцяв Раалові не воювати проти Ядрану.

— Обіцяв – не воюй, - спокійно усміхнувся молодий адмірал. –Що тобі Руттія? Союзів з нею ти не укладав, торгівля –собі дорожча: та де це чувано – за лікоть парусини віддай лікоть найліпшої у світі вовни? Та у тебе дружина – ядранка, родичка їхнього короля! Тобі мир з ним вигідніше! Скажи Борвальдові: я не втручаюся в твої стосунки з Ядраном, а ти не втручайся в мої, та й край!

— Ви з його ясновельможністю Устіном Блеком не змовилися? Годину тому він радив мені те саме.

— Він також знає про прикордонні конфлікти ? – зацікавився Гирей.

—Знає. Каже, у нього свої джерела, - невесело посміхнувся король.

Дивак та оригінал, старий майванський кат Алонсо Цугцвангер, вийшовши, нарешті, два роки тому у відставку, переїхав на Кайвану і оселився у місті Мун, у самісінькому центрі, навпроти резиденції губернатора. Улюбленою його справою стало пити знану кайванську горілку із засланими покидьками та шибайголовами, якимось дивом врятувавшими свої шиї від його сокири. Ще, переважно холодними зимовими вечорами, він залюбки читав примхливі, чудернацькі, химерні, вигадливі прозові оповідки ядранця Ондра. Той, ще не так давно – блискучий поет, вигадував небилиці про своїх героїв, нарікаючи їх дивними іменами, схожими на імена, поширені серед Небесних народів. Його романи „Матхоніада“, „Чи втопився Герундіо?“, „Тузінь ободів“ були, на погляд Алонсо, схожі на реальне життя не більше, ніж його сокира на славнозвісний меч Гадрузів.

„Невже це його перший роман – „Канікули“ - вразив колись усю Терру?“ - дивувався кат-пенсіонер. Але було це вже п'ятнадцять років тому. Начебто і не змінився Ондр: вишукане мереживо добірних слів, майстерне плетіння яскравих думок, натяки, ескапади, екскурси...

І кожного разу ловив себе Алонсо на легкому розчаруванні: здавалося йому – знов захопився, загрався Ондр, насолоджуючись своєю філігранною майстерністю, знов показав неймовірну техніку і випустив щось непомітне, та аж надто важливе. „Канікули“ Алонсо визначав словосполученням – „практично геніально“, інші книжки – молодіжним модним слівцем – „прикольно“.

Віднедавна ще одне захоплення з'явилося у Алонсо – полювання на кайванського алігатора. Восени, нагулявши тіла, з новим потомством відпливали кровожерливі тварюки від острова - на зимівлю у тепле Руттійське море. Тікали з їхньої дороги акули, ушивалися кашалоти та спрути. Тільки морський носоріг, погрозливо ревучи, не поступався дорогою навіть найбільшим самцям, і ті, знаючи силу його бивня, передбачливо обминали велетня стороню.

Саме тоді, восени, і полюють на кайванського алігатора, виключно на самців. Самиць не б'ють: навіть лишившись без господаря, вони негайно пристануть до якогось гарему і навесні будуть знов з приплодом.

Головне – відбити гарем від стада, а потім – виманити самця подалі від гарему. Плаває кайванський алігатор прудко, тому потрібний швидкісний човен, спритні веслувальники, могутній гострозорий гарпунер та пара – трійка вправних сокироносців на випадок, якщо гарпун тільки поранить тварюку, і та, від люті та болю втративши бодай найменший острах, атакує мисливське судно. Отут вже Алонсо не знав собі рівних: сокирою на довгому держаку (ще тою, майванською) бив хижака проміж очей – завжди точно і завжди на смерть. Можна, звичайно, з безпечної відстані вразити рептилію у голову з партеренського мушкета – його кругла куля грот-щоглу навиліт прошиває. Руттійські промисловики, що полюють на матхонського лева, так і роблять – стрелять в око і знімають шкіру. Та Алонсо ж любив мистецтво!

Відбивши від величезного стада гарем з могутнім самцем (справжнє чудовисько!) колишній кат раптом побачив неподалік здоровенний, як у Морських Мольфарів, човен у якому на повний зріст із гарпуном у руці стояв граф Ель-Брадо. Поряд із ним. у лівреї графових кольорів, рум'яний здоровань із величезною руттійською алебардою сторожко мружився у бік у бік чималого, рідкого оксамитового кольору, звіра. Граф зробив широкий стрімкий рух, югнув гарпун і устромився у дичину – точно у те місце, куди завжди бив сокирою досвідчений Алонсо. Тварина вигнулась та обм'якла. Рум'яний розчаровано опустив зброю, випростався, і Алонсо здивовано упізнав свого молодшого брата Теодора.

Гарем забитого самця кинувся під захист велетня. Той задоволено забулькав носом, приймаючи поповнення, потім коротко, але уважно глянув на мисливців маленькими жовтуватими очима, наче запам'ятовував, і одним маневром вивів свою майже подвоєну родину з небезпечного становища до середини стада. Туди хіба що недоумкуватий полізе: самці неодмінно гуртом нападуть на човен, а самиці триматимуться осторонь лише до тих пір, поки човен не перекинеться, а потім рватимуть жертв ще охочіше.

—Тьху, - спересердя плюнув за борт Алонсо.

— Не плюй у море – прикмета погана, - зауважив кормчий, висякав сизого носа на палубу, утерся широкою, з брудними нігтями, долонею і приязно усміхнувся:

— Не можна плювати на те, що тебе годує. Ти ж, приміром, на свою сокиру не плював...

Відставний кат з любов'ю попестив руків'я сокири:

— Не плював.

Вони швидко наздоганяли графову ладдю – на буксирі ж у неї чимала туша забитого звіра.

— Теодоре! - гукнув Алонсо.

— Це ти? – упізнав, придивляючись, брат. – Давно не бачилися.

— Років із двадцять, - прикинув Алонсо. Він пам'ятав брата двадцятирічним парубком, тепер він – міцний чолов'яга. Давно-таки...

— Я мешкаю у зеленому будинку навпроти резиденції, якщо хочеш – заходь.

— А, може, ви до нас? – раптом розквітнув усмішкою мовчазний до того граф.

— Можна, - погодився кат. Його човен, не обтяжений здобиччю, легко обходив графове суденце. - Можна, чого ж, знов повторив він, поцокав нігтем по лезу сокири, гмикнув і озирнувся: чи не останнє цього року стадо кайванських алігаторів - величезне, вгодоване – віддалялося, прямуючи на південний захід, у бік бажаного теплого моря.

Він набрав повний рот слини і вже повернув голову до борту, але, згадавши настанови кормчого, гмикнув голосніше і плюнув – тонкою цівкою, крізь зуби – на палубу. Скептично посміхнувся: не можна, то і не можна.

Алонсо того ж вечора (усе - розвага) скористався запрошенням і почимчикував до графової оселі. Проживши усе, ну, майже усе свідоме життя у Майвані, він, одначе, не знав достеменно, як заведено робити візити у шляхетних. Найбільший аристократ, у якого він бував удома, комендант Майванської тюрми, давно огрубів і цих етикетів-шметикетів не дотримувався: їв ножем та руками, пив кубок за кубком, вихвалявся своїми перемогами над жінками. Алонсо ж точно знав, що коханками капітана Маріо (так звали цього поважного пана) були виключно удовиці з бідних кварталів. Там було усе зрозуміло, але граф – це вам не той неохайний грубий капітан, до якого можна прийти з пляшкою.

Хоча, горілочки Алонсо таки купив: найліпшої, настояної на гірському глодові, у вибагливій пляшці під кришталь.

Він постукав у двері невеликого двоповерхового будинку; відчинив Теодор, вклонився і, дивлячись сливами очей катові просто у перенісся, безпристрасно оголосив:

— Їхня ясновельможність чекають на вас, поважний Алонсо!

— Ти з глузду з'їхав, брате, чи, може, клепку з голови загубив? – здивувався той.

Брат приклав пальця до вуст, стрімко обійняв, прошепотів: „У нас з цим суворо“, і відсторонився, даючи дорогу.

У невеликій кімнаті (залою не назвеш) граф Ель-Брадо та Алекс Блек курили люльки у кріслах біля каміну; у повітрі шарами висів сизий ароматний дим. „Джиджирський тютюн“ - безпомилково визначив гість. Господар підвівся, приязно усміхнувся, вказав прибулому на третє – порожнє – крісло, глянув на слугу – той миттю приніс маленьку філіжанку густої запашної кави. „Атріанська“ - знову не помилився Алонсо.

* * *

Між зубцями височенної стіни старовинного, родового свого, замку Кугуарль сидів барон Покль і їв вишні . Він плював кісточками у густо-чорне низьке небо, наче намагаючись закинути їх аж за зірки. Та кісточки безсило булькали у воду рову, що темніла далеко внизу біля самої стіни. В решті решт у воді також було небо, але несправжнє, химерне, якесь підроблене. Відбиток, погана копія. Підміна не влаштовувала барона, він від душі прикладався до пляшки кайванської горілки, - у Ядрані вона тепер не рідкість, - і знов жменями їв чорні соковиті ягоди: такі ростуть тільки у його баронстві.

Старий лакиза з острахом спостерігав, як сидів над самою прірвою з висунутими назовні ногами володар тутешніх земель і поштиво чекав. На барона останнім часом находило.

Торік, повернувшись до Гасхурну зі своєї поїздки у Валлугу з несподіваними гостями, Покль попросив у короля Раала відставку і відбув до своєї вотчини.

А гостей, - принаймні, одного з них, - він привіз справді небувалих. Кер Гирея, молодого адмірала Королівства Гряди, у столиці ще і забути не встигли: не так давно був він тут разом із принцом Зульфікаром. Щоправда, тоді на ньому був капітанський мундир. Але усе міняється, виявляється і Зульфікар тепер – король!

А от другий гість своєю появою ошелешив усіх. У такому само чорному мундирі, як і Гирей – хіба що ґалунів побільше – сивий, літній, огрядний, але все ще могутній, неосяжною залою до величезного базальтового трону крокував давній, найзапекліший ворог короля Раала – адмірал прангів Устін Блек. На боці –меч, піхви камінням виблискують, золотом напис горить: „Найхоробрішому від Доара ІІІ“. Здавив Раал, король десяти королів, верховний правитель Ядрану, державу у вигляді сонця, оповитого змієм, а Устін Блек уже поряд – свитка з печаткою простягає, у поклоні схилившись. Глянув Раал - вірчі грамоти.

А гість чи, пак, посол ( грамоти ж вручив), вже прямо стоїть:

— Я прибув до вашої величності із дорученням від правителя народу прангів короля Зульфікара Гадруза.

Адмірал витримував паузу, а ядранець мовчав. „Хоч би спитав, що за доручення“, - безнадійно зітхнув посол і раптом випалив:

— У вас – товар, у нас купець!

Спантеличений король десяти королів повернувся до брата, князя Олола:

— У нас справді є для нього товар?

— Це у небесних народів – формула сватання, - пошепки пояснив князь.

— Прошу вашу ясновельможність, – підняв на Блека очі кольору безжально розведеного пива король, - повідомити купцеве ім'я.

— Зульфікар Гадруз, - видихнув той.

— А товар, виходить, княжна Оло? - здогадався втаємничений Раал. Адмірали у чорному одночасно кивнули.

Королівський двір принишк, причаївся, затамував подих: ніколи ще, скільки живуть на планеті Ядран, або, як кажуть Небесні, на Террі, дві різні раси, зроду, повік-віків не сталося жодного династичного шлюбу!

— Що скажеш, власнику товару? – повернувся знов до брата Раал.

— Його величність король Зульфікар – чоловік пристойний і не бідний, - промимрив князь.

— Добре, - остаточно заспокоївся правитель Ядрану. – А як у вашого народу відбувається усе це: заручини, весілля, таке інше? Чи платять гроші родичі, якщо платять – чиї?

— У небесних народів шлюб відбувається по-різному. У Фатії та Руттії за нареченою родина дає посаг, пранги – навпаки, платять її батькам. Цей звичай принесений ще з Неба, він зветься –„калим“. У короля Зульфікара немає ані батька, ані старшого брата, тому він попросив нас бути за батька і брата та обговорити усі подробиці, - Устін Блек повів рукою у бік мовчазного Гирея.

— Про подробиці поговоримо завтра у сімейному колі: я князь і ви двоє, - вирішив король. – А у нас є звичай – сватам підносять по чарці.

— У нас також, - відчув полегшення Блек.

Піднесли. Випили. Раал величезним ковтком - до дна, вже хотів звично хукнути. Але поряд голосно видихнув Устін Блек і поставив порожню чарку на тацю. Король утвердив поряд свою, згадав, як нещодавно пригощав у цій залі Зульфікара, глянув ще раз на названого батька прангівського короля і не відчув до нього ворожнечі.

Покль тоді відстояв усю процедуру, спостерігаючи за подіями мовчки, а потім, коли пранги пішли до Палацу гостей короля, наблизився до трону.

— Що хочеш ти за привезених тобою сватів? – привітно усміхнувся йому князь Олол.

— Кажи, - підтвердив Раал.

— Буде дійсно виконане будь-яке моє прохання? – перепитав Покль. Король нетерпляче:

— Ну, що?

— Прошу відставки.

— А хто ж буде моїм радником з питань мистецтв? – здивувався правитель. – І чому це раптом?

— Он хай Матта буде! А я хочу додому, до Покко, - повідомив барон.

— Я обіцяв – їдь, - дозволив король.

Барон уклонився і вийшов із зали.

— Що це з ним? – здивувався Раал.

— Як усі поети, він із примхами та забаганками, - відвів очі князь. Олол сам позичав Поклеві свого корвета – з'їздити до Валлуги – і тепер зрозумів: щось там відбулося не так.

— Ти хоч бачив ту Матту? – повернувся до брата король.

— Матта – ось, - показав Раалові у натовпі придворних миловидну жінку князь.

— Добре, - погодився король. – Хай буде Матта.

А Покль уже йшов Гасхурном додому, аби сісти у свого візка і гнати прудконогих сірих своїх муфлонів на північний схід майже через усю країну туди, де темніли високі стіни його замку, де купалися лілеї у воді глибокого рову, де у садках визрівали найсмачніші на планеті вишні...

Покко зустріло його – чепурне, мов вранішня лілея, велике, як Зульфікарова Майвана. П'ять років не був Покль у своїй столиці, і – скучив. За вузенькими вуличками, вимощеними сірою бруківкою з тутешнього граніту, за дощами, що, неочікувані, падали завжди зненацька, – ніхто без парасолі й з дому не виходив, - за кнайпами, що дражнилися ароматами кави, за земляками, які сиділи у тих кнайпах (а в Гасхурні кажуть – кав'ярня), курили, запиваючи дим духмяною кавою та запашним він'яком, і неспішно обговорювали місцевою, з неповторною вимовою, говіркою різні новини.

До речі, про каву... У центрі міста, на ринковій площі, у деяких кнайпах подавалося до трьохсот різних її сортів. А ще там була таверна „Золотий кабан“, де раніше любив перехилити з друзями чарочку барон-поет.

Лишивши, проте, таверни та кнайпи на потім, барон поспішив до замку і, лише ступивши на підйомний міст над ровом, відчув себе вдома.

...Отже, на Покля інколи находило – і тоді він жменями їв місцеві, найкращі у світі, вишні і запивав їх кайванською горілкою, сидячи на стіні свого старовинного родового замку Кугуарль поблизу столиці власного баронства Покль – чепурного старого міста Покко, що пахне дощем та кавою...

З чорного небо перетворилося на ультрамаринове, потім стало темно-синім і, нарешті, блакитним. Розтанули зірки – скінчилася ніч, як і горілка у Поклевій пляшчині. Барон підвівся, віддав посудину лакизі, потягся і наостанок глянув на далекий ліс, щойно розбуджений першими променями світанкового сонця. З великого дерева на узліссі злетів сірий поштовий голуб, - видно, ночував там, голуби ж вночі не літають, - і стрімко понісся до замку.

„Якийсь лист“, - сонно подумав барон, простяг уперед правицю і зично покликав:

— Уль-уль-уль!

Добре навчений поштар сів Поклеві на руку, прийняв частування – велику стиглу вишню – і дозволив зняти з лапки листа. Володар замку віддав голуба лакею, відліпив віск, витяг невеличкий папірусний сувій з циліндричного чохольчика, пробіг очима текст і владно наказав:

— Воєводу моєї гвардії, командувача Залізного Легіону і міського голову Покко – негайно до мене!

Служник кинувся виконувати, на ходу гублячи чорні ягоди з великої таці. Бовдур – вирішив Покль: вишні міг залишити!

* * *

Старий кат Алонсо Цугцвангер зручно вмостився у кріслі, набив люльку графовим джиджирським тютюном, підкурив від свічки, затягся і задоволено запив ароматний дим запашною атріанською кавою.

Потім Алонсо витяг з кишені пляшку і виставив на стіл.

— Під таку каву у доброму товаристві не буде зайвим і по чарочці випити.

Ель-Брадо спідлоба уважно глянув на відставного ката: очі у графа були чорні та розумні. Алекс помітив, як виструнчився – хоч картину малюй – служник Теодор, очікуючи на рішення господаря.

— Глодівка? – пізнав пляшку син адмірала.

— Так, - підтвердив Алонсо. – Брав у шинку біля резиденції. Я там завжди беру – у них найкраща.

— І я там завжди беру, - зрадів Блек. – До кави глодівка – це чудово!

Він узяв пляшку, вміло вибив корок і закрутив головою – куди наливати.

— Теодоре, - поворушив губами граф, і на столі з'явилися три срібні чарки з монограмами, а поки Алекс розливав – і величезна тареля з в'яленими метеликами та дві миски з маринованими равликами: в одній – під мезумським маринадом, гострим та пряним, в іншій – під звичайним.

На правах господаря граф першим підняв чарку і виголосив:

— За приємне знайомство!

Глодівка дійсно не зіпсувала кави, а лише пожвавила розмови про сьогоднішнє полювання.

Поживши майже усе свідоме життя на кораблях, Алекс, на відміну від двох інших, не знався на мисливстві і не любив цієї розваги. Інша річ – ловля тропічної акули на кований гак! Проте, чемно і ґречно (останнім часом він багато чого такого навчився у графа) розповів, як колись у Руттії брав участь в облаві на матхонського лева і навіть вбив одного з мушкета, поціливши просто у серце!

Досвідчені знавці, Алонсо і граф перезирнулися. Таке полювання, якщо молодий Блек, звісно, не брехав, навряд чи порадувало руттійці: пробита кулею шкіра коштує удвічі менше...

А моряк уже захоплено розповідав, як танцює на палубі щойно виловлена тропічна акула, і до яких хитрощів треба вдатись, щоб примудритись не дати рибі вистрибнути назад в океан, не дозволити їй зачепити тебе гострими небезпечними зубами і вбити її з одного удару!

— У мене був друг, Сандро Бур, - ми разом плавали на “Морській вороні“, - так він вмів тушкувати м'ясо акули і робити з нього балик краще, ніж сам кок! А кок наш був хлопець, що треба! На камбузі мух не їв! А Сандро каноніром був не останніх...

— Чому – був? – зацікавився Алонсо.

— Бо його вбив в Оквіллі капітан Кер Гирей, - відсторонено повідомив Алекс.

— Хвилиночку, але ж Оквілла - у Ядрані? – здивувався кат.

— У Ядрані, - мляво погодився моряк.

— Це не той Гирей, що родом з Квінізорайї, світлоокий та жовтоволосий? – уточнив граф.

— Той, - стиснув кулаки Блек.

— А чи відомо вам, майстре Алексе, що Кер Гирей тепер адмірал, морський міністр, і що він – особистий друг короля Зульфікара?

— Відомо, - буркнув Алекс. – А ще мені відомо, що якби ми з Сандро не так багато випили одного разу у шинку “Західний континент“ у тій окаянній Квінізорайї, у Зульфікара сьогодні могло б виявитись на одного друга менше!

Алекс замовк, мовчав і Ель-Брадо, свердлячи байстрюка першого міністра очима.

Ще у Майвані Алонсо чув оповідки про сина адмірала Устіна Блека, звісно, у переказах коменданта Майванської в'язниці, якому пошепки переповідали їх жандармські офіцери... Тепер він мовчки розмірковував, що у тих історіях було правдою.

Нечутно підійшов Теодор, графів слуга, і повідомив:

— Ваша ясновельможносте, вечеря готова!

— Що у нас на вечерю? –поцікавився, наче не знав, Ель-Брадо.

— Тушкована лапа алігатора, - урочисто виголосив Теодор. Потім буденно додав. – Того, що сьогодні уполював пан граф.

Колись мати, співачка Лотта, розповідала ще у Люнні юному Алексові, як ходила з його батьком, капітаном “Морського носорога“ Устіном Блеком, у таверну “Гряда“ вечеряти тушкованою лапою кайванського алігатора. Люнна, як відомо, у Фатії. Тамтешній люд кайванського алігатора не вживає, бо дорого, ходити ж по модних тавернах - грошей у Лотти не було. Алекс так ніколи і не куштував цієї страви, але добре пам'ятав захоплену розповідь матері про незвичний, дивовижний її смак...

Лапа кайванського алігатора (звісна задня, а не передня, яку подали колись Блековим батькам у Люнні) вдалася графовому кухареві на славу.

Товариство куштувало страву, запиваючи м'ясо місцевою горілкою та соком гірської сливи, і вело неспішну розмову.

— Я зайшов до чаклунки Зари Пьорпл просто з цікавості. Робити не було чого, - розповідав катові Алекс. – Хай, думаю, поворожить, чи що... Постукав - що б ви думали, двері мені відчинив сам граф!

— Он як! – удавано здивувався досвідчений Алонсо. – Ваша ясновельможність також цікавиться чаклуванням?

Ель-Брадо гмикнув:

— Мені саме голуб приніс з Майвани листа. Його автор, - я не стану називати імення, - повідомляє про столичні балачки, пов'язані з останніми подіями...

— З виверженням на острові Кара-Кудук? – здогадався Алонсо.

— З виверженням і, особливо, з вибухом вулкану П'ять Димів.

— І що ж патякають у столиці? – зацікавився гість.

— Пліткують, що вибух і виверження, як і чорний дим, що більше тижня закривав небо над усією Грядою, викликала чарами дружина короля Зульфікара, ядранка Оло.

„Виходить, він визнає-таки Гадруза королем, а ядранку королевою – ні“, - відзначив подумки Алекс Блек.

— А раніше, рік тому, говорили, що вона чарами присушила його, - вів свою розповідь далі господар оселі. – От я і вигадав спитати у ворожки, чи можливо таке.

— І що вона відповіла панові графу, - заінтригований гість кинув їсти і не зводив очей з оповідача.

— Вона сказала...

— Причарувати хлопця – то дитяча забавка, - сказала тоді Зара. - Мені достатньо було б тільки глянути на нього, і я б одразу визначила присуху, якщо вона, звісно, є...

Зара закурила люльку, дерев'яною ложкою перемішала темний відвар у казанку, що висів над вогнем, кинула туди жменю якоїсь сухої трави, підклала кілька оцупків у вогонь – вельможні гості чекали.

— А от висадити у повітря чарами здоровенний острів, та ще й цілий тиждень тримати вітер у напрямку на столицю, щоб там димом закрити небо...

Вона знову замовкла, заходилася переставляти на поличці якісь пухирці і склянки – порожні та повні, щось шепотіла при тому і гейби забула про гостей.

Алекс хотів нагадати їй про себе, але граф зупинив його, приклавши перста до вуст. Чаклунка повернулася до чоловіків, поворушила губами – наче щось пожувала – і наважилася:

— Якщо ти добре заплатиш, я спробую довідатись в Ардаліона.

— А хто це – Ардаліон? – графові це ім'я нічого не говорило.

— Могутній чарівник, живе десь в Руттії, - невдоволено відповіла бабця.

— Як же ти в нього довідаєшся, хіба що до Руттії поїдеш, - скривився граф.

— Це не твоє діло, не по розумі тобі! – розсердилася Зара. – Призову на розмову, і усе тут. Хочеш – плати два кондори і приходь днів за десять по відповідь, не хочеш – забирайся, поки цілий!

Отримавши монети, Зара дещо лагідніше пояснила:

— Я зможу викликати його, коли Синя зірка наблизиться до Драконового Сузір'я. А ти, красунчику, - кинула вона Блекові, - також давай гроші, як хочеш щось знати.

Алекс заплатив і почув таке:

— Ти будеш щасливий, якщо уникатимеш можновладця у морському одязі.

„Можновладець у морському одязі – це батько, адмірал Устін Блек“, - здогадався Алекс і вийшов з хати...

— Вона сказала, - відповів катові граф, - прийти за десять днів по відповідь. Термін спливає завтра. Якщо хочете, можна піти разом.

— Я не піду, - пробурчав Алекс, а подумки додав: „ Бо я, може, до розумних і не пристав, але з дурних точно вийшов! Те, що вона пророкує, я знав і без неї!“

Розділ 3

— Ти будуєш нові фрегати, такі, як „Світанкова зоря“, - повідомив очевидне король Зульфікар. - До речі, скільки їх буде усього?

— П'ять десятків, - відповів Гирей.

— Помножити на сто моряків екіпажу – п'ять тисяч мушкетів, п'ять тисяч шабель, стільки ж кинджалів, а ще – пістолі для офіцерів...

— Замовлено у королівський зброярнях Ель-Кайри, - зрозумів королеву арифметику адмірал.

— Гармати на п'ятдесят кораблів, - наче і не чув, рахував король.

— Уже робляться у ливарнях на Малій Черепасі, - доповів Гирей.

— Сто мушкетів, сто палашів, сто кірас, сто шишаків кожній абордажній команді на півсотні кораблів?

— Відповідно до параграфу дев'ятого „Настанови з морської справи“ його величності короля Доара Третього Переможця абордажна команда озброюється у другу чергу, - як по писаному відторохтів міністр. – Виробничі потужності одразу не дозволяють.

— Знаю, - гмикнув король. – Вірна людина повідомляє з Матхотну, що імператор Руттії Борвальд страшенно незадоволений нашим нейтралітетом. Він збирається блокувати усе ядранське узбережжя і припинити нашу торгівлю з Ядраном. Дідусь-переможець не написав у своїх настановах, що робити у випадку, якщо терміново необхідні зброя та обладунки на п'ять тисяч бійців? Га?

Гирей не відповідав, а Зульфікар різким рухом плеснув собі у величезний кубок кайванської горілки, рішуче проковтнув пекельну рідину, фиркнув, як морський носоріг, розкришив у жмені мезумського сухого пундика з товченої сарани, всипав духмяне гостре кришиво до рота, прожував, ковтнув соку гірської сливи і роздратовано повторив:

— Га?

Гирей підняв свого кубка, для чогось понюхав горілку, скривився, підвів світлі свої очі на короля:

— Його величність Доар Третій у таких випадках плював на усі параграфи, їхав до Фатії і закупляв стільки зброї, скільки йому було потрібно.

Адмірал, так і не випивши, поставив величезний срібний келих на стіл і додав:

— Привертаю увагу вашої величності до цього факту.

Зульфікар давно знав: уїдливо-ввічливим його друг ставав, тільки коли шалено дратувався.

— Дійсно, їздив до Партерену з Блеком, як же я забув, - ніжно попестив кобуру, що висіла на поясі, король. Він підвівся, пройшовся залою, підкинув до каміну пару цурок і раптом різко повернувся до морського міністра:

— То що, їдемо до Партерену?

— А що ж лишається? – погодився Гирей.

— Це місяців зо два, не більше, - загорівся король. – Блек тут упорається і без нас.

— Не більше, якщо брати готову зброю, а не чекати, поки її виготовлятимуть, як чекав твій дід, - посміхнувся Гирей.

— Тоді днями вирушаємо, - вирішив Зульфікар.

— Вантажні галери, фрегати супроводу і „Світанкова зоря“ у повній готовності стоять на зовнішньому рейді, - хитро підморгнув Гирей.

— Он що. У тебе вже усе готове. Чого ж ти туману напускаєш: „...відповідно до параграфів...“?

— А ти думав, я дурня клеїтиму у міністрах?

— Чого ж ти одразу не сказав? – здивувався король.

У чорній джиджирській кольчузі, з дворучним мечем на плечі, як вовк – слід у слід – ступаючи з купини на купину, йшов на чолі свого війська через болота Ольської низини за провідником, старим браконьєром зі Змій-города, барон Покль. Ще три дні тому верещали на усе Покко пронизливі флейти, гупали чоботи гвардійців, брязкала зброя Залізного Легіону, тріпотіли на вітерці Поклеві знамена – чорне сонце на жовтому тлі, під ним родовий девіз Поклів – „Вже час!“. І от добу барон із гвардією та ополченням пробирався через трясовину, що вважалася непрохідною, на руттійську територію. Залізний Легіон з Покко пішов – з гарматами та валками – просто на північ, туди, де на лівому, руттійському, березі повноводної Оло стояли неприступні тверджі: Тургал, Апіра та Анц, з'єднані валом і кам'яною стіною у п'ятнадцять ліктів заввишки.

Сморідне болото видихало ядучий газ, на зеленій поверхні густої непрозорої води раз по раз пухкали, розганяючи ряску, величезні бульки. Купини, вкриті осокою та якимись дрібними жовтими квіточками, вгрузали під ногами у трясовину: один невірний крок – поглине тебе. Як тропічна акула молодого тунця – цілком і миттєво. Сизе марево колихалося над нескінченною драговиною. „Погибельне місце“, - вирішив Покль і озирнувся: його військо, розтягнувшись, перетинало болото. Проводир впевнено крокував, не оглядаючись. Він добре знав ці місця і стверджував, що за три милі (а це години півтори такою ходою) буде великий острів серед болота, і там можна зупинитись на ночівлю...

Яскрава хустинка ядранського шовку, пов'язана навколо баронової шиї, змокла від поту. Покль чомусь не думав, що за день-два він кидатиметься на смерть, що вбиватиме, що в нього немає артилерії (як її пронести через трясовину?). Він не боявся загинути і сам дивувався, які прості думки крутяться у його голові: за кроком – крок, з купини – на купину, спека – піт тече під кольчугою уздовж хребта та по грудях, уже і сорочка мокра; за кроком – крок, чоботи вже геть повні води... І тільки десь у підсвідомості пульсували, у такт ході, дивні слова: „кома – тире, кома – тире“.

Десь позаду плямкала трясовина, ковтаючи його людей, над головою кружляли стривожені болотні птахи, меч намуляв плече, та барон гейби і не помічав цього, вперто йшов за провідником, хрипко пошепки примовляючи: „...кома – тире!“

…Синя зірка впритул підійшла до Драконового Сузір'я. Зара Пьорпл злила чорні відвари з трьох пляшечок, підготовлених зарані, до великого кухля, запалила чорну свічку, вицмуливши мілкими ковтками рідину, кинула щіпку дрібного порошку, майже пилу, на полум'я – терпкий аромат заповнив кімнату, і, не відводячи очей від вогню, виголосила закляття:

— Айіравлак! Ял'од! Три зірки у небесах – три трави у воді! Дві крові у жилах – два мечі у руці! Я'лод! Чорна у морі вода – чорна горить свіча! Айірвалак! Ял'од! Три зірки у небесах – дві землі серед вод! Зірками і водою, кров'ю і землею, вогнем і травою - заклинаю: прийди!

І нестямно, несамовито покликала:

— Ардаліоне!

Жили набухли на Зариних скронях, піт проступив на чолі, звузилися зіниці, біснувалося у них полум'я чорної свічки:

— Ардаліоне!

Шалений жар палив чаклунку зсередини:

— Ардаліоне!

Нутряним риком кликала:

— Ардаліоне!

Паморочилося у голові:

— Ардаліоне!

Нетривка чорна постать з'явилася перед нею – лице каптур закриває:

— Я тут!

Голос у нього низький та глухий:

— Нащо ти призвала мене, Заро?

Її били дрижаки, і мову наче відібрало. Ардаліон знов своє:

— Для чого ти потривожила мене?

Зара часто дихала, як загнаний собака, і знов – як риба під крижиною...

— Ти хотіла спитати, чи не королева Оло начаклувала виверження вулкану п'ять Димів?

В очах у химородниці потемніло.

— Ні, - впевнено ствердив її гість. – Вона цього не робила. Людині таке не під силу.

Світ поплив перед очима у чаклунки, і тільки десь у потилиці затихало відлуння Ардаліонових слів: „...людині...людині...людині...“

...Граф Ель-Брадо схилився над Зарою:

— Вона непритомна.

Поплескав її по щоках: спершу – легенько, потім – сильніше. Безрезультатно.

Старий Алонсо кінчиком кинджалу поколупав недогарок чорної свічки, зібрав на палець невагомий порошок, розсипаний на стільниці, понюхав кухля, потім – по черзі – невеликі пухирці, що стояли поряд, і зробив висновок:

— Скоріше за усе, вона у комі.

— Чому ви так думаєте? – втупився у нього граф.

— Маю підстави, - запевнив відставний кат.

Він ще раз оглянув стіл, ще понюхав пухирці, угукнув, ствердившись.

— Оце, - постукав грубим нігтем по склу однієї з пляшечок, - настоянка арпадської беладони, у мізерних дозах використовують як глистогінне, у великих це зілля підвищує кров'яний тиск і викликає видіння. На Гряді росте родич цієї рослини – матриган, але він значно слабший.

Граф вражено дивився на Алонсо.

— Це, - незворушно продовжував той, взявши до рук наступного пухирця, - відвар атріанського шиполиста, загострює відчуття, а це, - зиркнув на останнього, - хасилойська ромашка, зміцнювальне зілля, його навіть дітям дають. Дозою, яку вона, судячи з усього, - грубий ніготь постукав по стінці кухля, - спожила, можна звалити з ніг матхонського лева, не те що кволу бабцю!

— Звідки ви усе це знаєте? – вражено прошепотів аристократ.

— Допити – це зовсім не обов'язково розпечене залізо, гаки, канчуки та кліщі, - примружився кат. – Іноді достатньо влити у людину півшклянки певного відвару, і вона сама розповідає усе, що знає, та ще й ображається, якщо якась з оповідок слухачам нецікава.

— То ви і вбити відварами можете? – зацікавився граф.

— Аякже! – вишкірився Алонсо. – Хоча – це не моя спеціальність, я – сокирою, а на отрутах знається значно краще таємна поліція... О, мало не забув; є ще одна цікава деталь: віск свічки забарвлений соком руттійської коноплі, порошок, що його Зара кидала на вогонь – пилок цієї ж рослини. Дим від згоряння руттійської коноплі викликає зміни у свідомості того, хто ним дихає!

— Тобто... – не зрозумів аристократ.

— Викривлення її, інакше сприйняття дійсності... не знаю, як пояснити, якщо хочете – спробуйте!

— Та ні, хай Небеса милують, - глянув на Зару граф. – То вона помре?

— Можливо, хоча – навряд, - гмикнув Алонсо і пояснив. – У неї, як я знаю, учнів нема. А Нижній Світ чаклунів, що не передали своїх знань бодай одному учневі, приймає дуже неохоче...

— Цікаво, чи встигла вона хоч щось довідатись, - зронив Ель-Брадо.

„І чи запам'ятала, і чи схоче розповідати“, - подумав досвідчений старий, але вголос резонно зауважив:

— То треба покликати лікаря, хай приведе її до тями, та й запитаємо...

— Так-так, - погодився граф і гукнув. – Теодоре!

Слуга вкотився до кімнати ковбасою.

— Швидко по лікаря! – гаркнув господар.

Теодор вилетів, як пробка.


Розділ 4.


Вперше за рік подружнього життя королева Оло влаштувала чоловікові скандал. Була весь час ніжна та лагідна, поступлива та покірна, а тут – гопки стала. Навіть слухати нічого не хоче! Зульфікар вже і вмовляв її, і сердився, і цілував, і лаявся – нівроку! Як папуга твердить: „Не буду тут без тебе залишатись – і край!“

— Та ми ж з Гиреєм не на прогулянку їдемо!

— От-от, ще й з Гиреєм, найнадійнішою людиною на усій Гряді! – у щілинки звела прекрасні бурштинові очі королева. – От-от! Ви поїдете, а мене тут шляхта отруїть!

— Тебе ж оберігатимуть: і Блек, і Фортунато лишаються у Майвані.

— Угу! – скептично скривилася жінка. – Вони і у Квінізорайї торік були, а батька твого не вберегли, і старого короля таки отруїли!

Зульфікар остовпіло глянув на дружину (а вона ж має рацію) і майже погодився:

— Як же ти будеш на кораблі: єдина жінка серед сотень чоловіків?

— Чому ж єдина? – зробила великі очі Оло. – Хай і Гирей свою Ханну із собою бере! Будемо ми тоді удвох.

Ханна, почувши ввечері від чоловіка наказ короля збиратися у дорогу для супроводу королеви під час подорожі до Партерену, анітрохи на збентежилася:

— Ми з Оло – подруги, і разом не сумуватимемо, а до того ж я – дочка моряка і завжди хотіла у справжнє плавання!

То булав чистісінька правда: старі моряки у Квінізорайї і досі згадували її батька, шкіпера Арта Шелду, тому Гирей полегшено зітхнув – от і добренько. Він гадав чомусь, що Ханна не схоче їхати від свого почту, слуг, кухарок, від своєї – найкращої у столиці – четвірки білих муфлонів, від званих балів, обідів і різних світських розваг...

— Тоді збирайся, бо то вже завтра, - кинув адмірал.

— Встигну, - запевнила Ханна і потягла чоловіка за руку – до спального покою...

„Світанкова зоря“ - найкращий у світі корабель. Він може летіти океаном, розкинувши білі крила вітрил. Може одним залпом знищити будь-який корабель, взяти на борт три роти десанту, а до трюмів – купи вантажу. Він можу усе – нема йому рівних. Жодному кораблеві не дано втекти від нього чи наздогнати. А от плентається він у голові кільватерної колони, піднявши частину лише своїх вітрил. За ним – караван: бойові кораблі та вантажні галери, повні майванського базальту – такий у них баласт.

У Партерені замість каміння завантажать зброю, віддасть Зульфікар фатійським зброярам своє золото – і назад.

Король і адмірал стоять на містку – як тоді, рік тому, коли шукали вони викрадений меч королів Гряди. Але капітаном на фрегаті вже не Гирей, і не брязкають зброєю Брайтові гвардійці, і не вештається палубою каптурник Зенон: дві гарні пані в однаковісіньких дорожніх костюмах з ізерлонського оксамиту прогулюються під ручку і теревені свої жіночі правлять.

Зульфікар небокрай розглядає у далекоглядну трубу, ту само, що батькові торік належала, а Гирей прискіпливо – дії команди. Це ж його був корабель, і команда – його!

Раптом король, відірвавшись від окуляру, зиркнув на жінок:

— Здається, Гирею, дружини наші заздалегідь планували подорожувати з нами.

— Так, - погодився Гирей, - але не надто задовго до того, як на це погодилися ми.

— Справді? – зацікавився правитель. – Чому це ти так вважаєш?

— Бо якби задовго, тоді вони встигли б купити різні костюми! – засміявся Гирей.

А найкращий у світі фрегат прогулянковим ходом йшов на захід. Поки що – найкращий, бо будують вже пранги таких чимало...

— Ти таки – телепень! – пошепки вилаяв Теодора граф Ель-Брадо. – Нащо було бігти через усе місто додому по мого лікаря, якщо до міського шпиталю – два квартали?

Графів слуга переминався з ноги на ногу, відводячи погляд. Він добре знав: господареві, коли він дратується, краще не перечити: буде тільки гірше, і по пиці вперіщити може. Бо ти для нього у цей момент – собачий хвіст. За п'ять хвилин охолоне – тоді можна обережненько виправдовуватись. А Теодорової ж провини – жодної. Хіба він винний, що міський лікар зранку п'яний, мов чіп? Що ж було – принести його і покласти непритомного поряд із Зарою?

— Ну то як там, поважний Лі? – нетерпляче зиркнув вельможа у бік ліжка, де порався над чаклункою медик.

— Гостре наркотичне отруєння, - байдуже повідомив той. – І, здається, крововилив у мозок. Простіше кажучи – удар, - пояснив безпристрасно.

— Що можна зробити?

— Хіба що промити шлунок, хоча пила вона своє зілля годин з десять тому, отже, отрута вже потрапила у кров, – розвів руками лікар.

— Що ж з нею буде? – поцікавився кат.

— Вона спатиме днів п'ять, і, якщо за цей час не помре, то прокинеться. А от у якому стані – не скаже наразі ніхто. Удар така штука: може відібрати мову, рухи, пам'ять...

— То що ж робити?

— Хіба що вводити щогодини по десять крапель еліксиру доктора Лі преорально, - назвав себе у третій особі лікар. – Для підтримки серця і печінки.

— Як вводити? – не зрозумів вельможа.

— Через рот, - пояснив Лі.

— Вона ж у комі, ковтати не буде, - заперечив Ель-Брадо.

— Така доза чудово всмокчеться через язик, - зауважив Алонсо.

— Дійсно так, - підтвердив лікар і здивовано подивився на ката. Діагноз той також визначив вірно...

Широко розчинилися двері і до чаклунчиної хати стрімко увійшов Алекс Блек. Він уважно оглянув кімнату і злостиво підбив підсумок:

— Так. Дочаклувалася.

Потім схаменувся:

— Доброго дня, панове!

Далося таки взнаки спілкування з людьми з метрополії. Мовчки вельможа на коротку мить підняв над головою капелюха, а Алонсо двома пальцями доторкнувся до берета.

— Я уже дві години шукаю вас по усіх усюдах, - почав молодий Блек. – У порту діється щось надзвичайне!

Граф дав знак Алексові мовчати, наказав Блекові привести служницю, яка б допомагала лікареві поратися біля Зари, підхопив приятелів під лікті:

— Нумо подивимось, - і вивів з хати.

Лікар провів панів очима, сів на ослінчика, понюхав ще раз порожній пухирець, – той само, що містив ще вчора настоянку арпадської беладони, - і, промурмотівши: „Ось тобі і кат!“, закурив люльку, із задоволенням випускаючи через ніздрі ароматний дим. У графа джиджирського тютюну було повно, курив він багато, його нові друзі – й того більше, тому якщо Теодор відсипав інколи поважному Лі жменьку-другу, - не безкорисливо, звісно, а за медичні послуги, то графові це було зовсім непомітно.

...Провідник вивів Поклеве військо на твердий ґрунт і заявив:

— Усе. Тут вже Руттія. Я далі не піду, плати, бароне, п'ятдесят кондорів.

Перші півсотні цей відчайдушний – проби ніде ставити – браконьєр отримав ще учора на острові. Покль кинув йому гаманця, почекав, поки провідник перерахує монети, поки сховає заробіток, і запропонував:

— А, може, і ти з нами?

— Овва! – скептично скривився той. – Це вже не моє ремесло. А ти йди на північ. За дві милі буде старий Матхонський тракт. Я ще був зовсім юний, ще не уполював свого першого муфлона...

...„У моїх угіддях“, - подумки зауважив Покль...

— Очі у мене були яскраво-бурштинові, і я ще пізнав жодної жінки, коли руттійці насипали новий грейдер, прямий, як спис, з Матхону на Апіру, а старий тракт на Анц – звивистий, розбитий за віки, небезпечний, бо пробирається між болотами та лісами, закинули. Трава і кущі повиростали між кам'яними плитами, якими був колись встелений Матхонський тракт. Але його ще видно, він не зник, хоча ліси вже впритул його обступили, і веде, як і раніше, до Матхонської брами Анцу, до якої колись заходили валки та каравани, що привозили продукти для трьох фортець... Її стулки зачинили востаннє тридцять сім років тому, коли мої очі були ще...

— Про очі поки що доста! – перервав зацікавлений барон. - Ти кажеш, зачинили багато років тому... І що, хоч раз з тих пір ремонтували?

— Ніколи.

— І ліс, кажеш, підійшов до самої стіни?

— Так. Це ж внутрішній бік стіни, а болото непрохідне. Без мене – непрохідне, - помітив уважний баронів погляд браконьєр.

— Ну добре, йди, - відпустив його Покль і наказав скликати капітанів та принести поштового голуба.

Йому здавалося – потонули у трясовині сотні бійців, капітани ж оповіли – усього дванадцять.

— Це добра новина. Скільки у нас пороху?

— На п'ятдесят пострілів у кожного бійця, - доповів капітан Ієту.

— Лишити кожному по п'ять, решту – зібрати! – наказав Покль, зробивши вигляд, що не помітив, як здивовано перезирнулися капітани.

— Вислати розвідку на старий Матхонський тракт, - продовжував командувати він. – І щоб тихо мені! Анітелень! Можете виконувати!

Капітани кинулися до війська, лише Ієту, командир особистої Поклевої гвардії, насмілився:

— Що замислила ваша ясновельможність?

Вони давно знали одне одного і не мали підстав для недовіри.

— Ти чув, що говорив той пройдисвіт-провідник?

— Чув, - кивнув капітан.

— Матхонську браму майже сорок років не ремонтували, то я хочу спробувати висадити ворітниці у повітря вибухом, і, скориставшись несподіванкою, оволодіти Анцем!

Капітан не зводив з Покля захопленого погляду: це вже справжня поезія! А той продовжував:

— От тільки я ще не вигадав, як під браму міну підвести: копати сапу – довга і марудна справа!

— Треба якось нахабно і зухвало, - порадив Ієту.

— От іменно, - сказав барон, чомусь –говіркою метисів.

Він швидко написав кілька слів на невеличкому аркуші паперу, заправив, закатавши у трубочку, листа до циліндричного чохольчика, запечатав послання воском і прикріпив голубу до лапки.

Поцілувавши голуба у дзьоб, Покль хрипко наказав:

— Шукай Футе! – і викинув посланця просто у небо. Крилатий листоноша швидко набрав висоту і взяв курс на південь, на Ядран.

— Отак! – задоволено провів птаха очима володар Покко, поклацав пальцями, як танцюрист, і раптом, не знати чому, виголосив:

— Кома-тире!

…Томатові дерева підступили до самої Матхонської брами. Густі віти, обтяжені яскраво-червоними соковитими м'ясистими плодами, схилялися над старим трактом. Інколи перестиглі томати, неспроможні більше тримати свою завелику вагу на зелених ніжках, зривалися з висоти і плюхкались на каміння тракту, розбиваючись у духмяну яскраво-червону юшку. І одразу – на аромат – до місця їхньої загибелі стрімко зліталися оси, діловито поспішали величезні – у палець – жовті ольські мурахи, обережно підкрадалась і терпляче очкувала трохи осторонь різна дрібнота: комарі, мухи, жуки –поки не наситяться носії могутніх жувалець та жал, аби встигнути потім кинутись на недоїдки...

Рано-вранці, на світанку, до Матхонської брами підкотився, поскрипуючи, старий візок, з тих, якими зазвичай возять на базар свій немудрящий крам селяни, запряжений старим – ледь живим – облізлим муфлоном. Сивий немічний метис у ветхому одязі тупо огледів підгнилі дошки ворітниць, поїдені іржею завіси, величезний кований замок, підвів голову і спитав у ошелешеного одинокого вартового на стіні:

— А що, сьогодні базару не буде?

— Діду, коли ти в останній раз був у Анці? – спитав у свою чергу охоронник.

— Давно вже , - повідомив той.

— В Анці вже років сорок базару нема!

— А де ж він? – здивувався старий.

— Як грейдер насипали, то і базар до Апіри перенесли! – показав лівою рукою уздовж стіни у західний бік вартовий.

— Оце ж я і дивлюся, - зробив відкриття дід. – Що це ніхто трактом на базар не їде? Ну, Рудий, - приречено потріпав він за холку облізлу шкапу, - що тут поробиш: перепочинемо і поїдемо додому!

Він неспішно випріг муфлона, той почовгав до узлісся – об'їдати зелені плоди з нижніх гілок томатових дерев, довго вовтузився, розгортаючи візка з п'ятьма винними діжками у кузові голоблями від брами до тракту, врешті впорався, закотивши колимагу під самі стулки, захекався, витер піт і почав набивати люльку якимось самосадом.

— А чим же ти, діду, збирався торгувати? – зацікавився, роздивляючись старовинні діжки, вартовий.

— Оцтом, - повідомив метис.

— Та з ким ти там розмовляєш? – спитав солдата хтось, кого знизу і видно не було.

— З якимось пришелепкуватим метисом, - покрутив той пальцем біля скроні.

— Вони усі пришелепкуваті, - ліниво погодився невідомий.

Старий під брамою заходився кресати, видобуваючи вогонь; у нього не дуже-то й виходило, в решті решт трут задимів, дід дмухнув – з'явився вогонь. Підкуривши, метис двічі солодко затягся, кахикнув, підхопився раптом і закрутив головою:

— Рудий, га, рудий! Ти де подівся?

Він ляснув себе по стегнах:

— От горе мені з цією худобою! – і тюпки затрусив до заростів, де хвилину тому щез муфлон.

Вартовий зверхньо посміхнувся і ще раз покрутив пальцем біля голови.

Вибухом рознесло ворітниці на щепу, ще й стіна тріснула, курява здійнялася до небес, з томатового лісу до провалу кинулися Поклеві гвардійці (кугуар вишкірив пащу на плащах), а з ядранського, правого, боку повноводної Оло забахкали довгі додосські гармати, і з прибережних чагарників потягли до води човни бійці Залізного Легіону!

Фортеця Анц впала під ноги баронові, як перестиглий томат на старий Матхонський тракт. Невідпорний, як розлючений морський носоріг, крізь розбиту браму вдерся на чолі своїх гвардійців до тверджі Покль і, долаючи нетривкий опір, що виникав деінде, стрімко захопив головну башту – донжон, кинутий напризволяще безпорадною залогою. А у пролом уже сунуло ополчення, як величезна руйнівна морська хвиля. Капітан Ієту вже відкривав зовнішню браму, виявилось, що вона у ненабагато кращому стані, та ще й постраждала від ударної хвилі, - для Залізного Легіону з Покко, що на човнах та плотах уже наближався, долаючи течію порубіжної жовтоводої ріки Оло.

Над Анцом майорів прапор барона: на жовтому небі чорне сонце, під ним – девіз Поклів: „Вже час!“

Залишивши переможцям усю артилерію, весь боєзапас і весь провіант, руттійці спішно відходили на захід – на Апіру.

Розділ 5.

Такого війська не збирав Ядран з часів прильоту Вогняних Птахів. З усіх усюд, з усієї величезної країни стікаються Залізні Легіони у місто Алумадан (що на річці Уллі, яка впадає у Галію – приток великої Матти), збільшивши число його мешканців уже уп'ятеро.

Алумадан, чималенький і велелюдний, тепер зовсім схожий став на мурашник: сновигають у блискучих шоломах легіонери, проносяться вершники на бойових муфлонах, скриплять обозні вози, довозячи війську харч та порох, гупають чоботами дозори військової поліції, раз по раз обходячи місто. Інакше і не можна: у легіонах і дисципліна залізна, а от шляхтичі з гвардійських полків, лицарі з особистих дружин, що привели із собою барони, про порядок наче і не чули. Вештаються по кабаках та борделях, пиячать, горлають сороміцькі солдатські пісні, вчиняють сварки та бійки. Моду взяли по воронах з пістолів шмаляти: як де помітять – гатять, з бідного птаха тільки пір'я на усі боки летить! Ворон в Алумадані вже майже не лишилося!

Цілий тиждень король Раал терпляче слухав стрілянину, що періодично виникала у різних кінцях міста, вислуховував доповіді коменданта та скарги міського голови і наказував баронам втихомирити своїх зарізяк, барони, - а їх зібралося більше сотні, - щодня давали обіцянки, а на ранок пістолі бахкали знов!

Терпець урвався, король наказав баронові Забу взяти чотири когорти Вірних і навести у війську лад. У перший же день Заб, який вже покуштував цієї війни, обмежив продаж вина, віньяку та рому у місті, заарештував одного барона та чотирьох офіцерів гвардії за стрілянину у розміщенні військ, а вірні показово відшмагали на центральному майдані міста з дюжину найзатятіших дебоширів.

Наступного дня вірні знов хапали і шмагали, військова поліція заарештовувала, а Заб виносив вироки: арешт, канчуки, розжалування...

А на третій день він розстріляв (зрозуміло, не особисто) якогось капітана за збройний опір при арешті – і постріли, пиятика та бійка припинилися.

Щоправда, він надбав у війську прізвисько Заб-Бузувір, та, довідавшись про це, лише криво посміхнувся: „Бузувірів ви ще не бачили, як от атріанські мерсенери, наприклад!“

Раал підраховував війська та запаси, вивчав з воєводами докладні карти і - очікував.

— Чого він тягне? – гарячкували деякі барони. – Оквілла у облозі і до неї щонайбільше два переходи.

Звісно, про ці балачки йому одразу ж доносили, король десяти королів недобре супився, але - чекав. По-перше, не час сваритися: він – одноосібний володар Ядрану, та більшість гарячих голів – гасхурніди, як і він сам, нащадки легендарного короля Гасхурна, що загинув у найпершій – при Люнні – битві проти небесних нападників, і майже усі вони носять хоча і номінальні, а усе ж таки майже королівські титули.

Вже давно їх не звуть королями, лише – „вінценосні барони“, та верховний правитель залишився королем десяти королів.

Тільки один вінценосний барон відсутній в Алумадані – гасхурнід Покль. Але Раал власноруч відправив йому голуба з наказом не допустити ворога у Східний Ядран, тому його поява і не очікувалася.

Король Раал вислухав доповідь барона Заба про покращення дисципліни у війську (це було видно і неозброєним оком), пригостив вельможу філіжаночкою духмяної атріанської кави (без віньяку, бо не час спиртне вживати), і, помітивши, як несвідомо сіпнулася Забова рука до кишені по люльку, запропонував:

— Можемо пити каву на балкончику, там не забороняється курити!

Раал не мав тієї звички, що прийшла у давнину разом із небесними народами – втягувати у себе тютюновий дим, проте, ставився до курців і куріння спокійно. Лишень терпіти не міг той сморід, що стійко тримається у прокурених приміщеннях. Тому вживати тютюн у своєму житлі забороняв, маючи для затятих курців – як особливу ласку – балкончик.

Барон Заб підкурив і затягся першим – найсмачнішим – димом. Від задоволення він звів очі догори і раптом тицьнув люлькою у небо:

— Ваша величносте, поштар!

У вишині, над самісінькою площею, крутився поштар, явно намагаючись зорієнтуватися!

— Не просто поштар, а королівський поштар! - визначив Раал, викинув руку уперед і щосили загукав:

— Уль-уль-уль!

Птах почув поклик, спланував до балкончика, всівся на руку вінценосця і задоволено затуркотів. До правої лапки у нього був прив'язаний стандартний поштовий чохольчик.

Раал пригостив посланця дрібним грішком, відкріпив листа, віддав птаха офіцерові для особливих доручень, який з'явився не знати звідки біля короля. „Оце вишкіл“ - позаздрив Заб.

Дуже обережно Раал розпечатав циліндрика, витяг з нього скатаний у трубочку папірець, неспішно розкатав. Спочатку швидко пробіг очима листа, а потім перечитав уважно...

Заб делікатно відступив, відвернувся і курив свою люльку, не відчуваючи чомусь жодного смаку.

— Тепер уже можна виступати, - почув він Раалів голос і повернувся. Король вхопив барона за рукав, затяг до кімнати, зачинив балконні двері і, зауваживши, як безпорадно дивиться той на запалену люльку, дозволи:

— Куріть уже тут!

Потім Раал запалив листа – невагомий папірець згорів миттєво – і пошепки повідомив:

— Князь Олол з усіма військово-морськими силами королівства підійшов до Оквілли. Ворожий флот, не прийнявши бій, відходить на північ – у бік Руттійського моря. Князь наказав налагодити постачання міста з моря і розпочав переслідування противника. Тепер, коли штурмова армія руттійців лишилася без підтримки корабельної артилерії, коли її комунікації розтягнуті уздовж узбережжя, саме тепер ми вдаримо їй у спину всією своєю силою!

Заб у був захваті: так от чого чекав король! А той упевнено продовжував:

— Кілька загонів шляхти (з тих, нетерплячих) ми кинемо у ліси між Оквіллою та Иплом, хай вони обсядуть усі дороги, і жодна ворожа валка з боєприпасами та провіантом, жоден загін підкріплення під Оквіллу щоб не дістався! Вирушаємо негайно! Передайте мій наказ баронам та командирам Залізних Легіонів!


Розділ 6

Високий старий сивий, із залишками рудого волосся на скронях, фатієць, що керував найкращою зброярською майстернею у Партерені, довго і уважно придивлявся, як прискіпливо оглядав мушкети Зульфікар, як заглядав у дула, лазив туди пальцем, щось обмацував - всередині та зверху, і не витримав:

— Добродію, та ти ж –Гадруз!

Король прангів не крився, але намагався і не афішувати широко своєї поїздки до Партерену:

— З якого дива ти це вирішив?

— Бо вже зустрічався з одним Гадрузом років тридцять тому. Так той гармати – мої гармати! - залізякою обстукував! Для всіх, - посміхнувся фатієць – моє ім'я –Вік Горді – є найкращою гарантією якості. Шукаєте невідомо які вади у моїй зброї.

— А, то ти – той рудий ливар, що відмовився торгуватись! – згадав Блекову розповідь король.

— Був тоді рудим, - погодився Вік Горді.

— Ти заправив добру ціну. а мені гроші з неба не падають! – відрізав Зульфікар. - Хоч як ти там звешся – перевірятиму!

— Перевіряй, - позіхнув зброяр. - Ти – напевне Гадруз, бо і сердишся так, як той сердився. Та і схожий ти на нього: таки одне лице! Він тобі – батько?

— Дід, - буркнув король.

— Час іде, - зітхнув Вік.

— Час летить, і його обмаль, - почав і насправді сердитися покупець.

— От і той був такий стрімкий, а мені довелося тридцять років чекати... Тобі я ще можу сказати те, що хотів - ще твоєму дідові, а от дід твій, Доар Переможець, уже ніколи не довідається – що саме. Бо – поспішав тоді, як ти тепер...

— Кажи, я вислухаю, - вів на гармату король.

— Усі мої предки, - почав Вік Горді, - були майстрами по металах: кували, лили, різали...

І усі родичі... От і брат мій – Джордж Горді – кузню тримає...

Майстер уважно подивився на короля – той терпляче чекав.

— Рід Горді з давніх давен має своє клеймо –подивись он на гарматі, що на неї ти сів...

Зульфікар недбало глянув не вдавлений поряд із запальним отвором кругляк, вдивився, похолодів - похапцем вихопив з піхв Меч Гадрузів і приклав до гармати: на лезі, поряд із інґлішським написом, круглилося значно менше, але точнісінько таке – клеймо!

— От тепер, - задоволено зітхнув фатієць, - і я переконався, що мав таки щ? сказати твоєму дідові... Дивно, що ви обидва помітили усе, крім клейма!

Зульфікар забрав меча у піхви і мовчки сів на місце. –

— Такий булат, - вів далі Вік Горді, - робити давно вже розучилися. Брат мій років десять експериментував зі сплавами – і що ж? Булат він таки зробив, але не такий - до цього йому – як арпадській довбанці до твоєї „Світанкової зорі“!

Зброяр помовчав, а потім почав – здавалося б – ні до чого:

— Мій сват, Фелікс Бах, є одним з найкращих кравців у Партерені. Він якось говорив, - а Фелікс знає, що говорить, - для переконливості аж підвівся з недоробленого лафету, на якому сидів, оповідач. - Так от, він каже, найгірша річ – то розпаровка.

Здивований Зульфікар вирішив тим не менше (хто знає, які сюрпризи він ще приготував для цієї розмови) не перебивати майстра, а той повільно розповідав свою байку:

— Ти, звісно, не знаєш, що таке розпаровка. Це коли парні предмети з якихось причин перестають бути парними... Наприклад, твої чоботи: лівий і правий, обидва одного кольору, розміру і фасону. А якщо у тебе був би лівий коричневий і твого розміру, а правий - чорний і менший, ти б не міг ними користуватись. Оце і є розпаровка. П'ять віків тому було допущено розпаровку, і одна річ у тебе, інша – у мене.

Виготовив ту пару предметів мій предок – Майрон Горді, засновник нашої фірми, а як вони розпарувалися – не взнає тепер ніхто. Посидь хвильку, скоро ти усе зрозумієш.

Вік пройшов до комірчини десь у кутку цеху, погрюкав там хвилини зо три, кахикнув, щось промурмотів і виніс досить великий, чорного дерева,. старовинний футляр, інкрустований сріблом та перламутром.

Високе небо! Зульфікар одразу пізнав його, хоча раніше ніколи не бачив: само такий, тільки значно більший, зберігався у нього у майванській скарбниці і призначався виключно для однієї речі – Меча Гадрузів!

Очевидно, король чимось видав себе, бо майстер усміхнувся:

— О, ти пізнав парний предмет. Та це ще не усе, повелителю прангів!

Він тихенько опустив свою ношу на землю, - просто під ноги Зульфікарові, - тихенько встав на коліна, наче збирався молитись, через голову зняв з шиї срібного ланцюжка, на якому висів маленький срібний ключик. „Це другий парний предмет“, - промимрив Вік Горді. Такий точно витягав з кишені батько, король Доар, у пам'ятний день передачі меча...

Старий повільно вставив ключа у замок („На моєму футлярі – два“,- зауважив Зульфікар), відкрив покришку і відхилився, аби королеві було краще видно. Німо утупився той усередину.

— Третя парна річ, - виголосив старий і простяг гостеві те, що лежало на споді. Сумнівів не було: і поруччя таке само, і піхви.

Цей кинджал напевне виготовлявся як пара до меча, який віками належав родині Гадрузів. Зульфікар прийняв зброю з рук фатійця і нетерпляче оголив лезо: і сталь таку вже давно не вміють робити, і клеймо те саме, і напис інґлішськими рунами.

— Ти знаєш, що там написано?

— Так, знаю. А ти? – швидко перепитав король.

— І я знаю. Я не вмію читати руни, але мені говорив мій батько, а йому – його батько, а тому – знов таки його татусь, що там написано - „Народжений для слави“.

— Це правда, саме це, - підтвердив Гадруз. – Я вмію читати по-інґлішському.

— Я так і думав, - сказав Вік. – Мій сват Фелікс Бах каже, що розпаровані речі практично безкорисні. Дійсно, який сенс мати праву рукавичку, якщо ліва – в іншої людини. Хіба що об'єднатися обом і користуватися парою по черзі...

Король напружився і вп'явся поглядом у старого.

— Та мені така пара ні до чого, - буцімто розмірковував уголос фатієць. – Я ж не воїн. Але і віддати задурно… теж, наче себе ошукати.

— Віддай не задурно, а за великі гроші! – нетерпляче вигукнув молодий.

— Хто може визначити справжню вартість цієї речі? – глянув на кинджал майстер. – Я не здатний. Не знаю, за яки гроші його продавати, і чи за гроші взагалі....

— Що ж ти за нього хочеш? – не витримав Зульфікар. – Ти ж не просто так його мені показав?

— Не просто так, - погодився Горді. – У мене синів нема, тільки донька, та й та, - зітхнув зброяр, - вже заміжня. А от у брата – двійко синів. Старшого нарекли на мою честь – Вік. Він – мій улюбленець і найкращий учень. Вік Горді – молодший! Йому і справу хотів передати...

— Хотів? – здивувався король. – А потім передумав, чи щось завадило?

— Не передумав, - похнюпився ремісник. – Рік тому молодий Вік Горді рейсовим вітрильником вирушив до Шванентайху – купити сільбертальського срібла – там воно найкраще. Ми його додаємо у сплав, з якого відливаємо корабельні дзвони.

„Треба спитати у Блека, чи додають у нас“, - попри момент зауважив король.

— А той корабель захопив адмірал Тіко, вантаж присвоїв, судно потопив, а людей забрав у рабство. От якби ти повернув мені небожа – то була б гідна платня...

— Адміралом якої держави є той Тіко? – швидко спитав Зульфікар.

— Жодної. Він такий адмірал, як я – ядранський барон! Просто суден у нього – на цілу ескадру, от він і назвався адміралом! Він з Арпаду, прикидається то купцем, то військовим, а насправді – звичайний пірат! В нього цілий острів десь у Південних морях...

— Якби я знав, де його знайти, я б викупив твого небожа.

— Якщо ти з'явишся у Південних морях, він сам тебе знайде...

— То що, мені заради кинджала кинути державні справи у непростий момент і вирушати на пошук морського розбійника? – здивувався король.

— Це тобі вирішувати, я назвав ціну, - холодно відповів Вік, взяв у Зульфікара клинок, сховав до футляра і відніс свій скарб назад до комірчини...

Пружною ходою до майстерні зайшов енергійний Гирей:

— Палаші та кинджали перевірив, можна забирати, а кіраси та шоломи будуть готові аж на післязавтра!

— Сьогодні завантажимо холодну зброю і мушкети, а залишки обладунків – післязавтра, - вирішив король.

— Так що, забиратимеш зброю? – здалеку спитав (звісно, для годиться, бо почув Зульфікарові слова) зброяр.

— Так, забиратиму...

Вік Горді підійшов до покупців і витріщився на Гирея: жовтоволосий красень анітрішечки не нагадував чорнявих прангів.

— Ти знайомий з його ясновельможністю адміралом Кер Гиреєм? – підвівся з гармати Зульфікар.

Старий тільки похитав головою.

— Пане адмірале, представляю вам поважного Віка Горді, найкращого зброяра Партерену – поважний Горді, це – адмірал Кер Гирей – найліпший моряк на усю Терру.

Адмірал тільки кивнув, а ремісник мав вклонитись, бо – нерівні. Навмисне це король влаштував, - вирішив Вік, - на місце ставить: ти, мовляв, бидло, а ми – високородні... Та не встиг він ще розпрямитись (роки – поперек негнучкий), як адмірал потиснув його долоню і повідомив:

— Я чув найпозитивніші відгуки про вашу зброю від адмірала Устіна Блека та від власного батька!

Він не прибрехав анітрішечки: ті двоє дійсно не раз згадували, окремо один від одного, фатійця, і говорили вони однаково, приблизно так: „Той рудий скнара – неперевершений майстер!“

Отже, сказавши тільки „вашу зброю“, адмірал дійсно не кривив душею!

У Зульфікара тим часом промайнула здогадка, він поліз до кобури – перевірити її - і витяг свого знаменитого пістоля.

— Зауваж – теж парна річ! – наголосив вік Горді. – Тепер ти завжди будеш клеїмо перевіряти! Та не шукай, он воно, на стволі знизу, біля скоби! Це не наша робота: останній, хто вмів виробляти такі пістолі, помер двадцять років тому і секрет забрав із собою. Його звали Гійоме Лепаж. Це був зброяр від Неба, перший серед перших... Після його смерті першим став я, та це зовсім не тішить мене, бо він помер неперевершеним.

Він і його підручні нізащо не зуміли б зробити, як оце я для тебе, тисячу добротних мушкетів за тиждень, він створював тільки штучні вироби, але завжди – найкращі у світі.

Зульфікар по-особливому, з повагою сховав пістоля до кобури. Раптом він спитав старого просто в лоб:

— А якщо адмірал Гирей привезе тобі небожа, ти віддаси кинджала йому?

— Якого кинджала? - підхопився Гирей.

— Зачекай, - наказав король.

Старий – анітелень.

— То як? – нетерпляче перепитав король.

— А мені яка різниця? Я б і самому Тіко за Віка Горді –молодшого віддав. А от тобі не повинно бути байдуже: у нашому родові є повір'я, що той, хто збере ці речі докупи, подвоїть свою ратну силу та військові звитяги...

Гирей нетерпляче зиркав то на одного, то на другого. Він нічого не розумів і починав потроху дратуватись.

...Фатійці – чи не єдиний вже Небесний народ на Террі – ще вирощують коней: примхливих, вибагливих, хворобливих... Привезених ще предками з Неба. То ціла наука – доглядати коней, пестити їх, плекати. Усі інші давно вже пересіли на муфлонів й у вус не дують. Власне, і у Фатії муфлонів - неміряно. І землю орати, і воза перти – це муфлон. І у війську їх – як піску морського. І гармати тягають, і фури, і вершників возять.

Кінь – це інше. Це – престиж, це – шик, це – традиція. Найшляхетніші та найбагатші мають коней. Люди завжди вигадують зовнішні ознаки своєї вибраності: у мене – вітрильник з чорного дерева! Плювати, що дуб міцніший, чорне дерево – дорожче! А у мене – кіраса золота! Сталева - надійніша? Зате – дешевша!

А у мене – коні! Струнконогі, довгошиї, із чорними іскристими очима. З гривами шовковими. З хвостами довгими – майже до землі!

Ніхто не Террі не тримає коней – тільки фатійці. І ніколи не дають іноземцям їздити на них – хіба що вибраним, найпочеснішим гостям.

...Фиркають коні, мнуть копитами густу нетоптану траву. Сюди майже ніхто не їздить: хіба що закохані сховаються від людського ока, чи допитливий чужоземець забреде.

Зульфікар сам розповів дружині своїй, королеві Оло, про руїни древнього міста Люнна, що лежать у годині їзди від Люнни сучасної. Розповів майже усе, про що знав від Устіна Блека, а свідчення Тала Правдивого читала вона ще у дитинстві. Почула – загорілася: поїдемо. Звісно, вона ж – гасхурнід, нащадок володарів цього міста – столиці планети у часи, коли вона не звалася Террою...

Поїдемо – загорілася! Чого б ні – погодився Зульфікар. День вільний. Це ж завтра будуть готові кіраси. Тоді часу не буде. А сьогодні – будь ласка. Винайняли коней, знайшли провідника з місцевих, та і поїхали. Від сучасної Люнни, де за правом почесних гостей мешкали пранги, до руїн древньої – вісім фатійських миль, тобто, шість з половиню морських. Година прогулянки.

Фиркають коні, мнуть копитом нетоптану траву, ґедзів надокучливих хвостами відганяють.

Вони їхали вулицею, якою давно вже ніхто не ходив. Ще й досі видно, яке це було велике місто... Трава, кущі і дерева повиростали скрізь: на площах, на подвір'ях, на дахах, – де ще є дахи, - в оселях та навіть у храмах. Біля святилищ – ідоли, з постаментів скинуті, у землю повгрузали. Зульфікар косував на Оло, поглядав крадькома, приглядався: дихає часто, крила носа тріпочуть, і сяють дивним внутрішнім світлом величезні виразні бурштинові очі. Біля рештків головного, скоріш за все, - бо найбільший, - храму – величезна скульптура. Стара, часом поїдена, та все одно – прекрасна, проте, й дивна, як і усе тут: атлетичний юнак підніс меча на величезним, з кінську голову, яйцем. Змилувалися над ним і негода, і невідпорна зброя нападників – стоїть воїн, розмахнувся для страшного удару.

Оло з коня – просто на траву, підійшла до ідола, рукою торкається, на очах – сльози.

Зульфікар з сідла – і до неї.

—Я думала, що це – легенда, переказ, міф, якими повниться Террі... Вже кілька тисячоліть жоден ядранець не міг приїхати сюди, і ми вже були невпевнені. чи він справді існує... Але ж – ось він. Стоїть.

— Хто – він? – здивувався правитель Королівства Гряди.

— Він – показала очима на кам'яного юнака Оло. – Пасинок Дракона.

Легенда про Пасинка Дракона,

що її розповіла королева Оло чоловікові своєму Зульфікару Гадрузу у присутності адмірала Кер Гирея та його дружини, Ханни Кер, у дівоцтві – Шелда.

— У старі, колишні часи, - почала своє оповідання прекрасна Оло, - у таку сиву давнину, що і до появи Небесних народів ті віки вважалися хтознаколишньою древністю, на островах Південних морів жило могутнє плем'я драконів. Вони вміли вивергати вогонь і були здатні перелітати океани. Дракони будували свої немудрящі гнізда на скелях Ішгла та Арпаду, знаходили подруг, парувалися, відкладали яйця і виводили малечу. А коли наставали сезонні холоди – перелітали у гирло Сівретти на зимівлю. Люди не чіпали драконів і не селилися по тих краях, а дракони не заважали людям, полюючи на дичину, якою багаті були навколишні ліси, і поїдаючи плоди, якими рясніли тамтешні гаї.

Це продовжувалося віки, віки і віки – аж поки люди не довідалися про поклади золота у понизов'ях блакитної Сівретти.

Довідалися – і пристрасно захотіли поживи. Зажерлива жадібність оселилася у їхніх серцях. У теплу пору, коли дракони були на островах, переривали вони береги Сівретти, вишукуючи дорогоцінний жовтий метал. Вони вибивали та розлякували дичину, виловлювали рибу з ріки, об'їдали плоди, рубали дерева, перекопували землю навколо гирла і відходили з настанням холодів. Дракони прилітали у розорений край і не мали чим годувати своїх самиць і потомство.

Так було вісім років поспіль, а на дев'ятий потяглися люди на Сівретту шукати своє золото, а їх зустріли вогнем дорослі боєздатні дракони. Запліднені їхні самиці відлетіли на острови Південних морів – виводити малюків, а вони залишилися боронити свої угіддя.

Було драконів не дуже-то й багато, але мали вони могутні крила і жаркий пломінь. Були вони стрімкі та сміливі. Кілька років вони успішно відстоювали свої володіння. Та правителі людей вже не хотіли обходитись без золота з Сівретти. Одного разу вони зібрали найкращих бійців з обох континентів і влаштували засідку на островах південних морів. А коли самиці драконів прилетіли, люди легко подолали їх, стомлених перельотом, і вирізали до ноги.

Розлючені дракони спустошували цілі провінції, випалювали села і міста, топили цілі флоти, знищували поля і отари. Та і вони інколи гинули у битвах, і не було вже у них самиць, не було кому принести приплід.

І настав день – один–єдиний дракон літав над Західним континентом. давно не був він із самкою, і знемагав від ненависті і бажання. Ночами люди чули його тужливу любовну пісню і ховалися, бо зранку він знов люто палив їхню землю.

Одного разу він зовсім втратив глузд від жагучої хоті і вкрав у Люнні жінку – не дуже молоду, але гарну і сильну.

Жінка та мала сина – сильного, сміливого юнака. Коли сусіди довідалися, що сталося з його матір'ю, то почали – спочатку поза очі, а потім в лице – називати його Пасинком Дракона. І тоді він узяв меч свого батька, загиблого на Драконовій війні, і вирушив на пошуки. Довго він шукав їх, та кінець кінцем знайшов – на острові Арпад у Південних морях. Знайшов – і зійшовся з драконом у поєдинку. Цілі легіони громив дракон, армії розсіював. Цілі повіти спалював пломенем подиху свого. А тут – схибив. Або не схотів вбивати сина своєї жінки. Одним ударом вбив юнак небесного змія, вирізав велике драконове серце і розтоптав його.

Забравши матір, Пасинок Дракона вирушив до Люнни, а, діставшись дому зрозумів, що жінка вагітна. Прийшов час – з муками та болем Пасинкова мати вичавила із себе величезне драконове яйце.

Під твердою шкаралущею виразно і чітко билося, - точнісінько так, як те, розтоптане, - маленьке драконове серце.

„Це буде новий дракон!“ - закричав юнак, вихопив меча і був замахнувся вже, збираючись розрубати яйце навпіл.

„Це – твій брат!“ - прошепотіла знесилена пологами мати, і він закляк, вражений, не здатний опустити меча перед драконом, не у змозі вбити брата.

Так і закам'яніли вони – Пасинок Дракона і ненароджений його брат, так і залишилися стояти посеред Люнни як кам'яна згадка про людську підступність і людську шляхетність.

— Красива легенда, - озвався стиха Зульфікар, милуючись скульптурою невідомого древнього майстра – каменотеса.

— Це не легенда, - переконано промовила Оло.

Гирей зазирнув до криниці: вода була прозорою та свіжою на запах.

— Можна пити? – спитав він у провідника.

— Можна, - підтвердив той.

— Вона ж не стояча, - згадав адмірал. – По підземних трубах з льодовиків весь час тече нова, поповнюючи криниці – це діють прадавні ядранські водогони.

— Це – дуже далеко? – зацікавилася Ханна.

— Ні, години півтори їхати в один бік.

— Хочу подивитись, - заявила вона.

— Хочете – поїхали, - запропонував запопадливий провідник.

—Я не поїду відмовилася Оло. – десятки віків ніхто з мого народу не міг потрапити сюди, і ще невідомо, чи зможу я хоч колись тут ще раз опинитися. Ви їдьте, як хочете, я ж буду тут.

— Тоді і я не поїду, - вирішив позбавлений дружиною вибору Зульфікар. Він помітив, що збентежена Ханна ладна заплакати, і додав:

— Ти ж, Гирею, проведеш Ханну на льодовик?

Тільки-но трійця екскурсантів зникла за рогом, Оло повернулася і пішла навпростець головною вулицею древньої ядранської столиці, єством відчуваючи, як, немов зачарований, іде за неї чоловік її, король прангів, пристрасний і завжди бажаний Зульфікар.

Вона зайшла до першого ж більш-менш цілого будинку: стелі й даху не було, а от стіни вціліли – деінде ще можна було розгледіти навіть залишки кольорових фресок.

Оло з невгамовною, спраглою цікавістю переходила з кімнати у кімнату: ось тут була вітальня, тут – дитяча, а це, мабуть, спальня. Тут колись господар цієї оселі не раз пестив свою дружину.

Оло простелила Зульфікарів королівський плащ просто на густу запашну траву – на те місце, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Вона швидко скинула одіж і лягла. Зульфікар замилувався: мініатюрна жінка, оголена і прекрасна, звабно усміхалася, сяючи бездоганним тілом з чорного королівського плаща. Він чув наче здалеку, буцімто якесь відлуння, як десь поряд фиркали та шумно переступали їхні коні.

І він був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило те.

…Коли вже троє вершників віддалилися від старої Люнни десь на десять гарматних пострілів, провідник поцікавився:

— Ваша королева – ядранка?

— А що? – підхопився Гирей.

— Яка гарна, - попри вишкіл не втримав захват фатієць.

Водозабір з водогоном не справили на Ханну відчутного враження. Провідник, аби хоч якось догодити гостям, повідомив:

— А ще тут недалеко є печера Десяти королів з Кип'яч-озером.

— Воно справді – кипить? – зацікавилася Ханна.

— Тепер воно ледь тепленьке, але кажуть, що у давнину, за ядранців ще, було дуже гарячим, справжній вар. Подейкують, буцімто їхні жінки купалися у його водах, і це давало їм довічну вроду.

— Невже це правда? – здивувалася жінка.

— Не знаю… Наші жінки ніколи цього не робили. Туди взагалі ніхто не ходить: місцеві мешканці панічно бояться древнього прокляття ядранського короля Гасхурна, яке він начебто наклав на це місце за рік до приходу з неба наших предків. Тутешні люди намагаються уникати взагалі усього, хоч якось пов'язаного з ядранцями.

— А ти? – підморгнув Гирей.

— І мені моторошно, відверто кажучи. Та що зробиш – я провідник, як і мій батько, який і знайшов цю печеру: до нього вважалося, що Кип'яч-озеро – одна з легенд, якими повниться Терра… Батько давно вже помер, і ніхто, крім мене, не знає дороги до цієї печери, та і я без нього ще ніколи не їздив: на моїй пам'яті ви перші, хто туди хоче…

— То поїхали? – нетерпляче запропонувала Ханна.

— Поїхали, - зітхнув фатієць.

Світло майже не пробивалось до величезної підземної зали, посеред якої тьмяним старовинним дзеркалом лежало озеро.

— Дійсно тепла, - спробувала долонькою воду Ханна і раптом вирішила. – Викупаюся!

Чоловік мовчав (він взагалі забагато дозволяв їй), і жінка вирішила, що це – згода:

— Панове, прошу вас вийти, не буду ж я при вас роздягатись…

Гирей також спробував воду: тепла і лагідна, як літнє вранішнє сонечко:

— Добре, купайся.

Він узяв за лікоть ошелешеного провідника і повів до виходу з печери.

Не пройшло і п'яти хвилин, як перед ними предстала мокра оголена Ханна.

— Гирею, Гирею, дивись, що я знайшла, - вражено промовила вона. Моряк швидко прикрив її плащем (ніжне її тіло – не для хтивих провідникових очей) і взяв з її рук величезний, з гарматне ядро завбільшки, вкритий товстим шаром накипу, кристал. Точнісінько такі стоять на постаментах у Соборах Майвани і Квінізорайї, подібний бачив він у Соборі в Гасхурні:

— Так от, - здогадався Гирей, що це за знахідка, - так от куди він їх сховав: у підземний окріп! Тал Правдивий описав усе, як воно і було насправді! Вдягайся, Ханно, твою знахідку необхідно негайно показати Зульфікарові, а ще більше – королеві Оло! Ти навіть і не уявляєш собі, що ти знайшла!

— Кажеш, Гирею, вибігла гола-голісінька? – з цікавістю подивився на Ханну Зульфікар, тримаючи знахідку на міцній долоні. – Шкода, що я цього не бачив.

Ханна зашарілася.

— Ти хоч викупатись у підземному озері встигла? Це добре, будеш тепер красунею до скону!

— Ваша величність поводиться, як хтивий самець! – зашипіла, звузивши очі у щілинки, красуня Оло. Ніздрі її тріпотіли, а рот стиснувся у тонку нитку.

— І багато їх там? – пропустив повз вуха жінчину репліку король.

— Усе дно встелене , - аж підвелася Ханна.

— Цікаво, чи втратив кристал магічну силу? – почухав перенісся Зульфікар.

— Напевне втратив, - подав голос Гирей. – Ти ж сам говорив: у Небесному Манускрипті написано: сигнали від кристалів на Небо повністю припинилися. Мабуть, окріп підземного озера їх і пошкодив…

Зульфікар покрутив в руках зіпсовану святиню:

— За міжнародними законами ми мали б повідомити про знахідку уряд Фатії.

— Негайно усе кинемо і побіжимо повідомляти, - скептично скривився Гирей. – Віками під носом у них лежав ключ до головної загадки планети, та не один - сотні ключів, а вони і не почухалися; виходить, воно їм не дуже-то й треба.

І ще: уряд Фатії не має жодного права на ці кристали: вони належали кролеві Гасхурну ще до появі на Террі небесних народів! Таким чином, єдиними законними правонаступниками, які мають право на володіння цим спадком, є нащадки короля Ядрану Гасхурна, тобто – ядранські династія Гасхурнідів.

Королева Оло – гасхурнід, причому, на Західному континенті – єдиний, тож – вона і є беззаперечний законний власник усіх кристалів.

Присутні: король, королева та Ханна – витріщилися на адмірала, а той поставив жирну крапку у помові:

— От і усе вам міжнародне право! Я негайно відряджу до печери офіцера з парою матросів – прихопити ще з десяток – другий кристалів! А ти, Зульфікаре, повернувшись до Майвани, передаси кристали на спільне вивчення майстрові Баграту та каптурникові Зенону. Саме – на спільне, аби ані святоші, ані мудрагелі не могли сказати, що комусь віддано перевагу! І для того, щоб ніхто з них не міг одноосібно скористатися такою перевагою!

— Державно мислиш, - тільки і сказав Зульфікар.

— Це ще не все! – заявив моряк. – Уряд Фатії необхідно повідомити нотою вже з Майвани як про знахідку, так і про виключне право на неї Королівства Гряди. Навіть якщо вони почнуть сперечатись, судова тяганина точитиметься десятиліттями, а ми тим часом вивчатимемо вже наявні кристали… Хоча, вони так побоюються усього, що пов'язане із попередніми володарями їхніх земель, що, можливо, віддадуть, та ще й зрадіють: здихалися!

— Можливо, - із сумнівом сказав король.


Розділ 7

Граф Ель-Брадо, пенсіонер Алонсо та молодий Блек, із задоволенням пихкаючи закордонним джиджирським димом, спостерігали за метушнею у порту міста Мун. З велетенської вантажної галери та кількох товарних галеонів на берег вивантажувались якісь діжки, ящики, невідоме обладнання. Дудніли у дудки боцмани, голосно і брутально лаялися суперкарго, сновигали вантажники, серед яких виділялися (а раніше їх ніколи тут не було) ладовачі з сільбертальської провінції Венглінек. Їх легко пізнати: високі, русяві, задиркуваті, і вимова у них дивна – „пшекають“. Їхня поява – вірна ознака пожвавлення економіки: венглинці легко наймаються на новобудови у найдальші землі – аби добре платили.

Не рейді погойдувалися на легких хвилях кілька ядранський „купців“ - з тих, що везли на Гряду останнім часом одяг, міцне недороге взуття, різний інший мануфактурний крам.

— І ці тут, - невдоволено вигукнув Алекс Блек.

— Чим тобі не догодили ядранці? – здивувався Алонсо.

— Всі вони однакові, - як їхній король Раал: ти до нього по-людському, а воно…

— Ви знайомі з королем Раалом? – не повірив граф.

— На жаль, знайомий, - махнув рукою син адмірала.

— Цікаво, що це вони привезли і нащо? – вголос розмірковував Ель-Брадо.

— А ви не знаєте? – радісно втрутився у розмову старий жебрак, що ловив недалеко на тонку волосінь дрібну рибку. – Уся Кайвана вже знає!

Приятелі і не зважали на нього, а він, виявляється, уважно прислухався до їхніх розмов.

— На Кайвані, - із захватом повідомив обірванець, знайшли величезні поклади срібла! Не менші, ніж у Сільберталі! Тепер тут збудують копальні, ливарні, монетний двір для карбування грошей і фортецю для охорони усього цього. Видобуток срібла не буде підпорядкований губернаторові, а знаходитиметься під прямим управлінням першого міністра королівства адмірала Устіна Блека.

„Він і тут мене дістав!“ - у розпачі ляснув долонями по колінах Алекс.

Рік вже він жив на острові Кайвана у засланні, на перший погляд , зовсім необтяжливому. Здавалося, всього у нього достатньо: і житло пристойне, і смачної їжі не бракує, і грошики по кишенях дзвенять… І жінки тутешні прихильні до молодого шляхтича! Та і режим його заслання анітрішечки не суворий: у п'ятницю замельдувався у пристава – гуляй цілий тиждень. Та що таке для нього, який виріс у відкритому морі на палубі вітрильника, чути мірний прибій , бачити щоранку, як рожевий шеляг сонця виринає з океану, спостерігати за вітрилами на обрії, дихати океанським вітром – свіжим, солоним, з присмаком водоростей і, здається, риби, - і бути прикутим до цього клятого міста на остогидлому острові хай дуже довгим, хай золотим, але таким міцним ланцюгом!

Він спересердя плюнув, - звісно, на мол, не у воду: моряки в океан не плюють, - стиха вилаявся (голосно – вже і відвик: весь час поряд ті двоє столичних прищів) і раптом закляк, побачивши на рейді те, чого там бути не могло, не повинно бути, права не мало: під арпадським прапором, ліниво погойдувалась на брижах каравела „Ящірка“. Можливо, тут, у північних водах, і не знають того, що у Південних Морях відомо кожній малечі: цей корабель – флагман флоту піратського адмірала Тіко.

— Якщо ви такий обізнаний, добродію, то, може, скажете, що робить у порту он той корабель? – показав на каравелу син першого міністра.

— Це уся Кайвана знає! – заблищав несподівано білими зубами жебрак – рибалка і вміло витяг з води невеличку, з дитячу долоньку, рибку. – Щороку о цій порі він завантажує усі трюми під зав'язку кайванською горілкою і відходить, аби повернутись рівно за рік. Він оце вже закінчує вантажитись, завтра, ймовірно, піде!

„У Південних Морях, - промайнула у Алекса шалена думка , - влади в адмірала Блека – жодної. Там би йому мене вже не дістати!“

За кавою граф Ель-Брадо повідомив приятелів:

— Щойно прилетів голуб із столиці. Дуже цікава новина: король Зульфікар разом із своєю ядранською хвойдою і тим вискочнем Гиреєм відплив з Майвани у невідомому напрямку.

Це були далеко не усі звістки, отримані графом з Майвани. Решту новин, що стосувалися особисто його і Боярського конклаву королівства, Ель-Брадо від співрозмовників приховав.

— А нам що з того? – фиркнув старий кат.

— А те, що саме час відбувати на Велику Черепаху - піднімати шляхту та гвардію проти інородки! Невдоволених вистачає і серед військових, і серед церковників. А як обурені аристократи, які мають дочок – наречених! Всі вони сподівалися , що король обиратиме дружину за традицією – з майванських та мезумських князів та бояр, і кожен з них, що це буде його незрівнянна донечка…

Саме тепер, коли Зульфікара нема, наспів час піднімати шляхту, військо та церкву і поставити королеві ультиматум: або він розлучається з Оло, від якої не буде онуків, або хай залишає трон на користь іншого Гадруза!

— Я вже ворогував із Гадрузами і опинився на засланні, - зауважив Алекс. – Може, ви у чомусь і маєте рацію… Але… Ви кажете: аристократи невдоволені королем, та за нього горою встануть посполиті: ремісники, вівчарі, ґуралі, рибалки… Він дав їм неосяжний ринок збуту у Ядрані і доступні тамтешні товари тут. За нього рибалки та моряки – це завдяки йому у них є тепер недорога ядранська парусина та ядранські фрахти. Ви кажете: церковники? Сардар та Алішер – можливо! Та церквою вже рік фактично править (а не очолює за саном, як ті старі дурні, поведені на власних почестях та привілеях) каптурник Зенон. А йому Зульфікар дав владу і старовинні ядранські манускрипти. Військо та флот обожнюють адмірала Блека, першого міністра королівства, і ніколи не підуть проти нього, останнього живого героя переможної війни! Мої з ним родинні рахунки на короля не поширюються!

А що ви робитимете із дрібною шляхтою, яку надихає на вірність Зульфікарові стрімке вивищення Гирея та Фортунато? Його правління для них – єдина надія отримати титули та чини! Вони за вами не підуть, бо при вас лишаться дрібнотою назавжди!

До речі, про Едварда Фортунато. Невже ви думаєте, що він сидітиме, склавши руки? Та я не здивуюся, якщо він вже завтра знатиме, які балачки ми тут ведемо!

— Нас тут усього троє, навіть Теодора я відрядив до Зари Пьорпл по новини. Кого ж з нас ви підозрюєте? – примружився, як матхонський лев перед кидком, Ель-Брадо.

— Та нікого не підозрюю! – роздратовано відповів молодий Блек. – У вашого будинку є вікна, двері, комин врешті решт! У Едварда всюди очі та вуха! Так що, перепрошую, ваша ясновельможносте, я звідси не поїду, принаймні – до Майвани.

Граф не звернув уваги на прикінцеве застереження Алекса і перевів очі на ката. Той згадав свого приятеля, коменданта майванської в‘язниці капітана Маріо, тюремні грати та кайдани, гаки та кліщі для тортур, які залишив своєму наступникові, свій тутешній затишний будиночок, нову, ще не прочитану книжку молодого обдарування з Покко Ференца Вареша (на обкладинці написано – Франьо Вареш) з дивною назвою „Палео“, тільки-но перекладену на небесну мову з ядранської (кажуть, перекладач намучився, бо покко-кугуарльський діалект суттєво відрізняється від літературної ядранської, а стиль у юного письменника ще той). Але вже перші книжки Вареша „Плазування перед плазуном“ та „Сліпа віра“ мали гучний успіх на обох континентах, як колись – першві книжки Ондра…

Зваживши сумнівні „за“ та вагомі „проти“ кат заявив:

— Хочу нагадати панові графу, що у мене з новою владою – жодних протиріч! Я сюди приїхав добровільно у зв'язку із відставкою, так би мовити, не заслужений відпочинок…

— Як знаєте, - холодно погодився граф (що з них візьмеш – плебей та бастард – презирливо подумав). - Я поїду. На кону – майбутнє династії та держави. Загроза виходить із неспроможності королеви привести повноцінне потомство, - патетично заявив він.

Ледве Ель-Брадо закінчив, на порозі виріс захеканий Теодор і випалив скоромовкою:

— Зара оклигала, сказала: „Не вона! Дві крові у жилах – два мечі у руці!“ - і знов втратила свідомість.

— Що вона мала на увазі, говорячи про дві крові та два меча? – замислився Блек.

— Не знаю. Яка різниця? Головне ми довідалися: не вона! Якщо вона – ви розумієте, про кого я - не має такої сили, це тільки на краще, - підсумував граф.

До вечора Алекс Блек розмірковував, а вечірній зорі зважився: він зібрав усі гроші, які мав, найнеобхідніші речі та книжки з морської справи, поскладав до валізи, вийшов на набережну, відв'язав першого-ліпшого яла, у якому знайшлися весла, і майстерно направив свого човна до каравели „Ящірка“. З борту одразу – наче чекали – викинули драбину з міцної линви, а вилізти нею на борт досвідченому морякові не клопіт. Двоє кремезних матросів запросили його до кают-кампанії. Алекс зайшов і оглядівся: у гаптованому золотом камзолі на чолі столу сидів, із золотим кубком у руці, вранішній жебрак – рибалка!

— Ну, здрастуй, майстре Алексе! – широко і трішки хижо усміхнувся він.

— Доброго дня і вам, шановний…- Алекс замовк, не знаючи, як звертатись до людини у камзолі.

— Та зви мене, - посміхнувся той, - як увесь світ: адміралом Тіко!


Розділ 8

Дозволивши військам годину перепочинку, барон Покль написав і відправив з голубами два листи – до Покко і до замку Кугуарль – об'явив похід і, залишивши в Анцові невеличку залогу, разом з усіма захопленими у ворога і перевезеними через Матту гарматами погнав військо (стіною та уздовж неї) на Апіру.

Попереджена втікачами фортеця опиралася стійкіше, бастіони та брами виявилися більш доглянутими, та ситі роки лінивої безпеки давалися взнаки – гармаші працювали невміло та повільно, каноніри наводили гармати аби як, мушкетери поспішали та мазали, пускаючи здебільшого на вітер дорогоцінні кулі.

Покль напосідав з двох боків: від стіни та з боку Матхонського грейдера. Залізний легіон гатив з довгих додохських гармат по бастіонах і вежах важкими чавунними ядрами, вибиваючи з них фонтани кам'яних сколків, а гвардія кидала з трофейних мортир гранати під браму, намагаючись розбити стулки, та просто за стіни, викликаючи у фортеці чисельні пожежі.

Раптом мортири перенесли вогонь у глиб оборони, і гвардія кинулася і атаку, розганяючи перед у бік Північної брами величезний, щойно збудований з кількох мажар та масивного стовбура томатового дерева, таран.

„Вже час!“ - ревіли вояки бойовий девіз роду Поклів, а сам барон , спостерігаючи за битвою з командного пункту, нервово закручував пальцями кінчики своєї шийної хустки і хрипко неголосно примовляв: „Кома-тире!“.

Гігантський кіл на колесах, скерований могутніми бійцями, протаранив браму, і гвардія, як повінь крізь розірвану греблю, стрімким потоком невідпорно увірвалась у середину фортеці, а за нею посунуло ополчення.

Залізний легіон потроїв натиск з іншого боку. Покль покликав до себе посильного:

— Негайно знайди капітана Ієту і передай мій наказ: спалити у першу чергу усі голубники, щоб жоден голуб не злетів!

За п'ять хвилин по тому один за одним свічками спалахнули кілька голубників, а на донжоні замайорів білий прапор – Апіра капітулювала!

„Крапка!“ - прохрипів барон.

Після битви, коли перев'язали поранених, поховали вбитих, порахували і замкнули у підвалах головної вежі військовополонених, він пояснив капітанові Ієту свій задум:

— Ти був у вирі подій і не бачив, як я розставляв найкращих стрільців війська півколом з північного боку Апіри. Вони не брали участі у битві, бо мали іншу задачу: відстрілювати усіх голубів, що летітимуть у бік Руттії. Ти спалив усі голубники, отже, і надалі жоден голуб вже не вилетить.

Також нам відомо: у Майвані знають, що ми захопили Анц, але, сподіваюся, і гадки не мають, що ми вже в Апірі. Ми з'явилися зі старого Матхонського тракту. Отже, якщо у Матхоні і чекатимуть нас, то – зі старої дороги від Анцу. А звідти на Матхон лише один шлях: старий, майже закинутий тракт, що звивається між незайманими лісами та непрохідними болотами. Якби ти був руттійським імператором Борвальдом, звідки б ти нас очікував, де б зустрічав, куди б вивів війська, де лаштував би оборону та готував пастки і засідки?

— Якби я був Борвальдом, - ледь стримався Ієту, - я б вдавився!

— Та я ж кажу – якби!

— Тоді я б очікував супротивника на найбільш ймовірному напрямку його просування! – як по писаному відрапортував капітан. -

— Зважаючи на те, що за годину до нашої появи комендант Апіри направив голуба на Матхон із донесенням, що ворог, тобто, ми, біля тверджі не з'являвся, будемо сподіватись, що найбільш ймовірним напрямком Борвальд обере старий Матхонський тракт.

Через бої під Оквіллою навряд чи у нього достатньо війська у Матхоні, аби перекрити усі напрямки! Шкода тільки, - цокнув язиком Покль, - що ми спалили усіх голубів!

— А що було б, якби не спалили? – обережно поцікавився капітан.

— Тоді Борвальд отримав би ще одне заспокійливе повідомлення з Апіри, війська, що я викликав з Покко на підкріплення залоги Анцу, пошуміли б на старому тракті, Борвальд остаточно би пересвідчився, що чекати нас треба саме звідти!

— Ми спалили не усіх голубів, - опустив очі капітан. – Одну клітку з десятьма голубами рідкісної і коштовної породи – тургальський поштар – я залишив собі як трофей. Ну, на плем'я, на розплід, - зовсім знітився Ієту.

— Дати б тобі в диню за невиконання наказу, - весело вишкірився Покль. – Та за те, що сказав правду, а паче – за збереження стратегічно цінних птахів буде тобі прощення. Дев'ять голубів залишиш собі на плем'я, ну, на розплід, - передражнив він офіцера, - а одного негайно відправимо у Матхон.

Капітана найбільше вразило не те, що його вибачено, і не те, що йому залишено майже усіх голубів, а те, що барон, уславлений поет та естет з естетів, застосував просторічний вираз „дати у диню“!

— Ти мене порадував, - вів своє Покль, - і я тебе порадую. Тільки по секрету! Вже завтра нам приженуть тисяч п'ять верхових муфлонів з моїх угідь під Кугуарлем. Це я ще з Анцу наказ відіслав! Правда, не усі вони об'їжджені… Нівроку, це –дрібниця порівняно з тією рухливістю, яку ми отримаємо! Чого ти витріщився? Кажу – веди полоненого руттійського коменданта, хай пише Борвальдові заспокійливого листа! Та скажи там дорогою комусь – хай принесуть мені філіжанку атріанської кави!

Як сніг наголову впало стрімке Поклеве військо на майже не захищений військами Матхон. Міська сторожа розбіглася зі стін, ледь побачивши сталеві кіраси легіонерів та вишкірені пащі на плащах гвардійців. Навіть браму не зачинили.

Імператор Борвальд отямився тільки після того, як двоє кремезних офіцерів привели його під руки до владного чоловіка з манірною борідкою навколо підборіддя і красивими, дещо різкими рисами обличчя.

— Хто ти? – спитав полонений властитель у вельможі.

— Я – вінценосний барон Юкко Покль Гасхурнід, король Покко і князь Змій-города, - представився повним титулом той.

— І чого ж тобі, королеві Покко, від мене треба? – примружився просто в лице переможцеві бранець.

— Мені треба, щоб ти негайно припинив війну, відкликав свої війська з ядранських земель і підписав мир на тих умовах, що тобі будуть продиктовані, - заявив вінценосний барон.

— З ким підписувати? – кисло скривився Борвальд.

— З королем королів Раалом!

— Ти нічого не знаєш? – здивувався імператор. – Поки ти борсався в Ольській трясовині (як ти тільки пройшов – вона ж непрохідна?), під Оквіллою відбулася жахлива битва. Небо світилося від пострілів, а земля стала багряною від крові. Мерці лежали у два, а деінде – у три шари.

Ти можеш вважати цю битву виграною: моя армія частково загинула (мерсенерів, наприклад, ваші легіонери вирізали до ноги), частково – розсіяна. Решта з жорстокими боями відходить за Ипл.

Але перемога далася вам дорогою ціною: вбитий король Раал, загинув і барон Заб, а з ним ще вісім вінценосних баронів, а вже офіцерів і солдатів –ліку нема!

— Як загинув Раал?- коротко кинув Покль.

— На самому початку битви у чесному двобої з моїм небожем, Міккі Ліном.

— Скільки років тому Міккі?

— Двадцять дев'ять, ні, тридцять місяць тому виповнилося.

— І викликав, звісно, твій небіж? – ледь стримував гнів Покль.

— Він, - підтвердив Борвальд.

— Король Раал був старою людиною, поєдинок чоловіка у розквіті сил з немічним дідом зветься у вас чесним двобоєм? – почав втрачати терпець барон.

— Він мав право виставити замість себе бійця, - холодно заперечив Борвальд. – Хто винний, що ваш король цим правом не скористався?

— Він не був боягузом і не хотів, що про нього так сказали! - вигукнув Покль. – Де тепер той Міккі Лін? Я негайно викличу його на поєдинок і розтельбушу, як браконьєр муфлона!

— Не буде того, - мертвим голосом заперечив барону руттієць. – Міккі пережив Раала хвилин на п'ять: як тільки війська зійшлися, його зарубав барон Заб.

Мить одну Покль ще натужно дихав, потім заспокоївся:

— Тоді підпишеш з князем Ололом!

— Князь Олол загинув ще раніше, - ошелешив Покля полонений. –Удаваним відступом наша ескадра затягла ваш флот у пастку у Руттійському морі. Князь був на флагмані, а той прийняв на себе перший, найпотужніший удар гармат з десятка наших бортів і майже одразу затонув… Інші ваші кораблі вступили у битву, флоти зійшлися, судна відкрили вогонь і топили, топили одне одного! Наші намагалися зачинити пастку, та частина ваших кораблів – більша - прорвала непевне кільце і відійшла до Оквілли, де їх потужно підтримали берегові батареї. Тепер вже наші відступили, на тому війна на морі поки що припинилася.

— Може, Олол врятувався? – без надії спитав барон. – Виплив?

— Не може того бути, - цикнув зубом Борвальд. - У Руттійському морі зимують тисячі кайванських алігаторів. Ті моряки, хто опинився за бортом, не мали жодного шансу: як тільки флоти залишили місце битви, туди кинулася ціла орда цих жорстоких ненажерливих тварюк, а деякі, найнахабніші, і під час бою крутилися між кораблями.

— Якщо все, що ти говориш – правда, якщо король і його брат, які не мали спадкоємців по чоловічій лінії, загинули, якщо мертві усі дев'ять вінценосних баронів, то я, вінценосний барон Юкко Покль Гасхурнід, король Покко і князь Змій-города – єдиний правочинний претендент на трон короля десяти королів, бо мій рід найстарша гілка у династії Гасхурнідів! – жорстко сказав Покль. – І у такому випадку ти підпишеш вічний мир зі мною, на моїх умовах, з усіма репараціями і контрибуціями, що накладаються на нападника!

Борвальд із сумою приреченістю подивився у бурштинові (точнісінько як у кугуара!) баронові очі.


Розділ 9.

Впертий зустрічний вітер страшенно ускладнював Зульфікарові подорож додому. Веслярі працювали на межі своїх сил, а завантажені зброєю ґалери ледь просувалися вперед. Бойові вітрильники, що охороняли караван, постійно маневрували, переходячи з ґалсу на ґалс, виписуючи по хвилях величезні зиґзаґи. Це єдиний можливий спосіб йти проти вітру, але задача капітанів полягала не у тому, щоб перемогти стихію; вони повинні були охороняти тихохідні ґалери, тримаючи їх весь час у прямій видимості, і бути готовими відбити будь-який напад. Тому жевріє на гарматних палубах у мангалах вугілля, розігріваючи загнуті кінці запальних прутків, тому викочені діжки з оцтом – на випадок, якщо прийдеться охолоджувати розжарені пострілами гармати, та й самі гармати вже заряджені бойовими ядрами.

Зульфікар стоїть на містку батькового ще флагмана, ґалеона „Кондор“ (свій – „Світанкову зорю“ - віддав він Гиреєві для пошуків адмірала Тіко), в лазурову далечінь вдивляється, пісеньку співачки Лани, нової зірки обох континентів, наспівує:

„Заспівай ми, рибаченьку,

Та й на всю Майвану,

Про кохання наше вірне.

Шиґи-риґи-дана!“

Немудрящі співанки горців з Великої Черепахи „шида-ріда“ та „шиґи-риґи-дана“ завдяки цій дівчині: темноволосій, гарній дикою гірською красою – виспівує тепер уся Терра, та ще й вигукує: „Гей-гей!“.

Поряд з королем – дружина, задумлива красуня Оло. Побачила і пережила вона в Люнні чимало…

Біля королеви – Гиреєва Ханна. Після того, як її довелося майже силою знімати зі „Світанкової зорі“ (затялася: поїду з чоловіком – і край), вона кілька днів не виходила зі своєї каюти. І от нарешті – з'явилася: стоїть, ніжкою притопує, та ще й підспівує королеві: „Гей! Гей!“ - очевидно, заспокоїлася.

Капітан Да Карро, переведений з брига „Лазурова Лілея“ на „Кондор“ після включення ґалеона до Небесної ескадри за особистим наказом морського міністра Кер Гирея, стоїть мовчки, чорного вуса підкручує. Чіпким поглядом за діями команди спостерігає, і від того, що на них дивиться сам капітан, матроси намагаються діяти чіткіше, злагодженіше та швидше.

Повільно йде конвой проти вітру – прямо на північ. А на південь той само вітер несе – десь далеченько вже – прекрасний і могутній фрегат, наречений минулого року старим Блеком „Світанковою зорею“! На заваді став Зульфікарові цей вітер. Важко, надто важко дається йому кожна миля: виснажені веслярі, поступившись місцем новій зміні, валяться просто на палубу і засинають, не у змозі дістатися до своїх кубриків. Пробували верпувати – завозити якір вперед на боті на усю довжину якірного ланцюга і вибирати ланцюг – дзуськи, - зносить галеру майже на те саме місце.

Ледь повзе ескадра, перевтомлені люди, тане провіант; його вже точно не вистачить до Майвани, бо ніхто не розраховував, що подорож так затягнеться.

Порадившись з капітаном, Зульфікар вирішив:

— Як тільки дійдемо по південного краю Західного Континенту і повернемо на схід, зайдемо або у Черрі-Таун або у Хак-Мозар: дамо людям тиждень перепочинку, а то і днів десять, підладнаємо кораблі, поповнимо запаси провіанту і питної води, а тоді, з поміччю Неба, вирушимо на Майвану.

У той день, коли кораблі прангів доповзли, нарешті, до Хак-Мозару і встали на рейді, Оло повідомила Зульфікар:

— Ти знаєш, я, здається , вагітна…

Він мовчки поцілував дружину і пригорнув її до себе.

Усі дні, проведені у Хак-Мозарі, Зульфікара гризли різні думки. Він навмисно завантажував себе роботою, як простий адмірал. Ось де дався взнаки досвід, набутий під час їхньої з Гиреєм торішньої подорожі! Капітани диву давалися, коли він перевіряв на їхніх судах такелаж, прискіпливо обмацував вузли і линви, спускався в трюми – перевірити, чи немає там води, чи правильно завантажили анкери з водою та діжки з солониною. Він робив усе так, як у Гасхурні – Гирей, а той – моряк неперевершений…

Він працював, а думки не відступали; від них боліло серце і спустошувалася душа. Що має думати чоловік, кохана дружина якого чекає первістка? А що – батько, який достеменно знає, що той первісток народиться невідворотно безплідним? А король, який відповідає за долю династії?

Зульфікар давив у собі неясні передчуття і трудився, як навіжений.

А тим часом у Гасхурні, у підземному палаці, велично сидячи на величному базальтовому троні, король десяти королів, верховний правитель Ядрану Покль Гасхурнід сповістив своїх бояр та державну раду:

— Імператор Руттії Борвальд підписав мир, беззастережно погодившись на усі умови, пред'явлені великим Ядраном.

Ще ніколи - жодного разу! – верховний правитель древньої держави не повідомляв про перемогу над Небесним народом! Віками Ядран тільки боронився. Років тридцять тому король Раал спробував наступати і зазнав нищівної поразки. А Покль, уперше сівши на Базальтовий Трон, виголосив новину про гучну перемогу. Новий король десяти королів продовжував тим часом дивувати своїх підданих:

— Рівно за півроку, як тільки скінчиться жалоба за королем Раалом та братом його князем Ололом, я одружуся з дочкою князя та небогою покійного короля, принцесою Олмою. ЇЇ високість вже дала свою згоду. Цим шлюбом буде укріплено династію Гасхурнідів та родинний зв'язок з королем Гряди його величністю Зульфікаром Першим. А ми з принцесою зробимо майже усе можливе, щоб порадувати династію кількома маленькими принцами.

Гасхурніди, що сиділи по праву руку від трону, задоволено зацокали язиками, а Олма (і вона серед них, бо – також гасхурнід) густо зашарілася, намагаючись сховати радісну усмішку, невчасну під час жалоби за батьком. Вона жила новими сподіваннями і майже забула жовтоволосого пранга на ймення Гирей. Майже забула.

А величезний прангівський караван, на чолі з ґалеоном „Кондор“, у супроводі бойових кораблів, важко перевалюючись з хвилі на хвилю, стомлено підповзав до острова Велика Черепаха. Зульфікар жадібно вчепився поглядом у контури знайомих гір - аж так скучив.

Подорож виявилася значно довшою і важчою, чим він очікував. Торішня поїздка до Ядрану – це так, прогулянка, цікава пригода. Теперішній рейс – важка марудна робота. Та ще й зворотній шлях – без Гирея. Усе довелося робити самому, від того король ще більше оцінив другові вміння.

На містку капітан Да Карро безупинно смалить міцний мозарський тютюн, міняючи люльки. „Одну і ту само люльку частіше, ніж раз на вісім годин, курити не можна“, - пояснив він Зульфікарові.

„Скільки ж у тебе люльок?“ - поцікавився правитель. „Робочих – шістнадцять, - без запинки відповів капітан. – А так – півста чотири“.

Зульфікар помовчав, а потім спитав:

— Як ти куриш цей полин?

— А що? – здивувався капітан. – Міцний та гіркий, саме те, що треба.

— У мене там є джиджирський тютюн, як хочеш, я тобі його віддам.

Моряк джиджирського тютюну не любив: то правда, що і смачний він, і духмяний, проте – надто вже слабенький. Але ж королеві не відмовиш:

— А як же ваша величність?

— Я тепер майже і не курю, дружина дорікає: тютюном, каже, від тебе весь час смердить.

Да Карро згадав свою жінку і зробив висновок: хоч капітанша, хоч королева – жінки усі однакові, а їхні претензії до чоловіків подібні…

А королеві Оло дійсно усе смерділо: король – тютюном, корабель – смолою та канатами, офіцери – вином, матроси – потом, боцман – собакою, трюми – мишами, море – оселедцем, капітанів тютюн – підгорілою гарбузовою кашею.

Її вже тиждень нудило, вона практично не виходила із своєї каюти і не хотіла бачити нікого, крім хіба що однієї – однісінької душі – своєї подруги Ханни. Та й тій подекуди перепадало. Королева майже нічого не їла, крім солоних партеренських горішків, пила тільки підкислену воду, скаржилася, що на таку купу людей не взяли жодної діжки чудодійного руттійського напою, що зветься – куас. Той куас (на півночі Руттії говорять – „квас“), за твердженнями Оло, одразу позбавив би її від нудоти. Ханна слухала подругу з недовірою: руттійці і самі здебільшого куасу вже не виготовляють, перейшовши мало не усі на пиво, та і Оло куштувала його лише раз, у дитинстві, коли її батько приймав руттійську малу амбасаду…

„Дався тобі той куас“ - думала Ханна. – „Ти і описати його толком не можеш. Краще б ти хліба хотіла…“

Та запаху їжі королева останнім часом не переносила, а вже її вигляд – тим паче, навіть думки про неї викликали в Оло напади нестримної огиди, тож і подруга сиділа голодною.

Проте, Ханна не сердилася: на такому терміні вагітності чи не усі капризують та почувають себе зле. „Скоріш за усе, - поділилася з нею Оло, - це сталося у той день, коли ти купалася і підземному озері“ „А Зульфікар би сказав – коли знайшла кристали“, - промайнуло у Ханни і раптом вона здогадалася:

— Ви робили це на руїнах древньої Люнни?

— Я робила це у місті, яке є колискою мого народу, - бурштиново примружилася, точнісінько як самиця кугуара, прекрасна Оло.

— І ти знала, що можеш завагітніти?

— Я свідомо зробила це саме там, - впевнено заявила ядранка.

„Ти - справжня королева“, - замилувалася подругою Ханна.

Капітан Да Карро набив нову люльку Зульфікаровим тютюном, підкурив, затягся, зробив задоволений вигляд, ще раз подякував королю за подарунок і вирішив сьогодні ж ввечері спробувати змішати два сорти тютюну: мозарський (для міцності) та джиджирський (для аромату). Він почав вже розмірковувати, чи відчує підміну король, а сам за звичкою нишпорив чіпким поглядом по небосхилу, аж раптом вигукнув: „Не може того бути!“, рвучко витяг з кишені далекоглядну трубу і навів на віддалене вітрило.

— Чого? – підхопився король. – Чого не може бути?

— Того, що є! – капітанів вказівний палець націлився на далекий корабель. – То – „Світанкова зоря“!

— Впевнений? – обпік моряка поглядом король.

— Абсолютно, - чомусь виструнчився той.

— Вони нас побачили?

— Безсумнівно! – Да Карро знов тицьнув пальцем в обрій. – Адмірал Гирей міняє курс!

— Не показуй пальцем, ти ж офіцер королівського флоту! – зауважив Зульфікар, дістаючи з кишені свою трубу – трохи потужнішу і значно дорожчу.

А „світанкова зоря“ вже летіла назустріч „Кондорові“: вже можна розгледіти такелаж, королівський прапор на щоглі, матросів на вантах. На містку – три чоловічі постаті. Отой плечистий, з жовтою гривою, що плеще на вітру, звісно ж – Гирей. Другий, кремезний та чорнявий – капітан Фазлі-бей. А хто ж третій, у морському одязі без нашивок і галунів, рудий та довгий? Невже Гиреєві вдалося? Але як він устиг?


Розділ 10.

— Ваша величносте, наказ виконаний, - відрапортував Гирей. – Перед вами – Вік Горді - молодший.

Король уважно роздивився юнака: точнісінько фатійський ливар, як викапаний, тільки молоденький – так, доріст, у справжню силу ще не ввійшов і голиться скоріше для порядку… Адмірал підштовхнув хлопця у спину і той, хоч і запізно, схилився перед володарем Гряди у незграбному (ремісник, не придворний) низькому поклоні.

— Доброго дня, поважний Горді, - приязно промовив Зульфікар. Той , не знаючи, як треба себе поводити, стояв зігнувшись.

— Здрастуй, Горді, - сховав усмішку у кутках рота король. Гирей знов тицьнув парубка, тепер уже у бік.

Вік – молодший розпрямив спину і витріщився на Зульфікара. Більшого справжнього начальства (пірати – не справжнє), ніж квартальний жандарм, він зблизька ніколи не бачив, а тут – король. З легендарного роду Гадрузів, про яких стільки розповідав дядько, а ще й ходить безліч оповідок і переказів на Західному континенті… Хлопець розхвилювався – аж почервонів.

— Ну викапаний дядько, - оцінив Зульфікар. – Тепер зрозуміло, чому старий зброяр так переймався. Що ж ти робив у піратського адмірала Тіко? Невже корсаром був?

Біла веснянкувата шкіра спадкоємця найкращих партеренських ливарень враз просякла потом:

— Ні, не корсаром, - пробелькотів він.

— Отже – флібустьєром? – зробив великі очі Гадруз.

— Я сидів замкнений у трюмі і ремонтував пістолі та мушкети, а ще – гострив палаші, - розгубився вже остаточно юнак.

— Гостинний чоловік цей адмірал Тіко, - зареготав, не витримавши власної гри, король.

Юнак мляво усміхнувся у відповідь, та на душі полегшало – зрозумів, що король жартує, хоча і не знаходив причин для доброго гумору (посилів би сам – знав би). Йому ж невідома була дядькова умова.

— А от наш адмірал Гирей ніколи не тримає гостей під арештом і не примушує їх працювати. Ви можете , - вже серйозно додав король, - вільно почувати себе не будь-якому з наших кораблів. До речі, запрошую вас, поважний Горді, відвідати „Кондор“. Він не такий швидкісний, як „Світанкова зоря“, зате – розкішний. А раптом ви захочете провести решту подорожі на ньому?

Фатієць вже звик до фреґата, до його команди, до своєї маленької каютки, встиг зіграти кілька партій у камінці з лейтенантом Анваром, тому довго не міркував і наважився:

— Я обов'язково скористаюся запрошенням вашої величності побувати на ґалеоні „Кондор“, проте, залишитись хотів би на „світанковій зорі“ - вона мені дуже подобається.

— Мені теж, - погодився король. – Тоді будьте тут, як вдома.

Легкий поштовх у спину – поклон – „дякую“ - аудієнцію закінчено.

Капітан Фазлі-бей підхопив Віка під лікоть і потяг у кают-кампанію – куштувати вино „Хасилойське біле“.

Нарешті на містку друзі залишилися удвох. Поряд гойдався на хвилях „Кондор“ - на мить на палубі з'явилася бліда Оло у супроводі Ханни (Гиреєві очі засяяли), махнула рукою чоловікам і одразу зникла.

— Не ображайся, вона трішечки занедужала, - пояснив король. – То як тобі вдалося так швидко розшукати малого Горді?

— Спочатку мене розшукав старий Горді, - задоволено усміхнувся Гирей.

— Коли? І що йому ще треба було від нас? Ми ж по все домовились…

— Домовились, - погодився Гирей. – А він передумав.

— Як то – передумав? І нащо тоді ти шукав того хлопака? – здивувався Зульфікар.

— Бо ми пообіцяли це фатійцеві. І те, що він вирішив змінити умови на нашу користь, особисто для мене нічого не міняло! – заявив адмірал.

— Змінив на нашу користь? – здивувався Зульфікар. – Вік Горді – на нашу користь? Що ж таке, вигідне нам, він вигадав?

Гирей з містка дав знак лейтенантові Анвару, той пірнув у трюм і незабаром виніс на руках, мов дитину, знайомий вже старовинний футляр. Гирей зняв з шиї срібний ланцюжок з малесеньким ключиком і віддав другові.

— Цікаво, а мій підійде? – покрутив ключа у пальцях король і почав відкривати замочок.

— А він де? – спитав Гирей.

Вдома, у палаці.

— То в палаці і спробуємо…

Зульфікар нетерпляче причепив піхви з кинджалом собі на пояс, старий клинок простяг Анвару – „дарую“ і, щасливий, підморгнув адміралу:

— От і нема розпаровки! А з якого дива старий скнара передумав?

— Сховай футляр на місце, - наказав Гирей лейтенантові, і коли той забрався з містка, повідомив. - Твій караван уже вирушив на Гряду, а „Світанкова зоря“ ще вантажила до трюмів питну воду і солонину. Я сидів у капітанській каюті і разом із Фазлі вивчав карти Південних морів. Раптом прибіг гардемарин : „Вас розшукує якійсь Вік Горді“. Я вийшов на палубу. Він стояв на пірсі біля сходів, люто лаявся з вартою і верещав, що він – поставщик твоєї величності і йому негайно треба адмірала. Мічман, начальник караулу, тупо повторював, як папуга, що пан адмірал зайнятий… Раптом старий майстер побачив мене і закричав, що його не пропускають. Поряд з ним стояв здоровенний підручний з пакунком з глосійської мішковини.

„Правильно роблять, що без наказу не пускають“, - кажу. „Дайте же наказ!“ - кричить він так, буцімто я і так з цим забарився. – „Бо у мене до вас – важлива справа!“

Я звелів – їх пропустили. Старий зійшов на палубу, і я привітався з ним за руку. Нічого не вбачаю не гідного у тому, аби подати руку чесній людині, знаній своєю майстерністю, хай там якого вона походження!

— Я теж, - згодився король.

— Від кави поважний зброяр відмовився і одразу ухопив бика за роги: „Я весь час розмірковував. Якщо, - каже , - небіж мертвий, мені цей ніж нічим не зарадить. Якщо ти даси мені слово честі, що зробиш усе, аби його знайти, що привезеш його мені, якщо він живий, або правдиву звістку, що мертвий, я негайно віддаю тобі той кинджал!“

— А ти? – стрепенувся король.

— Дав слово, - знизав плечима Гирей.

— І він віддав тобі клинка…

— Поважний Вік Горді лишився собою до останнього. Він обережно розпакував футляр, віддав ряднину підручному, наказав ретельно скласти і сховати: у хазяйстві, мовляв, ще згодиться. Потім зняв з шиї ключ, відімкнув замок, відкинув віко, пред'явив кинджала: „Саме той, не сумнівайся, он і клеймо, і руни на лезі!“, віддав усе мені, потис руку – долоня у нього все ще міцна – і каже: „Я на тебе надіюся!“. Потім вилаяв супутника: ганчірку той, бач, недостатньо охайно склав – і забрався геть!

На пірсі дорікнув мічманові: „А ти, дурню, не хотів мене пускати!“, помахав мені рукою, а коли я махнув у відповідь, повчив підручного: „Бачив, з віком Горді адмірали за руку вітаються!“, повернувся і пішов, жодного разу не озирнувшись.

За дві години по тому ми завантажилися і я наказав віддати кінці…

Той вітер, що заважав рухатись вам, нас поніс, як на крилах….

…Потужний вітер, що заважав ескадрі просуватись на північ у бік Гряди, стрімко гнав білокриле диво, що звалося фреґатом „Світанкова зоря“, уздовж фатійських та сільбертальських берегів до Південних Морів, до таємничого Арпаду, про який розповідали, що там домівка відомого в усіх морях пірата „адмірала“ Тіко...

Гирей цілими днями стояв на містку і спостерігав за діями команди, ні в що не втручаючись. Просто мовчки дивися, схрестивши на грудях руки. Тільки язиком зрідка цокав. Він, як і раніше, не бачив вад у діях матросів, цей Фазлі – волею Неба моряк, справжній капітан. Адмірал не відчував ревнощів – перегоріло вже – хоча мимохіть зауважив, що команда дивиться на нового керманича майже так само, як ще рік тому дивилася на нього. Він просто скучив у просторому своєму кабінеті за вітрами, що наповнюють груди свіжістю з присмаком солі, за величезними хвилями, що гуляють океаном, за безкрайніми просторами, за запахом смоли та прядив'яної линви, за пронизливим голосом боцманської дудки.

Він згадував папери та карти, що чекали його повернення на безкрайньому столі і супив мимоволі брови, а моряки дивилися на суворе його лице, думали: незадоволений ними Гирей і мчали по вантах, як ніколи.

Фазлі-бей підняв усі вітрила по максимуму – фатійські береги проносилися з лівого борту. Вода у цій частині Фатійської затоки зеленкувато-блакитна: це найпотужніша ріка Західного континенту - Донау виносить свої прохолодні хвилі в океан і фарбує його у свій неповторний колір.

Фреґат летів; якби регата, посміхнувся Гирей, будь-кому показали б кінець канату…

Та кораблів у відкритому океані не було – усі поховалися від вітру по бухтах, лише одного разу „Світанкова зоря“ обійшла строкату шхуну з Південних Морів. На її примхливо розмальованому корпусі величезними червоними літерами була виведена хвалькувата назва „Чао-какао“.

Фатійські береги змінилися сільбертальськими – такими ж безлюдними, порослими диким лісом. Лишень інколи на узбережжі виднілися оселення рибалок: човни, повитягувані на берег, розвішані на просушку сітки, димки над халупами. Люди, з мурах завбільшки, колупаються на подвір'ях, виходити в море не ризикують.

А фреґатові – нівроку, летить, випинаючи білі груди вітрил, тільки буруни сивими вусами обабіч форштевня здіймаються. Гирей подумав: дійсно, найліпший у світі корабель. А скоро у нього таких буде п'ятдесят один: півсотні нових і цей…

У Арпаді адмірала Тіко не виявилось. Тамтешній наглядач маяка Кнут Педерсен, спокусившись на два усього кондори (а що, мені ж дали), на слід навів:

— А він ніколи о цій порі в Арпаді не буває: раз на рік він йде своєю каравелою на Гряду, чи то до Майвани, чи то до Кайвани… і купляє тамтешню горілку на весь свій флот. Він уже давно відбув, має от-от повернутись.

Гирей порадився з Фазлі і моряки вирішили: найкраще місце для того, щоб дочекатися „Ящірку“, безперечно, біля півострову Ізерлон; там з'єднуються усі морські шляхи: з атріанської Лаунди, з портів Руттії, з Гряди… А у відкритому морі шукати невеличку каравелу – все одно, що сірка в базарі. Та і не в Арпаді ж ним зустрічатись, у самому лігві…

Одним кидком стрибнула „Світанкова зоря“ до півострова і стала на якір – чекати. А вже на другий день до фреґату, побачивши на щоглі Гиреїв штандарт, підійшла шхуна „Собача голова“ з Мезуми, і шкіпер повідомив, що вчора він обійшов каравелу „Ящірка“, завантажену до біса - осадка аж по самісіньку ватерлінію.

— „Ящірка“ зупинилася на першу ж нашу вимогу. Ми притерлися до її борту, і я з офіцерами зійшов на її палубу, - розповідав далі Гирей. – Тіко, немолодий вже чоловік, вийшов до нас у гаптованому золотом арпадському камзолі, уважно вислухав мене і спитав:

— А скільки ж ви даєте за цього юнака?

— Тисячу кондорів, - не вагаючись запропонував я.

— За зброяра? – криво так посміхнувся він.

— За учня зброяра, - уточнив я .

— Це у Партерені такі умільці до сивини в учнях ходять, а в Арпаді – вже своїх учнів мають, заявив мені пірат. – Він у мене усю зброю лагодить.

— Ну добре, за зброяра, якщо ви кажете, що він вже майстер, дам дві, - погодився я.

— Дві? – знов кривить губи цей нахаба.

— Дві – мало? – питаю.

— Та ні, дві тисячі кондорів – ціна пристойна…

— Так чого ж тобі треба?

— Я, - каже, - його у бою взяв, а ваша ясновельможність відкупити хоче… Воно начебто і не соромно і не ганебно – за бранця викуп взяти… Багато хто бере… Не западло…Та мені воно не до шмиги… От якби пан адмірал його мечем взяв…

Я йому:

— Що ти маєш на увазі?

А він єхидно так:

— Не треба мені ані ваших кондорів, ані партеренських коїнів, ані сільбертальських талерів. Я – людина небідна, але не торгаш. Ви можете забрати шмаркача, якщо переможете у поєдинку на мечах.

Здивувався я:

— Тебе перемогти?

А той курвин син:

— Для мене це була б велика честь. Та я маю більш молодого бійця.

— Ну, даю згоду, - веди свого бійця.

Те падло мружиться:

— За хвильку він буде. Тільки спочатку хай майстер Гирей дасть слово, що, якщо він переможе і отримає свій приз, то я піду на Арпад, а він – на Майвану, і його фреґат не пригостить мою каравелу на прощання бортовим залпом. Це моя неодмінна умова!

Що мені лишалося?

— Обіцяю, - кажу, - що буде , як ти сказав! Веди свого бійця! І одразу – молодого Віка Горді – щоб усе чесно було!

Спочатку вивели нашого хлопця; я глянув – нічого страшного, трохи блідий, але охайний і ситий. „Хай поки що він біля мене постоїть, - шипить той бандит. – Він же ще не твій“,

— Балачки будемо потім балакати, - кажу. – Ти бійця давай.

Скалиться:

— Буде і боєць, і сюрприз…

Бачу – ведуть кремезного чоловіка з руттійським палашем. Як ти думаєш, хто це був?

— Звідки я можу знати? – здивувався король. – Волоцюга якийсь.

— Неабиякий волоцюга, - сказав Гирей. – Ми вже зустрічалися зі зброєю в руках. Цей Тіко виставив проти мене… Алекса Блека!

— Він же мав на Кайвані відбувати заслання? - пригадав Зульфікар.

— Мав би…

— Судячи з того, що молодий фатієць тут, ти вбив його?

* **

…У широких штанях, у темній сорочці з просторими рукавами, у шкіряних морських чоботах до колін, з прямим руттійським палашем вийшов Алекс Блек на поєдинок. Широкий черес міцно обіймав його перехват…

Він брав уроки фехтування у графа Ель-Брадо, той нахвалював Алекса, і байстрюк першого міністра почувався досить впевнено. Те, що робив з мечем рік тому у Жаб'ячому провулку жовтоволосий пранг, тепер видавалося Алексові дитячими забавками порівняно з різними хитрими штучками, яким навчив його граф.

Гирей скинув плащ, зняв капелюха і лишився у чорному морському мундирі зі срібними галунами і м'яких ядранських чоботах. Він оголив меча і відкинув піхви далеко вбік. Одразу хтось крикнув: „починайте!“, і Блек затанцював навколо Гирея. За рухами противника, його пластикою, манерою тримати зброю Гирей впізнав стиль – „кайванська класика“, згадав брата, лейтенанта Кер Брайта, який дуже добре володів цією школою, і провів академічну атаку. Алекс успішно відбився і перейшов у контрнаступ.

Якби сьогоднішній Алекс опинився рік тому у Жаб'ячому провулку, ще невідомо, за ким була б перемога… Та і Гирей був вже далеко не той. Попри усі справи він щодня вдосконалював навички, прищеплені Зульфікаром ще під час пам'ятного рейсу у Гасхурн, на тренуваннях з великими майстрами і сам став уже неабияким майстром…

Він змінював прийоми, стійки, зв'язки елементів, захисти і комбінації ударів, чудово рухався, був розслабленим і імпровізував. Спочатку Алексові здалося, що він ось-ось вразить клятого Гирея: раз лезо пройшло на два пальці над головою, другий – на два пальці не дістало. Та скільки він не атакував, йому весь час не вистачало такої дрібниці. Він почав сердитись і трохи стомлюватись - кілька разів помилився в атаці і провалився; спочатку вирішив – пронесло, Гирей не встиг, але вже за другим разом чітко побачив: противник може вдарити у незахищений бік, але чомусь не б'є.

Кричали, підбадьорювали його пірати з бригантини, команда „Світанкової зорі“ скупчилася біля борту фреґата і вболівала за адмірала. Усім, навіть Тіко, навіть Фазлі здавалося, що бій - рівний, що ворогам поки що не вдається нічого заподіяти одне одному, і тільки ці двоє вже точно знали: один з них у будь-який момент може вбити другого, а тому нічого протиставити у відповідь.

Алекс відчайдушно кинувся в атаку – блискавичним рухом Гирей вибив у нього зброю, опустив меча і повернувся до Тіко:

— Я виграв поєдинок?

Поки піратський „адмірал“ роздумував, Алекс Блек вихопив широкий ядранський запоясник і з криком „Ні!“ кинувся на Гирея. Той встиг зреагувати, пішов з лінії атаки, менш досвідчений Алекс знов провалився і одразу відчув удар, а трохи згодом – гострий біль у боку. Він повалився на палубу, намагаючись долонею затулити жахливу рану у тулубі, з якої якось неймовірно густо потекла рясна кров.

„Пророцтво! Пророцтво клятої Зари!“ - встиг подумати він. –„Як же я міг помилитись? Як не здогадався? Можновладець у морському одязі – не батько. Це – жовтоволосий Гирей“.

— Пан адмірал може забирати свій приз, - подав голос Тіко. – І прошу не забути про другу частину нашої угоди!

— Я дав слово, - роздратовано нагадав Гирей. – Чому ти не взяв гроші? Для чого тобі це треба було? – показав він мечем на мерця.

— Хто б сьогодні не загинув, Устінові Блеку від того однаково паскудно! – заявив корсар.

— За що ти його так ненавидиш? – спитав Переможець.

— От у нього і спитай, - кинув Тіко і демонстративно відвернувся.

Гирей, за ним – Горді, потім - офіцери по одному, - усі повернулися на фреґат; матроси почали відшвартовувати судна.

Раптом Гирей гукнув Тіко:

— Ми розмовляли про тебе з адміралом – він не знає тебе!

— Це Тіко він не знає, - загарчав морський розбійник. – Хай згадає Тімоті Коула!

Вітрильники розчепилися і повільно відходили один від одного.

— Тімоті Коул! Як же він змінився, - тихо сказав лейтенант Анвар. – Так, це він… У нього і підпис був : „Ті“, крапка, „Ко“ і кривуля. Разом – Тіко. А я ніколи і не подумав… Вперіщити б йому у бік з усіх гармат!

— Ні, - жорстко відмовив Гирей. – Я пообіцяв.

— А він – якби його перевага – обов'язково б вперіщив.

— Так ти знав його? Чого ж він не упізнав тебе?

— Ми були з різного тіста книші… Тридцять років тому Тімоті Коул був капітаном королівського флоту і близьким другом капітана Устіна Блека. Їхні кораблі - Коулів „Яструб“ і Блеків „Морський носоріг“- були найкращими і суперничали між собою. Інших конкурентів на флоті у них просто не було. А я був тоді молодим каноніром у Блека. Коул на мене і уваги не звертав, а я дивився на них великими очима.

Одного разу король Доар Третій, дід нашого Зульфікара, вигадав провести морські стрільби. За мішені мали слугувати старі баржі, а дистанція – майже гранична: і влучити важко, і сила у ядра вже не та. От я і запропонував Блекові збільшити на одну десяту заряди у гармат головного калібру. Хтось передав Коулу чи він сам здогадався – не знаю, але і він збільшив, та не просто, а у два рази!

Йому не повезло – одну гармату розірвало, обслугу повбивало, ще й пожежа почалася! Вогонь, щоправда, швидко загасили… Я сам дивися потім: там у гарматі була каверна, ну, порожнина…Ливарний брак… Але у короля Доара був крутий норов, він кричав, що через таких капітанів він залишиться без флоту, що нічим буде воювати, і викинув Тімоті зі служби.

Ми з Блеком потопили усі баржі, а незабаром він став адміралом. Він знав причину катастрофи на „Яструбі“ і обстукав залізним прутом усі гармати на флоті, забракувавши мало не третину! Тоді вони з королем і вирішили закупити у Партерені нові. Доар з Блеком їздили по гармати, будували укріплення, воювали з Ядраном, а один з найкращих капітанів Гряди скнів шкіпером у каботажному флоті!

— Це схоже на Зульфікарового діда, - погодився Гирей. – Він потім і самого Устіна Блека не пожалів – на Малу Черепаху відіслав…

— Подейкували, що коли король Доар Переможець помер, Тімоті Коул звертався до Блека, який був у Квінізорайї губернатором, з проханням взяти його капітаном хоча б на корабель берегової охорони. Блек відповів, що відмінити наказ короля, хай мертвого, може тільки живий король і порадив звернутися до Майвани.

Не знаю, чи звертався Тімоті, але незабаром він назавжди зник з Гряди зі своїм маленьким суденцем.

— А Блек хіба міг призначити його капітаном бойового корабля самостійно, без відома короля? – здивувався Гирей.

—Ну, тебе ж призначив, - нагадав йому Анвар.

* * *

— Так ти його вбив? – нетерпляче перепитав Зульфікар.

— Я мусив, бо він надто прагнув зробити це зі мною.

— От що, Гирею, старому Блекові про це – жодного слова, – наказав король. –Хай він про це поки що не знає.

— Як же він не взнає, якщо уся команда бачила…- зітхнув Гирей. Він вирішив про подробиці стосунків Тіко і старого Блека, поки перший міністр живий, нікому не розповідати.

У той день у місті Мун також сталася одна подія: до старого Алонсо прибігли з повідомленням, що Зара Пьорпл прийшла до тями і зве його, але хай він поспішить, бо вона слабка і, схоже, довго не протягне. Він тюпки (спробуйте у такому віці!) прибіг до її хати.

Чаклунка байдужими очима глянула на чоловіка і прошелестіла тихо, як опале листя:

— А, прийшов, душогубе старий…

Алонсо схилився над нею:

— Старий, молодий – не твоє діло! Кажи, заради чого кликала!

— Вже зібрано два мечі у руці і дві крові у жилах! Я відчуваю: прийшов їхній час. Скажи графові, хай буде обережним з Гадрузами!

— Які мечі? Які дві крові? Що ти верзеш? – здивувався Цугцвангер. –Чий час прийшов?

— Усіх тих… що їм на руку … діє сам Ардаліон!

— Це той чаклун? – згадав чувані колись оповідки чолов'яга.

— Він не чаклун. Я тільки тепер здогадалася – він взагалі не людина!

— А хто ж?

— Не відаю… Не дано. Ти передай графові – хай стережеться!

— Та як я йому передам – він же поїхав до Майвани!

— І цей піде за молодим. Попереджала ж.. Не послухав.. Все, стомилася, не можу розмовляти. Йди, старий, - і відвернулася до стіни.

Вже за порогом Алонсо промимрив:

— Щось же ці її балачки та мають означати. Як її зрозуміти – не марила ж точно. – Раптом він розлютився. – Зудить, зудить: „Старий, старий!“. Із самої порохно сиплеться! Тю! Пішли вони усі!

І він рішуче направився до шинка – найкращого, що біля резиденції…

Розділ 11.

У тронній залі палацу Гадрузів – Велика державна рада. До біса народу зібралося – на воловій шкурі не списати. Повитикали носи навіть ті, хто роками не з'являвся, виправдовуючись неміччю. Тут і шляхетні, і чиновні, і багаті посполиті. Генерали та адмірали, міністри, знані мореплавці. Окремою купкою – сановне духовенство. Золотим шитвом аристократія сяє. А ще король та королева запросили усіх знаних у столиці вчених та книжників, звіздарів і астрологів, віщунів і провидців, оракулів і пророків.

Їх розсадили на міцних дерев'яних лавах уздовж стін строго за протоколом - кожен стан окремо: праворуч від короля – священики, шляхта , посполиті; ліворуч – аристократи, моряки та військові, торгівці.

З'явився перший міністр адмірал Устін Блек – усі підвелися – і пройшов до свого крісла поряд із троном. Він не сів; незабаром прийде король – зрозуміли присутні.

А от і Зульфікар з Оло: щось бліда вона та квола; не пішла, бач, на користь морська поїздка. Шелест поповз залою: члени династії схилили стани, шляхта – коліно, а посполиті – обидва.

Королівське подружжя пройшло до трону, Зульфікар допоміг сісти дружині, сів сам і кивнув Устінові Блеку.

Адмірал виголосив:

— Прошу сідати, - і першим всівся у різьблений дерев'яний фотель, по праву руку від короля. А правитель уважно оглянув присутніх, - тихо в залі, аж чутно, як ґноти у свічках потріскують, - зупинив погляд на одному панові (весь у шитві золотому – у вічі кидається) і схилився до першого міністра:

— А що тут робить граф Ель-Брадо? Чому він не на засланні?

— Я не встиг повідомити. Після від'їзду вашої величності Боярський конклав скористалася своїм привілеєм раз на рік відмінити указ короля і повернув йому усі права та нагороди.

— Зрозуміло, - засопів Зульфікар. – Скільки років вони не вдавалися до такого, а тут… Їхнього зачепили… Нівроку, з ними – потім. Починай.

Адмірал махнув рукою – дужі гвардійці зачинили величезні важкі двері з кайванського дубу і встали на варті ззовні.

Начальник таємної поліції радник Едвард Фортунато сидів поряд з першим міністром і усе чув. Давно треба було взяти цих зарозумілих аристократів до тісної жмені – стільки уже матеріалів на них назбиралося: і листи їхні, і повідомлення аґентів (в основному, з челяді підозрюваних, але є і члени родин) і доноси їхні одне на одного. А головний – єпископ Сардар. Це він запросив тоді їх усіх до Собору, начебто на вечерю, і, коли вони зібралися, з удаваним подивом зронив:

— О, та весь Боярський конклав тут! Хоч засідання проводь!

— А що? І проведемо, - моментально погодився князь Валаіс, голова конклаву. Поспіх, з яким усе було зроблено, на думку Едварда, тільки підтверджував змову між біскупом та князем. Бояри (так за традицією називали найродовитішу шляхту) одноголосно підтримали пропозицію Валаіса про виправдання графа Ель-Брадо. Радникові Фортунато у той же вечір таємно повідомили цю новину чотирнадцять членів конклаву (з двадцяти одного, що вечеряли тоді у Сардара). Ну, з біскупом хай Зенон розбереться…

— Я запросив вас, шляхетне панство, щоб повідомити новину, яка вам, думаю, ще невідома, але значним чином може вплинути на подальшу долю королівства, а також, не виключаю, і усієї Терри.

Принишкли усі – король кожного разу повідомляє щось несподіване, що ще він вигадав – і тим краще почулося аспідське сичання князя Валаіса, адресоване, здається, графові Ель-Брадо:

— Для нього світова подія, що баба його зачереватіла!

Адмірал Устін Блек повернувся до Едварда і теж зашепотів, свідомо на усе приміщення:

— Після засідання ради обов'язково спитайте у пана князя, звідки йому відома конфіденційна інформація про королівську родину, для чого він її збирає: чи не для заколоту або, не приведи Небо, в інтересах третьої держави? Хто постачає йому дані з палацу? Чому він королеву такими словами зве?

Тим часом Зульфікар впорався з хвилюванням:

— Новина про вагітність моєї дружини поки що мала залишатися сімейною і не підлягала розголосу. За Кодексом Гадрузів король повинний повідомити про факт вагітності королеви не пізніше, ніж за чотири місяці після того, як відбудеться зачаття. Цей термін ще не минув. Королеву ще не оглянули медики. Тому поки що – це виключно моя сімейна справа. Якщо вже всі тепер знають – що ж? Нічого страшного я у тому не вбачаю: все одно ж повідомлятиму.

А от втручання у мої сімейні справи - а ви усі знаєте, що королівська родина за нашими законами недоторкана, - а от неповаги до моєї дружини я не вибачу ані як король, ані як чоловік!

Сотні поглядів устромилися в князя, і він сидів, як на голках – наче хто камінь на душу навернув.

— Та сьогодні я зібрав вас, панове, не для того! Хочу показати раді щось дуже цікаве… - Зульфікар витримав паузу і наказав. – Адмірале Гирею, вносьте!

За спиною у короля у стінній панелі розчинилися маленькі дверцята (скільки разів бували тут ці люди, бачили цю стіну, а ніхто нічого і не підозрював!) і двоє дужих гвардійці - Брайтові, по шевронах видно – внесли невеличкого дубового стола, вкритого оксамитовою скатертиною. За ними Гирей – обережно несе величезний, з гарматне ядро завбільшки, кристал. Поставив його на стіл, а камінь променями свічок грається, маленькими райдугами по гранях вибухає.

— Хто тобі, блюзніре, дозволив торкатися святині? – мерзенно заскрипів з лави єпископ Сардар.

— Та ти що? – склеїв дурня Гирей. – Коли це я святинь торкався?

— Нащо ти, - підхопився і заревів, як кайванський алігатор під час сезону парування, біскуп, - узяв у Соборі Небесний камін?

— Небо з тобою, - удавано смиренно прорік жовтоволосий молодик у чорному адміральському мундирі. – Я у Соборі після повернення ще і не був! Це – не Небесний камінь!

— Ти що, шмаркачу, хочеш сказати, що я не здатний упізнати святиню, яку бачу кожного дня? – обурено тицьнув патерицею у бік кристалу чорноризець.

— Очевидно, що вже ні, Сардаре, - виніс з маленьких дверцят точно такий же камінь Зенон і поставив поряд із Гиреєвим. – Старієш, не відрізняєш речей, що належать церкві, від тих, що тільки–но з-під землі витягнуті!

Єпископ хотів щось заперечити, але тепер вже каптурник розлютився і навіть топнув ногою:

— Ти сказав, дай і мені сказати! Гирей нічого не брав у Соборі. А я взяв, - а ти, Сардаре, знаєш, що я маю таке право, - і приніс сюди. Цей кристал, - палець Зенона торкнувся щойно принесеного ним Небесного каменю, - століттями стояв на вівтарі в Соборі Майвани. Такі точно стоять у соборах Ель-Кайри, Мезуми і Квінізорайі, а ще – у соборах по усіх великих містах в усіх землях, де живуть Небесні народи. А цей, - палець молодого священика пурхнув на другий кристал, - знайшли адмірал Кер Гирей та його дружина під час поїздки з його величністю у Партерен. Придворний ювелір його трішечки помив і почистив. Усі бачать, що зовні вони дуже подібні – його екселенція єпископ Сардар навіть сплутав!

Зенон скептично глянув на опонента, а потім – в зал:

— Ви можете спитати, що це за кристал, так схожий на нашу святиню? Усі читали переказ ядранського літописця Тала Правдивого (хто не читав – список з нього є у Королівській бібліотеці), тому не зупинятимусь на подробицях, скажу лише, що за допомогою таких кристалів у сиву давнину ядранці спілкувалися з Небом. Їхній король Гасхурн замінив усі кристали Терри підробленими, а справжні десь сховав. Його екселенція не може не знати, що саме у наслідок цього вчинку наші предки прийшли з неба на Терру!

Зал принишк і причаївся, навіть Сардар язика проковтнув, вражений, а князь Валаіс забув про майбутні кари і обернувся на слух.

— Так от: пан Гирей і пані Ханна знайшли цю схованку неподалік від розвалин старої , ядранської ще Люнни, у печері, на дні гарячого озера.Їх там – видимо-невидимо: усе дно встелене.

— А чого ж тоді привезли тільки одного? – отямився Сардар.

— Зовсім і не одного, а добрих півсотні! –люб'язно усміхнувся йому Зенон. - Майстре Баграте! Прошу вас!

З приміщення за потаємними дверцятами вийшов Баграт – Великий Магістр Майванської Ученої Гільдії, а за ним лейтенанти Кер Брайт і Анвар винесли скриню – дубову, оковану залізом, важку навіть на вигляд. За ними – ще офіцери, менш відомі у палаці, винесли ще дві. Каптурник Зенон підійшов до найближчої, відкинув віко, витяг кристал, такий само, як ті два, тільки товсто вкритий патиною і накипом, і поклав на стіл – поряд з Гиреєвим:

— Оце і є кристали короля Гасхурна.

— І нащо нам вони? У нас же є наші? – закинув знов Сардар.

— Тобі вони ні до чого? – втрутився у розмову Гирей.

— Мені вони ні до чого, - скривився старий церковник. – Нащо мені сумнівні ядранські святині?

— Чудово, - зрадів Гирей. –У таком випадку тобі і не будемо з ними докучати. Дамо їх Зенонові і майстрові Баграту – хай вивчають. За свідченням Тала Правдивого, король Гасхурн дивився у свої кристали не тільки на день повноліття, а завжди, коли мав до Неба якісь запитання. То, можке, і в наші можна дивитись частіше? От нам і треба знати, чи відрізняються ядранські кристали від наших, і, врешті-решт, чи працюють вони після стількох віків перебування у схованці?

Сардар насупився, бо зрозумів, що його переграли начисто. Але він не був схильний здаватися просто так:

— Як же ви їх перевірите?

— Дуже просто, - втрутився Зульфікар. – Ми поставимо їх на постамент у Соборі – наш і цей, я вип'ю крові і подивлюсь спочатку в один, потім –у другий. Якщо вони показуватимуть щось, хай різне, значить – обидва справні. Якщо наш покаже, а цей – ні, тоді він зіпсований. У нас є підготовлений кугуар?

— Так, - заявив Зенон.

— Ні, - одночасно з нам заперечив Сардар.

— Тобто? – загарчав король. – Як тебе розуміти, єпископе? У нас немає кугуарів, чия кров готова до обряду?

— Я не знаю, - відступив Сардар.

— У нас є такий кугуар, і не один, - запевнив Зенон.

— Добре, - сказав король, а глянув на біскупа не по-доброму. – Готуйте на ранок кугуара і обидва кристали. Побачимо, чи справні вони…

Раптом зала наповнилася туманом („Як тоді, під час погоні“, - здригнувся Гирей), а коли він розсіявся, перед Зульфікаром представ високий, з багатьма амулетами на шиї, бородатий сивий чооловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра.

— Морський Мольфар! –згадав його Гирей. – Зульфікаре, це той, з ладді!

— Бачу, - пізнав прибульця і король.

— Ну, здрастуй, король прангів Зульфікар Гадруз!

— Здрастуй і ти, Морський Мольфаре! Чи як до тебе звертатись? Я, бач, не встиг того разу спитати, як тебе звуть…

— Та зви, як кайванська чаклунка Зара Пьорпл – Ардаліоном, - усміхнувся Мольфар.

— Ардаліон… Ардаліон… Ардаліон… - покотився залою шепіт.

— Так, це я, - погодився Морський Мольфар і привітав товариство, схиливши голову, а потім – особисто, ще одним кивком – майстра Арслана. – Приємно познайомитись з видатним магом сучасності.

Арслан розгубився, а гість повернувся до короля:

— Я прийшов сказати тобі, Зульфікаре, що кристали справні і твої, і Гасхурнові.

— А чому ти звертаєшся до короля на „ти“, як рівний? – втрутився Едвард Фортунато.

— Бо я і є рівний. Зульфікар – король прангів, а я – Морських Мольфарів, як ви нас звете. Так от, мені незрозуміло, що чи кого ти хочеш завтра вранці побачити у кристалах?

— Тих людей – з іншої Терри, на якій шість континентів, тих, що літають на срібних птахах і вміють кидати вогняні кулі, яскравіші за Сонце. Тих, що вигнали нас сюди…

— А нащо вони тобі? – зацікавився Ардаліон.

— Я хочу спитати у них, яке право вони мають вирішувати за нас: якими нам бути, де жити, який розвиток мати? – вигукнув король.

— Навряд чи ти отримаєш відповідь, - похитав головою король Мольфарів. – Вони нікому вже нічого не скажуть. Ті люди вигнали ваших предків лише за те, що вони хотіли бути собою. Усі, хто залишився на Землі – на тій, як ти кажеш, другій Террі, були піддані змінам внутрішньої сутності. Вони хотіли покращити людство, та наслідки виявились не такими, як передбачалося: позбулися агресивності – зникла і пристрасність, знищили ненависть – зникла і любов. Не стало доброти і шляхетності – тільки розсудок, розум, холодний і прагматичний. Вони мріяли викорінити конфлікти, а отримали війни ще більш жорстокі, бо не було ані злості, ані жалості – лише безпристрасний розрахунок. Заради своїх вигод вони стали готові на все; ти ж сам бачив: вони почали кидатись вогняними шарами, що яскравіші за Сонце!

…Їх більше немає, Зульфікаре, за рік, що минув з того часу, як ти це побачив, вони знищили себе! Ніхто тепер не наглядає за вами крізь кристали, ніхто більше не заважає вашим вченим пізнавати світ, ніхто не обмежує ваш розвиток! Небо більше не володарює над вами!

— Звідки тобі це знати, чаклуне? – заверещав, наче ґедзь його вкусив, єпископ Сардар. – Хто ти такий, щоб прилюдно виголошувати хулу Небу?

— Я – король Морських Мольфарів, корінних мешканців цієї планети! Колись і ми жили тілесним життям. Це було так давно, що час і Терра поглинули майже усі наші сліди. Наша цивілізація була значно потужніша за вашу. Наші знання були незрівнянно глибшими за ваші сьогоднішні, а машини – незрівнянно досконалішими. Але прийшов час і ми зрозуміли: якщо ми житимемо далі так, як жили, ми просто фізично вичерпаємо свою планету. Можна, звісно було переселитись на другу, на третю, вичерпати і їх… Та ми не хотіли бути паразитами у Всесвіті. І тоді ми поставили перед собою завдання – навчитись жити без тіла, у вигляді інформаційних структур.

— Що це таке? – не зрозумів Зульфікар.

— Чисте знання. Ми опанували таку форму життя і можемо тепер вільно пересуватися простором і знати усе, що відбувається у будь-якій точці Всесвіту.

— Може, і вулкан П'ять Димів ви роздерли? – уїдливо спитав граф Ель-Брадо.

— Звісно, ми – відповів Ардаліон. – Тобі ж говорила Зара Пьорпл, що вам, людям, таке не під силу!

— А навіщо ж вам знадобилося викликати таку катастрофу? – на заспокоювався граф.

— Хіба ж то катастрофа, якщо не згоріло жодної хати, не загинуло жодної людини, жодної тваринки, навіть – курки?

— А дим і газ, що більше тижня йшли на Майвану? – вивалив останній аргумент граф.

— Без цього не можна було. Дим і газ, що йшли на Гряду (заувжте, виключно на Гряду!) породили у організмах прангів мутації, тобто, зміни, - пояснив Мольфар. – Ви, пранги, можете тепер одружуватись з ядранками і виходити заміж за ядранців – і від тих шлюбів будуть і онуки, і правнуки. Це був єдиний спосіб об'єднати через ваш народ дві раси. Королево Оло, дитина, яку ти носиш, не буде безплідною

— Все ти брешеш, химороднику! – закричав граф. – Ти казав, що ви живете без тіла, а усі бачать тебе!

— Дуже просто: бачать голограму, тобто, зображення. Такими ми були у тілесній оболонці сотні тисяч років тому. Так ми робимо наше спілкування прийнятним для вас, адже спілкуватись з нами в інший спосіб ви ще дуже погано вмієте. Он Зара спробувала – мало не померла!

— Не померла, так здуріла, - буркнув граф. – Весь час повторює: „Два мечі у руці, дві крові в жилах!“

— Так це ж вона про Зульфікара, - усміхнувся Ардаліон. – Бачиш, у нього два мечі на поясі – це він зібрав два фамільних клинки, а дві крові – небесна і ядранська - в жилах його дитини.

— Це усе підлі вигадки, брехуняко! Ти кажеш, що тебе тут немає, - вихопив пістоля Ель–Брадо. – От зараз ми і перевіримо!

У замкненій залі постріл пролунав, як грім. Мольфар Ардаліон не звернув на нього жодної уваги:

— Прощавай, Зульфікаре. Мені вже час. Головне ти знаєш, а з дрібнотою і сам розберешся.

Сказав – і раптом зник разом із залишками туману.

— Ніхто не сміє стріляти у моїх гостей у моєму домі, - вихопив партеренського пістоля Зульфікар і бахкнув графові просто в груди. Величезні двері розчинилися і вбігли стурбовані пострілами гвардійці.

Едвард Фортунато повернувся до Устіна Блека спитати, чи не варто прямо тут заарештувати князя Валаіса, Сардара та інших баламутів-заколотників і раптом побачив, що адмірал тримається за груди, куди випадково влучила куля графа Ель-Брадо, і між його пальцями тонкою цівкою витікає кров.

Разом із Гиреєм крізь маленькі дверцята занесли вони старого до потаємної кімнати, поклали на канапу, а незабаром з'явилися Оло і Зульфікар. Прибіг лікар і почав поратись з раною, намагаючись на видати адміралові безнадійність ситуації.

Адмірал Устін Блек, важко дихаючи, раптом нагадав:

— Не забудьте відправити додому малого Віка Горді. А ще, Гирею, я хочу, щоб ти знав: я не повернув Тімоті Коула на військовий флот через його надмірне марнославство. Я збільшив тоді заряд на одну десяту, це безпечно, ти знаєш, а він – удвічі. Заради своєї першості він готовий був невиправдано ризикувати і кораблем, і командою. А це ж не війна – стрільби лише… А, ще одне… Ти правильно зробив, що відпустив його – ти ж обіцяв. А от він би на твоєму місці обов'язково вистрілив.

— Так ви усе вже знаєте? – здогадався Гирей.

— Знаю. І про Алекса також. Він сам обрав свою долю, і це мені важко пережити. А тому – добре, що я скоро помру.

Устін Блек заплющив очі, захрипів – почалася агонія. Королева Оло взяла чоловіка за руку, відвела у куток і тихо сказала:

— Якщо у нас народиться хлопчик, давай назвемо його Устіном.

„А раніше хотіла – Раалом“, - вдячно подивився Зульфікар у її бурштинові, точнісінько - як в самиці кугуара, прекрасні очі.

* * *

Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.

Кінець

Грудень 2005, Київ, Україна, Земля

1 Зірка ядранської поезії (див. Сказання перше. „Меч королів“)